Тургенєв і. с. - Роман і. с. Тургенєва дим

Після скасування кріпосного права перед Росією відкрився шлях, за яким давно вже простував Захід, - шлях буржуазного розвитку. Це змусило багатьох російських пильніше вдивитися в те, що являла собою Західна Європа, обігнала Росію в економічному розвитку. Давня суперечка між західниками і слов'янофілами став особливо злободенне. У не прийнятті західної буржуазної дійсності виявилися одностайні такі різні письменники, як Л. Толстой, Ф. Достоєвський, Салтиков-Щедрін, О. Герцен. А. І. Герцен у статті 1862 «Кінці і початку» дав саркастичний портрет західного буржуазного міщанства і спробував; обгрунтувати ідею своєрідного, незахідного історичного розвитку Росії. Основу індивідуального шляху розвитку Росії Герцен бачив в самобутньому народному російською характері, народного життя, в існуванні народної громади. Це була пряма полеміка з Тургенєвим, письменник це зрозумів і відповів Герцену в особисто] листуванні. Тургенєв аж ніяк не захоплювався буржуазним укладі! європейського життя, але з найглибшим песимізмом дивився про: також і на Росію. «Народ, перед яким ви прихиляється,-писав він Герцену, - консерватор переважно - і навіть носи в собі зародок такий буржуазії в дубленому кожусі, теплою і брудною хаті, з вічно набитим до печії черевом і відразою до будь-якої цивільної відповідальності та самодіяльності - що Далеко залишить за собою все влучно вірні риси, якими т] зобразив західну буржуазію в своїх листах ». Протиставлення Заходу і Росії Тургенєву здавалося фальшивим: і там і тут бачилися йому одні й ті ж вади, тому й порятунок уявлялося єдиним - цивілізація, носієм якої має стати «освічений клас». Герцен і Огарьов бачили революційність в народі, а Тургенєв заперечував, що «революція в широкому значенні цього слова існує тільки в меншості освіченого класу». У громаді ж Тургенєв бачив соціальне зло, бо «громада і кругова порука дуже вигідні для поміщика, для влади» ... але чи вигідна селянам? У цей період письменник зазначав: «Я схопив за роги великий роман - не знаю тільки, здолаю чи звіра ... Може бути, мені все ж таки вдасться - іноді мені здається, що в мене є ще, що сказати. Така віра є необхідною в роботі ». Ще сучасники помітили, що більшість персонажів нового тургеневского роману «Дим» має пряму відповідність з реальним життям. Але Тургенєв заперечував проти такого судження. Є в «Димі» чимало відповідностей між діючими особами та їх прототипами, значно більше, ніж в інших романах. І перш за все це відноситься до гуртка так званих баденськіх генералів, які прибули в Баден-Баден на відпочинок представників верхівки російського адміністративно-урядового апарату, зображених у романі. Меріме писав про роман: «Я чув, що санкт-петербурзька аристократія обурювалася при появі роману" Дим ": вона побачила в ньому сатиру на себе, тим більше образливу, що зображення відрізнялося великою схожістю з оригіналом. Відвідувачі будь-якого салону знаходили тут свої портрети ». Баденські генерали - це «батьки» організації дворянській кріпосницької реакції в Росії, збурити і перейшли від розмов до дій. Основоположний принцип їх дій сформульований в романі з граничною ясністю і лаконізмом: «Ввічливо, але в зуби». Це ті самі люди, на чиїй совісті лежить безглуздий і боягузливий терор, розв'язаний в Росії. Це злякався за своє становище і привілеї влада, яка прагне, наскільки можливо, утримати старі порядки. До цих «батькам» автор «Диму» відчував почуття цілком певні: їх ницість, вульгарність, дурість, духовну порожнечу він виставив на загальний огляд з безжалісною знущанням. Але що ж «діти»? Табір «дітей» представлений у романі гуртком Губарєва. У приватному листі Тургенєв назвав зображення цього гуртка «Гейдельберзьким арабесками». Арабески - сатира у вищій мірі отруйна. Старі знайомі - Ситникова та Кукшин, тільки під іншими прізвищами, які об'єдналися навколо грубого деспота по натурі, - ось що таке гурток Губарєва. Псевдореволюційної, порожнеча, вульгарність найнижчого штибу - ось з чого утворені узориарабесок. Справжня сутність представника російських «гейяельбергцев» відверто викривається автором в одній із фінальних сцен «Диму», в якій Губарєв, який повернувся в Росію, демонструє манери поміщика-кріпосника старої закваски. «Вдивися пильніше в людей, командувачів у нас, - і в багатьох з них ти дізнаєшся риси того типу», - писав Тургенєв Полонському з приводу Губарєва. «Гейдельберзьким арабески» - сатира проти псевдореволюционера, «хористів революції», так називав їх Герцен, сатира точна і справедлива. «У" димі "Ситникова загордилися себе панами становища. Але де ж Базаров? »На запитання Писарєва автор відповів так:« Ви не зрозуміли того, що якщо сам Базаров і живий - у чому я сумніваюся, - то в літературному творі згадувати про нього не можна: поставитися до нього з критичної точки не слід, з іншого - незручно, та й нарешті, - йому тепер тільки можна заявляти себе - на те він і Базаров; поки себе не заявив, розмовляти про нього або його вустами було б зовсім витребеньками - навіть фальшиво ... »Маючи особливе чуття до всіх змін у суспільному житті, Тургенєв не міг не відчути її ослаблення в другій половині 60-х років XIX століття. У той момент Базарова, на думку Тургенєва, ніяк не заявляли про себе, і, вірний життєвій правді, письменник відмовився від зображення нового російського Інсарова. А він перш за все «хотів бути щирим і правдивим». Тургенєв розумів революцію не як корінний переворот, а як повільне перетворення дійсності, найважливішим моментом якого є торжество освіти і цивілізації. Реакціонерам-генералам і губаревскому кухоль Тургенєв щейно протиставив не нового Базарова, а проповідника західноєвропейської цивілізації - Потугіна. «Бути може, мені одному ця особа дорого, але я тішуся з того, що воно з'явилося, ITO його наповал лають ... Я радію, що мені саме тепер вдаюся виставити слово: «цивілізація» на моєму прапора, - і нехай в нього жбурляє брудом з усіх сторін ... »- так писав Тур-гнів Писарєву, підкреслюючи, що не Базаров, а саме Потугін більше всього близький і дорогий йому. У промовах Потугіна - відгомін давніх суперечок Тургенєва слов'янофілами, а пізніше з Герценом: «Да-с, да-с, я західник, я відданий Європі; тобто, кажучи точніше, я відданий освіченості, над якою у нас так мило тепер потішаються, - цивілізації, - так, так, це слово ще краще, - і люблю її всім серцем, і вірю в неї, і іншої віри у мене немає і не буде ». Однак і погляди Потугіна навряд чи можуть стати точкою опори в тій стихії загального заперечення, яка панує в романі «Дим». Сам автор зізнавався пізніше, що в його герої є частка шаржу. Сліщ. ком вже нещадно часом заперечує Потугін те, що не могло не бути дорого автору, - Росію. У своїх роздумах про долю батьківщини Потугін доходить до дотепного висновку: розгулюючи одного разу по всесвітній виставці в лондонському Кришталевому палаці, він I раптом вирішує, що, «якби такий вийшов наказ, що разом зі зникненням будь-якого народу з лиця землі неминуче мало б зникнути з Кришталевого палацу все те, що той народ вигадав, - наша матінка, Русь православна, провалитися б могла в тартарари, і жодного гвоздика, жодної булавочки не потривожила б рідна ... »У цих міркуваннях слабкість крайнього западничества: механічне розуміння прогресу як сукупності науково-технічних досягнень - при повному нехтуванні до цінностей духовним. Потрібно зауважити, що якби «провалилася Русь», Бо ж із нею б і вся російська література, головна справа життя Тургенєва. Розумове потуги західника виявляються неспроможними. Потугін в житті розчарувався невдаха. Він деколи жалюгідний у своєму безсилому запереченні, і це не може не породити сумнівів в його ідеях. У романі «Дим» відображений глибокий песимізм Тургенєва, що виріс в ту саму епоху, коли більша частина суспільства жила тими чи іншими надіями. Витік цього песимізму - розчарування особистості в «світі загального». Димом, чимось оманливим і нереальним видається все життя головного героя роману Литвинову. «Дим, дим, - повторив він кілька разів, і всі раптом здалося йому димом, все, власне життя, російська життя - вселюдськості, особливо все російське. Всі дим і пара, думав він, і всі ніби безупинно змінюється, усюди нові образи, явища біжать за явищами, а, по суті, все те ж так то ж, усі поспішає, поспішає кудись - і все зникає безслідно, нічого не досягаючи; ... дим, шепотів він, дим ... »Ці міркування Литвинова віддалено схожі на завершальній ідеєю тургенєвській промови про Гамлета і Дон Кіхоті:« Все минеться, все зникне, все розсиплеться прахом ... Усе велике земне Розлітається, як дим ... Але добрі справи не розлітаються димом; вони довговічніші самої сяючою краси ... »Тоді Тургенєву бачився ще вихід у добрих справах, була надія на Дон Кіхота - тепер на це немає і натяку, Дон Кіхоту немає місця в цьому світі. Героїню роману «Дим» можна було б назвати «не відбулася тургенєвській дівчиною». За завдаткам характеру, за властивостями натури Ірина підходить саме під тип «тургенєвській героїні», але, на відміну від своїх попередниць, вона повністю підпорядковується середовищі. Особистість Ірини зім'ята і скошена зовнішніми обставинами. Героїня ненавидить, зневажає навколишнє суспільство, але не має волі вийти з-під його влади. Втім, сама воля вже не представляється автору такою ж безумовною цінністю, як раніше. Навпаки - тепер вона стає основою деспотизму, замінюючи собою справжню цілісність особистості, вона народжує владу Губарєва. Бридливе презирство і насмішка автора супроводжують майже всіх героїв «Диму». «Немає ні до чого майже любові», - слушно зауважив Л. Толстой з приводу нового роману Тургенєва. Романи Тургенєва - соціальні, це свого роду літопис суспільного життя, а дійсність більше не давала письменникові необхідного матеріалу. Критики починають засуджувати письменника за «несучасність його творчості». Тургенєв створює прекрасні, художньо досконалі творіння - повісті, вірші у прозі, а їх майже одноголосно величають «дрібницями», «безделками», «нікчемою». Але Тургенєв був вірний собі, своєму таланту. І час все розставив на свої місця. Ми захоплюємося його романами, починаючи від «Рудіна» і закінчуючи «новиною» і «весняними водами». Але письменник багато почув несправедливого на свою адресу, тому що не відразу були зрозумілі його кращі творіння.