Теорія держави і права України

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Теорія держави і права України

§ 1. Теорія права і держави в системі юридичних наук.

Складність таких об'єктів, як право і держава, призводить до того, що вони вивчаються багатьма юридичними науками. Останні вивчають той чи інший бік, елементи і риси державно-правової дійсності у визначеному аспекті, на визначеному рівні. Право і держава як складні соціальні феномени мають у своєму складі велику кількість різноякісних компонентів і підсистем. Їхні функції багатогранні, їхні структури складні. У залежності від того, які з цих компонентів, підсистем, структур і функцій чи їхніх аспектів і рівнів вивчаються, і підрозділяються юридичні науки.

Весь комплекс юридичних наук, за досить устояною в науці схемою, поділяється на три великі групи: фундаментальні історико-теоретичні, галузеві і спеціальні юридичні науки. Діюча в даний час класифікація юридичних наук, передбачає наступні розділи:

1) теорія й історія держави і права, історія політичних і правових навчань; 2) державне право і керування, державне будівництво, адміністративне право, фінансове право; 3) цивільне право, сімейне право, цивільний процес, міжнародне приватне право; 4) господарське право, арбітражний процес; 5) трудове право, право соціального забезпечення; 6) сільськогосподарське право, земельне, водне, лісове і гірське право, екологічне право; 7) кримінальне право і кримінологія, виправно-трудове право; 8) кримінальний процес і криміналістика; 9) міжнародне право; 10) судоустрій, прокурорський нагляд, адвокатура.

Тут окремі науки зведені в групи по деяких родових ознаках.

Існують й інші класифікації, що так чи інакше мають сліди швидко мінливого часу чи суб'єктивних представлень авторів. Деякі з них, наприклад, включають в історико-юридичний цикл римське і мусульманське право, а господарсько-правовий цикл (господарське право, земельне право, трудове право й ін.) відокремлюють від цивільно-правового циклу (цивільне право, сімейне право й ін.). Тут немає особливої необхідності приводити різні точки зору. Ясно одне: ніякі детальні підрозділи юридичних наук не зможуть адекватно відбити швидко мінливу, динамічну картину сучасного життя, для якої характерно не тільки виділення наукових напрямків, але і становлення галузей, підгалузей права, комплексних галузевих утворень і в той же час відпадання і самоліквідація інших напрямків галузевої юридичної науки. Справді, спеціалізація наукового знання, розвиток тих чи інших процесів викликали до життя такі галузі, як космічне, атомне, комп'ютерне право. Неблагополучне положення з охороною навколишнього середовища змусило наукове співтовариство зайнятися розробкою екологічного, природоохоронного права. Політична лінія, спрямована на розвиток ринкових відносин, спонукує юристів займатися комерційним, податковим, біржовим правом і т.п. Поява нових чи ускладнення правових явищ, що існували, (іпотека, застава, траст, приватизація, комерціалізація і т.д.), нових суб'єктів права (банки, акціонерні товариства, комерційні структури і т.д.), розширення сфери цивільного обороту, збільшення прав громадян і т.п. привертають увагу правознавців, юристів-практиків і стимулюють проведення наукових вишукувань і поява на дереві юридичного знання нових галузей-напрямків.

Галузеві і спеціальні юридичні науки займаються дослідженням, як правило, якої-небудь однієї області, чи напрямків сфери державного чи правового життя. На відміну від них теорія права і держави займається загальними специфічними закономірностями розвитку права і держави. Теорія права і держави виступає своєрідним резервуаром, у який можуть “занурюватися” чи знову “спливати” деякі юридичні дисципліни загального чи “стикового” характеру. Так, філософські, політичні і соціологічні аспекти пізнання загальних закономірностей права і держави в радянський період були інтегровані в єдиній науці — теорії держави і права. Однак останнім часом з'являються підстави для виділення з цієї загальної основи самостійних дисциплін: політичної науки, філософії права, соціології права, енциклопедії права.

Вивчаючи право і державу в цілому, державно-правова теорія не обмежується аналізом досвіду якої-небудь країни, чи окремого регіону, чи напрямку державно-правового життя, а на основі вивчення права і держави різних історичних епох, всіх областей і напрямків державно-правової дійсності визначає загальні і специфічні закономірності їхнього розвитку, основні ознаки й істотні характерні риси. Сама “логіка справи” виділяє загальну теорію права і держави в системі юридичних наук як самостійну наукову галузь знання, тому що в реальному житті діють об'єктивні державно-правові закономірності, найбільш істотні їхні зв'язки і відносини, що виступають загальним, властивим усім явищам даного роду. Без їхнього пізнання неможливо глибоке засвоєння всього того, що вивчають галузеві і спеціальні юридичні науки. Так, без загального наукового поняття сутності, змісти і форми права, галузі й інституту права, системи і систематики правил, норми права і правовідносини і т.п. жодна галузь юридичної науки не зможе ефективно розвиватися, розраховуючи на соціально значимі результати. Без знання загальних питань правомірного поводження, правопорушень і юридичної відповідальності і законності не можна сподіватися на успіх у боротьбі зі злочинністю, особливо з її найбільш складними й організованими формами. Без фундаментальних понять про сутність і її прояви, змісті і формах держави, його структурі, соціальній ролі і призначенні неможливо з'ясувати особливості держав різних історичних типів, різних етапів свого розвитку, сформулювати задачі і напрямки формування основ демократичної соціальної правової держави і т.д.

Загальна теорія права і держави стосовно галузевих і спеціальних юридичних наук виступає наукою узагальнюючої, що має керівне, направляюче, методологічне значення. Вона потрібна для розробки спеціальних, досить вузьких проблем, що коштують перед галузевими і спеціальними юридичними науками. Загальна теорія права і держави узагальнює, синтезує і систематизує висновки галузевого знання, включаючи їх в арсенал власних наукових ідей. Це не означає, що висновки теорії зводяться до сукупності останніх.

Підмічено, що будь-яка теорія несе в собі методологічне навантаження, тим більшу, ніж вище рівень теорії. Це з усією переконливістю відноситься до теорії права і держави, тому що остання виступає не як механічний підсумок знань, накопичених приватними науками. Державно-правова теорія зв'язана з практикою не тільки через галузеві і спеціальні дисципліни, а й безпосередньо. При цьому, якщо галузеві науки роблять упор на сучасну державну практику, на діюче право, то загальна теорія права і держави аж ніяк не обмежена в просторі і в часі у своїх дослідженнях. Тому інтеграція даних усіх юридичних наук приводить до їхнього взаємного збагачення, а картина державно-правової дійсності стає більш вірної і цілісною. У кінцевому рахунку рішення численних проблем юридичної практики, реформування суспільних відносин, забезпечення законності дій різноманітних суб'єктів права, удосконалювання роботи механізму правового регулювання — а видимо, у цьому і складається задача будь-якої науки — одержують адекватне, об'єктивно-наукове обґрунтування.

Таким чином, теорія права і держави — це суспільна наука про закономірності виникнення, розвитку і функціонування права, правосвідомості і держави взагалі, про типи права і держави, зокрема про їхні класово-політичні і загальнолюдські сутність, зміст, форми, функції і підсумки.

§ 2. Громадська організація і основи нормативного регулювання в первісному суспільстві.

Для кожного суспільства характерна визначена система підпорядкування між людьми (соціальна влада) і регулювання їхнього поводження за допомогою загальних правил (соціальних норм). Відмітною рисою суспільної влади і норм первіснообщинного ладу є те, що вони виражали і забезпечували єдність співтовариства людей, обумовлена суворою економічною необхідністю. Знаряддя праці були примітивні, продуктивність праці — низька, і для людей не було іншого виходу, як жити спільно — групами, родом, плем'ям, спільно мати і використовувати засобу виробництва. Це спричиняло необхідність суспільної власності на засоби виробництва і розподілу продуктів праці на засадах рівності.

Суспільна влада первісного суспільства характеризувалася низкою рис.

По-перше, основою організації суспільства був рід (родова громада) - об'єднання людей по дійсному чи умовному кровному спорідненню, а також спільності майна і праці. Кожен рід виступав у якості самостійної господарської одиниці. Роди поєднувалися в племена чи об‘єднання племен.

По-друге, соціальна влада будувалася на засадах первісної демократії, суспільного самоврядування і спиралася на авторитет, повагу, традиції. Органами влади виступали родові збори, тобто збори всіх дорослих членів роду, і старійшини. Деякі функції влади виконували воєначальники. Загальними справами племені керувала рада, утворена зі старійшин і воєначальників родів.

По-третє, соціальна влада була єдиною, тому що роду властива взаємодопомога; усередині родової організації не було груп із протилежними інтересами, і тому всі питання врівноважувалися порівняно легко, без конфліктів.

Правилами поводження людей у первісному суспільстві були звичаї - історично сформовані норми поводження, що ввійшли в звичку в результаті багаторазового застосування протягом тривалого часу. Вони регулювали працю, побут членів роду, сімейні відносини і т.д. Одночасно це були і норми організації громадського життя, і норми первісної моралі, і норми релігії, зв'язані з відправленням обрядів, ритуалів.

Для соціальних норм первіснообщинного ладу характерно те, що вони були продиктовані економічною необхідністю, виражали інтереси всіх членів первісного суспільства, існували у свідомості і поводженні людей, не передбачали чіткого розподілу на права й обов'язки, їхнє виконання забезпечувалося в основному звичкою.

§ 3. Виникнення (походження) держави.

Питання про походження або виникнення держави можна розглядати з двох позицій. По-перше, яким чином в умовах ро­дового суспільства зародилась держава? По-друге, яким чином в останні століття і в сучасний період виникають нові держави? Умови виникнення держави в останні століття відомі, оскільки збереглись історичні джерела виникнення таких держав. Їх можна проаналізувати щодо виникнення нових суверенних держав після розпаду Радянського Союзу, в тому числі і виникнення України.

Більш складніше питання — виникнення держави в “доісто­ричний” період, в умовах родового суспільства, оскільки дуже мало збереглось письмових джерел, де пояснюються причини і умови її виникнення. В зв'язку з цим (та з інших причин) в науці виникло декілька теорій про історичне походження дер­жави. До таких теорій (концепцій) відносяться: теологічна (бо­жественна), космічна, договірна, патріархальна, патримоніаль­на, завоювання (насильства), соціально-економічна або класо­ва.

Однією з найдавніших теорій є теологічна або теорія божест­венного походження держави. Її суть зводиться до того, що дер­жава виникла по Божій волі, або визначена людині Богом. Підтвердження цієї теорії ми можемо знайти в Біблії (Старий Заповіт), де говориться про виникнення держави в Стародав­ньому Ізраїлі, коли Мойсей виводив євреїв з Єгипту. Ця теорія мала успіх у стародавньому світі: в країнах Далекого Сходу, в Єгипті, Вавилоні, Сирії та інших.

Другою теорією є договірна те­орія про походження держави, яка є складовою частиною теорії “природного права” (XVII—XVIII століття). Суть цієї концепції зводиться до того, що держава і право виникли із людських угод, що вони створені по волі людей шляхом суспільного договору для захисту власності, життя і свободи людей. Елементи цієї теорії можна знайти в процесі виникнення держави в Стародавньому Римі, коли точилася боротьба між патриціями і плебеями за дер­жавну владу і вони прийшли до компромісу — угоди.

Третя — патріархальна теорія виводить походження держави від сім'ї, яка шляхом розвитку переходить в рід, від роду до пле­мені, до об'єднання племен і до виникнення народності, як со­юзу племен. Державна влада поступово виростає від влади батька в сім'ї до влади Ради старійшин племені і досягає влади кня­зя, короля або вождя.

Четвертою теорією є теорія “завоювання” або насильства. Її суть зводиться до того, що держава виникла в результаті на­сильства і завоювання одного племені іншим, одного народу іншим. Вона розглядається як панування сильного над слаб­ким. Ця теорія розкриває зовнішні, політичні фактори ви­никнення держави, але упускає соціальні причини виник­нення держави.

Найбільш розповсюдженою теорією виник­нення держави є соціально-економічна або класова (марксист­ська) теорія. Вона пояснює причини розпаду родового су­спільства виникненням моногамної сім'ї, великими суспіль­ними поділами праці, переходом від родової (колективної) власності до приватної власності, а також виникненням про­тилежних антагоністичних класів. З виникненням антагоніс­тичних класів і соціальних груп родове суспільство (Рада старійшин) уже не могли регулювати відносини між цими кла­сами і соціальними групами. В зв'язку із цим необхідна була нова організація влади — державна влада та її апарат, чинов­ники, для яких управління і примус були основною діяльніс­тю або єдиною. Ця концепція викладена в роботі Ф. Енгель­са “Походження сім'ї, приватної власності і держави” на уза­гальненні і аналізі виникнення держав в Афінах, Стародав­ньому Римі і в германців. Виникнення кожної конкретної держави має свої особливості і загальні закономірності: ви­никнення моногамної сім'ї, приватної власності і протилеж­них антагоністичних класів.

В останні десятиліття розробляється космічна теорія виникнення держави. Її суть зводиться до того, що держава виникла і була рекомендована іншими космічними цивілізаціями як вища організація управління суспільством. Суть цієї концепції можна знайти в літературі останніх десятиліть, де розповідається про роль космічних цивілізацій в житті земної цивілізації.

З усіх цих теорій найбільш обґрунтована соціально-економіч­на теорія походження держави, оскільки розглядає соціальні і економічні причини виникнення держави, а також частково політичні фактори. Ця теорія виходить із внутрішніх факторів, але майже не враховує зовнішніх факторів, які впливали на ви­никнення держави. До виникнення держави необхідно підходи­ти з різних позицій, розглядати як внутрішні, так і зовнішні фактори, як причини, так і умови виникнення держави, а також політичні, економічні, соціальні і природні фактори, які впли­вали на виникнення держави.

Питання про виникнення права потрібно також розглядати з двох позицій: права, яке створене державою, і права, як природ­ного соціального явища. Виникнення права, як загальних пра­вил поведінки, не можна відривати від соціально-економічних і політичних факторів життя суспільства. Воно виникає як при­родне право членів суспільства, сім'ї, роду, племені і існує в формі суб'єктивних прав і обов'язків, в формі правових звичаїв, які мають моральний, релігійний, економічний і політичний зміст. З виникненням держави багато правових звичаїв було пристосо­вано чи санкціоновано нею і вони стали офіційними нормами права і законами. Крім того, держава сама почала видавати нові нормативно-правові акти і закони для регулювання нових су­спільних відносин.

§ 4. Поняття держави, основні ознаки.

Термін “держава” ми зустрічаємо дуже часто в засобах масової інформації та побуті. Протягом тривалого історичного періоду не було наукового визначення цього поняття і його зміст часто мінявся. Наприклад, французький король Людовік XIV ототож­нював державу із своєю верховною владою і говорив, що “дер­жава — це я”. Він мав певну рацію, оскільки вся вища влада належала йому, але ототожнювати владу одного монарха з дер­жавою не можна. В колишньому СРСР вживався термін (ло­зунг): “Держава — це ми”. Державу ототожнювали з усім наро­дом. Хоча народ і громадяни дуже тісно пов'язані з державою, але ототожнювати їх неправильно. В.І.Ленін ототожнював дер­жаву з машиною для придушення одного класу іншим. Для пев­них історичних періодів такі порівняння можливі, особливо коли існують авторитарні або диктаторські режими. В даних порівнян­нях виражається суть держави, а не її поняття і визначення.

Науковий підхід до визначення поняття держави, як і будь-якого іншого поняття, вимагає відмежувати одне поняття від іншого або від аналогічних соціальних явищ. Такими аналогіч­ними або близькими соціальними явищами є родове і громадянське суспільство, політичні партії, релігійні і громадські організації, колонії, напівколонії, домініони, мафіозні організації.

Держава від усіх цих соціальних явищ відрізняється такими найбільш важливими ознаками: 1) особливим апаратом публічної влади; 2) територіальною ознакою; 3) суверенітетом публічної влади; 4) наявністю законів, які видає держава; 5) стягуванням податків, правом взяття кредитів і позик.

1. В родовому суспільстві не було особливого апарату публіч­ної влади, оскільки управління здійснювалось всіма членами роду або Радою старійшин на громадських засадах. Влада в родовому суспільстві має соціальний характер, а з виникненням держави вона набуває політичного характеру. Апарат публічної влади відрізняється і від суб'єктів громадянського суспільства. Робота в державному апараті є основною, а в багатьох випадках і єди­ною. Держава є ядром політичної системи суспільства і виступає від мені всього населення або панівного класу чи соціальної групи. Публічна влада має свою систему державних органів, які складаються історично і мають свої особливості. В своїй сукуп­ності вони виступають як особлива політична організація наро­ду, панівного класу або соціальної групи, яка використовує її для задоволення своїх потреб і інтересів або інтересів народу. Держава виступає і як суб'єкт міжнародних відносин від імені всього суспільства або народу. Апарат публічної влади складається із апарату управління і апарату примусу. До апарату управління відносяться законодав­ча і виконавча влада: парламент, Президент і його апарат, Кабі­нет Міністрів, міністерства і відомства, місцеві держадміністрації тощо. До апарату примусу відносяться армія, поліція (міліція), суди, прокуратура, виправно-трудові колонії тощо.

Наявність в суспільстві особливого апарату публічної влади є головною ознакою держави. Ця ознака дуже тісно пов’язана з іншими ознаками.

2. Другою ознакою держави є наявність території. Територія держави визначається її кордонами. В територію держави вхо­дить суша, внутрішні моря, озера, ріки, зовнішні моря в межах 12-мильнсй зони (20 км) — територіальні води, континенталь­ний шельф, повітряний простір в межах кордонів, дипломатичні представництва, посольства і консульства, торгові, пасажирські та військові морські і повітряні судна, літаки і космічні апарати.

Держава закріплює своє населення за певними територіями, встановлює певний режим проживання і пересування в межах території, а також виїзд за кордон, в інші держави. Державна вла­да розповсюджується на всіх громадян і на всю територію держа­ви Із цими двома ознаками пов'язаний інститут громадянства або підданства, залежно від форми правління. Громадянство — це політико-правова приналежність особи до певної держави.

Територія держави може мати постійний і відносно тимчасо­вий характер. Без цієї ознаки не може існувати держава, оскіль­ки вся територія є власністю всієї держави, матеріальною базою розвитку суспільства. Без території держава не може бути суб'єк­том міжнародних відносин.

3. Третьою ознакою держави є її суверенітет. Ця ознака також дуже тісно пов'язана з іншими ознаками. Суверенітет держави означає, що державна влада — єдина в межах своєї території, не залежить від інших політичних влад всередині країни і особливо від інших держав у вирішенні питань внутрішньої і зовнішньої політики. Суверенітет означає також, що державна влада (най­вищі органи) може вільно приймати ті чи інші рішення в своїх інтересах або в інтересах інших держав. Порушення сувереніте­ту веде до часткової або повної втрати незалежності держави. За цією ознакою держава відрізняється від колоній, напівколоній, домініонів тощо.

4. Держава і суспільство не можуть функціонувати і розвива­тись, якщо немає законів. Тільки держава має право видавати закони, які є загальнообов'язковими для всіх громадян і посадо­вих осіб на всій території. Закони направлені на регулювання і охорону економічних, політичних та інших соціальних відносин і соціальних цінностей суспільства. Державна влада є єдиним суб'єктом, який має таке право, оскільки вона виступає від імені всього суспільства, як ядро політичної системи. Таких законів не мають права видавати інші суб'єкти політичної системи і гро­мадянського суспільства. Законодавство є складовою частиною механізму функціонування всієї держави і суспільства.

5. Держава на відміну від інших суб'єктів суспільних відносин і родового суспільства стягує податки зі своїх громадян, підприємств і організацій, що знаходяться на її території. Крім того, держава бере займи і кредити Податки і займи йдуть на утримання державного апарату, бюджетних організацій і розви­ток загальнонародних соціально-економічних і політичних про­грам: будівництво електростанцій, доріг тощо.

Крім того, держава має свою фінансову систему та гроші, без яких не може нормально функціонувати держава і суспільство; державну мову; національну культуру; державні символи — герб, прапор, гімн.

Отже, держава — це особлива політична організація публічної влади, яка має свою територію, суверенітет, видає закони, стягує податки з метою нормального функціонування суспільства, висту­пає як суб'єкт міжнародних відносин і виражає інтереси всього народу чи панівного класу (соціальних груп).

§5. Механізм держави і його структура.

Механізмом держави, як правило, вважається система органів державної влади (апарат держави) та інших основних інститутів держави. До механізму держави, поряд з органами державної влади, належать також громадянство, територія (територіальний устрій), бюджетна, грошова і банківська системи, Збройні Сили та інші військові формування держави, державні символи тощо.

Таке розуміння механізму держави взагалі і української держави зокрема не викликає заперечення. Варто лише додатково наголосити на системності підходу до цього явища.

Механізм держави — це система органів і організацій та інших інститутів держави, які складають її організаційну основу: організаційно-політичну, організаційно-економічну та інші.

До організаційно-політичної основи держави, тобто до її політичного механізму належать насамперед: органи державної влади, територія держави, Збройні Сили та інші державні військові формування, державні символи, столиця держави.

До організаційно-економічної основи держави, тобто до її економічного механізму належать передусім: бюджетна, грошова і банківська системи, державна власність та інші організаційно-економічні важелі діяльності держави.

До соціальної (організаційно-соціальної) основи держави, тобто до її соціального механізму належать переважно: громадянство, а також державні соціальні системи: охорони здоров'я, соціального захисту тощо.

До організаційно-культурної (духовної) основи держави, тобто до її культурного (духовного) механізму відносяться насамперед: державна мова, державні системи освіти, виховання, науки, культури тощо.

Пріоритетним елементом (складовою) механізму держави є її політична основа, політичний механізм, зокрема органи державної влади.

Систему органів державної влади, за Конституцією країни, складають: 1. Орган законодавчої влади. 2. Глава держави. 3. Органи виконавчої влади. 4. Органи судової влади. 5. Інші органи держави.

Органом законодавчої влади є Верховна Рада України. Верховна Рада є загальнонаціональним, виборним, представницьким, колегіальним, постійно діючим, однопалатним органом законодавчої влади, який складається з 450-ти народних депутатів. Вони обираються на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування терміном на чотири роки (ст. 76).

Главою держави є Президент України. За Конституцією, він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності, додержання Конституції, прав і свобод людини і громадянина (ст. 102). Президент обирається громадянами України на основі загального, рівного і прямого виборчого права при таємному голосуванні строком на 5 років. Він призначає Прем'єр-міністра (за згодою Верховної Ради) і членів Кабінету Міністрів за поданням Прем'єр-міністра (ст. 106). Кабінет Міністрів є відповідальним перед Президентом та підконтрольним і підзвітним Верховній Раді.

Органи виконавчої влади, за Конституцією, - становлять собою певну систему. До неї входять: Кабінет Міністрів, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади, міністерства та інші органи центральної виконавчої влади і місцеві державні адміністрації. Ці органи (органи виконавчої влади) є, образно кажучи, "хребтом" держави і державної влади. Якщо уряд є сильним, то, як правило, сильною є і держава.

Судочинство в Україні здійснюється, відповідно до Конституції, Конституційним Судом та судами загальної юрисдикції (ст. 124).

До органів судової влади належать також Вища рада юстиції.

Поряд з цими. органами державної влади є органи, які передбачені Конституцією, але безпосередньо не віднесені до органів певного виду державної влади. Це, зокрема. Центральна виборча комісія, Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення тощо.

§6. Характеристика органів законодавчої, виконавчої і судової влади.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент — Верховна Рада України. Він є представницьким органом, тому обирається безпосередньо народом на основі загального, рівного і прямого виборчого права шляхом таємного голосування.

До складу Верховної Ради входять два органи, які мають особливий правовий статус — Рахункова палата та Уповноважений Верховної Ради України з прав людини.

Згідно із Законом України "Про Рахункову палату" від 11 липня 1996 р. Рахункова палата є постійно діючим органом контролю, який утворюється Верховною Радою України, підпорядкований і підзвітний їй. Особливість правового статусу цього органу полягає в тому, що він здійснює свою діяльність самостійно, незалежно від будь-яких органів державної влади.

Специфіка статусу органу Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в тому, що, згідно із Законом України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" від 13 листопада 1997 р., він е органом, який на постійній основі здійснює парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина та захист кожного на території України в межах юрисдикції.

На відміну від органів законодавчої влади органи виконавчої влади призначаються Президентом України Органи виконавчої влади здійснюють виконавчу діяльність, яка полягає у виконанні Конституції України, нормативних актів законодавчих органів державної влади, Президента України, а також організовують виконання цих актів шляхом розпорядництва.

За характером своїх повноважень органи виконавчої влади поділяються на органи загальної компетенції, відають всіма або багатьма галузями виконавчої діяльності (Кабінет Міністрів України, наприклад), і органи спеціальної компетенції (міністерства, інші органи державної виконавчої влади).

У свою чергу, органи спеціальної компетенції залежно від повноважень поділяються на галузеві органи, які відають певними галузевими управліннями (міністерства), та міжгалузеві, які здійснюють міжгалузеве управління (Державні Комітети).

Органи виконавчої влади підрозділяються також на колегіальні і єдиноначальні. До перших належать, наприклад, Кабінет Міністрів України, до других — міністерства та інші органи виконавчої влади.

Третій вид державних органів становлять органи судової влади. Це — Верховний Суд України як найвищий судовий орган у системі судів загальної компетенції, вищі судові органи спеціалізованих судів, апеляційні та місцеві суди. У своїй сукупності ці суди складають судову систему України. Вони здійснюють судову владу на основі конституційного, цивільного, кримінального, арбітражного судочинства.

Для органів судової влади характерним є те, що судді обираються безстроково.

Особливе, відокремлене місце від судової системи має Конституційний Суд України — єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні, який відрізняється від судів загальної і спеціальної компетенції.

Особливим видом державних органів, який не належить до жодного виду органів державної влади, є органи прокуратури. На прокуратуру України покладається підтримання державного обвинувачення у суді, нагляд за додержанням законів при розслідуванні кримінальних справ, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян, звинувачених у тому чи іншому правопорушенні, інші функції.

Прокуратура України складає єдину централізовану систему з підпорядкуванням нижчестоящих прокурорів вищестоящим і Генеральному прокуророві України.

Відповідно до Конституції України, Генеральний прокурор призначається за згодою Верховної Ради Президентом України.

Особливе місце в системі органів державної влади має Президент України, як одноособовий орган в системі органів державної влади. Президент, безумовно, впливає на діяльність всієї системи державних органів в Україні і, особливо, на організацію та діяльність органів виконавчої влади, оскільки він особисто їх формує. Основним методом такого впливу є координація.

Президентом України, згідно з п. 18 ст. 106 Конституції України та Законом України "Про Раду національної безпеки і оборони України" від 6 березня 1998 р., створюється координаційний орган з питань національної безпеки і оборони — Рада національної безпеки і оборони України.

§7. Форми держави і її структурні частини.

Кожна держава має свою форму і зміст. Форма означає зовнішнє оформлення, вираження того чи іншого соціального явища, його змісту. Питання про форму держави є питанням, як організова­на державна влада, яка система державних органів існує, які існу­ють форми правління, які взаємозв'язки між окремими органа­ми державної влади, національно-територіальний устрій держа­ви і методи управління державою і суспільством. Форма держа­ви є спосіб її існування і функціонування. Держава є політич­ною формою економічного і соціального розвитку суспільства.

Форма держави характеризується трьома основними елемен­тами:

- формою державного правління,

- формою державного уст­рою

- формою політичного режиму.

Форму держави розгляда­ють в широкому і вузькому значенні. Всі три елементи склада­ють форму держави в широкому значенні цього поняття. В вузь­кому значенні під формою правління розуміють тільки форму державного правління.

Форма правління — це організація верховної влади в державі, характер і принципи її взаємодії з іншими органами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами. Форми правління залежать від форм демократії, від наявності певної виборчої системи або її відсутності, від наявності виборних органів тощо. За формами правління всі держави поділяються на мо­нархії і республіки, які мають різні види.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв'язок окремих складових частин держави між собою і їх спільними вищими державними органами. За державним устроєм всі держави поділяються на прості і складні. До простих відноситься унітарна держава, до складних — федерація, конфедерація, імперія.

Політичний (державний) режим — це сукупність або система методів, за допомогою яких здійснюється державна влада в суспільстві. Він характеризується станом демократичних прав і свобод людини, відношенням державної влади до правових ос­нов діяльності її органів. За формою політичного (державного) режиму всі держави поділяються на демократичні і авторитарні.

§8. Форми правління: поняття, види.

Форма державного правління — це організація вищих органів державної влади, характер і принципи їх взаємодії з іншими орга­нами держави, з політичними партіями, класами і соціальними групами.

За формами правління всі держави поділяють на дві великі гру­пи: - монархії; - республіки.

Монархія — це така форма правління, при якій повноваження верховної влади належать одній особі: коро­лю, царю, султану, шаху, імператору і т.п. При такій формі прав­ління вся вища законодавча, виконавча і судова влада належать монарху. Влада монарха передається, як правило, у спадщину.

Іноді монарх може обиратися. За свою державну діяльність монарх ні перед ким не звітується і не несе юридичної відпові­дальності. Як правило, такі монархи несуть відповідальність тільки перед Богом.

Всі монархії поділяються на: абсолютні, обмежені, дуалістичні, теократичні, станово-представницькі.

При абсолютній монархії влада монарха не обмежена і має всі характерні риси, які викла­дені у визначенні. Такі монархії були найбільш розповсюджені в епоху рабовласництва і феодалізму. Сьогодні їх залишилось дуже мало, зокрема в Марокко, Арабських Еміратах, Кувейті та ін.

В останнє століття найбільш поширеними є обмежені монархії. Іноді їх називають парламентськими або конституційними. Вони характеризуються тим, що влада монарха обмежена парламен­том або конституцією. За таких форм правління монарх — глава держави, але він може суттєво впливати на законодавчу діяльність парламенту і на формування ним уряду. Іноді монархічна форма правління має формальний характер. До обмежених монархій відносяться Іспанія, Швеція, Японія, які ще можна назвати кон­ституційними монархіями. До парламентських монархій можна віднести Англію.

Дуалістична монархія — це така форма правління, коли мо­нарх — глава держави сам формує уряд і призначає прем'єр-міністра. В такій монархії діє два вищих державних органи — монарх і уряд на чолі з прем'єр-міністром. В ній можуть існувати і інші вищі державні органи, зокрема судові.

Теократична монархія — це така форма правління, коли абсо­лютна влада релігійного лідера зливається з державною владою. Релігійний лідер є одночасно і главою держави. Наприклад, Ватикан, Тибет.

Станово-представницька монархія характеризується тим, що поряд з монархом — главою держави існує який-небудь дорад­чий представницький орган певних класів або всього населення. До таких держав можна віднести Росію до 1917 р., Польщу в XVII— XVIII століттях.

Республіка — це така форма правління, при якій повноваження вищих державних органів здійснюють представницькі виборні органи. Республіки не мають монарха. В республіці вищі представницькі органи і їх вищі посадові особи обираються на певний строк. Вони періодично змінюються, переобираються. За свою діяльність вони звітують перед народом і несуть юридичну відповідальність (конституційну, кримінальну, цивільну, адміністративну і дис­циплінарну).

Республіки як форми правління почади інтенсивно виникати після буржуазних революцій в XVI—XVII століттях і є доміную­чою формою правління в сучасний період. Нині всі республіки поділяються на три види: президентська республіка, напівпрезидентська (або змішана), парламентська.

Їх назви в певній мірі умовні, разом й тим кожна з них має свою специфіку. Існували та існують і інші види республік: Радянська республіка. Народ­но-демократична республіка, республіка Паризька Комуна, ісламські республіки і інші.

Президентська республіка характеризується тим, що президент обирається всім населенням, так як і парламент. В такій рес­публіці президент формує і очолює уряд, є главою держави і формально не підзвітний парламенту. Наприклад, у США, Мек­сиці, Іракці.

Напівпрезидентська або змішана — це така республіка, коли президент — глава держави обирається народом, так як і парла­мент. В такій республіці уряд обирається (призначається) парламентом за рекомендацією президента. Уряд підзвітний одночас­но президенту і парламенту. Президент не очолює уряд і не несе юридичної відповідальності за його діяльність. Наприклад, Фран­ція, Фінляндія, Україна, Російська Федерація.

Парламентська республіка характеризується центральним ста­новищем парламенту (законодавча влада), який обирає главу держави — президента і уряд — виконавчу владу. Вони підзвітні парламенту. Іноді президент не обирається, і главою держави стає прем'єр-міністр. Наприклад, Італія, ФРН.

§9. Форми державного устрою: поняття, види.

Державний устрій — це територіальна організація державної влади, поділ її на певні складові частини з метою найкращого управління суспільством, це взаємозв‘язок окремих складових частин держави між собою і її спільними вищими (центральни­ми) державними органами.

За державним устроєм всі держави поділяють на прості і складні.

Проста унітарна держава — це така держава, складові частини якої не мають власного суверенітету і не можуть бути суб'єкта­ми політичних міжнародних відносин. Наприклад, республіки Бєларусь, Польща, Болгарія. Є прості унітарні держави, які ма­ють автономні утворення. До таких держав відносяться. Украї­ни, Іспанія, Італія, Португалія.

Складні держави — це такі держави, які об'єднались (утворились) з окремих державних утворень, що мали всі ознаки держави, в тому числі і суверенітет, але певну частину своїх суверен­них прав, як правило, добровільно передали вищим централь­ним органам союзної держави. Це, по суті, постійний чи тимча­совий союз суверенних держав. До складних держав належать федерація, конфедерація і імперія.

Федерація — це постійний союз окремих суверенних держав, які утворили єдину державу на добровільній основі і передали певну частину свого суверенітету (прав) центральним федераль­ним органам. Федерація відрізняється від інших державних утворень тим, що вона має єдину спільну територію, спільну конституцію і систему законодавства, єдиний уряд, спільні збройні сили, подвійне громадянство, єдину грошово-фінансову систе­му Федерація є суб'єктом міжнародних відносин, а складові частини федерації позбавлені таких прав. Федерації можуть бути різні: централізовані, відносно централізовані, децентралізовані.

Вони можуть бути формально (юридичне) визнаними, а фак­тично втратити певні свої суверенні права. До федерацій відно­сяться США, Російська Федерація, ФРН. До останнього часу в світі існувало 18 федерацій, три з них розпались: СРСР, Чехословаччина, Югославія.

Конфедерація — це такий союз держав, які добровільно об'єд­нались для досягнення певних спільних цілей в політичній, еко­номічній і військових сферах. Суб'єкти конфедерації зберігають усі свої суверенні права держави. Вони не мають спільної тери­торії, конституції і єдиного законодавства, громадянства. Пра­вовою основою конфедерації є союзний договір. Конфедерація не має єдиної податкової системи і бюджету і існує на внески її суб'єктів. Центральні конфедеративні органи приймають рішення за згодою всіх її суб'єктів. Конфедерація — це, як правило, тим­часовий союз держав. Згодом вона переростає в федерацію або розпадається на унітарні держави. Історія знає мало таких дер­жавних утворень: США в 1776—1786 рр.; колишній СРСР з 1917 по 1922 рр., до об'єднання в СРСР.

Імперія — це така складна і велика держава, яка об'єднує інші держави або народи в результаті завоювань, колонізації та інших форм експансії. Імперія тримається на насильстві, на державно­му примусі. Коли зникає примус, імперія розпадається. Наприк­лад, Римська імперія, імперія Олександра Македонського, Ро­сійська імперія.

§ 10. Поняття і класифікація політичних режимів.

Політичний (державний) режим тісно пов'язаний із формами правління. Державний режим — це різновид політичного режи­му, який має домінуюче місце в суспільстві. Державний режим — це сукупність чи система методів, за допомогою яких здійснюєть­ся державна влада в суспільстві. Він характеризується станом де­мократичних прав і свобод людини та інших суб'єктів суспіль­них відносин, відношенням державної влади до правових основ діяльності її органів.

Всі держави за формою політичного режиму можна поділити на дві групи: демократичні, авторитарні.

Термін “демократія” в перекладі з грецької означає влада народу. В сучасний період є багато визначень демократії. Більшість спеціалістів приходять до висновку, що демократія — це певна форма правління, зас­нована на дотриманні прав людини і свободи особи. Останнім часом демократію розглядають не тільки як владу більшості над меншістю, але і як гарантію прав меншості, прав опозиції. Де­мократія — це свобода і відповідальність усіх суб'єктів суспільних відносин за свою поведінку і діяльність.

Демократичний режим — це такий режим, коли державна вла­да здійснюється з дотриманням основних прав людини, коли враховуються інтереси всіх соціальних груп населення через де­мократичні інститути: вибори, референдуми, засоби масової інформації. Демократичний режим поділяють на такі види: де­мократично-ліберальний, демократично-консервативний, демо­кратично-радикальний.

Авторитарний режим — це такий режим, коли порушуються або обмежуються основні права людини, особливо її свобода, честь і гідність; коли влада зосереджується в руках невеликої групи людей або однієї особи; коли забороняється легальна діяльність політич­них партій і громадських об'єднань, які знаходяться в опозиції.

Авторитарний режим має такі різновиди: тоталітарний, фашист­ський, військово-диктаторський, расистський, автократичний, вождізм.

Наприклад, в колишньому СРСР в 30—50-ті роки був яскра­во виражений тоталітарний режим з ознаками вождізму.

§11. Форма держави Україна.

Форма держави — це спосіб або порядок організації та здійснення державної влади. Поняття “форма держави” включає до себе три взаємозв'язаних елементи: форму державного правління, форму державного устрою і форму державного (політичного) режиму.

За формою державного правління Україна є президентсько-парламентською республікою. Ознаками цього є наступне:

Президент України обирається всезагальним голосуванням (у цьому її відмінність від парламентської форми правління, де Президент обирається парламентом);

він має досить вагомі власні прерогативи. які дозволяють йому діяти незалежно від парламенту і уряду; він є гарантом державного суверенітету, територіальної цілісності України, додержання Конституції України, прав і свобод громадин, має право розпустити парламент, призначати і звільняти деяких посадових осіб);

В Україні поряд з Президентом діє Прем'єр-міністр, уряд, відповідальний перед Президентом та підконтрольний і підзвітний Верховній Раді (в президентській республіці немає посади прем'єр-міністра і уряд відповідний перед президентом).

За державним устроєм Україна є унітарною державою. Унітарна форма державного устрою для України є найбільш виправданою, оскільки вона відповідає її етнічному складу, історичному минулому, економічним і культурним реаліям,

За формою державного (політичного) режиму Україна є демократичною державою. Конституційний лад України ґрунтується на принципі пріоритету прав і свобод людини і громадянина. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Народ здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування.

Отже, державна влада в Україні здійснюється на демократичних засадах, що є конституційною гарантією демократичного режиму.

§12. Поняття історичного типу держави.

Тип держави - це сукупність істотних ознак, властивих державам єдиної суспільно-економічної формації.

В основі поділу держав на типи лежать економічні відносини: 1) відносини з виробництва матеріальних благ; 2) способи розподілу матеріальних благ; 3) способи споживання матеріальних благ.

Існують 2 класи:

Експлуатуючі й експлуатовані (базуючись приватній власності)

Держава являє собою знаряддя за допомогою якого пануючий клас зміцнює своє панування. Тому кожній формі експлуатації відповідає визначений тип держави і права: рабовласницький, феодальний, буржуазний.

1. Експлуататорська держава.

Внутрішні Функції: 1) Організація експлуатаційно залежного населення (рабів, кріпаків); 2) Утримання в покорі залежного населення (перешкода відкритим виступам); 3) Збір податків у бюджет; 4) Забезпечення політичних і економічних інтересів пануючого класу; 5) Господарсько-організаційні функції.

Зовнішні функції: 1) ведення захоплюючих війн; 2) експлуатація народів і природних багатств залежних територій; 3) захист державних кордонів, протистояння озброєній агресії з боку інших держав; 4) торгово-економічні; 5) культурний і інформаційний обмін з іншими державами.

2 Буржуазна держава.

Клас промислової буржуазії - володіння приватною власності (результат спільної праці найманих робочих, набувають частину прибавочного продукту). На зміну каральних функцій приходить господарсько-організаційна функція. Був досягнутий компроміс між владою монарха, молодої буржуазії і робітничим класом (прийняття конституції). Держава поступова втрачає риси експлуататорського. З'являються захисні функції і риси.

Типи держав:

Рабовласницька держава. Держава - монархія, республіка (аристократична, демократична)

Феодальне - монархії, міські республіки

Буржуазного типу - демократичні республіки, конституційні монархії.

§ 13. Порівняльна характеристика форми держави й історичного типу держави.

Тип держави - це сукупність істотних ознак, властивих державам єдиної суспільно-економічної формації.

В основі поділу держав на типи лежать економічні відносини: 1) відносини з виробництва матеріальних благ; 2) способи розподілу матеріальних благ; 3) способи споживання матеріальних благ.

Існують 2 класи:

Експлуатуючі й експлуатовані (базуючись приватній власності)

Держава являє собою знаряддя за допомогою якого пануючий клас зміцнює своє панування. Тому кожній формі експлуатації відповідає визначений тип держави і права: рабовласницький, феодальний, буржуазний.

Рабовласницька держава. Держава - монархія, республіка (аристократична, демократична)

Феодальне - монархії, міські республіки

Буржуазного типу - демократичні республіки, конституційні монархії.

Типологія держав тісно зв'язана з поняттям форми держави. Особливості кожного конкретного типу держави встановлюються на основі аналізу його організаційного пристрою, методів здійснення державної влади.

Чіткого співвідношення між типом і формою держави немає. З однієї сторони в межах держави того самого типу можуть зустрічатися різні форми організації і діяльності державної влади, а з інший держави різного типу можуть мати однакову форму. Своєрідність конкретної форми держави будь-якого історичного періоду визначається насамперед ступенем зрілості суспільства і державного життя, задачами і цілями, що ставить перед собою держава. Іншими словами, категорія форми держави безпосередньо залежить від його змісту і визначається їм.

Серйозний вплив на форму держави робить культурний рівень народу, його історичні традиції, характер релігійних світопоглядів, національні особливості, природні умови проживання й інші фактори. Специфіку форми держави визначає також характер взаємин держави і його органів з недержавними організаціями (партіями, профспілками, суспільними рухами, церквою й іншими організаціями).

Форма держави - складне суспільне явище, що містить у собі три взаємозалежних елементи: форму правління, форму державного устрою і форму державного режиму.

Форма правління являє собою структуру вищих органів державної влади, порядок їх утворення і розподіл компетенції між ними. По ознаках форми державного правління підрозділяються на: - монархічні ( одноособові, спадкоємні); - республіканські ( колегіальні, виборні)

Форма державного устрою - це національна й адміністративно-територіальна будівля держави, що розкриває характер, взаємин між його складовими частинами, між центральними і місцевими органами державного керування, влади. За формою державного устрою всі держави можна підрозділити на три основні групи : - унітарне; - федеративне; - конфедеративне.

Форми державного режиму - являють собою сукупність способів і методів здійснення влади державою. Державний режим - найважливіша складова частина політичного режиму, що існує в суспільстві. Державні режими можуть бути демократичними й антидемократичними (тоталітарні, авторитарні, расистські). тому основним критерієм класифікації держав по даній ознаці є демократизм форм і методів здійснення державної влади. Для рабовласницьких держав характерні і деспотія і демократія; для феодалізму - і не обмежена влада феодала, монарха, і народні збори; для сучасної держави - і тоталітаризм, і правова демократія.

§ 14. Поняття та види функцій держави.

Питання про функції держави — це одне із важливих питань не тільки теорії, але і практики державного будівництва. Функції дер­жави виражають соціальну природу держави і конкретизують її суть.

Термін “функція” в перекладі з латинської означає “здійсни­ти”, “виконати”. Функції держави дуже тісно пов'язані з завдан­нями, цілями і суттю держави, але не зводяться до них. Аналіз функцій держави повинен відповісти на питання: 1) що повин­на робити держава на певному етапі свого розвитку і як? 2) на чому повинні бути сконцентровані зусилля їх органів і відомств?

Багато спеціалістів вважають, що функції держави — це перш за все певні напрямки діяльності держави, в яких виражається службова роль, завдання, цілі і закономірності розвитку. За допомогою функцій держава реалізує свої завдання і цілі, які сто­ять перед суспільством чи можуть бути поставлені. В зв'язку з цим функції існують не тільки реально, але і, потенційно, як здібність або можливість до певної діяльності. Функції держави — це можливі і реальні основні напрями діяльності держави та її органів по забезпеченню потреб та інтересів суспільства, які кон­кретизуються в завданнях, цілях і соціальному призначенні.

Держава виконує надзвичайно багато функцій, які вивчаються різними галузевими науками. Теорія держави аналізує лише ос­новні функції держави. Всі основні функції держави можна кла­сифікувати за такими критеріями:

1) залежно від поділу влади — законодавчі, виконавчо-розпо­рядчі, судові і контрольно-наглядові. Всі вони забезпечують функції управління суспільством і державою;

2) залежно від їх ролі в суспільстві — основні і другорядні;

3) залежно від сфери впливу і здійснення — внутрішні і зовнішні;

4) залежно від сфери суспільного життя — економічні, полі­тичні, соціальні, гуманітарні, екологічні, ідеологічні;

5) залежно від терміну виконання — постійні і тимчасові. Всі функції держави діалектичне розвиваються, основні ста­ють другорядними (неосновними), і навпаки, одні зникають і з'являються нові, яких раніше не існувало.

§ 15. Порівняльна характеристика внутрішніх і зовнішніх функцій держави.

В сучасних умовах наша держава виконує досить багато функцій всередині країни і за її межами (направлених зовні). Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова дер­жава (ст.1 Конституції України). Внутрішні і зовнішні функції держав соціально-демократичної орієнтації можна класифікува­ти залежно від сфери впливу в економічній, політичній і гумані­тарній сферах.

В економічній сфері до внутрішніх функцій можна віднести еко­номічну функцію держави, але вона досить складна і для зруч­ності аналізу її конкретизують на інші великі функції. Зокрема, виділяють: господарсько-організаторську функцію, яка спрямована на організацію виробництва на державних підприємствах, забезпечення права громадян на підприємницьку діяльність, що не заборонена законом (ст.42 Конституції); господарсько-стимулюючу; науково-організаторську.

Нині залишається і функція ре­гулювання міри праці і міри споживання, особливо в державному секторі економіки. В умовах економічної кризи ця функція ви­конується державою незадовільно. Однією із функцій держави є здійснення економічних реформ і подолання економічної кри­зи, створення власної грошово-фінансової системи і подолання інфляції тощо. В ст.116 Конституції України закріплено, що Кабінет Міністрів України забезпечує економічну самостійність України, забезпечує проведення фінансової, цінової, інвести­ційної та податкової політики, розробляє і здійснює загально­державні програми економічного, науково-технічного розвитку, і забезпечує рівні умови розвитку всіх форм власності тощо.

В політичній сфері держава також виконує декілька основних функцій, характерних для правової держави. До однієї з таких функцій відноситься:

  • функція соціального компромісу. Її суть зво­диться до того, щоб знаходити і проводити в життя такі рішен­ня, в тому числі і закони, які враховували б інтереси різних груп населення, не тільки більшості, але і меншості; створення умов для існування легальної опозиції, для вільного розвитку всіх політичних партій, які діють в межах Конституції та інших законів України.

Окремо слід виділити функції: охорони і захисту консти­туційного ладу, законності і правопорядку, забезпечення грома­дянського миру, умов для вільного розвитку всіх надій і народ­ностей, ідеологічну функцію.

Ці функції закріплені в ст.ст. Ї5, 15, 36, 37, 38, 39 Конституції України.

У гуманітарній сфері держава виконує такі функції:

гуманістична — забезпечення, охорона і захист основних прав людини;

екологічна — охорона навколишнього середовища;

соціальна — охорона здоров'я населення, соціальний захист і соціальне забезпечення;

культурно-виховна — розвиток освіти, культури, виховання особи.

Ці функції держави закріплені в І—II розділах Конституції України.

Зовнішні функції. До зовнішніх функцій відносяться: участь у міжнародному економічному співробітництві; участь у розв’язанні глобальних економічних і наукових проблем по енергетиці, використання космічного простору, використання морів і океанів; оборона країни від зовнішнього нападу і анексії ймовірними про­тивниками; участь у забезпеченні миру; участь у боротьбі з пору­шеннями міжнародного правопорядку і невтручання у внутрішні справи інших держав. В ст.17 Конституції України закріплено, що захист суверенітету і територіальної цілісності України, забез­печення її економічної та інформаційної безпеки є найважливі­шими функціями держави, справою всього українського народу. В статті 18 Конституції записано, що зовнішньополітична діяльність України спрямована на забезпечення її національних інтересів і безпеки шляхом підтримання мирного і взаємовигідного співробітництва з членами міжнародного співтовариства за загальними принципами і нормами міжнародного права.

§ 16. Форми і методи здійснення функцій держави.

Функції держави здійснюються у визначених формах і визначених методах.

Форми здійснення функцій характеризують зв'язок держави з правом як одним з основних засобів володарювання. Через право держава проводить у життя свої функції, свої економічні, політичні, ідеологічні задачі. В одних випадках держава видає юридичні норми, в інші - організує їхнє виконання, у третіх - забезпечує, охороняє їх. У залежності від цього і розрізняють три основні форми здійснення функцій:

1. Правотворча - державна діяльність, що виражається в розробці і прийнятті юридичних норм, у яких закріплюються програми діяльності людей. Вона полягає у виданні нормативних актів, тобто актів, що встановлюють нові норми, чи змінюють скасовують старі.

2. Правовиконавча - державна діяльність, що виражається у вживання заходів по виконанню норм права. Вона складається головним чином у виданні владних індивідуальних актів, тобто актів, розрахованих тільки на даний, індивідуальний випадок (наприклад, видання разового планового акта по будівництву, призначення громадянина на посаду.)

3. Правозабезпечувальна (правоохоронна) - державна діяльність, що виражається головним чином у контролі і нагляді за дотриманням і виконанням норм , а також у застосування примусових мір до їхніх порушників. У процесі здійснення даної функції зважуються юридичні справи, зв'язані з застосуванням юридичних санкцій, суперечками між окремими особами і т.д.

Методи здійснення функцій можна розділити на правові і неправові (організаційні).

Правовий метод реалізується за допомогою трьох вищезгаданих форм, а з числа неправових варто виділити: економічні (дотації, держзамовлення, кредитування, регулювання цін і ін.); політичні (узгодження позицій різних політичних плинів, міжнародні переговори й ін.); ідеологічні (звертання до населення, заклики і т.д.); власне організаційні (планування, програмування, контроль і ін.).

Важливо, що неправові методи нерідко реалізуються через правове регулювання (напр., твердження плану наказом, нормативне закріплення цін і т.д.).

§ 17. Держава й економіка.

Сучасна держава - це ринкова держава. Суть ринкової економіки зводитися і вільному товарообміну, визнанню непорушності приватної власності і законних інтересів власника, волі праці і приватного підприємництва.

Ринкові відносини розвиваються тим краще, чим менше держава обмежує волю учасників цих відносин. Однак є такі сфери громадського життя, котрі не можуть бути передані у владу приватних інтересів - це: - бюджетна сфера; - охорона громадського правопорядку і боротьба зі злочинністю (організація і підтримка міліції, судів, в'язниць); - оборона країни і т.д.

Є також категорія населення, яка не може бути учасниками ринкових відносин - діти, інваліди, старі. В інтересах цих людей, а також з метою змісту бюджетної сфери виробництва, держава втручається в ринкові відносини, перерозподіляючи доходи від найбільш заможних категорій населення до менш заможного і вилучення засобів на поповнення держбюджету. Таким чином, економічна функція держави виражається у виборі і координації державою стратегічних напрямків розвитку економіки країни в найбільш оптимальному режимі.

§ 18. Економічна, соціальна і моральна основи правової держави.

Економічною основою правової держави є виробничі відносини, що базуються на багатоукладності, на різних формах власності (державної, колективної, орендної, приватної, кооперативної, сумісної і інших) як рівноправних і однаковою мірою захищених юридично. У правовій державі власність належить безпосередньо виробникам і споживачам матеріальних благ; індивідуальний виробник виступає як власник продуктів своєї особистої праці.

Соціальну основу правової держави складає саморегулююче цивільне суспільство, що поєднує вільних громадян - носіїв суспільного прогресу. У центрі уваги такої держави знаходиться людина і її інтереси. Через систему соціальних інститутів, суспільних зв'язків створюються необхідні умови для реалізації кожним громадянином своїх творчих, трудових можливостей, забезпечується плюралізм думок, особисті права і волі.

Моральну основу правової держави утворять загальнолюдські принципи гуманізму і справедливості, рівності і свободи особи. Конкретно це виражається в демократичних методах державного керування, справедливості і правосуддя, у пріоритеті прав і свобод особи у взаєминах з державою, захисту прав меншості, терпимості до різним релігійної світопогляду.

§ 19. Поняття та основні принципи правової держави.

Ідея правової держави зародилась досить давно, ще в античні часи, хоча сам термін не вживався. На думку античних філо­софів і юристів, правова держава — це така держава, в якій правда, справедливість, право, закон традиційно вважались божествен­ними настановами, необхідними атрибутами космічних і земних порядків, антиподами насильства, свавілля і хаосу.

Сам термін “правова держава” з'явився в німецькій літературі в працях К.Т.Велькера і Р.фон Моля. Філософські основи теорії правової держави були сформульовані І.Кантом. Суть його теорії зводилася до декількох основних положень: “Кожний громадя­нин повинен бути паном сам собі”, “Чого народ не може вирі­шити відносно самого себе, того і законодавець не може вирі­шити відносно народу”. В цих положеннях мова йде, по суті, про юридичне закріплення основних прав і свобод людини.

В нашій країні ця ідея була відкинута в зв'язку з тим, що вона була несумісна з ідеєю “диктатури пролетаріату” і взагалі з різними авторитарними режимами. Правова держава — це вже не органі­зація насильства одного класу над іншим, як розуміли тоді суть держави класики марксизму. Вона повинна оптимально і зба­лансовано виражати потреби і інтереси всіх класів і соціальних груп, повинна стати соціально-демократичною державою. В ко­лишньому СРСР до 1985 року ця ідея вважалась буржуазною, тому це поняття зникло з наукової літератури.

Лише в зв'язку з так званою перебудовою постало питання про необхідність побудови соціалістичної правової держави. Цій проблемі було присвячено декілька науково-практичних конфе­ренцій, на яких були розроблені основні принципи (риси) правової держави стосовно республік колишнього Радянського Союзу. Правова держава відрізняється від звичайної держави наступ­ними характерними рисами-принципами:

1) верховенство права і правових законів над підзаконними нормативними актами, політичною і фізичною силою держави;

2) розподіл влади, яка належить народу, на законодавчу, вико­навчу і судову;

3) верховенство громадянського суспільства і його представ­ника — Парламенту над державою і її апаратом;

4) юридичне закріплення основних прав і свобод людини в Конституції та інших законах і їх фактичне забезпечення;

5) взаємоповага і взаємовідповідальність особи і держави;

6) громадянину дозволено робити все, що не заборонено зако­ном, а державі і її чиновникам лише те, що дозволено законом;

7) демократичний плюралізм і гласність — діяльність легаль­них політичних партій і рухів, відносна свобода засобів масової інформації і т.п.

Багато з цих принципів закріплено в Конституції України 1996 року, зокрема в розділі І. В ст.3 говориться, що людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнача­ються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свобо­ди людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяль­ності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність.

В ст.6 вказується, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її поділу на законодавчу, виконавчу та судову. В ст.8 закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу.

В ст. 1 Конституції закріплено, що Україна є суверенна і неза­лежна, демократична, соціальна, правова держава.

Але потрібно підкреслити, що для реалізації ідеї побудови правової держави необхідно багато часу. В багатьох країнах Заходу ця ідея прого­лошена вже давно, але ще жодна держава її не побудувала. Ідею правової держави потрібно розглядати як ідеал, як соціальну мету демократичного суспільства, оскільки реалізація принципів пра­вової держави дає можливість розвивати демократію, забезпечи­ти законність і правопорядок, права і свободи людини, забезпе­чити вільний розвиток кожної людини, як умови вільного роз­витку всіх.

§ 20. Держава і суспільство.

Держава і суспільство не тотожні. Їх необхідно розрізняти.

Держава виділилася із суспільства на відомій ступіні його зрілості. Суспільство — мати держави, і відповідно держава — дитя суспільства, продукт суспільного розвитку. Яке суспільство — таке і держава. Держава виявляє турботу про чи суспільство, навпроти, чи паразитує навіть розтрощує суспільний організм. У міру того як суспільство переходить у своєму поступальному розвитку від однієї формації до іншої, від нижчої ступіні до вищого, міняється і держава. Воно також стає більш зробленим і цивілізованим.

Виявлення закономірностей співвідношення цивільного суспільства і держави дозволяє правильно проаналізувати весь шлях. пройдений людством, зрозуміти сучасні проблеми державності, побачити перспективи політичних і власне державних форм, у яких розвиваються живі суспільства різних країн. Саме суспільство не є простою сукупністю індивідів. Це складний соціальний організм, продукт взаємодії людей, визначена організація їхнього життя, зв'язане насамперед з виробництвом, обміном і споживанням життєвих благ. Суспільство — складна динамічна система зв'язку людей, об'єднаних сімейними узами, груповими, становими, класовими відносинами. Це така спільність індивідів, де діють уже не біологічні, а соціальні закони. Глобальні проблеми виживання людського роду сьогодні стають визначальними для нормального суспільного розвитку.

Розгляд суспільства як сукупність суспільних відносин дозволяє, по-перше, підходити до йому історично (виділити різні суспільні формації, розрізняти етапи розвитку суспільства), по-друге, виявити специфіку головних сфер громадського життя (економічної, духовної), по-третє, називати суб'єктів соціального спілкування (особистість, родина, нація, держава й ін.).

Ті самі соціальні суб'єкти в різний час, у різних обставинах і в різних сферах громадського життя заявляють про себе чи в політичних, чи в неполітичних формах. Політичні форми громадського життя зв'язані з політичною організацією суспільства, його політичною системою, у яку як складену частину входить і держава. Політична система — це стійка форма людських відносин, за допомогою якої приймаються і проводяться в життя авторитарні-владні для всіх членів чи суспільства для їхньої частини рішення.

Політична система містить у собі чотири підсистеми;

1) політичні організації;

2} політичні норми;

3) політичні відносини;

4) політичну ідеологію.

Говорять також про суб'єктів політичної системи інституціонального (парламент, президент, уряд, профспілки й ін.) і функціонального рівня (армія, церква, лобі, опозиція і т.д.). Називають і функції політичної системи:

визначення цілей розвитку суспільства;

політична інтеграція суспільства;

регулювання режиму суспільно-політичної діяльності;

легітимація політичного режиму;

мобілізація ресурсів і ін.

Політичну систему суспільства утворять різноманітні організації, інститути, заснування боротьби за владу, за її утримання, використання, організацію і функціонування. Співвідношення цивільного суспільства і його політичної системи — це співвідношення змісту і форми. Які люди, які їхні потреби й інтереси, як вони задовольняють свої потреби, у які класи і групи входять і які інтереси лежать в основі природно-історичних утворень людей — усе це відбивається на політичних інститутах.

Головними політичними об'єднаннями боротьби за владу й утримання влади в сучасному суспільстві виступають політичні партії. Велика роль належить також професійним союзам, об'єднанням по віковій і половій ознаці. Якщо такі організації сформувалися, спрощується виявлення інтересів різних груп населення, пошук лідерів, здатних утілювати волю громадян у життя. Але така множинна (плюралістична) демократія можлива тільки у вільному суспільстві вільних людей,

§ 21. Виникнення і поняття права.

Право дуже складне соціальне явище, і щоб розкрити його поняття необхідно відмежувати його від інших соціальних явищ. В нашій науці існує декілька концепцій до розуміння права: нормативний підхід та інші. Крім того, потрібно розрізняти пра­во, яке створене державою, і право природне, яке виникає в результаті історичного розвитку.

Нормативний підхід до розуміння права

Згідно із цим підходом норми права відрізняють від інших соці­альних норм за такими ознаками:

1) норми права регулюють і охороняють найбільш важливі суспільні відносини і соціальні цінності з позицій інтересів сус­пільства, держави і особи. Ці відносини визначаються грома­дянським суспільством і державною владою;

2) норми права, на відміну від інших соціальних норм, фор­мально виражені в системі діючих нормативно-правових актів (в законах). Вони мають характер офіційних юридичних доку­ментів. Інші норми можуть існувати в усній або в письмовій неофіційній формі;

3) норми права офіційно встановлені або санкціоновані дер­жавою; інші соціальні норми державою не встановлюються, хоча і багато прогресивних соціальних норм держава зацікавлена підтримувати;

4) норми права, на відміну від інших соціальних норм, є за­гальнообов'язковими для виконання всіма учасниками суспіль­них відносин, оскільки це офіційні правила поведінки і діяль­ності й держава використовує примус у випадку їх невиконання;

5) норми права охороняються державною владою від порушень на відміну від інших соціальних норм. Держава застосовує або може застосувати санкції за їх порушення;

6) норми права встановлюють юридичні права і обов’язки учас­ників суспільних відносин або офіційний правовий статус громадян, організацій, держави; інші соціальні норми можуть регламен­тувати моральні, політичні, релігійні та інші права і обов'язки,

7) норми права виражаються тільки в певних юридичних фор­мах (закони, постанови, укази, декрети, накази, загальнообов'яз­кові рішення) і мають чинність в часі, просторі і стосовно певних суб'єктів. Інші соціальні норми таких ознак не мають

Отже, право — це система або сукупність норм (правил поведін­ки), які мають офіційний формальний характер, встановлені дер­жавою, є загальнообов'язковими для всіх учасників суспільних відно­син, охороняються державою від порушень, виражають юридичні права і обов'язки і направлені на регулювання і охорону найбільш важливих суспільних відносин і соціальних цінностей.

Таке визначення права і його ознак характерне для норматив­ного підходу. Такі ознаки має і окрема норма права і, аналогіч­но, її визначення. Суть цих норм права зводиться до того, що вони виражають потреби і інтереси всього народу або певних класів чи соціальних груп. Разом із тим розуміння права зале­жить від того, чиї потреби і інтереси воно виражає і охороняє.

Таке розуміння права в значній мірі обмежено, оскільки воно ототожнюється із законами і іншими нормативно-правовими актами. В той же час закони можуть мати різний характер, в них можуть виражатися потреби і інтереси панівного класу або соці­альної групи. В зв'язку з цим можна виділити рабовласницьке право, феодальне право, буржуазне право, пролетарське право, загальнонародне право та інші види і типи права, залежно від типу держави, форм правління і політичного режиму. Право повинно мати загальнонародний характер, в якому повинні виражатись загальнолюдські цінності, потреби та інтереси кожної конкретної людини.

Право як соціальне явище потрібно відрізняти від безправ'я. З позицій моральної шкоди права право повинно виражати про­гресивні, демократичні ідеї: справедливість, рівність, свободу. Право в перекладі з латині є справедливість. Право є міра спра­ведливості між різними класами, соціальними групами і між людьми. Звідси випливає, що право — це такі норми, які вира­жають рівноправність всіх громадян. Право є також міра свобо­ди громадян, воно встановлює межі свободи всіх громадян, ра­зом із тим право встановлює міру відповідальності громадян за правопорушення, за матеріальну і іншу шкоду чи соціальну небезпеку. Право — це не вседозволеність, оскільки жити в суспільстві і бути вільним від суспільства неможливо. Таким чином, право — це антипод безправ'я, антипод правопорушень. Право — це досягнення певного рівня культури суспільства, в якому не повинно бути класового права, не повинно бути тру­пового, мафіозного, злочинного “права”. Таким чином, з по­зицій моральної школи, право зводиться до прав, свобод і обо­в'язків людини і громадянина, до їх рівності, свободи і відпові­дальності, до справедливості, закріплених в діючій системі пра­ва і законодавства.

В Конституції України закріплено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має най­вищу юридичну силу (ст.8). В ст.21 Конституції записано, що всі люди е вільні і рівні у своїй гідності і правах. Права і свободи людини є невідчужуваними. Кожна людина має право на вільний розвиток своєї особистості, якщо при цьому не порушуються права і свободи інших людей, та має обов'язки перед суспіль­ством (ст.23 Конституції). В ст. 24 Конституції стверджується, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Таким чином, нова Конституція Украї­ни виходить із принципів моральної школи права.

Право потрібно також розглядати як певний культурний, гу­манний засіб для регулювання суспільних відносин, для охорони соціальних цінностей, для управління суспільством за допомо­гою правового законодавства і державних органів. Право не може бути засобом придушення і гніту певних класів і соціальних груп. Воно є інструментом (засобом) становлення і розвитку демократії, зміцнення законності і правопорядку. Право є засіб соці­ального компромісу, засіб консолідації суспільства, народу, нації.

Крім того, з позицій моральної школи право залишається на папері і не може бути правом до того часу, поки не буде усві­домлене людьми, громадянами держави і суспільства. Не усві­домлені права, свободи і обов'язки громадян, державних уста­нов, підприємств і організацій не можуть реалізовуватись в життя Таким чином, право — це не тільки норми права (закони і т. п.), але й суспільна і індивідуальна правосвідомість. Право — це не тільки система норм законодавчих актів і правосвідомість суспільства, але і реальні правовідносини.

Соціологічний підхід до розуміння права

Законодавчі акти, які не реалізуються, не застосовуються в ре­альному житті, перестають бути правом, вони відмирають і стають “мертвим правом”. Живе право — це такі норми, які закріп­лені в законодавчих актах, усвідомлені населенням і діють, реа­лізуються в конкретних правовідносинах. Без реалізації закони залишаються “шматком макулатури” або історичними пам'ятни­ками права.

Право є антипод правопорушень, а правопорушення не зво­дяться до пошкодження того чи іншого кодексу чи закону. Пра­вопорушення наносять шкоду і мають соціальну небезпеку для реальних матеріальних і духовних цінностей суспільства, держа­ви і людей.

Крім того, потрібно підкреслити, що в суспільстві бувають ви­падки, коли закони не прийняті, а правовідносини сформува­лись на підставі моралі, угод, договорів, свідомості тощо.

Таким чином, в суспільстві можуть існувати правовідносини без законодавчих актів. Ці правовідносини можуть існувати та­кож на підставі звичаєвого права, прецедентного права, дого­вірного права, релігійного права (там, де існує система релігій­ного права).

Підводячи підсумки, можна підкреслити, що право може мати також природний характер, як сукупність суб'єктивних прав, сво­бод і обов'язків людей і організацій, які виникають в результаті вступу людей в економічні, політичні, торгові, сімейні та інші соціальні відносини. Природне право може бути оформлене і закріплене в законодавчих актах після діяльності правотворчих органів. Право, яке створене державою, іноді називають пози­тивним, об'єктивним правом, оскільки воно не залежить від волі конкретної особи. Право, яке зводиться до конкретних прав, свобод і обов'язків громадянина, підприємства, організації і дер­жави, називають суб'єктивним правом.

Таким чином, може існувати природне право, об'єктивне по­зитивне право і суб'єктивне право. В західних країнах ставлять питання і про існування права соціальних груп, колективів тощо.

Таким чином, право — складне явище, оскільки воно відобра­жає дуже складні економічні, політичні та інші соціальні відно­сини. Право, законодавство повинно відображати економічні, політичні закономірності розвитку суспільства, тоді закони бу­дуть мати правовий характер.

На підставі аналізу цих концепцій можна дати багато визна­чень права. Воно зводиться до нормативної концепції плюс мо­ральний, соціологічний, генетичний (природний) підходи. Пра­во — це система або сукупність формально виражених норм (правил поведінки), які відображають і регулюють найбільш важливі економічні, політичні та інші соціальні відносини (закономірності їх розвитку), встановлені або санкціоновані державою, мають загальнообов’язковий характер, виражають міру справедливості, рівноправності, свободи і відповідальності учасників суспільних відносин, охороняються державною владою від порушень, закріплюють юридичні права і обов'язки суб'єктів правовідносин, охо­роняють соціальні цінності суспільства, держави і громадян і на­правлені на розвиток демократії, зміцнення законності і право­порядку.

§ 22. Поняття і види нормативного регулювання в суспільстві.

Соціальна норма - це історично зумовлене правило поведінки чи діяльності людей, що має загальний характер, встановлюється різноманітними суб‘єктами, забезпечується різними засобами громадського чи державного впливу і спрямоване на регулювання і охорону різноманітних суспільних відносин і соціальних цінностей.

Нормативне регулювання - це сукупність соціальних норм.

Всі соціальні норми залежно від їх ролі і місця в системі соціального регулювання поділяються на правові(юридичні), моральні, політичні, естетичні, норми громадських організацій, релігійні норми, корпоративні норми, звичаї і традиції.

1.Моральні- такі правила поведінки, що встановлюються різними суб’єктами і виражаються в категоріях "добра і зла", "справедливості і несправедливості" і можуть регулювати майже всі суспільні відносини(християнська мораль).

2.Політичні- регулюють політичні відносини між різними суб’єктами і ними встановлюються(статут політичної партії).

3.Естетичні- регулюють ставлення людей до порядку оформлення і оцінки предметів матеріальної і духовної культури з позицій краси зручності якості.

4.Релігійні- регулюють відправлення релігійних культів, ставлення людей до Бога і навколишнього світу.

5.Корпоративні- встановлюються громадськими організаціями для своїх членів.

6.Звичаї- правила поведінки, що склалися історично в результаті їх багаторічного застосування на основі звичок (весілля, хрестини).

Норми права регулюють найважливіші економічні, політичні, моральні та інші соціальні відносини. В правових нормах виражається економічна політика держави чи суспільства; в них закріплюється політична система; вони регулюють діяльність політичних партій і інших громадських організацій. Вони закріплюють основні права людини(на життя, працю…).

Норми права офіційно встановлюються державною владою, виражені в законах і інших нормативних актах, є загальнообов’язковими і охороняються державою від порушень.

§ 23. Співвідношення норми права і моралі.

Соціальне регулювання здійснюється за допомогою соціальних норм – загальних правил поведінки людей, колективів, соціальних груп, що мають значення зразків і поширюються на невизначене коло випадків. Нормативне соціальне регулювання дозволяє установити в житті людей єдиний, загальний порядок. У систему соціальних норм входять норми права, мораль, звичаї, традиції, норми громадські організації, релігійні норми. Найбільш значимими є норми моралі і права.

У регулюванні суспільних відносинах право і мораль взаємодіють один з одним, роблячи взаємний вплив. Вони побудовані на єдиних основах, виражають загальнолюдські цінності й ідеали, покликані регулювати поводження людей. У той же час це різні нормативні регулятори, вони мають свої особливості.

Мораль (моральність), на відміну від права, — це правила поведінки людей, що виражають сформовані в суспільстві представлення про справедливість, добро, достоїнство, честі, совісті. И. Кант писав, що право визначає необхідність дій, що відбуваються з чи повноважень із примуса, а мораль визначає необхідність дій, що відбуваються з внутрішнього обов'язку, що виникає з права інших людей, а не з примуса людини.

Які ж особливості права і моралі?

Моральні норми володіють великий що впливає .силоміць. Вони діють через свідомість людей, підтримуються суспільною думкою. Але моральні норми не всесильні. Вони відрізняються відомою невизначеністю, моральними поглядами людей у залежності від рівня їхньої культури, віку. Розходження в моральних представленнях часто приводять до конфліктних ситуацій, життєвим зіткненням. Норми моралі не забезпечуються якими-небудь особливими законами, державними органами.

Право також виражається в загальних правилах поведінки, нормах. У своїй основі правові норми мають моральний характер. Наприклад, як моралі, так і праву суперечать дії, що принижують достоїнство людської особистості, що зазіхають на його життя і волю. Однак правові норми виражені в законах, інших юридичних документах; вони мають офіційний характер і зв'язані часом із примусовим виконанням правил покоління. Виражаючи в нормативних документах, правові норми відрізняються строгою визначеністю по змісту, однозначністю.

На відміну від моралі, право характеризується тим, що юридичні норми підтримуються силою державного примусу і при необхідності до порушника можуть бути застосовані діючі, часом тверді міри. Сила моралі, виражена в суспільній думці, дуже значна, але вона спрацьовує не завжди, а головне — немає особливого апарата, який би своєю діяльністю ефективно забезпечував проведення в життя необхідних мір.

§ 24. Поняття й ознаки правової норми.

Норма права — це правило поведінки, установлене чи санкціоноване державою, елементарна частка права, що відноситься до нього як частина до цілого (чи як одиничне до загального). Було обґрунтовано, що норма права — це і не форма, і не зміст усього права, а саме його частка. Вона володіє властивим їй змістом і формою й у системоутворюючих процесах з іншими нормами складає зміст права в цілому.

Нормі права як частини системи в тім чи іншому ступені властиві істотні ознаки, властивому праву, тому їй можна дати визначення, ідентичне за своїм значенням визначенню права в цілому.

Норма права — це загальнообов'язкове, установлене чи санкціоноване й охоронюване державою правило поведінки, що виражає обумовлену матеріальними умовами життя суспільства волю й інтереси народу, що активно впливає на суспільні відносини з метою їх упорядкування.

Будь-яке державно-організоване суспільство не може обійтися без норм права. Але це одиничний феномен права, тому повне наукове визначення поняття припускає з'ясування властивій нормі права специфічних ознак (властивостей).

По-перше, норма права являє собою відволікання від ознак індивідуалізації і вказує лише на ті характерні риси поводження, що є істотними, тобто розглядають поводження як вид суспільних відносин. Ці ознаки, включені і текст норми, стають правилами поведінки, обов'язковими до реалізації.

Наприклад, у процесі купівлі-продажу істотним є не те, скільки разів “прицінювався” покупець, вибираючи ту чи іншу річ, який час він на це затратив. Усе це — сфера життєвого звичаю. Для права важливо установити ознаки: коли можна визнати договір закупівлі-продажу укладеним, коли право власності на річ переходить від продавця до покупця. Чи інший приклад: у випадку здійснення убивства, коли закон особливо чуйний до обставин цього тяжкого злочину, закон відкидає всі сугубо індивідуальне, що не має відношення до характеристики даного діяння як такого.

Отже, норми права містять указівки на істотні ознаки поводження, властиві кожному з невизначеного числа конкретних індивідуальних відносин (вчинків), що держава має намір піддати правовому регулюванню.

По-друге, норма права є наказовим розпорядженням незалежно від того, який його характер: заборона, чи обзивання дозвіл. Розпорядження в будь-якому випадку знаходиться під охороною держави; тому що воно їм установлене, то передбачені і примусового заходу у випадках його порушення.

В-третіх, норма права являє собою визначений метод впливу на регульовані відносини. У приведених вище прикладах методи регулювання виникаючих відносин зовсім несхожі, як і самі відносини, тому що використовуються різні способи додання їм визначеності, упорядкованості. У цей метод включаються: обставини, при яких застосовується норма; коло учасників, регульованих цією нормою відносин; взаємні права й обов'язки; санкції за невиконання обов'язків.

В-четвертих, норма права — загальнообов'язкове правило поведінки. Воно має значення не для окремого індивіда, а для усіх вхідних до складу даної категорії людей (суспільства в цілому) як можливих (чи реальних) учасників конкретного виду суспільних відносин.

Норма права зазвичай не вказує персоніфікованих виконавців розпорядження, що міститься в ній. Інакше кажучи, вона розрахована на невизначене коло уповноважених і зобов'язаних осіб. Це відбувається тому, що норма права як абстрактна модель поводження припускає її кількаразову дію, а отже, і “захопити” у поле свого притягання вона може потенційно кожного члена суспільства.

В-п'ятих, абстрактність норми права зовсім не означає невизначеності її змісту. Саме навпаки, норма права тому і є такий, що містить цілком конкретне правило поведінки. Наприклад, ст. 16 ГК РФ визначає, що збитки, заподіяні чи громадянину юридичній особі в результаті незаконних дій (бездіяльності) державних органів, органів місцевого чи самоврядування посадових осіб цих органів, у тому числі видання не відповідному чи закону іншому правовому акту акта державного чи органу місцевого самоврядування, підлягають відшкодуванню Російською Федерацією, що відповідають суб'єктами чи федерації муніципальним утворенням. Тут типовий приклад норми права як формально визначеного правила, що означає повноту і точність указівки на ознаки правила поведінки. Кожен індивідуальний випадок заподіяння збитків чи громадянину юридичній особі підпадає під дію цієї норми, тобто вона регулює всі повторювані індивідуальні відносини даного виду. Завдяки тому, що вона постійно впливає на цей вид відносин, її вимоги реалізуються усіма як обов'язкові для кожного, хто причетний до відшкодування збитків без персональної вказівки, для кого саме.

Таким чином, норма права як загальне правило поведінки регулює повторюваний вид суспільних відносин, тому що не вичерпується однократною реалізацією, а охоплює всі можливі індивідуальні випадки. У силу цього норма права — загальне і загальнообов'язкове правило поведінки.

В-шостих, зміст правової норми визначається об'єктивною природою того виду суспільних відносин, на упорядкування яких вона спрямована. Воно формується під впливом соціального досвіду регулювання, рівня загальної і правової культури, моральних і політичних установок, орієнтацій держави й інших факторів. У нашому прикладі пояснити правило, чому обов'язок відшкодування збитків лежить на державі в цілому, відповідних його суб'єктах, муніципальних утвореннях, тільки природою даного правоохоронного відношення не можна. Тому зміст норми в головному, основному визначається змістом регульованого відношення.

Норма права — правова реальність навіть у тому випадку, якщо вона жодного разу не застосовувалася для регулювання фактичних відносин. Наприклад, у недавній історії конституційне право союзної республіки на вільний вихід зі складу СРСР. Визнання цього права було передумовою для визначення правового статусу союзної республіки і для державно-політичної практики. Тому можна зробити висновок, що праву відомі норми, що застосовуються безпосередньо й опосередковано — через інші норми.

Таким чином, норма права — це загальне правило, що вбирає в себе все багатство соціального досвіду суспільства і держави, різноманіття особливого, індивідуального, окремого.

Норма права є науковим, об'єктивно обґрунтованим розпорядженням — моделлю суспільних відносин, що відбиває інтереси суспільства в розвитку даного відношення.

Загальний характер норми права не випливає з її власної природи. Загальне в праві в кінцевому рахунку є відображення того реального загального, котре об'єктивно існує в численних окремих матеріальних відносинах даного виду, що є виробничими відносинами.

У сучасних умовах удосконалювання норм права йде по двох основних напрямках: поліпшення змісту норм, зміцнення їхній “істинності”; упорядкування їхньої структури і системи в цілому.

Перший шлях характеризується тенденцією до усе більш точного відображення потреб громадського життя, без чого неможливо забезпечити зростання ефективності дії норм права як регуляторів суспільних відносин. Тому удосконалювання змісту стосується всього комплексу норм — зобов'язуючих, уповноважуючих, забороняючих. Зростає значення рекомендаційних норм. У рамках кожного різновиду норм виробляються нові, більш ефективні методи впливу на суспільні відносини за допомогою всіх елементів правової норми.

§ 25. Структура правових норм.

Структуру норм права розглядати однозначно важко, так як існують різні норми. Наприклад, норми-принципи, норми-дефініції (поняття), норми-приписи, норми — правила поведін­ки. В сучасний період вивчена структура норм-приписів і норм-правил поведінки. Їх структуру розглядають як логічну структуру правової норми.

В структурі логічної норми права виділяють 3 елементи: гіпотезу, диспозицію і санкцію. Це основні і обов'язкові елементи структури логічної норми права.

Гіпотеза — це така частина правової норми, в якій виражаються обставини і умови, при яких наступає реалізація юридичних прав і обов'язків, виникають юридичні факти і правовідносини. Гіпотеза встановлює і обумовлює сферу і межі регулюючої дії диспозиції. До неї можна застосувати термін "якщо".

Диспозиція — це така частина норми, в якій записано саме правило поведінки суб'єктів і виражається вона в юридичних правах і обов'язках. Вона описує, що суб'єкти можуть і зобов'язані робити, яка діяльність і поведінка заборонена. До неї мож­на застосувати термін “то”.

Санкція — це частина норми, в якій закріплюються заходи державного примусу в випадку невиконання обов'язків або порушення диспозиції. Санкція наступає або може наступити за правопорушення. До неї можна поставити термін “то”, “інакше”.

Цю структуру норми можна виразити по схемі: “якщо — то” або "якщо — то — інакше”, а до норм-приписів — тільки “якщо — то". Логічна структура правової норми, як правило, не співпадає із статтями нормативних актів, іноді її потрібно конструювати самому, оскільки статті законів викладаються лаконічно. В дея­ких статтях закону може бути не одна, а 2-3 норми права, а в деяких тільки окремі частини правової норми: гіпотези-диспо­зиції, гіпотези-санкції, диспозиції-санкції. Крім того, в заборон­них нормах права гіпотеза і диспозиція співпадають.

Наприклад, в ст. 147 Кодексу законів про працю України вка­зується (п.1): “За порушення трудової дисципліни до працівни­ка може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення:1) догана; 2) звільнення”.

Цю статтю з позицій логічної структури правової норми мож­на сформулювати так: якщо працівник допустить порушення трудової дисципліни .(гіпотеза), то власник має право застосува­ти до нього згідно з трудовим законодавством — статутами і положеннями про дисципліну (диспозиція) — тільки один з та­ких видів стягнення: 1)догана; 2) звільнення (санкція).

§ 26. Види правових норм.

Це, по суті, класифікація правових норм. Класифікація норм права дозволяє краще визначити місце правових норм в системі прав і їх взаємозв'язки; вияснити функції правових норм і їх роль в механізмі правового регулювання; вона дає схему шляхів і засобів правового впливу на суспільні відносини; можливість значно покращати правотворчу і правозастосовчу діяльність в державі.

Класифікація норм права на види є продовженням розгляду структури системи права, але на більш вищому рівні, ніж струк­тура норми права. Найбільш повну класифікацію норм права на види дав проф. П.М. Рабинович (Львів). Для класифікації існує більше 7 критеріїв. Найбільш основні можна привести такі:

1) по функціональній ролі в механізмі правового регулювання;

- первинні, відправні і вторинні (доповнюючі). Всі вони нео­днорідні і серед них можна виділити: норми-начала, норми-прин­ципи, норми-аксіоми; норми-презумпції, норми-дефініції;

- нор­ми-правила поведінки людей. Вони вказують на права і обов'язки суб'єктів суспільних відносин, вид і міру санкції за правопору­шення;

- загальні і спеціальні; вони відрізняються за ступенем загальності і об'ємом (сферою дії). Наприклад, в кожному кодексі є розділи: загальна і особлива частина і, відповідно, види норм;

2) по предмету правового регулювання, або залежно від галузі права: конституційні, адміністративні, норми цивільного права, норми трудового права, норми кримінального права, норми земельного права, норми фінансового права, …. екологічного …., …. процесуального права;

3) по методу правового регулювання: імперативні (владні при­писи), диспозитивні (автономні), заохочувальні (стимулюючі), рекомендуючі;

4) за формою вираження припису правових норм або залежно від встановлення і реалізації юридичних прав і обов'язків: уповноважуючі, зобов'язуючі, заборонні;

5) по суб'єктах правотворчості: норми представницьких органів державної влади, ….. глави держави (Президента), …. органів держав­ного управління, ….. громадських об'єднань органів місцевого са­моврядування тощо.

§ 27. Поняття джерел права.

Термін “джерела права” має неоднозначне значення. В одному випадку його розуміють як матеріальне джерело права — правотворча сила (державна влада, судові органи, правові концепції, референдуми народу, правозастосувальна практика, звичаї на­роду і т.п.); в іншому — як історичні пам'ятники права, які колись мали значення діючого права (Руська Правда); в третьому випадку, як формальне джерело права — і спосіб вираження змісту правил поведінки, що встановлюються державою. Така багатозначність терміна “джерела права” вимагає замінити його терміном “форма права”.

Форма права — це зовнішнє оформлення змісту загальнообов'яз­кових правил поведінки, які офіційно встановлені (санкціоновані) державою або загальновизнані суспільством. Це, по суті, різні види права, зовнішня форма існування змісту норм права.

Історія правознавства знає 4 форми права: І) правовий звичай; 2) правовий прецедент; 3) нормативно-правовий договір; 4) нормативно-правовий акт.

Правовий звичай — це історично обумовлене неписане правило поведінки людей, яке ввійшло в звичку в силу багаторазового застосування протягом тривалого часу життя суспільства. Іноді правовий звичай санкціонується державою. Сьогодні така форма права у нас майже не збереглась. Правові звичаї були дуже розповсюджені в Україні до 20-х років нашого століття.

Правовий прецедент — це рішення суду чи адміністрації по конкретній справі, яка розглядалась вперше, і яке має загальнообов’язковий характер для вирішення аналогічних справ. Він поділяється на судовий чи адміністративний, в залежності від того. хто приймав це рішення. Ця форма права розповсюджена в США і країнах Британської співдружності. Іноді це право називають прецедентне право або англосаксонська система права.

Нормативно-правовий договір — це така форма права, при якій два і більше суб'єкти суспільних відносин домовились про взаємні права і обов'язки з економічних, політичних чи інших соціаль­них проблем, уклали між собою угоду або договір в письмовій формі. Вони можуть мати міжнародний і національний харак­тер. Наприклад, Угода про створення Співдружності Незалеж­них Держав (1991 р.) в процесі розпаду СРСР, угоди між двома фірмами, підприємствами, в т.ч. іноземними.

Нормативно-правовий акт — це юридичний документ, який приймається органами державної влади або уповноваженими державою іншими суб'єктами, має формально-визначений, за­гальнообов'язковий характер і охороняється державною владою від порушень. Це основна, а іноді і єдина форма права в бага­тьох державах, в т.ч. і в Україні. Нормативно-правові акти поді­ляються на закони і підзаконні акти, які складають систему пи­саного права.

§ 28. Правотворчість: поняття, види.

Нормативні правові акти є продуктом особливого роду діяльності — нормотворчості (правотворчості). Нормотворчість — основний шлях впливу на суспільні відносини, головний засіб додання праву юридичної чинності.

Нормотворчість в правовій сфері — це в принципі і головним чином державна діяльність, що завершує процес формування права, що означає зведення державної волі в закон.

Споконвічне право формується історично, до і незалежно від діяльності законодавця. Початкова стадія в процесі правоутворення — виникнення об'єктивне обумовленої потреби в юридичному регулюванні суспільних відносин. Ця потреба в кінцевому рахунку обумовлена економічним базисом, але найближчими факторами, її живильними, є соціально-політичні, класові й інші суспільні інтереси. На завершальній стадії правоутворення здобуває велике значення спеціальна цілеспрямована діяльність компетентних органів по вираженню суспільної потреби і відповідних інтересів у загальнообов'язкових правилах поведінки. Ця діяльність, що конституює правоутворення у формально визначені розпорядження загального характеру, і є правовою нормотворчістю. Розрізняються три способи такого нормотворчісті:

1) безпосередня правоустановча діяльність повноважних державних органів;

2) санкціонування державними органами норм, що склалися незалежно від них у виді звичаю (ділового звичаю) чи вироблені недержавними організаціями (наприклад, кооперативами, громадськими організаціями);

3) безпосереднє правотворчість народу, проведене у формі всенародного голосування (референдуму).

В усіх трьох випадках нормотворчість відрізняється і своїми цілями, і тими принципами, на яких воно ґрунтується. Загальними принципами нормотворчість є: науковість, демократизм, законність, інтернаціоналізм.

В окремі періоди розвитку тієї чи іншої держави мали місце відступу від якого-небудь принципу, але вони не можуть похитнути необхідність пошуку і твердження відповідних початків законодавчої діяльності.

Правотворчість діяльність так чи інакше зв'язана з проявом державної волі. Це положення багаторазове доведено світовою історією. Крім того, що пануючі при даних відносинах індивіди повинні конституювати свою силу у виді держави, вони повинні додати своїй волі, обумовленої цими визначеними відносинами, загальне вираження у виді державної волі, у виді закону.

Правотворчість може виражатися у виді прийняття одиничного акта, що містить окремі юридичні норми, і у виді систематизованого (кодифікаційного) акта, що містить визначені сукупності, групи норм. Найбільш розвитим видом є кодифікаційна нормотворчість. З його допомогою закладаються основи законодавчої системи в ціпом і по галузях права, а потім здійснюється подальший розвиток законодавства. За допомогою одиничних актів права-творчості вносяться доповнення і зміни в кодифіковане законодавство. У ході поточної правотворчості усуваються протиріччя і пробіли в законодавстві.

§ 29. Стадії правотворчого процесу.

Зміст нормотворчості складається з послідовно здійснюваних організаційних дій, що утворять у своїй сукупності те, що називають правотворчим процесом. Це технологія створення нормативних актів і доведення їхніх розпоряджень до адресатів. Сам правотворчий процес у силу його суспільно-політичного значення регулюється конституційними й іншими юридичними нормами.

Правотворчий процес складається з ряду стадій.

1. Стадія законодавчої (більш широко— нормотворчої) ініціативи. Мова йде про первинну офіційну дію компетентного суб'єкта, що складає у внесенні в правотворчий чи орган пропозиції про видання нормативного акта, чи підготовленого проекту акта.

Коло суб'єктів, що володіють правом законодавчої ініціативи, строго обкреслений у законодавстві, тому що законодавча ініціатива, на відміну від будь-якого іншого звертання в правотворчий орган із законопроектом, припускає юридичний обов'язок компетентного органа розглянути проект, що надійшов, чи пропозиція.

2. Рішення компетентного органа про необхідність видання акта, виробленню його проекту, включенні в план законопроектних робіт і т.п.

3. Розробка проекту нормативного акта і його попереднє обговорення. Процедури того й іншого розрізняються в залежності від важливості проекту, від того, кому доручена його розробка, а також від характеру майбутнього нормативного акта (загальнодержавний чи акт відомчий). Найбільш важливі проекти виносяться на всенародне обговорення. У підготовці інших беруть участь консультативні групи вчених і фахівців.

4. Розгляд проекту нормативного акта в тім органі, що уповноважений його прийняти.

5. Прийняття нормативного акта.

6. Доведення змісту прийнятого акта до його адресатів.

При виробленні правових норм, виданні нормативних актів і наступної їхньої систематизації використовується ряд правил для забезпечення досконалості законодавства. Сукупність усіх цих правил, засобів і прийомів утворить законодавчу техніку. Якщо до названих правил додати правила, засоби і прийоми формулювання, з'ясування й обробки індивідуальних правових актів, одержимо юридичну техніку. Деякі її вимоги є загальними як для нормативних, так і для індивідуальних актів. Наприклад, вимоги культурності (загальної і юридичний) акта: доцільність, законність, грамотність, правильна форма, раціональна структура, наявність зовнішніх атрибутів і т.п.

Поняття законодавчого процесу (для порівняння)

Поняття законодавчого процесу має на увазі його тлумачення в двох значеннях: по-перше, як порядок діяльності по створенню і прийняттю чи закону іншого нормативного акта; по-друге, як саму цю діяльність.

Законодавчий процес безпосередньо як діяльність здійснюється законодавчим органом - чи парламентом главою держави. У визначених випадках у законодавчому процесі може брати участь уряд, а іноді, у рідких випадках, він здійснюється за допомогою особливої процедури - референдуму.

Необхідно відрізняти поняття законодавчого процесу від законотворчості, оскільки останнє є більш широким поняттям, що охоплює не тільки власне створення закону, але і включає оцінку його ефективності і можливість наступного коректування. У законотворчості беруть участь суб’єкти, що ніякими спеціальними правами в даній області не володіють ("групи тиску", дослідницькі центри і т.д.).

У відмінності від вищесказаного, законодавчий процес, як порядок діяльності, є більш складним явищем і вимагає більш детального вивчення. Законодавчий процес має свої стадії. Можна виділити чотири основні стадії цього процесу:

1) законодавча ініціатива, тобто внесення законопроекту чи законопропозиції;

2) розгляд законопроекту в парламентських палатах і комітетах (комісіях);

3) прийняття закону;

4) санкціонування, промульгація й опублікування закону; цю стадію іноді розділяють на санкціонування (підписання) главою держави і промульгацію з офіційним опублікуванням.

§ 30. Поняття і види систематизації нормативних актів.

Систематизація — це впорядкування нормативно-правових актів з метою зручності в користуванні, внесення коректив в них і пристосування до змін, які відбулись в економічному і політичному житті суспільства, заміна старих, відживших нормативних актів новими, комп'ютеризація їх.

Систематизація законодавства почала проводитись давно. Історії відомі чотири головних види систематизації: консолідація, інкорпорація, кодифікація, створення Зводу законів.

Консолідація це поєднання, об'єднання нормативних актів різних епох і пристосування їх до нових економічних і політичних відносин. Так, в багатьох країнах Європи в XVI—XVII століттях відбулася рецепція (пристосування) римського цивільного права до нових відносин. Консолідація широко використовувалась в Англії.

Інкорпорація це така систематизація нормативних актів, яка не вносить ніяких змін в зміст норм права цих актів.

Вона може проводитись з різних підстав: хронологічно — по роках видання, по сферах правового регулювання, по галузях права тощо.

Інкорпорація може бути за юридичною силою: офіційною (державною), неофіційною — кожна організація чи юрист самі проводять систематизацію.

За обсягом вона може бути: генеральна (загальна), галузева, міжгалузева, спеціальна (по інститутах права).

За критерієм об'єднання нормативних актів: предметна, хронологічна, по суб'єктах (хто приймав ці акти).

Кодифікація це така систематизація або впорядкування нор­мативних актів, яка пов'язана із переробкою їх змісту. Кодифі­кація в зв'язку із цим може бути тільки офіційною.

За обсягом вона може бути: галузева, міжгалузева, спеціальна;

за формою вираження: основи законодавства, кодекси, статути, закони, положення тощо.

Звід законів це така систематизація, яка включає всі види систематизації (інкорпорацію, кодифікацію), в т.ч. і прийняття нових актів, яких не було раніше.

§ 31. Система права і система законодавства. Поняття системи права і її галузеве ділення.

Право будь-якої держави являє собою не просто сукупність норм, але і певну систему норм, які пов'язані між собою внутрішньою єдністю. Ця єдність обумовлена суттю права, його правовими принципами, політичною і економічною системами. Єдність системи права обумовлена також змістом і функціями права, єдністю всієї системи суспільних відносин, формами власності, правовим становищем людини і держави в суспільстві.

Центральне місце в питаннях внутрішньої організації і побудови системи права належить проблемі виділення галузей права. Критеріями такого розмежування є предмет і метод правового регулювання. Предметом правового регулювання є суспільні відносини. Ці відносини за своїм змістом неоднорідні. Класифікація цих неоднорідних відносин — це зведення їх в окремі групи якісно однорідних відносин і відповідно норм права. Разом і тим, іноді недостатньо предмета правового регулювання, і розмежувати всю сукупність норм на галузі. Для цього існує другий критерій розмежування — метод правового регулювання. Таких основних методів два:

1) авторитарний, або державно-владний (імперативний), який заснований на правовій нерівності суб'єктів правовідносин;

2) автономний, заснований на рівноправності суб'єктів, юридичній незалежності до вступу в правовідносини, а з їх виникненням — самостійно виконувати свої зобов'язання.

За допомогою предмета і методів правового регулювання можна класифікувати всі норми права на галузі: конституційне, адміністративне, фінансове, земельне, кримінальне, цивільне, трудове, економічне (господарське), сімейне, цивільно-процесуальне та ін. Всі галузі в свою чергу поділяються на правові інститути і в цілому складають систему права.

Система права — це об'єктивно зумовлена внутрішня організація і структура права певної держави, яка виражає єдність і узгодженість юридичних норм та об'єктивний поділ їх на галузі і інститути відповідно до особливостей суспільних відносин.

В сучасному світі можна виділити такі системи права:

1) континентальна система права (в державах континентальної Європи); 2) система загального права (англосаксонська чи прецедентна); 3) система мусульманського права; 4)система релігійного (за виключенням ісламу і канонічного права) і традиційного права; 5) система так званого соціалістичного права.

В Україні складається особливий перехідний тип права або система писаного права.

СИСТЕМА ЗАКОНОДАВСТВА - сукупність джерел права, що є формою вираження права, то сукупність законів і підзаконних нормативних актів.

Структура:

1. По горизонталі, тобто сферам суспільних відносин:

- Галузеве законодавство містить норми, що регулюють якісно визначений вид суспільних відносин, що є предметом однієї галузі права (земельне, сімейне законодавство).

- Внутрішньогалузеве законодавство містить норми підгалузі чи інституту права, що регулюють різновиди галузевих правовідносин (авторське в складі цивільного)

- Комплексне законодавство включає норма декількох галузей права, що регулюють різні по своєму змісті суспільні відносини, що складають самостійну сферу суспільної діяльності (господарське, транспортне, військове).

2. По вертикалі, тобто за рівнем юридичної чинності, у залежності від органа, державної влади, що видали нормативний акт.

- Парламентські закони, - Нормативні укази глави держави (Президента) - Постанови Уряду - Нормативні акти міністерств і відомств - Нормативні акти муніципальних органів влади

СПІВВІДНОШЕННЯ ГАЛУЗЕЙ ПРАВА І ЗАКОНОДАВСТВА:

1. Галузь системи права: групується по ознаці єдності предмета і методу правового регулювання суспільних відносин.

2. Галузь законодавства: комплекс законів і підзаконних нормативних актів, що містять норми однієї чи декількох галузей права.

§ 32. Правова система України.

Відповідно до Актів проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року і конституції України від 26 червня 1996 року Україна є незалежною суверенною державою. Усі державні інститути України перебувають у стадії реформації, у тому числі і правовій системі.

Україна є країною кодифікованого права, тобто правову систему України можна віднести до романо-германскої. Відмітною рисою є верховенство закону. Тут на перший план висунуті норми права, котрі розглядаються як норми поводження, що відповідають вимогам справедливості і моралі. У романо-германскій системі пануюча роль відведена закону і підзаконним актам, тому що вони є основними джерелами права. Закон - це нормативно-правовий акт, видаваний вищим представницьким органом державної влади, який має вищу юридичну силу. Найбільш важливий закон на Україні - конституція. Підзаконні акти - це письмові документи, нормативні акти відповідного органа, яким установлюються правила загального характеру і які поширюються на всіх осіб і на всю територію України. У країнах романо-германскої системи права роль судової практики в основному не виходить за рамки тлумачення закону.

Вважається, що правотворча діяльність є прерогативою законодавця, а також урядової чи адміністративної влади, уповноважених на це законодавців. Відповідно до конституції України і статті №1 Україна є правовою державою. Конечно, практично це мало реалізується, але уже те, що в конституції про це говоритися, є значним кроком уперед на шляху до становлення України як самостійної розвитої держави і, зокрема, її правової системи.

§ 33. Поняття і види тлумачення норм права. Суб'єкти і значення тлумачення норм права.

Вибір правових норм у ході правозастосування неминуче зв'язаний із з'ясуванням їхнього змісту. Часто в цьому допомагають правозастосувачеві роз'яснення нормативно-правових актів, що дають різні органи й особи в офіційному і неофіційному порядку.

І з'ясування вимог норм, як внутрішній інтелектуальний процес, і роз'яснення їх, як вираження зовні своїх висновків про зміст права з метою показати, як треба розуміти правовий акт, найчастіше поєднують одним поняттям — “тлумачення права”.

Проблема тлумачення виходить за рамки чи правозастосування реалізації права. По-перше, вона має самостійне значення в процесі наукового чи повсякденного пізнання державно-правового життя. По-друге, необхідність чіткого представлення про зміст діючих норм виникає в ході правотворчих робіт. Ні видати новий акт, ні систематизувати наявні не можна без знання справжньої волі законодавця, що одержала офіційне вираження.

Об'єктом тлумачення є закони і підзаконні акти, Важливе значення мають не тільки сформульовані в них норми, але і преамбули актів, інші правоположення, що містяться в них.

Предметом тлумачення є історична воля законодавця (нормодавця), виражена в законі (у нормативному акті). Воля законодавця часу застосування закону також враховується, тому що в тілі тлумачуємих актів можуть міститися норми, чи прямо побічно змінюють зміст попередніх актів. Історія різних держав дає приклади такої практики, коли під видом тлумачення проголошувалися нові норми. Режим твердої законності і нормальний правопорядок у принципі виключають змішання правотворчої і правороз‘яснювального процесів.

Тлумачення підрозділяється на види насамперед у залежності від того, чи йде мова про з'ясування нормативних чи актів про їхнє роз'яснення.

З'ясування актів досягається рядом способів. Способи тлумачення — це відносно відособлені сукупності прийомів аналізу правових актів.

Виділяють граматичне, логічне, систематичне, історико-політичне, телеологічне, спеціально-юридичне тлумачення.

Граматичне тлумачення являє собою сукупність спеціальних прийомів, спрямованих на з'ясування морфологічної і синтаксичної структури тексту акта. Воно охоплює з'ясування окремих слів і термінів, граматичного змісту всієї пропозиції, групи пропозицій. Тут з'ясовуються рід, число, падіж імен іменників і прикметників; особа, час, число і вид дієслів; значення уживаних союзів, приводів, розділових знаків і т.п.

Логічне тлумачення — припускає самостійне використання законів і правил логіки для з'ясування змісту норми, що іноді не збігається з буквальним значенням через невдале обрання законодавцем словесних форм.

Систематичне тлумачення — з'ясування змісту і змісту правових вимог у їхньому взаємному зв'язку, у зв'язку з їхнім місцем і значенням у даному нормативному акті, інституті, галузі і всій системі права в цілому. Усі норми мають потребу в систематичному тлумаченні, особливо норми відсильні і бланкетні.

Історико-політичне тлумачення — з'ясування змісту законодавчої волі в зв'язку з історичною обстановкою видання акта; розміщенням політичних сил; соціально-економічними і політичними факторами, що обумовили ініціативу і саму появу акта.

Телеологічне (цільове) тлумачення правових актів спрямовано на встановлення цілей його видання: безпосередніх, віддалених, кінцевих.

Спеціально-юридичне тлумачення — сукупність прийомів, що відокремилися від інших способів тлумачення в зв'язку з аналізом спеціальних термінів, техніко-юридичних засобів і прийомів вираження волі законодавця.

Результати використання всіх способів обумовлюють обсяг тлумачення. По обсязі тлумачення підрозділяється на три види: адекватне, обмежувальне, розширювальне.

Як правило, має місце адекватне тлумачення. Обмежувальне і розширювальне допускаються завжди при одній неодмінній умові — розбіжності дійсного (сьогодення, справжнього) змісту норми з буквальним. Норма витлумачується чи ширше вже буквального її змісту, але обов'язково відповідно до того, що знайдено в підсумку з'ясування щирого змісту норми.

При оцінці значення і ролі розширювального й обмежувального тлумачення норм не слід змішувати їх з аналогією закону і права, коли відбувається поширення дії норм на не передбачені ними обставини.

Визначальним моментом у визначенні видів роз'яснення правових актів є суб'єкт — особа чи орган, що дає це роз'яснення.

Офіційне тлумачення чи дається тим органом, що видав даний акт (і тоді воно зветься автентичного), чи ж органами, на які покладений обов'язок тлумачити чи закони інші нормативні акти (легальне тлумачення). Акти офіційного тлумачення обов'язкові для правозастосувачів.

Серед актів офіційного нормативного тлумачення виділяються акти конституційного тлумачення. У багатьох державах його дає конституційний суд.

Суб'єктами офіційного автентичного тлумачення можуть виступати всі державні органи, що організують процес реалізації права. Коло їх широке, тому юридична чинність актів тлумачення неоднакові.

Вищою юридичною чинністю володіють акти тлумачення парламентських органів і вищих судових інстанцій, якщо вони уповноважені на тлумачення законів.

У зв'язку зі здійсненням виконавчо-розпорядницьких функцій, організацією правовідносин і контролем за дотриманням законодавства тлумачення підзаконних актів здійснюють уряд, міністри й інші виконавчі органи.

У правоохоронній сфері велику роль грають роз'яснення (інструктивні і директивні листи, накази й інструкції) таких відомств, як Міністерство юстиції. Вищий арбітражний суд, прокуратура, органи внутрішніх справ. Більшість з них є внутрішньовідомчими, але є і такі роз'яснення, що приймаються до посібника громадянами. Такі, наприклад, офіційні роз'яснення органами внутрішніх справ правил дорожнього руху.

Неофіційне тлумачення не є юридично обов'язковим. Сила його тільки в глибині аналізу, у переконливості й обґрунтованості. Відповідно виділяють повсякденне тлумачення, що дається громадянами; компетентне, котре дається знаючими в праві людьми (фахівцями); доктринальне, вихідне від учених, що ведуть дослідницьку роботу в цьому напрямку.

У залежності від сфери дії актів роз'яснення правових норм проводиться розподіл тлумачення на нормативне і казуальне.

Нормативне тлумачення споконвічне призначено для поширення його результатів на невизначене коло осіб і випадків. Воно, подібно правовій нормі, має абстрактний характер, тобто не прив'язується до конкретної ситуації.

Казуальне тлумачення, навпроти, викликано цілком визначеним випадком і переслідує основною метою правильне рішення саме даної справи.

§ 34. Поняття реалізації норм права, її форми і види.

У правовому суспільстві народ, з одного боку, і держава — з іншої, приймають на себе зобов'язання випливати праву. Звідси проблема реалізації права має двох сторін і може бути розглянута по двох напрямках: проходження праву з боку органів держави і посадових осіб; здійснення права у вчинках громадян, у діяльності їхніх організацій і об'єднань. Вихідною формою реалізації пра­ва державою є законодавання. Прийняття правових законів, формулювання в законах правових розпоряджень — сама важка і найблагородніша справа законодавців. Тим самим вони реалізують об'єктивні по обставинах і природні за умовами місця і часу вимоги, що випливають із самої природи речей, які містяться в суспільних відносинах.

Прийняття підзаконних актів — уже вторинний процес. Тут в основному у формі конкретизації реалізується право, виражене в законах. Хоча, конечно ж, життя як і раніше дає нам приклади того, як у підзаконних актах формулюються вихідні, первинні норми права, що не мають своєї основи в законах. У принципі й у нормальних умовах така практика підлягає осуду, оскільки відшукати право і сформулювати його належним чином представляється можливим тільки в ході зробленої парламентської діяльності в рамках оптимально організованого законодавчого процесу. Через правильність законів і відсутності норм у підзаконних актах конкретизацією права займаються також вищі судові інстанції, а в країнах англосаксонської системи права — суди взагалі. Можна по-різному оцінювати форму реалізації права судами, але факт залишається фактом: у визначених ситуаціях судді “черпали” право безпосередньо в житті і навіть конкурували в цьому відношенні з законодавцем. За загальним правилом основною формою реалізації права суддями й іншими посадовими особами держави вважається застосування правових норм, що містяться в законах і підзаконних нормативних актах. Саме на цей момент і варто звернути увагу студентів юридичного вузу. Якщо дивитися на реалізацію права з боку громадян, то було б невірно не помітити їхньої участі у всіх відзначених формах і їх самостійного в ряді випадків (на своєму рівні) здійснення прав в області законодавання, конкретизації і застосування права. Назвемо як приклади:

1) рішення якогось питання референдумом, коли народне волевиявлення (перебування права) закріплюється законом; 2) конкретизацію в рамках закону умов договору між підприємцем і найманим робітником; 3) порушення громадянином виробництва в справі приватного обвинувачення.

Однак для громадян найбільш характерна все-таки реалізація законодавчих розпоряджень волі законодавця, вираженої в законах і підзаконних актах. Свого роду формою реалізації волі законодавця є тлумачення нормативних актів посадовими особами і громадянами. Акти тлумачення до закону нічого не додають, але вони реалізують волю суб'єктів соціального спілкування на інтерпретацію волі, вираженої в нормативних актах. Усе зв'язане з розходженням права і закону має практичне значення, скоріше, для нормативної діяльності. Набагато більш широкий діапазон для юридичної практики має розподіл форм реалізації закону й інших нормативних актів держави. Саме про реалізацію права в об'єктивному змісті і прийнято найчастіше говорити, хоча не виключається аналіз реалізації суб'єктивних прав і юридичних обов'язків учасників конкретних правових відносин.

Реалізації права в даному аспекті являє собою діяльність, що відповідає вираженої в законі волі. Її можна розглядати як процес і як кінцевий результат.

Як кінцевий результат реалізація права означає досягнення повної відповідності між вимогами норм чи зробити утриматися від здійснення визначених вчинків і сумою фактично пішли дій. Так, наприклад, відповідно до норм, що регулюють індивідуальну трудову діяльність, громадяни до початку занять нею повинні: 1) одержати дозвіл; 2) сплатити державний збір за видачу документа на дозвіл; 3) одержати реєстраційне чи посвідчення придбати патент.

Тільки ці дії, а не які-небудь їхні еквіваленти і тільки в повному обсязі будуть позначати реалізацію вимог закону. Реалізацією права досягається той результат, до якого законодавець прагне і який, на його думку, повинний привести до якоїсь корисної мети. Досягнення останньої (у нашому прикладі, скажемо, розвиток якогось промислу, якихось послуг) виходить за рамки реалізації права. Юриста цікавлять лише дії, який вимагає закон.

Реалізація права як процес може бути охарактеризована з об'єктивної і суб'єктивної сторони. З об'єктивної сторони вона являє собою удосконалювання визначеними засобами у відомій послідовності, у терміни й у місці, передбачених нормами права правомірних дій. Із суб'єктивної сторони реалізація права характеризується відношенням суб'єкта до реалізованих правових вимог, його установками і волею в момент здійснення дій, що наказуються. Він може бути зацікавленим у реалізації права, здійсненого чи боргу зі страху несприятливих наслідків. Але головне в цьому процесі — скрупульозне проходження образу дій, умовам місця і часу їхнього здійснення. Реалізація не відбудеться, якщо одне яке-небудь з обов'язкових умов буде порушено.

Класифікація форм реалізації правових норм виробляється по різних підставах. З погляду рівня реалізації положень, що містяться в нормативних актах, виділяють: а) реалізацію загальних установлень законів, що містяться в преамбулах, у статтях фіксуючих загальні задачі і принципи права і правової діяльності. б) реалізацію (поза правовідносинами) загальних форм, що встановлюють правовий статус і компетенцію. в) реалізацію в конкретних правовідносинах конкретних правових норм.

По суб'єкті реалізації права можна виділити двох форм: 1. Індивідуальна; 2. Колективна

По зовнішньому прояві виділяють активну і пасивну форми реалізації права. У залежності від методу державного впливу на поводження суб'єктів розрізняє добровільне і примусове здійснення права. Характер дій суб'єктів, ступінь їх активності і спрямованість поводження дозволяють виділити наступні форми реалізації:

ДОТРИМАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права дій, що полягає в помірності від здійснення, заборонених нормами . У даному випадку передбачається пасивна форма поводження суб'єкта права. ВИКОНАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка передбачає здійснення активних дій суб'єктом права по виконанню юридичних обов'язків. ВИКОРИСТАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права яка означає здійснення суб'єктами своїх прав. На відміну від виконання права, що наказує здійснення необхідних дій, ця форма реалізації права надає суб'єкту робити дозволені нормами права дії. ЗАСТОСУВАННЯ ПРАВА - це форма реалізації права, суб'єктами якої є компетентні органи, наділені владними повноваженнями. Виконання цих повноважень забезпечується примусовою силою держави. Застосування права є особливою формою реалізації права. Застосування права від інших форм реалізації відрізняє та обставина, що тут немислимо бездіяльність, право на правозастосувальна діяльність зливається з обов'язком її здійснити. Правозастосування носить похідний характер, оскільки забезпечує реалізацію права третіми особами. Застосування одних норм одночасно вимагає дотримання, виконання і використання інших. Звідси правозастосування - комплексна правореалізуюча діяльність.

§ 35. Правозастосування як особливий вид реалізації норм права.

Правозастосування — це рішення конкретної справи, життєвого випадку, визначеної правової ситуації. Це “додаток” закону, загальних правових норм до конкретних осіб, конкретним обставинам. Дії правозастосовця чи особи відповідного органу спрямовані на те, щоб розвиток відносин між людьми і їхніми формуваннями йшло в руслі закону. Застосуванням правових норм займаються компетентні органи і посадові особи, і тільки в рамках наданих їм повноважень. Як виключення з волі держави повноваженнями застосовувати окремі закони можуть бути наділені суспільні органи. Так, наприклад, профспілки застосовують деякі норми трудового законодавства.

Застосування закону має місце там, де адресати правових норм не можуть реалізувати своїх передбачених законом прав і обов'язків без свого роду посередництва компетентних державних органів. Не можна одержати пенсію, чергове військове звання, відсидіти на гауптвахті, реалізувати своє право на відпочинок (одержати чергова відпустка) і т.д. без дозволу компетентного органа, хоча б на той час були в дійсності в наявності всі умови, передбачені законом для виникнення прав і обов'язків. Іншими словами, частина правових норм реалізується через правозастосування, правозастосовча діяльність, правозастосовчі акти.

Застосування права — це владна організуюча діяльність компетентних органів і осіб, що мають своєю метою забезпечити адресатам правових норм реалізацію приналежних їм прав і обов'язків, а також гарантувати контроль за даним процесом.

Визначена послідовність здійснення комплексів дії в ході правозастосування дає підставу говорити про три стадії правозастосовчій діяльності. Це: установлення фактичних обставин справи; установлення юридичної основи справи; рішення справи.

Єдиною споконвічною підставою початку процесу застосування правових норм є настання передбачених ними фактичних обставин. Тому перша стадія правозастосування складається у встановленні юридичних факторів і юридичних складів (сукупностей різних факторів). Це можуть бути “головні фактори” і факти, що підтверджують головні, але обов'язково ті й у тім обсязі, як того вимагає нормальний дозвіл юридичної справи. У ряді випадків коло обставин, що підлягають установленню, позначений у законі.

Часто збір доказів і попереднє установлення фактів є справою одних осіб, а винесення рішення в справі — інших. Однак правозастосовчій орган у цьому випадку зобов'язаний переконатися в достатності фактів і їхньої обґрунтованості.

Ні прокурор, що затверджує обвинувальний висновок, ні суддя, що розглядає кримінальну справу, ні директор чи підприємства начальник УВС, що видає наказ про заохочення працівника, не можуть поставитися до своїх обов'язків формально, покладаючись на представлені матеріали.

Метою першої стадії правозастосовчого процесу є досягнення фактичної об'єктивної істини. Тому особлива увага законодавство приділяє доведенню. У ньому фіксується, які обставини мають потребу в доведенні, а які — немає (загальновідомі, презумпції, преюдиції), які факти доводяться визначеними засобами (наприклад, експертизою). Остаточна оцінка доказу є завжди справою правозастосовця.

Установлення юридичної основи справи включає: — перебування норми, що підлягає застосуванню; — перевірку правильності тексту акта, у якому міститься шукана норма; — перевірку дійсності норми і її дій у часі, у просторі і по колу осіб; — з'ясування змісту норми.

Усі зазначені дії служать однієї мети — правильної кваліфікації фактів, а виходить, зміцненню законності і правопорядку, тому можуть бути об'єднані в одну стадію. Звичайно, вони тісно стуляються і переплітаються в дійсності з діями, що складають зміст попередньої стадії.

Особливо варто сказати про ту стадію, коли правозастосовця не знаходить норми, що регулює установлені факти. З цього випливає щонайменше два висновки: чи законодавець не вважає за необхідне регулювати дані обставини і приймати по них які-небудь рішення юридичного характеру, чи в наявності пробіл у законі.

§ 36. Акти застосування норм права.

Підсумком правозастосовчій діяльності виступають акти застосування права. Вони фіксують основні висновки, отримані на інших стадіях правозастосування.

Акти застосування як державно-владні веління забезпечують чинність закону. Його перетворення в життя. Вони являють собою необхідний і найважливіший елемент правової системи держави.

Акт застосування є одним з видів правових актів, що характеризується визначеними специфічними рисами. По-перше, акт застосування виходить від компетентних органів, тому і сам носить державно-владний характер, охороняється їм і забезпечується державою в його реалізації. По-друге, він носить конкретно-індивідуальний характер, оскільки адресований конкретним суб'єктам, указує на те, хто при даній ситуації має суб'єктивні права і юридичні обов'язки і якими і т.д. По-третє, акт застосування права має визначену встановлену законом форму.

Кожен акт застосування права є актом - документом. У ньому є текст, що складається відповідно до вимог використання юридичної термінології, чітких юридичних конструкцій. Згодом виробляються й одержують закріплення в нормативних актах і в звичаях практики типізовані, стандартні формуляри актів -документів, що упорядковують юридичну роботу, вносять у неї необхідну визначеність, юридичну і документальну строгість. Особливості правозастосовчіх актів, вимоги до них вивчаються в спеціальних юридичних науках, раніше науках процесуального права - кримінального, цивільного, адміністративного.

1 Акт правозастосування є різновидом поняття "акт керування" і використовується як для характеристики дії відповідного органа, так і форми вираження цієї дії. Причому в сфері керування такою формою можуть бути і відповідні документи й усні індивідуально-конкретні веління - результат правозастосовчій діяльності.

Правозастосовчі акти можна розділити на групи. Вчені останнім часом починали багато спроб виділити й описати окремі групи актів. Широке поширення одержало поділ на групи вченим Ш.Берени, що дав характеристику їхньої системи в області посібника народним господарством: а) "Власницькі" акти керування; б) владні акти в області застосування права; в) акти прямого здійснення центрального посібника; г) координаційні акти; д) орієнтовані індивідуальні акти.

Такі класифікації носять локальний характер і не можуть представити всю систему застосовних актів органів державного керування в цілому. В основу єдиної класифікації повинні бити покладені всі чотири правила розподілу обсягу поняття: а) наявність того самого підстави; б) рівність обсягу членів класифікації обсягу класифікуємого класу; в) необхідність взаємного виключення один одним окремих членів класифікації; г) логічна безперервність розподілу на класи.

Також в основу поділу актів на види можуть бути покладені всілякі ознаки. До числа таких ознак можна віднести: а) ціль правозастосовчого акта; б) сферу використання; в) характер регульованих відносин; г) характер відображення змісту норми права в змісті правозастосовчого акта; д) ступінь відображення нормативного веління в змісті правозастосовчого акта; е) орган, що видає правозастосовчій акт; ж) спосіб прийняття акта; з) особливості змісту акта; і) форма вираження.

Акти застосування права можуть бути всілякими. У зв'язку з цим їх можна класифікувати (об'єднати в групи) по різних підставах: за формою можна виділити: укази, вироки, рішення, постанови, накази і т.д.; по суб'єктах їхній що видає розрізняються: акти державних органів і громадських організацій; акти органів влади і виконавчо-розпорядницьких органів; акти вищих органів влади і керування і місцеві органи; акти органів правосуддя, прокуратури, нагляду і контролю; одноособові і колегіальні; у залежності від змісту суспільних відносин і застосовуваних до них норм права правозастосовчі акти варто підрозділяти на регулятивні і правоохоронні.

Такі акти виконують різні функції в механізмі правового регулювання.

Регулятивні акти спрямовані на конкретизацію правомочностей, на позитивні дії уповноважених суб'єктів, а також конкретизацію юридичних обов'язків.

Правоохоронні акти забезпечують головним чином регулятивні відносини, спрямовані на охорону прав, воль і інтересів різних суб'єктів. Їхнім змістом, як правило, є: вимоги усунути правопорушення, владний наказ виконати юридичний обов'язок, або виражають примусовий захід.

  • по своєму юридичному значенню акти застосування права розрізняють основні і допоміжні. Основні акти - це акти, що містять веління, що виражає кінцеве рішення юридичної справи (вирок, рішення суду). Допоміжні - це акти, що містять розпорядження, що підготовляють видання основних чи ж спрямовані на них здійснення (різні акти нагляду і контролю, акти слідчих дій);

Резолютивна частина повинна містити остаточний висновок правозастосовчого органа, указівка на ті наслідки, що випливають із закону і даного правозастосовчого акта. Правозастосовчій акт набуває законної сили в цілому, а не однією лише резолютивною частиною. Усі складові частини знаходяться в нерозривній єдності. Разом з тим, кожна з них має відносно самостійне значення:

  • у залежності від дії в часі правозастосовчі акти поділяються на: акти однократної дії (штрафи) і триваючі (реєстрація шлюбу, зарахування до ВУЗУ);

  • по предметі правового регулювання розрізняють акти кримінально-правові, цивільно-правові, процесуальні і матеріальні;

  • відповідно до того, які юридичні наслідки викликають акти застосування (а вони є юридичними фактами) їхній можна розділити на: правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені. Такий розподіл є умовним, оскільки той самий акт може викликати всі зазначені наслідки;

  • по тому, на яке коло осіб поширюють своя дія акти застосування розрізняють: загальної дії й індивідуальні;

  • за зовнішньою формою вираження правозастосовчі акти можуть бути усними і письмовими;

  • у правозастосовчих актах по-різному відбивається зміст норми права: диспозиція і санкція.

  • по ступені відображення нормативного веління в змісті актів: а) первинні б) виробничі в) змішані

  • по сферах використання: а) господарські б) соціально-культурні в) адміністративно-політичні.

Виявлення ефективності правозастосовчого акта зв'язано з визначенням цілей видання даного акта, результатів його дії, порівняння результатів з цілями і неминучими витратами. Повна ефективність правозастосовчого акта досягається, коли всієї його мети, і найближчі і віддалені, і кінцеві, досягнуті з мінімальним збитком для суспільства, невеликими економічними витратами, в оптимальний термін.

Будь-яка діяльність плідна й ефективна, коли здійснюється з повним розумінням справи. Правозастосування також завжди зв'язане з з'ясуванням змісту правових вимог. Основними вимогами до правозастосовчих актів є:

  • ЗАКОННІСТЬ - означає, що при рішенні конкретного випадку правозастосовчій орган повинний ґрунтуватися на визначеній нормі права (їх сукупності) прямо стосовної до розглянутої справи, строго і неухильно випливати її точному змісту, а також діяти в строгих рамках своєї компетенції, не привласнюючи собі повноважень, що не зафіксовані в законі.

Немаловажне значення має також строге дотримання передбаченого законом порядку розгляду справи і винесення рішення, установленої форми акта застосування права.

  • ОБҐРУНТОВАНІСТЬ - це означає, що: 1. Повинні бути виявлені всі стосовні до справи факти; 2. Такі факти повинні бути ретельно й об'єктивно вивчені і визнані достовірними; 3. Усі недоведені і сумнівні факти не повинні бути прийняті в увагу і відкинуті.

Обґрунтованість - це підтвердженість справи перевіреними і достовірними доказами.

  • ДОЦІЛЬНІСТЬ. Проблема доцільності в праві має два самостійних аспекти. З однієї сторони закон, виражаючи волю народу, сам по собі доцільний. Він містить вимоги, що з погляду законодавця є найбільш доцільним рішенням питання. Тому найбільш точне і послідовне здійснення закону, є в той же час найбільш доцільне рішення питання, найкраще досягнення тієї мети, що ставив перед собою законодавець при його виданні. Неприпустимо прикривати порушення законності з посиланнями на доцільність.

Другий аспект доцільності в праві - це відповідність діяльності особи в рамках закону конкретним умовам місця і часу, найбільш доцільне здійснення норми в конкретній життєвій ситуації. Норма права в силу свого загального характеру не може врахувати всі особливості кожного конкретного випадку, але звичайно дає можливість виконавцю враховувати їх. У межах утримуючий правозастосовчій акт варто вибирати найбільш ефективне рішення, максимально повно і правильно відбиває зміст закону і мети правового регулювання. При цьому, чим більше можливостей дає акт для прояву ініціативи і самостійності, тим більше значення набуває ця вимога.

Орган, застосовуючий акти, одноманітно і неухильно виконуючи юридичні розпорядження, повинний у той же час діяти ініціативного максимальним обліком особливостей місця і часу виконання, розумно розподіляючи кадри і т.д.

  • СПРАВЕДЛИВІСТЬ - це вимога до актів застосування права, відбиває ідею про соціальну справедливість суспільства, означає усвідомлення правильності рішення справи з погляду інтересів народу і держави, переконаність особи, що застосовує право, а також навколишніх у тім, що прийняте рішення служить інтересам ,, а також найбільше и і послідовно відповідає потребам і інтересам окремих громадян, колективів, колективів підприємств, заснувань.

Справедливість акта застосування права - це відповідність суспільної думки про прийняте рішення самому рішенню, тісна погодженість змісту рішення з моральними переконаннями суспільства. Від того наскільки переконливо і морально виправдане рішення компетентного органа багато в чому залежить його авторитет, виховна дія. Робота державного апарата не може замкнутися лише межами юридичної значимості фактів. Моральна сторона, моральна оцінка случаючи, належного дозволу, повинні обов'язково враховуватися при застосуванні права.

§ 37. Поняття, ознаки, склад правовідносин.

Право не може існувати без правовідносин, воно реалізується в правовідносинах, живе і діє в них. Правовідносини — це кон­кретна форма буття права. Правовідносини безпосередньо пов'язані з державою і громадянським суспільством, з системою права і законодавства.

Щоб розкрити поняття правовідносин потрібно відмежувати їх від інших соціальних відносин — моральних, економічних, політичних, релігійних і інших. Всі суспільні відносини мають вольовий, ідеологічний характер, але правовідносини ще й ма­ють державно-вольовий характер, оскільки державна влада юридично об'єктивує і закріплює ці відносини в системі діючих законодавчих і підзаконних нормативно-правових актів. Правовідносини, як правило, не можуть існувати без системи права і законодавства. Норми права і законодавства відображають моделі правовідносин. В нормах права вказується зміст правовідносин, умови їх виникнення, сторони, які приймають в них участь.

Правовідносини на відміну від інших суспільних відносин охороняються державною владою від порушень. Держава встановлює санкції за порушення тих чи інших правовідносин, за матеріальну шкоду, за порушення юридичних обов'язків, за факти правопорушень.

Учасники правовідносин зв'язані між собою конкретними суб’єктивними правами і обов'язками, які мають офіційний юридичний характер. Між ними існує суб'єктивний індивідуальний зв’язок на підставі законодавчих актів.

Традиційно у нас вважалось, що правовідносини не можуть існувати без системи права і законодавства. Разом із тим, як показала практика, в останні роки в суспільстві може існувати дві групи правовідносин: правовідносини, які врегульовані за­конодавством, і правовідносини, які не врегульовані законодавством. Це обумовлено відсутністю законодавства, яке регулює певні суспільні відносини. Наприклад, орендні відносини між суб'єктами цивільного права виникали і існували тривалий час до видання закону про оренду. Такі відносини також виника­ють, коли виникає необхідність застосовувати аналогію права і закону. Таким чином, правовідносини можуть існувати і без прийнятих законів, хоча пізніше вони офіційно відображаються в офіційних нормативних актах.

Цей факт обумовлений також бартерними відносинами. Ці відносини можуть виникати також на підставі природного пра­ва, стихійно.

Разом із тим можуть існувати факти, коли закони існують, але правовідносини не виникають, оскільки немає механізму їх реа­лізації, не склались умови для їх реалізації тощо. Таким чином, може існувати три ситуації: є закони і є правовідносини; є закони, але немає правовідносин; є природні правовідноси­ни, але немає законів.

Правовідносини виникають і існують тоді, коли є два і більша суб'єкти суспільних відносин, між якими виникають права і обов'язки з приводу задоволення матеріальних і духовних потреб і інтересів зацікавлених сторін, які можуть бути врегульовані і неврегульовані законодавством.

Правовідносини — це такі суспільні відносини, які мають во­льовий надбудовний характер і індивідуальний правовий зв'язок між суб'єктами права в формі юридичних прав і обов'язків, які охороняються державною владою, відповідають або не суперечать принципам правової держави і правового громадянського суспільства.

Правовідносини важко зрозуміти без розгляду структури і видів правовідносин. В структуру правовідносин входять такі елементи: суб'єкти, об'єкти (матеріальні або духовні), зміст (юридичні права і обов'язки).

Суб'єктами правовідносин можуть бути фізичні і юридичні особи, які повинні мати певні правові властивості — бути пра­воздатними, дієздатними і деліктоздатними.

Правоздатність — це здатність особи мати юридичні права і обов'язки. Вона наступає з моменту народження і втрачається зі смертю фізичної особи.

Дієздатність — це здатність своїми дія­ми набувати юридичні права і нести юридичні обов'язки. Вона виникає з дня повноліття — з 18 років, а якщо особи одружуються, то з дня одруження (з 17 років для жінок і 18 років для чоловіків). В окремих випадках шлюбний вік може бути змен­шений на один рік.

Деліктоздатність — це здатність особи нести юридичну відповідальність. Деліктоздатність не завжди співпадає з дієздатністю. В різних правовідносинах і в різних галузях права дієздатність наступає з різного віку.

Об'єктами правовідносин можуть бути матеріальні і духовні цінності. До матеріальних цінностей відносяться засоби вироб­ництва, майно, речі, гроші, цінні папери тощо. До духовних цінностей відносяться твори мистецтва, культури, життя, честь і гідність особи, авторські права тощо. Об'єктами правовідносин можуть бути ті об'єкти, які знаходяться в цивільному товарообігу, а також діяльність і поведінка суб'єктів.

Зміст правовідносин. В зміст правовідносин входять юридичні або природні права і обов'язки учасників суспільних відносин. Крім того, спеціалісти розрізняють юридичний і фактичний зміст правовідносин. Ці сторони змісту правовідносин нерозривно пов'язані між собою. Фактичний зміст правовідносин виражає матеріальні або духовні цінності, стосовно яких ви­никли правовідносини. Юридичний зміст складають суб'єктивні права і обов'язки учасників правовідносин. Ці суб'єктивні правая і обов'язки, як правило, закріплені в нормативно-правових актах і правовідносини змінюються на підставі законодавчих актів.

Для прикладу розглянемо найбільш розповсюджені правовідносини стосовно договору купівлі-продажу або оренди житлового приміщення. По договору купівлі-продажу в правовідносинах можна виділити такі елементи: суб’єкти — продавець і покупець; об'єктами правовідносин є майно, товари або інші цінності, які продає продавець і купує покупець; в зміст входять права і обов'язки продавця і покупця; продавець має пра­во продати майно (річ) і право вимагати гроші за вартість май­на, його обов'язок продати доброякісне майно (річ) і видати його покупцеві після того, як заплачено за майно; покупець має право вимагати продажу якісного майна (речі) і видачі його після сплати грошей, обов'язок покупця — заплатити за вартість даного майна.

Види правовідносин. Правовідносини мають дуже різноманіт­ний характер, і їх видів дуже багато:

1) Залежно від урегульованості законодавством вони можуть бути врегульовані законом (нормативним актом) і не врегульо­вані — природні правовідносини.

2) Залежно від галузей права (предмета правового регулювання) вони можуть бути конституційні, адміністративні, цивільно-правові, фінансово-правові, трудові, земельні, екологічні, кримінально-правові тощо.

3) В залежності від кількості суб'єктів, які приймають участь в правовідносинах, їх можна поділити на прості (два суб'єкти) і складні, коли існує три і більше суб'єктів.

4) По методу правового регулювання правовідносини можуть бути договірні і управлінські (державно-владні).

5) По змісту суспільних відносин вони можуть мати характер політичних, економічних, моральних, релігійних, міжнародних відносин.

6) По змісту поведінки суб'єктів вони можуть бути активні (виконання обов'язків) ї пасивні (утримання від певних фактич­них фізичних дій).

7) В залежності від функціонального призначення вони мо­жуть бути регулятивні (статичні — закріплюючі і динамічні — розвиваючі) і охоронні (соціальні цінності).

8) По терміну тривалості — короткочасні, які завершуються виконанням учасниками своїх прав і обов'язків, і продовжуючі, які не завершуються виконанням одних прав і обов'язків (на­приклад, трудові правовідносини після укладення трудового до­говору).

9) По характеру відносин, які можуть регулюватись національ­ною системою права і нормами міжнародного права, — внутрішні правовідносини і міжнародні правовідносини.

§ 38. Суб'єкти правовідносин.

Суб'єкти (сторони) правовідносин — це учасники правового відношення, що володіють взаємними правами й обов'язками.

Найчастіше таких сторін два: продавці і покупець при купівлі-продажу; слідчий і свідок при виробництві допиту і т.п. Однак бувають і багатобічні правовідносини. Так, кожен громадянин із приводу своїх конституційних прав знаходиться в правовідносинах із всіма іншими суб'єктами, у тому числі і з державою: усі вони зобов'язані поважати його права, не перешкоджати їхньої реалізації.

Численні і різноманітні по своєму складі суб'єкти правовідносин можуть бути розділені на індивідуальні і колективні, до індивідуальних суб'єктів відносяться громадяни даної держави, іноземні громадяни, особи без громадянства і такі, що мають подвійне громадянство. Серед колективних суб'єктів можна виділити державно-територіальні утворення (держави, суб'єкти федерацій, міста, райони й інші територіальні одиниці, виборчі округи), їхнє населення, і також організації (державні органи, суспільні об'єднання, підприємства, комерційні структури і інші).

Так, громадяни є суб'єктами багатьох правовідносин: майнових, житлових, брачно-сімейних, кримінально-правових і ін. Держава вступає в міжнародно-правові, конституційно-правові, цивільно-правові (наприклад, із приводу об'єктів державної власності) і деякі інші.

Можливість того чи іншого суб'єкта бути учасником правовідносини визначаються його правосуб'єктністю, тобто здатністю бути суб'єктом права. Правосуб'єктність є особливою властивістю, політико-юридичним станом визначеної особи і включає три елементи:

правоздатність — здатність мати суб'єктивні права і юридичні обов'язки;

дієздатність — здатність реалізувати права й обов'язки своїми діями;

деліктоздатність — здатність нести юридичну відповідальність за свої дії.

Важливою властивістю правосуб'єктності є її гарантованість державою: відповідні державні органи зобов'язані забезпечити кожному суб'єкту можливість повного і безперешкодного здійснення прав, а також виконання обов'язків, обумовлених його правосуб'єктністю. Як вказується в Міжнародному пакті про цивільні і політичні права, прийнятому ООН у 1966 р., “кожна людина, де б він ні знаходився, має право на визнання його правосуб'єктності”.

Обсяг правосуб'єктності різних суб'єктів права різний. Для індивідуальних суб'єктів він в основному залежить від віку, громадянства, стану щиросердечного здоров'я. Так, з 18 років виникає пасивне виборче право і право на одруження, з 14 років — обов'язок нести відповідальність за здійснення найбільш небезпечних, а з 16 років — усіх злочинів і т.п. Громадяни даної держави мають великий обсяг прав у політичній сфері в порівнянні з іноземцями, у тому числі правом обирати і бути обраними в органи державної влади, правом займати ряд посад, у тому числі й в органах державного керування й ін., чого позбавлені іноземці й особи без громадянства. Люди, що страждають щиросердечними захворюваннями, у встановленому законом порядку обмежуються в правах (у тому числі у виборчому праві, праві розпоряджатися своєю власністю і т.п.). Деякою мірою правосуб'єктність залежить і від інших обставин, таких, як піл, утворення й ін. Усе це обумовлює ту обставину, що при рівному правовому статусі громадян реальне правове положення кожного з них неоднаково.

Правосуб'єктність державно-територіальних утворень і їхнього населення, їхня можливість вступати в ті чи інші правовідносини визначаються міжнародно-правовими актами, Конституцією держави, іншими законами. Так, обсяг повноважень Російської Федерації і її суб'єктів визначається Конституцією РФ, конституціями республік у складі Федерації, статутами країв, областей і інших суб'єктів Федерації й ін.

Правосуб'єктність органів держави, що володіють владними повноваженнями, визначається їхньою компетенцією, а правосуб'єктність організацій і індивідуальних суб'єктів, що здійснюють виробничу, комерційну й іншу господарську діяльність і зареєстрованих у встановленому порядку, — статусом юридичної особи. Обсяг компетенції і юридичного статусу залежить перш за все від цілей створення і діяльності державного чи органа юридичної особи.

Розрізняється три види правосуб’єктності: загальна (здатність, абстрактна по суті, бути суб'єктом права взагалі); галузева (здатність бути суб'єктом права відповідної правової галузі); спеціальна (здатність бути суб'єктом визначеної групи суспільних відносин у рамках конкретної галузі права).

Загальною правосуб'єктністю володіють усі суб'єкти. Зокрема, усі громадяни потенційно можуть стати носіями практично всіх прав і обов'язків. Виключення складають лише ті, котрі обумовлені незмінними (наприклад, підлога) чи необоротними (такими, як вік, невиліковна щиросердечна хвороба) обставинами.

Галузевою і спеціальною правосуб'єктністю володіють не всі особи. Суб'єктом кримінально-правових відносин, наприклад, можуть бути тільки громадяни й інші індивідуальні суб'єкти, але не організації, а суб'єктом відносин відповідальності за посадові злочини — тільки посадові особи і представники влади.

Варто мати на увазі, що право- і дієздатність розділяються тільки в цивільному праві. Цивільна правоздатність виникає з моменту народження (наприклад, право мати власність), а дієздатність з'являється пізніше — обмежена з 14 і повна з 18 років. В інших же галузях права право- і дієздатність нерозривні й утворять єдину праводієздатність: якщо людина має визначене право, він завжди може реалізувати його самостійно.

І правоздатність, і дієздатність громадянина можуть бути обмежені тільки у випадках, установлених законом, і тільки в судовому порядку.

§ 39. Юридичний зміст правовідносин.

Правове відношення має матеріальний, вольовий і юридичний зміст. Матеріальне, чи фактичне, складають ті суспільні відносини, що опосередковуються правом; вольове - державна воля, втілена в правовій нормі й у

виниклому на її основі правовідносини, а також вольові акти його учасників; юридичний зміст утворять суб'єктивні права та обов'язки сторін (суб'єктів) правовідносини.

Правове регулювання здійснюється головним чином через механізм суб'єктивних прав і юридичних обов'язків, саме цим воно відрізняється від будь-якого іншого нормативного регулювання, наприклад морального. Зазначені права й обов'язки, листуючись один одному в рамках визначеного правовідносини, і виступають його юридичним змістом.

Суб'єктивне право визначається в правовій науці як гарантовані законом вид і міра можливого чи дозволеного поводження особи. А юридичний обов'язок - як вид і міра належного чи необхідного поводження. В основі суб'єктивного права лежить юридично забезпечена можливість; в основі обов'язку - юридично закріплена необхідність. Носій можливості називається уповноваженим, носій обов'язку – правозобов‘язаним. Перший може робити відомі дії; другий зобов'язаний їхній виконувати.

Структура суб'єктивного права. Суб'єктивне право - це визначена правова можливість, але ця можливість багатопланова, вона містить у собі, як мінімум, чотири елементи:

а) можливість позитивного поводження самого уповноваженим, тобто право на власні дії; б) можливість вимагати відповідного поводження від правозобов‘язаної особи, тобто право на чужі дії; в) можливість удатися до державного примуса у випадку невиконання конфронтуючою стороною свого обов'язку ; г) можливість користатися на основі даного права визначеним соціальним благом.

Інакше кажучи , суб'єктивне право може виступати як право-поводження, право-вимога, право-домагання і право- користування.

У залежності від характеру і стадії реалізації того чи іншого суб'єктивного права на перший план у ньому може виходити одна з зазначених можливостей, як правило - перша. У цілому ж усі чотири компоненти в їхній єдності складають зміст і структуру суб'єктивного права як загального поняття. Воно служить засобом задоволення інтересів уповноваженого.

Характерною рисою суб'єктивного права є міра поводження, забезпечена не тільки законом, але й обов'язками інших осіб. У противному випадку перед нами не суб'єктивне право, а простий дозвіл , що випливає з діючого в суспільстві правопорядку за принципом: "що не заборонено, те дозволено".

Таких дозволів у повсякденному житті - незліченна безліч. Нікому, наприклад, не забороняється ходити на прогулянки, любуватися природою, купатися в море, слухати музику ,займатися спортом, їздити на автомобілі і т.д., але все це не суб'єктивні права, і вони не складають змісти правовідносин.

Кожна з дробових складових частин суб'єктивного права іменується правомочністю. У різних правах їх чи більше менше. Приміром, у праві власності три: володіння, користування і розпорядження майном. У соціальних і політичних правах - до п'яти - семи. Наприклад, право на волю слова містить у собі можливість громадянина виступати на різних зборах і мітингах, публікуватися в печатці, мати доступ на радіо і телебачення, критикувати недоліки, вносити пропозиції, займатися літературною і художньою творчістю і т.д. Однак загальна структура суб'єктивного права залишається чотиричленної, тому що вона, відволікаючи від безлічі видів прав, відбиває головні і найбільш типові їхні властивості. Структура юридичного обов'язку відповідає структурі суб'єктивного права (будучи як би його зворотною стороною) і теж містить у собі чотири компоненти: 1) необхідність зробити визначені дії або утриматися від них; 2) необхідність для правозобов‘язаної особи відреагувати на звернені до нього законні вимоги уповноваженого; 3) необхідність нести відповідальність за невиконання цих вимог; 4) необхідність не перешкоджати контрагенту користатися тим благом, у відношенні якого він має право.

Юридичний обов'язок установлюється як в інтересах уповноваженого, так і в інтересах держави в цілому. Вона - гарант їхнього здійснення. Суб'єктивне право - право суб'єкта правовідносини. Епітет "суб'єктивне" відбиває тут, по-перше, приналежність права суб'єкту і, по-друге, залежність його від суб'єкта .

У цьому змісті юридичний обов'язок також можна кваліфікувати як суб'єктивну. У рамках правового відношення право й обов'язок суб'єктів рівною мірою суб'єктивні. Доданки юридичного обов'язку - це свого роду окремі повинності - на подобу повноважень у суб'єктивному праві.

Важливо підкреслити, що юридичним змістом правовідносин є не самі реальні дії сторін, а лише відповідно можливі і. належні, тобто передбачені законом. Вони виражають стани зв'язаності.

Більшість правовідносин по своїй юридичній природі таке, що кожний з їхніх учасників одночасно має право і несе обов'язку (наприклад, у договорі закупівлі-продажу, підряду, оренди, постачання, трудовій угоді і т.д.), де сторони взаємно уповноважені і правозобов‘язані, їхні права й обов'язки забезпечуються і реалізуються друг через друга. Така кореляція закладена вже в правовій нормі, що само по собі – зобов‘язує.

При цьому помітимо, що в спеціальній літературі структура юридичного обов'язку довгий час не розкривалася - увага концентрувалася головним чином на структурі суб'єктивного права. Однак, як показане вище, суб'єктивне право і юридичний обов'язок - це парні і рівноелементні категорії, що у рамках конкретних правовідносин строго відповідають один одному.

§ 40. Об'єкти правовідносин.

Під терміном “об'єкт” (від лат. “об‘єкт” — “предмет” у філософії розуміється те, що протистоїть суб'єкту в його предметно-практичній і пізнавальній діяльності. У юридичних науках цей термін застосовується досить часто, але має свій, специфічний зміст. Зокрема, об'єкт правовідносини — це те, із приводу чого виникає, існує саме правове відношення. Так, власник суб'єктивного права може претендувати на надання йому іншою стороною якогось майна (грошей, речей і т.п.), володіти і розпоряджатися якимись цінностями і т.і.. Зобов'язана сторона правовідносини повинні надати йому відповідні чи речі не перешкоджати його діям за розпорядженням майном. Усі те, на що спрямовано дії сторін, що складає предмет їхніх інтересів, і є об'єктом відповідного правовідносини.

Класифікувати зазначені об'єкти можна в такий спосіб.

Матеріальні блага — гроші, цінності, речі, інше майно і т.п. Такі об'єкти типові для цивільно-правових відносин. Так, об'єктом угоди купівлі-продажу є гроші і продаване майно; позики — чи гроші речі, обумовлені родовими ознаками; збереження — майно, передане на збереження і т.п. Матеріальні блага можуть бути об'єктом і в інших галузях права, наприклад бути об'єктом кримінально-правового захисту.

Нематеріальні блага — життя, здоров'я, честь і достоїнство людини, його воля і безпека, недоторканість особи, почесні звання й ін. Нематеріальні блага є об'єктом охорони в кримінально-правових відносинах, вони типові для процесуальних, трудових і деяких інших правовідносин.

Культурні цінності й інші нематеріальні результати людської праці — твору мистецтва і літератури, винаходи, наукові відкриття, різного роду послуги, тобто результати духовної творчості людей, соціального і побутового обслуговування. Вони є як об'єктом цивільно-правових, трудових і інших відносин, так і об'єктом кримінально-правового захисту.

Документи — паспорти, дипломи, посвідчення, протоколи слідчих дій, адміністративні протоколи і т.п. Ці об'єкти найбільш типові для адміністративних і процесуальних відносин.

Особливе місце серед об'єктів правовідносин займають дії, поводження людей. Вони можуть бути і “самостійним”, не зв'язаним з іншими об'єктом. Такі об'єкти бувають, наприклад, у процесуальних і цивільно-правових відносинах — явка особи за викликом компетентних органів, дача показань свідком, перевезення пасажира, збереження й ін. Але поряд з цим дії людей, акти визначеного їхнього поводження є об'єктом усіх, без винятку, правовідносин, тому що суб'єктивне право і юридичний обов'язок завжди припускають здійснення відповідно можливого чи належного поводження сторін. Так, об'єктом прав і обов'язків сторін у договорі закупівлі-продажу є не тільки майно і гроші, але і дії продавця і покупця по їх передачі і прийому. Це, до речі, привело до того, що деякі уже вважають об'єктом усіх правовідносин тільки дії.

Більшість вчених справедливо вважає, що людина не може бути об'єктом правовідносини (на відміну від минулого, коли чи раб кріпак був таким об'єктом і міг бути проданий чи подарований). Навіть у тих випадках, коли в рамках сімейного права між батьками у випадку їх розлучення виникає спор, у кого з них повинний залишитися дитина, то об'єктом правовідносини буде не дитина, а відповідні дії і нематеріальні блага — можливість повсякденно спілкуватися з цією дитиною, у більшому ступені впливати на його виховання і т.п.

§ 41. Юридичні факти.

Юридичним фактом називається така життєва обставина, з яким закон зв'язує виникнення, чи зміну припинення правовідносин. Ці обставини вказуються в гіпотезах правових норм, і, коли вони виникають у реальному житті, це приводить до того, що у визначених суб'єктів або з'являються взаємні права й обов'язки, тобто виникає правовідношення; або відбувається зміна цих правовідносин (обсягу чи змісту зазначених прав і обов'язків, складу суб'єктів); або правовідношення припиняється — зазначені права й обов'язки зникають.

Таким чином, у залежності від породжуваних ними наслідків юридичні факти можуть бути класифіковані на правообразуючі, правозмінюючі і правоприпинені.

Так, за договором позики в момент передачі грошей в особи, що одержала гроші (позичальника), виникає обов'язок повернути борг, а в позикодавця — право вимагати такого повернення, тобто виникає правовідношення. Частковий (за згодою останнього) повернення боргу відповідно змінює правовідносини (обсяг прав і обов'язків сторін), а у випадку смерті позичальника — його суб'єктний склад: стороною правовідносини стають його спадкоємець. Повна ж сплата боргу припиняє що існувало правовідношення.

Найбільш істотним є розподіл юридичних фактів по їхньому зв'язку з волею учасників правовідносини. По цій підставі виділяються правові дії і правові події.

Дії взагалі — це вольові акти поводження, учинки людей. У своїй повсякденній практиці люди роблять незліченне число актів поводження, однак лише з якоюсь частиною цих актів закон зв'язує настання юридичних наслідків. Тільки ці акти поводження і будуть діями в юридичному змісті, тобто правовими діями.

Такі дії можуть бути правомірними, тобто відповідними правовим розпорядженням, що не порушують їхній, і неправомірними, котрі правовим вимогам не відповідають, порушують їх.

Правомірні дії у свою чергу підрозділяються на юридичні акти і юридичні вчинки.

Юридичні акти — це такі дії, що зроблені з метою домогтися конкретного правового результату (висновок цивільно-правової чи угоди трудової угоди, вступ у шлюб і т.п.). Юридичні вчинки — такі правомірні дії, що не переслідують правової цілей, але об'єктивно, незалежно від волі і намірів суб'єкта, породжують правові наслідки. Так, створення літературного чи твору винаходу є актом творчості, але в результаті виникають авторські права письменника, поета, ученого.

І юридичні акти і юридичні вчинки можуть бути формальними (якщо для виникнення правових наслідків досить самих дій) і результативними (якщо правові наслідки породжуються не самими діями, а їх результатами). Так, сам факт передачі грошей у борг породжує обов'язок отримувача позики повернути борг і право іншої сторони вимагати його повернення. Навпроти, юридичні наслідки судового рішення виникають не з діяльності по його підготовці і написанню, а із самого рішення як правового акта; авторське право виникає тільки після появи добутку літератури, живопису і т.і., тобто й у тім, і в іншому випадку — з результатів діяльності.

Юридичні наслідки можуть бути наслідком і неправомірними діями. Так, здійснення злочину породжує численні юридичні наслідки: виникають, зокрема, обов'язку органів дізнання виявити і розкрити злочин, право потерпілого й інших осіб на звертання з заявою (повідомленням) у правоохоронні органи й ін.

Неправомірні дії поділяються на правопорушення (злочини і провини) і об'єктивно протиправні діяння. Розходження між ними в тім, що правопорушення породжує, поряд з іншими правовідносинами, відносини юридичної відповідальності (кримінальної, адміністративної чи інший), а об’єктивно протиправне діяння юридичної відповідальності не волоче. Наприклад, якщо малолітня дитина зробила підпал дачі, то він не може нести кримінальної відповідальності і такі правовідносини не виникають, але його діяння породжує цивільно-правові відносини — у потерпілого з'являється право на відшкодування понесеного збитку.

Правові події, тобто події, з якими закон зв'язує визначені юридичні наслідки, у більшості являють собою природні явища, що не зв'язані з людським поводженням: землетрусу, повені й інші стихійні лиха, витікання визначеного терміну, досягнення встановленого законом віку, природна смерть особи і т.п. Такі події називаються абсолютними.

Але правові події можуть бути відносними, тобто викликаними вчинками і діями тих людей, що не стають учасниками виникаючого правовідносини. Наприклад, такі події, як смерть чи людини знищення його майна, можуть бути наслідком впливу не тільки стихійних сил, але й актів людського поводження (убивство, підпал). І якщо відносини юридичної відповідальності породжуються саме злочинними діяннями, тобто вольовими діями (чи бездіяльністю) винних осіб, то обставини за договором страхування виникають як наслідок не самих дій, а їхніх результатів (смерть, утрата майна), тобто саме подій, незалежно від причин, їх що породжують.

Особливе місце серед юридичних фактів займають правові стани, тобто триваючі (безупинні чи періодично виникаючі) обставини, що відбивають положення суб'єкта в суспільстві, його відносини з іншими людьми і т.і.. (громадянство, шлюб, хвороба, виробничий стаж і т.п.). Правові стани можуть бути результатом як правомірних чи неправомірних дій (перебування в чи шлюбі в розшуку), так і подій (родинні відносини). Саме від тих чи інших правових станів особи (його вік, громадянство й ін.) у вирішальній ступені залежить його правосуб'єктність.

Нерідко для виникнення (зміни чи припинення) правовідносини потрібно не один юридичний факт, а сполучення декількох таких фактів, що можуть відноситися до різних класифікаційних груп. Таке сполучення називається юридичним складом. Так, для одержання права на пенсію по старості потрібно: досягнення визначеного віку (подія), наявність установленого стажу трудової діяльності (стан) і рішення уповноваженого державного органа (юридичний акт). Для того щоб особу було зареєстровано як кандидата в депутати необхідні, зокрема: висування його кандидатури у встановленому законом порядку; наявність підтверджуючого це і відповідним чином оформленого документа; наявність установленої кількості підписів громадян у підтримку висування, письмове згода цієї особи, рішення уповноваженої виборчої комісії.

§ 42. Дія нормативних актів.

Для практики має безпосереднє значення проблема меж дії нормативних актів. Вона містить у собі чотири питання:

1) на які суспільні відносини даний акт поширюється (предметну дію);

2) з якого часу і по який час нормативний акт має юридичну чинність (дія в часі);

3) на яку територію він поширює свій регулюючий вплив (дія в просторі);

4) які його адресати (дія по колу осіб).

1. Предметна дія. Нормативні акти регулюють різні за своїм характером відносини. При цьому, наприклад, акти, розраховані на регулювання майнових і зв'язаних з ними особистих немайнових відносин, не мають сили у відносинах між державними органами, і навпаки.

Іншими словами, тільки як виключення (у ситуації так називаного субсидіарного застосування права) норми однієї галузі можуть поширити своя дія на відносини, регульовані нормативними актами іншої галузі права.

У предмет правового регулювання входять вольові суспільні відносини, що виключає дію актів у відношенні чи подій інших станів, у яких не може брати участь волаючи людини. Такого роду обставини можуть виступати тільки як юридичні факти, тобто закон може зв'язати з ними настання юридичних наслідків, але вплинути на їхній хід норми права неспроможні.

Законодавець виключає залучення до відповідальності за напрям думок, вважаючи таку практику реакційної. Він виходить з формули: “Крім своїх дій я зовсім не існую для закону, зовсім не є його об'єктом”.

2. Дія в часі зв'язано з вступом нормативного акта в силу і моментом утрати їм юридичної чинності. У кожній державі діють норми про порядок опублікування і вступу в сипу законів і інших актів. У Росії — це федеральний закон від 14 червня 1994 р. “Про порядок опублікування і вступу в силу федеральних конституційних законів, федеральних законів, актів палат Федеральних Зборів”. Офіційним опублікуванням актів, прийнятих законодавчими органами, вважається опублікування їх у спеціальних офіційних виданнях, а також у визначених газетах (у Росії — у “Зборах законодавства Російської Федерації” і “Російській газеті”). Названі акти публікуються у встановлений у законі термін після їхнього прийняття. Офіційні видання мають і інші державні органи.

Всі акти нормативного характеру набирають сили після закінчення визначеного часу після офіційного опублікування, якщо при прийнятті акта не встановлений інший термін уведення його в дію (у Росії після закінчення десяти днів на всій її території). Часто приймаються спеціальні постанови про введення акта в дію, що мають серйозне, хоча і допоміжне значення. У них можуть міститися доручення уряду про розробку підзаконних актів, що конкретизують закон, про приведення у відповідність із законом всіх інших актів; приводитися переліки актів, що втрачають силу; даватися вказівки про долю відносин, що склалися до вступу знову прийнятого акта в силу; визначатися коло суб'єктів, уповноважених (тимчасово чи постійно) робити угоди на основі прийнятого акта. Постанови можуть також зобов'язати визначені органи і посадові особи сприяти розвитку нових правовідносин, дати інші доручення.

Акти, що не мають загального значення, можуть бути не опубліковані, а спрямовані відповідним органам і організаціям для доведення до зведення всіх заснувань і осіб, на яких поширюється їхня дія. Ці акти набирають сили з моменту одержання їхніми державними органами і громадськими організаціями, якщо не встановлений інший термін уведення їх у дію.

Для практичних працівників іноді дуже важливо ознайомитися не тільки із самим нормативним актом, але і з матеріалами по його обговоренню. Щоб правильно витлумачити закон, приходиться, наприклад/ звертатися до альтернативних проектів і пропозицій по окремих статтях, висловленим депутатами. Тому треба дивитися стенографічні звіти відкритих засідань законодавчих органів.

Постанови і розпорядження уряду, що носять нормативний характер, здобувають силу з того терміну, що у них зазначений. Якщо ж така вказівка відсутня, то з моменту їхнього прийняття. Такий порядок встановлений у більшості держав, хоча можуть бути й інші правила.

Нормативні акти центральних відомств вводяться в дію з моменту їхнього чи прийняття після одержання адресатами.

Не урегульований належним образом порядок вступу в силу рішень представницьких органів на місцях, а також рішень і розпоряджень місцевої адміністрації, наказів керівників відділів і керувань, нормативних актів керівників підприємств, заснувань, організацій. Практично вони набирають сили з моменту їхнього прийняття. Рішення з питань боротьби зі стихійними лихами, епідеміями й епізоотіями набирають сили з моменту їхнього чи опублікування оповіщення населення по радіо, телебаченню.

Існують три способи припинення дії нормативних актів у часі:

а) указати термін, протягом якого акт буде діяти, і не продовжувати його;

б) скасувати даний акт;

в) замінити даний акт іншим, регулюючим фактично ті ж питання.

На жаль, останній спосіб одержав значне поширення. Оскільки при цьому переліки актів, що втратили сипу, чи не складаються з запізненням, практика поставлена в скрутне положення. З загальних правил дії нормативних актів у часі є два виключення. Іноді (скоріше, у сфері цивільного права) скасовані акти продовжують як би регулювати існуючі відносини, тому що необхідний визначений термін для їхнього приведення у відповідність з новим законодавством. Це так називане переживання нормативного акта. И. навпаки, іноді знову прийнятий нормативний акт (у виді виключення) поширює своя дія на відносини, що виникли до вступу його в юридичну чинність. Це зворотна сторона закону. Зворотна сила закону надається тільки законодавцем. Сваволя в цій справі неприпустимий. За загальним правилом зворотну силу здобуває закон, що усуває караність чи діяння зм'якшує покарання.

3. Дія нормативних актів у просторі зв'язується з їхнім поширенням на державну територію. До неї відносяться земна територія, її надра, внутрішні і територіальні води, повітряний простір над земною і водяною територією, території посольств, військових кораблів, усіх кораблів у відкритому морі, кабіни літальних апаратів над територією, що не входить до складу іншої держави. Територіальні межі дії нормативних актів виявляють суверенітет держави і його юрисдикцію. Іноземне законодавство застосовується на території конкретної держави лише остільки, оскільки воно саме це допускає в загальній чи формі в конкретних угодах із закордонними державами. Міжнародними договорами регулюється і так називана екстериторіальна дія правових актів, коли законодавство даної держави поширюється за межами його території (діє у відношенні громадян і організацій, що знаходяться на території інших держав). У федеративних державах територіальні межі дії нормативних актів обумовлені внутрішньополітичними відносинами. Як загальне правило нормативні акти членів федерації діють на власній території, акти місцевих органів влади і керування — на керованій ними території. Однак поширене й інше: юридичні акти, прийняті державними органами одних адміністративних і політичних одиниць, визнаються в якості таких на території інших. Зіткнення нормативних актів рівноправних (однопорядкових) органів зважуються на основі колізійних норм, установлених федеральною владою. Колізійні норми існують також на випадок зіткнення актів, виданих у різний час, у різному обсязі, різними органами.

4. Дія по колу осіб означає за загальним правилом поширення нормативних вимог на всіх адресатів у рамках територіальної сфери дії того чи іншого акта. Але з даного правила є три виключення.

По-перше, глави держав і урядів, співробітники дипломатичних і консульських представництв і деякі інші іноземні громадяни користаються правом екстериторіальності (наділені дипломатичним імунітетом), і, отже, до них не можуть бути застосовані міри відповідальності і примусового заходу за порушення карного законодавства і законодавства про адміністративні правопорушення.

По-друге, що проживають на території держави іноземні особи й особи без громадянства, хоча і користаються широким колом прав і воль поряд із громадянами, у деяких правовідносинах не можуть виступати носіями прав: Вони не можуть, наприклад, обирати і бути обраними в органи державної влади, у судді; не можуть перебувати на службі в збройних силах і органах внутрішніх справ.

По-третє, деякі нормативні акти, що наприклад передбачають кримінальна відповідальність, поширюються на громадян незалежно від місця їхнього перебування і незалежно від того, понесли вони вже покарання по нормах іноземного чи законодавства немає.

Адресатами нормативних актів можуть бути всі чи громадяни визначені групи населення, усі посадові чи особи окремі їхні категорії.

§ 43. Поняття і види правопорушень, його ознаки.

Правопорушення відрізняється від правомірної поведінки і діяльності наступними ознаками:

1) це суспільне небезпечне або шкідливе діяння;

2) це протиправне діяння (дія або бездіяльність);

3) винне протиправне діяння;

4) юридичне карне діяння;

5) наявність причинного зв'язку між протиправними діяння­ми і наслідками.

Правопорушення — це соціально небезпечне або шкідливе, про­типравне, винне діяння деліктоздатного суб'єкта (фізична чи юри­дична особа), яке передбачене діючим законодавством і за нього встановлена юридична відповідальність.

1) Всі правопорушення є суспільне небезпечними або шкідли­вими, оскільки вони направлені проти суб'єктивних прав і сво­бод людини, юридичної особи, держави чи суспільства в цілому. Порушуючи чиїсь природні чи юридично закріплені права, пра­вопорушник наносить шкоду людям, природі, державі чи органі­заціям. Шкода буває різна: матеріальна, моральна, а іноді і дуже небезпечна, коли здійснюється посягання на життя чи здоров'я людини, на державну безпеку тощо. В зв'язку із цим кримінальні злочини є найбільш небезпечними серед усіх правопорушень.

2) Всі правопорушення направлені проти вимог діючого зако­нодавства чи природних прав людини, які ще не закріплені в. законодавстві. Вони можуть виражатися в активних фізичних діях правопорушника (порушення правил дорожнього руху, кра­діжка, хуліганство). В окремих випадках правопорушення вчи­няються в результаті бездіяльності, коли на суб'єкта поклада­ються юридичні обов'язки законом чи договором, а він не вико­нує їх, в результаті чого наноситься шкода чи соціальна небез­пека. Наприклад, на охоронника покладається обов'язок охоро­няти матеріальні цінності, а він не виконав своїх обов'язків і сталося розкрадання майна. Тому поняття “дія” і “бездіяльність”, охоплюються одним поняттям — “діяння”.

3) Правопорушення — це не тільки протиправне, шкідливе, небезпечне діяння, але і винне діяння. Без вини ніхто не може бути притягнутий до юридичної відповідальності (за виключен­ням безвинної відповідальності в цивільному праві). Вина — це психічне відношення особи до своїх протиправних діянь. Вон має об'єктивну і суб'єктивну сторону (як почуття вини).

4) Карність означає, що в діючому законодавстві передбачені склад правопорушень і встановлена міра юридичної відповідальності. В зв'язку з цим всі правопорушення і відповідальність юридичне закріплені в законодавстві. Питання про відпові­дальність за порушення природних прав людини, які юридичне не закріплені в законодавстві, повинні вирішуватись на підставі міжнародно-правових актів, які ратифіковані Україною, або підставі застосування права по аналогії права і закону.

5) В окремих видах правопорушень, особливо злочинах, необхідно встановити причинний зв'язок між протиправними діями і наслідками. Якщо такого причинного зв'язку не буде, то і не можна звинувачувати особу в конкретному злочині.

Всі правопорушення поділяються на дві групи: кримінальні злочини і проступки. Проступки в свою чергу поділяються на адміністративні правопорушення, конституційні, фінансові, цивільно-правові, дисциплінарні (порушення трудової дисциплі­ни), земельні, екологічні, процесуальні, шлюбно-сімейні. Мо­жуть бути й інші правопорушення залежно від галузей права.

§ 44. Юридична відповідальність та її види.

Юридична відповідальність слід відрізняти від "позитивної відповідальності”, яку розуміють як почуття відповідальності за свою поведінку, діяльність, як почуття обов'язку. “Позитивна відповідальність” існує у трьох формах часу: в майбутньому, в сучасному і минулому, хоча в більшості випадків вона направлена на перспективу. Юридичну відповідальність розглядають тільки в ретроспективі, як негативну відповідальність за минулі правопорушення, тому що притягнення до відповідальності за майбутні правопорушення — абсурд і безглуздя.

Юридична відповідальність — це міра покарання правопорушника шляхом позбавлення його певних соціальних благ чи цінностей (матеріальних, духовних чи особистісних), які йому належали до факту правопорушення, від імені держави (суспільства) на підставі закону (або іншого нормативного акта), з метою попередження правопорушення і відновлення (чи відшкодування) втрачених суб'єктивних прав на матеріальні і духовні цінності.

Юридична відповідальність — це міра покарання, яка носить, як правило, публічний характер. Вона здійснюється або може здійснюватись від імені держави шляхом державного примусу. В окремих випадках відшкодування збитків може відбуватись добровільно без державного втручання. Юридична відповідальність повинна бути передбачена, як правило, в законодавстві, особливо в кримінальному і адміністративному. Всі види відповідальності служать попередженню нових правопорушень.

Різні види відповідальності мають свою особливість або специфіку, різну мету і цілі, тому деталізація цього питання відноситься до різних галузей права.

Юридична відповідальність здійснюється на засадах законності, обґрунтованості, невідворотності, індивідуалізації і справедли­вості. В ст.66 Конституції закріплено, що кожен зобов'язаний не заподіювати шкоду природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ним збитки.

Юридичну відповідальність поділяють на такі основні види:

1) конституційна; 2) кримінальна; 3) адміністративна; 4) дисциплінарна; 5) цивільно-правова; 6) матеріальна (в зв'язку із завданням шкоди в процесі виконання трудових обов'язків). По суті, це різно­вид цивільно-правової відповідальності, яка має свої особливості.

Дискутується питання про можливість виділення і інших видів юридичної відповідальності: екологічної, процесуальної, сімей­ної, фінансової. Справа в тому, що види правопорушень можна класифікувати по галузях права, але не можна так класифікувати юридичну відповідальність.

§ 45. Юридичний процес: поняття, етапи, види.

Юридичний процес як комплексна система має ряд специфічних ознак, характерних для всіх правових форм діяльності органів держави. Насамперед, цей розгляд, розгляд визначеної юридичної справи, здійснюваний на основі закону.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених органів і посадових осіб, характеризується визначеністю компетенції, функцій і повноважень цих суб'єктів. Одні (органи держави і посадові особи) виконують організаційну функцію, на них покладається відповідальність за результат процесу, інші (позивачі, потерпілі, відповідачі, правопорушники й ін.), мають ряд прав і гарантій і можуть розраховувати на охорону їхньої особистості і законних інтересів. Теорія і практика юридичного процесу є результатом об'єктивних процесів інтеграції диференціації знання, що відбуває як усередині юриспруденції, так і на стиках її із суміжним знанням.

Свідченням тому є усе більше проникнення етики і психології в юридичну науку і практику, усе більше широке застосування спеціального знання (зокрема, криміналістичного), і не тільки в карному, але й в інших видах юридичного процесу.

Узагальнюючи викладене, можна запропонувати визначення юридичного процесу. Юридичний процес - це комплексна система органічно взаємозалежних правових форм діяльності уповноважених органів держави, посадових осіб, а також зацікавлених у дозволі різних юридичних справ інших суб'єктів права, що:

а) виражається в здійсненні операцій з нормами права в зв'язку з рішенням визначених юридичних справ;

б) здійснюється уповноваженими органами держави і посадових осіб на користь зацікавлених суб'єктів права;

в) закріплюється у відповідних правових актах - офіційних документах;

г) регулюється процедурно-процесуальними нормами;

д) забезпечується відповідними способами юридичної техніки.

Конструктивність юридичного процесу як комплексної системи наочно розкривається при детальному встановленні його узагальнених ознак і властивостей, що обумовлюють його правову природу і правовий зміст. Визначаючи родову спільність складових юридичний процес щодо відособлених компонентів, варто одночасно підкреслювати і специфічність кожного різновиду.

Основні ознаки юридичного процесу як комплексної системи:

юридичний процес - це розгляд (розгляд визначеної юридичної справи). Звичайно як юридичну справу кваліфікують або правопорушення, або суперечка про право. Юридична природа таких життєвих обставин полягає в тому, що вони передбачені законом і волочуть визначені юридичні наслідки. Отже, юридична справа - це така обставина, що дозволяється (розглядається) на основі закону, а його наслідки здійснюються у виконанні закону. Саме ці два моменти і визначають природу юридичної справи, а отже, вихідну основу юридичного процесу.

юридичний процес, як діяльність по здійсненню операції з нормами права. Юридична природа будь-якої державної діяльності визначається насамперед тим, що відповідний орган чи держави посадова особа ставляться в умови, коли вони повинні безпосередньо використовувати норми права для дозволу конкретних юридичних справ. Причому як об'єкт службово-виробничих операцій у даному плані, виступають одночасно норми матеріального і процесуального права, тобто чи орган посадова особа повинні оперувати нормами, що визначають характер юридичної справи, що дозволяється, і одночасно оптимальний порядок досягнення юридичного результату.

Юридичний процес як правова форма діяльності уповноважених на те органів держави і посадових осіб. Здійснення операцій з нормами права здійснює строго встановлене коло органів держави і посадових осіб. Конкретний склад, обсяг компетенції кожного з уповноважених учасників процесу установлений відповідним законодавством, у якому точно зафіксовано, що може бути суб'єктом процесу, що він повинний робити і яким образом здійснювати свої посадові (службові) функції.

юридичний процес як діяльність, результати якої, обов'язково оформляються у відповідних документах. Чіткий поділ функцій між учасниками традиційного юридичного процесу і їхній офіційний характер викликають потреба у відповідних способах закріплень результатів, одержуваних у ході розгляду юридичної справи. Як такі способи, як правило виступають різні процесуальні акти-документи, що містять у собі розпорядження індивідуального характеру, тобто, вони завжди індивідуалізовані по предметі: стосуються даної справи й адресовані конкретному суб'єкту, зацікавленому учаснику процесу. До числа процесуальних актів-документів у традиційному юридичному процесі відносяться вироки, рішення суду, різного роду постанови і визначення суду, слідчого, дізнавача і т.д. Офіційний характер зазначених документів виражається не тільки в тім, що вони оформляються уповноваженими на те суб'єктами, але й у тім, що природа даних документів, їхня структура і відповідні реквізити закріплені в законодавчих актах. Крім того, кожний з них має свій державний стандарт і визначену форму.

юридичний процес як діяльність, що викликає об'єктивну потребу в процедурно-процесуальній регламентації. Юрисдикційна діяльність у силу своєї особливої соціальної гостроти як по чинених діях, так і за результатами має потребу в забезпеченні цілим поруч гарантій. Найбільш ефективною гарантією юридичного процесу є те, що він одержує чітке, всебічне і найбільш зроблене врегулювання за допомогою цивільно-процесуального і карно-процесуального права, оскільки об'єктивно обумовлене такий стан, коли матеріальне право повинне мати свої процесуальні норми.

Юридичний процес як діяльність, безпосередньо зв'язана з необхідністю використання різних методів і засобів юридичної техніки. Для одержання достовірних відгуків по розглянутій юридичній справі й обґрунтування прийнятого рішення учасникам-організаторам юридичного процесу завжди приходиться установлювати відповідні фактичні дані й обставини юридичної справи, тобто шукати і доводити істину в справі. Найефективнішими способами добування істини в справі розташовує така галузь юридичної практики, як криміналістика. Відзначимо, що карний процес немислимий без систематичного і всебічного користування послугами криміналістики. У традиційному юридичному процесі дуже істотне значення мають і такі технічні норми, що відносяться до порядку оформлення процесуальних документів: рішень, визначень, протоколів, повісток. Таким чином, юрисдикційної діяльності властиво широке використання найрізноманітніших технічних засобів і відповідних правил, спрямованих на ефективне одержання процесуальних результатів, дотримання таких правил обов'язково для всіх посадових осіб, суб'єктів-організаторів і безпосередньо зацікавлених учасників юридичного процесу.

Види юридичного процесу звичайно групуються по предметній ознаці, коли як підставу класифікації враховуються тільки відповідні галузі матеріального права, застосовувані в діяльності визначених органів держави. Звідси такі різновиди юридичного процесу, як карний, цивільний, адміністративний і т.д. Причому, як правило, самі процеси розуміються винятково в юрисдикційному значенні. Зазначена класифікація в принципі цілком прийнятна, тому що містить визначений матеріал для з'ясування загальних і особливих моментів процесу як комплексу, так і його окремих підрозділів. Однак, вона не дозволяє установити функціональний зв'язок юридичного процесу зі структурою механізму правового регулювання, а також узагальнити юридичний процес не тільки як поліструктурний комплекс, але і як функціональну систему. У дійсності ж основ для класифікації різновидів юридичного процесу більше, наприклад, в узагальнених комплексах по функціональній ознаці, коли виділяються чотири основні комплексні різновиди процесів: установчий, правотворчій, правозастосовчій, контрольний.

Вони розрізняються перш за все за своїм змістом і функціям, характеру спонукальних чи обставин загальних юридичних фактів, специфічності безпосереднього юридичного наслідку.

УСТАНОВЧИЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, посадових осіб і громадських організацій по реалізації норм матеріального права, що встановлюють їхню правомочність по формуванню, чи ліквідації перетворенню органів держави, посадових осіб і інших керуючих суб'єктів. Дана діяльність виражається головним чином у здійсненні дій по підготовці умов організації, проведенню чи виборів призначенню керуючих суб'єктів і твердженню відповідних установчих результатів, Спонукальними обставинами установчого процесу звичайно є відповідні юридичні чи акти юридичні стани, наприклад, витікання терміну повноважень органів чи держави терміну призначення посадової особи. Установчий процес надзвичайно різноманітний по своєму конкретному змісті. З найбільш розповсюджених його видів можна вказати на діяльність по виборам представницьких органів держави, народних судів, діяльність по призначенню посадових осіб і т.д.

Установчий процес можна розглядати й у плані процесуального режиму, оскільки юридична атмосфера формування органів держави, посадових осіб і суб'єктів права носить різний характер і виявляється в різних умовах. Правомірно виділяти наступні установчі режими: публічний режим - вибори всіх представницьких органів держави; режим призначення посадових осіб в умовах номенклатури; режим порядку утворення юридичних осіб - розпорядницький, дозвільний і явочно-нормативний.

ПРАВОТВОРЧІЙ ПРОЦЕС - це специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що складаються із системи дій по підготовці, твердженню й офіційному оголошенню нормативно-правових актів. Вона виражається насамперед у тім, що має на меті створення і підтримки системи права в належному стані, що відповідає потребам правового регулювання на тім чи іншому етапі розвитку суспільства.

Спонукальними обставинами правотворчого процесу безпосередньо виступають об'єктивна потреба в правовому оформленні відповідних суспільних відносин, а також прояву права правотворчої ініціативи. У правотворчості легко знайти всі основні елементи процесуальної форми з їхніми специфічними рисами й особливостями.

ПРАВОЗАСТОСОВЧІЙПРОЦЕС - це такий комплекс, що по своєму обсязі є домінуючим у системі юридичного процесу, а по своєму соціальному призначенню уступає лише правотворчості. Правозастосування поширене у всіляких сферах, безпосередньо зв'язано з реалізацією інтересів і насущних нестатків різних суб'єктів

права і тому виконує найбільше істотну функцію в механізмі правового регулювання. Правозастосовчій процес - специфічна діяльність уповноважених органів держави, громадських організацій, посадових осіб по розгляду

всіляких індивідуальних справ, що мають юридичні значення. Вона полягає в тім, що наділяє одних суб'єктів правомочності, покладанні на інших суб'єктів юридичних обов'язків, дозволі споровши про право, розгляд справ про правопорушення і відповідно до юридичної відповідальності.

Спонукальними обставинами правозастосовчого процесу безпосередньо виступають юридичні факти і фактичні склади. Кінцевими юридичними наслідками є відповідні правозастосовчі акти всілякого призначення, що містять розпорядження індивідуального характеру. Це однаковою мірою стосується характеристики як правозастосовчих проваджень, так і правозастосовчих стадій і режимів.

КОНТРОЛЬНИЙ ПРОЦЕС - це правова форма діяльності органів держави, громадських організацій і посадових осіб, що виражаються в здійснення юридично значимих дій за спостереженням і перевіркою відповідності виконання і дотримання підлеглими суб'єктами нормативно-правових розпоряджень і припиненні правопорушень відповідними організаційно-правовими засобами:

1) установлення фактичного виконання заданого управлінського рішення;

2) дача правильної об'єктивної суспільно-політичної і юридичної оцінки результатам перевірки стану дотримання правових розпоряджень;

3) прийняття ефективних по змісту рішень, спрямованих на удосконалювання діяльності підконтрольного об'єкта;

4) забезпечення оперативного найбільш повного і якісного виконання прийнятого рішення.

Спонукальними обставинами контрольного процесу є потреба в створенні найбільш сприятливих умов для реалізації нормативно-правових розпоряджень у поводженні, діяльності суб'єктів суспільних відносин, забезпеченні ефективності правового регулювання. Відновлення стану законності і правопорядку у випадках їхнього порушення. Своєрідність контрольного процесу в тім, що він займає самостійне місце в структурі юридичного процесу як комплексної системи, пронизує їх своїм організуючим впливом, сприяє здійсненню названих правових форм на належному організуючому рівні.

Розглянута конструкція юридичного процесу, послідовність розташування окремих їхніх різновидів виправдані самою логікою механізму правового регулювання, у якому як безпосередні генератори юридичного впливу виступають самі різні суб'єкти, утворені в результаті установчого процесу. Реальний юридичний вплив припускає накладене функціонування правозастосовчої і контрольної діяльності, здійснюваної на основі нормативних розпоряджень, що встановлені в результаті правотворчості.

§ 46. Поняття законності і її значення.

Термін “законність” з'явився в період буржуазних революцій і зводився до вимоги підпорядкування громадян, адміністрації, посадових осіб і суду приписам закону і заборони виходити за його межі. Зокрема, в Декларації прав людини і громадянина 1789 р. (Франція) в ст.5 записано, що все те, що не заборонено законом, дозволено, і ніхто не може бути примушений до дій, які не передбачені законом.

У нас в одних випадках “законність” розглядали як метод уп­равління державою і суспільством по точному і неухильному виконанню і дотриманню законів і інших підзаконних актів. В другому випадку розглядали як режим діяльності всіх державних органів, громадських об'єднань і громадян по точному і неухиль­ному дотриманню законодавства. В зв'язку з цим часто трапля­лось, що чим точніше виконувались закони, тим більше здійсню­валось беззаконня. В третіх випадках законність ототожнювали з правопорядком.

В зв'язку із цим потрібно сказати, що законність починається із досконалості самих законів.

Законність — це особливий ре­жим або процес діяльності держави і всіх інших суб'єктів суспіль­них відносин, суть якого зводиться до трьох основних вимог:

1) наявність добре продуманої системи демократичних право­вих законів і підзаконних нормативних актів;

2) точне і повне закріплення правового статусу (прав і обо­в'язків) всіх учасників суспільних відносин, особливо держав­них органів і посадових осіб;

3) точне і неухильне дотримання законів і інших нормативно-правових актів всіма посадовими особами і громадянами.

Такий підхід відповідає вимогам ст.8 Конституції України, де проголошується, що в Україні визнається і діє принцип верхо­венства права, на якому ґрунтується ця Конституція. Конститу­ція має найвищу юридичну силу. Норми Конституції є нормами прямої дії. Закони та інші нормативно-правові акти приймають­ся на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Громадяни здійснюють свої права за принципом “дозволено все, що не заборонено законом”.

Державні органи, органи місцевого самоврядування, посадові особи здійснюють повноваження за принципом: “Дозволено лише те, що визначене законом”. Органи законодавчої, виконавчої та судової влади здійснюють свої повноваження в установлених цією Конституцією межах і відповідно до законів України (ст.6 Конституції).

§ 47. Основні принципи і гарантії законності.

Важливе значення для теорії і практики зміцнення законності має питання про розмежування принципів і вимог законності. Принципи законності — це основні ідеї, початки, що виражають зміст законності, а вимоги — те, чого “вимагає” законність, тобто сформульовані в загальному виді правові розпорядження, дотримання, виконання яких робить явище (поводження, акт і т.п.) законним.

При такому підході можна виділити чотири принципи законності: верховенство закону, єдність, доцільність і реальність законності.

Верховенство закону звичайно трактується як верховенство закону в системі нормативних актів. Однак цей принцип повинний розумітися набагато більш широко — як підпорядкованість закону і всім нормативним актам, і всіх актів реалізації права (застосування, дотримання, виконання і використання), і всіх інших об'єктів. Тільки в цих умовах принцип верховенства закону стає універсальним, пронизуючим усю тканина суспільства.

Під єдністю (загальністю) законності розуміється єдина спрямованість правотворчості і правореалізації в територіальному і суб'єктному плані, тобто на всій території дії відповідного нормативного акта, стосовно до діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.

Доцільність законності означає необхідність вибору строго в рамках закону оптимальних, що відповідають цілям і задачам суспільства варіантів здійснення правотворчої і правореалізуючої діяльності (поводження), неприпустимість протиставлення законності і доцільності. І, нарешті, реальність законності — це досягнення фактичного виконання правових розпоряджень у всіх видах діяльності і невідворотності відповідальності за будь-яке їхнє порушення.

Законність в суспільстві повинна бути гарантована не тільки державою, але й іншими суб'єктами суспільних відносин. Гарантії законності — це система різноманітних, у тому числі юридичних, засобів, за допомогою яких реалізуються права і обов’язки всіх суб'єктів суспільних відносин, охороняються і відновлюються порушені суб'єктивні права громадян, юридичних осіб і держави в цілому.

Всі гарантії можна поділити на загальносоціальні і юридичні. До загальносоціальних відносяться політичні, економічні, ідеологічні та інші. Юридичні гарантії — передбачена правовим законодавством система юридичних засобів, включаючи практичну діяльність державних органів, по реалізації, охороні і віднов­ленню порушених суб'єктивних прав і обов'язків.

Юридичних гарантій є багато і їх можна класифікувати:

за суб'єктами застосування гарантій: парламентські, президентські, судові, прокурорські, самоврядні (муніципальні), адміністративні (управлінські), контрольні, громадські (партійні);

За видами правових норм, які забезпечують законність: конституційні, процесуальні, матеріальні (норми матеріального права).

За характером юридичної діяльності: правотворчі, правозастосувальні, правореалізаційні, ідеологічні (правова пропаганда, правова просвіта, правовий всеобуч).

Можуть існувати й інші юридичні гарантії законності, зокрема міжнародно-правові.

§ 48. Правопорядок і суспільний порядок.

Правопорядок — це стан упорядкованості суспільних відносин, заснований на праві і законності. Це кінцевий результат реалізації правових вимог і розпоряджень, результат дотримання, виконання правових норм, тобто законності. Саме правопорядок являє собою ланцюг правового регулювання, саме для його досягнення видаються закони й інші нормативно-правові акти, здійснюється удосконалювання законодавства, приймаються заходи для зміцнення законності. Важливо мати на увазі наступні обставини:

по-перше, не можна домогтися правопорядку іншими способами, крім удосконалювання правового регулювання і забезпечення законності;

по-друге, зміцнення законності закономірно і неминуче приводить до зміцнення правопорядку;

конкретний зміст правопорядку залежить від змісту законності, що, у свою чергу, визначається поруч обставин, розглянутих нижче.

Роль правопорядку може бути розглянута з різних позицій, і насамперед з погляду інтересів держави й особистості. Для держави ця роль у першу чергу визначається в залежності від того місця, що займає правопорядок у правовому регулюванні суспільних відносин. Керуючи суспільством, держава використовує різні методи і засоби: економічні, політичні. ідеологічні, організаційні й ін. Серед них особливе місце займає правове регулювання суспільних відносин. Цей метод полягає в тім, що держава видає (чи санкціонує) правові норми і забезпечує їхнє загальне дотримання і виконання, тобто законність, і тим самим домагається правопорядку.

Особливе місце цього методу зв'язано, по-перше, з тим, що правові норми регулюють усі самі головні сторони життя суспільства: економіку, політичну діяльність, майнові відносини, питання родини і шлюбу і т.д. Отже, від дотримання і виконання відповідних норм залежить порядок і стабільність найважливіших сфер людської діяльності, саме існування суспільства. По-друге, інші методи державного посібника суспільством часто реалізуються через правове регулювання. Так, планування (метод організаційний) нерідко здійснюється за допомогою твердження плану нормативним актом (наприклад, закон про бюджет); заробітна плата (метод економічний) установлюється через нормативне закріплення її розмірів, порядку нарахування і виплат і т.п.

З позицій особистості правопорядок виступає в першу чергу як засіб захисту її прав, воль і законних інтересів. Він забезпечують охорону людини як від сваволі самої держави і його органів, так і від протиправних дій інших осіб. Від стану правопорядку залежать ступінь свободи особи, реальність її прав і воль, рівень і реальність демократії. А оскільки в сучасних умовах інтереси особистості стають пріоритетними для держави, ця сторона правопорядку також є найважливішою метою державної діяльності.

Усе це визначає особливу роль правопорядка для суспільства в цілому: він виступає як основа, ядро порядку в суспільстві, як умови і необхідні елементи демократії, як основні загальнолюдські цінності і, отже, істотні частини правової і загальної культури.

§ 49. Основні шляхи посилення законності і правопорядку в Україні.

Забезпечення законності не відбувається стихійно. Воно вимагає цілеспрямованого впливу на поводження (діяльність) суб'єктів суспільних відносин, тобто є управлінським процесом.

Для успішного впливу на цей процес необхідне знання механізмів реалізації правових норм у діяльності людей; факторів, що впливають на поводження, визначаючи його чи правомірність протиправність, а також засобів, за допомогою яких можна керувати цим поводженням, забезпечуючи його відповідність правовим розпорядженням і вимогам.

У юридичній літературі реальність, забезпеченість законності традиційно розглядається як результат впливу гарантій законності: загальних (економічних, політичних, ідеологічних) і спеціальних (нормативних і організаційно-правових). При цьому, однак, не враховуються наступні обставини.

По-перше, у рамках теорії гарантій не розглядаються негативні впливи, без знання яких неможлива ефективна діяльність по зміцненню законності.

По-друге, реально гарантії діють як сукупність яких-небудь явищ, процесів, що включають як позитивні, так і негативні впливи (так, прокурорський нагляд реалізується в діяльності численних прокурорів, у якій також мають місце недоліки і порушення).

Задача забезпечення законності вимагає знання й обліку всього різноманіття факторів, що впливають на поводження людей, — як позитивних, так і негативних, як правових, так і матеріальних, політичних, організаційних, психологічних і т.д. Проблема зміцнення законності є, таким чином, не тільки правовий, вона має комплексний характер. Для здійснення дійових заходів по зміцненню законності важливо знати механізм впливу усіх факторів стосовно до різних соціальних рівнів, до різних видів і напрямків діяльності всіх суб'єктів суспільних відносин.

Сукупність зазначених факторів має всі ознаки соціальної системи: утворить єдність нерозривно, зв'язаних між собою елементів, має упорядковану ієрархічну структуру, розвивається по визначених законах суспільного розвитку. Ця система є багаторівневої, у якій протікають інтенсивні процеси керування, існують складні інформаційні потоки.

Вплив вхідних у цю систему факторів може бути як позитивним, тобто сприятливим правомірному поводженню і зміцненню законності, так і негативним, що штовхає людей на протиправні вчинки, що порушують режим законності.

Можна виділити чотири основних рівні системи цих факторів: загальносоціальний, регіональний (область, район і т.п.), груповий (колектив, родина і т.п.) і індивідуальний. При цьому той самий фактор у різних умовах, у сполученні з іншими факторами, у тому числі з якостями і властивостями конкретної особистості, може робити різне по характері вплив (позитивне чи негативне) чи ж бути стосовно до даного випадку нейтральним.

До загальносоціального рівня відносяться фактори, що впливають на реалізацію всіх норм права всіма учасниками суспільних відносин на всій території країни. Чимала частина соціальних процесів і явищ робить на поводження людей (і, отже, на стан законності) в основному позитивний вплив і виступає тим самим як гарантії законності — економічних, політичних, правових і інші (позитивні сторони й елементи економіки, політики, культури, “гарні” закони і т.п.). Але існує чимало загальносоціальних факторів, що роблять на стан законності протилежний вплив (недоліки в економіці, помилки в політичному посібнику країною, недогляду в діяльності різних державних органів і ін.), що визначають загальні причини правопорушенні.

На регіональному рівні, так само як і на загальносоціальному, дія багатьох факторів стає “перемінним”: їхній вплив на правове поводження людний може мінятися по характері й інтенсивності (стан виробництва і розподілу матеріальних благ; ступінь відповідності правових норм суспільним відносинам і т.п.).

Важливо мати на увазі, що різні фактори (економічні, політичні, правові і т.д.) взаємодіють між собою і кінцевий результат (характер поводження суб'єктів) у кожнім випадку визначається сукупним впливом багатьох факторів, що відносяться до різних соціальних рівнів і зв'язаних між собою складними причинними, функціональними й іншими залежностями.

Фактори, що діють на групових рівнях, являють собою конкретні умови життєдіяльності відповідної групи. Так, стосовно до державних органів області, міста, району і т.п. у якості таких виступають рівень їхньої матеріально-технічної оснащеності, діяльність посібника, стан місцевого і відомчого нормативного регулювання, рівень загальної і професійної культури співробітників і т.п. Вплив усіх факторів на конкретний акт правового поводження здійснюється по двох каналах.

По-перше, під впливом умов (загальносоціальних, регіональних, групових) здобуваються риси, властивості, якості людини, що визначають характер його поводження в правовій ситуації, тобто формується особистість, що володіє визначеним рівнем правового, політичного і моральної свідомості.

По-друге, система зазначених факторів визначає конкретну життєву ситуацію, сприймаючи й оцінюючи яку особа обирає визначений варіант поводження (правомірного чи протиправного). Так, при намірі зробити, наприклад, квартирну крадіжку суб'єкт оцінює можливість і імовірність таких обставин, як наявність і спрацьовування охоронної сигналізація, швидкість реагування міліції, стан розкривання таких злочинів у даному регіоні, можливість безпечного збуту викраденого і т.п.

Вплив різних факторів на правове поводження може бути прямим, коли під їх безпосереднім впливом формується особистість або коли вони безпосередньо враховуються людиною при прийнятті їм рішення про визначений варіант поводження (вплив по типі:

фактор — свідомість — поводження).

Але нерідко такий вплив буває непрямим і виявляється через інші фактори, опосередковано (вплив по типі:

фактор 1 —> фактор 2 —> свідомість —> поводження).

На формування особистості і конкретне поводження кожної людини одночасно впливають фактори (економічні, політичні й ін.), як позитивні, так і негативні, стосовні до макросоціального і мікросоціального рівнів. При цьому прямий вплив на характер поводження роблять насамперед ідеологічні і психологічні фактори, а також правові, котрі в першу чергу сприймаються й оцінюються особистістю при аналізі конкретної ситуації.

Інші ж фактори, у тому числі економічні і соціально-політичні, впливають на законність поводження в більшості випадків побічно — через їхній вплив один на одного, а дорівнює на правові, ідеологічні і психологічні фактори. Слід зазначити, що законність як режим громадського життя складається в кінцевому рахунку з законності актів індивідуального поводження, хоча і не є їхньою простою сумою. Саме співвідношення актів правомірного (законного) і протизаконного (незаконного) поводження і визначає стан законності. І зміст забезпечення законності як управлінського процесу складається саме в тім, щоб домогтися дотримання, виконання норм права кожним суб'єктом суспільних відносин.

З факторів, що роблять найбільш істотний вплив на стан законності, варто виділити наступні.

А. Фактори, що відносяться до особистості. Насамперед це рівень правової свідомості (правові знання, відношення до правових цінностей, стереотипи правового поводження, правові навички й уміння). При цьому важливо не знання права взагалі (усіх правових норм не знає ніхто), а знання правових принципів і тих (“робітників”) норм, з якими дана особа зіштовхується постійно в житті і роботі. Так само має значення насамперед потрібне відношення саме до зазначених норм, а не до права в цілому (відношення до різних норм аж ніяк не однаково). Найбільш бажаним видом відносини до правових норм є не просто повага до них, а солідарність з ними, внутрішня згода, прийняття “робітників” норм як своїх. Правові звички, навички й уміння також повинні носити спрямований характер.

Величезну роль грає моральна свідомість. Саме на його основі формується відношення до правових цінностей і здійснюється вибір відповідного варіанта поводження. Вибір залежить від того, яке місце відповідна правова норма займає в шкалі цінностей тієї чи іншої людини.

Чимале значення мають і такі якості особистості, як рівень загальної культури, політичної свідомості (тут особливо важлива свідомість того, що норма права відбиває інтереси Родін, народу), інтелектуальні, психологічні якості особистості — емоційні, вольові.

Б. фактори зовнішнього середовища. Серед факторів зовнішнього середовища насамперед треба виділити економіку країни в цілому і даному регіоні. Саме економічні умови визначають, як живе, виховується, формується кожна людина, якими якостями він буде володіти. Від економічних умов залежать і соціально-політична обстановка, і рівень законодавства, і стан організації і діяльності державних, у тому числі правоохоронних, органів і ін., тобто всі інші елементи системи факторів, що визначають стан законності.

Помітну роль грає діяльність державних органів по створенню законів і інших нормативних актів, а також їхня організаторська діяльність, спрямована на забезпечення законності і правопорядку в країні, у кожній області, у кожнім чи місті районі. Особливу роль у цьому плані грає робота правоохоронних органів: суду, прокуратури, внутрішніх справ, юстиції й ін., зокрема спрямована на попередження і припинення злочинів, інших правопорушень, залучення винних до законної відповідальності. Найважливіше значення має якість законодавства (законів, підзаконних нормативних актів): їхня відповідність реальним умовам життя; правильність визначення потреби в правовому регулюванні; законність нормативних актів (по змісту, формі, процедурі прийняття), їхня відповідність нормам суспільної моралі; ясність, чіткість, приступність правових норм, їхня систематизованість і т.п. Для досягнення зазначених вимог необхідна належна організація нормотворчого процесу. У справі забезпечення законності дуже велика роль правозастосування, така організація діяльності відповідних органів, що забезпечувала б обґрунтованість, законність, доцільність і справедливість усіх правозастосовчих актів. Оскільки формування індивідуальної свідомості (правової, шляхетної І ін.) відбувається під впливом групової і громадської свідомості, цілком природна необхідність підвищення рівня правовий, моральної, політичної, загальної культури населення.

Таким чином, проблема зміцнення законності носить комплексний характер, пов‘язана з багатьма явищами і процесами соціального життя і може бути успішно вирішена тільки в контексті загальної стабілізації в країні.

§ 50. Конституційні права і свободи громадян України і їх класифікація.

Право — це певні можливості (свободи) учасників соціального життя, які об'єктивно зумовлюються рівнем розвитку суспільства. Залежно від того, хто саме є носієм цих можливостей, розрізняють права людини, громадянина, права сім'ї, права нації, права інших спільнот і груп.

В Загальної декларації прав людини, прийнятій Генеральною Асамблеєю 00Н 10 грудня 1948 р., проголошується, що всі люди народжуються вільними і рівними у своїй гідності і правах (ст. 1), що кожна людина повинна мати всі права і свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища (ст.2). Ці положення зафіксовані в ст. 21 Конституції України, яка передбачає: “Всі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними”, і в ст. 24, яка встановлює: "Громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом. Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками”. Частина 2 ст. 24 Конституції спеціально підкреслює принцип рівності чоловіка і жінки.

Основні права людини — це певні можливості людини, які необхідні для її існування та розвитку в конкретно-історичних умовах, об'єктивно визначаються досягнутим рівнем розвитку людства і мають бути загальними та рівними для всіх.

Характер держави і суспільства завжди визначався і визначається правовим статусом (правовим становищем) особи, тобто людини і громадянина, в суспільстві і державі. Тому розділи, положення, статті Конституції, присвячені правовому статусу особи, правам і свободам людини і громадянина, є, як правило, обличчям кожної конституції.

Правовий статус особи — це відносини між особою і державою та суспільством, передбачені і гарантовані Конституцією і законами України.

Важливим конституційним принципом є гуманний правовий статус особи, гарантованість її прав і свобод. Цей принцип втілений насамперед в таких конституційних положеннях: людина, її життя і здоров'я, честь, гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини і їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави; держава відповідає перед людиною за свою діяльність; утвердження і забезпечення прав і свобод людини — головний обов'язок держави; всі люди вільні і рівні в своїй гідності і правах; права і свободи людини невідчужувані і непорушні; конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути ліквідовані; при прийнятті нових законів чи внесенні змін в чинні закони не допускається звуження змісту і обсягу існуючих прав і свобод; громадяни мають рівні конституційні права і свободи і рівні перед законом; не може бути привілеїв чи обмежень по ознакам раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного і соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними чи іншими ознаками.

Конституційні права, свободи і обов'язки називають основними тому, що вони визначають найбільш важливі, істотні відносини і зв'язки між громадянином і державою.

Тому цілкому закономірно, що одним з перших розділів Конституції України є розділ II “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” (ст.ст. 21—68). Коло цих прав і свобод більше в порівнянні з попередньою Конституцією, а їх зміст в переважній більшості багатіший. До того ж права і свободи визнаються не лише за громадянами України, а й за іншим особами, які проживають на її території (іноземцями), особами без громадянства.

Усю сукупність прав і свобод можна поділити на такі групи: громадянські (особисті); політичні; соціально-економічні; культурні (духовно-гуманітарні).

Вони становлять собою насамперед межі і форми можливого, дозволеного та гарантованого для особи Конституцією і законами України. Тобто це певна міра (міри) і види благ (політичних, економічних, соціальних, духовних тощо), які визначає за особою або надає особі і гарантує, охороняє держава.

Усі права і свободи можна також поділити на дві групи:

1) так звані фундаментальні, абсолютні, невід'ємні права, які притаманні людині від народження. Такі права не даровані державою, а дані їй самою природою. Серед них — право на життя, фізичну і моральну недоторканність, особисту свободу і безпеку, свободу віросповідання та ін.;

2) права особи, які випливають із факту її правової належності до Української держави — громадянства. Це права на участь громадянина в управлінні справами суспільства і держави, бути членом політичної партії тощо.

Система прав і свобод людини і громадянина, що гарантуються Конституцією України, розроблена з урахуванням відповідних міжнародних правових актів: Загальної декларації прав людини (1948 р.). Міжнародного пакту про громадянські та політичні права (1966 р.). Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права (1966 р.), Європейської конвенції про права і основні свободи людини (1950 р.), Паризької хартії для нової Європи (1990 р.) та ін.

Це, природно, закономірно й для України як суб'єкта міжнародного і європейського співтовариств і, зокрема, члена Ради Європи.

§ 51. Обов'язки людини і громадянина.

Оскільки людина як суспільна істота все необхідне для її існування та розвитку отримує від інших людей, тобто від суспільства, то саме суспільство становить чи не найсуттєвішу цінність для людини. Якщо людина, здійснюючи свої права, підриває, послаблює, руйнує суспільство, то вона руйнує те джерело, з якого саме виростають, випливають її можливості, тобто права. Отже, з правами дорослої (повнолітньої) психічно нормальної людини природно пов'язуються її соціальні обов'язки, зобов'язання.

Основний соціальний обов'язок людини — це необхідність певної її поведінки, об'єктивно зумовленої конкретно-історичними потребами існування інших людей, націй, народу, його соціальних груп і всього людства.

Конституція України 1996 р. визначає основні обов'язки громадян України. Коло цих обов'язків значно вужче, ніж у Конституції УРСР 1978 р., проте вони охоплюють усі основні сфери життя і діяльності особи, суспільства і держави: політичну, економічну, соціальну, культурну і зовнішню (зовнішньополітичну),

Першочерговими обов’язками громадян України є за ст. 65 Конституції є захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності Укр., шанування її державних символів. Пріоритетність цих обов’язків зумовлена об’єктивною необхідністю всебічного утвердження внутрішнього і зовнішнього суверенітету і незалежності України в політичній, економічній, культурній і інших сферах, забезпечення обороноздатності країни, а також потребою формування поваги до всіх інститутів держави.

Виходячи з необхідності духовного відродження України, надійного збереження та розумного використання її духовних цінностей і природних ресурсів, конституція покладає на своїх громадян обов’язок не заподіювати шкоди природі, культурній спадщині, відшкодовувати завдані ними збитки (ст. 66). Тривалий час в Україні не визначалися як основний обов‘язок громадян сплата податків та зборів і подання декларацій про майнових стан і доходи. Зі зміною економічної і соціальної основ суспільства і держави, проголошенням й істотним збагаченням змісту деяких економічних прав особи (права власності, право підприємницької діяльності тощо) стало можливим і необхідним закріплення в Конституції якісно нового основного обов’язку, а саме: обов’язку сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених законом, та щорічно подавати до податкових інспекцій за місцем проживання декларації про свій стан та доходи за минулий рік у порядку, встановленому законом (ст. 67),

Конституція України, визнаючи людину - її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпеку - найвищою соціальною цінністю, проголошуючи і гарантуючи систему її прав і свобод, покладає на неї обов’язок неухильно додержуватись Конституції та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність ін. людей (ст. 68).

Держава повинна шанувати особу, надійно гарантувати її права і свободи, а особа, в свою чергу, мусить шанувати державу, всі її інститути, Конституції і закони.

Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Використання і здійснення основних прав людини і громадянина невід’ємні від виконання ними законодавчо зафіксованих державою обов’язків.

§ 52. Правовий статус людини і громадянина.

Інститут основ правового статусу особи в системі конституційного права України займає провідне місце В розділі III Конституції “Права, свободи та обов'язки людини і громадянина” міститься 48 статей. В нормах цього розділу в правовій формі розкривається основоположний принцип конституційного ладу України, згідно з яким права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Встановлення і забезпечення прав і свобод людини є головним обов'язком держави.

Конституційні права і свободи — це не всі права і свободи, якими володіє людина, а тільки основні, фундаментальні Майже всі демократичні конституції при найповнішому переліку прав і свобод визнають, що за людиною і громадянином залишаються й інші права і свободи. В ст. 22 Конституції України з цього приводу говориться: “Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними”.

Конституційні права і свободи є головним елементом конституційних правовідносин. Вони виникають між людиною (громадянином) і державою і означають обов'язок держави захищати і охороняти основні та інші права і свободи кожного окремого громадянина (людини). В той же час Конституція України пов'язує основні права і свободи з обов'язками людини і громадянина. Сукупність основних прав, свобод і обов'язків складає конституційно-правовий статус людини і громадянина Цей статус і є мірою свободи, основою загальної правоздатності людини.

§ 53. Поняття правової системи.

Пізнання сутності і ролі права в житті вимагає широкого підходу до правових явищ у всім їхньому різноманітті і взаємодії між собою, а також обліку функціональних властивостей правових явищ стосовно людини, державі, суспільству. Разом з численними визначеннями поняття права що відбивають і розкривають його істотні риси, у науковому проведенні було обґрунтовано і затвердилося поняття "правова система". Правова система - це заснована на державній волі пануючого чи класу всього суспільства сукупний зв'язок правий, правосвідомості і юридичної практики. Це поняття охоплює широке коло правових явищ, включаючи нормативне, організаційне, соціально-культурні аспекти, сторони правового феномена.

В окремих авторів міститися різні погляди на елементи правової системи, але в основних положеннях ці погляди збігаються. У роботах російських учених структура правової системи характеризується трьома групами правових явищ. По-перше, це юридичні норми, принципи й інститути; по-друге, сукупність правових заснувань; по-третє, сукупність правових поглядів, представлень, ідей, властивих даному суспільству, правова культура.

Близька до цієї характеристика елементів правової системи міститься в книзі американського дослідника Л.Фрідмена "Введення в американське право", де виділені правові явища, об'єднані також у три групи.

Перша група, називана автором "структура", включає принципи правової системи і правові заснування; друга - "сутність" поєднує норми й образи поводження людей усередині правової системи, рішення, "живий закон", норми, що приймаються; третя група - "правова культура" включає відносини людей до права і правової системи, ідеали і чекання в правовій системі суспільства. Правова культура, на думку Фрідмена, це та частина загальної культури суспільства, що має відношення до правової системи.

Деякі правознавці тлумачать правову систему, як право в "широкому змісті", поєднують як основні елементи цієї складної структури правосвідомість, норми права, правовідносини, правові заснування, правову культуру.

Правова система кожної держави відбиває закономірності розвитку суспільства, його історичні "національно-культурні" особливості. Кожна держава має свою правову систему, що має як загальні риси з правовими системами інших держав, так і відмінності від них, тобто специфічні особливості.

Виникнення й історія розвитку правової системи держави свідчить про те, що на зміст і динаміку правової системи впливає вся духовна культура суспільства: релігія, філософія, мораль, художня культура, наука. На правову систему великий вплив робить політика, політична культура. Сучасна правова карта світу розкриває різноманіття правових систем і в теж час свідчить про прагнення держав до зближення, єдності в законодавстві, правозастосовчої діяльності в сфері регулювання ринкові відносини, охорони навколишнього середовища, у регулюванні інших сфер суспільного і державного життя.

Розширенню взаємодії правових систем сприяє Організація Об'єднаних Націй, що нараховує в даний час понад 180 держав-членів. Цей процес стимулюють також законодавчі акти суверенних держав, що закріплюють пріоритет дії міжнародних актів, що відносяться до прав людини, до мирного врегулювання конфліктів між державами. Правові системи по подібності, єдності їхніх елементів поєднуються в групи, "правові родини". Угруповання правових систем у "правові родини" здійснюються на основі юридичного підходу, при якому за основу беруться джерела праве, чи приватне чи публічне право, інші юридичні якості.

У древньому світі самою розвитий правовою системою було римське право, юриспруденція Древнього Рима. Рецепція римського права стала найважливішою складовою частиною формування в середньовічній Європі романо-германської правової системи, "правової родини". Свої цінності, особливості притаманні правовій системі, що сформувалася в Англії й основою родини, що стала, загального права. На формування індуського, іудейського, а також мусульманського права вирішальне вплив зробила релігія.

§ 54. Романо-германська правова система.

Однієї з основних правових систем сучасності є романо-германська правова родина. Це яскравий приклад того, як усередині одного історичного типу співіснують кілька різних правових систем. Відмінною рисою романо-германської правової родини є те, що вона спочиває на нормативно-правових актах, що, як правило, кодифіковані. На таких кодифікованих основах законодавства ґрунтується право Франції, Німеччини, Іспанії, Італії і т.д. Право нашої країни також тяжіє до романо-германської правової родини.

На саме становлення романо-германської правової системи вплинуло право Древнього Рима, і зараз вона існує на запозичених з римського права основних понять, правових інститутів.

"Восходячи у своєму історичному становленні до давно минулих часів античності (і в цьому змісті представляючи феномен зниклої цивілізації, навіть приймаючи в увагу багатовікове повторне життя римського права в науці і юридичній практиці пізнього Середньовіччя, Відродження, Нового часу) у сучасній юридичній культурі й у сучасних системах права римське право не має безпосередньо дійсного практичного значення. Увага, що заслужено прийнята приділяти римському праву в рамках загального наукового пізнання права у свій історичний час уплинуло на становлення національних правових культур усієї так називаної романо-германської правової родини ( до якої належить більшість країн Європи, а також Латинської Америки, Африки, Азії), але особливими неминущими внутрішніми якостями власне римського права, зобов'язаними як миттєвій роботі над ним вчених юристів і правознавців-практиків, так і особливим культурним умовам його первісного виникнення".

Багато термінів з філософії права і юридичної практики узяті саме з римського права: "юстиція", "республіка", "конституція", "мандат", "казус", хоча їхнє дійсне значення найчастіше не збігається з їх первісним змістом.

По С.С. Алексєєву "романо-германська правоструктурна спільність, характеризується таким високим рівнем нормативних узагальнень, що заснований на прямих системних кодифікованих актах законодавчих і інших правотворчих органів і виражений в абстрактно формованих нормах, у формуванні логично-замкнутої нормативної системи".

Іншими словами право в країнах, що відносяться до романо-германської правової родини, виявляється у виді закону.

Економічний, соціально-політичний розвиток суспільства є основним джерелом становлення національної правової системи. У країнах Європи, що тяжіють до романо-германської правової родини, такими умовами розвитку стали: феодальна роздробленість, формування централізованих держав, становлення буржуазії, як пануючого класу. Тут стали керувати за допомогою законів і кодексів, у яких чітко визначалося: що не заборонено, що дозволено. У цьому полягають особливості права континентальної Європи.

Говорячи про романо-германське право, ми говоримо про правову культуру, заснованої на юридичній системі Древнього Рима. Однак "усупереч досить розповсюдженій думці, романо-германське право спиралося безпосередньо на римське приватне право - право конституційного характеру, хаотичне, лише якоюсь мірою систематизоване ( та й то, після свого розквіту ) у компіляції зводу законів Юстиніан.

Згадані досягнення правової культури є, скоріше, елементом духовного життя Відродження, створеним у західноєвропейських тлумачами положень римського приватного права - глосаторами, історична, недостатньо оцінена, заслуга яких полягала в тому, що вони на новому рівні духовного й інтелектуального життя епохи Відродження створили логічні принципи, конструкції й узагальнені формули, закладені в римському приватному праві. Ці логічні принципи, конструкції й узагальнені формули, а також термінологія римського права, що можуть бути охарактеризовані як матеріали правової культури, що була сприйнята законодавством континентальної Європи, а потім через зроблені більш значні досягнення (Кодификацію Наполеона, Німецьке Цивільне укладення й ін.) поширилися на багато країн світу.

В усіх країнах романо-германської родини визнається розподіл права на публічне і частка, відоме ще з часів Римської імперії і яке стало класичним.

Публічне право регулює відносини субординаційні, що базуються на владі і підпорядкуванні, на механізмі примусу зобов'язаних осіб. У ньому домінують імперативні норми, що не можуть бути змінені, доповнені учасниками правовідносин.

Приватне право опосередковує відношенні між рівноправними, незалежними суб'єктами. Тут переважають диспозитивні норми, що діють лише в тій частині, у якій вони не змінені, не скасовані їхніми учасниками.

До сфери публічного права відносяться конституційне, кримінальне, адміністративне, фінансове, міжнародне право, процесуальні галузі ООН, інститути Трудового права і т.д.

У сферу приватного права входять: цивільне, сімейне, торгове, міжнародне приватне право, ООН, інститути трудового права і деякі інші.

Однак такий розподіл у величезному ступені втратило за останнім часом те значення, що мало на перших етапах розвитку континентального права, але проте усе ще залишається важливою характеристикою структури сучасних національних правових систем.

Найважливішим джерелом романо-германського права виступає закон. Закони приймаються парламентами країн системи, володіють вищої юридичний силоміць і поширюються на всю територію держави, усіх його громадян. Помітимо пріоритет стосовно всіх інших джерел права. Він може чи забороняти легалізувати звичаї, окремі положення судової практики, внутрішньодержавні договори.

Відповідно до романо-германської доктрини закони підрозділяються на конституційні і звичайні. В усіх країнах системи закріплені принципи пріоритету конституційних законів над звичайними.

Крім законів у країнах романо-германської системи приймається безліч підзаконних актів: декрети, регламенти, інструкції, циркуляри, інші документи, видавані виконавчою владою.

Другим джерелом романо-германського права є звичай, що виступає як доповнення до закону. Крім той звичай виконує функцію згладжування протиріч, несправедливості законодавчих рішень.

Третім джерелом романо-германського права з визначеними застереженнями може бути визнана судова практика. Зміст цих застережень зводиться до того, що відповідно до діючої доктрини, норми права можуть прийматися тільки самими законодавчими чи уповноваженими органами. Судові практики вірять лише тлумачам чи закону яким-небудь іншим нормативним актам.

"У нормативно-правових актах закріплюються норми, що враховують інтереси більшості і меншостей у цілому, координують їх у залежності від конкретних економічних, соціальних, національних і міжнародних відносин у даний історичний період".

Але всі сфери громадського життя не відразу піддавалися нормативному регулюванню. Спочатку воно захопило лише сугубо державні інтереси, а частки, майнові і шлюбно-сімейні продовжував регулювати звичай і судова практика. Але поступово нормативне регулювання поширилося на всі сфери, області громадського життя: як державну, так і приватну, і стало єдиною формою правового регулювання.

Нормативно-правові акти створюються спеціальними компонентними державними чи органами ж у результаті референдуму.

§ 55. Англо-саксонська правова система.

Яскравим прикладом країни з англосаксонським чи загальним правом є Великобританія. Однак англійці не дають чіткого визначення загального права посилаючись на те, що воно не де не записано і при цьому відбиває сутність англійської правосвідомості, дух справедливості. "Загальне право – це древнє право країни, сформоване зі звичаю й інтерпретоване суддями при розгляді конкретних справ", - так характеризується загальне право в статті доктора юридичних наук "Характерні риси сучасної англійської карної юстиції". Загальне право з'єднує в собі норми, що склалися в процесі судової практики, тобто по рішеннях Вищого апеляційного суду Великобританії і палатою лордів, а не встановлені законодавчими актами.

Правові системи багатьох країн відносяться до англосаксонської правової родини. Серед них З'єднане Королівство Великобританії і Північної Ірландії, США, Австралія, Канада, Нова Зеландія, тобто в основному це колишні колонії Англії.

Загальне право - це така правова система, головним джерелом якої є судовий прецедент. З латині прецедент переводиться як "попередній". Зараз прецедентом називається рішення суду по конкретній справі, причому обґрунтування даного рішення ставати правилом, обов'язковим для всіх судів тієї ж чи більш низької чи інстанції при розгляді аналогічних справ. Як уже було сказано вище, судовий прецедент є основою всієї англо-саксонської правової системи. При створенні судового прецеденту суддя не створює нову правову норму, він узагальнює те, що "випливає з загальних початків права, закладених у людській природі". Насправді суддя має право не застосовувати судовий прецедент через яких-небудь особливості розглянутої справи, також він може вивести нове чи правило за своїм розсудом вибрати прецедент із їхньої величезної кількості і по своєму його пояснити. Отже, суддя має дуже широкі повноваження. У юридичній літературі право держави, що ґрунтується на судовому прецеденті називається не інакше, як "право, створюване суддями".

Прецедентне право народилося в Англії. Тут закони хоча і не регулюють окремі області суспільних відносин, але не з'єднані в одну систему. Ті області, що не урегульовані законом, тлумачення і застосування законів визначені в загальному праві.

Фундаментом для становлення загального права стали місцеві звичаї й узагальнення практики королівських судів. Навіть у даний час у загальному праві збереглися багато елементів ( інститути, терміни) права, що склалися ще в період його формування. Використання древніх форм, особливого "юридичної мови", уміння знаходити потрібний судовий прецедент, виключать можливість роботи в судових органах осіб без спеціальної юридичної підготовки. Ф. Енгельс характеризував англійське загальне право так: " Адвокат тут усі: хто досить ґрунтовно витратив свій час на цю юридичну плутанину, на цей хаос протиріч, той в англійському суді всемогутній. Невизначеність закону повела, природно, до віри в авторитет рішень колишніх суді в аналогічних випадках: цим вона тільки підсилюється, тому що ці рішення точно також, взаємно суперечать один одному".

Одночасно з загальним правом в Англії в XIV столітті діяло право справедливості. Воно складалося поступово. Формалізм загального права позбавляв громадян можливості звернутися до короля з проханням "про милість і справедливість". Кількість скарг ставало усе більше і більше, і тому при лорд-канцлері став створюватися цілий апарат з дозволу подібних справ. Згодом його стали називати канцлерським судом. Друга назва цього суду - суд справедливості, тому що вважалося, що він керується засадами справедливості, а не нормами загального права. Особливо великі повноваження суд справедливості мав в області цивільних правовідносин, тому що економічні потреби росли швидше, ніж розвиток загального права.

Але скасувати рішення суду загального права, на яке поскаржилися, рішення суду лорд-канцлера не могло. Воно було в праві лише змінити його або паралізувати. "У праві справедливості склалися такі специфічні інститути англо-саксонського права, як довірча власність ("трест"), виконання договорів у натурі". "Дуалізм загального права і права справедливості ускладнив і без того громіздку систему загального права. Однак правові інститути, що склалися в праві справедливості, чітко обмежуються від інститутів загального права. У теорії і на практиці домагання, засновані на праві справедливості, відокремлюються від суб'єктивних прав, заснованих на загальному праві. У 1873 р. право справедливості було включено в систему загального права."

В усіх країнах, правова система яких заснована на загальному праві, воно будується по загальній доктрині. Але це не виходить, що, наприклад, усі правові інститути і форми сформовані в праві Великобританії, діють і на територіях США, Канади і т.д. Тут застарілі форми загального права усунуті, і хоча є посилання на англійське загальне право, але судові системи цих країн ґрунтуються тільки на своїх прецедентах.

У загальному чи англосаксонському праві "...підвищене значення додане процедурно-процесуальним правилам, і правова система, не виражена в абстрактно формулюємих правилах, у структурно складному, у логічно замкнутій побудові, носить характер "відкритої" системи методів рішення юридично значимих проблем. Відповідно до цим правові системи даної спільності мають вигляд нормативно-судової й у масовій правосвідомості виявляються в якості таких, де на перше місце виступає безпосередньо суб'єктивне право, що захищається судом.

Значно, що економічне, соціально-політичне джерело національно-правових систем англо-американської групи в принципі те ж, що й у країнах континентальної Європи. Це необхідність посилення центральної політичної влади, державно-політичне об'єднання країни. Але в Англії - прародительці загального права (загального в тім змісті, що воно вироблялося для всієї країни в противагу місцевим звичаям ) назрівала потреба зміцнення централізованої влади зустрілася з іншим елементом державної системи, що відпрацьовуються ними і закріплені в протоколах рішення, точніше їхня логічна суть, ідеї стали прецедентами - зразками для рішення аналогічних юридичних справ у майбутньому і тим самим придбали значення матеріалів, з яких в основному і сформувалася правова система Англії, а потім і деяких інших країн".

Загальне право - це право судової практики, тобто воно склалося завдяки практиці королівських судів у Великобританії навіть зараз плюс до того, що застосовуються старі норми права, створюють нові. "Правила, що містяться в судових рішеннях, відповідно до англійського права повинні застосуються і надалі, інакше буде порушена стабільність загального права і поставлено під погрозу саме його існування.

В Англії склалися наступні правила і межі дії прецеденту:

а) рішення, винесені палатою лордів, складають обов'язкові прецеденти для всіх судів, для самої Палати Лордів;

б) рішення, прийняті Апеляційним Судом, обов'язкові для всіх судів, крім Палати Лордів;

в) рішення, прийняті Вищим Судом правосуддя, обов'язкові для нижчих судів."

Як приклад можна привести підбурювання. Цей вид злочину вважається самостійним, незважаючи на те, що чи було не був зроблено основний злочин. У перші про це було сказано в справі Хігинса в 1801 році і відтоді використовується як кримінально-правове розпорядження, хоча воно і не закріплено в законодавчому акті.

Загальне право Великобританії регулює чітко визначене коло суспільних відносин. До злочинів, розглянутим судами загального права, відносяться: змова і зрада і їхні різні форми, не повідомлення про зраду, різні види убивства.

"У законодавчій діяльності в області карного права можна відзначити, принаймні, дві особливості. Перша з них полягає в тім, що законодавча регламентація майже не стосується питань загальної частини, англійського карного права; принципи кримінальної відповідальності в основному залишаються сформульованими загальним правом. Друга особливість стосується форми карних законів. Звикнув до прецеденту, тобто до рішення суду по конкретній справі, англійський юрист пред'являє такої ж вимоги і до форми парламентського статусу, положиста, що він повинний бути максимально докладним. Причому передбачається, що така діяльність законодавчих формулювань покликана забезпечити єдність судової практики.

Надмірно статутна деталізація дозволяє судам відступати від закону, не застосовувати його при наявності найменших відхилень конкретної справи від описаної в законі ситуації, або, навпаки, розширювати сферу його дії".

Коли в Англії видається закон, він вступає у свою силу тільки тоді, коли його починають застосовувати суди. Суддя в праві при розгляді справи навіть не застосовувати відповідний закон, а винести по даному питанню власне рішення. Іноді случається, що судді відмовляються діяти за новим законом і продовжують працювати в старому порядку. Лише деякі фахівці досконально знають норму загального. Формування у Великобританії загального права має свої корені ще в глибинах соціально-економічних процесів. "Англійська мораль не просто культивує пристрасть до старовини. Минуле, проповідує вона, повинне служить як би довідковою книгою, щоб орієнтуватися в сьогоденні. Зіштовхуючись з чимось незвичні і незаконної, англійці насамперед інстинктивно оглядаються на прецедент, намагаються з'ясувати: як у подібних випадках люди надходили колись? Якщо нове приводить англійців у сум'яття, то приклад минулого дає їм почуття опори. Тому пошук прецедентів можна назвати їх улюбленим національним спортом"

Завдяки прецеденту і "Судовому розвитку права" саме право робиться дуже рухливим, тобто зміни в законодавство вводяться без широкого обговорення і громіздкої, складно законодавчо процедури.

Хоча загальне право у Великобританії і є дуже складною і суперечливою системою, відрізняється архаїчністю, але зате саме це допомагає суддям застосовувати саме той прецедент, що відповідає даному моменту. "Правосуддя виходить у своїх оцінках тільки з учинків, а не зі спонукань. Якщо адвокат буде будувати захист обвинувачуваного на поясненні чи мотивів обставин, що штовхнули його на подібний крок, він навряд чи виграє справу в Лондоні, де куди надійніше виходити з якогось сугубо технічного пункту закону"

Однієї з головних причин того, що англосаксонські системи права не кодифіковані, є їхня гнучкість. Як приклад можна привести Великобританію, де навіть зараз немає єдиного кримінального кодексу. Усі в тих же Великобританії і США карний процес являє собою змагання сторін, причому як у стадії попереднього наслідку, так і при судовому розгляді. Суперечка між сторонами дозволяє суд.

У США попередній наслідок по справах, що підлягають юрисдикції окремих штатів, виробляється судом нижчої інстанції. Цей суд визначає якість законодавств, що пред'являють сторони, а потім вирішує, чи досить основ для обвинувачення. Крім того, в Америки у функції суддів входить не тільки застосування права до конкретних справ, тобто правозастосування, але і правотворчість.

"Вважається, що суддя, як і законодавець, у своїй нормотворчої діяльності зобов'язаний виходити з досліджень соціальних, економічних, політичних і наукових фактів, що відносяться до життя визначених соціальних чи груп усього суспільства. Дане коло фактів прийняте називати законодавчими фактами.

Іншими словами, до законодавчого відносяться факти, покладені в основу рішення, що має законодавчий ефект. Безперечність фактів визначається судом у кожнім конкретному випадку і цілком залежить від його розсуду"

Присяжні засідателі здійснюють судовий розгляд. У більшості випадків за законом збором доказів займається потерпілий, але насправді імущі люди наймають для цього кваліфікованих юристів. "В інших випадках цю функцію виконує поліція, і на суді поліцейські чини виступають фактично як обвинувачі і як свідки. У таких умовах роль поліції в карному процесі придбала настільки значні розміри, що викликало серйозні дорікання демократичної громадськості. Були застосовані кардинальні міри, але проблема ця фактично ще не вирішена".

"Судовому праву передувало "Вільний суддівський розсуд". Прихильниками такого виду права були П. Канторович, Є. Ерлих, Г. Ісей. За цією концепцією суддя є більш зробленим виразником права, ніж законодавець. Тому пропонується розширити повноваження суддів, щоб вони були в праві вирішувати деякої справи "проти закону" і відігравали головну роль у правотворчості. Тому приводу німецький професор В. Хасімер говорить: "Критика закону і догматики, що активізувався останнім часом, направила поняття позитивного права убік конкретного правового рішення... Як наслідок суддя одержав можливість правотворчості, і це стало його задачею... Тим самим поняття позитивного права в тім виді, як воно використовується в новітній теоретико-правовій номенклатурі, скоріше наближається до представлень більш близьким до поняття "судова справа", чим до кодифікованих систем права".

У США до прецеденту, як до джерела права відносяться більш спрощено, чим у Великобританії; тому тут дозволяються різні зміни в судовій практиці. У державах, що належать до англосаксонської правової родини, хоча законодавець і здобуває усе більше значення, але судовий прецедент як був, так залишається джерелом права. Це виражається в тім, що збереглися правові інститути, що регулюються загальним правом. Крім того "у силу історично сформованих і незмінних особливостей англійської правової системи всі знову прийняті законодавчі акти неминуче обростають величезною кількістю судових прецедентів, без яких вони попросту не можуть функціонувати, оскільки ж витлумачують, уточнюють і розвивають лаконічні законодавчі формулювання".

З початку ХХ століття як джерело англійського права усе більшого значення набуває делеговане законодавство, особливо в охороні здоров'я, утворенні, соціальному страхуванні, але і стосовно деяких правил судочинства. Уряд від імені королеви і Таємної Ради "видає наказ у Раді", що вважається вищою формою делегованого законодавства. Менш важливі акти видають міністерства й інші органи виконавчої влади.

"В Англії закони майже завжди є відростками звичаїв і традицій. Ті самі вдачі і звичаї, без яких склалися закони, створили і тих, хто повинний їм підкоряться; так що люди сприймають закони, як ношені туфлі. На відміну від французів англійці не випробують до законів ревнивого почуття тому що переконані, що вони існують для загального блага і мають однакову силу для усіх. Вони не випробують до них зневаги, у відмінності від американців, для яких багато новоспечених законів подібні тісної, що ще не розносилася фабричного взуття. В цьому один із секретів законодіяльності англійців.

В Англії, як у жодній іншій країні, можна робити що завгодно, не піддаючи розпитам, докорам, не викликаючи пліток і навіть не залучаючи здивованих поглядів. Зате при будь-якім правопорушенні шлях від поліцейського до суду і від суду до в'язниці тут куди коротше, ніж де-небудь ще".

Ясно, що судова практика є невід'ємною частиною правового життя, а право застосування - одне з необхідних умов існування права взагалі. У країнах з англо-американським правом перша безпосередньо впливає на розвиток права.

"Законодавче право не виключає суддівського. Воно саме має потребу в суддівському праві, щоб не скам'яніти". Коли суддя підкоряється закону, він робить це бездумно, автоматично, не в якому випадку не

відхиляючи від букви закону.

У залежності від того, як правова система відбиває дійсні відносини, можна судити про тім, наскільки вона розвита. Демократизм законодавства дозволяє суддям поводитися більш активно в рамках загальної зв'язаності з законом і впливати цим на подальший розвиток права.

В Україні судовий прецедент не є джерелом права, але він безпосередньо впливає на її національну правову систему. До судової практики і прецеденту можна підходити з двох сторін. По досвіду 70-80-их років, коли в брежнєвську конституцію була включена норма об застосування судової практики, ми можемо говорити про те, що це далеко не завжди можливо, тому що керуючись усі тією же практикою в нас за господарські злочини могли присудити навіть до страти.

§ 56. Мусульманська правова система.

Правові системі 45 афро-азіатських держав ( від Марокко до Індонезії) відносяться до мусульманської правової системи. Найбільш мусульманськими вважаються 33 країни ( Іран, Афганістан, Туреччина, держави Арабського сходу, Південної і Південно-Східної Азії й Африки і т.д.) Тут більш 80% населення є мусульманами, а іслам проголошений у конституціях державною релігією.

Головним джерелом права в мусульманських державах і донині є релігійні писання: Суна, Коран і т.д.

Мусульманське право як система утворилося ще в VII-X століттях в Арабському Хамефате. Основний зміст мусульманського права - правила, що випливають з ісламу, поводження віруючих і покарання (звичайно релігійної користі) за невиконання даних розпоряджень. Мусульманське право поширюється тільки на мусульман. Але все рівно, навіть у тих країнах, де мусульмани є основною частиною населення, воно доповнюється законами і звичаями, кодифікується і модифікується в зв'язку з виникаючими новими суспільними відносинами. Унаслідок цього виконується релігійне мусульманське право і право мусульманських держав.

У 1869-1877 р. як цивільний кодекс Османської імперії була видана Аль-Маджала. Вона також діяла на території Туреччини до 1926 р., Лівану до 1932 р., Сирії до 1949., Іраку до 1951 р. Зараз її дія частково збереглася в Йорданії, Ізраїлі, на Кіпру.

"У другій половині XIX століття в мусульманських країнах були застосовувані карні, торгові, процесуальні й інші законодавства, частково на основі рецепції права західноєвропейських країн. Мусульманське право відігравало роль регулятора сімейних, спадкоємних і деяких інших відносин".

Відмітною рисою мусульманського права є те, що воно являє собою одну з багатьох сторін релігії ісламу, що установлює визначені правила й об'єкт вірування, а також указує віруючим на те, що можна робити, а що не можна. Так називаний шлях проходження ("Куля" чи "Шаріат") і складає саме мусульманське право, а якраз воно вже і диктує мусульманину правила поведінки у відповідності з релігією.

"В основі мусульманського права лежить чотири джерела:

1) Священна книга Коран, яка складається з висловлень Аллаха, звернених до останнього з його пророків і посланців Магомету;

2) Суна - збірник традиційних правил, що стосуються дій і висловлень Магомета, відтворених цілим поруч посередників;

3) Иджма - конкретизація положень Корана у викладі провідних вчених - мусульманистів;

4) Кияс - міркування за аналогією про ті явища життя мусульман, що не охоплюються попередніми джерелами мусульманського права. Таким судженням віддається законний, суспільний характер"

Цікавим фактом є те, що норми шаріату виконуються населенням мусульманських країн і сприймаються як обов'язкові правила поведінки. Цікаво також і те, що "мусульманський правовий розвиток арабських країн здійснюється насамперед через правову ідеологію і психологію... Сфера мусульманського права, як ідеологічного фактора виявляється значно ширше, ніж рамки застосування його конкретних нормативних розпоряджень".

Із самого початку іслам визначав не тільки релігійний ритуал, догматичні і культові особливості, але соціальні інститути, форми власності, особливості права, філософії, політичного пристрою, етики, моралі і соціальної психології, хоча духовна сторона стяла все-таки на першому місці. У відмінності від християнства, що відокремилося від держави ще XVI-XVII століттях після буржуазних революцій, іслам і донині є державною релігією. Іслам як система суспільно-релігійних поглядів з'єднує в собі елементи: релігійний культ і звід духовно-етичних визначень; система норм, що регулюють соціально-економічну структуру суспільства; загальні принципи державного устрою.

У країнах з мусульманським правом конституція не вважається основним законом, а цю роль грає Коран, Суна, принципи консенсусу( Иджма ) і аналогії ( Кияс ). Мусульманські юристи і богослови вважають, що регулюванню норм Корана і шаріату підлягають як релігійна, так і етична сторони громадського життя, відносини громадян як між собою, так і з державою. Вони також затверджують, що ці норми, освітлені волею Аллаха, набагато сильніше по своїй дії, чим конституційні норми, написані людиною. З цим саме і зв'язано те, що в Саудівській Аравії немає писаної конституції, а її місце займає Коран.

Ще з часів зародження в мусульман середньовічної державності в її основі лежать два головних принципи: погодженість (курс, коли правителі приймають рішення колективно), і суверенітет шаріатських законів. "Принцип погодженості, закладений у Корані, не одержав свого юридичного закріплення в інститутах середньовічної держави, а тому і не придбав обов'язкового характеру. Що стосується дотримання шаріатських чи норм "божественного" законодавства, те це завжди було неодмінною умовою легітимізму будь-якої державної влади"

Усі громадяни мусульманських держав мають однакові права у виборах правителя, але основним принципом виборів є принцип "гідних представників", тобто вибори - це ідеал "особливо обдарованих". Тільки "охлюль-хальваль-акад" чи особлива категорія знатних у праві радити правителям і вирішувати, чи є їхня політика законної стосовно нір шаріату. Законотворча функція цієї групи полягає в тім, що вони виносять рішення про відповідність законів глави держави, постанов уряду й інших нормативних актів принципам шаріату. Їхня діяльність схожа з діяльність державної Ради у Франції, Верховного Суду в США, у функції яких входить конституційний нагляд. Конституційні принципи в мусульманських державах почали складатися під час англо-французьськой колонізації, а саме в 1861 була видана беєм Тунісу перша конституція.

Зараз йде період кодификації мусульманського права в багатьох країнах, серед них Пакистан, Індонезія, а в Туреччині з 1926 р. узагалі від нього відмовилися. У багатьох державах мусульманське право конституційно вважається основою законодавства. Воно застосовується по багатьом питанням, але особливо в цивільних відносинах, дотепер зберігаються шаріатські суди. У деяких країнах Центральної і Східної Африки мусульманське право використовується як звичайне право. Хоча мусульманське право і впливає на правові системи мусульманських держав, але все рівно зараз спостерігається тенденція до застосування таких джерел права як правовий звичай і нормативно-правовий чи акт законодавство. Практично у всіх мусульманських країнах вплив мусульманського права обмежується брачно-сімейними і пов'язаними з ними відносинами, тобто тими, котрі входять у поняття "особистий статус". Єгипет був першою державою, що відмовилося ще наприкінці XIX століття від мусульманського права, як від єдиного джерела права. Як приклад можна ще привести Саудівську Аравію, що вважається країною традиційного ісламу. Навіть тут усе більше застосовуються в судочинстві і законодавстві "подвійні стандарти", а в комерційному праві пріоритет уже віддається "англо-американському" праву.

§ 57. Соціалістична правова родина.

Соціалістична правова родина (чи соціалістичні правові системи) складає, чи точніше багато в чому складала, ще одну велику правову родину.

На соціалістичні правові системи Європи, Азії і Латинської Америки, що складали "соціалістичний табір" істотний вплив зробила перша соціалістична правова система - радянська. Національні правові системи закордонних соціалістичних країн були і є (Китай, Куба) різновидами радянського права.

Отже на прикладі права СРСР можна розглянути основні риси, властивому соціалістичному праву.

Соціалістичне право виявляє відома подібність з романо-германською правовою системою. Воно досить широко зберегло її термінологію, а також хоч би по зовнішньому вигляді - її структуру. Для радянського права характерна концепція правової норми, що мало чим відрізняється від французької чи німецької концепції. Виходячи з цього, багато західних авторів, особливо англійці й американці, відмовляються бачити в радянському праві оригінальну систему, і поміщають її в романо-германські правові системи.

Соціалістичні юристи одностайно захищали протилежну тезу. Для них право - це надбудова, відображення визначеної економічної структури.

Соціалістичне право обумовлене яскраво вираженим класовим характером. Єдиним чи основної соціалістичного права була спочатку революційна творчість виконавців, а пізніше нормативно-правові акти, у відношенні яких декларувалося, що вони виражають волю трудящих, що придушується більшості населення, а потім всього народу, керованого комуністичною партією. Нормативно-правові акти, що приймалися, велику частину яких складали підзаконні (секретні і напівсекретні накази, інструкції і т.д.) фактично виражали насамперед і головним чином волю й інтереси партійно-державного апарата.

Соціалістичне право розглядається як реалізація марксистсько-ленінської доктрини. У своїх роботах радянські автори постійно посилалися на основоположників марксизму-ленінізму, праці і мови радянських керівників, програму і рішення комуністичної партії. Такого роду документи, як партійна програма і рішення, зовсім очевидно, не утворять право у власному змісті цього слова. Однак їхній доктринальний вплив для радянського права незаперечно, тому що в цих документах міститься виклад марксистсько-ленінської теорії в її сучасному звучанні по сучасних питаннях. Радянський юрист, будь-яка інша особа, що бажала вивчати радянське право, повинні були постійно звертатися до них.

Радянське право сприйняло від старого російського права таку концепцію правової норми, що близька до її розуміння в романо-германскій правовій системі. Що ж стосується категорій і інститутів, те тут не можна не визнати оригінальності радянського права. По зовнішньому вигляді в ньому збережені категорії й інститути романо-германської системи. Однак по своїй істоті вони докорінно обновлені. У суспільстві нового типу, заснованому на іншій економічній системі, і керуючись іншими ідеалами, виникають зовсім інші проблеми.

Радянська система права по зовнішньому вигляді залишається такою ж, що і система романо-германського типу. Існують і істотні відмінності: сімейне право відділене від цивільного, зникло торгове право, з'явилося колгоспне і житлове право. Радянські автори заперечували, щоб відмінності в системах права зводилися тільки до формальних моментів, без розгляду змісту галузей права. У державі соціалістичному і не соціалістичному встають різні проблеми, марксистсько-ленінські навчання вимагають їхній розгляду під новим, не індивідуалістичним кутом зору.

Конституційне право найвищою мірою відрізняється від конституційного права західних країн. Особливо характерні дві риси: ведуча роль, відведена комуністичною партією, і здійснення влади і керування радами всіх рівнів. Оригінальність радянського права не зводиться лише до характеристики конституційного права, теж можна сказати і про інші галузі: адміністративному праві, карному, трудовому, цивільному і т.д. Юристам західних країн було не зрозуміло адміністративне право, що не сконцентроване на охороні особистості і судовому контролі над адміністрацією. Для юристів же соціалістичних країн основним була державна політика будівництва комунізму: ідея судового контролю вони замінили новим видом контролю, здійснюваним представниками народу й суспільними організаціями.

Ще одним важливим аспектом соціалістичного права є заперечення радянськими юристами приватного права. Права на думку теоретиків марксизму-ленінізму - це не більш ніж аспект політики, інструмент у руках пануючого класу. У цій концепції не залишається місця для приватного права, що претендувало б на незалежність від яких би то ні було упереджених думок і політичних обставин; "право - це політика, і, навпаки, те, що не є політикою, не є правом".

Для радянської правової системи залишилися далекими ідея панування права і думка про те, що треба вишукувати право, відповідне почуттю справедливості, заснованому на примиренні, узгодженні інтересів приватних осіб і суспільства. Право носило імперативний характер, було найтіснішим образом зв'язано з державною політикою, було її аспектом, забезпечувалося партійною владою і примусовою силою правоохоронних (каральних) органів. У теорії виключалася можливість для судової практики виступати в ролі творця норм права. Їй приділялася лише роль строгого тлумача права. Це принципова позиція якоюсь мірою підкріплювалася і відсутністю в країні судової "касти", що претендувала б на те, щоб стати незалежної від державної влади, якщо не суперничає з нею. Незважаючи на конституційний принцип незалежності суддів і підпорядкування їх тільки закону, суд залишався інструментом у руках пануючого класу (групи), забезпечував його панування й охороняв насамперед його інтереси. Судова влада не намагалася контролювати законодавчу і виконавчу галузі влади. У СРСР важко було знайти що-небудь подібне до контролю за конституційністю законів.

В даний час, у результаті змін, що відбулися у першу чергу в колишньому СРСР, соціалістичне право (за винятком деяких країн) практично перестало існувати. Це в черговий раз доводить, що коли держава ставить себе вище права, коли право є "інструментом у руках пануючого чи класу партії" - така держава заздалегідь прирікає себе на розвал і загибель.

§ 58. Правова культура, її види і функції.

Правова культура являє собою різновид загальної культури, що складає з духовних і матеріальних цінностей, що відносяться до правової дійсності. При цьому правова культура включає лише те, що є в правових явищах щодо прогресивного, соціально корисного і коштовного. Вона не тільки результат, але і спосіб діяльності, і в цьому змісті духовна правова культура розуміється як спосіб мислення, норми і стандарти поводження.

Як і правосвідомість, правова культура підрозділяється на

  • правову культуру суспільства, групи (колективу)

  • індивідуальну правову культуру (особистості).

Вищий рівень правової культури індивіда — це правова активність. Вона виявляється, по-перше, у готовності особистості до активних свідомих, творчих дій як у сфері правового регулювання, так і в сфері реалізації права, по-друге, у законодоцільності (чи законності) поводження (діяльності), в основі чого лежить переконання в необхідності служіння закону як вищої цінності. Особливий різновид групової й індивідуальної правової культури складає професійно-правова культура юристів.

Соціально-правову активність варто відрізняти від правомірного поводження. Не всяке правомірне поводження можна вважати здійсненням такої активності. Критеріями розмежування тут служать мета, засоби її досягнення і суспільно значимий результат діяльності в правовій сфері. Не слід відносити до неї і просто ініціативне виконання своїх обов'язків посадовою особою. Така ініціатива є прямим службовим боргом, зокрема професійним боргом юриста, і полягає в обов'язку бездоганно служити закону.

Правова чи активність, точніше, інтелектуальна активність, відповідно до концепції Д. Б. Богоявленської, має три рівні:

1) якщо суб'єкт права при самій сумлінній і енергійній роботі залишається в рамках заданого чи спочатку знайденого способу дії, його інтелектуальна активність відноситься до пасивного рівня, що підкреслює не відсутність розумової діяльності взагалі, а те, що ця діяльність щораз визначається дією якогось зовнішнього стимулу;

2) якщо суб'єкт права, маючи досить надійний спосіб рішення своєї задачі, продовжує аналізувати склад, структуру своєї діяльності, зіставляє між собою мети і задачі, що приводить його до відкриття нових, зовні більш дотепних способів рішення, до формулювання закономірності, те такий рівень інтелектуальної активності називається евристичним. Цей рівень найбільш характерний для слідчих і представників інших подібних професій;

3) найвищий рівень інтелектуальної активності зветься творчого. Тут виявлена закономірність стає не евристичною — формальним прийомом (способом) дії, а самостійною проблемою. Не стимульована ззовні, самостійна постановка проблеми — якісна особливість особистостей, що володіють цим рівнем інтелектуальної активності. Інтелектуальна активність, у тому числі в правовій сфері, є інтегративною характеристикою особистості, що поєднує її розумову і мотиваційну сфери.

§ 59. Поняття, структура, види правосвідомості. Функції правосвідомості.

Правосвідомість — явище ідеальне, безпосередньо не спостерігайоме. Воно являє собою чи сферу область свідомості, що відбиває правову дійсність у формі юридичних знань і оцінних відносин до права і практики його реалізації, соціально-правових установок і ціннісних орієнтації, що регулюють поводження {діяльність) людей у юридично значимих ситуаціях,

Свідомість виникає в процесі будь-якої діяльності і виявляється в ній. Тому чи функції призначення правової свідомості можуть бути зрозумілі з результатів діяльності його суб'єктів.

Відповідно до теоретичної концепції, поділюваної багатьма авторами, основні функції правосвідомості — пізнавальна/ оцінна і регулятивна. Всі інші функції практично охоплюються ними, зокрема інформативна, прогностична й ін.

Пізнавальної функції відповідає визначена сума юридичних знань, що є результатом інтелектуальної (розумової) діяльності і “правова підготовка, що виражаються в понятті,”.

Оцінна функція викликає визначене емоційне відношення особистості до різних сторін і явищ правового життя на основі досвіду і правової практики. Емоційне відношення виражається у визначенні значимості отриманих знань у конкретній чи ситуації на майбутнє з погляду індивіда, групи, суспільства. Коштовним визнається те, що служить об'єктом бажання і цілей діяльності, що піддається вибору і перевазі в ряді інших явищ.

У зміст правосвідомості входять чотири основних види оцінних відносин: до права і законодавства (його принципам, нормам, інститутам); до правового поводження навколишніх і до об'єктів діяльності (злочинності, злочинам, злочинцям); до правоохоронних органів (прокуратурі, адвокатурі, суду, юстиції, органам внутрішніх справ, їхньої діяльності); до свого правового поводження (самооцінка).

Регулятивна функція правосвідомості здійснюється за допомогою правових установок і ціннісно-правових орієнтації, що синтезують у собі всі інші джерела правової активності. Результат цієї регуляції — поведінкова реакція у виді правомірного чи протиправного поводження.

Правова підготовка людей не вичерпується їх формальними юридичними знаннями. Можна мати знання, але не вміти ними користатися.

Експериментальні дослідження правосвідомості різних груп і шарів населення показали, що центральним компонентом правосвідомості, що визначає відповідність поводження (діяльності) нормам права, є ціннісні відносини із законом. Для юристів-професіоналів поряд з відношенням до закону однаково значимими є правові знання й уміння застосовувати їх. На відміну від населення, якому досить знать принципи, аксіоми права і найбільш ходові (потрібні) норми права, юристи повинні досконально знати аксіоми, принципи і норми тих галузей права, з якими вони працюють, достатньо добре — всіх інших, суміжних галузей, обов‘язково — джерела права, наукову літературу (рекомендації) і судову практику по реалізованих галузях права. :

Вони повинні бути готові освоїти в необхідному обсязі нові знання з будь-якої галузі права, науки і техніки, що виявляться потрібними в роботі.

Відомі різні види правосвідомості. По суб'єктах правова свідомість підрозділяється на: індивідуальне, групове, суспільне.

Індивідуальна і групова правова свідомість носить суспільний (соціальний) характер. Суспільна і групова правосвідомість не існує поза індивідуальним.

З погляду глибини відображення правової діяльності звичайно виділяють три рівні правосвідомості: повсякденне (емпіричне), наукове (теоретичне), професійне.

Повсякденна правосвідомість складається стихійно, під впливом конкретних умов життя, особистого життєвого досвіду і правового утворення, доступного населенню.

Теоретичне (наукове) правосвідомість, на відміну від повсякденного, формується на базі широких і глибоких правових узагальнень, знання і закономірностей і спеціальних досліджень соціально-правової дійсності. Саме наукова правосвідомість повинна бути безпосереднім джерелом правотворчості, служити удосконалюванню юридичної практики, тому що немає нічого більш практичного, чим гарна теорія.

Професійна правосвідомість — це правова свідомість юристів. У залежності від предмета відображення в правосвідомості юриста утворяться сфери, що відповідають різним галузям правових відносин (наприклад, господарським, комерційним, правовою-правовим-цивільно-правовим, правовою-правовим-кримінально-правовим, кримінально-процесуальним і т.д.). Сутність і особливості правової свідомості юристів конкретизуються в змісті правової ідеології і правової психології, у системі властивій даній професійній групі правових знань, представлень, установок, ціннісних орієнтації і т.д. Правова свідомість юристів повинна бути теоретичним. До нього цілком підходить такий ступінь вираження, як ідеологічний рівень. Юристи традиційно входять у перелік представників ідеологічного стану. Основна мета науки — виділити конкретні особливості правосвідомості юристів, насамперед ті, котрі дозволяють бути висококваліфікованим фахівцем, строго і неухильно дотримуватися законності. Порівняльні дослідження різних соціально-демографічних, вікових професійних і інших груп і шарів законослухняного населення, різних категорій злочинців і юристів-професіоналів (прокурорів, адвокатів, суддів, слідчих, співробітників органів внутрішніх справ і т.д.), що проводилися протягом 15 останнього років, дозволили розширити уявлення про правосвідомість юристів.

Внутрішня структура правосвідомості містить у собі два основних елементи: Правова ідеологія, Правова психологія.

Правова ідеологія — є систематизоване наукове вираження правових поглядів, принципів, вимог суспільства, класів, різних соціальних груп і шарів населення, окремих індивідів.

Правова психологія — це сукупність правових почуттів, настроїв, ціннісних відносин, бажань і переживань, характерних для всього суспільства в цілому чи конкретній соціальній групі.

§ 60. Правове виховання (ПВ): поняття, способи, методи, ефективнiсть.

ПВ- це цілеспрямована, послідовна, систематична діяльність держави і її органів, а також громадських об’єднань і організацій по формуванню певної системи правових знань, вмінь і навичок, правового мислення, правових почуттів почуття права , законності, почуття поваги до права і закону, почуття поваги до тих соціальних цінностей, які регулюються і охороняються правом і законодавством.

ПВ здійснюється в певних формах. Їх більше 20, але основними є:

  1. Правова освіта - найбільш ефективна і результативна форма, оскільки вона дає певну систему правових знань. Здійснюється в школах, технікумах, вузах, курсах підвищення кваліфікації.

  2. Правова пропаганда - розповсюдження певних правових ідей, законодавства серед великої кількості населення - напр. Правові програми по TV( Людина і закон), трансляції по радіо, окремі лекції.

  3. Правова агітація - розповсюдження правових ідей, знань серед невеликої кількості населення. - здійснюється, як правило, безпосередньо агітатором. Це можна спостерігати під час виборів, коли агітують не тільки за кандидата, але й за прийняття певного закону тощо.

  4. Правова просвіта - дуже тісно пов’язана з правовим навчанням і пропагандою, але має обмежені завдання - дати певні знання з тих чи інших питань права і законодавства, роз’яснити діюче законодавство.

  5. Правомірна соціально-активна діяльність чи поведінка - форма ПВ, яка здійснюється практично в процесі реалізації норм права: використання, дотримання, виконання і застосування. Напр. Участь в охороні громадського порядку, чергування.

Методи ПВ - це сукупність прийомів або способів, при допомозі яких здійснюється формування правових знань, вмінь і навичок, а також формуються почуття поваги до права, до закону і тих соціальних цінностей, які охороняються і регулюються правом. До методів ПВ відносяться: метод переконання, покарання, позитивного прикладу, наочності, розв’язання юридичних казусів, заохочення, критика і самокритика, метод навіювання, наслідування тощо.

ПВ може бути ефективним лише тоді, коли воно здійснюється на основі певних принципів: має певну систему, здійснюється цілеспрямованості безперервно, має послідовність, забезпечено певними засобами і кадрами.

§ 61. Матеріалістична правова школа.

Представлена в роботах основоположників марксизму-ленінізму і їхніх послідовників. В основі матеріалістичної теорії лежить теза про те, що право є вираження і закріплення волі економічно пануючого класу. Як і держава воно є продуктом класового суспільства. Воно носить класово-вольовий характер. Виникнення й існування права порозумівається необхідністю нормативного регулювання суспільних відносин в інтересах економічно пануючого класу. Марксистсько-ленінське навчання бачить сутність права в його класовості і матеріальній обумовленості. Конкретизуючи положення Маркса, Ленін пише, що в першій фазі комуністичного суспільства “буржуазне право” скасовується не цілком, а лише почасти, у міру вже досягнутого економічного перевороту, тобто лише стосовно засобів виробництва. “Буржуазне право” визнає їхньою приватною власністю окремих осіб, а соціалізм робить їхньої спільною власністю, і тільки в цій частині “буржуазне право відпадає”. Але воно залишається у своїй іншій частині: у якості регулятора розподілу праці і розподілу продуктів між членами суспільства. Такий “недолік” марксистсько-ленінська теорія вважає неминучим у першій фазі комунізму (після скинення капіталізму), тому що люди відразу не навчаться працювати на суспільство без усяких норм права, оскільки для цього немає необхідних економічних умов. Інших же норм, крім буржуазного права немає. Право відмирає цілком тоді, коли суспільство здійснить правило: “від кожного по здібностях, кожному по потребах”, тобто коли люди настільки звикнуть до дотримання основних правил гуртожитку і коли їхня праця буде настільки продуктивний, що вони добровільно будуть трудитися по здібностях. Таким чином, у відповідності з марксистсько-ленінською концепцією в основі виникнення права, його функціонування і неминучого відмирання лежать класово-економічні причини.

Право - є зведена в закон воля панівного класу, зміст якої визначається матеріальними умовами життя суспільства.

§ 62. Нормативистська концепція права.

Нормативне розуміння права саме придатне для відображення його інструментальної ролі. Визначення права як сукупності охоронюваних державою норм дозволяє громадянам і іншим виконавцям правових розпоряджень знайомитися зі змістом останніх по тексту нормативних актів і відповідно свідомо обирати варіант свого поводження. Уже по одній цій причині не можна відкидати даний підхід.

Найбільшою мірою нормативистськая теорія права розроблена Г. Кельзеном. У нього право поставлене в такий зв'язок з державою, що останнє саме розглядається як персоніфікований правопорядок. Право в названій теорії являє собою ієрархічну (східчасту) систему норм, що представляється у виді сходів (піраміди), де кожна верхня сходинка обумовлюють нижню, а нижня випливає з верхньої, їй підкоряється.

І якщо верхньою сходинкою є конституційні норми, а далі відповідно йдуть норми звичайного закону, норми урядового акта, норми інструкцій міністерств і відомств, аж до індивідуальних актів, то принцип відповідності однієї норми іншої саме й означає твердження строгого режиму законності.

Кельзен раніше зазнавав беззастережної критики. Сьогодні ми розуміємо, що критика ця була в більшому ступені обумовлений ідеологічними факторами. Кельзен, наприклад, не задавався питанням про класову сутність права, відкидав вивчення права в аспекті економіки і політики, не входив у рішення питання, відкіля береться вихідна норма права (вивчення права із самого права), так називана основна норма, що коштує над конституцією і нормами міжнародного права.

Правом визнається державна воля, виражена в обов'язковому нормативному акті, забезпеченому примусової силоміць держави.

Чистий практик нормативної користі в рішенні конкретної справи не задумується про класове фарбування державної волі. Це може бути воля всього чи народу окремої його частини, воля чи більшості меншостей, прогресивних чи консервативних прошарків суспільства. Державну волю можуть сформувати і єдино інтереси правлячої еліти, що розходяться з інтересами країни і навіть держави в цілому.

В погляді на дійсність і рішення справи через юридичні окуляри, через призму прийнятих державою нормативних актів — зміст нормативного підходу до права (одночасно позитивне і негативне). Спочатку про позитивний.

1. Нормативний підхід більше, ніж який-небудь іншої, підкреслює визначальне властивість права — його нормативність. Мати у виді посібника загальне правило — це благо, особливо якщо воно загальне і стійке.

2. Нормативність у даному підході органічно зв'язана з формальною визначеністю права, що істотно полегшує можливість керуватися правовими вимогами.

3. Фіксованість засобів державного примуса у випадках порушення права.

4. Протистояння режиму сваволі і беззаконню.

5. Непряма орієнтація на необхідність зведення в закон належної (справедливої, моральної, прогресивної і т.п.) волі.

6. Орієнтація на підзаконне нормативне регулювання суспільних відносин у ході юридичної практики.

7. Визнання широких можливостей держави впливати на суспільний розвиток.

Останній пункт як позитивну обставину не безперечний. І якщо приводити його тут, те треба мати на увазі та держава, що виражає інтереси суспільства, служить їм, орієнтуючись на такі цінності, як справедливість, воля, гуманність. Нормативне розуміння права добре служить у ті історичні періоди, що відрізняються стабільністю. Воно не викликає дорікань з погляду практики, якщо законодавство обновилося, якщо при цьому дотримані всі демократичні процедури, якщо в нормах відбилися передові настрої широких мас.

Негативне в нормативному підході виявляється в ігноруванні змістовної сторони права: положення і ступені волі адресатів правових норм, суб'єктивних прав особистості, моральності юридичних норм, відповідності їхнім об'єктивним потребам суспільного розвитку. Сам по собі нормативний підхід до права був би непоганий. Уразливим його робить, як це ні парадоксально, держава. У силу різних причин у визначених обставинах воно задовольняється застарілими чи нормами, гірше того, видає акти, що йдуть врозріз з життям, приймає норми, що працюють на консервативні сили.

§ 63. Історична школа права.

ИШП виникла як відповідна реакція на доктрину природного права з метою захисту вже пізнаних і апробованих закономірностей суспільного і державного життя, що склалися в умовах середньовіччя (феодалізму). Представники ИШП розглядали право як вираження духу народу, що складається подібно мові, поступово, у ході історичного процесу, незалежно від суб'єктивних поглядів законодавчої влади держави. Законодавець правомірний фіксувати лише те, що вже склалося як право. Гуго, наприклад, вважав, що право створюється не тільки державою, але і самостійним розвитком в у виді норм, добровільно прийнятих народом подібно тому як мова не виникла з договору і не даний готовим від бога, а розвивається сам собою. Право з погляду представників історичної школи є продукт народного духу, народного правового переконання. Розвиток права полягає в тім, що народний дух поступово виявляє об'єктивно містяться в праві норми. Тому право існує не тільки у виді формальних прав, а у виді живого представлення правових інститутів у їхньому органічному взаємозв'язку. Юристи ж лише витягають правило норми шляхом аналізу і вивчення досвіду попереднього права. Представники ИШП: Густав Гуго, Карл Савіньї, Фрідріх Пухта, Шталь і ін. Консерватизм і обмеженість даної школи виявляються лише в запереченні ролі суб'єктивної правотворчості і значення нового законодавства в прогресивних змінах суспільного життя. ИШП надмірно перебільшувала місце звичаю в системі нормативного регулювання суспільних відносин, ставлячи його над законом, заперечувала можливість законодавчим шляхом змінити реально існуюче право. З іншої сторони вона справедливо вважала, що законодавець не може діяти норми по своєму суб'єктивному розсуді. Його завдання полягає в тім, щоб пізнати об'єктивні потреби суспільного розвитку, інтереси окремих людей і правильно сформулювати їх у нормах права.

Київ, 2000 рік.

1

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Держава і право | Реферат
686.6кб. | скачати


Схожі роботи:
Теорія держави і права Теорія держави
Теорія держави і права Теорія держави
Теорія держави і права 7
Теорія держави і права 8
Теорія держави і права 11
Теорія держави і права 3
Теорія держави і права
Теорія держави і права
Теорія держави і права 6
© Усі права захищені
написати до нас