Тема Батьківщини у творчості ФАбрамова

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Р Е Ф Е Р А Т

"Тема Батьківщини у творчості Федора Абрамова (" Прясліни ")"

Перші два романи: "Брати і сестри" та "Дві зими і три літа", разом з романами "Перехресні роздоріжжя" і "Дім" складають тетралогію "Брати і сестри", або, як назвав їх Федір Абрамов, "роман у четиpеx книгах ".

Об'єднані спільними героями та місцем дії (північне село Пекашіно), ці книги оповідають про тридцятирічної долю російського північного селянства, починаючи з військового 1942 року. За цей час постаріло одне покоління, змужніла друге і підросло третє. І сам автор знаходив мудрість зі своїми героями, ставив все більш складні проблеми, вдумувався і вдивлявся в долі країни, Росії і людини. Більше двадцяти п'яти років створювалася тетралогія (1950-1978). Більше двадцяти п'яти років не розлучався автор з улюбленими героями, шукав разом з ними відповіді на болісні питання: так що ж таке, ця Росія? що ми за люди? чому ми буквально в нелюдських умовах зуміли вижити і перемогти ворога і чому в мирний час не змогли нагодувати людей, створити справді людські, гуманні відносини, засновані на братерство, взаємодопомоги, справедливості? Ці питання починають відкрито обговорюватися лише нині. Тетралогія "Брати і сестри", як і вся творчість Абрамова готувала суспільство соціально-філософськи і морально до сьогоднішніх змін. Хоча всі книги об'єднані в тетралогію, але кожна з них представляє, як підкреслював не раз автор, закінчила художнє ціле. Тому можливо розглядати кожен роман окремо.

БРАТИ І СЕСТРИ

Про задум першого роману Федір Абрамов неодноразово розповідав на зустрічах з читачами, в інтерв'ю, у передмовах.

Дивом уцілівши після важкого поранення під Ленінградом, після блокадного госпіталю, влітку 1942 року під час відпустки через поранення він опинився на рідному Пінежье. На все життя запам'ятав Абрамов то літо, той подвиг, то "битва за хліб, за життя", яке вели напівголодні баби, старики, підлітки. "Снаряди не рвалися, кулі не свистіли. Але були похоронки, була потреба страшна і робота. Важка чоловіча робота в полі та на лузі".

"Не написати" Брати і сестри "я просто на міг ... Перед очима стояли картини живої, реальної дійсності, вони тиснули на пам'ять, вимагали слова про себе. Величний подвиг російської баби, що відкрила в 1941 році другий фронт, бути може, не менш тяжкий, ніж фронт російського мужика,-як я міг забути про це) "Першим пояснення любові, співчуття і захоплення російської північної селянкою став роман" Брати і сестри ".

Вісім років визрівав задум роману. Скінчилася війна, Абрамов повернувся доучуватися в Ленінградський університет, закінчив аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію, став працювати на кафедрі радянської літератури. Всі ці роки він думав про роман, мріяв про письменстві, але обов'язок перед сім'єю старшого брата, яка потребувала допомоги, не давав можливості цілком присвятити себе літературі.

Абрамов почав писати перші розділи в літні канікули t950 року на хуторі Доріще Новгородської області при натхненній підтримки свого вірного друга художника Ф. Мельникова, який відпочивав з сім'єю на тому ж хуторі.

Шість років - під час канікул, у вихідні дні, вечорами і навіть ночами-працював Абрамов над романом. Одночасно читав лекції, писав статті.

Одна зі статей - "Люди колгоспного села в післявоєнній прозі" - була полемічно спрямована проти лакувальних тенденцій у літературі тих

років, проти сусально ідеалізованого зображення села. Висновок "статті:" Тільки правда - пряма і безстороння "- став письменницьким кредо Абрамова. Пізніше він уточнить:" ... Подвиг людини, подвиг народу вимірюється масштабом скоєного, мірою жертв і страждань, які він приносить на вівтар перемоги ".

Про емоційному напруженні письменницької праці Абрамова говорить запис у щоденнику 15 жовтня 1955: "Сьогодні всю ніч не спав - забувся о п'ятій годині ... Несподівано прочинилися сцена крадіжки, страждання Мишки, переживання і благородства Ведмедики. Довго вона не давалася. Вранці я вставав злий, з важкою, каламутній головою. Треба було готуватися до лекції. Але тільки-но я сів за стіл, як знову нахлинуло вчорашнє почуття; мені довелося залишити лекції і записувати сцену з пропажею зерна. Мишка виходить чудовий. Здається, у нас такого підлітка ще не було в літературі, та до того ж у літературі для дорослих. Дитячий світ у нас глухою стіною відгороджений від дорослого. Але ж у житті не так - одна вируюча повсякденна гуща ".

Роман не відразу знайшов прихильних видавців. "Два роки його відфутболювали редакції", - згадував письменник. Не прийняли його журнали "Жовтень", "Новий світ". "Брати і сестри" побачили світ у 1958 році в журналі "Нева" І тут сталося майже диво. Роман відразу був зустрінутий критикою доброзичливо. За 1959-1960 роки з'явилося більше тридцяти рецензій у газетах і журналах. У 1959 році він вийшов окремою книгою в Лениздат, в 1960-му - в "Роман-газеті", а в 1961-му був переведений і чудово виданий в Чехословаччині.

Були невдоволення серед земляків, які дізнавалися в деяких героїв свої прикмети. Тоді Абрамов, може бути, вперше відчув, як важко говорити правду про народ самому народу, розбещеному як лакувальної літературою, так і пропагандистськи хвалебними промовами на його адресу.

Абрамов писав з Верколи Ф. Мельникова 6 червня 1950: "Земляки мене зустріли добре, але деякі ледь приховують досаду: їм здається, що в моїх героїв виведені деякі з них, причому виведені не зовсім в утішному світлі. І марно переконувати. Речі, знаєш, на що спирається лакеровочні теорія, теорія ідеального мистецтва? На думку народне. Народ терпіти не може прози в мистецтві. Він і зараз віддасть перевагу різні небилиці тверезого розповіді про його життя. Одна справа його реальне життя, і інша справа книга, картина. Тому гірка правда в мистецтві не для народу, вона повинна бути звернена до інтелігенції. Ось штуковина: щоб зробити що-небудь для народу, треба іноді йти врозріз з народом. І так у всьому, навіть в економіці ". Ця важка проблема буде займати Абрамова всі наступні роки. Сам письменник був упевнений:

"Народ, як саме життя, суперечливий. І в народі є велике і мале, піднесене і нице, добре і зле". "Народ - жертва зла. Але він же опора зла, а значить, і творець або принаймні, живильний грунт зла", - розмірковує Абрамов

Перші рецензенти "Братів і сестер" відзначали мужність Абрамова, який зумів гідно розповісти про трагедію народної, про біди і страждання, про ціну самопожертви рядових трудівників. Абрамов зумів "поглянути в душу простої людини", він ввів у літературу цілий пекашінскій світ, представлений різноманітними характерами. Не будь наступних книг тетралогії, все одно залишилися б в пам'яті сім'я Прясліни, Анфіса, Варвара, Марфа Репішная, Степан Андреяновіч.

Словом, Абрамов увійшов в літературу не як новачок, письменник-початківець, а відразу як зрілий і самобутній художник. І це не випадково, бо формувався, складався письменник Абрамов давно. Він сам підкреслював:

"Письменник - це доля, біографія" За плечима автора роману "Брати і сестри" була важка доля-біографія: Був трагедійний досвід сільського підлітка, що зазнав лиха колективізації і напівголодного існування 1930-х років, був ранній досвід безбатченка і братської взаємодопомоги, був досвід ополченця-фронтовика, а потім - досвід людини, на власні очі, на своїх земляків, на родині брата зіткнувся з післявоєнним лихоліттям, з безправним становищем селянина, позбавленого навіть паспорта, майже нічого не отримує на трудодні і платив податки за те, чого у нього не було . Нарешті, був досвід вченого-викладача і критика-публіциста. За статтю "Люди колгоспного села в післявоєнній прозі" йому пред'являли політичні звинувачення. Але він відстоював свою правоту. Закінчувався роман на хвилі тих подій, які пов'язані з XX з'їздом партії, з викриттям культу особистості. Це окриляла, давало можливість говорити про наболіле.

Абрамов прийшов у літературу не тільки з величезним життєвим досвідом, з переконаннями заступника народного, але й зі своїм словом. У романі "Брати і сестри" потужно зазвучала жива багатоголоса народна мова, засвоєна письменником з дитинства і завжди живила його книги. Спочатку нелегко було Абрамову стверджувати свою мовну стихію. Редакторські пуристи намагалися вирівнювати, підганяти під шаблон його слово. Але й тут він залишався непохитним.

Безсумнівно, були в романі і недоліки. Їх бачив сам автор. І все збирався доопрацювати роман, внести необхідні корективи. В особистому архіві письменника збереглися об'ємні папки з нотатками для доопрацювання всіх чотирьох книг тетралогії, в тому числі і першої книги. Всебічне вивчення цих матеріалів - справа будущего.Сейчас можливо намітити лише головні напрями творчої думки письменника, коротко зупинитися на тих нотатках, які прояснюють і поглиблюють соціально-філософську проблематику роману, свідчать про невтомних шуканнях митця.

Нотатки виникали в різні роки: відразу після публікації книги, в 1958 року, і в наступні роки, коли він працював над іншими книгами (1962, 1965, 1967, 1971-1976), і тоді, коли була завершена тетралогія (1978-1981).

Трагедія війни, єднання народу перед спільною бідою виявили в людях небачені духовні сили - братства, взаємодопомоги, співчуття, здатність до великого самозречення і самопожертви. Ця думка пронизує всю розповідь, визначає пафос роману. І все-таки автору здавалося, що її слід уточнити, поглибити, зробити більш складному, многооттеночной. Для цього треба було ввести неоднозначні суперечки, сумніви, роздуми героїв про життя, про військову совісті, про аскетизм.

Йому хотілося подумати самому і змусити читача замислитися про питання "буттєвих", які не лежать на поверхні, а що сягають корінням в осмислення самої суті життя і її законів. З роками він все більше пов'язував проблеми соціальні з моральними, філософським, загальнолюдськими. Здається, тому він хотів переробити початок. Відкрити роман поетично-філософської картиною летять журавлів, співвіднести одвічні закони природи, яким коряться мудрі птахи, з варварством людей.

"Небувале, незбагненне коїлося на землі. Палали ліси. Здіймалися до неба згарища. Гриміли громи не з небес, із землі! Залізним дощем сікло і знизу і зверху - і тоді падали їхні тижнями летіли товариші, клин втрачав свій первісний, з незапам'ятних часів встановлений малюнок. З столом було зле - часто не знаходили колишніх жіровок, їм не махали з землі, як колись, не кричали хлопчаки: Журавушка, куди ви? .. А вони все летіли і летіли, підкоряючись древньому закону, на свої давні гнізда, в північні ліси, на болота, на життєдайні води Заполяр'я "

Природа, люди, війна, життя ... Подібні роздуми хотів ввести письменник в роман. Про це - внутрішній монолог Анфіси: "Росте трава, квіти не гірше, ніж у мирні роки, лоша скаче і радіє навколо матері. А чому ж люди - самі розумні з усіх істот - не радіють земної радості, вбивають один одного? .. Так що ж це відбувається щось? Що ж таке ми, люди? Адже і німці люди. І в них матері та батьки. І що ж це за матері, які благословляють своїх синів на вбивства? Та не може бути, не може бути .. . Немає таких матерів. Щось інше тут, щось інше ... А що? Хто їй скаже це? Та й до кого звертатися з цим? До цього чи тепер людям? .. Тільки чи треба замислюватися зараз?

Чи про це треба думати? ". Про сенс життя розмірковує після загибелі сина і смерті дружини Степан Андреяновіч:" Ось і життя прожите. Навіщо? До чого працювати? Ну, переможуть німця. Повернуться додому. А що в нього? Йому-то що?

І, мабуть, варто було жити, для Макарівни. Єдина людина був біля нього, і того прогавив. Так навіщо ж ми живемо? Невже тільки працювати? "І тут же автор позначив перехід до наступної глави:" А життя брало своє. Пішла Макарівна, а люди працювали ". Але головне питання, яке хотів укрупнити Абрамов, - це питання про совість, про аскетизм, про зречення від особистого в ім'я спільного." Чи має право людина на особисте життя, якщо все навколо мучаться? "Питання найскладніші. Спочатку автор схилявся до ідеї жертовності. У подальших замітках до характерів і ситуацій, пов'язаних з Анфісою, Варварою, Лукашиним, він ускладнив проблему. Запис від 11 грудня 1966 року: "Чи можна повнокровно жити, коли навколо біди? Ось питання, яке доводиться вирішувати і Лукашину. і Анфісі. Не можна. Совість і пр. Не можна жити повнокровно зараз. А коли ж жити людині?

Громадянська війна, п'ятирічки, колективізація, війна ... Лукашин повний сумнівів, але в кінці кінців на питання "Чи можлива тепер любов?" він відповідає: "Чи можлива! Саме тепер і можлива. Не можна скасувати життя.

А на фронті? Ти думаєш, у всіх пост великий? Та чи можливо це? "Анфіса думає інакше:" Кожен вирішує так, як він може. Я не засуджую. А сама не можу. Як я бабам подивлюся в очі? "Максималізм Анфіси автор хотів пояснити міцними моральними засадами в її староверской сім'ї." Раз горі а будинку - кожен день небіжчики - хіба може вона віддаватися радості? Хіба не злочинно це? Всі прабабусі й бабки, що зберігали вірність до труни своїм чоловікам у їхньому роду, повставали проти її любові, проти пристрасті. Але й Анфісу змушував автор більше сумніватися, шукати відповіді. Анфіса мучиться: любити повинна була Настя, її повинна була обдарувати всіма дарами життя, а насправді любити випало їй, Анфісі. Та хіба справедливо це? Хто, хто визначає все це, заздалегідь розраховує? Чому одна людина вмирає в молодості, а інший живе?.

Анфіса, коли дізналася, що Настя обгоріла, калікою стала, наділа на себе вериги. Стоп. Ніякої любові! Вона стала сувора, аскетична, що називається, в ногу зі своїм часом. І думала: так і треба. У цьому її борг. Але людям це не сподобалося. Людям, виявляється, більше подобалася колишня Анфіса - весела, безжурна, жадібна до життя. І саме тоді про неї із захопленням говорили баби:

- Ну, женка! Не падає духом.Еще і нас тягне.

А коли вона стала аскетом, зле стало й людям! І баби навіть запитують її: що з тобою, Анфіса? Не захворіла ти? Ходиш - особи на тобі немає і брови не раздвінешь ... Страшно на тебе дивитися. І люди не йдуть до неї. А вона ж хотіла їм добра, для них надягала на себе волосяницю.

Морально аскетичне і язичницьки життєлюбне ставлення до світу приймало в романі і в інших творах Абрамова самі багатоликі форми. Крайній аскетизм і егоїстично бездумне життєлюбність були однаково неприйнятні для письменника. Але він розумів, як важко знайти правду - істину в цьому світі. Тому знову і знову зіштовхував протилежні натури, погляди, переконання, шукання в складних життєвих ситуаціях

Хотів письменник ввести дорогі йому подання про старих традиціях сіверян, що не знали навіть запорів в будинку: поставлять приставку - і все.

"Відкритий дім - хоч усе винеси. Дивовижна довірливість сіверян ...

Хатинки мисливські. Все залишається. Скіпка. Хліб. Взаємовиручка. І Лукашин був вдячний цьому краю. Він омился в ключових джерелах ... він зміцнів, набрався сил. І не тільки фізичних, а й духовних. Він занурився в живій, джерельній воді ... Він закохався в цей первозданний край "

ДВІ ЗИМИ І ТРИ ЛІТА

Роман створювався на хвилі подій, що відбувалися після XX з'їзду. партії, коли з'явилася можливість відкрито обговорювати становище в країні.

Нотатки до роману кінця 1950-х - початку 1960-х років, повість "Коло та навколо", виступ на партійних зборах Ленінградських письменників (1964) дозволяють судити про громадянську позицію Абрамова в ті роки. Він ставив найважчі, болючі питання часу. Він говорив про тяжке становище селян, про чиновницьке свавілля, про небезпеку відродження нового культу особи, oб уроках нашої історії, про необхідність дотримання законів, про розвиток демократії та громадянської самосвідомості.

На весь голос сказати у пресі все, що мучило письменника в ті роки виявилося неможливим. За повість "Коло та навколо" він піддався розносної критиці, слова на Другому з'їзді письменників РРФСР (1965) йому не дали. У такій обстановці він проявив, мабуть, максимальне мужність, створивши роман "Дві зими і три літа". У ньому Абрамов-художник, Абрамов-мислитель знайшов свою висоту. Якщо в першому романі панували любов-захоплення, синівська вдячність, а всі труднощі пояснювалися війною, то в другій книзі поглибилося дослідне початок, зріс масштаб художнього осягнення конфліктів, доль, характерів. Абрамов одним з перших сміливо заговорив про тяжке і безправному положенні селян. Він звертався до соціальної справедливості, він повідав про ті трагічно-тупикових ситуаціях, в яких опинилися кращі люди села - совісні, працьовиті, що вистояли у війну. При цьому письменник не впадав в одностороннє обличительство. Він зобразив поранену, але живу душу народу, не втратив в пору бід і поневірянь любов до землі, почуття відповідальності, взаємодопомоги, співчуття.

Попередні нотатки до роману 1958-1959 років виявляють больовий сяють думки і почуттів письменника: "У країні дві грошових системи: рубль і трудодень. Трудодень - паличка, за нею нічого. Колгоспник отримує трудодні, але їх ніхто нікуди не брав, тому що вони нічого не коштували.

Навіть у податок не брали. Напрошується жахливий висновок: село було на становищі колонії, рабині. Як же тут можна говорити, що у нас не було експлуатації?! ".

Нотатки до другого роману про післявоєнну селі письменник робив ще в пору роботи над "Братами і сестрами", а думав про нього ще раніше, бо "з самого початку були задумані чотири книги ... Але, звичайно ж, це була лише загальна ідея , ідея-мрія ".

Задум другої книги почав оформлятися у 1958-1959 роках. У 1960 році були зроблені докладні розробки до сюжету роману, до сюжетної лінії

Михайла, а 31 грудня був складений докладний план книжки. Час безпосередньої роботи над романом було позначено в одній з початкових рукописів: "грудень 1960 - березень 1966".

У 1982 році Абрамов згадував: "Шість років я писав роман" Дві зими ...", шість років роздумів і сліз над безрадісним життям-буттям післявоєнної села, над безбатченком, над долею роззутою, роздягненою і вічно голодної сім'ї Прясліни, цим живим майбутнім Росії ... Скінчив. А що робити з романом? Куди віднести? У Ленінградський журнал "Нева", де в 1958 році була надрукована перша книга про Прясліни? Але туди мені ходу немає - звідти мене ще кілька років тому з тріском вигнали за надруковану на його сторінках повість "Коло та навколо". У московські журнали податися? Я відніс "Дві зими ..." в "Зірку" ... Редколегія "Зірки" довго тягнула гуму (як пізніше з'ясувалося, її бентежила гострота роману), довго не говорила ні так ні ні. Але нарешті повідомила: у нинішньому вигляді вона не може надрукувати роман ".

На відміну від "Зірки", роман у "Новому світі" був схвалений, хоча повної одностайності в оцінках не було. Одні відзначали, що такого чесного, сміливого зображення села у нас не було, інші говорили, що "книга в цілому справляє тяжке враження", "занадто нагнітаються біди". У багатьох викликала сумнів композиція роману. Пропонували поставити Михайла в центрі оповідання, відійти від хронікально-літописної форми.

Форму книги взяв під захист А. Дементьєв. Багато погодилися, що нав'язувати автору пропоновані рецепти не варто.

28 вересня 1967 відбулося обговорення роману в "Новому світі" у присутності Твардовського. Абрамов висловив готовність ще попрацювати над романом, але одночасно висловив незгоду з багатьма зауваженнями, у тому числі про Михайла і про мову. Не тільки Твардовський, а й багато критики дорікали письменника за широке використання діалектизмів, місцевих слів і наречений. Абрамов завжди відстоював свою манеру письма, відстоював право на зображення багатства народної мови. Час підтвердив його правоту. Іскристе, багатобарвне, вагоме слово Абрамова підкорює читача й сьогодні. Але деякі критичні зауваження, в тому числі мовні, він врахував при доопрацюванні роману.

На редколегії "Нового світу" разом з високою оцінкою роману прозвучали сумніви в його "прохідності" через цензуру. Було висловлено пропозицію "подумати про кінцівку, про епілозі". У результаті з'явився складений "оптимістичний прівесок" - "Замість епілогу", датований 20ноября 1967 рік. Він був тільки в журнальному варіанті, при першому ж перевиданні автор зняв його.

До цього часу йшли переговори про видання "Двох зим ..." в "Роман-газеті". Незважаючи на неймовірний успіх у читача, редакція відхилила роман: "Не можемо рекомендувати двохмільйонного читачеві, тому що йдуть суперечки навколо, немає одностайності". Тоді "Новий світ", підкреслюючи значення роману, висунув його на здобуття Державної премії СРСР. На захист роману виступив критик Б. Панкін, що був тоді головним редактором "Комсомольської правди", де 14 вересня 1969 року в рубриці "Обговорюємо твори, висунуті на здобуття Державної премії СРСР" з'явилася його велика стаття "Живуть Прясліни!". Твардовський відразу відгукнувся на статтю вдячним листом критику. Утішений був і Абрамов: стаття надала йому "величезні сили" в пору мовчання та наскоків.

Однак Державну премію СРСР він все-таки тоді не отримав.

Минуло понад чверть століття з часу спорів про твір. Відійшли в минуле страшні біди післявоєнного лихоліття. Нові біди і трагедії

нашої історії відкрилися нам. Чи не затьмарили вони сувору правду Абрамовський Роман? Чи витримує книга письменника зіставлення з творами А. Платонова, Б. Пастернака. В. Гроссмана, пролежали під гнітом цензури десятиліття? Справжнє мистецтво не старіє. Навпаки, воно збагачується, оживає з часом, відкриваючи ті потаємні глибини, які нерідко вислизали від сучасників, котрі були приголомшені б'є правдою верхнього шару. Проза Абрамова ще чекає глибоких досліджень і прочитань.

В одній із заміток ("Психологія керівника району") письменник пояснює, чому в кожному районі обов'язково з'являлися показові колгоспи, - з їх допомогою намагалися теоретично виправдати, на що здатний колгоспний лад, і практично захистити себе: "Не даремно хліб їли".

"Окремі працівники району навіть розуміють, що в нинішніх умовах можна мати тільки один показовий колгосп. Це роз'яснюють Лукашину:

ти захотів підняти колгосп, підйом якого не запланований райцентром.

Всупереч всім і вся ".

Вставав перед Абрамовим питання про героя часу. Виступаючи проти плакатної фігури бездумного ентузіаста, він хотів ввести думаючого героя, початківця самостійно мислити. Таким дол дружин був стати Лукашин.

"Нинішній герой - людина суперечливий, рефлектуючий, що сумнівається, початківець думати, звільнятися від важкого тягаря догм, які насаджувалися в ньому протягом багатьох років. Та й як може бути інакше? Мій Лукашин - думаюча людина. Саме він і є герой сучасності. Герой ще не та людина, яка вміє тільки розмахувати кувалдою. Але думаюча людина поки приречений ".

Найбільш глибоко проблема думаючої людини прозвучить в Наступний книгах - "Шляхи-роздоріжжя" і "Дім". Але і в романі "Дві зими і три літа" вона порушена. Лукашин змушує людей думати про свої права і самостійності, коли повертає коваля Іллю Нетесова з лісу, коли сам відправляється в ліс і залишає керівником Михайла Прясліни, коли починає сперечатися з Подрезова, з Ганічевим. Починають міркувати про життя і сперечатися один з одним Михайло, Егорша, Овсій Мошкін, Ілля Нетеса, Петро Житов.

Не всі задумане міг реалізувати письменник сповна. Він розумів, які цензурні і редакторські перепони стануть на його шляху.

Поряд із загостренням соціальних проблем Абрамов багато думав про особисті стосунки людей - про сім'ю, кохання, дружбу, взаємодопомогу, взаєморозуміння. Він навмисно йшов від прямолінійності у відносинах Михайла і Егорші, Анфіси й Варвари, Варвари та Михайла.

Збирався письменник розповісти докладніше, як вдавався Михайло з далекого косовиці за шість кілометрів на побачення з Варварою, як повертався назад і думав: "Ніхто, звичайно, не їздив з Сінельгі на побачення. Ну і що? Хіба був у Сінельге такий хлопець, як він , Мишко? А Варвара? Була така гарна, така жарка молодиця? ".

Численні авторські начерки-додавання свідчать про величезну творчу роботу художника, про його постійне прагнення "докопатися до істини", зрозуміти "що таке людина", що заважає нам жити по-людськи, розумно, радісно, ​​справедливо. Він розсовував горизонти нашого мислення, вчив думати над складними проблемами століття - соціальними, філософськими, психологічними.

Романи "Шляхи-роздоріжжя" і "Дім", завершують тетралогію "Брати і сестри".

Створювалися вони в 1968-1978 роки, в тяжкий застійний період, що прийшов на зміну хрущовської "відлиги". Але Абрамов залишався вірним собі, продовжував боротися за свободу, людську гідність, за необхідність корінних змін в країні і в першу чергу в селі. Він вдивлявся в минуле і сьогодення, шукав відповіді на болючі питання. У чому причина наших негараздів? Куди ми йдемо? Що робити, щоб вивести країну з глухого кута? Чи залишилися здорові сили в країні, в житті, в народі?

Він досліджував складні соціально-історичні, політичні, моральні і психологічні проблеми, поведінка народу і окремої особистості.

Малюючи драми і трагедії народного життя, показуючи, як під впливом умов, що склалися руйнувалися, перекручувалися людські долі і характери, він одночасно виявляв ті здорові сили нації, ті вічні моральні підвалини, які допомагають людині завжди, за будь-яких умовах залишатися людиною. Слова Лізи Прясліни: "Краще вже зовсім на світі не жити, ніж без совісті" - висловлюють глибинний сенс всіх творів Федора Абрамова.

У пору роботи над романами створювалися і кращі повісті та оповідання письменника: "Дерев'яні коні", "Пелагея", "Алька", "Подорож в минуле", "Старі", "Про що плачуть коні". Це був час розквіту обдарування художника, коли набирала силу його соціально-філософська думка, його особистість, піддавався багатьом випробуванням. Він витримав сутичку з часом, хоча перемога давалася нелегко. Вибір шляху та поведінки супроводжувався чималими сумнівами, муками, стражданнями.

Становлення особистості Абрамова, художника і громадянина, - предмет майбутніх досліджень. Та й романи "Шляхи-роздоріжжя" і "Дім", кращі повісті та оповідання письменника залишилися багато в чому ще непрочитаними, неосмисленого. Абрамов випереджав час, ставив вже в ті роки такі питання і проблеми, про які всерйоз заговорили лише сьогодні.

Глибина проблематики і характерів у книгах Абрамова пов'язана не тільки з достовірним знанням життя російського села, соціально-економічного і політичного стану країни, але не меншою мірою - з особистою поведінкою художника, з його позицією, з його реакцією на ситуацію в країні, на проблеми економічної, політичної, літературного життя.

Про це свідчать щоденникові записи письменника. Їх публікація-справа майбутнього. Зараз важливо підкреслити, що думка і душа його відгукувалися на всі найскладніші питання часу. Його турбували події в Угорщині, Чехословаччині, Польщі, пізніше - введення наших військ в Афганістан. Він захоплювався виступом академіка А.Д. Сахарова ("найглибший аналіз сучасного стану людства"), йому близький був заклик вченого "подолати роз'єднаність".

Він не перестає обурюватися нашої безгосподарністю, бюрократизмом, бездумним плануванням, безглуздим вкладенням величезних коштів у сільське господарство, рабською покірністю трудівників, самовдоволенням чиновників, безталанністю правлячих кіл ("Скрізь - сірість, бездарність, байдужість", "Нами править посередність. Та й взагалі - чи можлива яскрава особистість у правлячих інстанціях? ").

Будь-які прояви безладдя змушували його думати про всю країні.

"І так по всій Росії. З року в рік. Та що ж це таке? Так, німці нас не розбили, а бюрократизм, може бути, і розіб'є". "Невже

бестолковщіна в крові у російської людини? "

Трагічно переживаючи спад суспільної самосвідомості, відзначаючи загальну втому і розчарування, Абрамов одночасно жадібно стежить за будь-яким проявом волелюбності, духовного здоров'я, соціальної і моральної активності - будь це окремі події, книги, розмови, вчинки пересічних або видатних особистостей. Тоді з'являються в інші, радісні, інтонації: "Процес, розпочатий XX з'їздом, не зупинити". "Жива вода скрізь. Не тільки в селі, а й у місті".

Глибина розуміння часу і вічності доводиться і перевіряється поведінкою художника - його книгами, словом, громадянською позицією. Письменник, як і всі інші люди, зазнає випробування на людяність, на справжність соціального і гуманного самосвідомості. У такі хвилини відбувається або твердження, перемога духу або руйнування його. У такій складній ситуації опинився Абрамов, як і інші діячі культури, в пору розгрому "Нового світу", в пору виключення Солженіцина з Союзу письменників.

Поведінка Абрамова тих років, його болісні сумніви і рішучі дії збагатили його як художника, зумовили соціально-моральну, духовну атмосферу його книг, той світ людяності, який робить твори довговічними.

ШЛЯХИ-РОЗДОРІЖЖІ

"Шляхи-роздоріжжя" - мабуть, самий соціально гострий роман Абрамова. І не в тім причина, що у критиці він не знайшов належного осмислення?

Навіть доброзичливі автори не стільки розкривали глибину змісту книги, скільки "захищали", "рятували" роман від розносної-проработочних статей і рецензій.

Працюючи над романом, письменник ставив і розгадував ті болючі питання життя села, країни і народу, які не вирішені ще й сьогодні. Чому панують злидні і безгосподарність? Чому і через шість років після війни з села "вигрібали все до зернини"? Чому селянин, видобувний хліб, що годує країну, сам залишається без хліба і молока? Хто справжній господар у країні? Народ і влада. Партія і народ. Економіка.

Політика. Людина. Методи господарювання і методи керівництва. Совість, обов'язок, відповідальність, самосвідомість і фанатизм, демагогія, пристосуванство, цинізм. Трагедія народу, країни, особистості. Ось коло пекучих і найважливіших проблем, поставлених у романі.

Звичайно, не все сказано у весь голос. З притаманною вимогливістю до себе Абрамов сам зауважив: всієї правди мені сказати не вдалося. Але ктосказал всю правду? До розуміння її ми ледь підходимо сьогодні, до цих пір не можемо вирішити питання про землю, про власність, про свободу і демократію, про причини наших бід. Яким же мужністю треба було мати тоді, двадцять, тридцять років тому, коли в ході були ідеї про наше передовому, кращому в світі суспільство і людину. Тоді Абрамов ударив у дзвін правди, почав будити нашу самосвідомість.

Безпосередньо писати роман Абрамов почав 4 жовтня 1969 року. Відразу зробив запис: "У мене сьогодні великий день, - (почав перші сторінки нового роману. І радісно, ​​і страшнувато: чи вийде? Чи вистачить сил зробити те, що задумав? Не дрогну чи що? А мерзнути можна: дещо, можливо , доведеться сказати вперше. Вперше в нашій літературі. У всякому разі, Подрєзов і вся його лінія - заново ". Були вже й варіанти назви -" Осінні вогнища "." Хлібний світло ". Під назвою" Багаття осінні "роман був представлений навесні 1972 року в "Новий світ" і в з

давство "Сучасник". Остаточна назва - "Шляхи-роздоріжжя"-народилося лише в серпні 1972 року.

Робота над романом йшла важко, багато мук було пов'язано з фігурами Лукашина і Подрезова особливо. Не раз виникали сумніви, побоювання. "Дуже страшно писати, бо весь час відчуваєш себе бунтарем. Весь час видавлювання з себе раба. Але інакше не можна. Письменник повинен бути попереду - у всьому".

У березні 1970 року була закінчена перша частина роману, у вересні-друга, в січні 1971 - третя. Але це був лише перший варіант. Як завжди, Абрамов почав редагувати рукопис, переписувати і доробляти багато розділів. Працював ще цілий рік. 12 березня записав у щоденнику:

"Ура, скінчив роман. Вірніше, зробив сцену - Подрєзов біля багаття. А взагалі-то роботи ще сила-силенна". Але похмурі думки не покидали його, "і взагалі сумно: кінчаю роман, 4-річну рабoтy, може бути, краще, що я зробив, а не надрукують. Буде лежати в столі".

За попередньою домовленістю роман повинен був бути представлений в "Новий світ" у березні 1972 року. Але Абрамов просить відстрочку, ще раз редагує книгу. Обговорення роману на редколегії "Нового світу" відбулося 30 травня. Роман був схвалений, але, як припускав автор, було, висловлено багато редакторсько-цензурних зауважень, особливо до третьої частини. З деякими зауваженнями письменник погодився. Він сам ще не був задоволений сценою районної наради, йому хотілося поглибити і розширити взаємини Подрезова і Зарудного.

Весь серпень і майже весь вересень він жив в Комарово, напружено працював над романом. 19 вересня завершив остаточну редакцію книги, на наступний день записав у щоденнику: "Я здійснив подвиг. Так, так! За півтора місяці з невеликим переорав цілий роман. Одну чверть книги приблизно переписав заново, одну чверть перелопатив. А скільки вставок, уточнень, вичерков ! Загалом, зробив роботу, яку я зазвичай роблю за півроку, за рік. А назва нове? Це що-небудь стоїть? "Шляхи-роздоріжжя". Це якраз те, що треба. У дусі поетики інших назв, відповідає задуму книги і плюс підводить читача до четвертої - до "Дому" Куди ж краще! "

Запис 31 серпня 1970 виражає, мабуть, саму суть позиції Абрамова. "У Солженіцина пересічна людина тільки жертва існуючого режиму. А насправді він і опора його. У цьому вся складність. Саме тільки висвітлення нашої людини з цих двох сторін дозволить художнику уникнути однобічності в зображенні життя". Ця проблема - народ як жертва і як опора існуючої несправедливості - одна з найважливіших у романі і прозі письменника протягом багатьох років.

Не раз визначав Абрамов головний сенс своєї творчості. "Головна і, може бути, єдина моя ціль як письменника - збільшити добро на землі".

"Самопожертва як вищий прояв російської краси. Ця традиція в нашій літературі обірвалася на Чехові. Якоюсь мірою вона була підхоплена Буніним і начисто втрачена в радянській літературі. Не мені чи судилося відродити її? У всякому разі, мій улюблений герой - герой боргу , герой, здатний пожертвувати собою заради ближнього "

Наполегливіше все думка Абрамова билася над характерами Подрезова і Зарудного. Він прагнув прояснити сенс їх зіткнень і суперечок, їх поглядів на життя, на людей і методи роботи. Він ввів нові деталі в

першу частину роману (в п'яту і дев'яту глави). Не всі намітилося в начерках вдалося використати в романі.

До речі сказати, конфлікт Подрезова і Зарудного у свідомості Абрамова виходив далеко за межі тимчасових рамок роману. Їхній конфлікт - це, по суті, конфлікт усього післявоєнного часу аж до наших днів. На обмеженому матеріалі Абрамов не міг розкрити всю відкрилася йому глибину і масштаб протиріч у методах і способах керівництва та ведення господарства. Він зумів лише поставити проблеми, які вимагали невідкладного обговорення і вирішення.

У зіткненні Подрезова і Зарудного, а також у спорах Подрезова, Лукашина та Анфіси звучать найважливіші теми, що становлять суть роману, його глибинний нерв. Суперечка йде про способи ведення господарства, про ставлення до народу і людині, про вичерпаність народного ентузіазму, про причини тяжкого становища в країні, про війна та її наслідки, про згубність вольового керівництва, штурмівщини, "виконання плану за всяку ціну", бездумного виконання наказів зверху , про трагедію сліпого фанатизму, і трагедії низових і районних керівників, їх силу і слабкість.

Подрєзов - фігура безсумнівно трагічна. На відміну від бюрократичної прошарку, Подрєзов не втратив кореневої зв'язку з народом, не користувався привілеями, жив так само аскетично, як трудовий люд. Він був переконаним і безкорисливим виконавцем волі партії і Держави. Не вина, а біда його - у сліпій вірі в правоту верхів, у сліпій вірі в Сталіна. А звідси - деякий догматизм мислення, беззаперечне підпорядкування вказівкам зверху. Але в межах району та області він був сміливий, ініціативний і навіть іноді критичний. У чорновому начерку письменник підкреслює сміливість, а й обмеженість Подрезова в порівнянні з Зарудним. Він - Подрєзов - теж господар. Але розмовляти запросто з Москвою - ні, це йому й на думку не спадало. В області - так, в області може підняти шум, з першим секретарем посперечатися, але далі - ні, далі ... Та він просто і уявити собі не міг, що до Москви можна за чимось звертатися.

Трагізм і сила особистості Подрезова проявляються в кульмінаційній сцені "суду"-наради, в прозрінні героя, в переосмисленні життя. "Усвідомлення себе людиною" - ось головний мотив прозріння Подрезова. "Подрєзов усвідомлює, що він просто людина, незалежно від того, секретар він.

І він вперше зрозумів, що він щось значить, а не пост. А раніше йшов на ризик як секретар райкому. Партія вимагала, партійний обов'язок. Усвідомлення себе як особистості ". У цьому ж ключі повинен був виступати на захист Подрезова Зарудний, оцінюючи його людські якості." Він не жандарм, як ми думали. А людина. Кинув путівку. Приїхав. Ні, я не підніму руку на Подрезова. Треба по-новому працювати. Ми поважали пост, а не людини. А треба навпаки ".

На прикладі Подрезова Абрамов торкався одну з серйозних проблем нашого буття: людина і пост, людина і займана посада, людина і влада. Чи завжди людина залишається самим собою, займаючи високу посаду?

Зіткнення Подрезова і Зарудного з господарських питань пов'язані з проблемою людяності. На відміну від Подрезова, який все ще готовий виконувати план будь-яку ціну, Зарудний вимагає уваги до людей, створення нормальних життєвих умов. У глибині душі Подрєзов навіть погоджується з ним. Але тут виникає психологічний конфлікт. "Не керувати ним. Треба йти на поводу, а до цього Подрєзов не звичний. З Коренников - у підпряжні. А тут виходило так. Визнати правоту Зарудної

го - визнати свою поразку ... відмовитися від всіх звичних методів роботи. Значить, починати жити заново. А чи зможе? "На жаль, ця соціально-психологічна проблема взаємин керівників різного рангу і рівня, необхідність перегляду застарілих норм поведінки ледь намічена в романі. Але важливість її для долі країни передчував письменник.

Особливо пригнічували Абрамова всі зміни, пов'язані зі станом справ у селі. У романі прямо говорилося про злочинне ставлення до селян, у яких "вигрібали все до зернини", як у період військового комунізму - коли панувала продрозверстка. Всі згадки про "вигребаловке", продрозверстки, військовому комунізмі, про неп, який ввів Ленін, щоб нагодувати країну, були викреслені. Були вилучені такі зовсім безневинні, на сьогоднішній погляд, фрази: "коли все село в розор прийшла", "як, скажи, в іншій державі живуть", "за все своє життя рідкісний день досита їли" і т. п. На вимогу цензури були переписані і пом'якшені суперечки-діалоги Лукашина і Подрезова, Петра Житова, Анфіси.

Перші читацькі відгуки (усні і в листах) були захопленими.

По телефону і в листі високо відгукнувся про роман Борис Можаєв. "Так не писали п'ятдесят років. Нічого подібного в нашій літературі не було за п'ятдесят років. Прясліни - на рівні Ростових в" Війні і світі ". Це не тільки твоя перемога, але й перемога всієї нашої літератури. Міцно ти сколотив роман, міцно. Це річ не проста - чистий голубець! - як казав Пушкін ... Він хороший і в соціальному (в сенсі тверезості та нещадності) і в моральному сенсі. Прясліни дані по-толстовськи. Це справжня перлина, - час нанизає її на одну нитку з такими літературними перлами, як Наташа Ростова, Платон Каратаєв, Василь Тьоркін, Іван Денисович. народження ".

Сам Абрамов не раз у пресі і на читацьких конференціях говорив про проблематику роману, про прототипи, про окремі персонажах. "Мене більше всього хвилюють морально-філософські проблеми, глибинні соціальні процеси, життєві колізії, в яких стикаються носії різних моральних почав". Але і в одній людині нерідко протиборствують різні начала: борг і совість, закон і людяність, інтереси державні та особисті. Письменник застерігав від однозначного, одностороннього розуміння таких складних фігур, як Подрєзов, Ганічев, Eгорша.

Він підкреслював, що вони - породження часу, складного, суперечливого, всю несправедливість і жорстокість якого ми осягаємо тільки сьогодні.

Роман "Перехресні роздоріжжя" був переведений в НДР, Чехословаччині, Польщі, Фінляндії. У 1975 році був виданий у Франції під назвою "Хроніка села Пекашіна" з великою вступною статтею, де глибше, ніж у нашій критиці, розкривалася масштабність зображення, соціальна гострота і художня своєрідність книги.

ДІМ

"Дім" - останній, завершальний роман тетралогії. Письменник надавав йому великого значення, вважав, що тільки четверта книга дасть "необхідну філософію" всієї епопеї.

Автор сміливо переносить події з минулого в сучасність - l972 рік, через двадцять років після арешту Лукашина. Багато що змінилося в Пекашіне. Відбудували будинку, техніка прийшла на поля, колгоспи замінилися радгоспами. Краще, заможніше почали жити люди: нові меблі, мотоцикли, моторки ...

Але Абрамов далекий від заспокоєності. Його лякає уявне благополуччя, яке грунтується на величезних дотаціях від держави. Його лякає безгосподарність, пристосуванство, демагогія, цинізм, втрата ідеалів, байдужість людей, які жити стали краще, а працювати гірше.

Чому радгосп законно став планово-збитковим підприємством? Чому поля заростають чагарником? Чому нещадно вирубують ліси? Чому міліють річки? Чому працівник перетворюється на незацікавленого роботягу, механічно виконуючого навіть безглузді вказівки зверху? Чому панує "паперова бормотуха" на зборах? Чому демагог Таборскі і його "зграя" панують в Пекашіне? Чому кращий працівник - Михайло Пряспін - стає мало не зайвою людиною в Пекашіне? Чому на очах всього села гине кращий будинок Ставрове? Чому, нарешті, гине Ліза-краща людина, людина совісті, доброго і мудрого серця?

Питання можна задавати і далі. "Дім" - книга довговічна: вона викличе ще багато роздумів і тлумачень. Абрамов поставив у романі болісні проблеми і питання, замовчування і невирішеність яких привели країну до найглибшої кризи.

Біль і думи автора про Росію, народі, землі, людині пронизують усю книгу, волають до розуму і серця читача.

Письменник впевнений: образ країни, землі і господарства залежить не тільки від політиків, філософів, вчених, керівників, а й від рівня свідомості, поведінки та психології мільйонів, кожного з нас, від всієї соціально-моральної та побутової атмосфери повсякденності, в кінцевому рахунку від того, як працюють, про що думають, до чого прагнуть, що вимагають, відкидають і схвалюють мільйони самих різних людей.

Побутова повсякденність, радості, турботи, тривоги, трагедії пекашінцев, рядових сільських жителів зводяться письменником в розряд загальнонародних.

Слідом за Л. Толстим, Чеховим, Буніним Абрамов досліджує взаємозалежність народного буття, рівня життя людей та стан їх умів і сердець, їхнього щоденного поведінки.

"Дім" волає до розвитку нашої самосвідомості - історичного, соціального, духовного. Не випадково в роман включені глави "Із житія Євдокії-великомучениці", що змушують осмислювати наше багатостраждальне минуле - революцію, комуни, п'ятирічки, репресії.

Чи можна творити Будинок-країну фанатичним подвижництвом, не піклуючись про благоустрій окремих людей? Але тут же виникає інше питання.

Чи можна творити особисте благополуччя, малий будинок, свій будинок-долю у відриві від загальних соціальних проблем Будинку-країни і всього загальнолюдського Дому?

Так навколо будинку воєдино зливаються проблеми філософські, психологічні, історичні, побутові, економічні. У цьому сенсі "Дім"-книга епохальна, що виводить нас на розв'язання сучасних загальнолюдських проблем. Це книга про пошуки нової свідомості, нових шляхів у розвитку країни, людини і людства. "Дім" ставить питання про необхідність тверезо і безкомпромісно осмислити нашу історію, наші соціальні, економічні, духовні орієнтири і цінності. По суті, Абрамов почав розмову про те, про що всенародно заговорили через десять з гаком років. Багато років тому Абрамов переконував і доводив, що нам потрібні не тільки соціально-економічні реформи, але і підйом загальної культури, відродження громадянського і духовно-морального потенціалу народу.

Загальний задум четвертої книги складався давно, відразу після закінчення роману "Брати і сестри" та початком роботи над "Двома зимами ...". Збереглося чимало нотаток, зроблених у середині шістдесятих років - про Калині Івановича, Євдокії, Лізі, Михаїле, Петі Житов.

Перші глави роману були написані в червні - липні 1973 року, тоді ж зроблено багато нотаток до інших розділів. Однак робота над "Домом" йшла з великими перервами. Відволікали інші задуми, справи і обов'язки.

Багато сил і часу, наприклад, в 1973-1974 роках віддав Абрамов спектаклю "Дерев'яні коні" в театрі на Таганці. У ці ж роки він працював над повістями "Подорож в минуле" і "Мамоніха", написав оповідання "Михей і Ірина", "Олешин хата".

13 лютого 1978 "Дім" був остаточно завершений. У березні письменник відвіз його в "Новий світ". І знову почалися важкі місяці боротьби за публікацію ...

Роман у "Новому світі" прочитали дуже швидко. Еав. відділом прози Д. В. Тевекелян 28 березня зателефонувала і повідомила, що "Будинок" оцінюють як "значне явище", планують на восьмий або дев'ятий номер. Але тут же додала, що труднощів буде чимало. 16 ная Тевекелян приїхала до Ленінграда з величезною кількістю редакторсько-цензурних зауважень.

Почали працювати, підшукувати підходящі варіанти змін. Федір Олександрович нервував, обурювався, умовляв, але в чомусь доводилося йти на поступки, щоб "Дім" побачив світ. Редактор пропонувала пом'якшити різкі вирази, зняти узагальнюючі характеристики, прямі запитання, деталі, що викликають небажані асоціації. Цензура не дозволяла прямо говорити про культ особистості, про каторжної роботи селян, про закупівлю хліба в Америці, про податки. Коли Тевекелян запропонувала зняти питання "Як дійшли до життя такого?", Абрамов зазначив: "Я люблю ставити питання". Редактор тут же відповіла: "А я люблю, щоб рукописи друкували".

"Новий світ" з романом "Дім" вийшов 5 грудня. Автор відразу почав гортати журнал, читати окремі шматки і, що дуже рідко бувало, залишився задоволений своїм дітищем: "Невже це я? Невже це вийшло з-під мого пера? Сильно, дуже сильно. Не добре хвалити себе, знаю, але, їй -богу ж, - дух захоплює. А ввечері ... я навіть потекли сльози. Неймовірна силища - це житіє Євдокії ... Але з'явилося і побоювання: а чи не зведуть чи зміст роману до разоблачітельству? Ось чого боюся ".

"Дім" стоїть у ряду пророчих і застережних книг російської літератури. Роман чекає ще всебічного дослідження і осмислення.

18 травня. Ерфурт Кінцівка

Михайло дивиться на Лізу в лікарні, на її очі. Де, де він бачив такі очі? На іконі. І хоча він невіруючий, але перед цією іконою він став би на коліна. Коли були такі очі у людей? У війну. У Лізи вони збереглися і після війни. Як же він не зрозумів цього? Треба було тільки уміти читати очі, і було б все в порядку. А його обліпила цвіль. І ось ці очі змили пил, бруд, ситість. Спасибі тобі, сестро! І він знову відчув себе легким, живим. Він знав, як йому тепер жити.

Скільки хвилин треба, щоб від палати пройти до ганку? П'ять, дві? А йому здавалося - не приймальню, не коридор він пройшов, а ціле життя. Життя від смерті батька, коли вони з сестрою взяли будинок на себе, до сьогоднішнього

дня. Заново пройшов по життю. І за ці п'ять хвилин він став сивим. І це побачили брати і сестри. І він сам відчував, що за ці п'ять хвилин посивів. Він дивився на братів, дивився на сонце, на двері, яка вела до лікарні (зачинилися за ним), потім звалився на коліна:

- Хлопці, моліться за сестру. Якщо хто і допоможе їй зараз, то тільки наша молитва.

І слідом за ним усі впали на коліна.

До біса ситість, будинок. Поверніть минуле. Поверніть злагоду в душі, братство. Зробіть мене знову таким, щоб я ніс всі муки і турботи за братів, за сестер. Зробіть мене людиною.

Поверніть мені голод плоті, але велику радість духу. Дайте пережити перший виїзд з родиною на Сінельгу, дайте Варвару, дайте мені довірливі синівські і братські посмішки братів, сестер. Дайте мені страждання. Страждання за колгосп, за країну.

Ситий я, господи, набито черево хлібом. Хліба духовного дай. Радощів духу дай. У стару хату, на мох, на сосну, але щоб чистий духом я був, щоб, лягаючи, міг сказати: я людиною прожив цей день.

Дайте мені, сам не знаю чого, але дайте. Крила дайте. Дайте все почати спочатку.

Байдуже небо. Байдуже сонце. Heт їм діла до піщинки, до крапельки живої плоті. І тільки на обличчях братів співчуття і відгук.

Тільки вони в сльозах. Плакали. Глянув на сонці. Що йому до нього? У нього своя робота, свої турботи, ім'я яким - всесвіт. І тільки в очах братів велике співчуття ".

Цей запис звучить воістину як заповіт письменника, завжди застерігав людей про небезпеку втрати духовного здоров'я в гонитві за матеріальним благополуччям.

Тема "чистого життя" повинна була в повний голос зазвучати в підсумковому романі Абрамова "Чистий книга", що залишився незакінченим.

Всі роздуми письменника над кінцівкою "Дому." показують, що він хотів фіналом підвести підсумок всієї тетралогії, ще раз сказати про найголовніше - про необхідність братського єднання людей, взаємодопомоги, моральної чистоти.


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Реферат
100.5кб. | скачати


Схожі роботи:
Тема Батьківщини у творчості САЕсеніна
Тема батьківщини у творчості Блоку
Тема Батьківщини у творчості А Блоку
Тема батьківщини у творчості А Ахматової
Блок а. а. - Тема «батьківщини» у творчості а. а. блоку
Рубцов р. м. - Тема батьківщини у творчості н. М. Рубцова
Блок а. а. - Тема батьківщини у творчості а. блоку
Тема батьківщини у творчості Сергія Єсеніна
Єсенін с. а. - Тема батьківщини у творчості Єсеніна
© Усі права захищені
написати до нас