Творчість Цвєтаєвої

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

УПРАВЛІННЯ СЕРЕДНЬОГО І СПЕЦІАЛЬНОЇ ОСВІТИ

ХАНТИ-МАНСІЙСЬКИЙ АТОНОМНОГО ОКРУГУ


ЕКОНОМІЧНИЙ КОЛЕДЖ


РЕФЕРАТ ПО ЛІТЕРАТУРІ

НА ТЕМУ:


«ЖИТТЯ І ТВОРЧІСТЬ

МАРИНИ ЦВЄТАЄВОЇ »


ВИКОНАВ:

СТУДЕНТКА 161 ГРУПИ

Муслімова Інеса


ВИКЛАДАЧ:

ПУНІГОВА ГАЛИНА ОЛЕКСІЇВНА


М. Ханти-Мансійськ

1999

Цвєтаєва є таємниця. І цю таємницю треба розгадати, і якщо будеш розгадувати все життя, то не кажи, що згаяв час, тому, що Цвєтаєва, як величезний океан, і кожного разу, занурюючись у нього, твоє серце відчуває захват і співчуття, а очі наповнюються сльозами.

Цвєтаєва Марина Іванівна - поетеса, народилася в Москві 26 вересня 1892 року, в сім'ї процесора Московського університету Івана Володимировича Цвєтаєва, директора Румянцевського музею і засновника музею образотворчих мистецтв. Мати, Марія Олександрівна Мейн, обдарована піаністка, з дитинства прищепила дочці любов до музики. Хвороба матері була причиною поїздок за кордон, де Марина продовжувала освіту в пансіонатах Лозанни і Фейбурга. Навесні 1905 року Цвєтаєва перейшла в 7 клас. У грудні 1906 року вона відмовила В.А. Нилендеру, зробив їй пропозицію. Старше Цвєтаєвої на 10 років, філолог, учень Івана Володимировича, поет, близький московським кухоль символістів, пристрасний античник.

Влітку, Цвєтаєва з батьком і молодшою ​​сестрою їдуть до Німеччини. Перша любов ще не «розтанула» в її душі, а майбутнє бачилося туманно.

«... Сильніше гул, ніби вище зданья,

В останній раз коливається вагон,

В останній раз ... Ми їдемо ...

До побачення,

Мій зимовий сон! ...

... Під шум вагона солодко вірити диву

І до далеких днях ще туманним плисти

Світ так широкий! Тебе в ньому забуду

Я, може бути ?...»

Літо в Німеччині, в маленькому містечку Вайсер Хірш під Дрезденом, Марина живе в сім'ї пастора, в той час як Іван Володимирович працює в музеях Берліна і Дрездена, збираючи «вміст» для майбутнього музею на Волхонці.

«Одна - з усіх - супроти всіх !...»

Вона була геніальною. Писати вона почала у ранньому дитинстві - по-російськи, по-французьки, по-німецьки, а у віці, коли дівчата кінчають гімназії, її вже знали і високо цінували. Бентежна, смикався, норовиста, свавільна, різка, непокірна, ніким не скорена, вона завжди була «самої по собі».

«Моя справа зривати личини, іноді при цьому зачіпаючи шкіру, а іноді і м'ясо». Зухвалість і прямота іноді неприємно твоєму відчуттю.

У Німеччині Марина Цвєтаєва продовжувала писати все також невтомно і нестримно. Скінчилося літо, але не охолола любов. 27 вересня позначений вірш «Правда»:

«... Нас розлучили не люди, а тіні,

Хлопчик мій, серце моє! ...

... Ти не почуєш. Насунули стіни,

Всі потухає, зливається все ...

Не було, немає і не буде заміни,

Хлопчик мій, серце моє! ...

Після приїзду з Німеччини Марина почала свій останній навчальний рік у гімназії М.Г. Брюхоненко.

«Це була учениця зовсім особливого складу», - згадує її однокласниця Т.М. Астапова. - «Не йшла до неї гимназическая форма, ні тісний шкільна парта ... Серед нас вона була, як екзотичний птах, випадково залетіла в зграйку пернатих північного лісу. З її зовнішнього вигляду мені особливо запам'ятався ніжний «перлина» колір обличчя, погляд короткозорих очей із золотистим відблиском крізь примружені вії. Короткі русяве волосся м'яко лягають навколо голови і округлих щік. Але мабуть самим характерним для неї були рухи, хода - легка, нечутна. Вона якось раптом з'явилася і зникла. Гімназію Цвєтаєва відвідувала з перервами. Вічно втупившись у книгу на останній парті, не помічала того, що відбувається у класі ».

Марина Цвєтаєва готувалася в цей час до виходу в літературний світ. Недосвідченої ще рукою відібрала вона сто одинадцять віршів, в більшості випадків не проставивши дати написання, змішала хронологічно, і розділила, вельми умовно, на три частини: «Дитинство», «Любов», «Тільки тіні». Книга називалася «Вечірній альбом». Це було приховане присвята. Деякі вірші вже провіщали майбутнього поета. У першу чергу - невтримна і жагуча "Молитва", написана в день 17-річчя 26 вересня 1909

«Христос і Бог! Я спрагу дива

Тепер, зараз, на початку дня!

О, дай мені вмерти, доки

Усе життя - як книга для мене.

.................................................. ...

Люблю і шовк і хрест і каски,

Моя душа миттєвий слід ...

Ти дав мені дитинство - краще казки

І дай мені смерть у 17 років!

Ні, вона зовсім не хотіла вмирати в той момент, коли писала ці рядки - це було у своєму роді расправление крил перед польотом. У віршах «Вечірній альбом» поруч зі спробами виразити дитячі враження і спогади межувала недитяча сила, яка пробивала собі шлях крізь немудрі оболонку заримовані щоденника московської гімназистки.

Дитяча, незграбна форма таїла в собі інший раз цілі бурі, віщувала ще не розродився грози.

Перші справжні любовні вірші, в яких відображені страждання, вперше покохала душі, присвячені В.О. Нилендеру.

У кращих віршах першої книги Цвєтаєвої вже вгадуються інтонації головного конфлікту її любовної поезії: конфлікту між «землею» і «небом», між пристрастю й ідеальною любов'ю, між миттєвим і вічним, і ширше, - конфлікту всієї цвєтаєвської поезії: побуту і буття.

Назавжди розпрощавшись з гімназією, Цвєтаєва поїхала в Гурзуф. Там самотність нахлинуло з ще більшою силою. Вона цілком пішла на книжки, які не давали спокою і зцілення й повністю вели її від реальності. Пізніше, в 1909 році, 16 - річна Цвєтаєва самостійно здійснює поїздку в Париж, де в Сарбоне слухає курс історії французької літератури. У 1912 році з'являється друга книга «Чарівний ліхтар», а потім в 1913 р. «Вибране» з двох книг, куди увійшли кращі вірші починаючої поетеси. Композиція, структура перших книг Цвєтаєвої, їх сповідальність цілком реалізує уявлення про символістському збірнику. Вся архітектоніка книг: назву розділів, епіграфи, службовці ключем до їх змісту, заголовки віршів - розкриває послідовність етапів шляху героїні від безтурботного щастя дитинства до втрати початкової цілісності. Дружба з Елісса, поетом і критиком журналу «Ваги» багато в чому визначила поетичні напрями молодий Цвєтаєвої. У перших збірках Цвєтаєвої критика відзначила хорошу школу вірша, його музикальність і витонченість. Модна тоді співуча декламація відбилася в звукозапису й синтаксисі віршів. Знайомство з Волошиним в кінці 1910 року значно розширило коло літературних інтересів Цвєтаєвої. Позначається це і на віршах «Чарівного ліхтаря». Вони менш наслідувальні, хоча і продовжують обрану на початку тему «дитячості». Однак у другій книзі на тлі пристрасті поетеси до поетизації героїчного проступає іронічне відношення до побуту.

Зміна суті поетичного образу спричинило і формальну перебудову вірша. Цвєтаєва друкується в «Альманасі муз», в журналі «Північні записки», виступає на поетичних вечорах. У 1916 році «Північні записки» опублікували її переклад роману Анни Ноайль «Нове надія».

Події першої світової війни вносять новий пафос у російську поезію. У ліриці Цвєтаєвої, як і в багатьох поетів, намічається новий етап. Із захопленням Цвєтаєва пробує себе в драматургії. Для театру - студії МХАТу нею написано 6 п'єс: «Чорний валет», «Заметіль», «Фортуна», «Фенікс». Окремим виданням була надрукована поема - казка «Цар - Дівиця» в 1920 році. У цей же час створюється поема «На червоному коні».

У 1920 р. у свої 27 років вона вже передчувала трагізм своєї долі і сумний кінець земного життя. До 1941 року залишався ще 21 рік, але цей дар, дар поетеси, даний їй понад, допоміг висловити свою майбутню долю змістом віршів:

«Знаю, помру на зорі! На якій з двох,

Разом з якої - не вирішити за замовленням ».

У вірші дана своєрідна інтерпретація однієї з «вічних тем» життя і смерті, які у Цвєтаєвої порушені та розкрито дуже глибоко і ясно. Символом, яке уособлює людське життя, є «факел». Вогонь, полум'я, палаючий смолоскип - ця символіка простежується дуже яскраво, як у ранній поезії Марини Іванівни, так і особливо в більш пізньої, «передсмертній».

У вірші простежується не все життя в її послідовному розвитку від народження до переходу в небуття, а одну лише мить, коли думка людську намагається паралізувати передчуття близької смерті. Двічі повторюється в тексті тривожне, відчайдушний вигук: «Знаю, помру на зорі!». Здається, мінет коротка пауза і гримне постріл, і понесеться в небо трепетна «Лебедина душа» ...

Знаю, помру на зорі! - Яструбине ніч

Бог не пошле по мою лебедину душу!

Хто ж ця, жертва майбутньої трагедії? Читач стає мимовільним співучасником, сопережівателем трагедії тієї, чия совість не дозволяє мовчати. Вірш «Знаю, помру на зорі!» Написано в роки братовбивчої громадянської війни, коли поетеса, що не розуміє і не приймає проповіді зла в ім'я добра, відчула себе прикутий «до ганебного стовпа» (Приковані до ганебного стовпа »1920 р.) тими, хто наступав «на горло власній пісні», або мовчазним, сором'язливо ховаючи очі. Тоді й вириваються у неї слова змученій, але незломлена душі:

І не на то мені пара крил прекрасних

Дана, щоб на серці тримати пуди.

Сповитих, безоких і безмовних

І не розмножу жалюгідною слободи.

Таким чином, роблячи вибір між життям і смертю, вона віддає перевагу смерті, так як це єдиний шлях до духовної і душевної волі. Її благання про любов і жаль, її прохання про розум людському було не чутно. Вона просила, кричала в нікуди. Припустимо, що смерть неминуча в даний час. Час загибелі названо невизначено: «на зорі». Ну чому саме на зорі, важко сказати, може бути, зоря була улюбленим часом доби М. Цвєтаєвої, а може, навпаки, найбільш ненависним, адже зоря цей час, коли людина залишається наодинці з самим собою і своїми думками. Вона любила бути одна, але не виносила самотність у колі рідних.

«Ах, якби можна, щоб двічі мій факел згас!»

Бажання помилуватися чудовими картинами природи: заходом і сходом сонця, бажання нездійсненне, але воно зрозуміло, тому що людині все людське притаманне.

«Щоб на вечірній зорі і на ранковій відразу!»

Бажання, яке виглядає, досить дивно, не можна померти «відразу», одночасно ввечері і вранці. Фраза:

«Танцюючі кроком пройшла по землі! - Неба дочка!

З повним фартухом троянд! - Ні паростка не порушуючи! »

підсилює трагічний зміст. Тут ми бачимо непохитність і стійкість поетеси-героїні, як вона танцюючим кроком, сміливо пройшла свій життєвий шлях, розсміялася всіх бід в обличчя.

«Яструбине ніч Бог не пошле по мою лебедину душу!». Цей порив є, мабуть, надією, ніж упевненістю, але це мало що змінює, тому що це голос свідомості поетеси-героїні, що перегукується з фразою: «Знаю, помру на зорі!».

«Відвівши Нецілований хрест», героїня відмовляється від сповіді, бо немає гріха: «лебедина душа» невинна, непорочна, і їй нема за що просити вибачення. Остання фраза фатального передвістя ставить заключну крапку, підводить риску: «Я і в передсмертній гикавці залишуся поетом!». Звучить впевненість поета у своїй вірності мистецтву, тут відчувається її нотка, її неповторний глибокий вірш.

У травні 1922 р. Цвєтаєва з дочкою вирішує виїхати за кордон. 11 травня вони прощаються з батьківщиною і 15 травня приїжджають до Берліна, де Еренбург влаштовує їх в російський пансіон. У Берліні відбувається зустріч Сергієм Ефроном, прибулим з Праги, де він навчався в університеті. За два з половиною місяці Цвєтаєва пише більш 20 віршів, несхожих на колишні, що знаменують новий етап творчості, лірика її стає більш ускладненою, самозаглибленої. Серед них - «Є годину на ті слова ...», цикл« Земні прикмети »,« Берліну ». Деякі з них звернені до А.Г. Вишняк, власнику російського видавництва «Гелікон» у Берліні, де вийшла її книга «Ремесло»

Завдяки дружнім відносинам Росії і Німеччини в ту пору, в Берліні жило не мало письменників - М. Горький, О. Толстой, приїжджали В. Ходасевич, М. Берберова.

Цвєтаєва зустрілася тут з С. Єсеніним і подружилася з О. Білим, зав'язала епістолярна знайомство з Б. Пастернаком, під сильним враженням його книги «Сестра моя - життя», написавши вірш «Неподражімо бреше життя».

У серпні Цвєтаєва перебирається з Алею до чоловіка в Чехію, де уряд виплачує російським емігрантам посібник, за рахунок золотого запасу, вивезеного з Росії в Громадянську війну. У пошуках більш дешевого житла родина живе не стільки в Празі, яку на відміну від не сподобався їй занадто буржуазного Берліна, Цвєтаєва полюбила, а в передмістях - селах Мокропси, Нові двори, Іловіщі. Тяжкий жебрацький побут, про якого збереглися образні спогади її дочки, Аріадни Ефрон, викупала близькість до природи, яка надихала Марину Іванівну (цикли «Свілла», «Струмки», «Хмари» та ін.) Дальні піші прогулянки, які Цвєтаєва, «народжений ходок», здійснювала по горах і лісах Чехії з чоловіком, донькою, знайомими, дружба з О.О. Тесковой, письменницею та перекладачкою допомагали подолати повсякденність, надихали творчість. Незважаючи на щоденні турботи, Цвєтаєва писала багато, хоча публікація віршів і рідкісні вечора, на які треба було самим продавати квитки, приносили мало грошей Вона багато писала про кохання, стверджуючи, що можна закохатися в дитину, бабу, дерево, будинок, собаку, героя роману, власну мрію, - так багатолика любов. Коротким і афористична констатація її розриву з коханою людиною:

... Ти, мене любив фальшю

Істини - і правдою брехні,

Ти, мене любив - далі

Ніде! - За рубежі!

Ти, мене любив довше

Часу. - Десниці помах! -

Ти мене не любиш більше:

Істина в п'яти словах.

У ліриці Цвєтаєвої розкрита не тільки психологія любові - тут пристрасні, щемливі вірші:

... А може, найкраща перемога

Над часу й тяжіння -

Пройти, щоб не залишити сліду,

Пройти, щоб не залишити тіні ...

1 лютого 1925 у Цвєтаєвої народився син Георгій, прозваний нею Мур, про який давно мріялося, передбачалося в її віршах. Через місяць вона починає писати останнє в Чехії твір-ліричну сатиру, поему «Щуролов», завершену в Парижі в 1925 р. За її задумом, поезія мстить, коли флейтист з Гаммельна веде з міста, слідом за пацюками, утопленими в річці, і дітей бюргерів, які його обдурили. Після трьох з гаком років перебування в Чехії сім'я Цвєтаєвої перебирається восени 1925 р. до Франції, де їй судилося прожити більше 13 років - у Парижі, Вандеї, Бельвю, передмістях Парижа - Медон, Кламарі, Ванве, зрідка виїжджаючи до Лондона і Брюссель і щорічно - влітку на море. «Треба сказати, її мало хто любив, - розповідала про ці роки С.М. Андронникова-Гальперн, - Цвєтаєва була розумна, дуже розумна, нескінченно. Фігура прекрасна, тоненька, плечі широкі, особа швидше гарне, але дивно, вона справляла враження некрасивою, була якась бежева. Казала дуже добре, жива, маса гумору, багато сміялася. Вміла викарбувати фразу ... Емігрантські кола ненавиділи її за незалежність, невід'ємне ставлення до революції і любов до Росії. Те, що вона не відмовлялася ні від Росії, ні від революції, бісило їх. Якщо роки, проведені в Чехії, Аріадна розцінювала як «веселе жебрацтво», бідний невлаштований побут у Франції сприймався важче. Заробітки С. Ефрона - випадкові, в країні безробіття. Колонія російських емігрантів у Парижі в основному залишається чужою Марині Іванівні. Лише два роки її справи йдуть успішно, але поступово інтерес до її віршам слабшає, хоча видаються поеми: «Щуролов» і «Драбина», а в 1928 році збірка «Після Росії». «Еміграція робить мене прозаїком», - зізнається вона, а й проза йде погано. Доводиться економити на їжі, звичні речі з чужого плеча, взуття з чужих ніг. Аля навчається в школі малювання. Бере уроки у художниці Наталії Гончарової, про яку збереглася стаття Цвєтаєвої, підробляє в'язанням.

Ненаписаної залишилася поема про С. Єсеніна, чия смерть роком раніше теж схвилювала її, збереглося лише рядочки - епітафія:

... І не жалість - мало жив,

І не гіркота - мало дав, -

Багато жив - хто в наші жив

Дні, все дав - хто пісню дав.

У 1930 р. - ще одна скорботна дата - загибель Маяковського, до якого Цвєтаєва ставилася з повагою і захопленням, присвятила вірші, вітала під час приїзду до Парижа в 1928р., Перекладала його на французьку мову. Смерть його вона трактувала романтично, пояснюючи нещасною любов'ю, в циклі-реквіємі «Маяковському» оплакуючи його, але і відзначаючи в листах силу його смерті і чистоту.

Знаменитий її цикл «Вірші до Пушкіна» (1931), перед генієм якого вона схилялася з дитячих років, сприймаючи його дуже особисто (книга «Мій Пушкін» 1937р.), Присвячуючи йому з 1913 р. вірші, перевівши в 1936 р. 18 його віршів на французьку мову. Вона відчувала в ньому співзвучну їй внутрішню бунтівливість, виклик кожного рядка лицемірам минулого і сьогодення.

... Народоправства, що звалилася трон,

Не скасуємо - тертя:

Не доручати катам похорону

Жертв, цензорам - похорону

Пушкіних ...

Все наполегливіше звучить мотив повернення на батьківщину, куди прагнуть і подорослішала Аля, в 16 років прийняла радянське громадянство, і С. Ефрон. У віршах виникає

... Даль, віддалитися мені близь,

Даль, що говорить: «Вернись

Додому! »

З усіх - до гірських зірок -

Мене знімає місць!

У 1937 р. Аріадна, а за нею С. Ефрон їдуть до Москви. Тим самим вирішений і від'їзд Цвєтаєвої, хоча вона і розуміє неможливість повернення «до дому, що зірвати», Тесковой пише: «Тут я не потрібна. Там я неможлива ».

Обурення викликає у неї напад гітлерівців на Чехословаччину, яка викликала антифашистський цикл «Вірші до Чехії».

Вона застерігає:

Про манія!

Про мумія величі!

Згориш Німеччина!

Безумство,

Божевілля твориш!

12 червня 1939 Цвєтаєва з сином їде в СРСР. Сім'я живе в підмосковному Болщеве, але в життя, здавалося, налагоджену, входить горі: 26 серпня заарештовують її дочка, несправедливо прирікаючи на табір і посилання (вона була повністю реабілітована «за відсутність складу злочину» лише в 1955 році). У жовтні слід арешт С. Ефрона, розстріляного у 1941р. і реабілітованого посмертно через роки.

Для Цвєтаєвої настала важка пора: невідомість про близьких, стояння з передачами у тюремних чергах, хвороби Мура, поневіряння по чужих кутках - кімната в Голіцина, три різних притулку в Москві. Їй намагаються допомогти Пастернак, Тарасенков, робиться спроба в 1940 створити збірка вибраних віршів, провалена через негативної рецензії До Зелінського, їй в обличчя хваліть вірші. Заробляє на життя Марина Іванівна перекладами з французької, німецької та інших мов. Працює важко, повільно, як у всьому домагаючись досконалості. Брили підрядників заважають займатися своїм, власним, але вона не може не творити. Народжуються ліричні шедеври «Двох - жарче хутра! Рук - жарче пуху !..», «Пішов, не їм ...»,« Пора! Для цього вогню ...», звернені до літературознавцеві Є.Б. Тагер, і «Всі повторюють перший вірш ...» - до поета А.А. Тарковському, котрий присвятив Цвєтаєвої кілька віршів.

Як глибоко особисте, вистраждане звучать її переклади Ш. Бодлера («Про жах! Ми кулях катящимся подібні ...»,« безплідна і гірка наука далеких мандрів ...», «Смерть. Старий капітан! У дорогу! Став вітрило!» , та ін) Такий же і один з самих останніх її перекладів вірша Г.В. Вебера:

На важких стежках буття

Мій супутник молодість моя.

Біжать, як діти, з боків

Розум з дурістю, в серединці сам.

А попереду - крилатий помах:

Любов на золотих крилах.

А цей шелест за спиною -

Те хода Вічності за мною.

(«Стежки буття» 1971 р).

У квітні 1941 р. Цвєтаєву приймають у купки літераторів при Держлітвидаві, але сили її підірвані. «Для мене в житті перш за все робота і сім'я, все інше - від надміру сил», - ділиться вона з Тагером. Тепер вона вважає: «Я своє написала, могла б ще, але вільно можу не».

Війна застає Цвєтаєву за перекладом іспанського поета Г. Лорки, загиблого від рук фашистів у Гренаді. 8 серпня, проводжаємо Пастернаком і Бічним, Марина Іванівна разом із сином пароплавом їде з Москви в Єлабугу на Камі. Але ні там, ні в Чистополі, де живуть сім'ї письменників, для неї немає роботи, навіть самої чорної, - ні хатньою робітницею, ні посудницею. Марина Іванівна приходить до думки, що Мур з нею пропаде - не прогодувати; вже не раз вона замислюється про самогубство - «рік приміряє смерть», вважаючи, що осиротевшему синові люди допоможуть. «Смерть страшна тільки тілу. Душа її не мислить. Тому, в самогубство, тіло - єдиний герой », - міркує Цвєтаєва. - «Героїзм душі - жити, героїзм тіла - померти».

31 серпня 1941, у відсутність сина і господарів, вона повісилася, залишивши записку синові: «Мурлига! Прости мене, але далі було б гірше. Я тяжко хвора, це вже не я. Люблю тебе шалено. Зрозумій, що я більше не могла жити. Передай татові й Алі - якщо побачиш - що любила їх до останньої хвилини і поясни, що потрапила в безвихідь ».

Але не мене мучить питання: «навіщо комусь вмирати, щоб він нами був помічений?»

Ось так Марина Іванівна і померла, не знаючи точно, але вперто вірячи, що вона не залишиться забутою і непотрібною, що її зрозуміють і оцінять по достоїнству. Але як же так вийшло: і живу не вберегли, і мертву втратили? А де лежить Цвєтаєва - тепер уже, напевно, не встановиш, зі смертю старої-господині, що проводила колись на кладовищі невдачливий квартирантку, остання ниточка обірвалася.

Майже все своє життя Цвєтаєва поневірялася по чужих хатах і в останню годину чужу мотузку приладнала до чужого цвяху, і після смерті місця не має.

Вона була людиною-птахом, що літала по світу і творила добро.

А тоді, в ту хвилину, хіба знали кого ховають? Ми-то давно дізналися?!

«Я дуже любила сміятися, коли не можна».

Що їй огорожі, що ланцюги, камені, написи? За життя жодна мета не могла втримати - і ця, могильна, не втримала.

Російська поетеса похована в російській землі - чого ж ще треба? Всі квіти батьківщини у її узголів'я.

У Москві народилася, в Петербург наїжджала, до Криму гостювала, в Парижі, Берліні та Празі емігрантствовала, а повісилася тут, в глибокій нашої провінції, в російській містечку серед татарських сіл, в будиночку, де останній раз перепав їй ковток рідного повітря. Ніхто не зобов'язував, могла б і далі дихати - сама не захотіла.

Загалом-то від покійних поетів-класиків нам не так вже багато і треба: щоб були переслідувані, щоб мучилися від злиднів, щоб померли молодими і бажано не своєю смертю.



... Вже скільки їх упало в цю безодню,

Разверстую в дали

Настане день - коли і я зникну

З поверхні землі

Застигне все, що співало й боролося

Сяяло і рвалося

І зелень очей моїх

І ніжний голос

І золото волосся ...


Ніхто нічого не забрав -

Мені солодко, що ми нарізно!

Цілую вас через сотні

Роз'єднують верст.

Ніжний і безповоротний

Ніхто не дивився вам услід ...

Цілую вас через сотні

Роз'єднують років


Я тебе відвоюю у всіх

інших - у тій, однієї,

Ти не будеш нічий наречений,

Я нічий дружиною,

І в останній суперечці

візьму тебе -

- Замовкни! -

У того, з яким

Яків стояв

в ночі.


Ні, легше життя віддати,

Чим годину цього блаженного

туману! -

Ти мені велиш -

єдиний наказ! -

І засинати, і прокидатися

рано.

Але я боюся, що все ж

не буду спати

Очі в труні -

Мертвецьким сном

Законним.

Залиш мене.

І відпусти знову:

Совенко - в ніч, безсонну -

до безсонних.


Я з удовиного будинку,

Може бути тому

Так сирітськи прасуються

Його вікна виходять у темряву.

Мені особливі рахунки

І особлива біль,

Я з удовиного будинку

Перекатних голота!

Ні гроша за душею,

А заздрісників - тьма!

Кажуть, не вмію

Жити з великого розуму.

Я з удовиного будинку,

Де латки в ціні,

Де з націнкою горі

Ну а гордість - подвійно!


Якщо б вона знала, що ми прийдемо і будемо шукати сліди її життя і смерті, - скільки нас ще буде ... перерешіть б вона? Нас не було - вулиці - і вона. Ми щодня бували на кладовищі. Скільки імен, скільки хрестів, пам'ятників, могильних каменів. А імені, яке ми шукаємо - немає.

Марини немає. Зникла.


А може, найкраща потіха

Перстом Себастіана Баха

Органного не чіпати луни?

... Розпастися, не залишивши праху

На урну ...


Усе сказане нею самою!

Наші пошуки марні?

Ми не знаємо. Ми будемо шукати!


Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
48.8кб. | скачати


Схожі роботи:
Життя і творчість М І Цвєтаєвої
Життя і творчість МІ Цвєтаєвої
Життя і творчість Марини Цвєтаєвої
Життя і творчість Марини Іванівни Цвєтаєвої
Я люблю Пушкіна Цвєтаєвої цикл М Цвєтаєвої Вірші Пушкіну
Смерть М Цвєтаєвої
Москва в творах МІ Цвєтаєвої
Лірика Марини Цвєтаєвої
Любовна лірика М І Цвєтаєвої
© Усі права захищені
написати до нас