Лірика "срібного" століття різноманітна і музична. Сам епітет "срібний" звучить, як дзвіночок. Срібний вік-це ціле сузір'я поетів. Поетів - музикантів. Вірші "срібного" століття - це музика слів. У цих віршах не було жодного зайвого звуку, жодної непотрібної коми, не до місця поставленої точки. Все продумано, чітко і. . . музично.
На початку XX ст. існувало безліч літературних напрямків ний. Це і символізм, і футуризм, і навіть егофутурізм Ігоря Северяніна. Всі ці напрями дуже різні, мають різні ідеали, переслідують різні цілі, але сходяться в одному: працювати над ритмом, словом, довести гру звуками до досконалості.
Особливо, на мій погляд, в цьому досягли успіху футуристи. Футуризм геть відмовився від старих літературних традицій, "старого мови", "старих слів", проголосив нову форму слів, незалежну від змісту, тобто пішло буквально винахід нової мови. Робота над словом, звуками ставала самоціллю, тоді як про сенс віршів зовсім забувалося. Взяти, наприклад, вірш В. Хлєбникова "Перевертень":
Коні, тупіт, інок.
Але не мова, а чорний він.
Йдемо молодий, долом міді.
Чин покликаний мечем навзнак.
Голод ніж меч довгий?
Пал а норов худий і дух ворона лап ...
Сенсу в цьому вірші ніякого, але воно чудове тим, що кожен рядок читається і зліва направо, і справа на ліво.
З'являлися, винаходилися, створювалися нові слова. З одного лише слова "сміх" народилося ціле вірш "Закляття сміхом":
О, рассм Сміхачи!
О, засмійтеся Сміхачи!
Що сміються сміху, що смеянствуют смеяльно,
О, засмійтеся усмеяльно!
О, рассмешек надсмеяльних - сміх усмейних Сміхачи!
О, іссмейся рассмеяльно цих надсмейних смеячей!
Смейво, смейво,
Усмей, осмей, смішки, смішки,
Смеюнчікі, смеюнчікі.
О, рассм, Сміхачи!
О, засмійтеся, Сміхачи!
Творчість В. Хлєбнікова розпадається на три частини: теоретичні дослідження в галузі стилю та ілюстрації до них, поетична творчість і жартівливі вірші. На жаль, межі між ними проведені вкрай недбало, і часто прекрасний вірш псується домішкою несподіваною та незграбною жарту чи ще далеко не продуманими словотворення.
Дуже відчуваючи корені слів, Віктор Хлєбников навмисно нехтує флексіями, іноді відкидаючи їх зовсім, іноді змінюючи до невпізнання. Він вірить, що кожна голосна містить в собі не тільки дія, але і його напрямок: таким чином, бик - той, хто б'є, бік - те, у що вдаряють; бобер - те, за чим полюють, Бабрій (тигр ) - той, хто полює і т. д.
Взявши корінь слова і приставляючи до нього довільні флексії, він створює нові слова. Так, від кореня "сме" він виробляє "Сміхачи", "смеево", "смеюнчі-ки", "смеянствовать" і т. д. Він мріє про найпростішому мовою з одних прийменників, які вказують напрямок руху. Такі його вірші, як "Сміхачи", "Перевертень", "Чорний Любірь", є значною мірою словником такого "можливого" мови.
Поезія Хлєбнікова тримається не на переживанні "чогось" або на міркуваннях про "чимось". Поет писав, скажімо, саме лісове ранок, а не про ранку, сам вечір у горах, а не про вечір. Кожен образ виявляється точним, створеним знову. Епічність Хлєбнікова інтимна, міф його-домашній, добродушний, казково-яскравий:
Зелений плескіт і переплітаються
І в синій блиск весь світ зник
("Сині кайдани")
Як поет, Віктор Хлєбников заклинальних любить-природу. Він ніколи не задоволений тим, що є. Його олень перетворюється на м'ясоїдного звіра, він бачить, як на "верніссаже" оживають мертві птахи на капелюхах дам, як c людей спадають одягу і перетворюються - вовняні в овець, лляні в блакитні квіточки льону.
Він любить і вміє говорити про давноминулих часів, користуватися їхніми образами. Наприклад, його первісна людина розповідає:
... Що було зі мною
Недавньої часом?
Звір, з ревом гаркою
(Страшний стрибок,
Дихання Печеня),
Особа опік.
Загибель яка!
Дихання дике,
Очима виблискуючи,
Морда велика ...
Але ніж мій врятував,
Не те я загинув.
На цей раз
Був слід забій.
І в ритмах, і в плутанині синтаксису так і бачиш переляканого дикуна, чуєш його схвильовані промови.
Кілька наївний шовінізм дав багато цінного поезії Хлєбнікова. Він відчуває Росію, як азіатську країну (хоча й не запрошує її на навчання мудрості у татар), затверджує її самобутність і бореться з європейськими віяннями. Багато його рядки здаються обривками якогось великого, ніколи не написаного епосу:
Ми водяному дідові зграєю,
Жартуючи, почухай з сміхом п'яти,
Його сім'я проста
Була у нас на святки.
Найслабше його жарти, які справляють враження не сміху, а конвульсій. А жартує він часто і завжди недоречно. Коли коханець Юнони називає її "тітонька мила", коли хтось говорить: "від захвату випала моя щелепа", сумно за поета.
Загалом В. Хлєбников знайшов свій шлях і, йдучи по ньому, він може стати поетом значним. Тим сумніше бачити, який галас підняли навколо його творчості, як запозичують у нього не його досягнення, а його зриви, яких, на жаль, занадто багато. Йому самому ще треба багато вчитися, хоча б тільки у самого себе, і ті, хто роздмухують його незміцнілу дарування, ризикують, що вона врешті-решт лопне.
З пізнім символізмом Хлєбнікова зблизив інтерес до філософії, міфології, російської історії, слов'янському фольклору. Однак не дивлячись на зовнішнє школярськи-ревне проходження "заповітам символізму", Хлєбніков був внутрішньо чужий цій течії, так само як і народжується акмеизму. Розбіжність грунтувалося на докорінну відмінність поглядів на природу Слова (мови) і Часу. Символісти і акмеїстів прагнули виявити в відверненому слові закодовані "вічні сутності" і переміщали сучасність у контекст попередньої культури, вели даний до "первозданної ясності минулого". Філософсько-естетична орієнтація Хлєбнікова була принципово іншою. Поет відраховував початок своєї творчості з надзвичайно потужного по соц. заряду 1905 р.: "Ми кинулися в майбутнє ... від 1905 р.". Гостро переживаючи ганебну поразку на Сході та задуха першої російської революції, напружено розмірковуючи над ходом історії, Хлєбников зробив утопічну спробу знайти певні універсальні числові закони Часу, так чи інакше впливають на долі Росії і всього людства. Минуле, сьогодення і майбутнє в його утопічної системі представлялися лише фрагментами єдиного безперервного Часу, еластичне і циклічно повторюється в своєму круговому розвитку. Справжнє, будучи разом з минулим частиною целокупного часу, отримувало таким чином можливість переміщення в "науково передбачуване" майбутнє. Хлєбнікова підходить до цього питання як учений-дослідник, але, будучи поетом за своєю природною суті, він осягає Час крізь міфопоетичного призму і перетворює предмет дослідження в свою головну і довічну тему поряд з іншим його постійним героєм своєї поезії - Словом, мовою. Слово в його філософсько-поетичній системі переставало бути тільки засобом передачі його культурної традиції в її смислових і естетичних значеннях, а ставало собственнозначімой і самоцінною чуттєвої даністю, річчю і, отже, частиною простору. Саме таким чином, через Час, зафіксоване Словом і перетворене в просторовий фрагмент, здійснювалося шукане філософське єдність "простору-часу". Єдність, яка допускає можливість його переоформлення в слові і, значить, піддається активному регулюванню з волі речетворца. Створювалася зовні логічно-ясна концепція подолання фізичного часу як простору за рахунок реставрації (в минулому) та реконструкції (у цьому і майбутньому) слів-речей і пересозданія на цій основі всієї застигла в просторі і часі системи узаконених художніх форм і соціальних інститутів. Відкривалася як би єдина "книга буття", книга Природи - утопічна мрія Хлєбнікова, поетичному втіленню якої він присвятив все своє життя.
Пошуки Хлєбнікова цілком узгоджувалися з загальним шляхом спрямованого в майбутнє футуризму, який ставився смисли, на противагу символістські, потойбічним абстракціями, до чуттєвих даностей. Це відбувалося і в живопису, також шукала єдність «простору - часу» і насичує просторову зображальність «четвертим виміром», тобто часом. Тому не випадково після знайомства з В. Каменським, що сприяв першої публікації поета (Спокуса грішника / / Весна. - 1908. - № 10), і зближення з групою поетів і художників (Д. М. Бурлюки, Е. Гуро, М. Матюшин ) Хлєбніков стає «невидимої», але головною «віссю обертання» футуризму.
У 1910 р. вийшов спільний збірник групи футуристів - «будетлян» в придуманій Хлєбниковим слов'янської розголос - «Садок суддів». Пізніше до них приєдналися О. Кручених, Б. Лівшиць і В. Маяковський. Інший збірник «будетлян» «Ляпас суспільному смаку» (1912) майже наполовину складалася з творів Хлєбникова: поема «І і Е», «Гнаний - ким, звідки я знаю ?..», знамениті« експериментальні »« Коник »і« Бобеобі співалися губи ... ». На останній сторінці збірника була надрукована обчислена поетом таблиця з датами великих історичних потрясінь. Останньою датою був 1917 р. (пор. з породженим Хлєбниковим пророцтвом в поемі В. Маяковського «Хмара у штанях»: «... в терновому вінку революції гряде шістнадцятий рік»). Подібні розрахунки Хлєбніков, який називав себе «художником числа вічної голови всесвіту», проводив постійно, перевіряючи свою теорію кругового Часу і намагаючись «розумно обгрунтувати право на провидіння» (див. його кн.: «Вчитель і учень», 1912; «Битви 1915 - 1917 рр.. Нове вчення про війну », 1915;« Час міра світу », 1916;« Дошки долі », 1922; статті« Суперечка про першість »і« Закон поколінь », 1914. Деякі ідеї Хлєбникова про« життєвих ритмах »підтверджуються сучасної хронобіології).
У 10 рр.. виходять книги Хлєбнікова «Ряв!», «Творіння 1906 - 1908», «Ізборник віршів. 1907 - 1914 », отримують розвиток розроблені ним раніше« первісні »слов'яно-язичницькі утопії:« Змій поїзда », 1910;« Лісова діва », 1911;« І і Е », 1912;« Шаман і Венера »,« Віла і щезник », 1912;« Діти Видри », 1913;« Труба марсіан », 1916;« Лебедія майбутнього », 1918. У них поетично формулювалася мрія Хлєбнікова про всесветно єднанні «творять» і «винахідників» (їх антиподи «дворяни» і «набувачі») в лоні єдиної і всевременной матері - Природи, одухотвореною людською працею. Хлєбніков. пропонував: «обчислити кожна праця ударами серця - грошовою одиницею майбутнього, якою одно багатий кожен живе» (V, 157). (Розкриття важливою для Хлєбникова теми праці див.: «Ми, Праця, Перший та інше та інша ...», «Ладомир» тощо) Верховним представником «творять», на думку Хлєбнікова., Є поет, а мистецтво стає проектом життя ( ідея життеєвобудівельну мистецтва). Поетичні утопії і життєва поведінка поета зливаються: починаються довічні мандри Хлєбникова по Росії як вираз особливого «внебитового» існування творця.
До 1917 р. розуміння мистецтва як програми життя трансформується в узагальнено анархічну утопію про месіанської ролі поетів - тайновидцем і пророків, які разом з іншими діячами культури повинні створити міжнародне товариство Голів Земної Кулі з 317 членів (317 - одне з виведених Хлєбниковим «магічних» чисел Часу). «Голови» покликані здійснювати програму світової гармонії в «надгосударстве зірки» («Відозва Голів Земної Кулі», 1917).
Одночасно зі створенням «первісних» і космо - міфологічних утопій Хлєбніков виступає і як бунтівний автор антибуржуазний і антітехнократіческіх гротескних пророцтв про «бунт речей», яких, на думку поета, неминучий в урбанізованому майбутньому, якщо його розпорядником стане спільнота «набувачів» і «дворян »(поема« Журавель », 1909; п'єса« Маркіза Дезес », 1909 - 1911, та ін.)
У роки першої світової війни соціалістична активність Хлєбнікова значно зросла, виразно виявився його інтерес до теми сучасності (в 1916 - 1917 рр.. Поет служив рядовим в армії). Ця тенденція посилилася в роки революції та громадянської війни. Хлєбніков, зближуючись в гуманістичному пафосі з Маяковським, не сприймає імперіалістичну бійню (поеми "Війна в мишоловці", 1915 - 1922; "Берег невільників", 1921), але у зухвалому повстанні "колодників землі" він, подібно А. Блоку, бачить справедливість історичної відплати і по слов'янськи билинний розмах перебудови Всесвіту на нових науково - трудових людських засадах ("Кам'яна баба", 1919; "Ніч в окопі", "Ладомир", 1920; "Ніч перед Радами", "Справжнє", "Нічний обшук" , "Малинова шашка", 1921). Хлєбніков активно співпрацює з Радянською владою, працює в Бакинському і Пятигорском відділеннях ЗРОСТАННЯ, в багатьох газетах, в політосвіти Волзько - Каспійської флотилії.
Однак і в ці роки поет залишається утопістом-мрійником. Головну силу, здатну подолати "земної хаос" і об'єднати "творче" усього світу, Хлєбников, як і раніше бачив (поряд з оволодінням "числовими" законами Часу) в заново створеному, винайденому їм "зірковому" мовою, придатному для всієї "зірки" - Землі. Саме цим, а не лише однозначно нігілістичним епатажем футуристів, відкидали весь комплекс культури минулого (в т.ч. і мова), пояснюються великі поетико-лінгвістичні експерименти Хлєбніков, супутні всьому його творчості і здавалися багатьом сучасникам єдиною самоціллю і сутністю хлебниковской поезії. Хлєбников зробив реформу поетичної мови у всьому його обсязі. Звук в його поетичній системі несе в собі самоцінне значення, здатне наситити твори художнім змістом (див. статті "Наша основа", 1919). Витоки сенсу несучих фонем Хлєбніков знаходив у народних заклинаннях і змови (див. поему "Ніч в Галичині", 1913), колишніх, за визначенням поета, "як би заумним мовою в народному слові" (V, 225), - звідси термін «заум »,« заумний мову ». Слова, розкладені на «початкові» фонетичні значення, Хлєбников збирає на основі співзвуч заново, прагнучи сформувати гнізда неологізмів одного кореня (цей процес він називав спочатку «сполученням» коренів, а пізніше - «скорненіем»). За такою методикою будувалися «експериментальні» твори: «Закляття сміхом», «Любхо» та ін Експеримент поширювався і на синтаксис (аж до відмови від розділових знаків), породжуючи особливу асоціативну структуру вірша на зовнішній основі примітивістської техніки і підкресленого інфантилізму поетики: раешника , лубок, анахронізм, «графоманство» і т.п. «Дитина і дикун, - писав Ю. Тинянов про Хлєбнікова, - були новим поетичним особою, раптом що змішав тверді« норми »метра і слова» (Вступ. ст., 1, 23). Антиестетичні "дикунство" і "інфантилізм" Хлєбнікова дійсно були формою футуристичного епатажу по відношенню до застиглому у загальноприйнятих "нормах" старому буржуазному світу. Однак цілісна суть поетико-лінгвістичних експериментів була ширше і включала в себе не тільки руйнує, а й творчий пофос. З відходом у послеоктябрьском творчості Хлєбникова нігілістичного початку поет відмовляється від багатьох крайнощів своїх експериментів у сфері "заумної" поетікі.В той же час він продовжує пошуки методів оновлення жанрової структури лірики, епосу і драми на шляху створення єдиного "синтетичного" жанроутворення. Сюди слід віднести невдалі хлєбниковськими спроби створення "сверхповестей" ("Подряпина по небу", 1920; "Зангезі", 1922), задуману як своєрідна "книга доль", що містить універсальні ключі до оволодіння "новими" знаннями та законами життєтворчості.
Залишаючись в руслі утопічних ідеалістичних концепцій, Хлєбников в умовах нового часу об'єктивно не міг об'єднати навколо свого філософсько-поетичного навчання тривало чинне художній напрям. Проте його художній внесок в теорію і практику радянської поезії надзвичайно значний (словотворчість і ріфмотворчество, розробка інтонаційного вірша, багатоголосся ритмів, філософська проблематика, гуманістичний пафос, жанрові новоутворення та ін.) Маяковський, який вважав вірші Хлєбникова зразком "інженерної", "винахідницької" поезії, зрозумілою "тільки сімом товаришам-футуристів», говорив, однак, що вірші ці «заряджали численних поетів». Дія хлєбниковського «заряду», в силове поле якого потрапили Маяковський, М. Асєєв, Б. Пастернак, О. Мандельштам, М. Цвєтаєва, М. Заболоцький та багато інших. ін, поширюється і на сучасну радянську поезію (В. Висоцький, А. Вознесенський, Є. Євтушенко, представіелі т.зв. «рок-поезії» та ін.)
При підготовці даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.studentu.ru