Сучасна російська правова система

Курсова робота
з курсу «Загальна право»
на тему: «Сучасна російська правова система»

Зміст
1. Загальна характеристика і структурні елементи правової системи .. 5
1.1 Поняття і структура правової системи .. 5
1.2 Система права і система законодавства. 10
2. Особливості російської правової системи .. 13
2.1 Історичні аспекти розвитку правової системи в Росії. 13
2.2 Розвиток правової системи в радянський період. 17
2.3 Особливості розвитку російської системи права. 23
Висновок. 35
Список використаної літератури .. 37

Введення
Події, що сталися на початку попереднього десятилітті зміни соціально-політичного устрою Російської Федерації вимагали створення нових правових засобів соціального регулювання системи суспільних відносин, що містяться в правовій системі. У зв'язку з цим, теоретична розробка концепції сучасної російської правової системи та реальне її втілення в практичній діяльності, становить одну з першочергових завдань, від вирішення якої залежать багато інші правові проблеми, зокрема, питання, пов'язані з удосконаленням права в цілому, визначенням його місця і ролі серед інших юридичних явищ і соціальних регуляторів.
Це стає актуальним в умовах побудови демократичної правової держави, де право набуває провідного значення, а правова наука потребує узагальнюючої категорії, що дозволяє оперувати нею при науковому аналізі всієї правової дійсності. Такий універсальною категорією і є поняття «правова система». Правова система, будучи основною регулюючої суспільні відносини силою, здійснює правове регулювання у відповідності з існуючими соціальними, економічними, політичними, духовними і складаються на їх основі правовими принципами, існуючими в суспільстві на певній стадії його розвитку.
Отже, одним з факторів, що визначають формування правової системи, є державна ідеологія. З цих позицій необхідно зазначити, що ефективність правової системи безпосередньо залежить від якості вираження у правових нормах принципів правового регулювання, відповідних громадському правосвідомості, службовця критерієм легітимності того чи іншого нормативно-правового акту.
Іншим конститутивним аспектом побудови правової системи є її об'єктивація, яка знаходить своє вираження в усій сукупності нормативних актів, що видаються органами державної влади. Тому, основним завданням, без вирішення якої неможливо досягти успіхів у будь-якій сфері суспільного життя, є, насамперед, зміцнення держави в особі всіх інститутів та усіх рівнів влади.
Принцип федералізму, закладений в системі законодавства Російської Федерації, обумовлює формування складені правової системи, що складається з відповідних правових систем її суб'єктів. Обов'язковою умовою успіху розпочатих перетворень є врегулювання відносин між федеральним і регіональним рівнями влади, тому що відсутність належного механізму взаємодії між ними призводить до виникнення певних проблем у процесі створення цінностей, що відповідають рівню громадянського суспільства і правової держави.
Розгляд проблем, пов'язаних зі створенням і функціонуванням сучасної правової системи Російської Федерації є стрижневим, так як саме правова система втілює в собі домінуючі на даному етапі розвитку суспільства соціально-політичні, соціально-економічні та політико-правові ідеї, опосередковуючи їх в загальнообов'язкове державно-владне веління. Розгляд даного питання дозволить також виявити основні напрямки у розвитку правової системи відповідно до доктрини федеративного демократичної правової держави, шляхи втілення в реальне життя основних його принципів і можливості оптимізації діяльності державно-політичних інститутів влади.

1. Загальна характеристика і структурні елементи правової системи
1.1 Поняття і структура правової системи
Система права суть внутрішню будову (структура) права, що відображає об'єднання і диференціацію юридичних норм. Основна мета цього поняття - пояснити одночасно інтегрування і ділення нормативного масиву на галузі та інститути, дати системну характеристику позитивного права в цілому. Позитивне право, будучи нормативним ядром правової системи конкретного суспільства, володіє такими якостями, як цілісність і автономність, стабільність та динамізм, взаємозв'язок і структурованість, має власний зміст і джерела розвитку. Особливо тут потрібно наголосити на тому, що структура права (його система) зумовлює його форму (систему законодавства) і нерозривно з нею пов'язана.
У теорії права вироблено неоднозначні трактування поняття «правова система». Згідно з однією з них, під правовою системою розуміється право певної держави, термінологічно позначається як «національна правова система». Поняття «правова система», що використовується в іншій трактуванні, тісно пов'язане з порівняльним правознавством і служить для позначення відносної єдності правових систем, що мають подібні юридичні ознаки, і відображає ті особливості названих систем, що обумовлені подібністю конкретно-історичного розвитку їх елементів, що відбивають відносну самостійність правової форми, особливості техніко-юридичного змісту права, що є підставою для їх інтеграції у правові сім'ї. У зв'язку з цим правова система виступає об'єктом дослідження порівняльного правознавства як вихідна база, основа порівняльно-правових досліджень.
Що ж стосується поняття правової системи у вузькому сенсі, то тут також висловлюються різні точки зору. Зокрема, С.С. Алексєєв вважає, що правова система - це все позитивне право, що розглядається в єдності з іншими активними елементами правової дійсності - правовою ідеологією і судовою практикою. Відповідно елементами правової системи є: власне об'єктивне право як сукупність загальнообов'язкових норм, виражених у законі, інших визнаних державою формах позитивного права; правова ідеологія - активна сторона правосвідомості; судова практика. На думку Ю.А. Тихомирова, поняття правової системи стане більш однорідним, якщо буде включати чотири групи елементів:
а) праворозуміння - правові погляди, правосвідомість, правову культуру, правові теорії, концепції, правовий нігілізм;
б) правотворчість - як пізнавальний і процесуально-оформлений спосіб підготовки і прийняття законів та інших правових актів;
в) правовий масив - структурно оформлена сукупність офіційно встановлених і взаємопов'язаних правових актів;
г) правозастосування - механізм реалізації правових актів та забезпечення законності.
Однак, зазначені підходи не характеризують правову систему саме як системне явище, під яким розуміється об'єктивне об'єднання по змістовними ознаками окремих правових частин у структурно впорядковане цілісну єдність, що має відносну самостійність, стійкістю і автономністю функціонування.
При розгляді структури правової системи необхідно мати на увазі, що в якості основного елемента вона включає в себе право, яке є результатом взаємодії держави і суспільства у створенні містяться у правових нормах легітимних приписів, що виражають основний зміст суспільної правосвідомості та рівень його розвитку в усіх сферах життєдіяльності . Роль суспільства у формуванні владних приписів є визначальною по відношенню до діяльності органів держави, які безпосередньо створюють норми права, так як воно є носієм основних критеріїв регулювання існуючих в ньому відносин. Дані критерії згодом трансформуються в основні принципи права, які розвиваються і конкретизуються в правових нормах, створюючи при цьому певні способи і методи правового регулювання.
Щоб освоїти право як систему, необхідно виявити підстави побудови, критерії інтеграції та диференціації юридичних норм. З позицій генетичного підходу можна виділити первинні і похідні від них критерії. В якості первинного (природного) критерію по відношенню до права виступає людина. Похідними в цьому плані можуть бути різні, якимось способом оформлені соціальні та соціально-політичні утворення, перш за все держава і суспільство. Звідси беруть початок системоутворюючі, що цементують право як єдине ціле зв'язку і ті зв'язки, які обумовлюють його поділ на природнє і позитивне.
Під природним правом розуміється сукупність прав і обов'язків, що випливають із самої природи людини як розумної соціальної істоти, ті права та обов'язки, які стали справедливими нормами поведінки людей у ​​суспільстві. Позитивне право являє собою систему норм, які містять певні права та обов'язки, що виходять від держави і суспільства, виражених (закріплених) до нормативно-правових документах (законах, судових прецедентах, актах виконавчої влади). При цьому треба мати на увазі, що всі правові системи сучасного позитивного права в тій чи іншій мірі засновані на природному праві, містять природно-правові засади. Право також диференціюється на приватне, спрямоване на задоволення потреб та захист інтересів окремих осіб, і публічне, яке охороняє загальні інтереси держави.
Історичний підхід дозволяє простежити весь шлях становлення права як системи. Загальним дивись критерієм тут виступає форма (джерело) права, аналіз якої дає можливість визначити принципи, характерні для тієї чи іншої системи права, специфіку компонування її елементів, архітектоніку. У відповідності з даним критерієм розрізняють звичайне (традиційне) право, прецедентне право, договірне право і право законів (кодифіковане, статутне, декретний право).
Історичний погляд, розкриваючи генетичні зв'язки системи права, що становлять її основу, одночасно дозволяє простежити динаміку змін системи в часі і просторі. Це пов'язано, зокрема, з розвитком людини як індивіда і члена різних соціальних утворень. Тут проявляються вплив на право різних релігійних, ідеологічних, етнічних факторів, співвідношення між ними. У цьому плані, наприклад, виділяються системи мусульманського права, індуського права.
Системно-структурний зріз позначає просторове, певним чином упорядковане розташування норм права. Юридична норма є первинний і кінцевий структурний елемент права. Вона перша відчуває на собі зміни, в ньому відбуваються. Завдяки своєму універсальному, наскрізного значенням, норма права поширює свої властивості й на інші рівні системи, служить точкою відліку, одиницею виміру правової матерії.
Норма права самостійно регулює якусь одну сторону (грань) суспільних відносин. Для правового регламентування відносини в цілому найчастіше потрібна взаємодія комплексу норм (матеріальних, процесуальних, дефінітивних, оперативних).
Інститут права - це відособлена група юридичних норм, що регулюють суспільні відносини конкретного виду. Як приклад можна назвати інститут права власності в цивільному праві, інститут відповідальності посадових осіб в адміністративному праві, інститут виборчого права і норми, що регулюють статус депутата, в конституційному праві. Інститути можуть бути галузевими та міжгалузевими (комплексними).
Галузь права являє собою відокремлену сукупність юридичних норм, інститутів, що регулюють однорідні суспільні відносини. Вона відображає більш високий рівень системоутворюючих зв'язків, характеризується певною цілісністю, автономністю.
Галузі поділяються на матеріальні і процесуальні. До перших належать, наприклад, цивільне, трудове, кримінальне, земельне право. Другу групу складають громадянське процесуальне, кримінально-процесуальне та адміністративно-процесуальне право. Починає складатися і галузь конституційно-процесуального права.
Критеріями поділу права на галузі й інститути виступають предмет і метод правового регулювання. Предмет правового регулювання - це фактичні відносини людей, об'єктивно потребують правового опосередкування. Коло їх досить широкий і різноманітний - трудові, управлінські, майнові, земельні, сімейні та ін Їм притаманні такі риси: 1) життєво важливі для людини та її об'єднань відносини; 2) вольові, цілеспрямовані (розумні) відносини; 3) стійкі, повторювані і типові відносини; 4) відносини поведінкові, за якими можна здійснювати зовнішній контроль (наприклад, юрисдикційними органами).
Суспільні відносини виступають в якості головного об'єктивного (матеріального) критерію поділу права на галузі та інститути. Структура цих відносин, їх тип, рід, вид обумовлюють в певній мірі структурні та змістовні параметри норми, інституту, галузі і права в цілому.
Метод правового регулювання є сукупність прийомів юридичного впливу на поведінку людей, вироблених в результаті тривалого людського спілкування. Якщо предмет правового регулювання відповідає на питання, що регулює право, то метод - на запитання, як регулює. Метод об'єднує об'єктивні і суб'єктивні моменти і носить по відношенню до предмета додатковий (процесуальний) характер.
При регулюванні суспільних відносин використовуються різні методи: імперативний і диспозитивний, альтернативний і рекомендаційний, заохочення та покарання. Їх застосування залежить від змісту відносин, розсуду законодавця, що склалася правозастосовчої практики, рівня правової культури населення. Названі методи можуть діяти самостійно і в сукупності, у взаємодії один з одним.
Найбільш поширені і полярні за своїми характеристиками імперативний і диспозитивний методи. Імперативний метод побудований на відносинах субординації, підпорядкованості одних суб'єктів права іншим. Він характерний для адміністративного, кримінально-виконавчого права. Диспозитивний метод передбачає рівність сторін і застосовується в галузях приватного права (цивільного, трудового, сімейного).
1.2 Система права і система законодавства
Правова система об'єктивно являє собою синтез систем права і законодавства, в якому вони співвідносяться як форма і зміст одного і того ж явища. При цьому система права покликана реалізовувати положення правових принципів, які в результаті об'єктивації у конкретних правових нормах здійснюють безпосередній регулятивний вплив, а система законодавства відповідає у своєму змісті системі права і одночасно створює систему зовні виражених його джерел [1].
Під системою законодавства розуміється сукупність нормативно-правових актів, в яких об'єктивуються внутрішні змістові та структурні характеристики права. Дана система є зовнішнім виразом системи права. Збіг між системою права і системою законодавства в межах від окремої норми до права в цілому не абсолютно. У цих межах вони існують самостійно, оскільки володіють своєю специфікою, мають власні тенденції розвитку.
Система законодавства складається в результаті видання правових норм, закріплення їх в офіційних актах та систематизації цих актів. Вона має складну структуру. Залежно від підстав (критеріїв) можна виділити горизонтальну, вертикальну, федеративну і комплексну системи законодавства.
Горизонтальне (галузеве) будова системи законодавства обумовлено предметом правового регулювання - фактичними суспільними відносинами. На основі цього критерію вичленяються галузі законодавства, що відповідають галузям системи права (конституційне право - конституційне законодавство, трудове право - трудове законодавство, цивільне процесуальне право - цивільне процесуальне законодавство).
Вертикальне (ієрархічне) будова відображає ієрархію органів державної влади та нормативно-правових актів за їх юридичною силою. На чолі системи нормативно-правових актів Російської Федерації стоїть Конституція, далі йдуть закони, укази Президента, постанови Уряду, нормативні акти місцевих органів влади, локальні нормативні акти.
Федеративну будова системи грунтується на двох критеріях - федеративної структурі держави і колі повноважень суб'єктів Федерації у сфері законодавства. Відповідно до ст. 65 Конституции РФ и Федеративным договором от 31 марта 1992 г. можно выделить три уровня нормативно-правовых актов Российской Федерации: федеральное законодательство (Конституция РФ, основы законодательства, федеральные законы, указы Президента, постановления Правительства РФ и иные нормативные акты Федерации); законодательство субъектов Российской Федерации – республик в составе РФ (конституции республик, законы и иные нормативные акты), краев, областей, автономных округов, автономной области, городов федерального значения - Москвы, Санкт-Петербурга (уставы, законы, постановления глав администраций и иные нормативные акты); законодательство органов местного самоуправления (решения, постановления).

Середина 50-х – конец 80-х гг. – эпоха либерализации (со своими подъемами и спадами), приведшая к смене общественно-политического строя, распаду СССР и изменению всех ориентиров развития, фундаментальных ценностей общественной системы в целом. Этот период характеризовался некоторыми технико-юридическими достижениями в законодательной сфере (кодифицированы все основные отрасли права, приняты Конституция СССР 1977 г., ряд законов декларативно-демократической направленности, например Закон СССР о трудовых коллективах и повышении их роли в управлении предприятиями, учреждениями, организациями 1983 г.).
З кінця 80-х рр.. мы являемся свидетелями кардинальной переделки нашей правовой системы. Сопровождается она весьма болезненными факторами: сначала «война законов», острые противоречия между органами законодательной и исполнительной власти, «парад суверенитетов» национально-государственных и административно-территориальных единиц в бывшем Союзе ССР, а потом и в Российской Федерации, затем взрыв преступности, включая Чечню, а также резкий рост коррумпированности государственного аппарата и нарушения прав целых слоев и групп населения и др. Ситуация эта весьма опасна, но не безнадежна для нарождающихся правовых отношений, поскольку происходящие перемены имеют целью построение правового государства, обеспечение прав и свобод человека в РФ, что невозможно без введения ситуации в четкие правовые рамки.

2.3 Особенности развития российской системы права
Деятельность всей системы органов власти в правовом государстве в соответствии с принципом разделения властей на законодательную исполнительную и судебную способствует образованию нормативно-законодательных и нормативно-судебных элементов, синтезированных в современной российской правовой системе.
До недавнего времени правовая система Российской Федерации входила в прекратившее свое существование семью социалистического права, которую образовывали страны, ранее входившие в социалистическое правовое сообщество. До возникновения социалистической правовой семьи, указанные страны принадлежали к семье романо-германского права, поэтому впоследствии они сохраняли характерные для него черты.
Особенностью российской правовой системы переходного периода явилось то, что на начальном этапе ее возникновения действовало большинство нормативных актов бывшего РСФСР, причем некоторые из них сохраняют юридическую силу и по сегодняшний день. С течением времени вновь образованные органы государственной власти издавали собственные нормативные акты, обеспечивая тем самым появление обновленной правовой системы Российской Федерации. В связи с этим возникла необходимость определения роли и места вновь возникшей правовой системы в типологии современных правовых систем. В юридической литературе по данному вопросу существуют несколько точек зрения. Согласно одной, прежняя принадлежность социалистических стран к романо-германской правовой семье позволяет вести речь лишь об их возвращении в это сообщество. Согласно другой, для того, чтобы определиться в правовой природе бывших социалистических стран недостаточно традиционных технико-юридических и социально-экономических критериев[4].
Историческая и этнокультурная специфика России, других восточноевропейских стран требует учета в компаративистских исследованиях в большей степени, чем это было ранее, такой фактор дифференциации правовых семей, как этноправовые и культурно-исторические особенности правового регулирования. Поэтому прежние социалистические страны образовывают славянскую правовую семью. В связи с изложенным, хотелось бы еще раз подчеркнуть, что в современном мире правовое регулирование фактически осуществляется лишь двумя типами правовых систем. Поэтому, казалось бы, правомерно вести речь о возврате к романо-германскому правовому сообществу. Между тем, в настоящее время в Российской Федерации среди законодательных элементов правообразования существуют и нормативно-судебные элементы. Это видно из того, что все большую роль в правовом регулировании большинства отраслей начинает играть доктринальная трактовка законодательных положений, проводимая судебными органами власти, путем принятия соответствующих решений по спорным вопросам законодательства, а также при отсутствии законодательного регулирования какого-либо вопроса. Прежде всего, это касается решений Конституционного Суда РФ, Верховного Суда РФ, Высшего Арбитражного Суда РФ.
Указанная тенденция явилась следствием интеграции Российской Федерации с государствами нормативно-судебной правовой семьи на основе общей концепции правового государства (к примеру с США), обусловившей процессы интеграции правовых явлений в рамках существующей типологии правовых систем на фоне развития международного права. Поэтому становится все труднее говорить о принадлежности правовой системы Российской Федерации только лишь к нормативно-законодательному типу.
Принципы правового государства обеспечили формирование объективного права в соответствии с новой политико-правовой доктриной, что повлекло существенное изменение содержания норм составляющих основу российской правовой системы. При этом зачастую сохраняли действие нормы прежней правовой системы, но лишь в той части, в какой они не противоречили вновь возникшим принципам правового регулирования. Что касается системы права, то здесь изменения произошли в составе и содержании норм как публично-правовых, так и частноправовых отраслей. Причем изменение содержания частноправового воздействия напрямую зависит от соответствующего изменения публично-правового режима регулирования. Это связано с тем, что публичное право включает в себя основные вопросы формирования правовой системы и обеспечения ее устойчивости в условиях происходящих перемен.
В отраслях публичного права изменения связаны с тем, что основными принципами правового регулирования стали принципы верховенства закона, верховенства прав и свобод человека и гражданина, приоритета международного права над национальным. Данные принципы стали началами правового регулирования в конституционном, уголовном, административном, налоговом, гражданско-процессуальном, уголовно-процессуальном, арбитражно-процессуальном праве, а также в комплексных публично-правовых и частноправовых отраслях и институтах (например в земельном, трудовом, банковском и др.).
Что же касается частноправовых отношений, то здесь следствием признания приоритета общечеловеческих ценностей над государственными, явилась более широкая диспозитивность поведения субъектов, когда их некоторые сознательные волевые акты, направленные на реализацию своих естественных прав, приобрели нормативность и государственное обеспечение и защиту в частноправовых отраслях (гражданском, семейном и др.). Это, в свою очередь, обусловило расширение сферы диспозитивно-правового воздействия, и установление нового правового режима в отраслях частного права.
В целом, можно сказать, что структура системы права в виде его деления на отрасли, институты и нормы, осталась прежней, однако в результате изменения системы общественных отношений, изменились и предметы правового регулирования, служащие основанием дифференциации на отрасли и институты. Следствием этого явилось появление новых отраслей, институтов и норм (к примеру налогового, бюджетного, банковского, земельного права и др.). Иными словами, вновь возникшие отрасли, институты и нормы осуществляют правовое воздействие в рамках новой системы общественных отношений и соответствующих правовых принципов, находясь при этом в тесной генетической связи, которая и образует новую структуру системы права.
Изменения структуры системы права, повлекло, в свою очередь, соответствующие изменения в системе законодательства. В законодательной сфере развитие было направлено на реализацию новых принципов в конкретных правовых актах, связанных с оформлением институтов российской государственности и нового курса экономической, социальной, международной политики. В экономической сфере первоначально принимались законы о предприятиях, о собственности, о приватизации, направленные на реализацию принципа собственности. Следом за ними появился поток законов о статусе хозяйствующих субъектов, об акционерных обществах, о банках, о финансово-промышленных группах, о сельскохозяйственной кооперации, о банкротстве и др., которые регламентировали основанную на праве собственности хозяйственную деятельность.
Далее, Гражданский кодекс РФ заложил основу регуляции отношений в сфере экономики. Стали приниматься законы, устанавливающие режим формирования и использования имущества государства: о бюджетной и налоговой системах, о бюджетной классификации, о бухгалтерском учете, о государственном заказе и др. Значительный массив законодательных актов направлен на реализацию основных прав и свобод человека гражданина. Были приняты законы о культуре, здравоохранении, науке и других участках социального устройства общества, которые заложили основы законодательства в этой сфере. Одной из тенденций развития российского законодательства является также его тесное взаимодействие с принципами и нормами международного права. В этих целях издаются нормативные акты, направленные на ратификацию положений международных договоров и соглашений и включение их, тем самым, в российскую правовую систему.
Таким образом, сложившаяся на данный момент внутренняя структура законодательства может быть представлена следующим образом: конституционное законодательство как базовая отрасль, далее, две опорные отрасли – административное и гражданское законодательство – и отрасли финансового, налогового, трудового, земельного, аграрного, социального, семейного, экологического, горного, уголовного, гражданско-процессуального и уголовно-процессуального законодательств, законодательства о судоустройстве. Указанные отрасли делятся на подотрасли, институты, нормативные акты и отдельные нормы. Значительные изменения правовой системы произошли и во внешней структуре системы законодательства. Особое значение в ходе построения обновленной российской государственности приобретает развитие законодательства в сфере оформления государственно-политических институтов власти, так как именно в этой сфере происходит образование внешней структуры системы законодательства.
Анализ конституционного законодательства Российской Федерации, регулирующего деятельность органов государственной власти, позволяет сделать вывод, что здесь правовое регулирование общественных отношений происходит на двух уровнях – федеральном и на уровне субъекта федерации. Причем оба уровня предполагают наличие относительно самостоятельных правовых систем. Во-первых, федеральное законодательство образует систему законодательства Российской Федерации, так как именно она является суверенным государством, обладающим системой федеральных органов, деятельность которых и ведет к ее созданию. Во-вторых, субъекты федерации обладают системой собственных органов власти, наделенных определенной компетенцией, позволяющей издавать нормативные акты, в пределах своих полномочий. При этом правовые системы субъектов федерации не должны противоречить федеральным нормативным правовым актам.
Реализация всей совокупностью органов государственной власти своей компетенции находит объективацию в праве, формирование которого по своим исходным началам носит объективно обусловленный, необходимый характер. Таким образом, роль государства является определяющей на стадии правообразования. Именно оно осуществляет принятие соответствующих актов, и в силу этого соответствующие нормативные обобщения обретают свойство права, становятся общеобязательными нормативными положениями. При этом основное значение будет иметь построение эффективной законодательной системы, так как именно с ее помощью можно придать праву характер объективного системного явления, или, иными словами, создать правовую систему.
Анализируя соотношение системы федерального законодательства и систем законодательства субъектов Российской Федерации, необходимо отметить, что указанные правовые явления взаимосвязаны не как части и целое, а как равнозначные элементы единой правовой системы Российской Федерации. Такой вывод позволяют сделать следующие особенности российской государственности. Так, полнотой государственной власти обладают не только федеральные органы государственной власти, но и органы власти субъектов федерации. Далее, разграничение компетенции между указанными органами носит прежде всего конституционный характер. Федеральные органы власти и органы власти субъектов федерации взаимодействуют в рамках единой системы государственной власти при отсутствии единства системы законодательных и судебных органов, а также ограниченном предметами исключительного ведения субъекта федерации единства системы органов исполнительной власти. Создаваемые же указанными органами правовые системы обладают относительной самостоятельностью саморазвития и в своей взаимосвязи образуют правовую систему Российской Федерации, выступающую как целостный нормативно-правовой массив, развивающийся на основе общих принципов.
Крупная, можно сказать, глобальная задача, которую нужно решить в ходе правотворческой деятельности в ближайшие годы - формирование практически новой нормативно-правовой системы (системы законодательства), которая бы отражала и направляла происходящие в обществе изменения фундаментальных начал жизнедеятельности: переход от огосударствленной экономики к экономике, где значительную роль играют частная собственность, приватизированные предприятия, частнопредпринимательская деятельность; от всеобщей имущественной унификации в нищете (за малым исключением) к формированию среднего класса, созданию достойного человека уровня материального благосостояния; от навязываемой народу узкой группой партийного руководства политики к политике, основанной на интересах электората и определяемой в конечном счете избирателями; от имперской национальной политики к политике, основанной на равноправии и самоопределении народов в Российской Федерации.
Для выполнения этих задач правотворческая деятельность должна отвечать ряду требований. Прежде всего, она должна быть законодательно урегулированной так, чтобы был сформирован работающий механизм по выявлению, учету и согласованию интересов всех групп и слоев российского общества, по созданию юридически совершенных нормативно-правовых актов. На уровне Федерального Собрания РФ требуется выработка основополагающих в этой сфере нормативно-правовых документов - регламентов палат, в особенности Государственной Думы; на уровне субъектов Федерации - создание модельного регламента их законодательных (представительных) органов, в котором были бы отражены общие принципы и особенности их собственной законодательной деятельности и участия в федеральном законотворчестве. Особое внимание федеральный законодатель должен уделять системному, кодификационному правотворчеству, результатом которого станут крупные блоки правовых норм, комплексно регулирующие области, виды общественных отношений.
Вторым по значению после правотворчества видом юридической деятельности является правоприменение - властное индивидуально-правовое регулирование общественных отношений. Основное предназначение правоприменительной деятельности - проведение в жизнь правовых норм с учетом индивидуальных особенностей ситуации.
Кроме того, через правоприменение осуществляется государственное принуждение в случае нарушения правовых норм. И здесь на первое место выходит правосудие, органы которого тоже действуют на основании закона. Однако их деятельность не ограничивается применением права в точном смысле этого слова. «Правосудие, – отмечает С.С. Алексеев, – это не механическое претворение в жизнь писаных юридических предписаний (как это было в советскую эпоху), а само живое право, право в жизни». Сказанное означает, что суды при решении конкретных дел могут и должны применять принципы и нормы международного права, которые в соответствии с Конституцией РФ являются составной частью правовой системы России. Они также должны ориентироваться и на фундаментальные правовые ценности – права человека, которые могут быть закреплены лишь в самом общем виде в принципах права или правового сознания. «Права и свободы человека и гражданина являются непосредственно действующими. Они определяют смысл, содержание и применение законов, деятельность законодательной и исполнительной власти, местного самоуправления и обеспечиваются правосудием» (ст. 18 Конституции РФ). Если в ходе рассмотрения дела суд установит факт несоответствия акта государственного или иного органа закону, то решение принимается в соответствии с законом (ст. 120 Конституции РФ).
Конституция РФ установила также широкий круг новых и уточнила известные ранее права граждан в области судопроизводства и правовой системы в целом: право каждого человека на судебную защиту всеми не запрещенными законом способами, право на обжалование в суд действий и решений не только должностных лиц, но и органов государственной власти, местного самоуправления, общественных объединений, право на обращения в межгосударственные органы по защите прав и свобод человека, если исчерпаны все имеющиеся внутригосударственные средства правовой защиты, право на получение квалифицированной юридический помощи, право пользоваться помощью адвоката (защитника) с момента задержания, заключения под стражу или предъявления обвинения, право считаться невиновным до вступления в силу приговора суда (презумпция невиновности), право на освобождение от свидетельских показаний против себя самого и своих близких родственников, право на возмещение ущерба, причиненного государством, и др. В нашей правовой системе возрожден институт присяжных заседателей.
Перечисленные новеллы говорят о том, что роль и значение правосудия в нашей стране многократно возрастают и в перспективе статус решений судебных органов должен приблизиться (в сфере прав человека) к статусу судебных решений в странах прецедентного права. Конституция РФ дает юридические основания для такого вывода.
Важным аспектом правовой системы является правовое поведение граждан, организаций и органов, складывающееся в конечном счете во всеобъемлющий правовой порядок в стране. В любом государственно-организованном обществе законодатель может устанавливать те или иные юридические нормы и принципы, тот или иной правовой статус лиц и организаций, а общественное правовое сознание – стремиться и желать установления и (или) соблюдения каких угодно прав и свобод, каких угодно правовых режимов, но если это не будет воплощено в реальном правовом порядке, то уровень правовой культуры в данном обществе станет отражать не идеальные мотивы и стремления, а то, что есть на самом деле.
Последним по счету, но не по значению, является такой компонент правовой системы, как нормативно-правовые акты – писаное право, составляющее нормативно-правовую подсистему правовой системы. С точки зрения юристов позитивистской ориентации, нормативно-правовые акты суть центр правовой системы, а с позиции сторонников естественно-правовой доктрины, отстаиваемой в настоящей работе, – это не более чем важный ее компонент. Но считать подход позитивистов полностью ошибочным было бы методологически некорректно: это стиль мышления, мировоззрение, имеющее известные конкретно-исторические обоснования и пределы.
Термин «законодательство» в теории и на практике используется в широком и узком смысле. В узком смысле – это система действующих законов. Законодательство в широком смысле слова означает все действующие в стране нормативные акты.
Важными новеллами являются следующие серьезные изменения нашей правовой системы за время реформ. Так, например, Конституция РФ имеет сейчас не только высшую юридическую силу (так было и раньше, хотя формально – теоретически), но и прямое действие, что означает право и обязанность суда, других органов государственной власти и управления, всех должностных лиц при отсутствии необходимого закона применять непосредственно Конституцию, на которую в таком случае делается прямая отсылка.
Кроме того, согласно п. 3 ст. 15-Конституции РФ «неопубликованные законы не применяются». Данная норма направлена на искоренение практики «тайной дипломатии» советского государства против своего народа, которая была широко распространена и выражалась в том, что неопубликованные нормативные акты регулировали, а точнее, ограничивали права и свободы советских граждан, налагали на них новые обязанности. Но еще более важно положение п. 3 о том, что не только законы, но и «любые нормативные акты, затрагивающие права, свободы и обязанности человека и гражданина, не могут применяться, если они не опубликованы официально для всеобщего сведения».
Очень важным является то, что в силу п. 4 ст. 15 Конституции «общепризнанные принципы и нормы международного права и международные договоры Российской Федерации являются составной частью ее системы. Якщо міжнародним договором Російської Федерації встановлені інші правила, ніж передбачені законом, то застосовуються правила міжнародного договору ». Приведенное правило, во-первых, делает нашу правовую систему открытой для передовых, прогрессивных положений, принципов и норм международного права, так как они теперь входят в нее составной частью, и, во-вторых, устанавливает приоритет норм, содержащихся в международных договорах Российской Федерации, перед внутринациональным законодательствам. Сказанное относится и к международным договорам СССР, так как Россия является его правопреемником. Наиболее важное значение имеют Пакты о гражданских и политических, а также об экономических, социальных и культурных правах 1966 г. и конвенции Международной организации труда (МОТ).
В российской правовой системе происходят ныне и другие весьма важные изменения. Например, резко возрастает роль закона в системе источников права. Такое положение обусловлено общим духом и смыслом Конституции РФ, провозгласившей Россию демократическим федеративным правовым государством, прямым ее указанием на то, что законы имеют верховенство на всей территории РФ (п. 2 ст. 4), а суды, установив при рассмотрении дела несоответствие акта государственного или иного органа закону, принимают решение согласно закону (ст. 120).
Сегодня в России идет процесс становления частного права. Держава стає на захист тих домовленостей, які уклали між собою приватні особи. Цей процес можна порівняти з роздержавленням соціалістичної власності, приватизацією. Як у сфері економіки з'являється суб'єкт, наділений приватною власністю, так і в правовій сфері виникає суб'єкт, наділений істотною автономією, незалежністю, можливістю самостійно, вільно і в своєму інтересі вирішувати свої приватні справи, не завдаючи при цьому шкоди правам і законним інтересам інших осіб, тобто суб'єкт, приватне право якої гарантується державою. Це призводить до зростання значення диспозитивного методу правового регулювання.
Принципиально новым феноменом в истории российской правовой системы является наделение всех субъектов РФ правом издания законов, что приведет к формированию наряду с федеративной нормативно-правовой системой самостоятельных региональных нормативно-правовых систем, а в рамках федеративного права, кроме того, должна сложиться новая подсистема – коллизионное право (ст. 71 Конституции РФ.) Это значительно усложняет правовое регулирование, но увеличивает «приближенность» субъекта регулирования к объектам, а также роль правосудия как центра разрешения всевозможных споров и коллизий.
Российская правовая система находится ныне в ситуации глубоких структурных реформ. При этом основным направлением ее развития является построение правового государства на базе развитого гражданского общества, где центральным звеном, высшей ценностью выступали бы права человека, реально обеспеченные, гарантированные и защищенные.

Висновок
Социально-политической особенностью российского общества является его федеративная государственность. Указанная особенность, предопределяя деятельность системы государственных органов в соответствии с принципом федерализма, детерминирует образование правовых систем субъектов федерации, как составных элементов правовой системы Российской Федерации. Функционирование федеральных и региональных органов государства осуществляется в рамках единой государственной власти. Это указывает на необходимость развития системного законотворчества, обусловленного конституционной формой федерализма, позволяющей вырабатывать логически связанную, соподчиненную систему нормативных актов.
Стратегическими целями развития российской политической системы и государственности сегодня является построение такого государственно-правового механизма, который был бы действительно направлен на реальное обеспечение провозглашенного Конституцией РФ положения о правах человека как высшей ценности. Кроме того, необходима отработка системы реального воздействия человека на государство через институты гражданского общества, которые пока находятся в стадии становления. Обе задачи глобальные и долговременные. От их решения, однако, будет зависеть реальность рассматриваемого здесь положения о субъекте как центре и основе российской правовой системы. В настоящее время это – лишь идеал, цель нашего политико-правового развития.
Действующая в Российской Федерации правовая система содержит реальные государственно-правовые механизмы ее эффективного построения при надлежащем их использовании и применении в ходе законотворческой и правоприменительной деятельности. Указанные механизмы способствуют устранению юридических коллизий и правовых пробелов, путем создания стройной системы законодательства, с одной стороны, и развития прецедентного права – с другой.

Список використаної літератури
1. Алексєєв С.С. Теорія права. М. 2004.
2. Алексєєв С.С. Право: Азбука. Теорія. Філософія. Опыт комплексного исследования. М. 2006.
3. Давид Р., Жоффре-Спінози К. Основні правові системи сучасності. М. 2005.
4. Марченко М.М. Порівняльне правознавство. М. 2001.
5. Леушин В, И. Конституция России в свете теории естественного права. М. 2004.
6. Правовые проблемы евроазиатского сотрудничества: глобальное и региональное измерение. Єкатеринбург. 2003
7. Саїдов А.Х. Порівняльне правознавство і юридична географія світу. М. 2003.
8. Синюков В.Н, Российская правовая система. Саратов. 2004.
9. Теорія держави і права. Під ред. В.К. Бабаєва. М. 2006.
10. Тихомиров Ю.А. Правовая сфера общества и правовая система. / / Журнал російського права. 2005 г. №4–5, С. 74–75
11. Шафеев Д.Р. Современная правовая система Российской Федерации // Автореферат дисс. на соискание ученой степени к. юр. н. Казань, 2002. 25 с.