Суспільне виробництво й система економічних законів

МІНІСТЕРСТВО ТРАНСПОРТУ ТА ЗВ’ЯЗКУ УКРАЇНИ

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ

УНІВЕРСИТЕТ ЗАЛІЗНИЧНОГО ТРАНСПОРТУ

ІМЕНІ АКАДЕМІКА В. ЛАЗАРЯНА

Кафедра Економічної теорії

Контрольна робота

з дисципліни: Політична економія

на тему:

Суспільне виробництво й система економічних законів.

Дніпропетровськ

2010

Зміст

Суспільне виробництво й система економічних законів.
1. Поняття виробництва. Фактори виробництва………………………….3
2. Виробничі відносини…………………………………………………….5
3. Спосіб виробництва та формації……………………………………….10
Економічні категорії та економічні закони.
1. Економічні категорії…………………………………………………….13
2. Економічні закони та характер їхньої дії……………………………....13
3. Система економічних законів…………………………………………..14
4. Способи прояву економічних законів………………………………….17
5. Форми прояву економічних законів……………………………………19
6. Використання економічних законів…………………………………….22
Суспільний продукт і його форми.
1. Суспільне виробництво………………………………………………….23

Суспільний продукт……………………………………………………...24
Форми суспільного продукту……………………………………………25

Висновок………………………………………………………………………………...29

Додаток………………………………………………………………………………….30

Список використаної літератури………………………………………………………31

Суспільне виробництво й система економічних законів.

. Поняття виробництва. Фактори виробництва.

Що ж ми розуміємо під виробництвом? Спробуємо уявити життя людей без їжі, одягу, взуття, житла. Це неможливо, бо саме за допомогою цих речей підтримується життя людей. Але piзнi peчi, з допомогою яких люди підтримують своє існування, в готовому вигляді як манна небесна, з неба не падають. Ці речі, як економісти назвали матеріальними благами, люди повинні створювати caмi. Людсъка діяльність, спрямована на створення матеріальних благ (засобів існування) - це і є виробництво.

Фактори виробництва. Виробництво благ, призначених для задоволення потреб людей, пройшло тривалий icторичний шлях розвитку: від добування їжі за допомогою елементарних знарядь первісної людини до сучасного рівня перетворювальної діяльності суспільства. Та все ж будь- яке виробництво, первісне чи сучасне, характеризується деякими спільними рисами. Воно має в основі єдині три компоненти (фактори): робочу силу людини, предмети працi, засоби праці.

Робоча сила - це здатність людини до праці. Предмет праці - те, на що скерована діяльшсть людини, з чого вона виробляє необхідні матеріальні блага. Hapeшті засоби праці - це інструменти, знаряддя, з допомогою яких люди обробляють предмет праці (наприклад, сировину), виробляючи з нього необхідні засоби існування. Предмети праці в сукупності з засобами праці складають засоби виробництва.

Робоча сила виступає в якості особистого фактора виробництва. Це головна творча продуктивна сила суспільства. Засоби виробництва складають речовий фактор виробництва. В результаті взаємодії факторів виробництва створюється продукт праці, призначений задовольняти тi чи інші потреби людей. Сама ж праця, в результаті створення корисних матеріальних благ (продукту, послуг i т. ін), виступає як продуктивна сила.

Кількісне відношення обсягу (маси) виробленого продукту (послуг) до затрат праці, затрачених на їx виготовлення, характеризує продуктивністъ праці.

Продуктивні сили. Засоби виробництва (речовий фактор) caмi по co6i - це купа мертвих речей. Для того, щоб почався процес виробництва, їx необхідно поєднати з робочою силою (особистий фактор). Лише жива праця спроможна воскресити з мертвих i перетворити в діючі засоби виробництва. А це означає, що виршальним елементом будь-якого виробництва є людина з її умінням, виробничим досвідом, навичками до праці. Отже, особистий та речовий фактори виробництва повинні постійно взаємодіяти. В результаті такої взаємодії фактоpiв виробництва виникає нова категорія - продуктивні сили.

Продуктивні сили суспільства - це сукупністъ особистих i речових факторів виробництва і їx взаємодії та взаємозв'язку. Продуктивні сили - це одне з основних понять політичної економії. Icтopiя розвитку людства являє собою процес зміни, розвитку i вдосконалення зacoбiв праці, людей, їx виробничого досвіду, навичок до праці, вміння користуватися знаряддями праці. Тому рівень розвитку продуктивних сил виступає як найважливіший критерій i найбільш змістовний показник суспільного прогрессу. Звідси випливає дуже важливий практичний висновок: перехід від одного етапу розвитку суспільства до наступного не перериває розвитку й не вимагає знищення наявних продуктивних сил, щоб усе починати заново. Навпаки, новi суспільні сили, як приходять до влади, можуть остаточно довести свої переваги, якщо вони максимально використають створені в старому суспільстві (на попередньому етапі розвитку) продуктивні сили та забезпечать їx піднесення на якісно більш високий piвень. На жаль, цей висновок люди не завжди успішно реалізують у своїй практичній діяльності. Принцип "ми старий світ зруйнуємо, а потім..." виявляється, був притаманний не тільки революційним епохам. I тепер, у період еволюційної зміни суспільного ладу в Україні, деякі деструктивні сили намагаються знищити не лише політичні структури старого ладу, а й ущент зруйнувати економіку для того, щоб, як обіцяється, на новому мiсці збудувати нове життя. До чого це привело, констатував Президент Л.Кучма у вересш 1995р., виступаючи на Всеукраїнській нараді економістів: "Економіка України набула рис колоніальної i все більше стає сировинним придатком провідних країн Заходу, постачальником дешевої робочої сили, ринком збуту залежаних товарів та застарілих технологій".

Продуктивні сили - це не просто сукупність людей, що володіють певним виробничим досвідом та засобами виробництва. Вони, в першу чергу, відображають відношення суспільства до природи. Людина - це біосоціальна істота. Тобто, з одного боку, вона є породженням природи й не може існувати без природного середовища, яке є для неї джерелом матеріального існування. Ще А.Сміт говорив, що праця є батьком багатства, а земля (природа) його матір'ю. А з іншого боку, людина може жити, діяти й розвиватися лише будучи включеною в суспільний зв'язок з іншими людьми, тобто в певне соціалъне середовище.

Ця двоїстість людини зумовлює той факт, що вона, з одного боку, щоб забезпечити coбi матеріальне ісування, вступає в певні відношення з природою, використовує природний матеріал, переробляє його й створює необхідні для життя матеріальні блага. Саме ці відносини між людиною та природою, які характеризують виробничий, технологічний зв'язок у суспільному виробництві, складають основний зміст продуктивних сил.

Функціональна структура продуктивних сил

1.2. Виробничі відносини.

3 іншого боку, люди ніколи не працюють відокремлено один від одного. Так чи інакше вони пов'язані в своїй виробничій діяльності. Навіть Робінзон на своєму безлюдному острові користувався знаряддями праці (сокира, рушниця, лопата і т. ін.), перенесеними з затопленого корабля, тобто виготовленими іншими людьми. Як дотепно зазначив німецький письменник минулого століття Карл Берне, багато без чого людина може обійтися, але не без собі подібних. Тому створення матеріальних благ завжди є суспільним процесом. Отже, будь-яке виробництво має суспільний характер. А це означає, що в процесі виробництва люди вступають у відносини не лише з природою, але й між собою. І ці відносини отримали назву виробничих або економічних відносин.

Виробничі відносини не слід розуміти лише як відносини, що виникають між людьми безпосередньо в процесі виробництва матеріальних благ або послуг. Під виробництвом, а точніше "суспільним виробництвом", економісти розуміють весь процес відтворення, який включає в себе чотири ланки (стадії): безпосередньо виробництво як процес створення матеріальних благ (послуг); розподіл, в результаті якого кожен учасник суспільного виробництва отримує свою частку у виробленому національному продукті (в натурі або в певній сумі грошей); обмін, в процесі якого отримана частка при розподілі (натуральна, грошова) обмінюється на необхідні конкретні засоби існування; споживання - тут вироблений продукт завершує свій рух, відбувається його кінцеве споживання, й тим самим дається поштовх до розпочинання нового виробничого циклу.

У даному випадку виробництво розглянуто в його найголовнішій іпостасі - як основа життєдіяльності людей. Але ж виробництво, доставляючи засоби існування людям, обслуговує й само себе. Тому в кожній з названих стадій виконуються й чисто виробничі функції. Так, на стадії виробництва ми бачимо виробництво не лише предметів споживання, а й засобів виробництва. В процесі розподілу розподіляється, окрім продукту, робоча сила та засоби виробництва між різними сферами, галузями й підприємствами соціально-економічної системи. Виробнича функція стадії обігу проявляється в обміні діяльністю, а на стадії споживання паралельно з особистим діє виробниче споживання.

Стадії суспільного виробництва

На всіх цих стадіях суспільного виробництва люди вступають між собою в певні відносини. Тому, коли ми говоримо про виробничі відносини, розуміємо під ними всю їх сукупність. А саме: відносини виробництва, розподілу, обміну й споживання.

Суть і основу названих відносин складають відносини власності на засоби виробництва. Тому що вони характеризують: по-перше, суспільний спосіб поєднання робітника із засобами виробництва, по-друге, відносини між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва; по-третє, умови розпорядження і використання факторів і результатів виробництва, тобто ту суспільну форму, у якій відбувається виробництво. Отже, відносини власності визначають, у чиїх інтересах ведеться виробництво, тип суспільства, а також його класову і соціальну структуру. Ця група виробничих відносин отримала назву соціально-економічних відносин. Саме тому марксистська політекономія виділяє їх як свій специфічний предмет вивчення.

Проте виробничі відносини виникають не лише з приводу виробництва, розподілу, обміну й споживання матеріальних благ або привласнення засобів і результатів виробництва. Вони виникають також і в процесі організації виробництва та управління ним. ( Організація виробництва - це процес забезпечення єдності, злагодженості функціонування факторів виробництва; взаємодія людей, що беруть участь у виробництві).

Ця група відносин називається організаційно-економічними відносинами. Специфіка організаційно-економічних відносин полягає в тому, що вони характеризують лише стан виробництва, відображають особливості розвитку факторів виробництва, їх суспільну комбінацію. При цьому не зачіпаються соціально-економічні форми виробництва (феодалізм, капіталізм, соціалізм тощо). Тому організаційно-економічні відносини можуть мати спільний зміст на різних історичних ступенях розвитку. Це, наприклад, поділ праці, спеціалізація та кооперація праці, комбінування виробництва тощо. Наприклад: У виготовленні металу беруть участь шахтарі (добувають вугілля, руду), чавуноливарники (виготовляють чавун), сталевари (з чавуну роблять сталь), прокатники (виготовляють стальний прокат). Всі вони об'єднані один з одним певними виробничими зв'язками: технологією виробництва сталі, послідовністю виконання робіт, різними нормативами і т. ін., які практично байдужі до пануючого в суспільстві соціально-економічного ладу або до того, кому належить шахта, завод - приватнику чи державі.

Організаційно-економічні відносини (приклад: металургійне виробництво)

Підкреслюючи інертність організаційно-економічних відносин до відносин власності на засоби виробництва (тобто найпрогресивніша форма власності не забезпечить високої якості металу, якщо буде порушена технологія його виробництва), в той же час слід пам'ятати, що саме виробництво, а, отже, й організаційно-економічні відносини теж є похідними (як і соціально-економічні) від відносин власності. Історично будь-яке виробництво починається з привласнення кимось (общиною, державою, колективами людей або приватними особами) засобів виробництва. Правда, потім, на відміну від соціально-економічних відносин, вони функціонують як самостійні, що створює зовнішню видимість непричетності їх до власності на засоби виробництва. Це служить підставою багатьом західним економістам стверджувати (а зараз це повторюється і в Україні), що предметом політекономії (економічної теорії) повинні бути саме організаційно-економічні відносини, бо їх вивчення дає можливість, абстрагуючись від соціально-економічних відносин, вирішити завдання, як в умовах обмеженості ресурсів забезпечити економічне зростання й задовольнити безмежні потреби людей.

Отже, структура виробничих відносин суспільства неоднорідна. Вона включає в себе соціально-економічні та організаційно-економічні відносини. Основою ж усіх виробничих відносин виступають відносини власності. В сукупності всі ці відносини складають систему виробничих відносин суспільства.

Система виробничих відносин

Чому предметом політекономії є виробничі відносини? Отже, суспільне виробництво як об'єкт вивчення політекономії має дві сторони: продуктивні сили як відносини людей до природи та виробничі відносини як відносини між людьми в процесі створення ними необхідних засобів існування (матеріальних благ). Що ж конкретно вивчає політекономія? Предметом вивчення для політекономії виступає не все суспільне виробництво в його багатогранності, а лише виробничі відносини в їхній системі. Чому саме виробничі відносини? Тому, що, по-перше, система виробничих відносин утворює економічну структуру суспільства, його економічний базис. Саме вони створюють стимули (або анти-стимули) для розвитку (гальмування) продуктивних сил. По-друге, виробничі відносини визначають соціальну та політичну структуру суспільства. Тобто, вони виступають основою, яка визначає політичні, правові, ідеологічні, національні, сімейні та інші суспільні відносини та інститути, котрі утворюють в сукупності надбудову суспільства.

Надбудова є формою існування базису, вона виникає на його основі, органічно з ним пов'язана, ним визначається. В той же час політика, право, мораль та інші елементи надбудови відіграють активну роль по відношенню до базису, зворотно впливають на економічні відносини, що їх породили, а через них і на розвиток продуктивних сил суспільства. Тому політекономія, вивчаючи виробничі відносини у взаємозв'язку з відносинами надбудови, має можливість більш глобально пізнавати закони розвитку суспільного виробництва.

1.3. Спосіб виробництва та формації.

Продуктивні сили та виробничі відносини знаходяться у взаємозв'язку, взаємодії й суперечливій єдності, яка, як буде показано далі, виступає внутрішнім джерелом розвитку суспільного виробництва. В чому це проявляється? Це проявляється в тому, що виробничі відносини встановлюються не по волі людей, не за їхнім бажанням. Той чи інший тип виробничих відносин - результат певного рівня розвитку і характеру продуктивних сил. "У суспільному виробництві свого життя, - писав К.Маркс, - люди вступають в певні, необхідні, від їхньої волі незалежні відносини - виробничі відносини, які відповідають певному ступеню розвитку їхніх матеріальних продуктивних сил. У свою чергу, виробничі відносини, як було з'ясовано вище, утворюють суспільну форму, в якій розвиваються продуктивні сили, надають цьому розвиткові соціальної визначеності. Єдність і взаємодія продуктивних та виробничих відносин утворюють спосіб виробництва.

Спосіб виробництва в єдності з надбудовою (з усіма характерними для неї формами життєдіяльності: ідеологічними, політичними, соціальними і т.д.) утворюють суспільно-економічну формацію. Зроблений аналіз суті й структури суспільного виробництва дає змогу більш повно и розгорнуто дати відповідь на запитання: що ж вивчає політекономія і що це за наука? Політекономія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємозв'язку з продуктивними силами й надбудовою. Вона з'ясовує закони, які лежать в основі функціонування виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ, тобто всього соціально-економічного розвитку суспільства.

У цьому визначенні виділяються два моменти. Перший - виробничі відносини розглядаються не як автономна, ізольована система, а в тісній взаємодії з продуктивними силами та надбудовою. Другий - у процесі цієї взаємодії формуються так звані приграничні або стикові відносини й категорії, які суттєво впливають на розвиток продуктивних сил і надбудови. Це викликає необхідність їх вивчення політекономією. Що мається на увазі? Довгий час такі поняття, як "суспільне виробництво", "народне господарство", "народногосподарська система", "економічна система", практично збігалися. Проте за останні 40-50 років ситуація докорінно змінилася. На периферії того, що ми визначаємо як суспільне виробництво, почали створюватися могутні структури, які якоюсь частиною належать до економіки, але в цілому знаходяться за її межами. Це такі структури, як "економіка та наука", "економіка та освіта", "економіка та соціальна інфраструктура", "економіка та оборона", "економіка та екологія" і т. ін. За цих умов структура економічної (народногосподарської) системи суттєво ускладнюється.

А це означає, що вивчаючи виробничі відносини як суспільну форму розвитку продуктивних сил, політекономія повинна до їх складу включати також ті відносини, які складаються в цих структурах тому, що вони суттєво впливають на характер функціонування й розвиток продуктивних сил суспільства.

Сучасна структура економічної системи

Економічна система

2. Економічні категорії та економічні закони.

2.1. Економічні категорії.

Розвиток економіки (суспільного виробництва) не є випадковим процесом. У ній, як і в природі, через зовнішній, здавалося б, хаос, прокладає свій шлях необхідність закономірного розвитку. Тобто мова йде про те, що економічні (господарські) процеси направляються внутрішніми, властивими саме їм законами.

Звичайно, це не заперечує існування випадкових явищ, непередбачених ситуацій, які не вписуються у загальну логіку розвитку. Чому? Тому, що закони проявляються не в кожному окремому явищі, а у вигляді пануючої тенденцїі, яку можна виявити лише у всій сукупності явищ і процесів, що відбуваються.

Пізнавання суті цих явищ і процесів відбувається шляхом абстрагування від випадкових, одиничних, поверхових ознак і на цій основі виявлення родових (основоположних) ознак економічного явища, ознак, які відображають в узагальненому вигляді найбільш суттєві його сторони. Такий підхід до вивчення економічних явищ і процесів дає можливість сформулювати свої категорії і поняття.

Що розуміється під економічною категорією? Категорія політекономії - це найбільш загальне логічне поняття, що відображає суть реально існуючого економічного явища, яке проявляється в певному виробничому відношенні. Або інакше - це теоретичне відображення реально існуючих виробничих відносин людей. Наприклад: товар, гроші, вартість, капітал.

2.2. Економічні закони та характер їхньої дії.

Категорія - це нижчий ступінь пізнання економічних явищ. Вищим, який дозволяє повною мірою розкрити суть явища, є економічний закон. Економічні закони виражають внутрішні, типові, тривалі, необхідні в'язки й залежності, які характеризують головний магістральний напрям розвитку тієї чи іншої сфери економіки.

Сутність економічного закону

Економічні закони, як і закони природознавства, мають об'єктивний характер, тобто вони виражають реальний зв'язок економічних явищ і процесів, які відбуваються незалежно від волі й свідомості людей.

А оскільки це так, то люди не можуть створювати або скасовувати економічні закони (як, наприклад, вони поступають з юридичними законами). Але це не означає, що економічні закони проявляються, діють самі по собі, поза господарською діяльністю людей (як, наприклад, закони природи). Економічні закони можуть проявлятися, реалізовуватися лише через господарську діяльність людей, через їхні економічні стосунки (відносини) між собою. Тобто виробничі відносини між людьми є тим середовищем, в якому виникають і діють економічні закони. Поза цим середовищем немає і його законів. Отже, економічні закони не залежать від свідомості, бажання людей, але не від їхньої діяльності.

2.3. Система економічних законів.

Навіть перше, поверхове знайомство з економікою показує, що процеси, які в ній відбуваються, складні й багатогранні. Дедалі ми все більше будемо в цьому переконуватися. А це означає, що не може бути якогось єдиного закону функціонування економіки, економічних процесів. Закони економіки різноманітні й різнобічні. Зокрема, серед них можна виділити три основних групи законів. Першу групу утворюють загальні економічні закони. Це закони, які діють у всіх без винятку способах виробництва. Вони відображають: а)загальну спрямованість поступального розвитку суспільного виробництва; б)об'єктивні основи зростання його ефективності; в)розвиток організаційно-економічних відносин; г)діалектику взаємодії продуктивних сил і виробничих, відносин. Отже, загальні економічні закони відображають, як правило, внутрішні, сталі й суттєві зв'язки, властиві процесу взаємодії людини з природою і які є однаковими на всіх етапах розвитку людського суспільства. Серед них слід виділити закон зростання продуктивності праці або, як його ще називають, закон економії часу, закон відповідності виробничих відносин характеру й рівню розвитку продуктивних сил, закон усуспільнення виробництва й праці, закон зростаючих потреб.

Вивчення і пізнання загальних економічних законів має винятково велике значення для створення політекономії у широкому розумінні. Саме тому, що різні політ економічні школи (особливо західні) займалися і продовжують займатися вивченням переважно специфічних економічних законів (в першу чергу законів, властивих капіталізму), досі практично не існує єдиної політекономії як науки, вона розділена на декілька розрізнених політекономій, мало пов'язаних одна з одною. А в окремих випадках, вона виродилася в Арістотелеву хремастику, тобто в певні рекомендації як, використовуючи знання специфічних законів, заробляти гроші. На жаль, більшість вітчизняних економістів теж стали на такі позиції.

У той же час, у сучасних умовах загальні економічні закони й закономірності дають все більше про себе знати у зв'язку з небувалим процесом усуспільнення виробництва на основі інтернаціоналізації капіталу та міжнародної економічної інтеграції. За цих умов розкриття загальних економічних закономірностей стало нагальною необхідністю, тому що дозволяє розглядати суспільний розвиток як єдиний світовий процес.

Другу групу утворюють специфічні економічні закони. Це закони, що діють лише в межах одного способу виробництва. Вони виражають сутність історично визначених виробничих відносин, які виникають на основі тих чи інших форм власності на засоби виробництва, характерних для якогось конкретного суспільного ладу. Так, наприклад, феодалізм має свої специфічні економічні закони, капіталізм - свої, а соціалізм - інші.

Будь-який спосіб виробництва має багато властивих йому специфічних законів, кожний з яких регулює функціонування якоїсь окремої сфери (галузі) економічної системи. Але серед них виділяється один, який виражає найбільш глибинні зв'язки даного способу виробництва, його мету й засоби досягнення цієї мети. Цей закон називається основним економічним законом формації.

До третьої групи економічних законів належать закони, які не можна віднести ні до загальних, ні до специфічних. Вони виражають такі особливості виробничих відносин, які властиві декільком способам виробництва, і тому діють лише в їхніх межах. До них відносяться, наприклад, закони товарного виробництва: закон вартості, закон попиту й пропозиції, закон грошового обігу. Ці закони отримали назву особливих законів.

Система економічних законів

Специфічні економічні закони відрізняють один соціальний ступінь розвитку суспільства від іншого. Загальні економічні закони, відображаючи поступальний процес розвитку суспільного виробництва, пов'язують економічну історію суспільства в єдине ціле. Особливі закони дають можливість з'ясувати специфіку функціонування ринкової економіки. Така роль різних типів економічних законів визначає й порядок їх вивчення. В першому й п'ятому розділах посібника при аналізі загальних основ економічного життя основна увага приділяється розгляду загальних економічних законів. Закони, що властиві товарній (ринковій) організації виробництва, в основному, з'ясовуються в другому розділі. В інших розділах (третій і четвертий) мова піде переважно про форми прояву специфічних економічних законів. Проте такий поділ є умовним, тому що всі ці закони проявляються одночасно, їхні дії переплітаються, взаємопов'язані. Тому зрозуміти поступальний розвиток суспільства, механізм функціонування економічної системи, як у цілому, так і в окремих її ланках (макро- і мікрорівнях), можна лише аналізуючи прояв економічних законів у їх взаємодії, взаємозв'язку й взаємозалежності.

2.4. Способи прояву економічних законів.

Вище мова йшла про те, що економічні закони за характером дії є об'єктивними, тобто діють незалежно від того, хочуть того люди чи ні. Проте це не означає, що люди безсилі перед економічними законами. Вони можуть вивчати їх, пізнавати механізм їхньої дії і на основі цього використовувати в своїх інтересах. Саме політекономія й дає можливість пізнавати вимоги об'єктивних економічних законів, а економічна політика, яка будується на рекомендаціях політекономії, - використовувати свідомо ці закони в інтересах суспільства.

Звідси випливає дуже важливий висновок: механізм функціонування й розвитку будь-якого способу виробництва, незважаючи на те, що в остаточному підсумку він визначається вимогами об'єктивних економічних законів як невід'ємний елемент, передбачає сукупність свідомих, вольових дій людей. Особливо зростає роль свідомого фактора в умовах великомасштабного й складного виробництва.

Проте така роль свідомого фактора не говорить про те, що люди вільні в своїй економічній, господарській діяльності поступати так, як їм заманеться. Люди в своїй практичній діяльності зрештою підкоряються тій об'єктивній необхідності, яка диктується вимогами економічних законів. Що ж спонукає людей діяти так, а не інакше, тобто не так, як їм заманеться? Чи не можуть вони, маючи розум і свободу волевиявлення, діяти всупереч економічним законам? Відповіді на ці запитання мають принципове значення для розуміння об'єктивності всього ходу розвитку людського суспільства. Розуміння того, що це процес не випадковий, а закономірний, що розвиток суспільства може й повинен йти лише в такому, а не в іншому напрямку.

Річ у тім, що спонукальним, мотивом господарської діяльності людей виступають їхні економічні інтереси. Саме вони націлюють на діяльність людей у напрямах, які диктуються об'єктивними законами. Так, наприклад, фермери або ремісники як дрібнотоварні виробники в силу своїх економічних інтересів змушені рахуватися з законами ринку, які диктують їм ціни, обсяги й асортимент продукції, що виробляється. Підприємець, бажає він того чи ні, не може не прагнути до привласнення максимально можливого прибутку (причому, як правило, будь-якою ціною). До цього його теж спонукає економічний інтерес і закони ринку - інакше не виживе у конкурентній боротьбі. Нарешті, в умовах багатофакторного, складного й великомасштабного виробництва планове, регульоване ведення господарства - це не просто побажання, а необхідність, породжена суспільним економічним інтересом. Інакше висока ефективність виробництва не буде забезпечена, а отже, не зростатиме добробут людей.

Звичайно, дрібний виробник може поступати так, як йому заманеться, може не рахуватися із законами ринку. Але платою за це буде його розорення й зубожіння. Банкрутство чекає й підприємця, якщо він наважиться ігнорувати закони, що примушують його до все більшого розширення виробництва (справи) з метою отримання все більшого прибутку. Нарешті, складне, велике за обсягами виробництво ніколи не дасть великої ефективності, якщо воно не буде координуватися й направлятися з одного центру. Тобто, будь-які дії людей, що йдуть всупереч вимогам економічних законів, неминуче ведуть до господарських труднощів і значних економічних втрат. Економічні закони "не прощають" тим, хто ігнорує їхні вимоги й хоче будувати господарське життя на свій розсуд.

Сказане означає, що об'єктивні економічні закони спонукають людей до певних дій, диктують логіку їхньої поведінки з допомогою економічних інтересів. Тому саме інтереси разом з потребами й стимулами (про що мова буде в наступних темах) утворюють найважливішу ланку в дії і прояві економічних законів. Саме через них об'єктивна необхідність прокладає собі дорогу, приводить у рух господарську діяльність людей.

Вивчаючи економічні закони, політекономія виділяє два основних способи їх прояву: стихійний і свідомий. Стихійний - коли люди в своїй господарській діяльності ігнорують їхні вимоги. Закони все одно діють, але діють як сліпа руйнівна сила. Яскравим прикладом того є економічна політика, яка проводиться в Україні уже впродовж шести років некомпетентними (щоб не сказати більше) політиками в угоду МВФ. Результатом є незнане історією скорочення й занепад національного виробництва у відносно нормальних умовах існування країни. Не було ні війн, ні збройних конфліктів, ні природних катаклізмів, а виробництво ВВП через суперечливі дії урядів (які змінювалися, як у калейдоскопі), що йшли всупереч вимогам економічних законів, бо силовими методами здійснювались економічні реформи, скоротилося за шість років на 70% і продовжує скорочуватися далі. Свідомий - коли люди вивчають вимоги економічних законів і відповідно до них, свідомо використовуючи механізм дії економічних законів через економічну політику, будують свою господарську діяльність. За цих умов економічні закони проявляються як пізнана необхідність, і їхня дія підпорядковується інтересам суспільства. Отже, економічні закони, рахуємося ми з ними чи ні, все одно існують. Тільки в умовах, коли люди їх враховують, вони служать їм на користь. Коли ж закони ігноруються, вони діють всупереч інтересам людей.

2.5. Форми прояву економічних законів.

Наступним кроком у теоретичному аналізі економічних законів є розгляд тих конкретних форм, через які проявляється їхня глибинна сутність (зміст) у реальній господарській діяльності людей. Саме через господарську практику економічні закони виявляють себе, виходять як би на поверхню економічного життя. І саме тут, у господарській діяльності, люди стикаються з ними. Конкретні господарські форми, в яких проявляються економічні закони, дуже багаточисельні й рухомі. Тобто один і той же закон може проявитися в найрізноманітніших формах. Так, закон вартості проявляється через ціни на товари, заробітну плату, майнову диференціацію товаровиробників тощо. Закон економії часу знаходить своє вираження в зростанні продуктивності живої праці, зниженні матеріаломісткості продукції, підвищенні капіталовіддачі. Різноманітність форм прояву економічних законів залежить від тих конкретних історичних умов, у межах яких вони діють.

Конкретні господарські форми являють собою зовнішній пласт виробничих відносин, тобто ті відносини, які складаються в повсякденній практиці господарювання. Саме вони в першу чергу сприймаються свідомістю людей і є об'єктом безпосереднього впливу на них господарюючих суб'єктів (держава, фірма, підприємець). У зв'язку з цим слід розрізняти категорії суті й категорії явища. Категорії суті відображають зміст економічних законів. Для закону економії часу - це економія часу. Для закону вартості -вартість. Ці категорії менш рухомі, бо виражають зв'язки глибинні, стійкі, такі, що постійно повторюються.

Категорії явища - це конкретні форми прояву суті економічних законів. Вони, на відміну від категорій суті, досить рухомі й мінливі, бо залежать від конкретних соціально-економічних умов їх. застосування. Наприклад, ціни, заробітна плата, економічні пропорції, тощо.

Якщо ж узяти конкретний закон, то ця взаємодія виглядає так, як на схемі.

Взаємодія економічного закону з формами його прояву на прикладі закону економії часу

Слід мати на увазі, що категорії явища (тобто форми прояву закону) бувають різної глибини. Так, категорія зарплати більш глибока по відношенню до її форм - погодинної і відрядної, а останні у свою чергу, є більш глибокими по відношенню до конкретних форм організації заробітної плати. А це означає, що необхідно розрізняти, для того щоб найбільш ефективно використовувати економічні закони в своїй господарській діяльності, головні й похідні форми прояву законів.

Чим ближче до поверхні життєвих реалій розташовані ті чи інші форми, тим вони різноманітніші, тим більшою мірою виявляється їхній похідний характер і відірваність від сутності закону, залежність від зовнішніх, несуттєвих факторів. На основі цього складається хибне враження, що ці форми існують автономно й формуються під впливом лише зовнішніх, другорядних факторів.

Реакція господарюючих суб'єктів у практичній господарській діяльності саме на це хибне враження може привести до прийняття неефективних, а іноді й безперспективних рішень.

Співвідношення категорій суті і категорій форми на прикладі закону економії часу.

Розглянуте дозволяє зробити дуже важливий у теоретичному й практичному відношенні висновок. А саме: одна й та ж сутність (закон) проявляє себе в реальному житті неоднозначно. А це означає, що немає й не може бути єдиної, придатної на всі випадки життя, раз і назавжди даної системи форм прояву економічних законів. Наприклад, форм оплати праці, цін і т.д. Вони повинні застосовуватися й змінюватися з урахуванням конкретних соціально-економічних умов. Але не довільно, реагуючи лише на чисто зовнішні фактори, а виходячи з вимог об'єктивних економічних законів, тобто з їхньої суті.

Нарешті, розмаїття конкретних форм прояву економічних законів породжує складну проблему вибору в господарській діяльності різних рівнів. Це одне з найвідповідальніших і складних завдань економічної політики, бо саме форми прояву економічних законів і є основними інструментами управління економікою.

2.6. Використання економічних законів.

Вище мова йшла про те, що вивчаючи вимоги й механізм дії економічних законів, люди можуть використовувати їх у своїх інтересах, тобто будувати свою господарську діяльність у руслі вимог цих законів і тим самим забезпечувати високу ефективність своєї праці в суспільному виробництві як основному джерелі багатства.

Конкретно це здійснюється, про що говорилося в першій темі, шляхом проведення певної економічної політики, побудованої на вимогах економічних законів. Вищою глобальною метою економічної політики на будь-якому рівні (держави, фірми, окремого підприємця) повинно бути досягнення високої ефективності діяльності, яка забезпечує: зростання добробуту всіх членів суспільства та всебічний розвиток особистості, якщо мова йде про макрорівень, а на мікрорівні - високі прибутки фірмі й підприємцям. Розробка ефективної економічної політики вимагає певної суми знань.

Суспільний продукт і його форми.

Суспільне виробництво.

Розкриваючи основу життя людського суспільства, ми в першому питанні з'ясували, що таке виробництво. Проте політекономія має справу не з будь-яким конкретним виробництвом. Вона визначає закономірності функціонування суспільного виробництва. Що ми під ним розуміємо? Суспільне виробництво - це сукупність індивідуальних виробництв (підприємств, фірм) в їхньому взаємозв'язку, взаємодії, взаємозумовленості та взаємозалежності. Суспільне виробництво структурно неоднорідне. Воно включає в себе два види (сфери) виробництв: матеріальне та нематеріальне виробництво.

Структура суспільного виробництва

Кожна з названих сфер суспільного виробництва об'єднує багато найрізноманітніших галузей суспільно-економічної системи, що видно із схеми.

3.2. Суспільний продукт.

У кожному конкретному випадку результат виробництва - це певний продукт: верстат, трактор, хліб, тканини і т.д. Результатом суспільного виробництва є суспільний продукт. Суспільний продукт - синтезоване поняття. До його складу входять різноманітні матеріальні й нематеріальні блага та послуги, які створюються в різних галузях виробництва. Вік являє собою всю суму матеріальних і духовних благ, створених суспільством за певний проміжок часу. Як правило, за рік. У практиці господарювання суспільний продукт розраховується по-різному, і тому в реальному житті ми маємо справу з різними його формами залежно від того, які елементи включають до його складу.

3.3. Форми суспільного продукту.

Однією з форм суспільного продукту є валовий суспільний продукт(ВСП). Статистичні органи розраховують його як суму виробленої за рік валової продукції всіх галузей матеріального виробництва. При визначенні величини ВСП до його складу завжди включається повторний рахунок виробничих затрат окремих галузей. Річ у тім, що до його вартості включається не лише вартість готового, а й вартість проміжного продукту (сировина, паливо, матеріали), який для відповідних галузей (добувної промисловості) виступає як готовий продукт. Повтор цей може бути багаторазовим, що суттєво збільшує вартість ВСП. Наприклад, вартість добутої нафти спочатку включається у валову продукцію нафтодобувної промисловості. Потім, при виготовленні бензину, - у вартість продукції нафтопереробної промисловості. Далі - у вартість автотранспортних перевезень і т.д. Тому ВСП не дає точного уявлення про ту реальну суму благ, яка створюється протягом року в країні. В зв'язку з цим виникає потреба розраховувати кінцевий суспільний продукт (КСП). Він являє собою всю масу виробленої за певний період часу готової продукції. Тобто, це продукція, яка надходить в особисте або виробниче споживання, на відновлення спожитих засобів праці та нагромадження в готовому вигляді. Отже, КСП є лише частиною ВСП, яка виключає повторний рахунок.

Для чого ж тоді потрібні розрахунки ВСП, якщо він не дає реальної картини кінцевої діяльності виробництва? Річ у тім, що ВСП виражає складні госпрозрахункові відносини між підприємствами та галузями економіки. Тому його розрахунки потрібні: а)для госпрозрахункової комерційної діяльності підприємств (фірм); б)суспільство завжди повинно знати, скільки необхідно проміжного продукту, щоб одержати певну кількість готових до споживання благ. Обчислюється КСП шляхом вилучення з валового продукту повторного рахунку, тобто обороту предметів праці (МЗ) і додавання вартості спожитих засобів праці, що є фондом амортизації (А): КСП - ВСП - МЗ + А, де

ВСП і КСП - це показники матеріального виробництва.

Але ж, як було з'ясовано вище, суспільне виробництво включає в себе не лише галузі матеріального, а й галузі нематеріального виробництва. Тому необхідно обраховувати весь результат господарської діяльності. Здійснюється це за допомогою такого показника, як валовий національний продукт (ВНП).

ВНП обчислюється не за виробничим принципом (як попередні показники), а як сума кінцевих доходів, які отримують підприємства, організації, установи й окремі громадяни в усіх галузях і сферах народного господарства. Його складовими частинами є: а)вартість спожитих населенням предметів споживання та послуг; б)вартість державних закупок; в)капітальні вкладення; г)сальдо платіжного балансу¹²⁴¹.

Цей показник широко використовується при аналізі соціально-економічного розвитку країни та при міжнародних порівняннях. Це зумовлено тим, що він відображає кінцеві результати господарської діяльності країни, той продукт і послуги, які йдуть на споживчі потреби, інвестиційну діяльність, експорт та інші цілі. ВНП - один з найпоширеніших показників, який застосовується на Заході при визначенні рівня соціально-економічного розвитку країни.

При всіх позитивних якостях цей показник має теж певні недоліки: а)він не показує джерело доходів; б)штучно завищує доходи, бо включає повторні рахунки; в)не відображає реальний стан виробництва, бо безпосередньо з ним не пов'язаний. Прикладом може бути сучасна Україна. Доходи певної категорії людей неймовірно зростають при катастрофічному скороченні виробництва.

Найважливішим результативним показником розвитку економіки країни є чистий продукт (ЧП). Він являє собою частину ВСП або нову створену вартість за рік, тому, що є результатом живої праці, затраченої в даний період. Це реальний доход, який суспільство може використовувати для особистого споживання, а також для розвитку виробництва. В політичній економії і сучасній обліково-статистичній практиці ЧП отримав назву національного доходу.

Кількісно ЧП - це різниця між ВСП і вартістю спожитих засобів виробництва (ЗВ).

ЧП=ВСП-ЗВ.

Форми суспільного продукту

Необхідний і додатковий продукт. Економічна теорія (політекономія) й сучасна господарська практика використовують усі названі виміри суспільного продукту. Проте з точки зору результативності суспільного виробництва, його динаміки, головне значення має величина ЧП (національного доходу), тому що саме він, як реальний результат функціонування суспільного виробництва, визначає рівень матеріального добробуту населення країни на даному етапі й можливості його зростання в майбутньому. Така важлива роль ЧП передбачає поділ його на дві частини: необхідний продукт і додатковий продукт.

Необхідний продукт (НП) - це та частина ЧП, яка необхідна для нормального відтворення робочої сили, тобто для підтримання її працездатності, включаючи й підготовку нового покоління працівників. За рахунок НП повинні покриватися витрати на харчування й одяг, утримання житла, здобуття освіти, задоволення культурних і соціальних потреб, на екологічні заходи.

Мінімальна величина НП визначається життєвим мінімумом, потрібним виробникові для відтворення своєї робочої сили й нормального її функціонування.

Максимальна - розмірами ЧП. Останній варіант може існувати лише як епізод. Бо якщо НП буде постійно поглинати весь ЧП, то це, з одного боку, при незмінній кількості населення породжуватиме застій життєвого рівня населення, а з іншого - при зростанні населення - його зниження. Тому суспільство завжди повинно

виробляти значно більше, ніж воно споживає, тобто воно повинно виробляти й додатковий продукт.

Додатковий продукт (ДП) - це частина ЧП, яка виступає як надлишок над НП.

ДП=ЧП-НП.

ДП виникає лише на певному ступені розвитку людського суспільства, при досягненні ним певного рівня розвитку продуктивних сил. Тобто, лише тоді, коли виробник здобув можливість своєю працею створювати більше продукту, ніж йому необхідно для життя. Отже, поява ДП стала результатом і в той же час могутнім рушійним мотивом технічного прогресу.

Соціальним наслідком цього процесу стало те, що поява ДП породила економічну доцільність експлуатації людини людиною, яка до того була просто неможливою. Бо утримувати будь-яку людину, яка не може не те що створити певний надлишок, а й прогодувати себе, економічно недоцільно. Поява економічної доцільності експлуатації привела до поділу суспільства на протилежні класи експлуататорів і експлуатованих. Отже, соціальні наслідки технічного прогресу обертаються, як правило, до певного часу проти людини, породжуючи все нові форми та методи експлуатації. Людство ж намагається звільнитися від цієї приреченості, обернути технічний прогрес на свою користь. Як це практично виглядало й виглядає, ми дізнаємося, вивчаючи політекономію.

Відношення ДП до НП називається нормою ДП. Норма ДП визначається за формулою:

Н=ДП/НП*І00,де

Н - норма ДП; ДП - додатковий продукт; НП - необхідний продукт.

Висновок.

Зроблений аналіз суті й структури суспільного виробництва дає змогу більш повно й розгорнуто дати відповідь на запитання: що ж вивчає політекономія і що це за наука? Політекономія вивчає виробничі відносини в їх єдності та взаємозв'язку з продуктивними силами й надбудовою. Вона з'ясовує закони, які лежать в основі функціонування виробництва, розподілу, обміну та споживання життєвих благ, тобто всього соціально-економічного розвитку суспільства.

Довгий час такі поняття, як "суспільне виробництво", "народне господарство", "народногосподарська система", "економічна система", практично збігалися. Проте за останні 40-50 років ситуація докорінно змінилася. На периферії того, що ми визначаємо як суспільне виробництво, почали створюватися могутні структури, які якоюсь частиною належать до економіки, але в цілому знаходяться за її межами. Це такі структури, як "економіка та наука", "економіка та освіта", "економіка та соціальна інфраструктура", "економіка та оборона", "економіка та екологія" і т. ін. За цих умов структура економічної (народногосподарської) системи суттєво ускладнюється.

Додаток 1

Виробництво взуття за регіонами

	2003	2004	2005	2006	2007
Україна	20343	21700	20500	21211	22475
Автономна Республіка Крим	61,5	55,4	26,5	21,1	27,6
області
Вінницька	¹	1,7	¹	¹	2,9
Волинська	49,4	42,5	¹	62,6	¹
Дніпропетровська	453	433	298	150	160
Донецька	376	652	667	671	686
Житомирська	4028	3832	4165	4601	4838
Закарпатська	275	477	185	293	303
Запорізька	85,4	42,4	107	210	198
Івано-Франківська	3,1	1,1	0,9	¹	¹
Київська	203	504	575	937	1404
Кіровоградська	152	207	69,3	109	17,8
Луганська	386	354	284	348	105
Львівська	1905	1293	1382	817	864
Миколаївська	35,6	61,1	66,7	64,2	41,0
Одеська	89,4	379	73,7	44,9	1523
Полтавська	222	87,6	283	326	161
Рівненська	0,6	2,0	0,5	¹	¹
Сумська	1355	1152	1206	1635	1669
Тернопільська	164	427	392	291	18,0
Харківська	401	432	410	597	573
Херсонська	²	¹	¹	¹	¹
Хмельницька	2185	3370	3926	3846	4415
Черкаська	69,7	63,7	97,5	79,3	156
Чернівецька	3578	4232	2986	2731	2823
Чернігівська	512	625	707	877	938
міста
Київ	3741	2960	2524	2488	1466
Севастополь	―	¹	¹	¹	¹

(тис.пар)

З наведених даних видно, що виробництво взуття з кожним роком збільшується. У 2007 році було зроблено 22475 тис. пар взуття, це на 2132 тис. пар більше ніж у 2003 році. Із областей у 2007 році найбільше взуття виробила Житомирська область – 4838 тис. пар, за нею йде Хмельницька – 4415 тис. пар та Чернівецька - 2823 тис. пар. Найменше виробила взуття Рівненська, Івано-Франківська, Херсонська, Волинська - 1 тис. пар.

Місто Київ зменшило кількість випуску взуття: у 2003 – 3741 тис. пар, а вже у 2007 число значно зменшилось і становить 1466тис. пар.

Список використаної літератури.

Башнянин Г.І., Лазур П.Ю., Медведєв В.С. Політична економія. Київ: «Ніка Центр», 2002 рік.
Україна в цифрах 2007 рік.
Правова бібліотека України – (http://www.uapravo.net)