Тетяна Бек
Булат Окуджава і не тільки
30 листопада - 2 грудня 2001року в підмосковному Пєрєдєлкіно відбулася Друга Міжнародна наукова конференція "Булат Окуджава: його коло, його вік", в якій взяли участь понад тридцять доповідачів та оповідачів.
Поет Тетяна Бек прочитала доповідь, який ліг в основу цієї статті. Критик Лев Аннінський жартома (а конференція була насичена й серйозним аналізом, і гарячими суперечками, і веселими діалогами) назвав підняту доповідачкою тему "танцем окуджанров".
Булат Окуджава унікальний у всьому, який ракурс не візьми. І у стосунках з ієрархією поетичних жанрів він унікальний - теж. Окуджава, як ніхто інший з російських поетів другої половини ХХстолетія, створював свої творіння саме в системі жанрових координат. Можна навіть сказати, що він - син стихії та імпровізації - мислив і страждав жанрами, до яких ставився дуже свідомо і навіть, при всій ліричної первозданності, філологічного. Почнемо з назв: добра половина віршів Окуджави поіменована з професійним прищуром на ліричний жанр: "Балада про пшоні", "Балада про донкіхотів", а цикл "Руіспірі" має підзаголовок "Жартівлива балада". Є в Окуджави і "Ленінградська елегія", і "автопародія на неіснуючі вірші", і навіть вірш, не без сумної іронічності назване по-пушкінські - "В альбом".
Взагалі, не зайвим буде замислитися про те, чому Окуджава - на відміну від своїх побратимів по перу, які в другій половині ХХвека майже повністю перейшли на "три зірочки", ухиляючись від назв віршованого тексту, - чому він вірш, як правило, н а з и в а л? Та ще неодмінно граючи з ліричними жанрами на полі заголовка? Думаю, що тут позначилася саме синівська туга за класичної традиції і бажання, угамовуючи пісенно-стиховую тремтіння, притулитися до вічних поетичних форм, як до міцних палям ... Можлива й інша трактування цієї пристрасті - іменувати текст: поет у заголовку позначає жанр, який нижче новаторському перекидає. Мовляв, я тобі, чітататель, вказую на "головний станцію", а ти сам розсуди, наскільки далеко я відхилився.
З поетів - сучасників Окуджави - настільки ж пильну, персональне ставлення до жанрів і творчу звичку окликати їх на рівні заголовка ми виявимо ще у Йосипа Бродського. Нагадаю його вірші і їх назви, важливі як ключі до еволюції того чи іншого жанру, - це "Нові станси до Августа", "Майже елегія", "Різдвяний романс", "Двадцять сонетів до Марії Стюарт", а також повний і сарказму до філологам, і разом з тим самоіронії "Доповідь на симпозіумі". Бродський у цих жанрових заголовках частіше - м'який єрниками, а Окуджава - спадкоємець з пієтетом.
Заголовків зі словом "Ода" в Окуджави, по суті, немає, хоча одичної початок ("піднесена урочистість" в Окуджави завжди знижена і одомашнена) йому не чуже. Зате у вірші "Державін", яке саме по собі ніжно гукає вітійственний жанр, є, можна сказати так, ода оді.
Запах столітнього меду,
слова і золота в'язь ...
Оди Державінська мода
знову в ціні піднялася.
Але повернемося до жанрової поетиці назв. Згадуються в Окуджави у віршованих заголовках та жанри, близькі прозі: "Спогад про день перемоги", "З фронтового щоденника", "Коротка автобіографія". Ще "Листи", "Лист Антокольського", "Лист до мами".
Багато назви в Окуджави пов'язані з жанрами образотворчого мистецтва - взяти хоча б "Батальне полотно", "Враження" (кивок у бік імрессіоністов), "Два силуету" і "Два тривожних силуету", "Дитячий малюнок", "Мій олівцем портрет", "Фрески" і навіть "Вивіски", які під пером поета одухотворяється і проникають в тайнопис саме культури. Зробити це їм - вивіскам як жанру міського лубка - неважко, бо вони тут частину старого Тбілісі, де і вулиця була витвором мистецтва. (Тут час згадати про любов Окуджави до блискучому наїву Піросмані.) Цитую: "Раптом оживають вивіски. Живуть ... "А далі - більше:" І вивіски, як старі конспекти, свої розорюють письмена ... "До речі, віршовані назви, яким під кінець ХХвека залишився, повторюю, віддано вірний чи не один Окуджава, - так ось, віршовані назви на кшталт саме вивіскам, якщо й майструвати, і сприймати їх по-окуджавской творчо.
Вплетені в тканину його назв і музичні терміни (що природно для поета, який був і чудовим композитором-мелодистом; втім, і у Бродського є "Літературний ноктюрн", "Полонез", "Арія", "Мексиканський дивертисмент"). Ми в Окуджави знайдемо і "Сентиментальний марш", і "Гімн затишку", і "Чудовий вальс" ... Тут ненадовго затримаємося і звернемо увагу на те, що у випадках з маршем і гімном Окуджава навмисно зміщує нав'язаний радянською естетикою л а д цих суто ідеологічних і свідомо мажорних жанрів в протилежну сторону. Марш у нього не войовничий і не бодряческій (як, скажімо, розхожий "Марш ентузіастів"), але сентиментальний. А гімн, він - гімн затишку, а не державі. Як скаже Окуджава у вірші "Всьому времечко своє ...":" Гордих гімнів, бачить Бог, я не співав окопної каші ... "- самим дисонансом офіціозного мажору (" гордий гімн ") і чесною, низькою, взаправдошной прози (" окопна каша ") кидаючи виклик жанровим кліше.
Борис Ейхенбаум у статті про Некра сові пише, що старі, видохлося жанри можуть відродитися лише за рахунок новаторського вибуху всередині відмерлих штампів. Цитую: "Мистецтво живе на основі сплетіння і протиставлення своїх традицій, розвиваючи і видозмінюючи їх за принципами контрасту, пародіювання, зміщення, зсуву". І далі: "Некрасов перекладає старі форми, користуючись ними як основою для зміщення". Немов про Окуджаві сказано! У Окуджави не може бути г о р д о г о гімну - тільки затишний, але ж затишок в радянській поезії оспівувати (а тим паче в гімнах) було не прийнято. Створюється полемічний оксюморон, в надрах якого перемагає індивідуальний і приватна людина. Жанрове зсув висловлює ту позицію, яку Окуджава закріпив в хрестоматійних, але як і раніше гострих рядках: "Сто разів я натискав курок гвинтівки, / / а вилітали тільки солов'ї". Він натискає курок оди, гімну, маршу, а вилітають тільки ліричні солов'ї!
Що стосується жанрового знака "п е з н я", тобто в Окуджави і "Дитяча пісенька", і "Головна пісенька", і "Дорожня пісня"; всього в його спадщині близько півсотні назв, куди входять "пісня" або "пісенька ". Тут Окуджава, з одного боку, гукає Вертинського, а з іншого - "паралельний" Висоцькому, у якого пісні і пісеньки - два нерівнозначних жанру, з абсолютно самостійними навантаженнями (зі спостереження С. Вдовіна, у Висоцького "пісенька", як правило, пов'язана з елементами байки: дослідник навіть вводить свій термін - "пісенька-баєчка ")...
Окремо має бути розглянутий жанр фантазії. Взагалі-то, фантазія - це музична п'єса вільної форми на теми знаменитих мелодій, завжди віртуозного характеру. "Дорожня фантазія" - називається один із віршів Окуджави, але і всі інші його фантазії теж саме дорожні: "Калузька фантазія", "Паризька фантазія", "Підмосковна фантазія", "Турецька фантазія". Як буває музична фантазія на відомий мотив, так в Окуджави народжуються виключно фантазії (а не фотографії або шляхові замальовки) на мотив місця. Він творить власну фантазію мовби в кружлянні над уразив його пейзажем, міста, селища.
Про жанрі романсу, який знайшов своє, зовсім незагального особа у творчості Окуджави, вже багато говорилося, писалося і сперечатися. У його віршах ми виявимо і "Арбатський романс", і "Ще одна романс", і тричі він називає вірші просто "Романс".
Одного разу Окуджава дав у віршах ємне своє визначення цього жанру:
Російського романсу міського
чується загадковий мотив,
музику, дихання і слово
в пророкування доль перетворивши, -
підкреслюючи неодмінний урбанізм і завжди містичну (він і загадковий, і передбачає долі) підоснову з в о о г о романсу.
Іменує він вірші та кланяючись фольклору: "Колискова", "Молитва", "Речитатив", "Напис на камені", "Казка", "Старовинна солдатська пісня", "Старовинна студентська пісня", "лічилки для Белли" (про його лічилочкам і про інших жанрах дитячого фольклору взагалі можна було написати цілий трактат). Навіть р о з г о в о р як жанр усного мовлення теж осмислюється поетом як художньої форми і тому виноситься в назву - "Розмова по душам" або "Розмова з річкою Курою".
Жанри поминаються Окуджавою не тільки у зв'язку з позначенням віршованих видів і підвидів, а й усередині простих життєвих метафор: "А роки проходять, як пісні ..." Або: "І крізь всякі образи пробиваються в століття / / хліб (поема), життя (поема), гілка тополі (рядок )..." І навіть так: "У пісні води, що біжить ця рибка - приспів ..." Виходить, що словесність, по Окуджаві, не відображення природи, а її жива частина, їх не відліпити один від одного і не розвести. У цьому дивному світі ліричні жанри цвітуть і плодоносять, як гілки, або вирують, піняться і зливаються, як струмені річкової води ... І знову - спорідненість з Бродським, який цю ж перекручену нитка довів до ліричного гротеску, назвавши останню збірку "Примітки папороті".
Взагалі, як ми бачимо, всі жанрові позначення перекладені Окуджавою на несподівано свіжий мотив, вони відсторонюються і розширюють власні, що стали поетові тісними, рамки. Він про кожен з цих учених термінів може сказати своїми ж віршами: "Іншому речі тісно в словнику, / / як тісно рибалці у дворі ..." Його жанровим поняттям тісно в "Словнику літературознавчих термінів"!
Особливої розмови в контексті творчості Окуджави заслуговує, звичайно, б а с н я. Втомлений від інерції, від непомірної експлуатації, а деколи і скомпрометований спекуляціями жанр можна відродити лише введенням внутрішньовенного парадоксу (мій особистий, у бесідах зі студентами, термін - "плідна червоточина всередині втомленою перезрілої форми ")... Це і відбувається сьогодні з байкою. Піднята на запаморочливу висоту в ХIХвеке не лише геніальним Криловим, але і лукавим Хемницера, байка у столетііХХ була зведена нанівець спочатку плоско-агресивним Дем'яном Бідним, а потім - догідливо-сервільні Михалковим і його послідовниками з журналу "Крокодил". Якщо десь байок традиції "дідуся Крилова" ще й жевріли, так це в талановитих мультиплікація, але тільки не в справжньої поезії. Здавалося б, фініта басенная комедія! Але саме у творчості Окуджави цей сатиричний з неодмінною присутністю алегорії та дидактики жанр поволі підняв опущену від сорому за радянських езопова голову. Пам'ять про байку живе і в ліричних віршах про просте мурашку, якому "раптом захотілося в ніженьки валитися", і про "чорний кота", якого боїться весь під'їзд: "Кожен сам йому виносить / / і спасибі говорить ..." Вірш "Про кониках ", які пишуть білі вірші та ігнорують бідних панночок-комашок, звичайно, далеко не байка, але - лірична сповідь з легким і трохи іронічним кивком у бік байки. Можна сказати навіть, що це лірична пародія на традиційну байок алегорію, як правило - парну (у Крилова: "Бабка й мураха", "Лев і лисиця", "Кошеня і шпак"). Тут жанри, як і водиться в момент новаторського перегляду старих форм, немов би міняються місцями і ролями. У результаті лірика самовираження кладе на лопатки байок мораль. Виникає така собі "басенная елегія" - без найважливішої для класичної байки різностопний метра. І знову: єдина паралель цієї байок, чи що, елегії в сучасній Окуджаві ліриці - це вірш І. Бродського, написане ним у 64-му році, на засланні: "Одна ворона (їх була юрба, / / але вечір їх у вільшняк переховав ), / / облюбувала маківку стовпа, / / інша - білосніжний ізолятор ... "Цікаво, що в першій редакції у Бродського це баєчної вірш названо по першій строчці, а в пізнішій введений заголовок -" Розвиваючи Крилова "; тут є свідоме," НЕ отопрешься ", прикріплення до жанрової традиції. Втім, згідно заголовку, все ж саме розвиваючи, а не просто окликаючи. Бродський створює віртуозну травестію на Криловський шедевр - і його алегорія між двома воронами, з одного боку, і ліричним героєм з героїнею - з іншого, виведена на поверхню і з гіркою іронією закріплена в пробігають пейзажі, актуальному, прозовому, конкретному:
Один одному, так би мовити, проти
(Як вимагають інструкцій незабудки),
контроль над телеграфом заснувавши
в глушині, не думає про бунт,
вони розташувалися над ганком,
підняти над околицею білястої,
над засланим у вигнання співаком,
над супутницею його довговолосою.
Втім (зі спостереження В. Кулле), крім апеляції до криловська байці є тут і інший момент. У Бродського ворона-улюблений автопортретної "двійник", крізь який поет шаржує і свій ніс-дзьоб, і грасирує дикцію.
У Бродського, як і в Окуджави, байок персонажі перетворюються у новому освітленні та контексті. В обох зовсім по-різному, але з одно яскравим ефектом виходить самобутньо-лірична п а р о д і я на байку, що має на меті не висміяти і не знищити "другий план". Ні, навпаки. Інтерес до оригіналу відроджується за рахунок плідної зсуву, і крізь цей саме зрушення автор новітній дозволяє собі те самовираження, якого він ніколи не досяг би, скажімо, в елегії або в пісні. Лірична пародія на байку надає поету інтонації більш парадоксальні, їдкі, дивовижні і психологічно більш точні, ніж традиційна лірична сповідь. Народжується жанровий сплав - байка-самовираження або байка-визнання ...
Тут спливає в пам'яті вислів Потебні: він говорив, що байок персонажі схожі на шахові фігури, які на кожному дошці одні й ті ж, але ходи та партії в талановитого шахіста завжди небувалі. Саме новаторська постбасенная партія розіграна Окуджавою у вірші про коника й цвіркуни - без назви, з мінливим рефреном: "Маю намір! - Кричав той коник. / / - Чи може бути? - Посміхався цвіркун ". Від байки в цьому вірші і парна алегорія, і сумна комедійність, і навіть епіграмматіческі загострена кінцівка, яку в давнину називали шильце. "Мораль цієї байки така": коник,
Гордий безсмертям своїм непохитним,
Світоглядом своїм просвітленим,
скаче, куражиться, їсть за двох.
Але не мовчить і цвіркун той безсонний.
Всі посміхається.
Що ми - для них?
Тонкий сарказм Окуджави полягає у тому, що обидва персонажі метушаться між піччю і лугом і що саме (це підкреслено) гордий і просвітлений романтик з намірами "їсть за двох". До речі, в традиції криловська байки і обов'язковий діалог звіряток або комах всередині віршованого тексту, що часто перетворює її в маленьку п'єсу. Є в Окуджави і чотиривірш, де байка схрещується з епіграмою. Якщо іншими словами - то епіграммная кінцівка дана окремо, а ведуча до неї басенная фабула мовби залишена в чернетці.
Я шкодую собак з нашої вулиці:
дуже сумно сидіти на ланцюгу ...
Всі вони білозубі і розумниці,
тільки їм не вистачає степу.
Тут головна опозиція - не собака і, скажімо, вовк, але римуються антоніми "ланцюг" і "степ" (як у попередньому випадку - "піч" і "луг"), які уособлюють "рабство" і "волю" ... Загалом, якщо знову гукнути Бродського з його "Майже елегія", то всі ці вірші Окуджави можна перелічити "Майже байка".
Вершиною ж байок початку в Окуджави слід, безумовно, визнати "Пісеньку про старого гусака", яка має точну дату (що в спадщині Окуджави зустрічається далеко не завжди). І дата говорить сама за себе: "Серпень 1968 року". Не треба пояснювати: введення наших танків у Прагу, наша ганьба і крах чергових ліберально-оттепельного ілюзій. Нагадаю це найсильніше вірш повністю:
Лежати б гусаку в жаровні на боці,
та, мабуть, трохи пофартило старому:
не те щоб господар пошкодував його всерйоз,
а просто він гусятину назавтра переніс.
Але гусак перед строєм гусячим
ходить повільним кроком гусячим.
Каже їм: "Ви самі бачите -
ми з господарем стали друзями! "
Намагається гусак весь день і так і сяк,
щоб довести присутнім, що друг його - добряк.
Але плем'я гусака пройшло через століття
і знає, що жаровня не клеїть дурня.
Нехай гусак перед строєм гусячим
махає крилом псевдоорліним,
але плем'я гусака пройшло через століття
і знає, що жаровня не клеїть дурня.
Дата, повторюю, - серпень 1968года, і за "гусаком", безумовно, варто (політичний каламбур!) Густав Гусак, - а вперше вірш надруковано в "Русской речи" в березні 1989 року. Звернемо увагу на те, що первинний адресу "Гусака" і що стоїть за ним "прототипною реальність" за десятиліття розширилися до філософськи універсального узагальнення, цілком застосовні і до ліберальних ілюзій минулого десятиліття, так і до новітніх теж. Так завжди відбувалося і з шедеврами Крилова: хто згадає зараз, що нестаріючий "Квартет" висміює Державна рада почала ХIХстолетія і що Ведмідь - це Аракчеєв? "А ви, друзі, як не сідайте, все в музиканти не годитесь ..." - це і про нас сьогоднішніх. Так і ліберал-гусак з псевдоорліним крильцем, не підозрюючи про те, що він - потенційна гусятина для господаря, з яким він, гусак, нібито подружився як з нібито добряком. "Але плем'я гусака пройшло через століття / / і знає, що жаровня не валяє дурня ..." Тут ми бачимо і алегорію, і філософську притчу, і живу трагікомедію вічно сучасних вдач. Дивно: чому ця, така самокритична і така жорстка байка Окуджави ніколи не згадується нашими політологами? Якби її прочитали вголос, голосно і вдумливо, то фальшивий міф про те, що Окуджаві, мовляв, імпонував союз інтелігенції з самодержцями від влади (а насправді - союз гусака з жаровнею) був би розбитий під мітлу.
Ну, і під кінець дозволимо собі, як у давнину доброї байці, деякий висновок. Висновок наступний. Коли архаїчні жанри мертвіють, то їм потрібна плідна струс, здійснена рукою вільного і сміливого новатора. Такою струсу піддав Булат Окуджава і гімн, і романс, і оду, і - що мені здається особливо цікавим - зовсім було покійну байку.
"Скриплять на новий лад всі пір'я золоті ..." - написав Окуджава на початку 90-х, і епітет "золоті" в цій рядку соромливо крениться в бік від металу до таланту: "золотий" тут - незрівнянний, прекрасний, дорогоцінний. Цими вдячними епітетами я і завершу свої спостереження над тим, як Булат Окуджава своїм потужним новаторством традиційні жанри і форми російської словесності трусив і рятував від сплячки.