Зміст
Вступ
1. Сучасний протестантизм в україні: динаміка і тенденції розвитку
2. Протестантизм та церковно-державні відносини
3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів
4. Роль протестантських церков у душпастирській опіці в збройних силах України
5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України
6. Місіонерська діяльність протестантських церков в період незалежності України
7. Роль протестантів у освітньому та культурному житті України
8. Порівняльна характеристика релігійної ситуації на Україні
Висновки
Список використаної літератури та джерел
Вступ
Здобуття Україною державної незалежності призвело до формування багатьох наукових проблем, зокрема, пов’язаних із зростанням ролі релігійних інституцій у розвитку громадянського суспільства, як прояву демократії західного зразку. Одна з таких проблем є протестантизм в незалежній Українській державі. Її значущість зумовлена насамперед тим, що на протязі 90-х років ХХ ст. в Україні спостерігалось збільшення чисельності протестантських церков, в яких задовольняє свої релігійні потреби значна кількість громадян. З часу розпаду СРСР суттєво змінився соціокультурний статус протестантизму на Україні. Завдяки прийняттю нового демократичного законодавства про свободу совісті, відсутністю дискримінації та переслідувань з боку держави, відбулися зміни в розвитку традиційних протестантських конфесій, з’явились та організаційно оформились нові для України релігійні течії.
У той же час серед значної частки населення поширені і залишаються доволі стійкими упередження щодо протестантських церков, які уявляються "деструктивними культами", "чужими" та "ворожими" українській культурі релігійними утвореннями. Актуальність дослідження протестантських конфесій в Україні в соціально-політичних умовах полягає в необхідності достовірних знань про них для державних структур, для всього суспільства з метою подолання релігійного екстремізму. Залишається актуальним питання щодо збереження сектантських пережитків у вітчизняному протестантизмі, викликає увагу розвиток місіонерської діяльності серед протестантських церков, а також зростає важливість співробітництва віруючих різних конфесій між собою, з державними та громадськими інституціями.
На особливу увагу заслуговує розгляд питань щодо участі протестантів у політичному, культурному та соціальному житті періоду незалежної України. Тривалий час спотворювалось реальний стан конфесій в Україні. В радянський період протестантизм розглядався як "релігія другого сорту". Світська релігійна історіографія вважала протестантизм тільки продуктом західних ідейних, часто ворожих впливів на українські землі, при цьому конфесію протиставляли іншим релігіям передовсім православ’ю.
В Україні проблема протестантизму цікавила багатьох дослідників, однак вони розробляли її переважно у контексті вивчення Реформації.
До 80-х років ХХ ст. українські автори взагалі припинили дослідження історії протестантизму. Вивчення конфесії у цей час підпорядковувалося загальному спрямуванню радянського суспільства і зосереджувалось на негативному її висвітленні.
В період здобуття Україною незалежності досить широко висвітлюються проблеми протестантизму в працях таких сучасних релігієзнавців як А. Колодний, С. Головащенко М. Кошуба, В. Литвинов, І. Мицько, Я. Страшій, В. Ульяновський. У роботах В. Єленського, П. Яроцького, відзначено головні тенденції розвитку протестантизму в нашій країні, підкреслено позитивний вплив на цей розвиток державно-політичних змін другої половини 80-х початку 90-х рр. ХХ ст.
Досягненням у вивченні вітчизняного протестантизму стали фундаментальні синтетичні праці В. Любащенко, а також п’ятий том десятитомної "Історії релігій в Україні" під назвою "Протестантизм". Нові тенденції в організаційному розвитку українського протестантизму відзначають у своїх роботах Ю. Решетніков, С. Санніков, О. Назаркіна.
Аналіз факторів розповсюдження неохристиянських рухів в Україні наявний у роботах М. Мариновича, Л Филипович, С. Свістунова, які сходяться у думці, що поряд із активною місіонерською діяльністю мала велике значення наявність об'єктивних історичних та культурних передумов в країні. Серед досліджень, що стосуються ролі церков у соціально-політичному розвитку, слід відзначити праці О. Уткіна, О. Шуби, Г. Надтоки, С. Сьоміна.
Питання політико-правового забезпечення діяльності протестантських конфесій відсвітлюють М. Бабій, В. Климов, які зазначають, що в Україні реалізується демократична модель державно-церковних відносин, що сприяє розвитку релігійних спільнот.
Зацікавленість нетрадиційними явищами в релігійному житті суспільства спричинила появу праць, присвячених новим течіям та рухам, в т.ч. протестантського походження. Серед таких досліджень – статті М. Новиченка, Ю. Наріжного, Н. Белікової.
Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються їх діяльності, аналіз яких дозволяє побачити масштаби, особливості та перспективи розвитку протестантизму в Україні, вплив його на соціокультурні процеси на пострадянському просторі, місце у формуванні громадянського суспільства.
Досить цікавими у вивченні проблем протестантизму є історичні документи конфесійного характеру, а саме:
теологічно-катехитичні твори для внутрішніх потреб протестантських церков (твори М. Лютера, У. Цвінглі, Ж. Кальвіна);
пам’ятки полемічного, суспільно-політичного, науково-освітнього характеру, спрямовані на реалізацію участі протестантів у суспільних і культурних процесах;
пам’ятки історико-статистичного характеру, що вийшли з протестантських осередків і містять основний фактичний матеріал;
видання українських протестантських церков ("Євангельська нива", "Слово віри", "Стяг", "Богомыслие", "Братский вестник" та ін.)
Об'єктом дослідження є: діяльність протестантських церков в українських умовах в період незалежності України.
Предметом дослідження є: протестантські громади в Україні.
Географічні межі дослідження включають всю територію України. При соціологічному опитуванні для визначення політичної, громадської участі у освітньому та культурному житті суспільства активності громадян, їх ставлення до мовного питання в Україні, опитування проводились серед респондентів, які є членами протестантських громад м. Рівне.
Хронологічні рамки: дослідження охоплює період з кінця 80-х по 2005рр.
Мета дослідження полягає:
в з'ясуванні соціальної, політичної, культурної значущості протестантських конфесій в Україні кінця 80-х до 2005рр., ґрунтуючись на аналізі головних напрямків і форм розвитку релігійних течій.
в дослідженні соціальних, культурних, політичних та інших факторів протестантських громад м. Рівне;
Завдання роботи: аналіз політичних, соціокультурних, етичних основ протестантизму через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.
Методологічна і теоретична основа дослідження:
У роботі звертаючись до праць філософів, видатних релігієзнавчих діячів протестантських церков, провідних українських релігієзнавців, істориків та політиків, автор прагнув осмислити проблему становлення, діяльності протестантських церков через призму релігійно-політичних, соціальних, культурних та інших чинників.
До сфери дослідження були віднесені слідуючи компоненти: аналіз програм, офіційних документів протестантських церков, ставлення протестантів до участі у політичному, соціальному і культурному житті України.
Джерельну базу дослідження становлять програми з'їздів протестантських церков, заяви та звернення керівників релігійних громад, теологічні праці, конфесійна література.
При вирішенні завдань були застосовані такі методи: порівняльний аналіз, спостереження, анкетування, описовий, статистичний, науковий експеримент.
Матеріали даної магістерської роботи були використані у міжнародній науково-практичній конференції "Релігія і соціальні зміни в сучасному суспільстві", яка проходила 18.04.2005 року в Чернівецькому національному університеті ім. Ю. Федьковича у статті "Протестантизм та церковно-державні відносини в період незалежності України", та в роботі Х- тої наукової студентськo-викладацької конференції "Дні науки" Національного університету "Острозька академія" у статті "Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів".
Дипломна робота складається зі вступу, восьми розділів, загальних висновків, списку використаної літератури та джерел, додатків.
1. Сучасний протестантизм в Україні: динаміка і тенденції розвитку
Нові умови для діяльності протестантських церков в Україні відкрилися з проголошенням в 1985р. "перебудови, а особливо з 1988р., коли в країні офіційно відзначалось 1000-ліття хрещення Русі. Зміни у політичному кліматі призвели до змін у законодавстві, що дозволило церквам практично вийти з підпілля та розгорнути євангелізаційну працю".
Сучасний протестантизм в Україні, як уже зазначалося, — це переважно пізні течії. Вони продемонстрували живучість за умов чужих їм соціально-економічних відносин, відсутності ідейного плюралізму та релігійної свободи. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ'ю, в західних областях — і греко-католицизму. В останнє десятиліття XX ст. конфесія вступила з певними надіями на перспективу подальшого існування і навіть зростання своїх церков, зміцнення позицій у релігійному житті України.
Політичні зміни у колишньому СРСР активізували критичну стосовно режиму позицію багатьох зареєстрованих протестантських громад. Вони все голосніше вимагали права на повнокровне релігійне життя. Це значною мірою стимулювало вияв внутрішніх протиріч, що супроводжували створення та існування Союзу ЄХБ. У кінці 80-х років відкриту тенденцію ізоляції щодо нього демонструють братські меноніти. 1989 року відбувся масовий вихід з об'єднання всіх п’ятидесятницьких громад.
Поза межами Союзу ЄХБ у повоєнний період існувало ще дві легальні протестантські структури. Перша — автономно зареєстровані п’ятидесятницькі громади, які отримали на це дозвіл тільки на початку 70-х років і впродовж наступних десяти років діяли переважно у східних і південних регіонах України. Саме вони відображали "парадне обличчя" течії в Україні, оскільки їхня кількість подавалась як офіційна цифра всіх п'ятидесятників. Наскільки ж вона була далека під реальності, засвідчують хоча б такі дані. За станом на 1 травня 1989 р. з 652 п'ятидесятницьких громад, діючих у республіці, більшість (300 громад) були зареєстровані як баптистські, 186 діяли без реєстрації (нелегально) і лише 166 (тобто очевидна меншість) були зареєстровані. Отже, офіційна статистика охоплювала тільки четверту частину всіх п'ятидесятиицьких громад України.
Третє після СЄХБ місце у легальному протестантизмі посідали громади адвентистів сьомого дня (АСД). До кінця 80-х років кількість віруючих у них, за офіційними даними, становила а Україні близько 20 тис. осіб. Внаслідок штучного припинення у 30-х роках їхнього членства у Генеральній конференції адвентистів сьомого дня (що офіційна пропаганда подавала як зв'язок "сектантів" з міжнародним імперіалізмом), адвентистські громади в Україні діяли у повоєнний час окремим осередком, маючи статус Республіканського об'єднання церков АСД. Останнє працювало у спілці з іншими республіканськими об'єднаннями, підпорядковуючись загальному органові — З'їзду (або нараді) церков АСД в СРСР. На з'їзді обирали церковну раду та її голову. У грудні 1980 р. у с. Заокському Тульської області створено адміністративно-навчальний центр, що об'єднав усі громади АСД колишнього Радянського Союзу в єдину Всесоюзну церкву адвентистів сьомого дня.
Протестантське підпілля в Україні за різноманітністю та кількістю віруючих не поступалося легальним осередкам. Воно об'єднувало частину євангельських християн-баптистів (громади РЦЄХБ), п'ятидесятників (окрім громад християн віри євангельської та християн євангельської віри, також п'ятидесятників-сіоністів і п'ятидесятників-суботників), всіх адвентистів-реформістів та свідків Єгови. (Адвентисти-реформісти донедавна діяли в межах Всесоюзної церкви вірних і вільних адвентистів сьомого дня, яка не підпорядковувалася жодній зарубіжній церкві). Нелегальний статус вказаних осередків, їхня "непідзвітність" місцевим органам влади і цілком природне бажання неоприлюднення конкретної інформації про себе не дає можливості докладно з'ясувати кількісний склад протестантського підпілля. Водночас з цими незареєстрованими осередками у 50-80-х роках в Україні діяла низка менших сект і навіть просто груп (іноді — декілька десятків віруючих), визначеної або напіввизначеної конфесійної орієнтації. Однак вони не мали серйозного впливу на розвиток протестантизму та загальну релігійну ситуацію в Україні.
На початку 90-х років більшість протестантських громад країни стала легальними. З цього часу, по суті, розпочався новий етап еволюції конфесії. Його можна назвати етапом подальшого формуванням сучасних протестантських церков. Уже в 20-30-х роках цей процес у деяких течіях розвивався досить активно, однак згодом був штучно призупинений. Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу протестантам відкрито здійснювати релігійну та позарелігійну практику. Сьогодні перехід більшості протестантських течій у церковний статус зносу пожвавився. Це, зокрема, виявляється у структурних змінах, в явищі інституціоналізації, що відображає просування релігійної спільноти до стійкості, стабільності, створення формалізованої структури, розгалуженої організації.
Спочатку — про течії, які найбільш наблизились до церковного статусу. Це євангельське християнство-баптизм, деякі п'ятидесятнитські течії, адвентизм сьомого дня. Йдеться поки що про наближення, оскільки частина пізньопротестантських осередків ще зберігай рудименти організації сектантського типу. Це, наприклад, громади, що діють у сільській місцевості, нечисленні, з незначним відсотком молодих віруючих. У недалекому майбутньому такі громади або взагалі припинять існування як малоперспективні, або приєднаються до інших, у найближчих населених пунктах. Власне, подібний процес вже відбувається у великих індустріальних містах, що постійно розростаються і "поглинають" навколишні села, а з ними — й існуючі громади. Сьогодні можна з впевненістю констатувати: центр діяльності протестантизму остаточно перенесено до міста. У 1985 о. на 10 тис. міського населення припадало 29 протестантів, сільського — 13[98;210]. На початку 90-х років у містах зосередилась більшість великих, життєздатних громад, що визначають характер пропагандистської та місіонерської практики протестантизму. Це стосується, передусім, євангельського християнства-баптизму (половина його громад діє в містах), адвентизму (60%), п'ятидесятництва (три чверті від загальної кількості громад). Лише єговізм поширений у селах більше, ніж у містах. Динаміка сучасного протестантизму, як бачимо, відображає загальну тенденцію урбанізації.
Розвинуті ознаки церковної будови мають, здебільшого, ті протестантські спільноти, що існують в обласних центрах (зокрема, у Донецьку, Дніпропетровську, Харкові, Львові, Рівному, Одесі, не кажучи вже про Київ) і налічують близько 2-3 тис. або й більше віруючих. Наприклад, у Львові тільки дві п'ятидесятницькі громади у 1990 р. мали близько 5 тис. членів. Сьогодні їх 6 тис.; окрім цього, у 1994 р. утворилась нова п'ятидесятницька церква з 1 тис. осіб. У підпорядкуванні цих осередків знаходяться майже всі п'ятидесятницькі громади, що діють на території Львівської області. Кожна така громада бере участь у розв'язанні загальних питань місцевого п'ятидесятницького братства, причому ступінь її участі залежить від кількості членів (більша громада має право на більше представництво), авторитету пресвітера.
Найінтенсивніше відбувається процес оцерковлення протестантизму у західних областях України, де конфесія зберегла чимало резервів для видавничої, освітньої, місіонерської практики. Скажімо, у Рівному, Луцьку, Тернополі існують великі баптистські церкви, які мають не тільки значні за розмірами культові споруди і чимало віруючих, а й численні гуртки, видавництва, місії з євангелізації, ансамблі, хори тощо. Вони стали своєрідними осередками паломництва протестантської молоді з багатьох міст України і з-за кордону, тут часто бувають віруючі інших конфесій, проводять міжрелігійні симпозіуми, біблійні конференції, концерти і вистави, молодіжні вікторини. При церквах відкрито недільні школи, а також кореспондентські, регентські, дияконські курси, влаштовано навчання керівників молодіжних груп та гуртків за інтересами (фотосправи, автолюбителів, народних промислів). Безумовно, така діяльність не має нічого спільного з релігійною сектою. Стосовно церкви, то вона не приховує прагнення до розширення сфер впливу в суспільстві. Саме тому будь-який церковний інститут намагається об'єднати віруючих і на нерелігійній основі: у жіночих, молодіжних, дитячих групах, гуртках і громадське орієнтованих організаціях (місіях, філантропічних групах, пропагандистських агітбригадах), щоб, передусім, самі віруючі не відчували обмеженості життя у своєму релігійному колективі. Процес інституціоналізації сучасного протестантизму активізовано також деяким оновленням у його керівництві. На зміну консервативній генерації в кінці 80-х — на початку 90-х років прийшло чимало молодих лідерів. їх кількість продовжує зростати. У багатьох церквах керівниками стали віруючі, які у 1985-1990 роках завершили навчання у закордонних богословських закладах. Ці сучасні лідери остаточно вибрали шлях релігійного оновлення, екуменізму й соціального служіння. Одним із головних кроків на цьому шляху стало об'єднання розрізнених протестантських громад України, створення їх центрів.
Найрозгалуженішим протестантським центром церковного типу є сьогодні Всеукраїнський союз об'єднань євангельських християн-баптистів (ВСО ЄХБ), який у 1995 р. налічував близько 1,5 тис. громад — абсолютну більшість баптистів та євангельських християн країни. Союз діє як самостійна, незалежна у своєму внутрішньому житті структура, що водночас підтримує тісні контакти з міжрегіональним об'єднанням, створеним на основі колишнього Союзу ЄХБ, — Євро-Азіатською федерацією союзів ЄХБ. Нещодавно до складу ВСО ЄХБ увійшли українські євангельсько-баптистські церкви діаспори.
Вищий орган ВСО ЄХБ — з'їзд. Він обирає правління, голову і його заступників, а також розв'язує проблеми релігійної та позарелігійної практики братства. У структурі Союзу створено низку біблійних закладів: наприклад, Київська біблійна семінарія, Ірпінський коледж, Львівська біблійна школа, Найбільший заклад — Одеська біблійна семінарія, її слухачі — баптисти та євангельські християни також і тих громад, які поки що залишаються поза Союзом. Чотирирічний курс семінарії передбачає підготовку проповідників й учителів недільних шкіл; при закладі існує видавничий центр. Він видав історико-богословський альманах "Богомыслие", навчальну літературу, брошури, збірки духовної поезії тощо. Впродовж 1992-1993 років центр випустив 750 тис. примірників різних релігійних видань.
При ВСО ЄХБ створено молодіжний союз — Всеукраїнське євангельсько-баптистське об'єднання молоді, а також жіночий відділ, які мають свої статути і керівні органи. У межах Союзу і при його матеріальній підтримці діє низка місій з питань євангелізації, створених майже в усіх великих містах України. У їх функції входить проповідування Євангелія невіруючим, пропаганда ідей баптизму невіруючим і віруючим інших конфесій, місійні поїздки по Україні і допомога місцевим громадам ЄХБ, сприяння відкриттю нових громад, будівництву культових споруд. ВСО ЄХБ видає кілька журналів і газет у різних регіонах: наприклад, двомовний журнал "Жажда" (Володарськ-Волинський Житомирської області), газети "Християнське життя" (Київ), "Слово Вери" (Донецьк, окремі статті друкуються українською), "Предвестник" (Київ).
До ВСО ЄХБ не увійшло 25 незалежних баптистських громад, 35 громад Ради церков ЄХБ, 33 громади євангельських, християн.
Активний процес будівництва церковного союзу відбувається у п'ятидесятництві. Так, у 1991 р. офіційно оголошено про створення Союзу християн віри євангельської (п'ятидесятників) України, що об'єднав майже всіх християн віри євангельської (у західних областях) та більшість християн євангельської віри (на сході й півдні). У 1995 р, він налічував близько 800 громад, майже 100 п'ятидесятницьких осередків України залишились поза Союзом як автономно зареєстровані.
При 400-х осередках Союзу відкрито недільні школи, у Києві створено Український заочний біблійний інститут, що має дві філії (у Рівному і Львові). Як і в євангельсько-баптистському братстві, у п'ятидесятницькому об'єднанні створено молодіжний осередок, низку місій, благодійних товариств. У Рівному 1993 року відкрито видавничий центр Союзу. Крім біблійної та навчальної релігійної літератури, він випускає декілька періодичних видань. Упродовж 1991-1995 років п'ятидесятницьке братство в Україні видало десятки тисяч примірників часопису "Вестник" (Львів), журналів "Вісник єднання" (Київ) та "Євангельський голос" (Кременець). П'ятидесятницька місія у Рівному друкує щомісячник "Свет Євангелия".
Подібно до евангельсько-баптистського осередку, Союз ХВЄ на федеративних засадах донедавна входив до спільного для більшості п'ятидесятницьких громад колишнього СРСР Об'єднаного союзу християн віри євангельських-п'ятидесятників.
Окремий церковний осередок створили також адвентистські громади України — Українську уніонну конференцію церков адвентистів сьомого дня (УК АСД). До її структури входять понад 400 громад .(крім 15 громад адвентистів-реформістів), УК АСД існує як складова Євро-Азіатського дивізіону Генеральної конференції адвентистів сьомого дня. При Українському уніоні організовані відділи молоді, служіння жінок, суботньої школи, з питань євангелізації, управління ресурсами та видавничий. Останній керує видавничим центром "Джерело життя" (Київ), де виходять українською мовою журнал "Ознаки часу" та газета "Вісник миру", інша адвентистська література.
Загалом, будова внутрішнього життя адвентистського об'єднання і його позарелігійна діяльність — типові для пізньопротестантських течій. Церкви АСД опікуються створенням навчальних закладів; окрім традиційних шкіл для дітей, що існують при кожній громаді, діють курси вчителів суботніх шкіл, під Києвом — Стаціонарні інтенсивні пасторські курси для пресвітерів, проповідників, їхніх помічників. У межах Української уніонної конференції організовані місії, основна форма діяльності яких — євангелізаційні кампанії. Вони охопили всі регіони України.
Процес інституціоналізації сучасного протестантизму спричинює витворення у рамках існуючих об'єднань нових спільнот, ініційованих, переважно, молодими віруючими, котрі прагнути радикальніших змін у релігійній та позарелігійній практиці своїх церков. Виходячи з фундаментальних засад пізньопротестантського вчення, вони, натомість, сповідують лібералізацію церковного життя, прагнуть активнішого оновлення його духовного клімату. Серед цих молодих спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 1996 р. нараховував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п'ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору — молодь, причому, віруючі у першому поколінні. Значний відсоток має вищу освіту. Коло інтересів — культурологія, наука, мистецтво; структурне ядро — біблійні класи, гуртки молоді, місії; форма діяльності — проповідь та євангелізація; позарелігійна практика спрямована у філантропічну та культурно-освітню сферу.
За даними аналізу релігійної ситуації станом на 1994р. протестанські церковні структури об'єднували понад 90% прихильників конфесії в Україні. 40% громад належало до євангельсько-баптистського братства, 28 — до п'ятидесятницького, 10 — до адвентистського 9% загальної кількості протестантських спільнот становили реформати, лотерани, а також малочисельні громади меннонітів, методистів, чеських братів, пресвітеріан тощо. На сектантському ступені в інституційній еволюції протестантизму залишилося більшість громад свідків Єгови (13% загальної кількості об'єднань), які продовжують дотримуватися позиції неприйняття "цього злого світу", обмеження мирських інтересів віруючих, залишаючись невід'ємною складовою міжнародного Товариства свідків Єгови. Останнім часом, однак, спостерігається певне налагодження діалогу керівників цих осередків з державою, більш відкрите ставлення віруючих до оточуючого середовища. Це зумовило навіть ліберальні прояви у середовищі свідків Єгови, де на початку 90-х років відтворена діяльність Місійного руху "Єпіфанія" (переважно у західних областях), зорієнтованого, зокрема, на перегляд окремих засад віровчення єговізму, подолання його суспільної ізоляції. Впродовж 1992-1993 років відбулася легалізація єговістських громад в Україні, яку на міжнародному конгресі Товариства у Києві у 1993 р. оцінено як факт позитивний, як свідчення нових можливостей течії. Подібний шлях, до речі, у 70-80-х роках пройшли громади свідків Єгови у більшості колишніх соціалістичних країн. Тепер, наприклад, у Словаччині, за даними К.Кагана, течія діє як "впливова, активно діюча релігійна структура з високим рівнем інституціоналізацїі. Вихід з ізоляції спостерігається й в інших сектантських угрупованнях (скажімо, адвентистів-реформістів чи п'ятидесятників-сіоністів). Незначна частина їхніх прихильників вже перейшла в існуючі церковні об'єднання. Консолідація протестантського середовища, поступове подолання внутрішніх протиріч, що накопичувались десятиліттями і не можуть бути вирішені водночас, є закономірним наслідком процесу оцерковлення[50;306-308].
В Усеукраїнському союзі об'єднань євангельських християн-баптистів у 2000 р. було 2236 громад (помісних церков, як називають їх самі баптисти) і 131950 членів [14;38], тобто в середньому по 59 чоловік у громаді. В Усеукраїнському союзі християн віри євангельської в 1999 р. нараховувалася 901 громада з 88227 членами; у 424 недільних школах училося 24309 дітей [129;11].
Таким чином, питома вага протестантів у загальній масі віруючих різних церков України набагато менше питомої ваги створених ними громад у загальноукраїнській конфесіональній конфігурації. Якщо порівняти, скажемо, офіційні повідомлення Всеукраїнського Союзу ЕХБ, Уніонної конференції АСД України і верховного архієпископа УГКЦ, то на одну баптистську громаду приходиться 59 членів, на одну адвентистську – 106, а на один прихід Івано-Франківської єпархії УГКЦ – відповідно до церковного (нехай і серйозно завищеної) статистикою – 1072 вірних, Львівський архієпархії – 2462, Тернопільско-Зборовскій – 757 [20;83-86-89]. Це, як бачимо, цифри різного порядку, навіть якщо погодитися, що для дуже багатьох осіб декларування своєї приналежності до церков більшості – досить формальний акт. У 1985 р. на 10 тис. міського населення України припадало 29 членів протестантських громад, на 10 тис. сільського – 43. В наступні роки ситуація, звичайно, змінювалася, але не радикально. Наприклад, протягом 4 років (1994–1997 р.) кількість громад ВСОЕХБ виросло на 579, тобто майже в півтора рази. Збільшення ж членів братерства було менш динамічним – з 105807 до 120346, тобто на 20%.
Причому в деяких областях (Харківська, Кіровоградська, Чернігівська і Тернопільська) їх навіть стало менше. Серед причин називаються перехід в інші конфесії й еміграція [31;12-13].
Конкретно-історичне тло еволюції протестантських спільнот в Україні спричинило до формування в їхній архітектоніці певних спільних рис. Це специфічний тип організації, яка ґрунтується на строго фіксованому і неформальному членстві, суворій дисципліні, ригоризм. психологія винятковості, несхожості; особливі претензії на істинність, обраного шляху; жорсткий контроль громади за усіма сферами життєдіяльності віруючих, обов'язковість усіх її приписів для всіх членів-збереження елементів "критичної дистанції" щодо "світу"; наявність яскраво виражених ознак групової самосвідомості, психології, пам'яті спрямованість на спасіння світу через поширення власного віровчення і навернення до нього інаковіруючих та невіруючих. Такі ознаки (реформати Закарпаття та інші ранні протестанти під цей опис не підходять) давали дослідникам підстави відносити спільноти, що розглядаються, до релігійно-соціальних організацій сектантського типу [69;28] І хоча, скажімо, Союз євангельських християн-баптистів або Церква Адвентистів сьомого дня вже досить давно практично подолали деякі з вищезгаданих характеристик, церковні ідеологи усвідомлюють їхню реальну наявність у своїх громадах. "У наші дні, дні благословенних можливостей і змін, особливо боляче усвідомлювати, що деякі сектантські прояви у нашій церкві не дають змоги їй повною мірою здійснювати своє служіння" [89;65], - пише адвентистський автор. "Очевидно, знадобиться чимало часу, поки ми признаємося собі у тому, що традиції, які склалися у помісних церквах. і дух євангельського вчення - не ідентичні поняття, - розмірковує) баптистський богослов. - Жодна християнська деномінація не уникне різноманітних традиційних нашарувань. Засмучені обличчя, замкнений спосіб життя, зневажене ставлення до етики, відторгнення культур спадщини - все це є серйозною перепоною для багатьох людей, шукають істину" [25;3].
На початок 2003 року в Україні офіційно функціонувало 6827 протестантських організацій; протестантами було створено 43% (65) духовних навчальних закладів країни і близько 35% всіх недільних шкіл. 39,4% загальної кількості протестантських громад належить до євангельських християн-баптистів (переважно це громади українського об’єднання ЄХБ - 2272); 27,4% - до п'ятидесятницьких течій, найбільшим з-поміж яких є Союз ХВЄ України – 1367 грамад; 13% - до свідків Єгови; 14% - до Уніонної конференції АСД. Всі інші протестантські громади (реформати Закарпаття, методисти німецькі) українські і шведські лютерани, пресвітеріани та ін.) разом складають 6,2% загальної кількості протестантських громад. Найбільш насиченими протестантськими спільнотами в Україні п Волинські і Північні області (відповідно 11 і 15 % із всіх протестантських громад країни, Поділля і Степ - по 9% [82;55-56]. Протестантські громади не є надто численними. В середньому нараховують приблизно 100 членів. Причому, якщо громади у великих містах часом мають понад 1000 членів (у Союзі ЄХБ таких громад в середині 90-х рр. було вісім), то в багатьох селах Північно-Східної та Центральної України діють дуже нечисленні громади, переважно з літніх і похилого віку віруючих, які підтримують відповідний рівень духовного життя не в останню чергу завдяки опікуванню міських громад.
Отже, питома вага протестантів у загальній масі вірних різних церков України набагато менша ніж питома вага створених ними громад у загальноукраїнській конфесійній конфігурації. Скажімо, якщо порівняти офіційні, датовані першою половиною 1990-х рр. повідомлення Всеукраїнського Союзу ЄХБ, Уніонної конференції АСД України та верховного архієпископа УГКЦ, то на одну баптистську громаду припадає 82 члени, на одну адвентистську – 106, [126;24] а на одну парафію Івано-Франківської єпархії УГКЦ - згідно з церковною (хай і серйозно завищеною) статистикою - 1448 вірних, Львівської архієпархії - 1844, Тернопільської - 1899. У 1985 р. на 10 тис. міського населення України припадало 29 членів протестантських громад, на 10 тис. сільського - 43.
У наступні роки ситуація, звичайно, змінювалася, але не радикально. Наприклад, упродовж чотирьох років (1994-1997 рр.) кількість громад ВСО ЄХБ зросла на 579, тобто майже в півтора рази. Збільшення ж членів братства було менш динамічним - з 105807 до 120346, тобто 20%. Отже, в 1999 р. на одну баптистську громаду припадало вже менше 67 членів церкви. Причому в деяких областях кількість членів навіть зменшилася (Харківська, Кіровоградська, Черкаська і Тернопільська). Серед причин називають перехід до інших конфесій та еміграцію [32;15].
Дещо швидшими темпами зростала Церква Адвентистів сьомого дня. Із січня 1991 р. тут почав втілюватися план загальної євангелізації, який передбачав подвоєння кількості членів церкви в 1995 р. порівняно з кінцем 1990 року. У 1990 р. церква АСД нараховувала в Україні 16478 членів, у липні 1993 - 31401, в 1995 - 45702 і в середині 1996 р. - 52593 члени [1;29-32].
Але водночас протестантизм є чи не найдинамічнішим чинником конфесійної ситуації в Україні. У протестантських громад неухильно зростає число тих, хто прийняв водне хрещення, кількість відлучених, які повертаються в громаду, стабільно перевищує число померлих і виключених за нехристиянську поведінку. Треба однак, мати на увазі, що за радянських часів уявлення про кількість протестантів в Україні було суттєво аберованим. Насамперед більшість п'ятидесятників, усі члени громад Ради церков ЄХБ, свідків Єгови діяли в неофіційному режимі, що унеможливлювало підрахунки кількості цих спільнот. До того ж, з огляду на можливі і зовсім не гіпотетичні неприємності, пресвітери досить часто не вносили до списків громад тих віруючих, які були студентами, службовцями, усіх тих, кому приналежність до релігійної організації могла зашкодити на підприємстві, установі чи у навчальному закладі. Можна стверджувати, що стрімкий ріст кількості протестантів у країні не в останню чергу зумовлений оприлюдненням анонімної релігійної діяльності. Зростання чисельності протестантів відбувається значною мірою за рахунок вихідців з протестантських родин. Треба також зазначити, що переважна більшість тих, кого свого часу було відлучено від громади, зрештою повертаються назад. Протягом останніх 25 років, наприклад, у Союзі ЄХБ понад 90% усіх відлучених було знову прийнято у громади, а у середині 60-х рр. кількість прийнятих з відлучених перевищувала щорічне число власне відлучених.
Вважається, що постання нових релігійних рухів, у тому числі й неохристиянських, має під собою потужне соціокультурне підґрунтя — задоволення шляхом участі в них низки соціальних, психологічних та духовних потреб. "Традиційні" церкви видаються багатьом надто інтегрованими до суспільства, політизованими, навіть секуляризованими, недостатньо есхатологічними. Тоді перевага віддається нечисленним групам "обраних", які протистоять суспільству з його вадами та проблемами, прагнуть врятувати світ.
Спрощена доктрина й прозора мораль, наголос на особистому виборі, особистому духовному зусиллі віруючого дають усвідомлення самобутності й особистої цінності, часто підвищують рівень духовного та морального життя.
Секти та рухи культистського типу, в тому числі християнські, дають доступні відповіді на глобальні питання людського буття та теології, практикують менш стереотипні богослужіння, простішу символіку, спираються на активність мирян. Нарешті, вони працюють серед найрізноманітніших соціальних груп, особливо соціально й психологічно уражених.
Серед нових протестантських спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початку 1996 р. налічував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптистських, п'ятидесятницьких, пресвітеріанських громад. Абсолютна більшість прихильників Собору — молоді віруючі, часто з вищою освітою. Біблійні класи, гуртки молоді, місії цієї спільноти спрямовані на євангелізаційну, філантропічну та культурно-освітню діяльність.
Крім того, останнім часом з'являються течії "нового протестантизму". "Нового" для України, бо він не є подібний до євангельського руху, що виник тут у середині XIX ст., не пов'язаний історично з протестантизмом у Західній Україні першої третини XX ст. До неопротестантизму належать, наприклад, харизматичні церкви: Церква Повного Євангелія, Християнська місія "Еммануїл", Церква "Філадельфія", Новоапостольська церква, Церква Христа, такі рухи, як Церква Ісуса Христа Святих останніх днів (мормони), Церква єднання Муна та ін. В Україні 150 осередків Церкви Повного Євангелія, 67 громад інших харизматичних течій, понад 39 громад мормонів тощо. Офіційна статистика налічує близько 450 дрібніших громад та центрів протестантського напряму [15;304].
Отже, відмова від опозиційності й самоізоляції, легалізація громад, процес їхнього укрупнення, формалізація внутрішніх зв'язків, інституціоналізація, а також урахування багатьма лідерами об'єктивних суспільних реалій — все це складові сучасного етапу еволюції протестантизму в Україні.
Рис. 14. Освітні характеристики віруючих У проведеному соціологічному дослідженні серед респондентів релігійних громад м. Рівне на питання про доцільність викладання основ християнської етики у школі 93% респондентів висловились схвально, 7% - вважають це лише справою сім’ї. Варіанти відповідей:
Питання про обов’язковість проведення богослужіння українською мовою, має таке процентне вираження:
Рис. 15. Про мову ведення богослужіння На запитання "Яке Ваше ставлення до засилля російської мови в українських ЗМІ?" – респонденти дали такі відповіді:
Рис. 16. Ставлення до російської мови в ЗМІ Важливою проблемою є функціонування української мови:
Рис. 17. Функціонування української мови Підводячи підсумок вище сказаному, можна зробити такі висновки: У християнському середовищі відбувається поступове зростання сфери вжитку української мови, хоча воно часто недостатньо підкріплене матеріально (літературою, перекладами, розвитком друкарства, україномовною освітою). Проблемою залишається створення і розвиток цілісної релігійної україномовної субкультури. Для цього потрібні матеріальна база та інфраструктура (налагодження видавничої справи, кваліфіковане навчання, створення повноцінних перекладів тощо). Церковна освіта в більшості християнських конфесій поки що не відповідає світовим стандартам богословської освіти, а в загальній частині — стандартам української світської школи. Даються взнаки обмеження попередньої епохи, що перервали богословські та освітні традиції, спричинили духовний та культурний ізоляціонізм. 8. Порівняльна характеристика релігійної ситуації на Україні (етнотериторіальні детермінанти, соціально-демографічні фактори, релігійність і політичні преференції) Однiєю з оптимальних методик з'ясування стану та характеру релiгiйностi вважаються ґрунтовні соцiологiчнi дослiдження, якi включають цiлий спектр питань. На основi результатiв аналiзу соцiологiчних дослiджень можна з'ясувати рiвень сучасної релiгiйностi. Прикладом є дослiдження, проведене Українським Центром економiчних i полiтичних дослiджень у 2000 роцi, у якому з'ясовано такi проблеми, як вiра та життєвi цiнностi, вiра та полiтика, вiра та геополiтичнi орiєнтацiї, вiра та ставлення до держави й суспiльства тощо, та досліджень, проведених на основі даних Державного комітету у справах релігій за 2004р. Пропоноване дослідження побудоване на аналiзi результатiв соцiологiчного опитування, проведеного у 2000 роцi Українським фондом "Громадська думка". Опитуванням охоплено 3250 респондентiв у всiх регiонах України. Вибiрка була репрезентативною, iз чiтким урахуванням усiх демографiчних характеристик респондентiв. Соцiологiчне дослiдження охоплювало широке коло полiтичних, економiчних, соцiальних, моральних i культурних проблем. Розглянемо один аспект, пов'язаний iз впливом релiгiйного чинника на свiдомiсть, полiтичнi преференцiї та соцiальну поведiнку населення України. З метою виокремлення результатiв опитування, якi були необхiднi, було здiйснено двомiрне порiвняння вiдповiдей респондентiв на питання про їх ставлення до релiгiї ("Чи вважаєте Ви себе вiруючим?"), конфесiйну приналежнiсть ("До якої конфесiї Ви належите?") та демографiчних характеристик респондентiв ("Стать", "Вiк", "Мiсто/Село" тощо), а також вiдповiдей на iншi питання анкети. Етнотериторiальнi детермiнанти релiгiйностi Загальнi результати опитування показують, що загалом рiвень релiгiйностi в сучаснiй Українi станом на 2000 рiк становить 62% - саме стiльки людей визначилися як вiруючi. Це досить високий показник порiвняно з iншими пострадянськими республiками. Наприклад, у Росiї сучасний рiвень релiгiйностi становить 55% [104; 46].
Рис. 18. Ставлення до релiгiї (%) Аналiз рiвня релiгiйностi в регiональному вимiрi демонструє чiтку лiнiю зниження рiвня релiгiйностi iз заходу на схiд України. Найбiльший вiдсоток вiруючих зафiксовано в Пiвденно-Захiдному регiонi - 94,50%, а найменший - у Пiвденно-Схiдному - 49,03%.
Рис. 19. Регiональна зумовленiсть релiгiйних преференцiй (%) За результатами соцiологiчного дослiдження отримано емпiричне пiдтвердження значно вищого рiвня релiгiйностi в жителiв сiльської мiсцевостi порiвняно з мiським населенням: рiвень релiгiйностi на селi сягає 72%, тодi як у мiстi вiруючими себе вважають тiльки 57%. Такi данi неважко було передбачити, зважаючи на мiцнi устої релiгiйної культури в українських селах, а також бережливе ставлення до традицiй i моралi на селi порiвняно з урбанiстичним середовищем.
Рис. 20. Залежнiсть рiвня релiгiйностi вiд типу поселення (%) Соцiально-демографiчнi фактори релiгiйностi Аналогiчною до типу поселення є ситуацiя зi статевою зумовленiстю рiвня релiгiйностi. Як показують результати опитування, релiгiйнiсть жiнок є бiльшою вiд релiгiйностi чоловiкiв - 70% жiнок проти 50% чоловiкiв. Такий стан теж можна пояснити психофiзiологiчними та ментальними особливостями представникiв рiзної статi. Жiнки, як правило, є бiльш емоцiйними, налаштованими на пiдтримку моралi, в українському варiантi жiнки також традицiйно є берегинями домашнього вогнища, що, вiдповiдно, виражається й у бiльшому ступенi їхньої релiгiйностi. Слід відмітити, що демографічна структура протестантських общин стає більш адекватною структурі суспільства. Дослідження О. Назаркіної трьохсот протестантів Донецької області дало відображення соціально-демографічного портрету опитаних: середній вік – 38-39 років; 59% - жінки, 60% - мають середню чи середньо-спеціальну освіту, 28% - вищу і незакінчену вищу. Серед опитаних 18,3% -пенсіонери, 18% - студенти і учні, 14% - домогосподарки і тимчасово не працюючі, 10% займають адміністративні посади, працюють в торгівлі і на приватних підприємствах, 9% - робітники освіти культури та охорони здоров’я, 5,3% - кваліфіковані технічні спеціалісти [58; 11].
Рис. 21 Залежнiсть релiгiйностi вiд статi (%) Так само iсторично зумовленими та неодноразово фiксованими соцiологами є результати зiставлення конфесiйної приналежностi опитаних у регiональному зрiзi (табл. 1). УГКЦ повнiстю домiнує в Захiдному регiонi (65%), тодi як у схiдних областях вiруючих цiєї конфесiї або зовсiм нема, або дуже мiзерний вiдсоток. Натомiсть в iнших регiонах переважають вiруючi УПЦ КП, а також УПЦ МП. Причому в УПЦ МП досить мiцнi позицiї в Пiвнiчному, Пiвнiчно-Захiдному, Схiдному, Пiвденно-Схiдному та Пiвденному регiонах, а також в АР Крим. Щодо християн протестантських конфесій, то на початку 2000-х років в Україні офіційно функціонувало біля 8 тис. протестантських общин; протестантами була створена одна третя всіх духовних учбових закладів країни і одна третина всіх недільних шкіл. До євангельських християн баптистів належало 36% загальної кількості протестантських общин; (Общини Всеукраїнського об’єднання ЄХБ); до п’ятидесятницького напрямку, який є найбільший серед Союзу ХВЄ України 20%; до Уніатської конфесії АСД – 13%. Всі інші протестанські общини (реформати Закарпаття, методисти, німецька, українська і шведська євангельстко-лютеранські церкви та ін.) разом становлять менше 20% загальної кількості протестантських об’єднань. Найбільше поширення відмічається у Закарпатті – 7%, на Буковині – 7%, Рівненщині – 6%, Одещині - 6%, Волині - 5% зазначає В.Єленський у своїй праці. Однак якщо вiдзначенi вище результати та зробленi на їх основi висновки стали лише дослiдницьким пiдтвердженням загалом вiдомих тенденцiй, то данi, отриманi на основi двовимiрного аналiзу за iншими параметрами, дозволили вiдстежити зовсiм нез'ясованi досi залежності. Маємо на увазi, зокрема, вiковий критерiй у структурi та змiстовому наповненнi релiгiйностi. Як показують данi двовимiрного аналiзу, показники релiгiйностi серед респондентiв крайнiх вiкових груп ("18-29 рокiв" та "60 рокiв i старшi") є вищими, анiж показники релiгiйностi серед респондентiв середнього вiку. Це можна пояснити загальними тенденцiями стану релiгiї та церкви в українському суспiльствi протягом його повоєнної iсторiї: вищi показники релiгiйностi притаманнi тим вiковим середовищам, у яких вiра формувалася або в докомунiстичний, або в посткомунiстичний перiод [48; 15]. Слід зазначити, що процентне співвідношення молодих людей в протестантських общинах тотожний процентному співвідношенню осіб у вікових діапазонах 16-18 років і 29-30 років у складі населення України. У великих міських общинах процентне співвідношення молоді досягало 40%.
Рис. 22. Вiкова детермiнанта релiгiйностi (%) Конфесiйний вимiр вiкових груп указує на "вiк" рiзних конфесiй. На основi цих даних можна зробити висновок, що на сьогоднi "наймолодшими" є УГКЦ i УПЦ КП, де люди вiком 18-29 рокiв становлять вiдповiдно 25,4% та 24,5%, а "найстарiшою" є УПЦ МП iз найнижчим показником молодi (14%) та з найвищим показником людей вiд 60 рокiв i старших - 32,5% (табл. 1). Таблиця 1 Вiкова структура конфесiйної релiгiйностi в Українi (%)
Як виявило опитування, високий освiтнiй рiвень негативно впливає на релiгiйнiсть, адже за освiтнiм критерiєм найвищий рiвень релiгiйностi в людей iз початковою або неповною середньою освiтою (70%), натомiсть найнижчий у людей iз вищою та незакiнченою вищою - заледве 53% . Проте, на наш погляд, не слiд виводити прямої залежностi цих двох показникiв. Найiмовiрнiше, на такому станi речей позначилася полiтика, яка велася Радянським Союзом у руслi комунiстичної iдеологiї, коли бiльшiсть людей iз вищою освiтою, як правило, мали бути комунiстами, а "комунiст" i "вiруючий" були поняттями несумiсними. Тобто релiгiйнiсть у середовищi високоосвiчених людей викорiнювалася цiлеспрямовано й через рiзного роду впливи. Голова Союзу об'єднань євангельських християн-баптистів України Г. Комендант затверджує, зокрема, що в складі Союзу в 2001 р. було 180 діючих учителів-практиків, не вважаючи тих, хто має педагогічну освіту, але не працює за спеціальністю, і близько 1200 медичних працівників. У Союзі є також адвокати, професора, депутати Верховної Ради [70; 306-308]
Рис. 23. Освiта та ставлення до релiгiї (%) Можна також вiдстежити залежнiсть (хоча й не дуже чiтко виражену) мiж рiвнем релiгiйностi та матерiальними станом респондентiв. Данi двовимiрного аналiзу показують, що релiгiйнiсть у середовищах iз крайнiми показниками матерiального стану ("дуже низький" i "високий") є дещо вищою (67-68%) вiд решти майнових категорiй респондентiв.Із цього можна зробити попереднiй висновок про те, що люди думають про вище начало, а просять про допомогу, коли їм дуже погано в житті,або коли їм вже досить комфортно. Рис. 24. Релiгiйнiсть i матерiальний стан (%) Релiгiйнiсть досить чiтко корелюється також iз родом занять (рис. 24). Данi двовимiрного аналiзу в цьому зрiзi, до речi, пiдтверджують уже наведенi вище результати та зробленi висновки. Зокрема, результати вказують на те, що найбiльше вiруючих серед керiвникiв (74%), тобто тих, хто впевнено почуває себе в життi. Так само високий рiвень релiгiйностi в середовищi iнвалiдiв та пенсiонерiв - 72,5%. Цю категорiю можна спiввiднести з такими категорiями з високим рiвнем релiгiйностi, як: 1) люди з низьким матерiальним станом; 2) люди старшого вiку. На третьому мiсцi за рiвнем релiгiйностi вiдповiдно до роду занять розташувалася така категорiя, як безробiтнi й домогосподарки (63%), серед яких за статевою ознакою переважають жiнки, якi характеризуються значно вищою релiгiйнiстю, нiж чоловiки, про що говорилося вище. Рис.25. Релiгiйнiсть i рiд занять (%) Релiгiйнiсть i політичні преференції Ще один цiкавий напрям з'ясування природи релiгiйностi рiзних груп респондентiв стосувався визначення їхнiх полiтичних преференцiй. Так, на основi зіставлення конфесійної приналежності та ставлення до демократiї (табл. 3) можна дійти висновку, що найбiльш демократично налаштованими є вiруючi УГКЦ, серед яких перехiд до демократiї вважають необхiдним 44,6% респондентiв та вiруючi РКЦ (35%). Натомiсть найменш "демократи,чними" виявилися респонденти, що репрезентують УПЦ МП, серед них лише трохи менше 18% вважають перехiд до демократiї необхiдним. Демократичні перетворення в державі дали можливість протестантам почувати себе вільними людьми, тому серед них досить високий рівень людей, (41%), які визнають необхідність демократії. Станом на 01.01.2004р. згідно з даними державного комітету у справах релігій в Україні діють 27231 християнська релігійна організація, різних конфесій, течій та напрямів . Аналіз динаміки зростання кількості церковно-релігійних інституцій та розширення віросповідного спектру релігійного середовища протягом 2000-2004рр. свідчить про те, що після піку розбудови інституційної релігійної мережі (1988-1990рр.) динаміка зростання набула усталеного характеру і складає зараз близько 10% на рік; так, за підсумками 2004р., кількість релігійних організацій, порівняно з попереднім роком, зросла на 8,5%. Розподіл церковно-релігійних організацій за конфесійною ознакою свідчить про домінування в Україні православ'я, до якого належать 14935 організацій, або 52,2% їх загальної кількості. Діють три чисельні православні Церкви (Українська Православна Церква, Українська Православна Церква - Київський патріархат, Українська Автокефальна Православна Церква), та 11 невеликих угруповань, що сповідують окремі версії православного вчення.
Рис. 25. Порівняльний аспект інституційної мережі Порівняльний аналіз динаміки зростання кількості релігійних громад виявляє стійку тенденцію до переважаючого, порівняно з православними, темпу зростання протестантських, а також неорелігійних рухів, (зокрема — харизматичного напряму). Конфесійний зріз Як зазначалося вище, зараз в Україні діють релігійні організації 120 конфесій, течій і напрямів. Найбільш численні мережі громад мають, традиційні для України конфесії. Домінуючі позиції у церковно-релігійному житті країни продовжує зберігати православ'я. Водночас, протягом останнього десятиріччя в Україні з'явилися нові конфесії, течії і напрями — як історично притаманні іншим країнам (наприклад, Церква Ісуса Христа Святих Останніх Днів (мормони)), так і новітні релігійні рухи (НРР; неорелігії). Українська Православна Церква (УПЦ), станом на 01.01.2004., налічує: 9 963; громади — або 73,2% усіх православних громад України, 36 єпархіальних управлінь; 151 монастирі; 15 духовних навчальних; 74 друковані періодичні видання; 3746 недільні школи. Чисельність священнослужителів — 8620 осіб. Українська Православна Церква - Київський Патріархат (УПЦ-КП). На початок 01.01.2004р. інституційна мережа УПЦ-КП налічує: 3 395 громад, 34 монастирів; 16 духовних навчальних закладів; 1086 недільні школи; 25 друкованих періодичних видань. Чисельність священнослужителів 2588 особи. Українська Автокефальна Православна Церква (УАПЦ). Інституційна мережа УАПЦ налічує: 1156 громад; 5 монастирів; 7 духовних навчальних закладів; 325 недільні школи; 7 друкованих періодичних видань. Чисельність священнослужителів складає 685 особи. Протестантизм Станом на 01.01.2004р в Україні частка протестантських громад складає 29,7% загальної кількості релігійних громад України. Інституційна мережа протестантизму розвивається динамічно. Інституційна мережа протестантських громад налічує: 8093 громад; 183 місії; 86 духовних навчальних закладів; 4408 слухачів; 5994 заочники; 4284 недільні школи; 117 друкованих періодичних видань. Чисельність священнослужителів складає 10778 особи; . Рис. 26 Кількість протестантських громад в Україні станом на 01.01.2004р. В одній з областей України (Донецькій) протестантські громади мають кількісну перевагу — 48% загальної кількості релігійних громад; понад 40% релігійної мережі протестантські громади становлять у Запорізькій області (41,3%), Кіровоградській — 44%, Чернівецькій — 41,0%. Лише у двох областях — Івано-Франківській і Тернопільській протестантські громади складають менше 10%, в Рівненській -31,0 загальної кількості громад (карта "Розподіл громад по областях України"). Найбільшу кількість громад мають євангельські християни-баптисти — 2801; християни віри євангельської-п'ятидесятники — 2071, та адвентисти сьомого дня — 991. Ці угруповання переважно визначають традиційний протестантизм України. На 01.01.2004р. було зареєстровано 919 громад харизматичного напряму. Зараз в Україні діють три об'єднання церков харизматичного напряму — Церква Повного Євангелія, Церква Живого Бога, Українська християнська євангельська Церква та Духовний центр "Нове покоління" християнських Церков України; існують також понад 200 незалежних громад. |
Рис. 27 Регіональний зріз співвідношення громад
Рис. 28 Розподіл чисельності релігійних організацій по регіонах
Рис. 30 Розподіл чисельності релігійних організацій по регіонах (%)
Станом на 01.01.2004р., найбільше — 37,6% (10 747 одиниць) — релігійних громад діють у Західному регіоні країни; (35,3%, 10107одиниць) — у Центральному регіоні; у у Східному — 14,7% (4 207); Північному – 5% (1329); Південному - 12,4% (3 552).
Західний регіон. Західний регіон відзначається конфесійною неоднорідністю. Тут зосереджено 96,5% громад УГКЦ, але лише у Львівській та Івано-Франківській областях греко-католицизм є домінуючою за кількісними показниками конфесією — греко-католицькі громади складають у них 54,6% та 53,2%, відповідно, загальної кількості релігійних громад; у Тернопільській області майже половину мережі громад (47,3%) становлять громади УГКЦ.
У Волинській, Закарпатській і Рівненській областях пріоритетні позиції зберігає УПЦ, до якої належать, відповідно, 45,6% (519 одиниць), 35,0% (543) та 43,8% (546) загальної кількості громад. Друге місце в цих областях посідають протестантські громади — 29,4% (335); 36,5% (566); 31,1% (387), відповідно. У Чернівецькій області мають першість протестантські громади — вони становлять 43,0% (413) загальної мережі; друге місце посідає УПЦ — 37,3% (404 одиниці).
Динаміка змін релігійної мережі регіону свідчить про наявність сталої тенденції до зменшення частки православних і греко-католицьких громад на фоні незначного в абсолютних цифрах, але постійного збільшення частки громад протестантських напрямів.
Римо-католицькі громади зберігають сталий рівень присутності у регіоні: протягом цих років їх частка постійно складала 3,7%.
Південний регіон. Пріоритетні позиції в регіоні зберігає УПЦ. До її юрисдикції належать 14% релігійних громад регіону (1059 одиниць). На наступному місці —протестантських громад — 14% (1049 одиниць). На третьому місці — іслам: у регіоні зосереджені 87% мусульманських громад країни.
Присутність у регіоні УПЦ-КП та УАПЦ є обмеженою: УПЦ-КП — 7,2% (235 одиниць) загальної кількості громад в регіоні); УАПЦ — 1,8% (62). Загалом, частка православних громад у регіоні складає 58,3% (1907одиниць).
Північний регіон. Майже половину релігійних громад регіону складають громади УПЦ — (826 одиниць). Друга позиція —протестантських громад (320 одиниць) релігійної мережі.
Центральний регіон. Мережі релігійних громад регіону становлять громади УПЦ (45,8%) (4025 одиниць). Друге місце за кількістю громад належить протестантизму — громади різних протестантських напрямів становлять 28,1% (2469 одиниць) кількості регіону. Досить активно діють у регіоні громади РКЦ, що складають 5,3% (459 одиниць) загальної кількості громад.
У цілому, частка православ'я в регіоні становить 61,5% (5400 одиниць) релігійної мережі.
Східний регіон. 43,2% (1816 одиниць) мережі релігійних громад належить УПЦ. Загальна частка православ'я становить 50,7% (2132 одиниці) всього обсягу релігійних громад регіону 40,8% (1 716 одиниць) складають громади різних протестантських напрямів.
На 1 січня 2005 р. Держкомітетом України у справах релігій офіційно зафіксовано 30805 організацій понад ста різних релігійних течій, Церков, спільнот. Ця цифра включає 29 587 релігійних громад, 378 монастирів (6184 насельників), 173 духовних навчальних заклади (19 770 слухачів), 298 місій, 75 братств. Священнослужителів у різних конфесіях було 27 902 (із них 722 - іноземці). Працювало у 2004 р. при громадах 12 039 недільних шкіл, виходило друком понад 350 часописів і газет. Інтенсивно розвивається в Україні протестантизм. Загалом він нараховує 7278 релігійних організацій, в тому числі: християн-баптистів - 3051, християн віри євангельської (п'ятидесятників) - 2141, свідків Єгови - 972, адвентистів сьомого дня - 1006. Громади Реформатської Церкви є лише в Закарпатті (113). Три Лютеранські Церкви - німецька, українська і шведська - мають, відповідно, 36, 39 і одну громаду. Пресвітеріан в Україні 50 громад. Всі Протестантські Церкви мають необхідні управлінські структури, 74 навчальних закладів (понад 9400 слухачів), 4027 недільних шкіл, 171 протестантську місію, налагоджену видавничу діяльність (видають 64 газети і журнали).[162] Кількість релігійних громад в Україні в розрізі територіальної наповненості станом на 1 січня 2004р. [178]
Рис. 31 Кількість релігійних громад в Україні
Статистика станом на 1 січня 2004 року, що опублікована в журналі "Людина і світ", №1, 2004 р.
У таблиці подається кількість релігійних громад основних конфесій в областях, м. Києві та АР Крим. На мапі зображені графіки співвідношення кількості релігійних громад, статути яких зареєстровано, у тій чи іншій області. Числове значення у відсотках округлене до цілих.
Пiдсумовуючи здiйснений аналiз сучасного рiвня релiгiйностi населення, слiд вiдзначити, що соцiологiчний пiдхiд до вивчення проблеми вiдiграє велику роль у дослiдженнях сучасної релiгiйностi. Використання соцiологiчного iнструментарiю дозволяє вiдстежувати рiвень, характер, стан i динамiку релiгiйностi населення, а також взаємозв'язок мiж релiгiйними та соцiальними чинниками в життi як окремих iндивiдiв, так i соцiальних груп у сучасних умовах.
Узагальнюючи наведені дані, можна відзначити наступне:
мережа релігійних організацій в Україні має усталену динаміку розвитку, що свідчить про її достатність для задоволення релігійних потреб віруючих громадян;
регіональні відмінності розповсюдження релігійних конфесій, течій і напрямів продовжують зберігатися;
кожна з українських Церков є переважно регіональною і не має рівномірного впливу на всій території країни;
поряд з традиційними для України конфесіями, динамічно розвиваються нові та новітні релігійні напрями, окремі з яких демонструють вищі, порівняно з традиційними Церквами, темпи розбудови своєї інституційної мережі.
освiта (у людей iз початковою та неповною середньою освiтою рiвень релiгiйностi вищий, нiж у людей iз вищою освiтою - майже 70% проти 53%);
матерiальний стан (рiвень релiгiйностi людей iз "крайнiми" показниками матерiального стану - "дуже низький" i "високий" - є дещо вищим вiд решти майнових категорiй людей);
рiд занять (найвищий рiвень релiгiйностi тут знову серед "крайнiх" категорiй, зокрема керiвникiв, тобто тих, хто впевнено почуває себе в життi, а також серед iнвалiдiв i пенсiонерiв, якi звертаються до Бога за розрадою та по допомогу).
Розглядаючи соціально-демографічну структуру Українського протестантизму, можна, відмітити, що в більшості своїй він є міським конфесійним об’єднанням. Більше половини українських євангельських християн-баптистів, прибічників бувшої Ради церков ЄХБ, велика кількість п’ятидесятників живуть в містах. Виключення складають свідки Єгови, більшість яких живуть в селах Західної України.
Соціологічні дослідження, які проводилися на початку нового тисячоліття серед молодих протестантів Волинської, Закарпатської, Дніпропетровської, Чернівецької областях та м. Києві, засвідчують про підтримку політики і прагнення вирватись із нав’язаної протестантам зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації.
Висновки
Розв`язуючи поставлені в дипломній роботі завдання щодо з’ясування питання про особливості пристосування протестантських громад до українських умов в період незалежності України були зроблені такі висновки, які виносяться на захист:
Радикальні політичні зміни в колишньому СРСР, утворення нової держави України дали змогу протестантам відкрито здійснювати релігійну та позарелігійну практику. Сьогодні перехід більшості протестантських течій у церковний статус зносу пожвавився. Це, зокрема, виявляється у структурних змінах, в явищі інституціоналізації, що відображає просування релігійної спільноти до стійкості, стабільності, створення формалізованої структури, розгалуженої організації. За кількістю прихильників протестантизм сьогодні поступається тільки православ'ю, в західних областях — і греко-католицизму. На сьогодні кількість протестантських громад становить 25% усіх релігійних громад України. Зростає їх активність у різних видах діяльності: філантропічній, місійній, просвітницькій, виховній. Центр активності громад переноситься до міст, відбиваючи загальну тенденцію урбанізації. За даними соціологічного опитування на початок 2003 року, проведеного Українським фондом "Громадська думка", в Україні офіційно функціонувало 6827 протестантських організацій; протестантами було створено 43% (65) духовних навчальних закладів країни і близько 35% всіх недільних шкіл. 39,4% загальної кількості протестантських громад належить до євангельських християн-баптистів (переважно це громади українського об’єднання ЄХБ - 2272); 27,4% - до п'ятидесятницьких течій, найбільшим з-поміж яких є Союз ХВЄ України – 1367 грамад; 13% - до свідків Єгови; 14% - до Уніонної конференції АСД. Всі інші протестантські громади (реформати Закарпаття, методисти німецькі) українські і шведські лютерани, пресвітеріани та ін.) разом складають 6,2% загальної кількості протестантських громад. Найбільш насиченими протестантськими спільнотами в Україні Волинські і Північні області (відповідно 11 і 15 % із всіх протестантських громад країни, Поділля і Степ - по 9%. Крім того зростає чисельність громад "нового протестантизму". На даний час в Україні функціонує понад 150 осередків Церкви Повного Евангелія, 67 громад інших харизматичних течій.
Підводячи підсумки про динаміку і тенденції розвитку сучасного протестантизму в Україні можна зробити висновок: відмова від опозиційності й самоізоляції, легалізація громад, процес їхнього укрупнення, формалізація внутрішніх зв'язків, інституціоналізація, а також урахування багатьма лідерами об'єктивних суспільних реалій — все це складові сучасного етапу еволюції протестантизму в Україні.
Сьогодні в оновленій Україні, яка здобула незалежність відбуваєься активний процес формування громадянського суспільства і розбудови демократичної соціально-орієнтованої держави. Велике значення має і Церква в розрізі її відносин із суспільством і державою. В цьому питанні варто відмітити створення Всеукраїнської ради церков і релігійних організацій, як представницького міжконфесійного консультативно-дорадчого органу для об’єднання зусиль релігійних і громадських організацій, державних установ у справі реалізації соціальних і культурних проектів, актуалізації міжцерковного діалогу в Україні і поза її межами, розв’язання проблем, що виникають у державно-церковних відносинах, а також у відносинах релігійних інституцій з суспільством, участь у процесі вдосконалення чинного законодавства про свободу совісті тощо. Не стояв осторонь цього процесу і Державний комітет України у справах релігій. Дослідним шляхом було знайдено дієву модель співпраці держави і Церкви у розв’язанні цих питань. Перш за все йдеться про довготривалу співпрацю Держкомрелігій України з Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій у справі всебічного вдосконалення правової бази існування Церкви та розвитку державно-церковних відносин. В цьому питанні держава може ефективніше використовувати можливості протестанських спільнот України в залучені до України західно-європейських ділових кіл, в пропаганді на зовнішній арені новопосталої держави, а також можливості власне українського протестантського підприємництва.
Корисними можуть стати спільні кроки держави і церкви до впровадження в Збройних Силах України інституту військових капеланів. Якщо у 1993 році за даними соціологічного дослідження 53% військових надавали перевагу повній ізоляції церкви від армії, то на сьогодні ситуація зазнає змін: інститут душпастирства вважається не тільки необхідним, але й неминучим для Збройних Сил України.
Процес оновлення принципів соціального Євангелія пов'язаний з усе більшим проникненням протестантських теологів у питання політики. Сьогодні ідея створення протестантської партії в Україні жваво обговорюється в нових, сформованих у 90-х роках євангельських громадах. Варто визнати — протестанти в Україні проявляють помітний інтерес до політики. І не тільки рядові віруючі, але й пастирі прагнуть брати участь у парламентській і державній діяльності. Згадаємо хоча б колишнього міністра юстиції, голову Всеукраїнського об'єднання християн-юристів, п'ятидесятника Василя Онопенка, або координатора партії "Батьківщина" баптиста Олександра Турчинова, скликання 1998-2000 рр., або народного депутата, пастора харизматичної громади Володимира Шушкевича, народного депутата ВР України Леоніда Чернівецького, члена християнсько-ліберальної партії України. Визначною подією в політичному житті християн-протестантів стало заснування Всеукраїнського об'єднання християн, яке відбулося 23 травня 1998р., керівником і координатором якого є народний депутат ВР України В.Г. Бабич.
Всеукраїнського об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві. Головною метою партія визначила побудову в Україні християнської держави за духовною направленістю і мораллю, громадянської, демократичної, правової за своїм конституційним устроєм.
За даними соціологічного опитування, яке проводилося в квітні-травні 2004-2005рр. в м. Рівне серед респондентів протестантських громад, з цікавістю до політичного життя в країні ставиться 76% опитаних. На запитання "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" - респонденти дали такі відповіді: 46% - національно-демократичним, 12% - провладним, 8 – лівим, 34% - взагалі не цікавляться. Про готовність взяти участь у виборах висловилась переважна більшість опитаних, це – 66%, не визначились – 15%, відмовились від участі у виборах – 19%. Слід зазначити, що більшість респондентів вважають не доцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій та громадських об`єднань та політичних партій. Вони становлять 64% від усіх опитаних. Важливість функціонування української мови її розвиток і культивування усуспільстві виділила більшість респондентів. Опитувані висловились за підтримку служби в армії за умови якщо вона буде на професійній основі з наданням певних гарантій матеріального, культурного та духовного змісту: 41% - за службу в лавах збройний сил України, 28% - за альтернативну службу, 21% - не визначились, 10% - проти військової служби.
Обговорюючи тему українського протестантизму в контексті сучасних політичних процесів, необхідно уточнити один момент, а саме те, що діяльність релігійних конфесій відбувається у визначеному політичному просторі, і це не може не зацікавити певне коло політичних діячів, що, у свою чергу, використовують авторитет релігії, духовенства, а точніше вплив їхній на громадську думку.
Вплив християнської Церкви на владу може з успіхом бути опосередкований діяльністю мирян, керованих Церквою не адміністративно, а доктринально, через вироблену нею соціальну доктрину. Але це потребує як і високої компетентності в душпастирюванні політиків, так і належної культури стосунків політиків із Церквою, вибудови здорової субординації та ієрархії цінностей.
Підводячи підсумок питанню щодо участі протестантських громад у церковному житті України можна сказати, що політична позиція протестантських церков залишається дуже обережною. Основна маса віруючих все ще негативно сприймає активне звернення до політики, маючи у своєму арсеналі протилежну систему аргументів. На тлі тенденції політизації, що виявляється у деяких інших християнських церквах, орієнтація більшості протестантських осередків на політичний нейтралітет, як висхідний ідеал християнської етики (Богу-Богове, кесарю – кесареве) виглядає досить зваженою.
Соціально-демографічні зміни у протестантському середовищі, його орієнтація на мирські аспекти буття зумовлюють посилення суспільної діяльності віруючих.
Програма соціального служіння для більшості протестантських церков, діючих в Україні, — це, по-перше, підтвердження актуальності Лютерового вчення про "добрі діла". Віруючі його розглядають як свідчення осмисленості свого земного і снування, пошуків найефективніших засобів практичної реалізації християнських заповідей. Програма, по-друге, передбачає й своєрідне : надолуження протестантськими громадами України свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Центральне місце у програмі соціального служіння посідає філантропія — чи не найтрадиційніша ланка поза-культової практики у протестантизмі. Йдеться, насамперед, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей, дітьми Чорнобиля та влаштування їхнього лікування в Україні та за кордоном, лікування сиріт та дітей з малозабезпечених родин, відкриття безкоштовних їдалень.
Окрему ділянку становить робота серед злочинців і наркоманів. У більшості колоній України працюють групи протестантських проповідників, наставників, членів товариств милосердя. У деяких місцевостях створено постійні пункти морально-виховної роботи серед в'язнів, наприклад, у дитячій виправній колонії у м. Прилуки Чернігівської обл., або в колонії посиленого режиму в м. Сокалі Львівської області. Закономірним підсумком такої роботи є утворення нових церков, що мають соціальне бачення, здатні чинити духовний вплив на світ, готові до розвитку міжцерковних відносин і створення об’єднань, керованих пресвітерськими радами. Одна з таких громад Міжнародна громадська благодійна християнська організація "Надія – людям", яка тісно співпрацює з Асоціацією євангельських християн України (АМЦЄХУ), надаючи всебічну підтримку церквам в здійсненні соціальних проектів. Вагома робота проводиться протестантськими громадами по вихованню дітей-сиріт, та дітей, батьків яких позбавлено батьківських прав.
Окремі віруючі за підтримки закордонних місій та у тісній співпраці з Всеукраїнським християнським сирітським фондом "Струмок" м. Києва створюють дитячі будинки сімейного типу. Серед таких варто відмітити сім’ю Любові Нестерук і їх "Ноєв ковчег", подружжя Новосадів, сім’ї Лебедів та Зарічнюків з міста Рівне, дитячий будинок сімейного типу "Вулик" під керівництвом Ольги Збирун, де сьогодні проживають 20 дітей-сиріт підліткового віку з різних дитячих сирітських будинків країни. Ці заклади тісно співпрацюють з міською опікунською радою у справах неповнолітніх.
Соціально значущу роботу проводять серед алко- та наркозалежних церкви харизматичного напрямку. При таких церквах відкриваються реабілітаційні центри, безкоштовні благодійні їдальні, працюють телефони довіри, служіння для людей з фізичними вадами, для безпритульних.
Соціально-значущим аспектом діяльності протестантських церков в Україні, є те, що вони в даний період виявились здатними задовольняти ряд актуальних потреб людей, насамперед, на особистісному рівні, реалізуючи такі важливі функції релігії, як світоглядна, комунікативна та компенсаторна. Протестантська громада виступає окремим соціально-релігійним середовищем, в якому відбувається формування світогляду віруючого.
Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантизму відіграє поступове зростання пропагандистської та місіонерської активності конфесії. За даними Держкомрелігії України за останніх 6 років протестантські церкви створили 95% усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій, діяльність яких спрямована на релігійне пробудження в країні, передусім серед молодого населення. Місіонерство, форми і методи якого у протестантизмі завжди були різноманітними і витонченими, за умов відсутності релігійних утисків стає особливо ефективним. Сьогодні — це найрезультативніший, після сімейного виховання, засіб поповнення релігійних громад. У неопротестантському середовищі через місіонерство відбувається прихід майже третьої частини прозелітів.
Виняткова увага приділяється протестантами підготовці власних кадрів, релігійному навчанню дітей. У Київській, Львівській і Ровенській філіях Українського заочного Біблійного інституту навчається біля 300 чоловік, у Союзі ХВЕ України діє понад 400 недільних шкіл. Ще більш масштабними представляються програми розвитку духовного утворення, здійснювані при адекватній допомозі закордонних п’ятидесятницьких центрів. Такі інститути засновані у м. Чернівці, Вінниця, Черкаси, Миколаїв та ін. За біблійною програмою розширеного навчання українські місіонери працюють в містах Росії, Білорусії, Вірменії, Приморському краї.
За даними соціологічного опитування респондентів 2004-2005рр. в м. Рівне на запитання "За яких обставин Ви вперше відвідали церкву?" – більшість – 57% - запросили родичі чи знайомі. Питання "Чи намагаєтесь залучати людей до церкви?" – отримало резонансні відповіді: 42,4% - роблять це іноді, 32% - доволі часто, 19% - активно і постійно, 6,3% - дуже рідко, 0,3% - не намагаються. Серед причин, які приваблюють до церкви такі: можливість спілкування з Богом - 85%, спілкування з віруючими - 63,5%, можливість отримати душевний спокій - 37,7%, пізнання вищої Божої істини, 10,7% - особисте самовдосконалення.
Цікавим на наш погляд є питання про участь іноземних місіонерів у релігійному житті країни. Так, якщо протягом 1996 року Україну відвідало близько 3000 тис. представників закордонних релігійних центрів, то починаючи з 1999 року, їхня загальна чисельність що року сягає далеко за 10 тис. осіб. Соціологічні дослідження свідчать швидше про байдуже, ніж вороже ставлення до закордонних місій. Зокрема, згідно з дослідженнями, здійсненими 1997 року в Києві, думку про те, що "закордонні конфесії треба заборонити" - поділяють лише 17,6% респондентів, а 38,5% стверджують, що їм байдуже, діють, вони чи ні, 36,5% - не могли відповісти на запитання. На сьогодні суспільна думка стосовно місіонерської активності іноземців, ще по переду. Слід відзначити, що. по-перше: сприйняття, українцями євангелізаційних впливів більш-менш толерантне (в країні не було варварських акцій, як у деяких пострадянських країнах, також не було і обмежень та заборон на урядовому рівні). А по-друге: у свідомості ієрархів та служителів історичних церков все більше переважає розуміння того, що піднесення власної духовної традиції неможливе шляхом приниження традицій чужої.
Підводячи підсумок вище сказаного потрібно сказати, що місіонерська діяльність водночас сприяє піднесенню рівня общинно-релігійної активності віруючих, активізації внутрішнього життя у самому протестантизмі. Міцна дисципліна, виразність релігійної домінанти у свідомості та поведінці більшості членів громад, що спричиняє їхню виняткову активність, робить протестантизм попри невелику питому вагу дуже помітним чинником релігійного життя України.
Криза сучасної української держави засвідчує, що побудова громадянського суспільства неможлива без духовно-морального відродження України, як фундаментальної підстави стабільності, громадянської злагоди і процвітання. Масове поширення таких аморальних та антисуспільних явищ, як обман, корупція, проституція, наркоманія, розпад сім’ї не тільки створюють негативний образ України в очах міжнародної спільноти але й виявляють всю немічність держави, в якій християнські та загальнолюдські цінності не стали особистим вибором для більшості громадян. Питання релігійної освіти та виховання потрібно розглядати в контексті того факту, що Україна – європейська держава, де християнські корені сягають початків її державності, освіти, культури – всіх без винятку, сторін суспільного буття.
Дуже важливо, щоб люди, які знайомлять дітей з біблійними істинами самі були відродженими християнами, мали ґрунтовну педагогічну і теологічну підготовку. Тому МГБХО "Надія-Людям" м. Рівне бачить своє завдання в тому, щоб всебічно сприяти впровадженню предмета "Християнська етика" в усі школи України, допомагати вчителям християнської етики методичними матеріалами, налагоджувати контакти з батьками, безпосередньо працювати з учнями в позаурочний час. Досвід роботи в Рівненській області переймають педагоги Черкащини, Київщини, Харківщини, Дніпропетровщини та інших регіонів країни.
Позитивно ставиться сучасна протестантська церква до культурного життя країни. Протестантські церкви позитивно ставляться до тих сфер культури, що розвивались у контексті християнських традицій і сьогодні орієнтуються на їх відновлення (література, музика, архітектура). Сучасну секулярну маскультуру протестанти сприймають стриманіше. Однак деякі форми молодіжної (насамперед музичної) культури проникають у життя громад. У багатьох з них створено вокально-інструментальні ансамблі, які виступають не лише у релігійному але й в світському середовищі, беруть участь у молодіжних музичних фестивалях.
Протестантизм не стоїть осторонь і національних проблем, якими живе сьогодні Україна. Протестантське середовище активно використовує національні обрядові традиції під час молитовних зібрань, релігійних свят, спостерігається відновлення української традиції в проповідництві та общинному житті. Релігійна література, що до недавна була тільки російськомовною поступово стала україномовною.
Особливо помітно активізується діяльність осередків, спрямована на відтворення історичного минулого України, яка розглядається як складова загальної історії українського народу, а власне протестантизм – як невідємний елемент його культури і суспільного життя.
Помітним є звернення протестантизму до євангельських тенденцій у поглядах та діяльності багатьох діячів української культури – Г. Сковороди, П. Куліша, М. Костомарова, Т. Шевченка. Серед провісників українського протестантизму названі також Г. Квітка-Основяненко, І. Франко, М. Павлик, М. Максимович, М. Шашкевич, О. Конинський та ін.
Цікавим на наш погляд є відношення протестантів до традицій українського народу. Для віруючих євангельського спрямування тільки 66 канонічних книг Біблії можуть визначатись як богонатхенні Писання. Решта книг, усні передання, постанови – другорядні і можуть бути лише корисними для читання, якщо вони не суперечать Біблії. Традиції, що приводять людей до "народження з гори" та особистого спілкування з Богом повинні стати взірцем для наслідування.
Вартим уваги є ставлення протестантів до святкування традиційних християнських свят за "новим" стилем - Григоріанським літочисленням (Пасха, Різдво, Трійця, Вознесіння).
Загалом поліконфесійність та урізноманітнення релігійних процесів, до яких у значній мірі спричинився протестантизм, збагачує сучасну національну культуру і разом з тим дозволяє виробити приоритетні загальнолюдські цінності віротерпимості, толерантності, свободи віровизнання, які необхідні для формування громадянського суспільства в Україні.
Підводячи підсумок вище сказаному можна сказати, що за період незалежності України протестантизм істотно змінив своє обличчя. Головні напрямки змін: послідовна інституціоналізація; подальша розмаїтість деномінаційної палітри; підвищення соціального статусу; активне включення в самий широкий спектр суспільно-політичних, культурно-освітніх, економічних процесах; досягнення усе більш помітного місця на релігійній карті Україні. Особливості пристосування протестантських громад до українських умов в значній мірі позначаються на змінах, що переживає сьогодні країна. Отже, подальший розвиток українських протестантських церков за майбутнім.
Дану магістерську роботу можна використати при викладанні релігієзнавства, в освітніх закладах, а також в таких галузях науки, як соціологія, політологія, історія релігій, культурологія та інших.
Список використаної літератури та джерел
1 Адвентисти сьомого дня в Україні. – К;1996. – 105с.
2 Анастасіос Яннулатос. Східне православ’я і права людини // Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти. У 2 т. Т.1. – Львів: Свічадо, 2000. – 452 с.
3 Бабій М. Державна політика щодо свободи совісті й релігії: сутність і практика// Людина і світ. - №3(522). - Березень, 2004. - 62 с.
4 Бедрач О. Церква, суспільство, держава: їх взаємовідносини на сучасному етапі. – Матеріали міжнародної молодіжної науково практичної конференції 15-16.03.2001р..- К., 2001. – 205 с.
5 Бікман В. НСJВ "Світове Радіо" в Україні// Євангельська нива. – 1999. -№1.- 50 с.
6 Бойко Л. Капеланство в Збройних Силах України//Євангельська нива., - 1997. -№2. – 50 с.
7 Бондаренко В.Д., Єленський В.Є., Журавський В.С. Релігійне життя в Україні: стан, проблеми, шляхи оптимізації.- К.-1996. – 204 с.
8 Борейко Л. Проблеми взаємовідносин церкви і держави. -Християнство на межі тисячоліть.- К., 2001. – 210 с.
9 Бородинська Л.. Християнська місія Спадщина" // Свічник. 2005. - №1(27)-18.- 28 с.
10 Бунечко И, Пхиденко С. Социологические исследования проблем социальной активности молодых верующих протестанских течений в современных условиях // Верующие в условиях перестройки. – М; 1989.- 258 с.
11 В.Стретович Времена изменились, но изменились ли мы? \ журнал "Реалис" весна-лето 2003 кол.стр.-48с.
12 Вакуленко Г. Скорбящие ангелы. //Християнство №2 2002 – 66 c.
13 Вестник Союза ХВЕ. 1991. №1. С.19; Ознаки часу. 1995; Християнське життя. 1995. №7-8.
14 Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн-баптистів. – К., 2000. - 48 с.
15 Головащенко С. Історія християнства: Курс лекцій. – К., 1999.- 350 с.
16 Гончаров К. Її величність Традиція// Євангельська нива. – 2002р. №1. 50 с.
17 Горбач К. Благословення в терпінні. Баптисти на Україні // Сучасність – 1986. - №1. – 37 с.
18 Гордеев Г.И. О духовно-церковном оформлении мест лишения свободы // Материалы международной научно-практической духовно светской конференции "Еще возможно, будьте в мире со всеми…" . – Том 1. – Запорожье, 1997. 304 с.
19 Гузик М. Християнська етика в школі// Євангельська нива. – 2001. -№3 – 50 с.
20 Доброєр О. Католицька Церква в Україні. Статистика, аналізи, коментарі. – К., 2001. – 159 с.
21 Долматова Ю. "Київ-25/ Євангельська нива. 2004. - №1.- 50 с.
22 Долматова Ю. Україна - стартова площадка місіонерства// Євангельська нива. 2005. - №1.- С.42-43. 50 с.
23 Домашковець В. Український баптиський рух.- К.,1989. – 358 с.
24 Донецкий Христианский Университет… // Христианство -2003 -№1 – 66 с.
25 Духовченко Я. ... Приходьте з відкритим серцем // Людина і світ. – 1993. -№1 . – 62 с.
26 Единство выбора. // Христианская надежда. -2004.-№10.-с. 2.
27 Ефетов А, Отпустить измученых на свободу. //Християнство №5 2002- .66 с.
28 Євангельський голос // 1994. - Ч.1.- 35 с.
29 Єленський В.Є. Релігія, церква і суспільство в Україні: початок 2002-го, // Людина і світ. - березень 2002.- 62 с.
30 Єленський В.Є., Перебенесюк В.П. Релігія. Церква. Молодь. К., 1996.- 54 с.
31 Життя братерства мовою цифр // Євангельська нива. – 1998. – №1. – 36 с.
32 Життя братства мовою цифр // Євангельська нива. – 1998. - №2. – 36 с.
33 Жуковський В. Духовно-моральне-виховання молодого покоління в Україні. // Християнство на межі тисячоліть (матеріали міжнародної молодіжної науково-практичної конференції 15-16.03.2001р.- К. 2001. – 194 с.
34 Закон України "Про благодійництво та благодійні організації" // Юридичний вісник України. - 1997. - №43 (121).
35 Звітна доповідь на 22-му З’їзді Євангельських Християн Баптистів України // Християнське життя. – 1994. - лютий – березень. – С.24.
36 Звернення представників церков до Л. Кучми щодо фальсифікацій...// Людина і світ.2004.-№12. 62 с.
37 Звітна конференція Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської // Голос надії. №4. – Квітень 1999 р. - 21 с.
38 Ільюк М. "Що таке ВІІ" // Свічник. 2000. - №4-18.- 39 с.
39 Історія та культура // Євангельська нива. 2003. - №4.- 50с
40 Історія релігій в Україні. Релігія і церква років незалежності України / За ред. Б. Колодного Т. 10. – К; 2003. – 612 с.
41 Калашник П. Всеукраїнська рада церков і релігійних організацій, її місце і роль в розвитку державно-церковних відносин. Актуальні проблеми державно-церковних відносин в Україні.- К., 2001. – 190 с.
42 Ковальчук А. Що може врятувати світ? // Євангельська нива. 1999. №1-. 50 с.
43 Колодний А., проф. Дорогий читачу!// Релігійна панорама. Інформаційно-аналітичний журнал. - 2004. - № 8-9. – 80 с.
44 Концепція державно-конфесійних відносин// Національна безпека і оборона. -2004.-№3.-С. 3-10
45 Королюк Ю Форум християнської спадщини, історії та культури // Євангельська нива. 2003. - №4.- 50с
46 Коханчук Р.М. Душпастирська опіка військовослужбовців в арміях зарубіжних країн. – К., 2000. – 92 с.
47 Лещук Церков и политика... 90 с.
48 Львiвщина на порозi ХХІ ст.: Соцiальний портрет / За ред. С.А. Давимуки, А.Ф. Колодiй, Ю.А. Кужелюка, В.М. Подгорнова, Н.Й. Черниш. - Львiв, 2001.-164 с.
49 Любащенко В. Протестантизм в Україні: творення стереотипів триває // Незалежний культорологічний часопис "І". - №22. - 2001. 48 с.
50 Любащенко Л. Історія протестантизму в Україні.-К., 1996.- 424 с.
51 Мартін Шупак. Церква і права людини: католицькі й протестантські погляди, відображені у церковних документах // Релігійна свобода і права людини: Богословські аспекти. У 2 т. Т.1. – Львів: Свічадо, 2000. –– 452 с.
52 Матеріали конкретно-соціологічних досліджень Інституту філософії НАН України ТТ.. 145/88; 147/88; 148/88.
53 Мельник В.И. Малые конфессиональные объединения в Украине: на пути к церковности // Философская и социологическая мысль. – 1992. - №8. – С. 81.
54 Мир с Богом. Б.М.Г.- 1997. – 240 с.
55 Місіонерське суспільство 'Світло Євангелія'. Інформаційний бюлетень. – Рівне, 1990. – № 2.
56 Міщенко М. Яка ж ідеологія нам потрібна? // Сучасність. 1992. №3.
57 Мозговой С., Данилов Н. Роль института военных священников в зарубежных армиях // Зарубежное военное обозрение. – 1997. - №3.
58 Назаркіна О. Соціальне обличчя протестантських общин України на межі тисячоліть//Людина і світ.2001.-№11-12. 62 с.
59 Настольная книга пресвитера // М.- 1987.- В.2.- 210 с.
60 Недавня О. Духовний феномен помаранчевої революції: уроки церков? уроки церквам? /науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2005. – Вип. 240-241. Філософія. – 240 с.
61 Нестерук В. Біі: не студенти йдуть... // Євангельська нива. 2003. - №1.- 50с.
62 Никодим (Руснак), митрополит. Возможные факультативные формы возрождения войскового священства разных конфессий // Материали международной научно-практической духовно светской конференции "Еще возможно, будьте в мире со всеми…" . – Т. 2. – Запорожье, 1997. 286 с.
63 Новиченко М.Р. Виступ// Матеріали християнської міжконфесійної зустрічі "Будьте ж милосердні, які і Отець ваш милосердний." – К., 1998. –21с.
64 Общенациональная молитва. // Христианская надежда. - 2004. - № 10. - с. 1.
65 Оржевський П. О старом и новом стилях// Євангельська нива.-№1.-1999.-С.39.
66 Павлюк П. Християнин і суспільство. - Євангельська нива., 1997. - №4. – 50 с.
67 Післямова // Свічник. - №1.(21) 2002. – 35 с.
68 Права людини в Україні. - Вип. 13. -К.-Х, 1995.
69 Правові основи свободи совісті і релігії та релігійних організацій // Упорядник Бабій М.Ю.-К., 2002.- 150 с.
70 Проблеми треба не ховати, а розв'язувати... // Людина і світ. – 2001. – №5. - 62
71 Программа Всеукраїнського об'єднання християн. 26 лютого 1998 р., К., 1999. 46 с.
72 Прозелітизм, місіонерство та боротьба навколо ідентичності українського суспільства. За матеріалами державного комітету у справах релігії України // Християнський світ. – 2002р.- листопад №21.
73 Протестантизм в Україні — державно-церковні відносини// Віче. №2., 2003.
74 Пчелинцев А. Религия и пpава человека // Религия и права человека: Hа пути к свободе совести. Вып. ІІІ / Институт религии и права / Сост. Л.М. Воронцова, А.В. Пчелинцев, С.Б. Филатов. Под общ. Ред. С.Б. Филатова. – М.: Наука, 1996.
75 Рабінович П. Основні права людини: поняття, класифікації, тенденції. // Український часопис прав людини. – 1994. – № 1. – С. 35
76 Райчук Л. Свято християнської пісні у Крупці. // Свічник №4 -18; 2000.- С.8.
77 Релігієзнавство. (ред. М. М. Заковича) К."Вища школа" 2000. - 350 с.
78 Релігієзнавчий словник/ За ред. Б. Колодного - К., 1996. – 80 с.
79 Релігійна панорама / За ред. Б. Колодного - К., 2001 - №7 80 с.
80 Релігійна панорама / За ред. Б. Колодного - К., 2001- №12. – 80 с.
81 Релігійна панорама / За ред. Б. Колодного - К., 2001- №5. – 80 с.
82 Релігійна панорама / За ред. Б. Колодного - К., 2003. - №3 – 80 с.
83 Решетніков Ю. Питання сьогодення: вибори – 2004//Християнський світ №16 серпень 2004
84 Рогозин П. Кто же Этот. Б.М.Г.– 1996. 124 с.
85 Румянцева О. Християнство і правова держава. – Матеріали міжнародної молодіжної науково практичної конференції 15-16.03.2001р..- К., 2001. – 180 с.
86 Санніков С. Інформаційне служіння – один з головних пріоритетів Церкви у ІІІ тис. // Євангельська нива. – 2004. -№3.- 50с.
87 Сапрыкин В.А. Актуальные проблемы научно-атеистического воспитания в условиях города. – М;. - 1986.- 45 с.
88 Сенин О. Секта или церковь// Церковь остатка. – 1998 г. - №2 28 с.
89 Сергиенко Г. Вы будете мне свидетелями // Братский вестник. – 1988. - №6. – 74 с.
90 Сметанін Л. Проповідь Євангелії у в’язницях України // Євангельська нива. 1999. - №3.- 50 с.
91 Совместно трудится лучше узнавая друг друга. //Християнство №5 2002 66 с.
92 Спис О. Протестантські громади в процесі президентських виборів 2004/науковий вісник Чернівецького університету. Збірник наукових праць. – Чернівці: Рута, 2005. – Вип. 240-241. Філософія. – 240 с.
93 Сташук О. Християнська духовна культура. // Свічник. - №1. 2002. 35 с.
94 Стретович В. Времена изменились, но изменились ли мы?/Реалис весна-лето 2003-48с.
95 Сучасна релігійна ситуація в Україні: стан, тенденції, прогнози. К., 1994. Ч. 2. -218 с.
96 Сучасне релігійне сектантство: динаміка процеси тенденції. – К., 1990. – 182 с.
97 Східно-Українська теологічна семінарія// Євангельська нива. – 2004. -№2.- 50с.
98 Сьомін С. З чужими ідеалами і ворожими намірами// Пі Час. - 2002. - №2. – 50 с.
99 Табацька К. Благодаря Господу Богу я не боюсь… // Общество №22. 2004.- 11 с.
100 Филипович Л. О. Поширення нових релігій в Україні. // Вісник НАН України, 1998., -№5-6. – 240с.
101 Христенко Т. З любов’ю до Бога…// Євангельська нива. – 2004. -№3.- 50с.
102 Христианский гуманитарно-экономикомический уныверситет// Зов веры. –1999. №4(6). 35с.
103 Християнське виховання і освіта: розділення чи гармонія//.// "Освіта" 10-17 квітня 2002р. С.12
104 Цеханская К.В. Россия: тенденции религиозности в ХХ веке: Некоторые статистические данные // Исторический вестник. - 2000. - № 5. – 50 с.
105 Ч. 2. ст. 64 Конституції України // Відомості Верховної Ради України – 1996, N 30. – 300 с.
106 Ч. 4 ст. 3 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. – 300 с.
107 Черновецький Л. Не веришь в Бога – тебе... // Правда Лівобережжя". –лип. 2004 №7
108 Черновецький Л. Передвиборна програма //Маю право. - 2004. - № 1.
109 Шапоша В. Раздели с голодним хлеб твой// Камень Краегольний. 2004. №8.
110 Шумра Л. Проблема наукового пізнання духовного світу.// "Освіта" 10-17 квітня 2002р. 42 с.
111 3 Конституції України // Відомості Верховної Ради України – 1996, N 30. – 300 с.
112 Асоциация "Новомедиа": взгляд вблизи // Камень Краеугольный. 2005. №2.
113 В Украине будут защищать все церкви // Камень Краеугольный. 2005. №7. (28)
114 Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. –310 с.
115 Військовослужбовці перебувають під захистом...(Відомості Верховної Ради України. – 1999, N 22-23, – 194 с.
116 Вовк Р. Всем народным депутатам мы подарили по Библии // Камень Краеугольный. 2004. №12. С.4.
117 Всеукраїнський Союз об’єднань євангельських християн-баптистів. – К., 2000. – С.48.
118 Гаврилюк А. Мы не участвуем в работе……//Камень краеугольный. . 2004. №10.
119 Глава службы безопасности…//Камень краеугольный. 2005. №3.
120 Гладышко С. Вести ангельской внемли // Зов Веры №1 (27), 2001г.
121 Долматова Ю. "Київ-25/ Євангельська нива. 2004. - №1.- С.40-41. 50с.
122 Ефетов А, Отпустить измученых на свободу. //Християнство №5 2002- 66 с.
123 Заєць О., Решетніков Ю. Хто є хто у релігійному співтоваристві України // Камень Краеугольный. 2004. №4 (25)
124 Замятин С. Кузница распострани место шатра твоего // Камень краеугольный. №3 (12) март, 2004г.
125 Звернення християн-учених до Президента, Голови Верховної Ради, Голови держкомрелігій та депутатів Верховної Ради України. //Віче. - 2002. - № 6.
126 Звітна доповідь на 22-му З’їзді Євангельських Християн Баптистів України // Християнське життя. – 1994. - лютий – березень. – 29 с.
127 Звітна конференція Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської // Голос надії. №4. – Квітень 1999 р. - 21 с.
128 Звітна конференція Всеукраїнського Союзу Християн Віри Євангельської // Голос надії. №5 – Травень 1999 р.- 24 с.
129 Информационный бюллетень "ВЕЕ – Украина". – 2001. - №2. – 38 с.
130 Інформаційний бюлетень Міжнародної асоціації християнських шкіл (МАХШ). "Откройте им Божий мир во всей его полноте" С.3,5; 15с.
131 Інформаційний бюлетень"Всеукраїнський союз євангельських християн баптистів"//К. -2002. – 14 с.
132 Киевский христианский университет// Зов Веры №1 (27), 2001г.
133 Котенко И, Химич В. Ученичество с оружиєм в руках//Христианство., - 2002. -№6. - С.31. стор. 66
134 Крупа Н.. "Наша цель – нести благую весть .." // Зов Веры 2001. №1. (27) С.2. 8с.
135 Кулигіна О. "Щоб вирішити проблему безпритульних дітей..."// Камень Краегольний. 2005. №7.
136 Кухарчук Р. "Мы будем помагать государству осуществлять его социальную политику"// Камень Краегольний. 2004. №6.
137 Кухарчук Р. "Единство. Пробуждение. Благословение."… // Камень Краеугольный. 2004. №3. (24)
138 Кухарчук Р. "Шаг в будущее" // Камень краеугольный. . 2004. №8.
139 Місіонерське суспільство 'Світло Євангелія'. Інформаційний бюлетень. – Рівне, 1990. – № 2.
140 Настольний календаль Церви Христиан Адвентистов седьмого дня на 1982. – М;82. – С. 32.
141 Онопенко В. "Украина тогда встанет на ноги, когда опустится перед Господом Богом на колени" // Камень Краегольний. 2004. №4.
142 Открытие центра духовно-естетического воспитания // Зов Веры 2000. №6. (20)
143 Полторы тысячи человек пять дней постились и молились за выборе в Украине. //Камень краеугольный. - 2004. - № 8.
144 Полторы тысячи человек пять дней постились и молились за выборе в Украине. //Камень краеугольный. - 2004. - № 8.
145 Пузь Е. "Реабилиационому центру..."// Камень Краегольний. 2005. №10.
146 Решетніков Ю. Питання сьогодення: вибори – 2004//Християнський світ №16 серпень 2004 .
147 Самойленко А. Живая вода в херсонской степи // Камень краеугольный. №4 (13) апрель, 2004р.
148 Сверстюк Е. Некоторые протестанти саамы работают на понятие секта… // Камень Краеугольный. 2004. №3.
149 Совместно трудится лучше узнавая друг друга. //Християнство №5 2002 – 66 с.
150 Стульба А. Кузница кадров для Бога // Камень краеугольный. №1 (10) январь, 2004г.
151 Сходи у небо // Камень Краеугольный. 2004. №11.
152 Христианские журналисты Украины объединяются… // Камень Краеугольный. 2004. №11. (20) С.3.
153 Христианский гуманитарно-экономикомический уныверситет// Зов веры. –1999. №4(6). С.31. 35с.
154 Конституція України Ч. 2. ст. 64 // Відомості Верховної Ради України – 1996, N 30. – С. 141.
156 Закон України Ч. 4 ст. 3 "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року // Відомості Верховної Ради України. – 1991, N 25. – С. 283.
157 Чернівецький Л.:"Не веришь в Бога – тебе..."// Правда Лівобережжя". –лип. 2004 №7 С.1
158 Черновецький Л. Передвиборна програма //Маю право. - 2004. - № 1. – 4 с.
159 Шапоша В. "Раздели с голодним хлеб твой"// Камень Краегольний. 2004. №8.
160 Юлия Тимошенко хочет…//Камень краеугольный. 2005. №3.
161 О.Саган. Церкви України обирають президента //http://ua.proua.com/analitic/2004/10 /08/101054.html.
162 О. Саган, А. Колодний "Церкви України: цифри факти тенденції" ProUA.com
163 Міжнародне товариство Євангельських студентів/risu.org.ua РІСУ - Релігійно-інформаційна служба України, 2001-2005
164 Міжнародна християнсько-військова конференція "Християнсько-військовий рух і душпастирська опіка над військовослужбовцями в Україні"/ http://www.liga.kiev.ua/news/show/?id=108521
165 Бондаренко В. Церква в Україні отримає право юридичної особи//www.RISU.org.ua
166 В Киеве состоялась межконфесиональная молитва //http://www.proboga.com/more. php?id=A505_0_l_0_М
167 Выборы-заключительное письмо //http//www/godembassy.org/ru/clnd/clnd_recive.
168 Выборы президента - //http//www/godembassy.org/ru/clnd/clnd_recive.
169 Душпастирі європейських в’язниць обмінялись досвідом/http://www.ipca.net
170 Еленский В. Духовное служение в Вооруженных силах Украины: дискуссии и перспективы // Мир религий, аналитика. (http://www.religio.ru/relisoc/98.html)
171 Заявления руководителей церков Объединения евангельских христиан Украины // http://www. invictory. org/news/?id=710
172 Модава и Аделаджа о политической ситуации в Украине // htth: //www.//news.proboda.com/more.php?id=A430_0 _1_0_М
173 Обращения УМС к украинскому народу и мировой общественности http://www.godembassy.org/ru/news/_frphp?sho wdetail=584&=all=&upjrubesh=:2curent_sub=
174 Принципи національного відродження//Разом нас багато нас не подолати! – груд. 2004//Офіційний сайт церкви "Посольство Боже"20.01.2005 www.godembassy.org
175 Патриарх Алексей II встретился с премьер-министром Украины В. Ф. Януковичем http:// www.religare.ru/search2963. p7.htm
176 Протестантські Церкви створили свою раду і відцуралися політичної діяльності / http://www.realis.org/article_politic.htm
177 Решетников Ю. Церква від виборів до виборів / http://www.realis.org/article_Resh_DergCom2.htm
178 Cтатистичні дані держкомрелігії 2004 р//www.derzhkomrelig.gov.ua
179 Тимченко С. "Церква і суспільство" // http://www.realis.org/article_Timch_church.htm
180 Церква в Україні отримає право юридичної особи. - Прес-служба УПЦ /НОВИНИ//www.orthodox.org.ua.
181 Християнські конфесії об’єдналися за християнські цінності у школі //http://www.risu.org.ua/ukr/news/article;5887/
182 Щоткіна К. Релігія та влада в Україні: проблеми взаємовідносин //www.RISU.org.ua.
183 Яворський В. Аналіз змін у релігійному законодавстві України Аналіз Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації"// www.oracle2.rada.gov.ua/pls/zweb/webproc34 ?id=&pf3511 = 12609&pf3540
2. Протестантизм та церковно-державні відносини
Сьогодні в оновленій Україні, яка здобула незалежність, відбувається активний процес формування громадянського суспільства і розбудови демократичної соціально-орієнтованої держави. Велике значення має і Церква в розрізі її відносин із суспільством і державою.
Пріоритетна роль у концепції правової держави належить принципу верховенства закону у всіх сферах життєдіяльності держави і суспільства. Для християн залишається і буде основним законом їх земного буття Священне письмо. Його доктрини святі, його заповіді обов’язкові для виконання та дотримання, його твердження не змінні і все сказане в ньому істина для християн. Прикладом цього є Божі Заповіді: "Не вбивай!", "Не крадь!", "Не свідчи не правдиво на ближнього свого" [85;161].
Україна ніколи не була незалежною державою, і не мала своєї моделі державно-церковних відносин. Але, релігія - явище суспільне, отже, Церква і держава - два суспільних інститути [4;16].
Питання взаємовідносин церкви і держави – питання надзвичайної важливості та складності, питання, рішення якого багато визначало і визначає хід світової історії.
Церква визнає державу не тільки як явище, але і необхідну форму співжиття. Вона вважає державу необхідною для співжиття людей, для захисту людей від нападу зовнішніх ворогів і для підтримки внутрішнього порядку в співжитті. Вона визнає за державою належні їй права законодавства у її справах, права управління і суду за порушення його законів. Вона наставляє християн віддавати цивільній владі все належне: податки і повинності, коритися їх розпорядженням, виявляти їм повагу і пошану [8;172].
Сьогодні, коли в Україні втілюються в життя демократичні засади громадянського суспільства, гостро постало питання врегулювання відносин Церква-держава-суспільство. В 1991р. було прийнято Закон "Про свободу совісті та релігійні організації", переглянуто Закон ще УРСР та внесено зміни, однак цим не було знято всього комплексу проблем щодо даного питання. Це й призвело до необхідності вироблення Концепції державно-церковних відносин на засадах Конституції України та принципах демократичного розвитку суспільства.
Сьогодні питання державно-церковних відносин постає надзвичайно гостро, оскільки Україна уже має певний "досвід" як незалежна держава, а тому потребує своєї моделі для врегулювання всього спектру питань даної проблеми, які виникають в нових соціальних умовах.
Питання державно-церковних відносин в умовах демократизації суспільних відносин є актуальним і в різні часи досліджувалося багатьма науковцями, такими як, А.Колодний, А.Черній, М.Бабій,, В.Бондаренко, К.Щоткіна, В.Яворський та інші.
Оскільки Україна здобувши свою незалежність, заявила про ДЕМОКРАТІЮ, як шлях свого подальшого розвитку, тому й нового змісту набув принцип свободи совісті ст. 35 Конституції.
Протягом останніх років відбулися кардинальні зміни у ставленні суспільства до релігії і Церкви, а також в аспекті міжконфесійних та державно-церковних відносин, у розвитку українського суспільства. Це стало причиною перегляду Закону від 1991 р. та розроблення проекту Закону "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті..."". Співробітник Центру правових та політичних досліджень "СІМ" В.Яворський, зазначає, що "в юридичному забезпеченні прав осіб, пов'язаних із їхніми релігійними переконаннями, слід розрізняти дві сторони: право вірити та право сповідувати. Перше, є абсолютним і повинно бути захищеним без будь-яких винятків. Друге, повинно, очевидно, містити низку обмежень. При цьому, в другому випадку фундаментальним є доступ людей до організаційної форми першого рівня, за допомогою якої можна сповідувати релігію. Тому питання утворення релігійних організацій першого рівня є найважливішим і повинно розглядатися у дусі статті 11 Конвенції (свобода об'єднань та асоціацій), яка захищає існування суспільних організацій від невиправданого втручання з боку держави [Справа Європейського суду з прав людини: Hasan and Chaush v. Bulgaria В Україні важливість отримання певного правового статусу збільшується, оскільки тільки таким чином релігійне утворення може утримувати культові будівлі, друкувати та поширювати літературу, запрошувати представників іноземних організацій, організовувати публічні акції та отримувати статус неприбутковості, так само як і займатися благодійністю. Все це неможливо в Україні .без реєстрації релігійного утворення, без статусу юридичної особи" [183].
В наш час на новому етапі суспільного розвитку, пов’язаному із формуванням громадянського суспільства та правової держави, потребує розробки та впровадження нових концептуальних засад державно-церковних відносин. Закон України "Про свободу совісті..." від 1991 р. не мав відповідної бази, проект якої сьогодні розроблений, але ще не прийнятий [68;51].
23 жовтня 2001 р. в Києві відбулося чергове засідання постійно діючого Круглого столу "Релігія та влада в Україні: проблеми взаємовідносин", підготовлене Українським центром економічних та політичних досліджень (УЦЕПД) ім. О.Разумкова. На засідання було винесено кілька фундаментальних питань, які мали би визначити чіткіше засади взаємовідносин Церкви й держави в нашій країні: законодавче забезпечення діяльності релігійних організацій; дотримання існуючого законодавства; визначення суб'єктів правових відносин; повернення культових будівель; упереджене ставлення місцевої влади до них деномінацій; присутність Церкви у школі та армії; питання статусу релігійних навчальних закладів; неорелігії у соціально-депресивній атмосфері України; надання контролюючих функцій органам державної влади; визначення відповідних вихідних днів. Церкві знову пропонували відчути себе "інститутом громадянського суспільства" [182].
На черговому засідання Круглого столу "Релігія і влада в Україні: проблеми взаємовідносин", розпочалась робота над такою Концепцією, який організували Центр Разумкова, Державний комітет України у справах релігій та Представництво Фонду Конрада Аденауера в Україні. Були сформульовані головні її засади, а координацію роботи з підготовки проекту було доручено Центру Разумкова. Її актуальність зумовлена потребою удосконалення загальних засад реалізації права людини на свободу совісті та партнерських взаємовідносин між державою та церквою в Україні.
Завдання Концепції полягає в гармонізації церковно-державних відносин в інтересах суспільства, покращенні ситуації у міжцерковних та церковно-державних відносинах" [44;3-10].
Прийняття такої Концепції є важливим фактором у питанні І щодо відносин між державою і Церквою ще й тому, що "настав час надати Церкві як суспільному інституту право юридичної особи, бо досі зберігається практика радянських часів, коли з одного боку -держава, а з іншого - релігійна громада" [184].
Процес вдосконалення законодавства, на думку голови Держкомрелігій Віктора Бондаренка, повинен йти постійно і відображати стан релігійного життя та церковно-державних відносин в Україні. При цьому він зазначив, що зауваження, пропозиції і претензії, які мали місце з боку релігійних організацій повністю враховані [183].
Проф. А.Колодний, оцінюючи проект Концепції, подає свій власний погляд на окремі твердження цього проекту. До позитивного проф. А.Колодний відносить:
наголошення на тому, що державно-церковні відносини повинні сприяти збереженню традиційно релігійної культури суспільства;
положення про необхідність спеціального навчання державних службовців, у сферу діяльності яких входять питання забезпечення свободи совісті (це надзвичайно важливий пункт для постсоціалістичної держави);
положення про право Церкви на існування своїх загальноосвітніх навчальних закладів всіх рівнів;
невизнання жодної конфесії і релігії, а також Церкви, як загальнообов'язкової і державної.
Водночас, застереження за проф. А.Колодним, викликають такі положення:
прагнення проекту забезпечити абсолютну незалежність Церкви від Держави, не підконтрольність останній всіх форм діяльності релігійних організацій, право на безперешкодне здійснення ними будь-яких обрядових форм;
наголошено на світськості державної освіти і водночас (а це вже невідповідність) на можливості викладання в державних навчальних закладах на правах факультативу релігійних предметів; не визначено зміст окремих важливих понять релігійного змісту;
державний орган, який курує питання державно-церковних відносин, не може бути лише консультативним органом, за ним слід закріпити ширші права та повноваження [43;2-3].
Що ж стосується міжконфесійних утворень, то, як показує практика, в цьому питанні існує певний брак відповідної інформації.
Ідея створення представницького органу релігійних лідерів України висловлювалась не одноразово.
На сьогодні в Україні існує три інституції." Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій. Нарада представників християнських Церков України та Українська міжцерковна рада. Здається, що є суспільна потреба в тому, щоб мати більш повну інформацію щодо вказаних вище міжконфесійних інституцій, їхнього складу, принципів діяльності тощо.
Всеукраїнська Рада Церков і релігійних організацій (ВРЦ) була утворена у грудні 1996 р. з ініціативи тодішнього Президента України Л. Кучми в якості представницького міжконфесійного дорадчо-консультативного органу при Державному комітеті України у справах релігій. Згідно Положення про Всеукраїнську Раду Церков і релігійних організацій метою діяльності ВРЦ є об'єднання зусиль релігійних організацій з духовного відродження України, координації міжцерковного діалогу, участь в розробці проектів нормативних актів з державно-церковних відносин і діяльності релігійних організацій, сприяння благодійництву з боку релігійних організацій.
Основною формою роботи ВРЦ є засідання, які відбуваються за необхідністю, але не рідше одного разу на квартал. На своїх засіданнях ВРЦ приймає звернення до віруючих, громадян України, державних органів тощо, ухвали, що мають рекомендаційний характер. Рішення ухвалюється шляхом консенсусу.
Проблемою ВРЦ, на думку її окремих членів, є зменшення останнім часом активності її діяльності, певна розмитість її функцій, залежність від Держкомрелігій України, некоректне використання останнім авторитету ВРЦ.
ВРЦ функціонує на засадах рівності і рівноправ'я, поваги до внутрішніх настанов і традицій усіх діючих в рамках Конституції, Законом України "Про свободу совісті та релігійних організацій", іншими законодавчими актами та міжнародними договорами України [41;188].
До складу ВРЦ входять керівники релігійних об'єднань України, зареєстрованих у встановленому порядку, а також на рівні своїх голів Державний комітет України у справах релігій, та Українське Біблійне Товариство. Підставою для вступу до складу ВРЦ є заява релігійного об'єднання, яка розглядається на засіданні ВРЦ. На сьогодні у складі ВРЦ представлені: Українська єпархія Вірменської апостольської церкви, Всеукраїнський Союз Об'єднань євангельських християн-баптистів, Всеукраїнський Союз церков християн віри євангельської-п'ятидесятників, Державний комітет України у Справах релігій, Духовне управління мусульман Криму, Духовне управління мусульман України, Духовний центр мусульман України, Закарпатська реформатська церква, Німецька євангелічно-лютеранська церква, Об'єднання іудейських релігійних організацій України, Римсько-католицька церква в Україні, Союз вільних церков християн євангельської віри України, Українська Автокефальна Православна Церква, Українська Греко-Католицька Церква, Українська лютеранська церква. Українська Православна Церква, Українська Православна Церква — Київський патріархат, Українська Уніонна Конференція церкви адвентистів сьомого дня. Українська Християнська Євангельська Церква, Українське Біблійне Товариство.
Проблемою ВРЦ, на думку її окремих членів, є зменшення останнім часом активності її діяльності, певна розмитість її функцій, залежність від Держкомрелігій України, некоректне використання останнім авторитету ВРЦ.
Чи не найпрогресивнішим кроком на шляху поліпшення координації соціальної і гуманітарно-благодійницької діяльності конфесій та їх співробітництва у цьому напрямі з державою стало розроблення Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій спільно з Держкомрелігій України Програми розвитку милосердницької та доброчинної роботи в ім'я Христа".[63;18-21] Нею зокрема передбачається такі напрями:
- координація дій державних органів, громадських і релігійних організацій направлених на формування в суспільстві світогляду солідарності поколінь, виховання поваги до літніх людей, почуття відповідальності дітей за долю батьків, підвищення престижу сім'ї;
- надання милосердницької та доброчинної допомоги знедоленим і людям похилого віку, розширення осередків гуманітарної допомоги, створених при релігійних організаціях;
- сприяння обслуговуванню ветеранів війни та праці, інвалідів, непрацездатних людей, дітей-інвалідів у лікувально-оздоровчих закладах, наркозалежних - у відповідних реабілітаційних центрах;
- розширення при клінічних лікарнях медико-соціальних відділень для лікування самотніх людей, осіб літнього віку, дітей-сиріт, одиноких матерів, членів багатодітних родин, малозабезпечених верств населення;
- створення за підтримки місцевих органів виконавчої влади пунктів соціальної допомоги за місцем проживання літніх людей, самотніх хворих, ветеранів війни і праці із залученням до цієї діяльності громадськості та доброчинних організацій, що діють при релігійних місіях і братствах;
- активізація душпастирської роботи в будинках престарілих, інвалідів та установах виконання покарань;
- поширення мережі закладів безкоштовного харчування для соціально незахищених верств населення, самотніх і літніх людей. Відкриття під опікою релігійних організацій таборів відпочинку для дітей із багатодітних сімей, дітей-сиріт і дітей, постраждалих від аварії на ЧАЕС;
- налагодження зв'язків з одновірцями за кордоном з метою поширення руху доброчинної та милосердницької діяльності в Україні. Активізація діяльності релігійних організацій щодо співпраці з міжнародними релігійними доброчинними установами, які беруть участь в розв'язанні соціальних проблем літніх людей і всіх осіб, що потребують допомоги;
- започаткування міжцерковного фонду "Добродійність та милосердя", який би акумулював необхідні кошти для реалізації благодійної та милосердницької діяльності релігійних організацій;
- створення при багатопрофільних лікарнях відділень сестринського догляду за хронічно хворими людьми похилого віку та налагодження допомоги у підготовці кадрів патронажного медичного персоналу з числа членів християнських організацій;
- активізація зусиль державних органів, громадських релігійних організацій в напрямку формування громадської думки: "не залишати людей сам на сам із матеріальними нестатками, зневірою".[63;18-21].
Програма цих дій була схвалена на засіданні Організаційного комітету з підготовки та відзначення в Україні 2000-ліття Різдва Христового 15 вересня 1998 року, її реалізації значною мірою сприяє низка законодавчих актів України [25; 3].
Передумовою утворення Наради представників християнських Церков України стало усвідомлення керівниками християнських Церков України необхідності спільних зусиль щодо відстоювання свободи совісті та віросповідання, а також узгодження позицій Церков у царині державно-конфесійних відносин. Певним чином ці процеси були посилені спільними зусиллями Церков у 2002-2003 роках щодо недопущення прийняття Закону України "Про внесення змін до Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації", що був внесений до парламенту Кабінетом Міністрів України та містив цілу низку неприйнятних для переважної більшості конфесій положень. Тоді ж стали зрозумілими певні недоліки Всеукраїнської Ради Церков і релігійних організацій, в першу чергу її залежність від Державного комітету України у справах релігій. Також виникла необхідність налагодження більш тісних контактів між християнськими Церквами України. Наслідком цих процесів і стало утворення 2 грудня 2003 року Наради представників християнських Церков України як представницького міжконфесійного консультативно-дорадчого органу. Відповідно до Декларації про утворення Наради представників християнських Церков України, головною метою останньої є сприяння поширенню в Україні засад християнства та релігійної свободи, поширення діалогу між християнами у відродженні християнської моралі в суспільстві, подолання наслідків радянського атеїзму і тоталітаризму та встановлення партнерських відносин між Державою та Церквою. Завданнями Наради є підготовка взаємоузгоджених пропозицій по вдосконаленню чинного законодавства, в першу чергу з питань, що стосуються релігії і моралі; сприяння міжконфесійному взаємопорозумінню та злагоді у суспільстві; організація та проведення конференцій, семінарів, нарад тощо з питань духовності, застосування і додержання законодавства; сприяння всебічному висвітленню релігійного життя в Україні засобами масової інформації; налагодження співпраці з органами державної влади і місцевого самоврядування, політичними партіями і громадськими організаціями. Принципами роботи Наради є відданість служінню Богові, Україні як незалежній державі та її народу, переконання щодо невід'ємності прав людини як істоти Божої, в тому числі права на свободу совісті та релігії. Основною формою роботи Наради є засідання, що проводяться за необхідністю, але не менше одного разу на місяць. Головують на засіданнях члени Наради почергово, рішення приймаються шляхом консенсусу.
На даний момент до складу Наради входять представники Української Православної Церкви — Київський Патріархат, Української Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, Римсько-Католицької Церкви в Україні, Всеукраїнського Союзу церков християн віри євангельської-п'ятидесятників, Української Християнської Євангельської Церкви, Всеукраїнського Союзу Об'єднань євангельських християн-баптистів, Братства незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів України та Української Лютеранської Церкви. Для Церков, що не приєдналися до Декларації про утворення Наради, але бажали б брати участь у її роботі, передбачається статус спостерігачів. Для організаційного забезпечення роботи Нарада обирає виконавчого секретаря.
З грудня 2003 року по березень 2005 року відбулося вісімнадцять засідань Наради. За цей же період Нарадою було підготовлено вісім зустрічей керівників християнських Церков України, п'ять прес-конференцій та круглий стіл по темі "Позиція християнських Церков України в контексті виборчого процесу". Результатом діяльності Наради стало прийняття керівниками християнських Церков України 18 документів з питань духовності, суспільної моралі та значущих суспільно-політичних подій в країні. Це зокрема, Звернення Глав християнських Церков України до українського народу з приводу 70-ліття Голодомору в Україні 1932-1933 років, Звернення керівників християнських Церков України до законодавців і громадськості з приводу пропозицій запровадження в Україні нових способів реєстрації фізичних осіб, Звернення християнських Церков України до держави та українського народу щодо захисту життя людини, Звернення керівників християнських Церков України до співгромадян напередодні другого туру виборів Президента України, Звернення керівників християнських Церков України до народу України з приводу результатів виборів Президента України, Відкритий лист до чинного Президента України пана Леоніда Кучми (щодо ситуації, що склалася після другого туру виборів Президента України) та інші.
На думку представників Наради, важливим результатом її діяльності є налагодження діалогу і співпраці між християнськими Церквами України у питаннях захисту суспільної моралі та вдосконалення чинного законодавства про свободу совісті та релігійні організації, що позитивно впливає на гармонізацію державно-церковних та міжконфесійних стосунків.
Формування Української міжцерковної ради (УМР) відбувалося паралельно із створенням Наради представників християнських Церков України. УМР почала активно формуватися з другої половини лютого 2003 р. окремими релігійними діячами, зокрема єпископом В. Гарбаром — заступником Голови Ради Собору незалежних євангельських церков як альтернатива і ВРЦ, і майбутній Нараді. Найбільш активну участь в процесі її створення брали протестантські релігійні об'єднання, здебільшого, харизматичного напрямку. Вже в лютому, відразу після першого ж засідання представників Церков з даного приводу, було проголошено про створення УМР [Див. газету "Собор" № 2 за 2003 р.]. Таке поспішне повідомлення про створення УМР ще до підписання будь-яких установчих документів викликало негативну реакцію з боку представників ряду конфесій. Певна частина Церков, що на початку убрали участь в процесі формування УМР, з часом відмовилась від участі в даному проекті.
Формально Угода про створення Української міжцерковної ради була підписана керівниками ряду Церков у травні 2003 року. Метою діяльності УМР є захист інтересів християнських Церков, відстоювання християнських принципів та впливу на суспільство для поширення християнської віри. Членами УМР на сьогодні є Англіканська церква, Божа Церква християн віри євангельської України, Духовне управління церков євангельських християн України, Методистська церква України, Об'єднання євангельських церков України, Об'єднання незалежних харизматичних християнських церков України (Повного Євангелія), Собор незалежних євангельських церков України, Собор церков України християн віри євангельської "Відкрита Біблія", Союз Церкви Божої України, Українська місіонерська Церква (ХВЄ), Харківсько-Полтавська єпархія УАПЦ (архієпископ Ігор Ісіченко), Управління Об'єднаної Християнської євангельської церкви Живого Бога. Українська Уніонна конференція церкви адвентистів сьомого дня хоча й брала участь у формуванні УМР, але в подальшому відійшла від активної участі в діяльності ради, обмежившись статусом спостерігача. Керівним органом УМР є засідання, яке збирається раз на місяць. Для координації поточної роботи обирається координатор УМР ".[123;4]
Слід зазначити, що демократичні перетворення в державі вселяють сподівання на стабілізацію стосунків між церквою та державою.
Президент України Віктор Ющенко пообіцяв використовувати свої можливості для забезпечення гарантій рівного правового і соціального захисту всім зареєстрованим Церквам і релігійним організаціям,— повідомляє Інтерфакс. "Я хочу підкреслити, що курс держави на твердження волі совісті, гарантій конституційних прав громадян на волю світогляду і віросповідання залишається незмінним. У своїй діяльності я буду використовувати свої повноваження, щоб гарантувати рівний правовий і соціальний захист усім Церквам і релігійним організаціям, зареєстрованим на Україні. Дотримання цього принципу я жадаю від керівників державної влади на всіх рівнях", — заявив Ющенко, виступаючи на зустрічі з членами Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій у Києві.
За словами Президента, державна політика стосовно Церкви буде відкрита і публічна, а всі "спірні і конфліктні питання будуть вирішуватися в режимі широкого діалогу". "У цьому я покладаю велику надію на співробітництво з Всеукраїнською радою церков і релігійних організацій", — підкреслив Ющенко.
На думку Президента України, діалог держави і Церкви міг би стати відповіддю на багато викликів сьогоднішнього дня. Він підкреслює, що для поглиблення діалогу Церкви з владою на всіх її рівнях "потрібно думати про створення аналогічних рад на рівні областей і великих міст".
Президент звернувся до членів Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій із проханням внести свої пропозиції щодо розвитку соціальних програм на Україні. "Я б з задоволенням підтримав би любу соціальну програму, яку б ви запропонували, щоб ми знайшли спосіб координації, щоб ми розподілили цю роботу територіально, по дитячих будинках, по інтернатах", — сказав Президент. Глава держави запропонував представникам різних Церков і релігійних організацій висловитися з приводу його ініціативи про розробку курсу етики віри, відповідне доручення він дав урядові.
"Етика віри — це робоча назва. Ми хочемо, щоб з вуст священиків, з вуст мудрих людей дитина, сидячи за партою, пізнавала про самого Бога і про шляхи, що ведуть до Нього", — сказав Віктор Ющенко. "Це буде набагато краще, якщо дитина через освітній курс зможе це усвідомити".
Президент України також заявив: "Я і мої колеги готові взяти під персональний контроль кожне проблемне питання, що буде виникати стосовно виділення землі або формування прав на землекористування, спірні питання, що постають перед місцевими органами влади та не знаходять сьогодні рішення, потрібно "скоординувати через секретаріат президента. Ми знайдемо спільну мову з місцевою владою, щоб ці питання були вирішені". [113;3]
Глави християнських конфесій просять Кабінет Міністрів створити освітньо-церковну комісію, що має розробити в двомісячний термін програму викладання основ християнської етики в школах. Про це вони повідомили на прес-конференції 29 червня, зачитавши спільне звернення до Президента Віктора Ющенка, голови Верховної Ради Володимира Литвина, прем’єр-міністра Юлії Тимошенко і міністра освіти та науки Станіслава Ніколаєнка.
У зверненні також йдеться, що вивчення учнями зазначеного предмету сприятиме консолідації суспільства, сам предмет буде позаконфесійним і не супроводжуватиметься релігійними обрядами. Глави конфесій також пропонують Кабмінові розробляти програму викладання цього предмета на засадах толерантності та добросусідства, передбачивши в навчальній програмі можливість ознайомлення з існуючими в Україні іншими релігійними культурами і традиціями.
За словами представників Церков, відповідно до соціологічного дослідження, проведеного Центром ім. Разумкова, близько 40% респондентів виступили за викладання в українських школах християнської етики, понад 10% – проти.
Представники Церков також відзначили, що пропонують впроваджувати предмет поетапно, зокрема, у тих областях, де вже є спеціально підготовлені викладачі, зокрема, у Донецькій області, Криму, Західній Україні, Рівненській області та інших.
Предмет "Основи християнської етики" уже викладається в Київському коледжі ім. Сухомлинського. Як повідомлялося, раніше Ющенко заявив про намір доручити Міністерству освіти ввести з 1 вересня спеціальний курс з етики віри. [181]
Неухильне дотримання основоположних принципів свободи совісті, як важливого елемента загальнолюдських цінностей і невід’ємних прав людини є сьогодні ознакою відкритого демократичного суспільства. В умовах нових реалій, які склалися в Україні, Церква активно сприяє процесу духовного та національного відродження, розширює сферу свого соціального служіння.
Розвиток релігійного середовища країни свідчить про динамічне зростання кількості релігійних інституцій, збільшення питомої ваги населення, інтегрованого в різні види церковної діяльності, розширення соціальної сфери, де присутність церков та релігійних організацій є дедалі більш відчутною.
"Єднання. Пробудження. Благословення." Під такою назвою в Києві відбулась Всеукраїнська конференція Об’єднання незалежних християнських харизматичних церков України. Перед присутніми з доповіддю виступив помічник народних депутатів України, керівник Інституту релігійної свободи Олександр Заєць. Він говорив про історію відносин церкви і держави в Україні, при цьому відзначив досить позитивну роль у цих відносинах Державного комітету зі справ релігій. "В цілому, якщо говорити про базовий закон про свободу совісті, про відповідну норму Конституції, слід зазначити, що наше законодавство про свободу совісті і релігійних організацій є одним із кращих у світі", — сказав Олександр Заєць. За його словами, українське релігійне законодавство — найкраще в Європі, хоча в ньому також є недоліки і лише декларативні норми.
Олександр Заєць звернув увагу на те, що коли заходить мова про внесення різного роду змін в українське законодавство про релігійні організації, то часто призводить лише до його погіршення й обмеження релігійних свобод християн.
О. Заєць відзначив високу молитовну активність християн різних церков під час складної виборчої кампанії. Політик констатував, що абсолютна більшість церков зайняло активну громадянську позицію під час виборів, а пастори заохочували людей робити вибір, не агітуючи за конкретного кандидата. У той же час він відзначив, що в деяких церквах була порушено межі коли починалася агітація за того чи іншого кандидата. Доповідач також торкнувся питання роботи Держкомітету по справах релігій що, відповідно до рішення Президента Ющенко, ліквідований. За словами Зайця, це рішення може бути передчасним. "Мені здається, що в уряду немає чіткого плану того, як може розвиватися схема взаємин між державою і церквою", — сказав він. Вважається, що функції Держкомітету можуть бути покладені на спеціальний департамент у структурі Міністерства юстиції України. Також може з'явитися структура, подібна до Держкомітету, з іншою назвою. Ще один варіант — рішення про ліквідацію Держкомрелігій скасують.[137;3]
Водночас становлення релігійно-церковного комплексу характеризується як очевидним його відродженням, так і напластуванням старих проблем і нових труднощів. Нажаль, існують проблеми, які зумовлені не відповідністю поглядів керівників різних рівнів, щодо бачення ролі християнства в освіті, культурі, соціальному житті суспільства.
Автор статті надрукованої в журналі "Сучасність" занепокоєний ситуацією в Україні, пропонує уважніше придивитися до протестантизму. "Його активно перетворююча, діяльна світоглядна концепція… могла б прислужитися нам як засіб формування "нової ідеології". При цьому, за автором, "найпродуктивнішою може бути концепція "світського протестантства", котре, після відмови від своєї релігійно-обрядової сторони, виступить як нова світоглядна система в Україні [56; 79]. В іншій статті читаємо про історичні здобутки протестантизму, його трудову етику, передові політичні теорії, ідею громадянського суспільства, становлення "середнього класу". Стаття закінчується патетично: "Що нас може врятувати? Тільки великомасштабні духовні зрушення, сумірні з такими величезними всесвітньо-історичними подіями, як… Реформація" [42; 21].
Майбутнє місце протестантизму в конфесійній структурі України значною мірою залежатиме не лише від його внутрішнього розвитку, але й від стану історичних церков, національно-культурницької ситуації в країні загалом.
Держава може ефективніше використовувати можливості протестанських спільнот України в залучені до України західно-європейських ділових кіл, в пропаганді на зовнішній арені новопосталої держави, а також можливості власне українського протестантського підприємництва.
Представництво українських протестантів у міжнародних релігійних організаціях, може, за послідовної і гнучкої праці виявитись досить корисним для держави і суспільства [165; 11].
Ставлення протестантських громад до церковно-державних відносин не однозначне. Пасивність і бездіяльність до політичного та громадського життя суспільства активно культивується у деяких протестантських громадах.
Свою думку, щодо діяльності протестантських громад в державно-церковних відносинах висловив Євген Сверстюк – дисидент, шестидесятник, учасник українського національного руху сімдесятих років: "Нажаль українські протестанти зазвичай самі працюють на поняття "секта" своєю замкнутістю, соціальною безвідповідальністю і культурною пасивністю. Наші протестанти просто не виведені на великі соціальні магістралі, адже християнство зобов’язує до активного соціального життя" [148; 6].
"Якщо ми відокремлюємо себе від суспільства, то не зможемо впливати на людей, не зможемо нести їм любов і прощення Христа". - сказав один із лідерів протестантського руху.
Цю думку представника лютеранської церкви продовжує Павлюк П.: "Для визнання Бога як рушійної сили на державному рівні необхідна активна участь у цьому процесі саме відроджених людей, тих, хто особисто знає Бога" [66; 30].У заяві-зверненні пасторської конференції Всеукраїнського союзу церков Християн віри євангельської сказано: "Ми розуміємо, що шлях до Бога, стосунки з Ним та дотримання Божих заповідей — це особиста справа кожної людини. Але й загальноприйняті норми моралі, поведінки та відносин, що їх держава, як інститут, встановлений Богом для підтримання порядку у суспільстві, повинна пропагувати, підтримувати й охороняти... Вважаємо недопустимим, що держава не використовує своє право, владу і можливості для зупинення подальшого розтління та духовного руйнування суспільства. Віримо, що єдиний шлях прогресу благополуччя і процвітання – це шлях покаяння перед Богом за гріхи та беззаконня".
Могутнім викликом часу, на який протестантські спільноти вимушені шукати відповіді, стало національне пробудження. Уникнути цього питання конфесії, що прагнуть якнайшвидше подолати шлях від нав'язаного їм існування у сектантському режимі до завершеної церковності, не можуть.
Хоча за деякими відомостями 80% протестантів України є етнічними українцями, національна проблематика перебувала на маргінесах їхніх соціальних поглядів. Це спричинило до гострої критики українських протестантів дослідниками і публіцистами національно-демократичного спрямування, а також політиками цього табору. Так, аналізуючи свого часу на сторінках часопису Закордонного представництва Української Гельсінської спілки (УГС) твердження представника Ради Церков ЄХБ - "наше братство не національне і не інтернаціональне. Воно транснаціональне... Я люблю український народ, але не забуваю слова Ісуса Христа, що не буде ні юдея, ні скіфа", - член УГС М. Горинь робить доволі несподіваний висновок. "На жаль, - пише він, - це та сама теорія "злиття націй" - тільки в релігійній оболонці".
Такої ж точки зору дотримувалася і публіцистка Катерина Горбач "Українські баптисти не цікавляться національним питанням..., - пише вона. - Не випадково від самого початку Союз баптистів називався не українським, а Союзом баптистів України. Такі нюанси також використовували й використовують, наприклад, комуністи в назвах своїх партій. Великодержавництво, отже, не міняється, навіть коли воно - в ім'я Боже" [17; 37].
Ще більш категорично висловився на адресу свідків Єгови відомий свого часу український дисидент В. Мороз. Він характеризував їх як "наших найлютіших ворогів, найбільш надійних агентів русифікації, бо, ставши свідком Єгови, українець стає повністю байдужим до національної справи". Дуже мало уваги і симпатій приділяли українські правозахисники саме з цієї причини, як вважають дослідники дисидентського руху, і змаганням баптистів-ініціативників в Україні.
Водночас деякі дослідники звертали увагу на відсутність у протестантській діяльності власне антиукраїнського елементу і вказували на те, що національна свідомість членів баптистських, п'ятидесятнитських, адвентистських, єговістських громад є віддзеркаленням загального стану національної справи. Вони разом із тим констатували використання західноукраїнськими протестантами української мови у богослужінні і навіть наводили звинувачення радянською пропагандою в націоналізмі свідків Єгови, три чверті яких було зосереджено у західному регіоні України (зазначимо, що і свідки Єгови в інших регіонах були практично західними українцями або їх нащадками, які замешкали там після спецпоселень чи ув'язнення).
Важливість функціонування української мови, її розвиток і культивування у суспільстві виділила більшість респондентів:
Рис. 1. Функціонування української мови
Чітко виражається серед опитаних підтримка думки про державність української мови:
Рис. 2. Державність української мови
Помаранчева революція нагадала про особливу актуальність питання, про природу взаємин між Церквою та суспільством, в часи кризи та суспільних змін. Християни України, які належать до різних християнських конфесій та союзів, разом є частиною Вселенської Церкви, тобто всієї спільноти віруючих-християн різних країн та народів, що жили протягом усієї історії християнства. Під час та після помаранчевої революції питання про природу взаємин між Церквою та суспільством по-новому постало перед багатьма віруючими, що засвідчують свою приналежність до різних православних, католицьких і протестантських об`єднань та громад в Україні. Це питання тісно пов`язане і з питанням про природу взаємин між Церквою та державою, яка, в свою чергу, є певною структурою стосунків всередині суспільства, призначеною для того, щоб допомагати співіснувати іншим суспільним структурам. Сьогодні можна сказати, що протестантські церкви і всі євангельські віруючі вже не вважаються чужаками в Україні і нерідко з великим ентузіазмом беруть участь у суспільних і навіть політичних процесах в країні. Питання про своє призначення як частини Церкви Христової, що має особливо важливу місію в світі, постає перед багатьма з них. В той же час для українського суспільства, особливо зараз, після помаранчевої революції, важливо нарешті визначитися, чи збереже воно плюралістичний шлях розвитку, чи віддасть перевагу погляду на світ крізь обраний певний фільтр уніфікованої ідеології, наприклад, пов`язаної з одною з так званих традиційних Церков, що сьогодні пропонують деякі політики та церковні лідери. Відмова від плюралістичного шляху заради утвердження у суспільстві релігійної ідеології означала б бажання бачити місію Церкви в Україні перш за все як політико-ідеологічну та або культурно-декоративну. При плюралізмі ж Церква повинна залишитися одним з голосів, а для багатьох людей – найважливішим голосом, що лине з "трибуни Майдану" та вказує суспільству та його керівництву на вічні цінності. Таким чином, якщо суспільство збереже вже обраний для себе плюралістичний шлях, то Церква в Україні буде й надалі продовжувати акцентувати свою увагу на виконанні своєї духовно-етичної місії, найважливішої для суспільства та найприроднішої для самої Церкви. З іншого боку, без соціально-культурного плюралізму саме суспільство навряд чи зможе нормально розвиватися в демократичному напрямку, але й взагалі. Адже терпимість та доброзичливість до представників інших культур, релігій, ідей стала особливістю України задовго до приходу плюралізму та постмодернізму у Західну Європу. Атмосфера Майдану з його "культурною елегантністю" проявила та підкреслила цю характерну особливість українського суспільства. Плюралізм та демократичний вектор розвитку для України аж ніяк не є чимось чужим. [179] Однак це зовсім не означає, що плюралістичний шлях – це легкий шлях. В ділянці церковно-державних стосунків плюралістичний шлях ставить складні питання як перед суспільством, так і перед Церквою. Для суспільства проблема полягає у питанні: "Як можна допустити, щоб якась одна релігія відігравала провідну роль, коли у кожної з них є багато конкурентів?" Для християн же проблема пов`язана з самою суттю християнства, висловленою словами Христа: "Я – дорога, і правда, і життя. До Отця не приходить ніхто, якщо не через Мене" (Івана 14:6). Місія Церкви в суспільстві сьогодні залишається пов`язаною з її присутністю на Майдані – єднанні народу заради загальнолюдських цінностей: правди, справедливості та любові, тобто тих цінностей, які насправді є християнськими.
3. Український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів
Повернення України у лоно цивілізованого світу, здобуття державної незалежності, орієнтація на Захід актуалізують питання щодо ролі протестантських церков в контексті суспільних та політичних перетворень в країні. Участь протестантів в політичному житті України широко висвітлюється в працях багатьох сучасних релігієзнавців. Водночас потребують опрацювання і систематизації нові документи та матеріали, що стосуються діяльності протестантських громад у політичному процесі в період незалежності України, їх місце у формуванні громадянського суспільства. Процес оновлення принципів соціального Євангелія пов'язаний з усе більшим проникненням протестантських теологів у питання політики. Те, що протестантизм сьогодні не може бути нейтральним у політичному житті, більшість церковних діячів вже не піддає сумніву.
Парадоксально, але більшість вітчизняних аналітиків у своєму оптимістичному погляді на конфесію мають на увазі саме європейський та американський протестантизм, або хрестоматійний, "вичитаний" з Мартіна Лютера, що істотно відрізняється від "нашого". Як наслідок – чимало рецептів, пов’язаних із розвитком конфесії, її місцем у сучасному бутті України, виявляються у кращому випадку поверховими. Однак і негативні оцінки протестантизму, котрих зазвичай більше, ніж позитивних, також спираються на образ, виплеканий західною історіографією, для якої Реформація в Україні все ще така собі terra incognita[49;23].
Досліджуючи український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів, важливо розрізняти два аспекти. Перший - власне політика. Другий - відносини між державою і Церквою. У першому випадку мотивація радикального протестанта знову ж таки визначається його євангельським ідеалом, за яким навіть поняття світу набуває особливої транскрипції. Під словом "світ" Євангеліє розуміє людей не відроджених, що не мають Духа Святого, [2], тобто тих, які знають про Христа, щоденно моляться Йому, але не прагнуть уподібнення Христу, не живуть за Його етикою. Тому питання політики вирішується однозначно: Богу - Богове; кесарю - кесареве. Ясно, що на практиці дотримувати цієї максими дуже складно; радикальні течії давно відійшли від "яскравих" соціо-етичних концептів (уникати державної чи військової служби, не давати клятви). Те, що Церква не може бути нейтральною у політичному житті, сьогодні тут ніхто не піддає сумніву. Під час останніх виборів до Верховної ради України балотувались 14 протестантів. І все ж, як свідчать опитування, молоді протестанти - найаполітичніші серед віруючих: "ні" на запитання про участь у політичному житті відповіли більше третини п'ятидесятників, три чверті баптистів і 90% адвентистів [30;25].
При цьому аполітизм має чітке доктринальне обґрунтування. Згадаймо Лютера, за яким кожний віруючий є священиком і служить Богу на своєму місці, своєю діяльністю. Тобто особиста політична активність віруючого не забороняється: вона - також форма служіння. Однак це визнано недоцільним для Церкви, котра має надсуспільну місію. Тому, попри все, політика оцінюється більш негативно - як така, що відволікає Церкву від її призначення. Це добре "прочитується" в офіційній заяві Українського уніону Церкви адвентистів сьомого дня з приводу ініціатив Християнсько-демократичної партії України щодо співпраці з протестантськими союзами: "Ми не можемо брати на себе зобов'язань у царині політичної діяльності, оскільки обов'язково доведеться поступатися християнськими принципами... Не можна займатися політикою і до кінця залишатись християнином". [3] .
Поступки тут можливі лише у налагодженні діалогу з державою через послідовне дотримання принципу релігійної свободи. Якраз у цьому політичному секторі протестанти завжди виявляли неабияку зацікавленість. У повоєнний період, разом з греко-католицьким підпіллям і православною "катакомбною Церквою", вони виступили єдиним табором опозиції радянському режиму. Сьогодні протестанти, з одного боку, відзначають політичні зрушення в Україні, з іншого - абстрактність багатьох її законів, які все ще є теорією, а не практикою. Отже, цей аспект життя для протестанта залишається актуальним. Чимало рядових віруючих і лідерів громад досить скептично оцінюють і "дні нашої відносної свободи", якій "загрожує постійна небезпека", і свій правовий статус, вважаючи законодавчу систему при відсутності дієвих механізмів її реалізації ненадійним гарантом свободи сумління. Особливу занепокоєність у них викликають дії місцевої влади, яка дозволяє собі порушувати законодавство, афішує приналежність до тих чи інших Церков, а також факти втручання в релігійне життя політиків і навіть урядовців, що сприяє збереженню штучного поділу віруючих на "своїх" і "чужих".
Сьогодні ідея створення протестантської партії в Україні жваво обговорюється в нових, сформованих у 90-х роках євангельських громадах. Щоправда, вона негативно оцінюється давно діючими в Україні протестантськими церквами з міцними традиціями, які дуже обережні у сприйнятті будь-яких ліберальних ідей у церковному житті [73;3]. Однак варто визнати — протестанти в Україні проявляють помітний інтерес до політики. І не тільки рядові віруючі, але й пастирі прагнуть брати участь у парламентській і державній діяльності. Згадаємо хоча б колишнього міністра юстиції, голову Всеукраїнського об'єднання християн-юристів, п'ятидесятника Василя Онопенка, або голову СБУ баптиста Олександра Турчинова, народного депутата, пастора харизматичної громади Володимира Шушкевича, народного депутата ВР України лідера Християнсько-ліберальної партії України Леоніда Черновецького,. Чимало баптистів і п'ятидесятників працює в місцевих органах влади різного рівня.
1998 р. у Верховну Раду балотувалося кілька євангельських священнослужителів. Кандидатами в депутати Рад всіх рівнів на березневих виборах 2002 р. були зареєстровані 6 лідерів ЄХБ, (обрано - 3), 5 - ХВЄ, (обрано - 2), серед яких здійснював спробу стати депутатом українського парламенту відомий проповідник, публіцист та історик церкви, пастор В.Франчук. Активними у виборах 2002 р. були харизмати. У м. Борисполі Київської обл. депутатами місцевої ради стали 5 кандидатів, які є членами харизматичної церкви "Слово віри", а до Верховної Ради балотувалася пастор жіночого служіння церкви "Посольство Боже" Софія Жукотанська.[]
Народний депутат Василь Онопенко, вказує на необхідність християнського впливу на державу і політику: "Там, де домінує християнська духовність, а при владі чесні і порядні люди, там досягають значних результатів. Мені хочеться, щоб в наступному Парламенті України було більше християн. Приємно, що молоді християни починають розуміти свою роль в суспільно політичному житті, серед них багато підготованих економістів, соціологів, політологів, вони можуть сьогодні зайняти будь-які посади в державі [141; 4].
Порушення питання щодо ставлення політичних партій і громадських рухів до релігії, церкви, віруючих відбиває нові реалії сучасного політичного життя України. Воно свідчить, що багатопартійність як одна з форм вираження реального політичного плюралізму є фактом. Поряд з цим сталися істотні зміни в соціальному статусі церкви, діяльності релігійних організацій, функціонуванні релігії у контексті духовних цінностей та моральних орієнтирів нашого часу. Обидва процеси взаємопов'язані. Водночас вони є породженням якісно нових змін у суспільстві.
Партійні програми по-різному співвідносяться у визначенні місця й ролі церкви в досягненні програмних цілей. Вона уявляється як допоміжний чинник комплексу соціально орієнтованих заходів.
Політичні партії та громадські рухи ангажують церкві широкий спектр можливостей для співпраці — від впровадження ефективних форм господарювання до розбудови державності, відродження національної культури. Більшість з них апелює при цьому до певної конфесії, а середовищу, яке є соціальною базою партії, пропонує відповідну систему релігійних цінностей.[77;306-309]
Аналізуючи ситуацію навколо релігійних організацій, об’єднань, що склалася у 2002р. слід звернути окрему увагу на звернення християн-учених до Президента, Голови Верховної Ради, Голови держкомрелігій та депутатів ВР України. Науковці висловили своє занепокоєння з приводу заяви 47 депутатів ВР України про створення депутатського об’єднання на підтримку УПЦ (МП).
"Упродовж останніх десяти років ми стали свідками неадекватного ставлення до Української Православної Церкви, яка не відповідає її ролі і значенню у житті українського народу". "Ми постійно виступаємо за мир, взаємоповагу, порозуміння, братерську любов між християнами різних конфесій. Для цього держава повинна створювати сприятливі умови і не втручатися і не прискорювати процес єднання.", - говориться у зверненні. Зокрема зазначається позитивний вклад християн-євангелістів у роботі, направленій на зміцнення ролі сім’ї, суспільної моралі, культури, у становленні оновленого прогресивного суспільства. Науковці нагадали депутатам про те, що вони порушують норми законів які самі ж приймали.[125;3]
Партія "Християнсько-демократичний союз", головою якої є В. Стретович, народний депутат України, голова комітету ВР з питань по боротьбі з організованою злочинністю та корупцією, кандидат юридичних наук заслужений юрист України, чітко розмежовує сфери впливу політики і церкви. Ця партія ініціює створення Комітету представників християнських церков усіх конфесій, що діють в Україні, щоб мати можливість краще співпрацювати з ВР органами державної влади, разом мати вплив на позицію держави стосовно церков, захисту прав і свобод віросповідання.
"Наша мета — об’єднати всі місцеві організації, які підтримують ідею християнської демократії не словом, а ділом, дати можливість політикам-християнам зайняти достойне місце в парламенті, а через цей крок мати вплив на життя держави. Християнсько-демократичні рухи, в тому числі і наша партія, виникли, щоб досягати за допомогою демократичної по формі та політичної за змістом діяльності — втілення і в життя християнських ідей. Ми прагнемо створити такі умови в своїй організації, які б давали б можливість християнам різних конфесій бути її членами" — сказав у своїй доповіді голова партії "ХДС"[48;10-11].
"Бог, Народ, Україна — наша мета єдина!". "Через покаяння до процвітання!". Ці гасла належать одній з християнсько-демократичних партій. Церкви натхненні, процес політизації християнства сприймається як благословення, але приходить час і спостерігаючи за перебігом подій в області політики християни починають розуміти, що в політиці не все так гладко і просто як в гаслах та програмах. "Зрозуміло, що покаяння потребує зміни способу життя та мислення, зреченням від багатьох звичок людини, крім того гасло "Наша мета єдина" – не завжди підтверджується справами, оскільки істинні мотиви і цілі деяких політиків" часто "не вписуються" в біблійний контекст.[47;82]
Визначною подією в політичному житті християн-протестантів стало заснування Всеукраїнського об'єднання християн, керівником і координатором якого є народний депутат ВР України В.Г. Бабич.
Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.
Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) - політична партія, яка будує свою діяльність на християнських принципах і цінностях. Вона утворилась як результат усвідомлення політиками, громадськими, духовними діячами необхідності активного утвердження християнських ідеалів, цінностей, основ в українському суспільстві.
Головною метою партія визначила побудову в Україні християнської держави за духовною направленістю і мораллю, громадянської, демократичної, правової за своїм конституційним устроєм.
Ця мета, яку ініціював лідер ВОХ В. Бабич, а також практична діяльність для її втілення особливо виділяють Всеукраїнське об'єднання християн (ВОХ) серед інших вітчизняних політичних структур. ВОХ прагне будувати християнську державу, яка відрізняється:
рівністю всіх перед Богом за моральними, фізичними, інтелектуальними якостями, а також перед законом, незалежно від віросповідання, раси, кольору шкіри, переконань, статі, мови, соціального стану;
визнання церкви як важливої частини суспільства;
ринковою системою економіки з обмеженим, державним регулюванням;
терпимістю до позицій, переконань, які відрізняються від загальноприйнятих, але не суперечать християнській моралі;
плюралізмом, забезпеченням рівноправного співіснування і цивілізованої конкурентної боротьби різних поглядів у політиці, культурі, економіці і різних сферах життя [71; 7];
Нове політичне обличчя й неминучий для будь-якого відкритого суспільства поліконфесіоналізм і плюралізм дійсно зміцнюватимуть шанси протестантських церков, здатних більш динамічно, порівняно з іншими християнськими конфесіями, реагувати на суспільно-політичні зміни.
За даними соціологічного опитування, яке проводилося в 2004р. в м. Рівне серед респондентів протестантських громад, з цікавістю до політичного життя в країні ставиться 76% опитаних. На запитання "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" - респонденти дали такі відповіді: 46% - національно-демократичним, 12% - провладним, 8 – лівим, 34% - взагалі не цікавляться. Більшість респондентів вважають не доцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій та громадських об`єднань та політичних партій. Вони становлять 64% від усіх опитаних:
Рис. 3. Ставлення до політичного життя
На запитання: "Яким політичним силам Ви віддаєте симпатії?" – респонденти дали такі відповіді:
Рис. 4. Політичні пріоритети
Про готовність взяти участь у виборах висловилась переважна більшість опитаних, що становить 66%, не визначились -15%, відмовились від участі у виборах -19 %.
Рис. 5. Участь у виборах
Слід зазначити, що більшість опитаних членів протестантських громад, вважають недоцільним участь у роботі громадсько-політичних організацій, політичних партій:
Рис. 6. Ставлення до участі у роботі громадських організацій
Події, що відбулися останнім часом в Україні на тлі політичних процесів з липня 2004р.- січень 2005рр., свідчать про "вибух" національної свідомості, яка роками цілеспрямовано пригнічувалася владою. Жодна людина не може залишатися байдужою до відчайдушного спротиву українського народу, що розірвав кайдани пригноблення і показав силу єдності та непоборності.
В липні 2004р. в Україні стартувала передвиборча кампанія. Вибори нового Глави української держави являлися ключовою подією останніх років. Президентські перегони в Україні були максимально "гарячими". "Країна знову знаходиться на перепутті", - пише газета "Християнський світ". "Багато хто розуміє, що цього року до певної міри обирається майбутнє нашої держави. Церква визнає Боже становлення держави, її роль у підтримці порядку та справедливості. Небачене, неочікуване навіть для мрійників піднесення Помаранчевої революції має, без сумніву, зокрема, й духовні важелі. Справжнім дивом називають ініціативність, мужність, витривалість, терпимість, доброзичливість, навіть жертовність "помаранчевих" Церковні провідники та чимало пересічних громадян. "Співавторство" такого дива - Боже, Церков, самих звичайних громадян, їх вклад в особливу духовну атмосферу Київського та інших "майданів" вже почали досліджувати соціологи й психологи, теологи й релігієзнавці. [161] Останніх, звичайно, найбільше цікавить місце й роль Церков у епохальному періоді виборів Президента України 2004 року та у феномені Помаранчевої революції. Вивчення цієї проблематики надзвичайно важливе й актуальне, адже у дзеркалі виборчої компанії яскраво проявили потенції (і їх практична реалізація) усіх діючих в Україні Церков щодо їх участі в духовному, культурному, цивілізаційному розвиткові українського суспільства.
Відповіддю на питання, що саме зробили Церкви для небувалого піднесення Помаранчевій революції, є насамперед думки їх представників. Вони підкреслювали по-перше, збережену глибоке в душі віру, яку виховували Церкви у багатьох поколіннях предків теперішніх українців та яку не вдалося зовсім вбити безбожницькому режимові; по-друге, вплив Церков у незалежній Україні, коли вони вже відроджувалися й вільно діяли (а отже, певною мірою вплинули на нинішній духовний порив у Помаранчевій революції й -по-третє, звернення та інша діяльність Церков вже у період виборчої компанії [60;51].
Серед 26 кандидатів на пост Президента України (шляхом самовисування) був і народний депутат ВР України Л.Черновецький, лідер Християнсько-ліберальної партії України член харизматичної церкви "Посольство Боже" м. Київ. [138;3]
В одному з своїх виступів перед депутатами ВР Л.Черновецький наголошує: "Як політик і глибоко віруюча людина я впевнений, що демократичний вибір управління країною, вибір ринкової економіки безпосередньо пов’язаний з християнською ідеологією, що сприяє тому, щоб прості люди жили в достатку, а політики діяли згідно моральних норм. Я почав серйозно займатися створенням нової для України політичної сили — Християнсько-ліберальної партії, яка орієнтується на християнські цінності, принципи економічного лібералізму, західноєвропейської демократії, ідеї і програмні цілі партії розділяють і підтримують все більше моральних людей не залежно від віросповідання."[158;4] Л. Черновецький є автором законопроекту "Про захист суспільної моралі." "Дякуючи Богу я подаю дуже багато демократичних законопроектів мені здається, що вони угодні Богу, тому що вони мають християнську і ліберальну складову. Я впевнений в тому, що Бог хоче бачити всіх людей вільними і морально та матеріально забезпеченими. А це означає: підтримуй справедливих і моральних політиків і будь активним в суспільному житті, тому що ніхто із нас не може розраховувати на щось хороше в Україні, якщо тільки ми разом, узявшись за руки, не станемо боротися з бідністю, корупцією, неповагою влади до кожного з нас, боротися з неправдою, брехнею, порнографією і багатьма іншими тяжкими гріхами, які завжди притаманні владі." [99;9]
У своїй передвиборній програмі Л. Чернавецький наголошує, що християнство та християнські цінності повинні бути головними в нашому житті, і стати посібником до дії будь-кого чиновника незалежно від його віросповідання. "Не віриш у Бога — тобі нема що робити у вищому законодавчому органі, в Кабінеті Міністрів на вищих посадах, в Адміністрації Президента", — одна з його головних тез. [157;1] Результат першого туру -120567 голосів або 0,45% виборців – 8 місце в загальному рейтингу кандидатів. У другому турі Л. Черновецький підтримав В. Ющенка.
Активну участь у підтримці В. Ющенка взяли члени відомої київської харизматичної церкви "Посольство Боже", пастором якої є нігерієць Сандей Аделаджа. Було організувано 01.12.2004р. марш "Правди і Єдності", в якому взяли участь понад 2 тис. чол. Під час маршу віруючі скандували: "Бог прийшов на Україну", "З нами Бог і нас не перемогти", "Ющенко — народний президент!". [174] Ця "церква" випустила "помаранчеву" газету "Разом нас багато, нас не подолати!", у якій було засвідчено незгоду з брехнею, фальсифікаціями і корупцією.
На засіданні Верховного суду України, який був присвячений розгляду скарги В. Януковича на рішення ЦВК з вимогою визнати вибори такими, в результаті яких не можливо встановити волевиявлення виборців, як "доказ" надано газету "Посольство Боже". Позивачі намагалися подати "Помаранчеву революцію", як "сектантський рух" і "незаконну акцію", а події на Майдані — зібранням зазомбованих людей.
Своє бачення у розбудові нової відродженої України, яка живе за Божими принципами справедливості, праведності, чесності та любові харизматична церква "Посольство Боже" виразила в "Семи принципах національного відродження", котрі допоможуть подолати кризу, яка на разі склалася в Україні. Цими принципами мають керуватися, як державні діячі так і пересічні громадяни:
Перший принцип полягає у відродженні поваги до землі, на якій ми з вами живемо, та до людей, які нас оточують.
Нещодавні маніпуляції влади під час виборів Президента України - це підтвердження непорушності Божих законів, які діють незалежно від того, чи віримо ми в них. Повага до землі, по якій ми ходимо, та до людей, які живуть на цій землі, має бути в центрі уваги влади, що складає закони цієї країни, і в центрі уваги кожного громадянина. Взаємостосунки у нашому суспільстві мають базуватися на принципах Божої любові - люби Бога, люби Україну та кожного українця.
Другий принцип національного відродження полягає в необхідності ліквідації причин усіх проблем суспільства.
Доки наша країна не буде дивитися правді у вічі, доки не буде називати все своїми іменами і не протистане безчестю та беззаконню - нам немає чого сподіватися на краще життя.
Третій принцип відродження нації - неможливо змінити суспільство, не змінивши перш за все серця людей.
Саме тому влада в країні має дбати про свободу віросповідання. Держава повинна заохочувати церкви, релігійні та громадські організації, котрі спрямовані на досягнення духовної просвіти. Для цього необхідно ввести в систему освіти християнську мораль та етику, Божі заповіді, праведність і справедливі стосунки та повагу до кожної особистості.
Четвертий принцип національного відродження - єдність. Сила й могутність країни полягає в її єдності. Протистояння і роз'єднання завжди призводять до поразки. Єдність церкви, єдність народу, єдність країни - ось що звеличує народ, додає йому гідності.
П'ятий принцип національного відродження - вміння передбачати. Країною можуть керувати тільки ті люди, які бачать майбутнє цієї країни. Саме тому дуже важливою складовою частиною загальної державної політики є перспективна політика, яка передбачає високий рівень освіти молоді, що потребує реформи всієї освітньої системи. Маємо опікуватися обдарованими дітьми, бо саме від них залежить, чи будемо ми спокійні за долю України через десять-двадцять років.
Шостий принцип відродження нації - взірець керівництва. Країна, яка бажає стати великою, повинна мати лідера, що є прикладом для кожного громадянина. Україна матиме велике майбутнє з лідером, який боїться Бога, любить людей і ставить інтереси суспільства - кожної людини - вище своїх, який відповідає нормам високої моралі, є людиною совісті та вміє тримати своє слово. В керівництві країною мають посісти" чільне місце християни з кристально чистим сумлінням, для яких найважливішим є процвітання свого народу.
Сьомий принцип відродження нації це правління Ісуса Христа, втілення в життя суспільства Божих стандартів. Саме тому, всяка влада, Всяка держава, яка хоче просуватися вперед, має стати на коліна перед Христом - Спасителем наших душ. Немає майбутнього у тих, хто не визнає свого Творця і Спасителя, Який подарував нам нове життя. Нехай Бог допоможе кожному з нас виконати Його волю і ствердити Його зміни в нашому суспільстві. Нехай це і Слово, з яким Він звертається до кожного з нас, торкнеться наших сердець, щоб піднялася з колін красуня - Україна - благословенна земля Божа. [183]
Водночас Церква, як голос совісті нації залишає за собою право давати моральну оцінку діям держави та її окремих представників, в першу чергу виходячи із наслідків таких дій для блага суспільства. "Ми, як християни, виступаємо проти будь-яких так званих "брудних технологій" ведення передвиборної боротьби, поширення наклепів і компроматів. Ми виступаємо проти будь-якого тиску на вільну волю виборців, проти будь-яких намагань змусити їх голосувати на користь того чи іншого кандидата." [146;2]
Президентські вибори 2004 р. внесли серйозні зрушення в політичну свідомість та ставлення протестантів до політики. Протестанти не просто досить активно віддавали свої голоси, але й стали учасниками забезпечення виборчого процесу. Так, церква "Посольство Боже" надала 1500 чоловік для виборчих комісій і 4000 спостерігачів-добровольців для забезпечення чесних виборів [168].
Вірні протестантських громад надзвичайно сміливо відстоювали свій вибір після другого туру голосування. Цілком можна згодитися з пастором В.Котовським, який політичну свідомість сучасного протестанта визначив у такий спосіб: "...Здається, відходять в минуле часи, коли віруючі різні політичні події у своїй рідній країні сприймали, як життя на другій планеті. Місце нашої битви - піднебесна, і зброя наша -молитва - але! Воля Божа полягає в тому, щоб ми запровадили її на виборчих дільницях. Бог дав нам можливість "знищити" богоненависницьку ідеологію за допомогою виборчих бюлетенів..."[28;2].
До виборів Президента протестантські священнослужителі поставилися дуже серйозно. Активно брати участь у виборах, послідовно закликали проповідники абсолютно всіх протестантських конфесій. На такій позиції стояли й християнські ЗМІ. "Бог дозволив нам жити в цій державі, люблячи яку, варто максимально високо цінувати свій голос за майбутнього Президента України", - писала газета одного з харизматичних об'єднань "Камень краеугольный" [180;3] ..
Проте, одними лише закликами у передвиборчому процесі - 2004 протестантські лідери не обмежилися. У багатьох громадах пастори прагли навчити людей "правильному підходу" до виконання свого громадянського обов'язку. Пояснюючи, що голосуючи за "войовничих безбожників, ми проголосуємо фактично проти Бога, що обирати треба не ідеальну людину, ідеальних навряд чи знайдеш навіть серед щиро віруючих, але кращого з реальних кандидатів", виявивши при цьому "єдність вибору".
Як продемонстрували численні міжконфесійні молитовні зібрання, на початок XXI ст. протестантські християни певною мірою навчилися відрізняти другорядне від головного. П'ятидесятницькі, та харизматичні громади м. Переяслав-Хмельницького що п'ятниці підносили свої голоси за те "щоб воля Божа в Україні була виявлена і через обрання нового Президента". З 26 по 30 липня в Пущі-Водиці, що під Києвом, в одному з санаторіїв проходила п'ятиденна молитва і піст протестантських християн. Півтори тисячі віруючих зібрались разом напередодні президентських виборів, щоб молитися за майбутнє народу. Основною темою молитви стали наступні президентські вибори. В останній тиждень перед виборами проходив молитовний марафон в помісних церквах Української Місіонерської Церкви. Темами молитовних служінь були: 1) виявлення волі Господом через вибір народу; 2) єдність вибору; 3) запобігання фальсифікації виборів.
Напередодні виборів проходили тижневі молитви за Президента, "який буде поставлений Богом", за "чесні та демократичні вибори". Передвиборча компанія з'єднала різні конфесії у спільних молитвах за майбутнього Президента. Цим самим продемонструвала високу громадську свідомість та вболівання за долю свого народу. У передвиборний час протестантський світ України як ніколи зрозумів силу єдності Церкви.
Представники протестантських громад стали учасниками "молитовного сніданку" - загальнонаціональної ранкової молитви, що відбулась 27 вересня в Київському Президент-готелі. Темою молитов було "пробудження громадянського сумління нашого народу" та духовне оздоровлення країни. []
Слід зазначити, що до молитовного марафону приєднались і протестанти Херсонщини, які здійснювали молитву за "законну владу, законного Президента якого вибере народ". Висловили своє ставлення до подій, що відбувалися не тільки молитвами, але і участю у мітингових процесах, благодійництвом та численними Зверненнями і Заявами лідерів громад.
У зверненні керівників християнських Церков України до українського народу з приводу виборів Глави Української держави читаємо: "Дана Богом і законами свобода вибору накладає на кожного з нас відповідальність за наше волевиявлення..."
Масові громадянські акції, які проходили в Києві після другого туру президентських виборів об’єднала під своїми знаменами людей різних конфесій та віросповідань. Керівники шести християнських Церков України у відкритому листі чинному президенту України закликали Л. Кучму "притягнути до відповідальності тих посадовців, які винні у фальсифікації виборів шляхом зловживання владою, а також тих хто виношував плани розколу країни". Серед керівників християнських конфесій: Єпископ Церкви християн віри євангельської України М. Паночок, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Л. Падуном, голова Всеукраїнського союзу об’єднань євангельських християн-баптистів Г. Комендант. [168] Голова Всеукраїнського союзу об’єднання євангельських християн-баптистів Г. Комендант заявив, що "в Україні вже настав новий час".[5]
Своє ставлення висловили і пастори Центру Благовістя Об'єднання Євангельських Християн України. В заяві, під якою і підписалися пастори Валуєв Г.М.(Київський християнського центр "Благовістя"), Коробка А. І. (Християнський Центр Євангелії м. Кременчук), Сабінін Ю.В. ( церква "Царя Царів" м. Сімферополь), Керасиди В. (церква "Слово благодаті" м. Київ) пролунав заклик відстояти справедливість. "Ґрунтуючись на принципах, закладених у Священному Писанні, на нашому розумінні законів демократичного суспільства і на совісті, йшлося у Заяві, - ми не вважаємо можливим визнати справедливим результати виборів і, відповідно, відмовляємося визнати Януковича В.Ф. законним Президентом України. Ми не віримо, що Бог може затвердити владу, яка була отримана подібним чином". Бажаючи зберегти мир в церквах і в суспільстві, лідери закликали громадян України і особливо християн, незалежно від їхніх уподобань, під час виборів "активно заявити про своє неприйняття подібних дій влади і результатів виборів" [171].
Із Зверненнями до українського народу виступила й УМР (Українська Міжцерковна Рада): "Церква України сьогодні разом з народом. Ми молимося за благословіння нового Президента. Ми молимося за благословіння народу України". Під Зверненням підписалися: координатор УМР, заступник голови Собору НЕЦ України єпископ В.Гарбар, голова духовного управління церков ЄХ єпископ А.Білоножко, голова української місіонерської церкви єпископ В.Решетинський, голова Об'єднання Божої церкви ХВЄ єпископ В. Вознюк, голова Ради Собору НЕЦ України єпископ А. Калюжний, голова церкви Живого Бога єпископ С. Балюк, голова месіанських церков єпископ Б. Грисенко, голова Собору церков Відкритої Біблії єпископ В. Дегтяренко [172].
УМР звернулося і до всієї світової християнської спільноти піднестися в молитві і клопотанні перед Богом за Україну. І хоча конкретних прізвищ не називалося, та із закликів, газетних статей кращим з кандидатів протестантам бачився В. Ющенко, оскільки протестанти ототожнювали саме цю особу з демократією.
Молитовні служіння після другого туру виборів набули ще більшої організованості і потужності. 29 листопада, в день, коли почалось засідання Верховного Суду України, на Майдані незалежності була організована міжконфесійна молитва. Нічну молитву з 26 на 27 листопада проводила церква "Посольство Боже", молитву розпочинали більше 300 осіб. Пізніше, до молитви приєдналися близько 1500 осіб [166].
Протестантські громади Києва і Київської області брали активну участь, разом з багатьма світськими підприємствами та організаціями у наданні допомоги для жителів наметового містечка (теплого одягу, продуктів харчування тощо), що розкинулося на Майдані Незалежності. Також було розбито намет місії "Світло на Сході" та церков Асоціації Місіонерських церков євангельських християн України при сприянні Союзу студентів християн (ССХ) був який також молитовним центром і місцем підтримки людей, які "відстоюють свої законні права в усьому наметовому містечку" [185;3].
Один з чинників, що вплинув на вибір особи В.Ющенка Президентом стало те, що він для протестантів асоціюється як гарант свободи і демократії в країні, і з свободою віросповідання. [92;149]
Серйозний чинник у визначенні з вибором є небажання повертатися під крило так званого "старшого" брата - Росії. А, отже, В.Янукович, всіляко заграючи з УПЦ МП, (навіть напередодні виборів мав зустріч в Москві з патріархом Московським і всія Русі Олексієм) [175], не отримав підтримки в протестантському середовищі. Пастор однієї з найбільших протестантських громад "Перемога" Генрі Модава своє бачення висловлював таким чином: "Якщо Янукович все ж стане Президентом країни, він посилити тиск на протестантські церкви України..., буде намагатися приборкати Україну Православній Церкві і, швидше за все, він зробить її домінуючою церквою в країні. В такому випадку в Україні буде все проходить за російським сценарієм. Це, звичайно, не кращий варіант для протестантських церков. Якщо ж до влади прийде Ющенко, він звичайно, не носитиме нас на руках, але при ньому в країні буде вільніше і демократичніше". В свою чергу Сандей Аделаджа лідер церкви харизматичного напряму "Посольство Боже" характеризував ситуацію в Україні як "дуже складну": "Ющенко є більш демократичним політиком, але в той же час він - націоналіст. Янукович є вихідцем із Донецького регіону, який уславився своїми мафіозними структурами" [172].
Таку позицію разом з протестантами розділила переважна більшість релігійних громад України.
Варто зазначити, що ставлення до виборчого процесу в Україні серед протестантських громад неоднозначне і носить достатньо виважений характер. Так президент Об’єднання незалежних харизматичних християнських церков України повного Євангелія (ОНХХЦУ ПЄ) А. Гаврилюк зазначає: - "Наше Об’єднання принципово не приймає участі у поєднанні релігійної та політичної діяльності, та в роботі жодного з штабів кандидатів на пост Президента України. Однак ми заохочуємо членів церкви до активної, відповідальної громадянської позиції, в т.ч. під час виборів. "[120;2]
17-18.02.2005р. в Києві відбувся круглий стіл "Церква і політика: від президентських виборів 2004 року до парламентських виборів 2006 року", організований Українською асоціацією релігієзнавців, Центром релігійної інформації і свободи, Міжнародною академією свободи релігії та переконань, Міжнародним центром права і вивчення релігії Школи права ім. Р.Кларка при Університеті Б.Янга, Відділенням релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С.Сковороди НАН України, Інститутом релігійної свободи за підтримки Міжнародного фонду "Відродження".
Учасники круглого столу обговорили питання, пов'язані з участю Церков (релігійних організацій) у політиці (характер, місце, форми участі), проаналізували участь Церков і релігійних організацій у минулорічних президентських виборах, торкнулися питання державного регулювання діяльності релігійних організацій (зокрема й суспільно-політичної). Гострота останнього питання була викликана оприлюдненим напередодні круглого столу рішенням Кабінету Міністрів про скасування Державного комітету України у справах релігій.
Безумовно, що надзвичайна актуальність теми була викликана як ще свіжими спогадами про осінні події минулого року, так й вже розпочатою підготовкою до наступних (парламентських) виборів. Це, а також склад учасників, які презентували як практично всі релігійні традиції України, в тому числі усі найбільш чисельні українські Церкви, так і журналістське, право- та релігієзнавче середовище, обумовили динамічність та цікавість заходу. На думку багатьох учасників, даний круглий стіл за цими параметрами явно вигравав порівняно з багатьма іншими релігієзнавчими конференціями останнього часу. Показовою була присутність протягом усіх двох днів роботи депутатів Верховної Ради, хоча, як правило, їхня присутність на минулих конференціях обмежувалася хіба що протокольним привітанням. Інтерес самих учасників до обговорення був з значній мірі обумовлений тим, що вони отримали можливість дискутувати на справді злободенні теми, а не лише стосовно теоретичних матерій. З іншого боку, дана конференція стала першою за останній час, проведення якої відбулося без участі Державного комітету у справах релігій, хоча його представники й були присутніми у залі.
Учасники круглого столу були одностайні в тому, що Майдан засвідчив духовну єдність людей, які вірять в Бога, оскільки на Майдані не спостерігалося якесь поділення за конфесіями. Більше того, він наочно продемонстрував те, що українці є єдиним народом незалежно від національності, місця проживання чи конфесійної належності. Тобто у релігійному вимірі Майдан засвідчив справжню поліконфесійність українського суспільства. Вихід християн на Майдан був пов'язаний не стільки з політикою, скільки з мораллю, з відстоюванням свободи, яку кожній людині дарує Сам Господь Бог, а отже яка є невід'ємним правом особистості.
Практично усіма учасниками круглого столу наголошувалося на тому, що Церква не є відокремленою від суспільства, а є його частиною. Отже вона не може не реагувати на інтереси своїх вірних, зокрема й щодо земного буття. Водночас вона є відокремленою від Держави, що пов'язано з її специфічною місією на землі – дбати про духовне, про спасіння, про збереження духовності та моральності у суспільному, зокрема політичному, житті. Також Церква як Тіло Христове об'єднує людей незалежно від їхніх політичних переконань, а отже повинна залишатися понад політикою, проголошуючи істину, зокрема й щодо моральних принципів політичного життя, закликаючи суспільство до справедливості і добра, своєю проповіддю сприяючи більш спокійному проходженню виборів, долаючи агресивні тенденції, закликаючи вірних до активної і свідомої громадянської позиції. Стоячи на захисті духовності та моральності, у політичному житті Церква має апелювати до цінностей, а не до особистостей чи політичних партій. Будучи політично нейтральною, вона не має права мовчати, коли порушується істина, бо інакше вона б перекреслювала самий сенс свого існування. У зв’язку з цим слушною є думка про те, що якщо влада прийматиме закони, що зневажають Божий Закон, то Церква завжди буде до такої влади в опозиції. Політична ж кон'юнктура, зв'язок Церкви з певною політичною силою буде безумовно шкодити моральному та духовному авторитету Церкви, що в свою чергу спричинить падіння духовності та моральності усього народу. З іншого боку, це буде створювати додаткові складнощі в розбудові державно-церковних відносин, зокрема щодо забезпечення конституційного принципу рівності Церков і релігійних організацій.
Учасниками було відзначено, що під час усіх попередніх виборів Церква ніколи не мала великого впливу на їхній перебіг, що заклики з боку тих чи інших релігійних організацій чи священиків до своїх вірних щодо того, за кого треба голосувати, насправді не мали визначального впливу на позицію громадян, а в деяких випадках навіть призводили до втрати даною релігійною організацією чи священиками авторитету в очах парафіян. Простіше кажучи, люди "ногами" висловлювали свою згоду чи незгоду з політичною позицією священика чи церкви. Разом з тим відзначалось, що навіть незгода вірних із священиком у політичних питаннях не завжди означає негативне ставлення до нього в цілому, спричиняє розірвання духовної єдності з ним або з відповідною церквою, оскільки цей зв'язок будується на більш глибоких, порівняно з політичними, підвалинах.
Причиною втягування релігійних організацій у політичну боротьбу, на думку учасників круглого столу, стало надання Державою переваг однієї з Церков (УПЦ), що призвело до певної "заборгованості" останньої перед владою і дало можливість владі звернутися до неї для використання її авторитету. З іншого боку, до церковного авторитету звертаються практично усі політичні сили, навіть комуністи. Отже на майбутнє звучала думка про те, що Церква не повинна приймати від Держави якихось особливих послуг, за які потім їй прийдеться відпрацьовувати, підтримуючи навіть тих, кого не хоче підтримувати більша частина суспільства (як це трапилось на останніх виборах).
У зв'язку з цим представники Церков закликали не поширювати недоліки окремих священнослужителів на усю Церкву, не судити усю Церкву за помилками окремих її вірних, враховуючи загальну суспільну атмосферу минулого року, не зводити помилки окремих релігійних організацій, зроблені ними під час виборів, у ранг абсолютного зла. Оскільки Церква повинна працювати на консолідацію суспільства, представники Церков висловилися проти будь-якого переслідування тих релігійних організацій, які на останніх виборах підтримували провладного кандидата, до чого закликають окремі нецерковні діячі.
Що стосується можливості священнослужителям займатися активною політичною діяльністю чи претендувати на місце у представницьких органах влади, то представники більшості традиційних, а отже й більш впливових, Церков (в тому числі протестантських) зайняли доволі стриману позицію з даного приводу. Водночас представники неопротестантських утворень продемонстрували більший радикалізм у цьому відношенні, практично заявивши про те, що вважають за доцільне прихід своїх представників, зокрема священнослужителів, до Верховної Ради наступного року. Зазначимо, що представники сталих протестантських течій наголосили на небезпеці симбіозу Церкви і Держави, що наочно видно з історії. Скажімо, панівний статус Православної церкви в Російській імперії не тільки не сприяв духовному, моральному чи соціальному піднесенню імперії, не зберіг останню від знищення у вогні революції, але й вів до практичної відсутності в імперії свободи совісті, масовому переслідуванню різновірців, зокрема й попередників сучасних українських неопротестантів. Мабуть, все ж таки бажано керуватися не лише певною ейфорією, але хоч трохи вчити уроки історії, щоб бодай не стати на ті ж самі граблі.
Певним підсумком обговорення зазначених питань можна вважати згоду більшості учасників щодо доцільності збереження в законодавстві змісту статті 5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" щодо заборони участі релігійних організацій у політичній діяльності. Разом з тим відзначалась необхідність більш чіткої правової регламентації питання участі Церков у політичному житті. Скажімо, закон не допускає участі релігійних організацій у політичному процесі, водночас надаючи таке право священнослужителям як громадянам країни. Але постає цілком закономірне питання: яким чином відокремити священнослужителя як громадянина від нього як представника тієї чи іншої Церкви чи релігійної організації? Адже християнин не може бути християнином лише у храмі і позарелігійною особою поза храмом, так само й священик не може бути священиком лише у храмі і світською особою поза ним. Поки він залишається священиком, він є представником Церкви.
Аналізуючи досвід участі не лише суто релігійних організацій у суспільно-політичних процесах, але й громадських організацій, створених за релігійним принципом (скажімо, Союз православних братств), робилося зауваження, що Церква об'єднує не лише клір, але й мирян, а отже керівники Церкви мають відповідати й за діяльність мирянських громадських організацій. Зазначимо, що це стосується не лише політики, але й, скажімо, питань свободи совісті, оскільки нетолерантні по відношенню до інших релігійних організацій прояви часто допускаються саме відповідними громадськими організаціями, які формально не входять до церковної структури, але є створеними вірними відповідної церкви (згадаємо "антисектантську" діяльність запорізького "Діалогу", активність православних громадських організацій напередодні візиту до України Папи Римського тощо).
Більшість виступаючих висловилися за необхідність певної державної інституції з релігійних питань, яка мала б виконувати ряд функцій сучасного Державного комітету у справах релігій у випадку ліквідації останнього. Відзначалося, що в умовах складної релігійної ситуації в Україні, відсутність державного контролю може призвести до релігійних конфліктів, порушення рівності релігійних організацій, регіональних особливостей правозастосування. Звучала пропозиція, що питання Держкому повинно було б попередньо обговорено на засіданні Всеукраїнської ради Церков і релігійних організацій. Правда, не зовсім зрозуміло, як це пов'язувалося б із відокремленням Церкви від Держави, а з іншого боку, здається це було б не зовсім коректно з огляду на існування самої ВРЦ саме при Держкомі. Зазначимо, що на думку окремих представників Церков достатньо обмежитись консультативно-дорадчим органом з представників Церков при Президенті України, уряді тощо. Але враховуючи неоднозначні відносини Церков між собою, а тим більш їхнє ставлення до представників інших релігійних традицій навряд чи це буде сприяти консолідації українського суспільства. Скажімо, представники іудейських і мусульманських організацій зауважили відсутність іудеїв і мусульман під час урочистого заходу в Софії Київській 24 січня, де були присутні представники виключно християнських Церков.
На круглому столі звучало багато цікавих думок, які було б корисно почути державним діячам і не тільки. Наприклад, "якщо партія декларує підтримку конфесії, це не означає, що конфесія підтримає партію" або "між політичними партіями, які декларують своє ставлення до релігії, існують більші протиріччя, чим між релігійними організаціями до яких вони апелюють". І насамкінець хочеться процитувати єпископа В.Широкорадюка.[176]
2 серпня 2005 р. у приміщенні центрального офісу Церкви Християн Віри Євангельської України відбулася зустріч керівників євангельських протестантських Церков України, у якій взяли участь лідери понад 20-ти протестантських об’єднань, що репрезентують практично 90% українських протестантських громад 2 серпня 2005 р. у приміщенні центрального офісу Церкви Християн Віри Євангельської України відбулася зустріч керівників євангельських протестантських Церков. Рада, як консультативно-дорадчий орган, утворена з метою об’єднання зусиль протестантських Церков задля утвердження та захисту принципів свободи совісті та віросповідання, рівності всіх релігійних організацій у своїх правах, координації та узгодження спільної позиції Євангельських Протестантських Церков України на міжконфесійному, державному та міжнародному рівнях, поширення християнських цінностей і моралі.
Рада репрезентувала свій об’єднаний голос і спільну позицію Євангельських Протестантських Церков України, які підписали Декларацію. Утворення Ради стало результатом усвідомлення керівниками Церков необхідності та важливості діалогу між ними, налагодження братерських стосунків і співпраці у поширенні християнських євангельських істин, а з іншого боку, прагнення до встановлення партнерських відносин між державою та Церквою задля духовного відродження українського суспільства.
Декларацію підписали Голова Всеукраїнського Союзу Об’єднань Євангельських християн-баптистів Г.І. Комендант, Єпископ Церкви ХВЄ України М.С. Паночко, Старший єпископ Української Християнської Євангельської Церкви Л.М. Падун, Старший пресвітер Союзу вільних церков християн євангельської віри України В.Ф. Райчинець, Голова Братства незалежних церков і місій євангельських християн-баптистів С.М. Дебелинський, Голова Асоціації місіонерських церков євангельських християн України В.І. Давидюк, Єпископ Української Лютеранської Церкви В. Горпинчук, Президент Української Уніонної Конференції Церкви адвентистів сьомого дня В.А. Крупський.
Відбулася жвава дискусія щодо завдань, які стоять перед Радою, а також щодо питання політичної активності віруючих. Усі виступаючі висловили усвідомлення своєї відповідальності за майбутнє протестантського руху в Україні. Зокрема В.А. Крупський висловив занепокоєність ситуацією у протестантському русі, захопленістю окремих Церков політикою, нагадав про те, що відбувалось, коли Церква зливалася з державою, наприклад, хрестові походи, наголосив на тому, що ми можемо змінювати світ тільки одним шляхом, який дав нам Христос. В. Горпинчук зауважив, що мова може йти не лише про хрестові походи, але й про трагічні сторінки протестантської історії часів Реформації, зокрема про діяльність Мюнцера, Карлштадта, про селянську війну в Німеччині, хоча всі вони починали з доброї цілі – перетворення суспільства. Він наголосив на тому, що винятковою функцією Церкви є проповідь Євангелії, на необхідності визначення чіткого вододілу між Церквою і політичною партією. М.С. Паночко підкреслив, що свободу не можна використовувати для задоволення власних амбіцій.
Водночас виступаючі зазначили, що Церква не може повністю відсторонитися від суспільного життя, адже це може відкрити шлях для деструктивних сил, тому вона має стояти за правду, піднімати свій голос проти суспільних вад, бути совістю суспільства. Вірні за наявності відповідного покликання можуть брати участь у політичній діяльності, але цим не мають займатися керівники церковних об’єднань. Зазначалося, що політикою є не лише якісь публічні акції, але й отримання певної допомоги від тих чи інших політичних сил в обмін на лояльність щодо них. Для подальшого обговорення даних питань Єпископ Об’єднаної Християнської Євангельської Церкви Живого Бога С.В. Балюк запропонував провести богословську конференцію на тему "Церква, суспільство, держава".
Л.М. Падун зазначив, що створення Ради має дві сторони: любов до тих, хто бажає служити Богу і людям, нести Христову Євангелію, а з іншого боку, усвідомлення необхідності встановлення певного порядку у діяльності протестантських Церков. Багато виступаючих наголошували, що люди дивляться на діяльність протестантських Церков, не розрізняючи їх, а навпаки сприймаючи як щось спільне. Це покладає на кожну Церкву велику відповідальність, адже вона, таким чином, представляє увесь протестантський рух в Україні.
Виступаючі висловили розуміння наявності богословських та обрядових розбіжностей у служінні протестантських Церков, водночас було підкреслено, що між різними Церквами набагато більше спільного, ніж відмінного. Тому Рада у своїй діяльності не буде торкатися доктринальних питань чи втручатися у внутрішні справи Церков. [176]
Після перемоги опозиційних сил та формування нового Кабінету міністрів головою служби безпеки України призначено баптиста О. Турчинова. До призначення на цю посаду О. Турчинов був народним депутатом фракції "Блок Юлії Тимошенко". На запитання одного кореспондента про політичну кар’єру він сказав: "Мені цікаво писати книги, займатися науковою діяльністю. Мене менш за все цікавить кар’єра чиновника. Я євангельський християнин, баптист, я проповідую в церкві, і для мене пастирське служіння було б більш цікавим..." Голова СБУ О. Турчинов є доктором економічних наук. В різний час був головним редактором Українського відділу інформагентства АПН, радником Президента з економічних питань, головою Бюджетного комітету ВР, в.о. віце-прем’єра, лідером партії "Батьківщина". Він — автор статті "Апокаліпсис потребує бюджетного фінансування", та книги "Ілюзія страху". На третьому Всеукраїнському конгресі євангельських християн-баптистів Турчинов сказав, "церква не повинна політизуватися, однак своїм авторитетом повинна впливати на політику держави". [119;7]
В програмі дій уряду України, представленої прем’єр-міністром України Юлією Тимошенко у Верховній Раді під назвою "Назустріч людям" перший розділ має назву "Віра". Перш за все, за словами Тимошенко, потрібно відродити віру в Бога, переглянути статус духовної освіти. "Україна ніколи не підніметься з колін доки не стане на коліна перед Богом підкреслює прем’єр-міністр – сказано в документі. "Кабмін буде налагоджувати конструктивну співпрацю держави та релігійних організацій неухильного збереження принципу відокремлення держави від церкви", — сказано в документі. Президент місії "Добрий Самарянин" і секретар Духовної ради християн в Одеській області О. Чернега поздоровив Ю. Тимошенко з призначенням на посаду прем’єр-міністра України. "Почувши Вашу програму, ми ще раз впевнилися, що в нашому суспільстві закладено початок реалізації християнських та загальнолюдських цінностей, таких, як повага до ближнього, турбота і підтримка тих кому потрібна допомога..." – говориться в привітанні.[160;2]
Підводячи підсумок, потрібно сказати, що український протестантизм в контексті сучасних політичних процесів має досить виважений характер. Основна маса віруючих все ще негативно сприймає активне звернення до політики, маючи у своєму арсеналі протилежну систему аргументів. На тлі тенденції політизації, що виявляється у деяких інших християнських церквах, орієнтація більшості протестантських осередків на політичний нейтралітет, як висхідний ідеал християнської етики виглядає досить зваженою.
| - | Українська греко-католицька церква...................................................... | 25,42 | % |
| - | Українська православна церква Київського патрiархату...................... | 24,46 | % |
| - | Римо-католицька церква........................................................................... | 20,00 | % |
| - | Протестанти................................................................................................ | 21,52 | % |
Наведені дані свідчать про зростаючу потребу у душпастирстві Збройних Сил України, оскільки збільшується кількість молоді, що є релігійно активними і сповідують погляди того чи іншого релігійного напряму.
Сьогодні серед протестантів багато військових, які складають активну групу в Об'єднанні військовослужбовців-християн України. На думку одного з них - члена п'ятидесятницької громади, - сам Господь закликав його "стримувати сили зла... і якби в силових структурах було більше християн, було б більше порядку". А один із членів баптистської громади переконаний, що "чим більше в країні християн, тим менше свободи урядові чинити самоправно, без огляду на Слово Боже" [77;11].
Тому, коли говоритимемо про душпастирську опіку у Збройних Силах України, зосередимо увагу на відносинах держави і саме християнських релігійних організацій. Це не передбачає для них особливого становища. Відповідно до ст.5 Закону України "Про свободу совісті та релігійні організації" від 23 квітня 1991 року, "Усі релігії, віросповідання та релігійні організації є рівними перед законом. Встановлення будь-яких переваг або обмежень однієї релігії, віросповідання чи релігійної організації щодо інших не допускається." [114;283]
Попри різну природу держави і Церкви, [] у сфері суспільного життя існує багато ділянок, де співпраця цих інституцій є не тільки можливою, але й бажаною. Засадничі принципи їхньої діяльності у цій сфері не суперечать одні одним. Згідно з Конституцією України та сучасними концепціями державотворення, головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини. Найвищою соціальною цінністю в Україні визнається людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недоторканність і безпека [154;210]. На переконання християн, Бог, який є джерелом усякого існування, так полюбив людину, що заради неї помер на Хресті. []. Гідність людини, на думку християн різних деномінацій, є основою та джерелом її прав. [2;219-234]
Окрім того, у західній літературі, присвяченій правам людини, все частіше можна зустріти твердження про існування певного зв’язку між християнським світоглядом та походженням концепцій прав людини та громадянського суспільства. []. Подібні погляди можна зустріти і на теренах колишнього СРСР. Наприклад, керівник Львівської лабораторії прав людини АПрНУ Петро Рабінович вважає, що "Біблія є, безперечно, одним із визначних джерел, з яких поступово розвинулись існуючі нині уявлення про права людини" [75;15]. Такої ж позиції дотримується директор Інституту релігії і права (Москва) Анатолій Пчєлінцев: "права людини, правова держава, демократія – усі ці цінності з’явилися на світ у надрах християнської цивілізації, їх виникнення і розвиток були зумовлені Євангелієм, яке проголосило людину Образом і Подобою Бога, Богосинівство людини" [74;8].
На основі цих міркувань можна дійти висновку, що Церква і держава, дбаючи про реалізацію своїх завдань у сфері суспільного життя, спрямовують суспільний розвиток в одному напрямку, характерною рисою якого є розбудова громадянського суспільства. Морально-етичне вчення Церкви сприяє формуванню в особи внутрішнього імперативу до дотримання загальноприйнятих норм, у тому числі і правових, що так необхідно для політичного та економічного розвитку України. При цьому важливо, щоб і Церква, і держава свої специфічні функції виконували незалежно одна від одної. Недотримання цього принципу може призвести до обмеження свободи віросповідання: з боку держави, коли авторитет Церкви та церковні структури намагатимуться використовувати для досягнення короткотермінових політичних цілей; з боку Церкви, коли за допомогою державно-владних важелів їй створюватиметься пільгове становище у порівнянні з іншими релігійними організаціями. Стаття 35 Конституції України, яка встановлює право на свободу віросповідання, закріплює і принцип відокремлення держави і Церкви.
Одну зі сфер, де особливого гостро відчувається потреба співпраці Церкви і держави становлять суспільні відносини, що виникають у зв’язку зі здійсненням релігійних прав військовослужбовцями. За даними Міністерства оборони України, за період з 1992 р. по 1996 р. чисельність віруючих зросла з 4% до 29%, а кількість тих, що приймає участь у релігійних обрядах, зросла з 1,3% до 27%. За результатами досліджень, проведених Київським гуманітарним військовим інститутом у 1996 р., віруючими у Збройних Силах України вважали себе 35,5% опитаних, ще 26,6% вагалися з відповіддю. []. Ці цифри – ілюстрація цілого сектору до кінця не врегульованих законодавством суспільних відносин з приводу реалізації конституційного права на свободу віросповідання [115;194]. Якщо релігійні переконання вимагають від військовослужбовця здійснення певних релігійних практик, наприклад, періодичної присутності на богослужіннях, то держава зобов’язана усунути перепони, що цьому перешкоджають, як такі, що обмежують його релігійні права, зокрема, у внутрішньому розпорядку військової частини, що регламентує повсякденне життя і діяльність військовослужбовця, повинна бути передбачена відповідна можливість.
Згідно з чинним законодавством України, "здійснення свободи сповідувати релігію або переконання підлягає лише тим обмеженням, які необхідні для охорони громадської безпеки та порядку, життя, здоров'я і моралі, а також прав і свобод інших громадян, встановлені законом і відповідають міжнародним зобов'язанням України", що відповідає нормам міжнародного права. []. З цього приводу у ч. 1 ст. 64 Конституції України зазначено, що "конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України", відповідно до якої встановлення окремих обмежень прав і свобод із зазначеням терміну їх дії можливі лише в умовах військового або надзвичайного стану [161;141]. Обмеження релігійних прав військовослужбовців із інших підстав є порушенням законодавства і повинні бути усунуті.
Додатковим аргументом на користь координації зусиль армії і Церкви є взаємозалежність між релігійністю військовослужбовця та його дисциплінованістю і моральністю, на що неодноразово вказувалося командувачами - офіцерами різних рангів. В умовах кризового морально-психологічного стану в армії це набуває особливого значення (згідно з дослідженнями, проведеними Центром Разумкова у 2000 р., соціальний настрій українських офіцерів є переважно негативним, близьким скоріше до апатії та депресії, ніж до підйому та ентузіазму; відомі чисельні факти позастатутних відносин серед рядового та сержантського складу, що інколи призводило до самогубств та ін.). Така ж взаємозалежність відзначається і в арміях інших країн. Наприклад, американські фахівці вважають, що військовослужбовець є добре збалансованою особистістю лише тоді, коли має три взаємопов’язані якості: фізичне здоров’я, психологічну стійкість та віру в Бога [57;12].
Слід зазначити, що законодавець під релігійними правами, у першу чергу, має на увазі можливість відправляти релігійні культи та поширювати релігійні переконання (хоч і не виключає й інших можливостей), тоді як для багатьох конфесій, особливо традиційних, коренем віросповідання є творення спільноти, у якій кожен може знайти підтримку та взаєморозуміння. Така спільнота твориться через спілкування одновірців, священнослужителів, симпатиків тої чи іншої релігії. Ця форма віросповідування у зв’язку зі службою в армії набирає певних особливостей. По-перше, внутрішнім розпорядком військової частини накладаються обмеження на способи її здійснення. По-друге, тематика зустрічей стосується різних сторін життя віруючого військовослужбовця і покликана допомагати йому приймати рішення у тій чи іншій ситуації згідно з етично-моральними принципами та релігійними переконаннями. Чим краще священнослужитель, до якого звертається за допомогою військовослужбовець, знайомий зі специфікою військової служби, тим ефективнішою є його духовна опіка і провід.
Суспільна потреба налагодження тіснішої співпраці військових структур та релігійних організацій, не зважаючи на відсутність реальних механізмів такої співпраці, сама собі торує дорогу, набираючи історично-традиційної форми капеланського служіння, що існувала у з’єднаннях Січових Стрільців, армії УНР, Царської Росії, не кажучи вже про запорізьке козацтво. У наші дні інститут військового капеланства поширений у багатьох країнах світу, наприклад, США, Німеччині, Великобританії, Франції, Польщі, Ізраїлі, Ірані та ін. [46;51]. Присутність священнослужителя у військовій частині дозволяє вирішити одразу декілька проблем, пов’язаних із реалізацією військовослужбовцями релігійних прав. По-перше, відпадає необхідність відпускати військовослужбовців на богослужіння, які можуть проводитися у військовій частині, що підвищує її мобілізаційну готовність. У воєнний час, це може мати вирішальне значення. По-друге, військовий капелан краще розуміє потреби військовослужбовців завдяки беспосередній близькості до їхнього життя. По-третє, з’являється реальна можливість залучення священнослужителя до виховної роботи чи соціальних програм, як це практикується у збройних силах інших країн. Окрім того, військовий душпастир може виступати посередником між командувачем і підлеглими і сприяти швидшому та ефективнішому вирішенню конфліктних ситуацій щодо питань, які безпосередньо не стосуються військової сфери. Капелан також може виконувати роль однієї з ланок цивільного контролю у Збройних Силах України, необхідність розвитку якого набирає все більшої актуальності.
У суспільстві домінують два погляди щодо місця та ролі військового капеланства. Одна характерна представникам силових структур, інша – релігійних організацій. Відповідно до першої, призначення військового душпастира – виховати дисциплінованого, морального воїна-патріота. Таке розуміння відводить священнослужителям доволі обмежений сектор діяльності та відповідальності: бути помічником командувача у виховному процесі, надаючи цьому процесові певного духовного виміру. Тобто інститут капеланства, згідно з поглядом, повинен, по суті, дублювати функції політорганів часів радянської армії. Виконання власне релігійних функцій поступається пріоритетністю виховній та мобілізуючій функціям релігійного інституту, що перетворює інститут капеланства на інструмент вирішення проблем морально-психологічної ситуації, позастатутних відносин, військової дисципліни, ухилення від військової служби, розкрадання військового майна тощо. Реалізація цієї концепції може призвести до нівелювання духовної опіки і перетворення її у просто один із військово-політичних механізмів.
Інший погляд на інститут капеланства, що коріниться у церковному розумінні цього виду служіння, хоч і набуває певних конфесійних відмінностей, однак має спільне ядро: забезпечення найбільш послідовної духовної опіки над віруючими військовослужбовцями та розширення сфери церковного впливу [170]. При цьому Церква може, поруч зі здійсненням духовної опіки, легітимізувати військову виховну політику, або ж зміст і форми душпастирської роботи та співпраці з командуванням визначати цілковито самостійно. Втілення в життя такого погляду на капеланське служіння містить небезпеку перетворення його у стаціонарно-парафіяльне, як "ідеальний" зразок пастирського служіння. При цьому нехтуватиметься його власна специфіка.
Вихід бачиться у взаємодоповненні обох моделей (задля нейтралізації негативних рис, властивих кожній зокрема) та чіткому визначенні правового статусу військового капелана. Цей процес повинен супроводжуватися поглибленням розуміння важливості утвердження та розширення прав і свобод людини, трансцендентності їх походження. Відсутність такого розуміння часто призводить до сприйняття закону як засобу маніпулювання на користь приватних інтересів. Тільки за цієї умови вдасться зреалізувати поставлені перед інститутом військового капеланства завдання.
Збройні Сили України, як і колишня Радянська Армія, є багатонаціональними, і лише однією національною чи державницько-громадською ідеєю для виховання високого морального рівня і підтримки бойового духу військово службовців тут не обійтися [62; 6-18].
Цьому питанню була присвячена II Міжнародна науково-практична конференція, яка проходила з 12-15 березня 1997 року в м. Києві. Організаторами зустрічі стали Міністерства оборони, освіти і науки України, Державний комітет у справах релігії, Київський військовий гуманітарний інститут, Міжнародна асоціація християнських братств військовослужбовців (АМСР), інші громадські організації.
Для визначення більш чіткого та об'єктивного погляду щодо активної співпраці двох, здавалося б, несумісних інституцій, - держави та церкви, -зібралися військові науковці та дослідники, представники домінуючих християнських конфесій в Україні. ВСО ЄХБ представили заступник Голови В.Д. Ткачук, пастор центральної церкви ЄХБ м. Києва В.В. Козубовський, Ю. Мальцев (м. Прилуки) та інші військові. До складу оргкомітету конференції увійшов і офіцер вищого складу В. Хіміч. Були присутні також зарубіжні гості: виконавчий директор АМСР Ноел Доуз і віце-президент Інгл Волд (Норвегія), представник капе-ланської служби Головного командування ЗС США у Європі попковник-капелан Герман Кайзер, представник міжнародного братства офіцерів -християнин Марк Хіберг Хінстон (Великобританія), полковник у відставці Джон Шумахер (США), Мартін Хайнз - підполковник запасу Королівського флоту (Великобританія), представник Римо-Католицької церкви Архієпископ Джованні Марра - заслужений військовий ординарій для Італії та інші.
Очевидно вже назріла потреба впритул наблизитись до питання про духовний стан армії. Якщо у 1993 році за даними соціологічного дослідження 53% військових надавали перевагу повній ізоляції церкви від армії, то на сьогодні ситуація зазнає змін: інститут душпастирства вважається не тільки необхідним, але й неминучим для Збройних Сил України.
"Оскільки, - зазначив у своєму виступі В.Д. Ткачук - заступник голови ВСО ЄХБ, - баптисти дотримуються свободи сумління щодо обрання строкової чи альтернативної служби, наше Братство не може лишатися осторонь важливої проблеми — духовного відродження Української армії". Перед Українськими Збройними Силами постає питання доцільності введення капеланства. Адже конфесійна палітра в Україні надто яскрава для об’єктивного визначення конфесій, здатних осилити душпастирство. Все це разом з відсутністю коштів спричиняє до уповільнення конкретних дій.
За статистикою кожен третій військовий вважає себе віруючим, але майже 30% з цієї кількості заявили про вороже чи просто байдуже ставлення до представників інших конфесій. Юнаки, що йдуть до лав Збройних Сил —вірні відображення нашого суспільства. На багатьох лежить відбиток жорстокої моралі сьогодення.
Проблема капеланства потребує переосмислення та відкинення сталих стереотипів не тільки з боку керівників і посадових осіб державних установ. Потрібно зауважити, що конференція виявилась місцем зустрічі та неформального спілкування віруючих і тих хто ще не вважає себе такими. Міжнародна конференція окреслила реальну проблему життя армії. Щодо практичних дій, - поки що вирішили обмежитися застосуванням методу душпастерства у кількох частинах для науково-оціночного аналізу[6;42].
Найкращими свідками Євангелія Ісуса Христа для військовослужбовців є християни, що перебувають на дійсній військовій службі. Серед них є і старші офіцери, що займають командні посади. Таких зараз чимало як в Збройних силах України де є кілька військово-християнських організацій. Командування ряду військових частин дозволяє проводити тематичні зустрічі з особовим складом. Цей факт, а також те, що серед вихованців, курсантів і слухачів військових навчальних закладів є віруючі, а серед призовників-віруючих ті, які надають перевагу дійсній військовій службі альтернативній, говорить про нове явище нашої епохи, коли віруючими робиться однозначне і свідоме тлумачення слів Христа "віддавайте кесарю- кесареві, а Боже Богові" (Лк. 20:25) на користь служіння Вітчизні зі зброєю в руках.
Як і у всякій новій справі, іноді виникають проблеми, коли методи керування, властиві армії, застосовуються до духовного служіння. Іноді командування залучає до участі в традиційних, успадкованих з минулого релігійних ритуалах весь особовий склад не аналізуючи релігійних переконань. У наш час варто враховувати розмаїтість і особливості християнських течій, представники яких служать в армії. Тоді особовий склад Збройних Сил буде певніше почувати себе захисниками Батьківщини, що повною мірою поважає право кожного на волю віросповідання. У деяких областях України вже є групи військовослужбовців-християн, що регулярно зустрічаються для вивчення Біблії і спілкування.
Віруючі в армії, а також звільнені в запас об'єдналися в міжконфесійну громадську організацію "Об'єднання християн-військовослужбовців України", (ОХВУ), у яке також ввійшли і члени їхніх родин. Головою Об'єднання християн-військовослужбовців України є підполковник Збройних Сил України, випускник Ірпінської Біблійної семінарії підполковник В. Хіміч.
Головною метою Об'єднання християн-військовослужбовців України є виконання великого доручення Христа, сформульоване у статуті як "поширення християнських цінностей серед військовослужбовців і членів їхніх родин".
Організація виступає за введення інституту військових капеланів (священиків) у Збройних силах України. Основним методом служіння членів Об'єднання є спілкування з військовослужбовцями і членами їхніх родин. Його реалізують за допомогою індивідуальних і загальних зустрічей, через листування, через спільно проведені відпустки. Уже чотири роки підряд у Криму неподалік від Севастополя ОХВУ проводить літні туристичні табори, що носять євангелізаційний характер. Кожне літо через них проходить порядку ста п'ятдесятьох чоловік. Іншою формою роботи є спорт. Так, недавно були проведені три велопробіги з відвідуванням військових частин. Останній велопробіг довжиною 1150 км був здійснений за підтримкою місії "Україна для Христа", у ході якого вісім разів був показаний фільм "Ісус". В ОХВУ з листопаду 1997 року організоване єдине молитовне служіння, здійснюване через щомісячний інформаційно-молитовний бюлетень "Вісник Корнилія", що повідомляє про молитовні нестатки військовослужбовців і в який день про них молитися. Через щоквартальну пізнавально-євангелізаційну газету "Час "Ч"" Об'єднання інформує про військово-християнський рух в Україні і за кордоном.
ОХВУ має гарні зв'язки з християнськими організаціями України. За підтримкою місіонерського товариства "Біблійна ліга в Україні" були видані календарі-плакати з біблійними текстами на військову тематику. Через центральний друкований орган МО України газету "Народна армія" ці календарі надійшли в кожну військову частину. Через місіонерські організації ОХВУ поширило серед військовослужбовців більш тридцяти тисяч Нових Завітів, Біблій і буклетів. Члени ОХВУ укомплектували християнською літературою бібліотеки ряду військових частин, госпіталів, ліцеїв і гарнізонних дитячих садів. ОХВУ ввійшло до складу міжнародної Асоціації військово-християнських товариств (AMCF), що складає з більше ніж сто тридцять військово-християнських товариств. На міжнародних форумах, проведених в Австрії, Угорщині, Німеччині, Латвії, Литві, Польщі, Росії, США, Швеції, Великобританії, Фінляндії і Південній Кореї, представники ОХВУ познайомилися з досвідом служіння подібних закордонних організацій і поділилися власними наробками.
Так, ще в квітні 1999 році в м. Київ відбулася зустріч керівників місії "Кадес" (США) з керівниками служіння для військовослужбовців в Україні (директор місії "Кадес" Д.Шредер., координатор в країнах Західної Європи Д. Мешке).
Обговорювались питання про можливість євангелізаційної роботи серед військових в Україні, а також було розглянуто практичні питання цього нового і невідомого служіння.
Мета цієї місії — організація церков для військових при частинах, та військових містечках. В практиці місії "Кадес", як багаточисельні євангелізаційні заходи, так і постійна робота у визначених військових частинах.
Ставлення в силових структурах до віруючим у погонах — неоднозначне. Поступово міняється ставлення до них з боку військового керівництва. Прикладом того служить проведення ОХВУ при сприянні однієї з церков Різдвяного концерту в Генеральному штабі Збройних сил України для командування військ ПВО. І це не єдиний випадок міцніючої взаємодії членів ОХВУ з військовими частинами.
Надзвичайно важливо, щоб моральні підвалини війська нового часу формувалися при активній участі благовістя Христового, щоб в умовах армійської служби зберегти те краще, що є в людині. Армія - завжди випробування на злам людського характеру, його фізичних і моральних сил, тому що вона вирішує питання, що громадянське суспільство саме по собі не може вирішити. Армія не тільки захищає країну, але і будує її. Молодь рано або пізно повертається до цивільного життя, привносячи в неї той потенціал, який вона надбала під час проходження служби, і цей потенціал повинний бути позитивним, спрямованим на творення, а не руйнування. [133;31]
Згідно з дослідженням проведеним серед членів протестантських громад різних напрямків у 2004р. за службу висловлювались в армії за умови, якщо вона буде професійна та при умові надання певних гарантій матеріального культурного та духовного змісту.
Рис. 7 Ставленнгя до служби в армії
У м. Києві, 12-14 травня 2004 року, у приміщенні Київського університету туризму, економіки і права, відбулась V Міжнародна християнсько-військова конференція "Християнсько-військовий рух та душпастирська опіка військовослужбовців в Україні".
У роботі Конференції взяли участь близько 150 учасників, а саме: священики Української Православної Церкви, Української Греко-Католицької Церкви, Української Православної Церкви – Київський Патріархат, Римо-Католицької Церкви, представники Всеукраїнського міжконфесійного релігійно християнсько-військового братства, Всеукраїнської громадської організації "Об’єднання християн-військовослужбовців України", представники іноземних організацій християн-військовослужбовців (з США, Великобританії, Канади, Німеччини, Росії), представники уряду, Міністерства оборони України, Міністерства внутрішніх справ та Внутрішніх військ МВС України, Державної прикордонної служби, Міністерства з питань надзвичайних ситуацій та у справа захисту населення від наслідків аварії на ЧАЕС, Державної податкової адміністрації України, Національного інституту стратегічних досліджень, викладачі Національної академії оборони України, Київського інституту внутрішніх справ при Національній академії внутрішніх справ України, семінаристи духовних семінарій, представники Українського козацтва, науковці.
Під час проведення Конференції учасниками були розглянуті питання щодо вдосконалення форм виховного впливу християнського віровчення на морально-психологічний стан та поведінку військовослужбовців; визначення шляхів та заходів, спрямованих на створення військово-священицької служби у Збройних Силах України та інших військових формуваннях; практичної організації душпастирської опіки військовослужбовців; питання впливу християнської роботи на розв’язання соціально-побутових та морально-психологічних проблем у сім’ях військовослужбовців. Учасники Конференції обговорили проблему миротворчості у сучасних військово-політичних конфліктах з позицій християнського віровчення. Обмінялись досвідом роботи серед військовослужбовців і членів їх сімей між релігійними та громадськими християнсько-військовими організаціями з обговоренням шляхів подальшого співробітництва, а також організації паломницьких турів за участю військовослужбовців та членів їх сімей.[164]
Основне завдання – координація співробітництва Церков і релігійних організацій зі Збройними Силами й іншими військовими формуваннями України в питаннях відновлення душпастирської опіки над військовослужбовцями, відродження духовної освіти, виховання військових і членів їхніх родин у дусі християнської моральності, духовно-патріотичного виховання молоді, створення системи спеціальної підготовки священиків, що вже зараз займаються душпастирської опікою над військовослужбовцями, а в перспективі – створення служби військових священиків-капеланів.
Братство проводить цілеспрямовану діяльність по наданню Церквам допомоги в справі підготовки кваліфікованих священиків для роботи з військовослужбовцями. Воно початок дворічний цикл навчання, що пройдуть 150 духовних пастирів, притягнутих Церквями до душпастирському служіння серед військовослужбовців. Братство співробітничає з Державним комітетом України у справах релігій, Всеукраїнською Радою Церков і релігійних організацій, керівництвом Церков-засновників і керівництвом інших українських Церков, бере участь у наукових заходах, виступає організатором військово-християнських конференцій і семінарів. На міжнародному рівні воно виступає як представник християнсько-військового руху в Україні. [] Релігійним організаціям варто більше уваги приділити розробці чітких концепцій підготовки кандидатів на душпастирську роботу у Збройних Силах та діяльності військових капеланів. Це полегшувало б процес запровадження відповідного інституту. У цьому контексті була б плідною співпраця з вищими військовими навчальними закладами. Форми такої співпраці можуть бути найрізноманітніші: від проведення спільних конференцій, до організації спеціальних курсів для духовних осіб, які хотіли б займатися душпастирською опікою в армії.
Надзвичайно важливою сферою релігійного благодійництва і духовного просвітництва стає опіка над громадянами, що перебувають у місцях позбавлення волі [18; 161-166]. Ще провідний класик пенітенціарії Джон Говард (життя і діяльність якого до речі, тісно пов'язані з Україною) відзначав велику роль і потужні можливості, які має релігія в справі духовного оновлення людини. Тепер на практиці, всього за декілька років, спеціалісти переконалися в тому, що релігія справляє величезний ефект на розкаяння людини у скоєному злочині й в оволодінні нею високосвідомим релігійним життям. А коли засуджені виходять із колоній, через економічні обставини перед ними виникає проблема пошуку роботи. Ще більш широкі можливості щодо духовно-морального оновлення особи має релігія при організації позатюремних форм покарання, а також у період соціальної реабілітації після звільнення. З огляду на це актуалізується питання спеціальної підготовки священнослужителів, проповідників-вихователів для роботи в пенітенціарних закладах. Визначним кроком на цьому шляху, в контексті державно-церковного співробітництва, повинно стати запровадження інcтитуту капеланів пенітенціарних закладів, причому за умов зваженого підходу до організації цього інституту, із застосуванням, зокрема, зарубіжного досвіду, знімається і досить гостре питання конфесійної приналежності конкретного працівника пенітенціарії. Нарешті, моральній рівень і громадянська відповідальність працівників українських правоохоронних органів теж не завжди заслуговують добрих відгуків з боку пересічних громадян. Висока виховна роль Церкви, зокрема в особі капеланів правоохоронних органів, і тут незаперечна.
Цьому питанню було присвячено чергова 6-а конференція Європейського відділення Міжнародної асоціації капеланів, які працюють з в’язнями (IPCA-Europe), що проходила у Таллінні з 1 по 7 червня 2004 р. У ній взяли участь 130 представників 29 європейських держав та керівники світової організації Асоціації. Найчисельніші делегації прибули з Швеції, Нідерландів та Німеччини, були представники також Люксембурга, Грузії, Словенії, Росії, України та ін.
Делегація з України складалась з трьох осіб, що відобразило як основні напрямки християнства в Україні, так і усі її регіони. Представником від протестантства – Анатолій Баранов, пастор Церкви Євангельських Християн-Баптистів із Херсона.
У рамках конференції відбулися лекції, дискусії, обговорення звітів та планів на майбутнє Асоціації, робота в малих групах. Про обсяг тем, які розглядала конференція, свідчать назви цих груп: Служіння у жіночих тюрмах, Запобігання злочинності та опіка після ув’язнення, , Праця з волонтерами, Співпраця Церков, що знаходяться у більшості та в меншості, Служіння серед наркоманів, Структурні відносини між в’язничними капеланами і адміністрацією, Служіння для ув’язнених циганів, Навчання капеланів, які працюють у в’язницях.
Результатом конференції стало прийняття Декларації, в якій визнано прогрес у реформі пенітенціарної системи, що його досягли у багатьох, зокрема постсоціалістичних, країнах. Водночас наголошено, що усім країнам ще слід багато працювати, щоб повністю втілити в життя європейські стандарти поводження з ув’язненими.
Учасники конференції звернулися до усіх країн з пропозицією визнати та підтримати капеланство в’язниць як урядами, так і Церквами, забезпечити можливість отримання духовної опіки в’язнями. [169]
Функціональна взаємодія держави, суспільства й релігії окреслюється чіткими правовими рамками соціально-демократичного устрою. Але релігія, як вже було зазначено, може відновити баланс в системі взаємодії у громадянському суспільстві "Через свої моральні послання, своє критичне ставлення до властей, освітню діяльність у суспільстві й через свій приклад виконання обов'язку робити свій внесок у суспільний розвиток та вдосконалення демократії", відзначає доповідач Парламентської Асамблеї Ради Європи Луїс Де Пьюг [69;67].
Сучасну релігійну ситуацію, яка характеризується станами контакту, зіткнення конфлікту можна вважати кризовою. Можливою причиною цього явища є об'єктивоване усуспільнення релігійних відносин, що переставали виконувати свої специфічні функції й перетворювались у механічний спотворений придаток суспільних відносин.
Вихід з такого становища можливий становленням міжцерковного діалогу та діалогу між державою і церквою, які будуватися на принципах толерантності, взаємоповаги, порозуміння, дотримання свободи совісті та права вибору. А для цього необхідне створення усталеної світоглядної позиції на засадах релігійного плюралізму, яка орієнтувала б не на феномен релігійної відмінності, а на формування нової цілісності як поліфонії багатоманітності релігії. Лише за таких умов релігія може претендувати на роль рушія суспільно-цивілізаційного розвитку і каталізатора у вирішенні глобальних проблем людства.
5. Соціальне обличчя протестантів незалежної України
Соціально-демографічні зміни у протестантському середовищі, його орієнтація на мирські аспекти буття зумовлюють посилення суспільної діяльності віруючих. Не випадково члени громад не тільки приймають нові реалії "світу", а й беруть участь у деяких змінах, що відбуваються в житті України. Цю участь бачать у праві вільного й максимально ефективного втілення кожним віруючим священного призначення — служіння ближньому. Це у протестантизмі традиційно означає не політичну чи ідеологічну, а передусім побутову, прагматичну сферу буття, яка зачіпає інтереси звичайної людини. "Христос учив, що найважливіше — це людина з її проблемами, а не будівля, проекти і т.п. Небезпека учителя — приділяти більше уваги предметові, ніж учням, а правителя — більше уваги проектові, ніж, праці, ніж проблемам людей... У Царстві Божому... на першому місці стоїть людина зі своїми проблемами..." У практичному житті віруючих така позиція найповніше втілена у програмі соціального служіння [28; 21-22].
Програма соціального служіння для більшості протестантських церков, діючих в Україні, — це, по-перше, підтвердження актуальності Лютерового вчення про "добрі діла". Віруючі його розглядають як свідчення осмисленості свого земного і снування, пошуків найефективніших засобів практичної реалізації християнських заповідей. Програма, по-друге, передбачає й своєрідне : надолуження протестантськими громадами України свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Центральне місце у програмі соціального служіння посідає філантропія — чи не найтрадиційніша ланка поза-культової практики у протестантизмі. Саме в ній реалізується його ідеал практичного християнства. Незважаючи на багатолітню заборону благодійницької діяльності за умов радянської системи, протестанти намагались проводити її серед єдиновірців. Тепер її спрямовують насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Головний об'єкт філантропії — люди, котрі потребують невідкладної допомоги. Оскільки жебрацтво у протестантизмі, зокрема кальвінізмі та зв'язаних з ним пізніх течіях, засуджується як вияв лінивства, небажання виконувати Божі заповіді й дотримуватись основних обов'язків перед суспільством, то йдеться передусім про допомогу моральну. Безперечно, протестанти не уникають : матеріальної філантропії, наприклад, жертвують інвалідам, пенсіонерам, малозабезпеченим, тим, хто постраждав внаслідок стихійного лиха тощо. Проте основним є - практична участь віруючого в житті конкретної людини. "Хай це буде найпрозаїчніша праця, однак усвідомлення того, що вона служить на благо людини і народу, перетворює її у щось священне" [60; 186].Крім свідків Єгови, які за віросповідними стереотипами не визнають доцільності соціальної практики, філантропія глибоко увійшла в життя усіх протестантських осередків України. Йдеться, насамперед, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей [79; 17].У п'ятидесятницьких церквах, наприклад, цю ділянку очолює створена при Союзі християн віри євангельської Місія милосердя і благодійництва. Члени Місії на добровільних засадах працюють у пологових і дитячих будинках Києва і Львова, куди передають також безкоштовно медичне обладнання, ліки, одноразові шприци. Члени баптистської громади з Черкас працюють санітарами і прибиральницями у місцевому тубдиспансері.
Особливо активно працюють у медичних закладах адвентисти. При цьому вони виходять не лише із загальних етичних міркувань, а й з особливостей свого віровчення, одне із суттєвих засад в якому посідає санітарна реформа. Прагне максимального втілення реформи Українська уніонна конференція, пов'язуючи її з розв'язанням суспільних проблем: "Ми не можемо вважати себе дітьми Божими, якщо порушуємо Його настанови щодо здорового способу життя. Якщо людина знаходиться у пригніченому, хворобливому стані через неправильне ставлення до свого життя, вона не може почути голос Божий, бути активним членом суспільства." Для практичного здійснення санітарної реформи при церкві створено відділ здоров'я і поміркованості. У 1992 р. відбулася установча конференція лікарів-адвентистів, де оголошено початок діяльності Адвентистської медичної асоціації України.
Протестантська філантропія — це також й опікування дітьми Чорнобиля, влаштування їхнього відпочинку в Україні та за кордоном. Це і відкриття безкоштовних їдалень при церквах у Києві, Рівному, Дніпропетровську, Львові, лікування сиріт та дітей з малозабезпечених сімей. Окрему ділянку становить робота серед злочинців, наркоманів, асоціальних елементів. У більшості колоній України працюють групи протестантських проповідників, наставників, членів товариств милосердя. У деяких місцевостях створено постійні пункти морально-виховної роботи серед в'язнів, наприклад, у дитячій виправній колонії у Прилуках Чернігівської, або в колонії посиленого режиму в Сокалі Львівської області. Велику увагу при цьому приділяють євангелізації, тобто релігійному впливові на особу, прагненню ввести її до системи общинних відносин. Така конфесійна спрямованість, безперечно, не знижує суспільної та етичної значущості програми соціального служіння - ці дані подає Л. Любащенко у своїй книзі "Історія протестантизму в Україні".
У протестантизмі, відбувається очевидна орієнтація на мирську, насамперед, соціально-етичну проблематику. І не тільки з боку віруючих, так би мовити "знизу" (що цілком природно, оскільки і саме вони — головний об'єкт впливу секулярного світу), а й "зверху" — з боку церковного керівництва. Чимало лідерів визнає: церкви сьогодні, опинились в неординарній, навіть дещо несподіваній ситуації, яка відкрила для них оптимістичні перспективи. "Час, який зараз прийшов, розцінюємо як шанс, як можливість зайнятися справою, до якої покликані, — творіння цінностей, проголошених Святим Письмом, явлених Ісусом Христом у Бозі почув молитви мільйонів віруючих і дав можливість нам жити і працювати у нових умовах... Не скористатися такими можливостями буде Богозневагою. Тому нагайною потребою дня проголошують "нове бачення служіння церкви у сучасному світі".
Останнє означає, насамперед, більшу спрямованість ідейних програм протестантських церков у суспільну проблематику, до якої нещодавно вони ставились обережно, скромно окреслюючи коло своїх позакультових намірів. Це, передусім, проблема участі протестантів у окремих cферах громадського життя. Вона пов'язується з поступовим подоланням багатьма віруючими інфантильності соціального мислення, прагнення до самореалізації, що підтримують протестантські лідери, котрі все частіше пов'язують позарелігійну активність віруючих з виконанням їхньої релігійної місії— служінню людині та суспільству. Деякі теологи вважають таку діяльність виконанням Божих заповідей: "...Бути в Христі не означає бездіяльного... стану, а навпаки — активне, пульсуюче, функціонуюче життя", "Особиста віра нікуди не годиться, якщо вона не відбувається на соціальному рівні". Окремі протестантські лідери інтерпретують суспільну активність як свідчення духовного відродження церкви, її невичерпних можливостей, ефективності у сучасній євангелізації.
У центрі подібної просуспільної орієнтації — осучаснена протестантська концепція соціального Євангелія, дія якої полягає у заохоченні мирської активності віруючих, більшого сприйняття ними суспільних, виробничих, освітніх, культурологічних і навіть політичних сфер буття. Концепція соціального Євангелія, на думку протестантських теологів, повинна допомогти особі у переведенні її християнських етичних переконань у русло конкретних дій на поприщі удосконалення сучасної людини і сучасного світу. Не випадково протестантська література і проповідь окрім релігійно-етичних і власне церковних аспектів звертаються до найрізноманітніших сфер життєдіяльності людини.
Особливий об'єкт їхньої уваги — моральний стан людини і суспільства, який викликає у віруючих виправдане хвилювання. На думку протестантів, головна причина сумнівної моральності сучасної технократичної, урбанізованої, знеособленої людини міститься у ній самій, а вже потім у зовнішніх факторах (політична система, спосіб життя тощо). Адже суспільство — це передусім люди, отже, потрібно йти від людини. "Христос вчить, що головна причина будь-яких вад мирського життя — не матеріальна, а духовна" [84; 90]. Якщо так, то і засоби розв'язання нагальних суспільних проблем — прерогатива релігії. "Світ перевантажений соціальними, моральними й економічними проблемами. Люди гинуть... Світ потребує Христа. Місія церкви — кинути рятувальний канат тим, хто гине" [41; 231].
З цього огляду сучасний протестантизм оцінює більшість соціально-етичних аспектів буття — особистого і колективного. Наприклад, баптистська, адвентистська, п'ятидесятницька церкви дотримуються цілком визначеної загальнохристиянської позиції стосовно абортів. Будь-які втручання у біологічну природу жінки, вважають вони, не можуть бути моральними, бо протирічать Божому замислові. Такий же осуд викликає у протестантів євтаназія (умертвіння безнадійно хворих з гуманних, з погляду медичної етики, міркувань), пересадка органів, генна інженерія і будь-які експерименти у галузі біомедицини. На їх думку, цілісність біологічної природи людини — це, передусім, питання її Божественної природи. Ніхто з людей не повинен втручатись у задуману Богом будівлю Всесвіту і людини, оскільки цей задум єдино правильний, найгуманніший. Віруючі переконані, що кожен несе відповідальність перед Богом за власні вчинки, і зобов'язаний дотримуватися тих заповітів служіння і добра, котрі залишив Христос. У соціальній проекції розуміння добра для багатьох протестантів — це і вимога абсолютної відмови від алкоголю й куріння, азартних ігор і нездорового способу життя. Причому, вони не тільки засуджують подібну поведінку, а й прагнуть надати практичну допомогу.
Соціально-етичні уявлення протестантів визначають їхнє ставлення до глобальних проблем сучасності: війни і миру, екологічної, енергетичної, демографічної, сировинної, неґативних наслідків НТР, урбанізації тощо. За позицією протестантських церков, віруючі повинні взяти найактивнішу участь у розв'язанні цих проблем. Саме з цього погляду розглядають вони посилення євангелізаційної практики: адже власними зусиллями ніхто не спроможний подолати труднощі, без втручання Бога гідне існування людини, побудова справедливого суспільства неможливі, "Прийди до Христа!" — це єдиний шлях до індивідуального і колективного спасіння.
З іншого боку, питома вага молодих людей в протестантських громадах майже тотожна питомій вазі осіб між 16-18 роками (коли, як правило, вихідці з протестантських родин приймають водне хрещення) і 29-30 роками (гранична межа, на думку демографів і соціологів, молодіжного віку) у складі населення України. Причому у великих міських громадах питома в молодих людей сягає 25, 30 і навіть 40%. Ці дані наводять у своєму дослідженні науковці Бунечко І.Г. та Пхиденко С.С.
Зростання молодіжного прошарку в протестантських громадах далеко не в останню чергу є результатом реалізації гнучкої й надто ефективної програми релігійного виховання та навчання дітей безпосередньо в родинах, що забезпечило стабільність протестантських традиції за виключно несприятливих умов. Традиції боротьби з перетворення сім'ї у "домашню церкву", "духовну фортецю" сягають ще часів виснажливого спротиву панівній церкві, коли послаблення конфесійного навчання і виховання в сім'ї могло мати наслідком ерозію протестантської спільноти вже за життя наступної генерації. Цей досвід був одним з вирішальних чинників життєздатності протестантизму в радянський час. До того ж, усі протестантські конфесії наполягають на беззастережному виконанні біблійних приписів і категорично відкидають штучне обмеження дітонародження. Висока дітність, неприпустимість її регуляції виступає і релігійним обов'язком, і обов'язком перед одновірцями, і умовою благополуччя всієї спільноти. "Ті, хто піклуються про зростання церкви, - підкреслює адвентистський автор, - не бояться мати великі родини" [10; 126-137]. Коефіцієнт дітності, за деякими дослідженнями, у протестантів набагато вищий за середній, особливо у містах: 348 дітей на сто протестантських сімей, що мешкають у містах, проти 140 дітей на сто середніх міських сімей [87; 39]. Висока дітність кардинально впливає на атмосферу родини, характер наслідування соціального й духовного досвіду її старших поколінь і дуже істотно позначається на забезпеченні безперервності релігійної традиції.
Насамкінець, розглядаючи соціально-демографічну структуру українського протестантизму, можна зазначити, що він є здебільшого міським конфесійним згромадженням. Понад половина євангельських християн-баптистів від їхньої загальної кількості в Україні, переважна кількість прихильників колишньої Ради церков ЄХБ, велика кількість, п’ятидесятників мешкають у містах. Виняток донедавна становили свідки Єгови, більшість яких мешкала у селах Західної України. Ці дані приводить у своїх дослідженнях український науковець, релігієзнавець Єленський В.
Адаптація протестантів до багатополюсного соціокультурного середовища великого міста протягом останніх 60-х років убирає в себе чи не весь драматизм зламу соціально-демографічної структури України, яка відбувалася не еволюційним, а насильницьким шляхом і вимагає спеціального монографічного дослідження. Тут лише зазначимо, що більшість протестантів - сільських мігрантів не відчували себе мігрантами незворотними; їхнє вживлення у міське середовище (через виняткову жорсткість і ворожість цього середовища) більше дезадаптивний, аніж адаптивний процес, формування специфічної субкультури, створення соціально-психологічної ніші, особливої моделі поведінки і взагалі способу життя, що був здатним забезпечити збереження конфесійних цінностей і запобігти їхній асиміляції агресивно секулярним містом. Вивільнення релігійних спільнот від тиску тоталітарного режиму принципово змінило становище протестантських громад у суспільстві. Протестанти, чиє існування в радянську добу наближалося до умов соціально-духовного гетто, чи не найпозитивніше сприйняли вже перші кроки горбачовського керівництва, спрямовані на усунення перешкод у задоволенні елементарних релігійних потреб і взагалі - спроби реформування суспільства.
Соціологічні дослідження, здійснені протягом 1988р. серед молодих протестантів у Волинській, Закарпатській, Дніпропетровській, Чернівецькій областях та м. Києві, засвідчили їхню беззастережну підтримку політики перебудови і прагнення вирватися із накинутої протестантам зовнішніми обставинами своєрідної соціальної капсулізації. У досить стислий термін євангельським християнам-баптистам, адвентистам сьомого дня і п’ятидесятникам вдалося втілити у життя конкретні і досить значущі милосердницькі та доброчинні проекти, пов’язані із опікуванням людьми похилого віку, хворими, самотніми, сиротами ув'язненими тощо [52; 145]. Протестанти буквально "увірвалися" у суспільство, яке протягом десятиліть зневажало їх, наполегливо,, прагнучи довести йому велику перевагу власних вартостей.
Водночас нова ситуація викликала гостру потребу зосередження богословських і релігійно-інституційних зусиль для адекватної відповіді на її виклик. Відкритість "світові" кардинально змінювала соціально-психологічну структуру вітчизняної протестантської громади, яка дотепер будувалася на обов'язковому виконанні всіх своїх приписів всіма своїми членами, моральної опозиційності до секулярного середовища. Громада надійно контролювала позакультову діяльність своїх членів, а для її мотивації наявність або відсутність санкції одновірців мала дуже часто вирішальне значення. Активне залучення віруючих до соціального процесу вимагало специфічно богословського обґрунтування цієї активності.
Наприкінці 80-х рр. актуалізація богословської думки, спрямованої на вироблення такої моделі світської активності, яка б ґрунтувалась на традиційних віроповчальних і організаційних принципах, стала доволі помітним явищем. Ця модель мала гармонійно поєднати служіння світові із служінням Богові. Адже порушення балансу між цими видами служіння могло призвести до вивільнення соціальної активності протестантів від ідейно-мотиваційного, а можливо й організаційного патронату релігійної спільноти. Водночас становлення такої моделі вимагає відповідного інтелектуального потенціалу і богословської школи, яку українські протестанти просто не могли вибудувати (до речі, слабкість теоретичного базису євангельсько-баптистські лідери визнавали серйозною небезпекою для братства).
Але практична лінія в цій царині керівництва баптистів, адвентистів і п'ятидесятників може бути характеризована таким чином. З одного боку, - це курс на послідовне витіснення сектантських нашарувань, які полягають у беззастережному відкиненні неконфесійної культури, негативних настроях, запереченні екуменічного руху, взагалі відчуженості щодо світу. З іншого, - це входження в "світ", але незмішання з ним, позиція "понад світом" статус "солі землі", спільноти, яка цілком цілеспрямовано впливає на "світ" і ретельно фільтрує його зворотні імпульси. Тому дуже помітні "прориви" в соціальному богослов'ї урівноважуються зверненням до консервативних ідей, старої спадщини. Тим більше, що численні прошарки віруючих, особливо старшого віку, зміни і нововведення сприймають як падіння духовного стану церкви і поступки "світові". Тому у виступах, скажімо, баптистських діячів звучать застереження щодо надмірного захоплення церкви "світськими справами", вимоги не забувати, що для неї головним завжди було і залишається не "горизонтальне", а "вертикальне" служіння: "Колись Господь Ісус Христос висловив докір на адресу горизонтальної активності Марфи і схвалив "вертикальне" споглядання Марії, яка сиділа біля ніг Ісуса Христа", - наголошують протестанські богослови. На 22 з'їзді євангельських християн-баптистів відзначалося: Часто можна почути, що християни запозичують ті чи інші світські нововведення... Скажемо прямо, що підстроювання під світ не потрібне Богу і не приносить благословіння церкві". Досить швидко сприйняли ознаки нового часу і недвозначно оголосили про свій намір плідно використати їх Адвентисти сьомого дня. Адвентистські лідери неодноразово підкреслювали, що вони досить чітко бачать перспективу безболісної висхідної еволюції церкви в суспільстві, де протестантизм не є домінуючою системою поглядів і цінностей, що вони прагнуть якнайшвидшого розриву із уявленнями попередніх часів, які сьогодні об'єктивно заважають цьому. "Вічні обителі, - пишуть вони, - можуть бути довірені тому, хто навчився цінувати, берегти і любити свої земні обителі... Христос ніколи не вчив тому, щоб його послідовники ізолювали себе від оточуючого суспільства й із свого вузького, замкненого кола критично і осудливо дивилися на світ", - пишуть автори-протестанти.
Соціальна діяльність як окремого віруючого, так і всієї церкви, на думку адвентистських богословів, є реалізацією особливого (по суті справи - месіанського) призначення адвентистського руху, який був викликаний Богом у певний час історії для проголошення особливої звістки, для виконання особливо важливих біблійних пророцтв . Тому адвентисти - це "особливий народ..., який має гостре усвідомлення відповідальності за покладену на нього місію" [141; 32]. Суспільство, що мало викривлене уявлення про адвентистів, протестантів взагалі, має зрештою скласти про них неупереджену думку. "Дуже важливо, - відзначають адвентистські богослови, - щоб світ, який в основному вважає християнський шлях життя позбавленим активності, бачив у нас істинний християнський спосіб життя".
Адвентисти взяли серйозний курс на створення привабливого образу церкви на різних рівнях сприйняття: суспільства, локального оточення, окремого індивіда. Вона має виступити здоровим, життєрадісним організмом, який дає не лише есхатологічну, а й земну перспективу. Керівництво Уніонної конференції церкви АСД України накреслило досить конкретну програму свого соціального служіння, яка вбирає наступні елементи: впровадження здорового способу життя; миротворча діяльність; віднайдення плідної моделі співпраці з усіма конфесіями, які вкладаються у рамки загальновизнаної людської моралі і не є небезпечними для суспільства й фізичного та духовного здоров'я особи; віднайдення свого місця у відродженні духовної культури взагалі; піднесення суспільної моралі, масштабна милосердницька діяльність; допомога потерпілим від стихійних лих чи техногенних катастроф; навчання ефективним технологіям сільськогосподарського виробництва тощо.
Значні зусилля для подолання спричинених соціально-політичним тлом попередньої доби замкненості й відчуженості від "світу" докладає керівництво Союзу ХВЄ України. Треба зазначити, що завдяки цілеспрямованому формуванню громадської думки в ній було викорінено гранично несприятливий, перевантажений негативним компонентом стереотип п’ятидесятництва. Так, контекст-аналіз публікацій в республіканських та обласних газетах України, присвячених цій проблемі, дав вельми симптоматичні результати. У 37,7% всіх статей містяться образливі випади на адресу п'ятидесятників; в 28,3% вони оголошуються користолюбними, нечистими на руку; в 35,8% - вони виступають аморальними особами, ще стільки ж змальовують минуле п'ятидесятників та їх керівників у дуже непривабливому вигляді; у 17% статей - вони "бузувіри", у 15% - релігійні екстремісти і лише у 8,6% публікацій визнається, що переважна більшість п'ятидесятників - чесні громадяни й сумлінні працівники.
Багаторічні переслідування, ув'язнення абсолютної більшості єпископів і значної частини пресвітерів, потужний соціально-психологічний тиск не могли не позначитися на груповій свідомості п'ятидесятників. Водночас інституціалізація п'ятидесятницької, спільноти, скасування обмежувально-утискуючої політичної лінії щодо неї, кардинальна зміна соціально-духовного клімату сприяли вельми швидкій розгерметизації п'ятидесятницьких громад. З багатьох позицій, як засвідчили згадані вище дослідження серед протестантської молоді (а саме: ставлення до громадського життя, світської культури, засобів масової інформації тощо), молоді п'ятидесятники практично не відрізняються від своїх ровесників - членів баптистських адвентистських громад і є значно соціально відкритішими, аніж, їх однолітки - свідки Єгови.
П'ятидесятниками налагоджено дієву милосердницько-добродійну діяльність, створено понад 50 місій, що поєднують євангелізацію з соціальною працею. Виняткова увага приділяється підготовці власних кадрів, духовній освіті, релігійному навчанню дітей. Лише в Київському, Львівському і Рівненському духовних навчальних закладах Церкви навчається понад 600 осіб, в Союзі ХВЄ України діє понад 870 недільних шкіл. Ще більш масштабними уявляються програми розвитку духовної освіти, які здійснюються за адекватної допомоги закордонних п'ятидесятницьких центрів.
Дещо осібною від загального процесу соціалізації українського протестантизму виглядає організація свідків Єгови. Вони категорично заперечують "проповідь Євангелія соціальними справами", скерованість релігійних інституцій на реальне вирішення глобальних і локальних проблем сучасності. Свідки Єгови, за доктриною теократичного центру, не є частиною цього світу і не повинні втручатися в його справи. Участь церков у медичному обслуговуванні населення, боротьба за пом'якшення продовольчої, екологічної кризи і особливо миротворчий рух проголошуються не лише безрезультатними, але й шкідливими. Полегшуючи страждання людей, вважають теологи теократичної організації, такий рух відволікає їх від Царства Єгови". Саме у тому, щоб абстрагуватися від "сучасної системи речей, піднести свій погляд над її несправедливостями і недосконалостями на нову, створену Богом систему і полягає, відповідно до приписів Міжнародного товариства центру свідків Єгови, покликання його вірних у цьому світі". Разом із тим, треба зазначити, що єговістська література останніх років дещо пом'якшила глобалістичні побудови, які продукують так званий "тупий песимізм" хоча апокаліптична перспектива, звичайно, залишається в ній - актуальною. З іншого боку, на світосприйняття українських свідків Єгови позитивно вплинула легалізація їхньої організації в країні, котрій передувала тривала і важка праця, багатораудові переговори поміж керівництвом теократичного центру і державними чиновниками. Міжнародні конгреси свідків Єгови, які проходили в 1993 і 2003 роках в Києві під гаслом "Божественне навчання" засвідчили значну динамічність їх організації в країні, великі потенції для висхідного розвитку, високий ступінь адаптивності до кардинально нових соціальних умов. Водночас протиріччя, іманентно закладені у співвідношення між суспільними реаліями і фундаментальною концепцією "суперечливої проблеми універсального суверенітету і світового панування", накладають надзвичайно серйозну відбиток на соціальне обличчя свідків Єгови.
Нова суспільна ситуація виявила в протестантському середовищі досить гострі проблеми, а також створила нові. Природно, що в силу свого генетичного походження протестантські спільноти виявилися чи не найбільш підготовленими до ринкових форм. Вже від самих початків розгортання кооперативного руху об’єднання одновірців-протестантів організують різноманітні кооперативи, насамперед будівельні. Надалі розвиток отримує і підприємницька діяльність, що здійснюється під гаслом: "Заробляти гроші, аби служити Господу". Спираючись на всебічну організаційну, фінансовопосередницьку та консультативну допомогу закордонних одновірців, діяльність водночас має під собою доволі міцний етичний підмурівок, який дозволяє їй уникнути прикрих крайнощів нецивілізованого вітчизняного ринку.
Працездатність і працелюбність протестантів завжди дивувала керівників радянської доби, особливо тих із них, хто займався фізичною працею, (сантехніки, вантажники, опалювачі тощо). Очевидно, однак, що поруч із протестантською традицією тут діяли й інші чинники. В умовах жорсткого тиску секулярного оточення, що відкидав конфесійні цінності, бездоганна праця ставала засобом утвердження вартостей християнського способу життя, свідченням на користь вибору протестантської життєвої перспективи.
Проекціювання чужого досвіду віддалених часів (країни південно-східної Азії) на досить відмінну соціокультурну і суспільно-психологічну ситуації може виявитися неплідним і, до того ж, ставить у незручне становище українських протестантів, які, між іншим, не ініціювали соціальних сподівань у цій сфері. Зрозуміло, що попри відчутний вплив протестантизму на духовний клімат України (який, на думку фахівців, є набагато потужнішим, аніж уважається) [40; 81],він залишається все ж таки локальним явищем конфесійного ландшафту країни. Світовий же досвід вчить, що досягти високого рівня економічного розвитку нація здатна за умов актуалізації сутнісного ядра власної традиції.
Соціальне служіння для більшості протестантів – засіб практичної реалізації християнських заповідей, своєрідне надолуження свого ще досі не реалізованого суспільно-етичного потенціалу. Тепер протестанти спрямовують свою благодійну діяльність насамперед на нерелігійне середовище, тісно поєднуючи її із завданням євангелізації, проповіді релігійного вчення. Йдеться, передусім, про опікування дитячими будинками, лікарнями, будинками для літніх людей, дітьми-сиротами тощо.
Так, наприклад, Міжнародна громадська благодійна християнська організація "Надія – людям", що в місті Рівне, яка утворилася 29 вересня 1993 року, вбачає своє призначення у тому, щоб "робити людей учнями нашого Спасителя, повністю присвяченими Господеві, здатними надалі збільшувати кількість послідовників Христових" (Мт. 28: 19-20). Закономірним підсумком такої роботи є утворення нових церков, що мають місіонерське бачення, здатні чинити духовний вплив на світ, готові до розвитку міжцерковних відносин і створення об’єднань, керованих пресвітерськими радами.
Перше таке об’єднання було створено в Приморському краї в 1997 р. Через два роки, 31 серпня 1999 р., зареєстровано Асоціацію євангельських християн України (АМЦЄХУ).
Зараз МГБХО "Надія – людям" тісно співпрацює з АМЦЄХУ, надаючи всебічну підтримку місіонерським церквам у розробці і впровадженні освітніх програм, в євангелізаційній роботі, проведенні музичних і культурно-просвітницьких акцій, здійсненні соціальних проектів.
Оскільки МГБХО "Надія – людям" – благодійна організація, вона активно займається соціальною роботою. Благодійний фонд розподіляє гуманітарну допомогу закладам освіти, медицини, культури, центрам обслуговування пенсіонерів, малозабезпеченим громадянам тощо. Перші кроки робить Центр соціальної опіки "Шлях додому", діяльність якого спрямована на роботу з важкими підлітками, бездомними сиротами, сім’ями, де батьки позбавлені батьківських прав. Духовно-просвітницька, виховна та благодійна робота ведеться в школах-інтернатах смт. Мізоч та смт. Клевань, дитячих будинках, виправних закладах – Дубенська виправна колонія для малолітніх злочинців. Разом із співробітниками місії в цьому служінні задіяні члени місіонерських церков. МГБХО "Надія – людям" бачить своє завдання також у тому, щоб всебічно сприяти впровадженню предмета християнська етика в школи України, допомагати вчителям християнської етики методичними матеріалами, налагоджувати контакти з батьками, безпосередньо працювати з учнями в позашкільний час. "Це великий привілей – бути учасниками служіння нашого Господа і за Його дорученням іти у світ, проголошуючи Євангеліє благодаті і життя в Ісусі Христі", – говорить про місію президент МГБХО Тарас Приступа.
"Міжнародний благодійний фонд (МБФ) "Дар життя" надає можливість Українській Лютеранській Церкві проповідувати Слово Боже, пропагувати християнську любов та здоровий спосіб життя людям України", - каже керівник фонду Н. Лейнер (м. Тернопіль). Окрім просвітницької роботи місією цієї організації є благодійництво, організація діяльності клініки на колесах, жіночих консультацій, проведення в'язничого служіння [81; 39].
В передмісті Києва, у селищі Петрівське, знаходиться "Отчий дім", саме так називається Міжнародна благодійна фундація, яка є прикладом того, як християнські благодійні установи можуть ефективно працювати в Україні і бути взірцем у виконанні Божої заповіді — піклування про сиріт та вдів. Це також приклад плідної співпраці недержавної благодійної установи з відповідними державними органами по роботі з дітьми і керівництвом України. Саме співробітникам "Отчого дому" належать законодавчі ініціативи, які привели до суттєвих змін у законодавстві, що стосується діяльності центрів соціальної опіки дитини. Тепер цей досвід, який накопичувався в першу чергу в столиці, втілюється у життя у багатьох регіонах України. Президент Міжнародної благодійної фундації "Отчий пім" є Роман Корнійко .
У фундації є команда вуличного служіння. Крім того є реабілітаційний табір "Острів Скарбів", який розташований на одному з островів на річці Десенка. Кожного літа групу з 35-40 дітей запрошують залишити вулицю та жити в таборі протягом 3-х місяців. Їх забезпечують захистом та любов'ю, навчають правильним взаємовідносинам між собою і дорослими та прививають протилежну нав'язаній вулицею модель поведінки. Звідти, з острову, діти приїжджають на екскурсію в "Отчий дім" і вже на власні очі можуть побачити і отримати реальне розуміння того, де вони можуть опинитися.
Перед тим, як потрапити сюди, діти проходять певні етапи. Як вже було зазначено, спочатку це вуличне служіння, потім — "Острів скарбів", на який потрапляють ті діти, які вже виявили бажання змінити свій спосіб життя. Третій етап для дітей, які пройшли цей шлях реабілітації і кому немає куди більше йти — це безпосередньо центр соціальної опіки дитини "Отчий Дім". В центрі діти живуть близько року. В середньому приймають 12-14 дітей на рік у кінці серпня, після закінчення програми "Острову Скарбів". Завдання Центру полягає у тому, щоб підготувати дитину для життя в сім'ї. Після визначеного терміну з цих дітей формується нова сім'я. Зараз вже сформовано 5 сімей по 10 дітей..
Працює відділ, який займається долею випускників. Деяким старшим дітям запропонували вибір: залишитися у сім'ях в якості старших дітей або обрати самостійне життя. Тих, хто відправляється у самостійне життя, підтримують, виділяється окремий бюджет. Якщо вони десь знімають квартиру, то надається допомага у сплаті за житло у розмірі 50 % від його вартості. Щомісячну стипендію надають для дітей з метою забезпечення гідного життя.
До батьків, які мають бажання взяти участь в програмі сімейного виховання ставляться певні вимоги.
Перша вимога — це мати своїх дітей, тобто мати досвід у вихованні. Друге — любити дітей. Також передбачена реабілітаційна програма для батьків. Двічі на рік, влітку та взимку, заплановані і виїзди в одне з мальовничих місць країни на період від 10 до 14 днів. Такі виїзди передбачають не тільки відпочинок батьків, але й оновлення відносин між подружжям.
Для кожної дитини час адаптації різний, але всі вони знаходять своє місце в цих сім'ях. Одним треба тільки потрапити у сім'ю, і вони гармонійно себе відчувають там, адже давно мріяли про це. Іншим треба якийсь час потертися, звикнути.
Більшість з біологічних батьків не хочуть міняти своє життя, бо знаходяться у полоні горілки і ніяк не реагують на ті зміни, які відбуваються з їхніми дітьми. Але є випадки, коли через змінених дітей покаялися батьки, стали ходити до Церкви, діти повернулися додому. Через деяких дітей змінили своє життя цілі сім'ї. Тобто долі різні, наслідки різні, але є перші позитивні результати роботи з батьками.
Останні роки у фундації триває досить плідна співпраця з органами державної влади, бо без цього працювати було б досить важко. Це служба у справах неповнолітніх, кримінальна міліція — ті, хто має безпосереднє відношення до дітей. Влада усвідомлює: щоб вирішити проблему цих дітей, мають працювати не просто благодійні, а саме християнські організації, які не тільки за назвою християнські, а й працюють за християнськими принципами.
Ще до реорганізації міністерства молоді і спорту між їхнім попередником і Фундацією "Отчий Дім" було підписано угоду про співпрацю. Міністерство допомагає знайти спільну мову з місцевими органами влади. Адже були різні випадки, коли посадовці у регіонах протидіяли, заважали християнським благодійним проектам.
На сьогоднішній день існує усна домовленість і найближчим часом буде підготовлений договір про співпрацю із фондом Віктора Ющенка (тепер — першої леді Катерини Ющенко) "Україна-3000". Разом з цим фондом буде відкрито дитячі центри у регіонах України. Існують партнерські зв’язки з місцевими Церквами, благодійними організаціями. У кожній області України є подібні організації. У Криму, Маріуполі, Новій Каховці та багатьох інших містах" проводять свою роботу організації подібні до "Отчого Дому". [135;4]
Велике занепокоєння викликає ситуація, що складається з випускниками дитячих будинків.
Щороку інтернати поповнюються новими вихованцями, і, на жаль, є тенденція до зростання їх кількості. Нині в Україні є 30000 дітей-бродяг, а також 700 інтернатів, в яких виховується понад 150 000 дітей.
Велику роботу в соціальній сфері з виховання дітей-сиріт та дітей, батьки яких були позбавлені батьківських прав проводять євангельські християни-баптисти. За підтримки закордонних місій та у тісній співпраці з Всеукраїнським християнським сирітським фондом "Струмок" м. Києва створюють дитячі будинки сімейного типу.
Дитячий будинок сімейного типу утворили декілька родин з Першої Рівненської церкви ЄХБ— Зарічнюків, Новосадів, Лебедів. Не так давно навіть світська преса звернула увагу на ці великі самопожертви. І це не дивно, адже таким родинам доводиться співпрацювати з різними державними структурами, а всім відомо, що в більшості випадків це дуже нелегка справа. "В Тамари Олексіївни, — пише про Тамару Лебідь кореспондент обласної газети "Вільне слово" Петро Пєшков, — окрім любові до дітей, виявився ще й педагогічний хист — вона зуміла кожну дитину захопити чимось цікавим і корисним". Розважаючи про цю родину, автор продовжує: "Возлюби ближнього свого". Багато хто знає і повторює цю біблійну заповідь, але, проходячи повз нещасного, і не подумає — ось нагода "возлюбити". Та йдуть далі, минаючи... Не з таких була сім'я Лебедів..."
Працею серед сиріт, які були, або є вихованцями інтернатів, займається вже більше 10 років Ольга Збирун. Вона взяла на виховання двох дівчаток з мізоцького інтернату — Наталку і Оксану. А коли в 1997 році рівненській групі (Ольга Збирун, Ірина Курченко, Зоя Наконечна, Надія Рихлюк) довелося працювати в християнському літньому таборі для дітей-сиріт в м. Переяслав-Хмельницькому, то невдовзі після закінчення табору в Рівному утворився "Вулик". Це був притулок для п'ятьох випускниць 21-ого київського інтернату та двох випускниць з Мізоча. За допомогою Хенка та Аліни Брінк, які оплатили оренду квартири та допомогли її умеблювати, була розпочата велика праця. Нині під опікою "Вулика" є біля 25 підлітків. Разом з Ольгою самовіддано працювали Сергій Морочинський та Олена Сіліч. А тепер її помічниками є Наталка Бурмак і Микола Аліферов.
Служіння для таких знедолених дітей — це робочий день без початку і кінця, без обідньої перерви, без вихідних і відпустки. Саме в цьому знайшла своє покликання— Люба Нестерук. Люба та її чоловік В'ячеслав стали опікунами двох дівчаток — Ольги Балюк, Оксани Свідерської та організаторами дитячого будинку сімейного типу "Ноєв ковчег". Але до цієї праці Люба вирішила залучити багатьох і таким чином відділ сестринського служіння, який вона очолює, став опікуном сирітської школи-інтернату села Верба Дубнівського району.
Школа-інтернат у Вербі, що в Дубнівському районі на Рівненщині, вважається показовою серед подібних закладів. Але саме сюди направляють дітей, з вихованням яких не змогли справитись вихователі інших інтернатів, тому між собою вихованці називають Вербський інтернат "виправною колонією для непокірних". В інтернаті с. Верба, крім постійного проведення біблійних уроків, було зроблено чимало інших добрих справ." За допомогою різних спонсорів було придбано дитячий ігровий майданчик, організована стабільна допомога через придбання харчових продуктів, лікарських засобів, предметів гігієни, білизни, одягу. Дітям дарували виплетені власноруч шкарпетки, рукавички, шапочки, організовували випускний вечір, даруючи при цьому випускникам цінні подарунки. Різдвяні та пасхальні подарунки стали вже традиційними. Неодноразово була надана допомога при проведенні ремонтних робіт. Ще одне надбання у роботі — це канікули, які вихованці проводять у християнських сім'ях.
Служіння серед сиріт не обмежується лише Вербським інтернатом. В Рівному сестринське служіння опікуються також і санаторієм "Новостав", де проживають і лікуються діти, хворі на туберкульоз. За участю спонсорів там було поставлено ігровий майданчик, постійно надається допомога ліками, взуттям, одягом. Проводяться біблійні уроки, гуртки, готуються обіди. На вихідні дітей-сиріт забирають у віруючі родини.
Окремої уваги заслуговує один із останніх проектів який здійснюється за допомоги жертводавців з-за кордону. Цей проект забезпечує підтримку 30 дітей, які втратили батьків і проживають з опікунами або родичами, або які втратили одного з батьків, або ті, що виховуються в багатодітних малозабезпечених сім'ях. Такі діти мають гостру потребу в найнеобхідніших речах. Щомісяця кожна така дитина отримує адресну фінансову допомогу від закордонного спонсора. Крім цього кілька разів на рік діти отримують гуманітарну допомогу у вигляді одягу, взуття, іграшок.[67;15-16]
Однією з форм недержавної соціальної роботи є робота, яку проводять реабілітаційні центри з дітьми вулиці. В наш час гостро стоїть питання щодо дітей тисяч дітей, які живуть на вулицях але батьків яких не позбавлено батьківських прав. Ці діти залишаються "поза законом" — за них ніхто не несе відповідальності і не опікується їхніми проблемами. В інтернат їх не візьмуть через відсутність певного комплекту документів, а утримувати їх в державному притулку дозволено не більше трьох місяців. Ця проблема актуальна не тільки для України, але і для всіх країн колишнього Союзу. З невеликими відмінностями, ріст кількості соціальних сиріт, недосконалість законів, що захищають їхні права, і відсутність форм роботи з цими дітьми — усі ці проблеми, у більшій або меншій мірі, стосуються всіх.
Рис. 8 (За даними Державного комітету статистики)
Зважаючи на перераховані проблеми є багато способів служіння таким дітям. Однією з форм такого служіння є соціальні реабілітаційні центри. Першою проблемою з якою стикаються організатори — відсутність законодавчої бази, яка б пояснила права та обов’язки недержавних організацій, що працюють з соціальними сиротами. Зазвичай це спричиняє натягнуті стосунки з владними структурами, створює перепони в рішенні різних питань. Давайте подивимось на роботу тих організацій які змогли не тільки плідно працювати, але й стали прикладом для державних структур соціальної сфери. "Були часи, коли ми працювали як притулок і приймали в себе дітей, що довгий час жили на вулиці, — розповідає директор Дитячого соціально-реабілітаційного центра "Дитяча надія" Зоя Павеліца. — Більшість з них курили, нюхали клей, вживали алкоголь, деякі кололися. Зрештою ми зрозуміли, що повинні шукати інші форми роботи з цими дітьми, тому що одного або трьох місяців, протягом яких наші влади дозволяють тримати дітей у притулку, зовсім недостатньо для того, щоб допомогти їм повернутися до нормального життя".
Сьогодні центр є єдиним у своєму роді, тому що інститут педагогіки АПН України заснував на його базі школу-лабораторію для проведення експерименту, ціль якого — підтвердити доцільність і необхідність створення й існування подібних установ.
Сам експеримент полягає в тому, що дитина, потрапляючи в центр, проходить комплексну соціальну реабілітацію. Вона містить у собі надання необхідної медичної допомоги, а також навчання екстерном по спеціально розроблених програмах, важливою частиною яких є виховання в традиціях християнської етики і моралі. Також "Дитяча надія" тісно співробітничає з центрами по реабілітації наркоманів і алкоголіків, куди часто направляють на лікування батьків дітей, що знаходяться в центрі. Напрями діяльності реабілітаційного центру розкриті в діаграмі складеній на прикладі центру "Дитяча надія".
Експеримент розрахований на п'ять років, але представники інституту педагогіки, дивлячись на сьогоднішні результати, говорять про те, що він вже удався. Залишається тільки сподіватися, що найближчим часом ця програма буде затверджена на законодавчому рівні і надійде в загальне користування.
Тепер давайте подивимося, що відбувається в інших областях України. Сьогодні ви ніде не знайдете інформації про те, де і скільки існує подібних центрів по реабілітації дітей вулиці. Деякі фахівці, що працюють у цій області, припускають, що їх біля двадцяти. На жаль, через недолік інформації про діяльність більшості з них, а також місця на сторінках журналу, ми не зможемо детально розглянути їхню роботу. Зупинимося лише на служінні — маріупольського центру соціальної реабілітації "Республіка Пілігрим".
Історія його створення і діяльності нетривала, але вже заслуговує окремого дослідження. Його початок був покладений у той момент, коли пастор "Церкви Божої" Геннадій Мохненко почав годувати бездомних дітей. Тепер — це прекрасний, сучасний будинок, через який, тільки за рік роботи, пройшло біля чотирьохсот дітей. Програма центру також унікальна — там проходить своєрідний експеримент "державного будівництва", — коли дітям надається можливість самоврядування. Безумовно, таких служінь катастрофічно мало, щоб покрити всі потреби нашої країни. Але є надія, що по їхніх слідах підуть багато інших і, завдяки загальним зусиллям, вдасться зупинити цю страшну епідемію. [12;24-27]
Важливу роль у справі повернення до нормального життя тих, хто недавно звільнився з місць позбавлення волі, грають центри реабілітації й адаптації. Великі реабцентри в Україні працюють у Донецьку, Маріуполі, Нововолинську, Слов'янську, Острозі. Є декілька в Києві, наприклад, центр церкви "Християнська надія". Всього їх на сьогоднішній день більше сімдесяти.
У листопаді 1998 року організувався перший реабцентр у Бучі з характерною назвою — "Вибір". Спочатку там утримувалися 6—10 чоловік.
Через ряд проблем, які виникали з організацією реабілітаційного центру в м. Київ було вирішено згорнули роботу і перенесли служіння в Бучу, ближче безпосередньо до колоній тих місць.
Чоловічий Бучацький реабцентр "Вибір" сьогодні ще більш виправдує свою назву. Він служить тимчасовою базою — усі хто бажає пройти реабілітацію, направляються спочатку сюди. До речі, направляються не тільки церквами, але часто — і адміністрацією прилеглих колоній, що переконалася в ефективності роботи центрів. "Вибір" приймав максимум до 34 чоловік.
В жіночому реабілітаційному центрі "Вірність", що розташовано не далеко від "Вибору", знаходяться 16 жінок. Деякі — з дітьми, які живуть з ними.
Станом на 2002р. благодійний фонд "Краеутольный камень", поєднує дев'ять реабцентров, розташованих у Київській, Житомирській і Полтавській областях. Там у цілому постійно проходять реабілітацію біля вісімдесяти чоловік. А всього через реабцентри за час їхнього існування пройшло біля п'ятисот чоловік.
За час існування центрів відкрилася ще одна грань служіння реабілітації. Якщо спочатку вони планувались в основному для людей, що звільняються з виправних установ, то зараз більшість мешканців реабцентрів, люди з важкою наркотичною залежністю. Звичайно, грань між тими й іншими іноді буває важко прокласти, тому що багато наркоманів мають судимості, а ті. хто повернувся з "зони", як правило, або раніше, або вже там, стали наркозалежними.
Ще один великий реабілітаційний центр "Скала спасения" розташований на окраїні Донецька. Він утворився через рік після "Вибору" у спеціально придбаному для цих цілей колишньому лікарняному комплексі. На сьогодні там пройшли реабілітацію біля двохсот чоловік. На відновлення прибувають люди з різних міст України: Донецька, Житомира, Запоріжжя, Кривого Рогу, Умані, Бердянська, Маріуполя й інших. Приходять люди, що мають наркотичну й алкогольну залежність (до 25 років), майже половина — Віч-інфіковані. Ще один важливий аспект роботи реабцентрів — це допомога особам, що пройшли реабілітацію, у працевлаштуванні, визначенні місця проживання, передача їх на піклування помісним християнським церквам, де їм буде зроблена необхідна духовна і матеріальна допомога. [122;24-27]
В реабілітаційному центрі "Преображение" що біля м. Кременчуг за час існування центру реабілітацію пройшло приблизно 450 осіб, які змогли докорінно змінити своє життя (біля 70 звільнилися від наркотичної залежності). Центр офіційно зареєстрований як міжнародна громадська організація "Центр соціальної адаптації "Преображение". Мінімальний строк реабілітації шість місяців.[145;7]
Християнська благодійна місія "Розділи з голодним хліб твій", заснована в 1994 році. За час діяльності місії склалися гарні стосунки із школами-інтернатами, спеціалізованими школами для глухих дітей і дітей-сиріт, притулком "Проліски", училищем соціальної реабілітації для дітей-правопорушників. Місія проводить спеціальні акції з роздачею подарунків на Різдво, на початок навчального року, на свято Великодня. Крім іграшок діти одержують християнську літературу, слухають проповідь Євангелія. В училищі соціальної реабілітації місія по понеділках проводить регулярні служіння, куди приходять від 30 до 70 чоловік, а по неділях привозить хлопців у церкву.
Місія "Розділи з голодним хліб твій" також проводить служіння для дітей з вулиць, організовує для них благодійні обіди. Також щотижня проводить благодійні обіди для нужденних громадян міста, знайомить них із християнством через програму "Альфа-курсу". Місія "Розділи з голодним хліб твій" і церква "Рема" надають гуманітарну допомогу школам-інтернатам, лікарням, церквам, реабілітаційним центрам, нужденним людям у Макіївці й інших містах. Велику частину благодійної роботи виконують добровольці — члени церкви. [159;5]
Сім’ї, що утримують прийомних дітей при фінансовій підтримці держави, називаються фостерними, прийомними, чи патронажними. В Україні перші такі сім’ї з'явилися у 2000 році. 80% сімей, що входять у цю організацію, — християнські.
Президентом Київського благодійного фонду "Ліга прийомних сімей", Володимир Кононенко працює вже більше трьох років. Він так характеризує основні завдання роботи благодійного фонду "Ліга прийомних сімей":
"Ми налагоджуємо контакти з тими людьми, які є ключовими в реалізації наших довгострокових завдань. Ми проводимо зустрічі із суспільно-політичними лідерами, щоб заручатися підтримкою. Зараз створюємо центр, що буде займатися інформаційною кампанією, тому що бачимо, що держава не зацікавлена в цьому. У деяких областях є фонди, що працюють по розвитку прийомних родин, і в нас є з ними налагоджені партнерські стосунки. " [136;4]
Є багато країн, де фостерні сім’ї — дуже розвинута практика. У багатьох країнах дитячі будинки — велика рідкість. Якщо батьки виявилися нездатними доглядати за дитиною, то дитина переходить до прийомної сім’ї, а не потрапляє в інтернат.
З 1985 р. в Україні функціонує Адвентистська організація допомоги та розвитку (АОДР), в 1993 р. зареєстрована в Мінюсті України як відділення Всесвітньої організації АОДР. Це незалежна неурядова міжнародна організація, заснована Церквою адвентистів сьомого дня (АСД) наприкінці Другої світової війни. Особливу увагу приділяє соціальному служінню та наданню допомоги населенню, потерпілому від стихійного лиха. Здійснюється в рамках проголошеної Всесвітнім з’їздом Церкви АСД (1990) програми "Глобальна місія". За останні роки українська АОДР здійснила низку акцій: допомога потерпілим від повені на Закарпатті та Волині (одягом, взуттям та продуктами харчування), оздоровлення дітей, що зазнали радіоактивного забруднення від аварії на ЧАЕС, організація безплатних їдалень для малозабезпечених та інше [78; 10-11].[]
Серед нових представницьких спільнот вирізняється Собор незалежних євангельських церков України (на початок 1996 р. налічував близько 40 громад у різних регіонах країни), що складається з недавніх членів євангельсько-баптиських п’ятидесятницьких, пресвітерських громад. Більшість прихильників Собору – молоді віруючі, часто з вищою освітою. Біблійні класи, гуртки молоді, місії цієї спільноти спрямовані на Євангелізаційну, філантропічну та культурно-освітню діяльність.
Крім того, останнім часом з’являються течії "нового протестантизму", які відіграють певну роль в соціальному житті незалежної України [100; 84-95]. До таких церков відносяться харизматичні церкви: Церква Повного Євангелія, Християнська місія "Еммануїл", Церква "Філадельфія" та інші.
"На цьому тлі тисячі вірних, що їх набула створена харизматична київська громада "Посольство Боже" ("Слово Віри"), виглядають, як справжні тріумфатори. Не розумно було б з цього приводу говорити про "підступних сектантів", які затягують у свої тенета простодушних українців, - якщо люди прийшли і залишилися в цій громаді, значить, щось їх там дуже приваблює" – пише у своїй статті В. Єленський [29; 38].
Церква Повного Євангелія "Посольство Боже" в м. Києві, яка нараховує близько 30 тис. членів, веде активну роботу з тими, хто потребує допомоги позбутися нарко- і алкозалежності. Реабілітаційний центр "Любов", який працює при церкві, повертає сотні хворих на наркозалежність до щасливого життя. Непереможне Слово Боже Церква несе тим, хто за свої злочини перебуває у місцях позбавлення волі. Колишні злочинці отримують підтримку і надію, впевненість у своєму майбутньому житті.
При церкві створена громадська організація "Об'єднання християн-підприємців", яка бере на себе посередницьку роль між владними структурами та Церквою через об'єднання християн для захисту від свавілля.
На кошти прихожан-бізнесменів при фонді соціального партнерства відкрито благодійну їдальню "Стефанія", де щодня безкоштовно харчується понад 1000 чоловік. Здебільшого це люди, позбавлені житла, малозабезпечені. У церкві функціонують багато інших служінь. Серед них: "Служіння милосердя", "Дитяче", "Молитовне", "Для безпритульних дітей", "Служіння сурдоперекладу", "Служіння зцілення", християнський молодіжний центр "Шлях", "Служіння для народів Закарпаття" тощо. Це газета "Слово віри", телепередача "Оазис серед хаосу", програма "Мир вашому дому" з циклу "З любов’ю". Заснована християнська "Лінія довіри", яка працює цілодобово та безкоштовно. За допомогою сюди звертаються люди різного віку, соціального рівня, одинаки, сімейні та інші. Працівники лінії довіри – психологи, медичні працівники, студенти духовних семінарій. Статистика свідчить, що на основі Слова Божого вдається знизити рівень злочинності та порушень моральних норм, зняти психологічні стреси у людей, які опинились у різних критичних обставинах, та послабити соціальну напругу в суспільстві. Окрема увага приділяється жіночому служінню.
За останні десять років євангельські громади поповнилися сотнями, навіть тисячами новонавернених віруючих, для яких належність до помісної церкви, - хай то баптистська чи харизматична, – виявилась не просто привабливою, але стала важливим чинником впливу на подальше життя. Усе це спонукало провести дослідження соціального обличчя протестантських церков за місцем проживання, а саме м. Рівне. Це дослідження проводилось у квітні-травні 2004-го рр. складалось із включеного спостереження, тематичних інтерв’ю та опитувань. У ньому взяло участь 100 респондентів-віруючих громад таких найчисельніших на Рівненщині протестантських напрямків, як євангельські християни-баптисти, євангельські християни, харизматична церква Повного Євангелія.
На основі соціологічного дослідження вдалося з’ясувати, що основний склад громад на цьому етапі сформований з людей які в минулому вважали себе невіруючими (43% опитаних), або вірними Православної церкви (35% опитаних). При цьому останні часто зазначали, що їх належність до православ’я була номінальною. Один респондент наприклад висловився так: "Я думав, що я православний, але тепер розумію що я був невіруючим." 10% віднесли себе до поза конфесійних віруючих і вірних інших конфесій (Адвентисти тощо). Лише 8% опитаних відповіли, що є членами євангельської церкви з дитинства, оскільки до неї належали їхні батьки
Це свідчить про значне оновлення протестантського середовища в Україні протягом 90-х років ХХ ст. Фактично понад 90% сьогоднішніх вітчизняних протестантів є віруючими євангельських церков у першому поколінні і проходять початковий етап соціалізації у громадах: середній стаж членства – 4-5 років. Під час проведення соціологічного опитування серед респондентів, членів протестантських громад (ЄХБ, харизматична церква Повного Євангелія "Осанна", п’ятидесятницька громада, що в м. Рівне) було проведено аналіз станом на квітень-травень 2003-2004рр. і зроблено такі висновки: Серед членів общин переважають жінки, що яскраво виражено на діаграмі соціально – демографічного портрету опитаних.
Рис. 8. Соціально – демографічного портрету опитаних
За віком члени протестантських церков, згідно з даними опитування, поділяються так як зазначено у діаграмі
Рис. 9. Вікова структура протестантських церков
Соціально-значущим аспектом діяльності протестантських Церков в Україні, є те, що вони в даний період виявились здатними задовольняти ряд актуальних потреб людей насамперед на особистісному рівні, реалізуючи такі важливі функції релігії, як світоглядна, комунікативна та компенсаторна. Протестантська громада виступає окремим соціально-релігійним середовищем, в якому відбувається формування світогляду віруючого.
6. Місіонерська діяльність протестантських церков в період незалежності України
Неабияку роль у зміцненні позицій сучасного протестантизму відіграє поступове зростання пропагандистської та місіонерської активності конфесії. За якихось 5-6 років протестантські церкви створили вже 95% усіх зареєстрованих в Україні релігійних місій, діяльність яких спрямована на релігійне пробудження в країні, передусім серед молодого населення. Місіонерство, форми і методи якого у протестантизмі завжди були різноманітними і витонченими, за умов відсутності релігійних утисків стає особливо ефективним. Сьогодні — це найрезультативніший, після сімейного виховання, засіб поповнення релігійних громад. У неопротестантському середовищі через місіонерство відбувається прихід майже третьої частини прозелітів.
Ідейна програма протестантських місій передбачає уникнення суперечностей між прихильниками певних протестантських течій; натомість робиться акцент на актуалізацію фундаментальних релігійних ідей та засад, спільних для всіх християнських конфесій. Таким чином, у діяльності місій, окрім власне євангелізаційних завдань, передбачається також здійснення конкретних екуменічних кроків, що, на думку багатьох лідерів, є важливою умовою підвищення авторитету протестантизму. Тому місії, використовуючи практичні форми роботи, безпосередньо спрямовані на невіруючих або прозелітів (публічне відправлення культу із залученням якомога більшої кількості сторонніх осіб, проведення релігійних форумів, фестивалей, масових сеансів зцілення або інших заходів), виступають також ініціаторами міжконфесійних конференцій, молодіжних з'їздів, спільних культурних акцій. Щоправда, подібні ініціативи поширюються здебільшого на протестантське середовище і майже не стосуються (окрім якихось офіційно-парадних заходів на зразок зустрічей з президентами країн або "круглих столів" у різних урядових інстанціях)-православних, католиків, віруючих інших релігій.
Водночас в останні роки зростає питома вага тих, хто приєднується до протестантських громад внаслідок їхньої місіонерсько-євангелізаційної активності. Хоча цей канал навіть у свідків Єгови, де місіонерська діяльність вирізняється винятковою наполегливістю і винахідливістю, дає, за деякими підрахунками, не більше чверті всього приросту "видимої організації" [97; 15-16],він стає дедалі ефективнішим. Щонайменше, змінюється обличчя неофітів, які стають членами протестантських спільнот. Раніше це були здебільшого "формальні християни", яких не задовольняла "духовна температура" православних або католицьких парафій, особи, для яких особливу цінність мала філантропічна програма протестантизму. Тепер усе помітнішими серед новоприбулих стають вихідці з умовно кажучи, середнього класу, а також ті, кого приваблюють засадничі принципи і спосіб життя протестантизму, його раціоналізм і євангелізм.
"Серед душ, які пробуджуються, - зазначалося у звітній доповіді 22-му з'їзду євангельських християн-баптистів (1994 р.), - багато людей освічених, серед яких: лікарі, юристи, педагоги, вчені, військові, люди, що займають високі громадські посади, політики, письменники та інші...".
Протестанти створили переважну більшість всіх офіційно зареєстрованих в Україні релігійних місій.
Місіонерські союзи виробили свою спеціалізацію й адресності: деякі з них працюють з ув'язненими, з людьми, що мають відхилення у поведінці, інші – серед молоді, особами похилого віку, у лікарнях і т.п. Вони здійснюють досить масштабну соціально значиму роботу, що разом з тим, як було задумано ще на початку змін, обов'язково повинне супроводжувати служіння евангелізації.
Так, при Всеукраїнському Союзі об'єднань євангельських християн-баптистів 30 січня 1998р. у Державному комітеті України у справах релігій зареєстрована Християнська духовно-благодійна місія "Промінь світла". Діяльність місії розповсюджується на території всієї України [90; 40]. Голова правління місії "Духовна і благодійна опіка в місцях позбавлення волі" Архієпископ Львівський і Галицький Августин підкреслює: дякуючи нашій співпраці конфесії можуть краще дізнатись один про одного. На даний час в державних органах зареєстрована місія тюремного служіння, яка входить в Міжнародну Асоціацію тюремного служіння (МАТС). Є правління, до якого входять представники дванадцяти конфесій, що стали засновниками Місії. Виконавчим директором є Юрій Васильчук, за статутом йому надані повноваження для оперативності та зручності в роботі. "Ми рухаємося в декількох напрямах. Зорієнтувати наші можливості на місцях, розібратися в конфесійній карті України для того, щоб уникнути конфліктів та дублювання в тюремному служінні, а також налагодити доброзичливу співпрацю зі всіма реально працюючими локальними служіннями – є нашим завданням. Вже пройшло декілька зустрічей, на яких не було ніякого протистояння та протиріч. Друге — ми налагоджуємо, координовану, плановану і контролюючу систему гуманітарної допомоги. Наша ціль — стати не альтернативним служінням в місцях позбавлення волі, а об’єднати, координувати і підтримувати зусилля всіх служінь, які є на сьогодні в Україні, не залежно від того, до якої конфесії вони належать", — підкреслює у своїй розмові Голова Правління Місії "Духовна і благодійна опіка в місцях позбавлення волі" Архієпископ Львівський і Галицький Августин. [91;66]
Сучасна Україна – багатоконфесійна держава, в якій за даними Держкомрелігії України активно діє близько 26 тис. релігійних організацій, церков, конфесій, течій, напрямів. При цьому характерною особливістю української релігійної палітри є те, що її формування відбувалося не лише за рахунок історичних національних церков та конфесій, а й під всезростаючим впливом активної місіонерської діяльності закордонних релігійних організацій та центрів. Так, якщо протягом 1996 року Україну відвідало близько 3000 тис. представників закордонних релігійних центрів, то починаючи з 1999 року, їхня загальна чисельність що року сягає далеко за 10 тис. осіб.
Протягом останнього десятиріччя ХХ ст. нетрадиційні для України релігійні організації збільшили свою загальну чисельність майже у 19 разів [98; 50].
Символічний День єднання християнських Церков під гаслом "З любов’ю збудуймо Україну" провела Львівська міська адміністрація. "Цей день примирення для нас усіх повинен стати днем очищення, днем прощення, бо тільки в такий спосіб ми зможемо стати вільними й повернути рівновагу в наше спілкування з ближніми", – такі слова були у зверненні глави УГКЦ до віруючих всіх конфесій міста Львова. В цій акції брали участь представники УПЦКП, УАПЦ, ХВЄ , ЄХБ та інших релігійних громад [80; 6].
Такі акції єднання релігійних громад характерні для багатьох міст України. Зокрема, у м. Рівне було проведено акцію під гаслом "Хода в ім'я Ісуса Христа", яка з 2001 року здійснюється уже п’ять років поспіль.
Дослідження, проведене О. Назаркіною, показало, що 67% опитаних протестантів уперше відвідали громаду за запрошенням чи родичів знайомих, 18% відгукнулися на рекламні оголошення в ЗМІ чи в рекламно-інформаційних буклетах, 8% випадково почули проповідь під час євангелізаційних кампаній.
Наприкінці 1980-х – на початку 1990-х рр. досить масштабна підготовка українських місіонерів в Україні часто здійснювалася саме по західному зразку, причому викладачі – здебільшого північноамериканські місіонери – придбали свій досвід під час роботи серед племен Уганди, Кенії, у країнах Північно-Східної Азії[139; 7].
Традиційна релігійність часто розглядається представниками піздньопротестантських громад, як перешкода їхній місіонерської активності. Зокрема, старший пресвітер ХВЄ Закарпатської області так оцінив ситуацію у своєму регіоні: "Закарпаття зберегло свої храми. Люди продовжували відзначати релігійні свята. Релігійність є серйозною перешкодою для дійсного звертання людей до Бога."
Цікавим на наш погляд є питання про участь іноземних місіонерів в релігійному житті України. Проблема місії опиняється в центрі суспільної уваги тільки тоді, коли мова йде про протидію євангелізаційним зусиллям релігійних співтовариств іноземного походження або місіонерській активності нових релігійних рухів. Можна стверджувати, що проблема євангелізації сприймається церквами швидше на рівні усвідомлення необхідності придушення чужої діяльності, ніж у контексті розгортання своєї.
Одинадцять років тому до Києва приїхали Мік і Деліз Стоквелл. Сьогодні Мік Стоквелл — стратегічний координатор Південної баптистської конвенції (ПБК) в Україні, Білорусі та Казахстані. У Харкові його основним завданням була координація служіння ПБК в області. Мік Стоквелл так розповідає про деякі аспекти своєї праці в Украні: "Говорячи про плани на майбутнє, можу сказати, що їх у нас багато. Вже розпочалася робота серед військовослужбовців. Військові складають значну частину населення України, і для того, щоб працювати серед них, потрібна особлива підготовка. Ще одним напрямком нашої роботи є медичне служіння. Це хороший метод євангелізації — подавати медичну допомогу і свідчити людям про Бога. Одним із важливих наших проектів є заснування традиції президентських молитовних сніданків (за прикладом тих, які проходять в Америці. Україна — стартова площадка місіонерства, стратегічний центр служіння, багато богословських навчальних закладів, хороші служителі, багато ідей і можливостей, і завдяки цьому у нас є можливість надавати допомогу іншим — Росії, країнам Середньої Азії. В Україні проводимо підготовку місіонерів і виробляємо стратегію, як досягати великі міста (70 % населення].
В Україні відбулася "помаранчева революція", і увага всього світу була прикута до вашої країни — це стратегічне місце між Азією, Сходом і Заходом." Кожен місіонер — особистість, у кожного — свої духовні дари. Кіт Вофорд, місіонер у Харкові, Майк Рей у Дніпропетровську — наставник і вчитель. Шеннон Форд у Львові бере у роботі з відкриття нових церков. У Криму серед татар працюють місіонери, у яких свій підхід. Джоуел Регенс керує новою навчальною програмою в Київській богословській семінарії. .кожен місіонер працює у своєму регіоні по-своєму.[22;50]Сем Тейлор з 1999 року бере безпосередню участь у проекті "Київ-25". Суть цього проекту полягає у створенні 25 нових церков. [21;40-41]
Міжнародне Товариство Євангельських студентів - група християн, яка працює із студентами університетів України. Товариство є підрозділом Міжнародного Товариства Євангельських студентів з центром в Оксфорді, Англія. Ця організація має осередки в 145 країнах світу. Вперше американці прибули в Україну з метою заснувати осередки Товариства у 1989 році. Це було у часі культурного обміну між Київським державним університетом та Християнським товариством Inter-Varsity зі США. Однак офіційний статус в Україні було отримано в 1999 році. Організація в Україні має 9 іноземців та 19 українців. Вони працюють в усіх областях України: західний регіон (до нього входять 6 областей західної України), центральний (Київ), південний (Одеса, Миколаїв, Херсон, Крим) та східний (Харків, Донецьк, Луганськ). Робота ведеться у 4 різних групах, є національний підрозділ, який займається адміністративними, навчальними питаннями та розподілом. Місіонерська праця проводиться серед студентів університетів (академії, університети, інститути, коледжі). В західній Україні немає осередків у коледжах. Переважно проводиться робота з тими студентами, які є членами нашої організації, надається підтримка у пізнанні Слова Божого та налагоджуються контакти з іншими студентами. Основний принцип діяльності організації полягає в тому, що самі студенти проводять місійну діяльність серед своїх одногрупників чи однокурсників. Студенти навчаються як проводити заняття з вивчення Біблії, та заохочують до цієї справи своїх друзів. Мета — організувати студентів не лише до лідерства в університетах, та у групах Товариства Студентів Християн, але й до того, щоб вони продовжували свою діяльність після закінчення університету, у своїх церквах, та продовжували жити за ради Христа у всіх сферах своєї діяльності: чи це бізнес чи християнське місіонерство. У заходах приймають участь представники різних конфесій. Це те що будує мости між різними деномінаціями та конфесіями християнської віри." [163]
Наведемо результати аналізу публікацій, присвячених місіонерській діяльності закордонних релігійних організацій в Україні. Із 72 публікацій 1993-1997 рр., розміщених в українських газетах та журналах, тільки 3 публікації присвячені євангелізаційній діяльності історичних церков. У решті мова йде про активність закордонних місій або нових релігійних рухів (серед них - одне заперечення, 18 нейтрально-інформаційних статей, 6 стримано-співчуваючих і 44 викривально-агресивних).
Суспільно-політичні угруповання, особливо націонал-радикального спрямування і ті, що прагнуть до слов'янської єдності, також дуже рішуче націлені на витіснення нових для України релігій та іноземних місіонерів. Водночас у певних сегментах суспільної думки формується так званий "інтелектуальний антипротестантизм", який пов'язує ледве чи не всі проблеми сучасної України з американо - протестантською присутністю.
Однак соціологічні дослідження свідчать швидше про байдуже, ніж вороже ставлення до закордонних місій. Зокрема, згідно з дослідженнями, здійсненими 1997 року в Києві, думку про те, що "закордонні конфесії треба заборонити" - поділяють лише 17,6% респондентів, а 38,5% стверджують, що їм байдуже, діють, вони чи ні, 36,5% - не моґли відповісти на запитання.
На сьогодні суспільна думка стосовно місіонерської активності іноземців, ще попереду. Слід відзначити, що. по-перше: сприйняття, українцями євангелізаційних впливів більш-менш толерантне (в країні не було варварських акцій, як у деяких пострадянських країнах, також не було і обмежень та заборон на урядовому рівні). А по-друге: у свідомості ієрархів та служителів історичних церков все більше переважає розуміння того, що піднесення власної духовної традиції неможливе шляхом приниження традицій чужої [72; 3].
На місіонерській ниві на теренах України трудяться багато протестантських громад, серед них місіонерська церква "Херсонський степ", що в місті Складовську. "Місіонерство для нас не затерта тема про яку ми вимушені говорити раз-пораз. Місіонерство - це наша головна робота! Праця на територіях, де працюють наші місіонери далеко не закінчена. Потрібно зробити багато більше зробленого. Попереду – проповідь Євангелія на нових територіях та відкриття нових помісних церков. Наше посвячення кріпне з року в рік, адже Ісус призвав Церкву для спасіння народів. Ми повинні і зможемо вплинути на світ! Мільйони людей по всій землі мають потребу в свободі. На жаль, не багато з них розуміють, що істинна свобода набувається при пізнанні Слова Божого. Ми живемо в дивний час виконання пророчого слова про те, що земля наповниться пізнанням слави Господа, як води наповняють море" [147; 5].
На карті Скадовського району двадцять три села охоплені працею місіонерів церкви "Аллілуйя". Щотижнево місіонерські групи виїжджають в села Петрівка, Шевченко, Красне, Таврія, Труд; проходять домашні групи вже з місцевими служителями в селах Антонівка, Тарасівна, велика Андронівка. Центральна церква в Скадовську продовжує допомагати групам, організованим в селах для того, щоб вони виросли в самостійні помісні церкви.
В Дніпропетровському регіоні іде велике пробудження серед молоді і підлітків. Створюються мобільні євангелізаційні команди і місіонерські групи, які несуть світло Євангелія також в мусульманські країни. З цією метою відкрито Біблійну семінарію на базі церкви "Блага Вістка" в Дніпропетровську для підготовки служителів.
Поширюється євангельське служіння серед ув’язнених. Сьогодні в деяких в’язницях регіону функціонують церкви. Християни допомагають ув’язненим гуманітарною допомогою, духовною літературою, віруючі в ув’язненні проходять біблійний відео курс Міжнародної школи служіння.
Cлав’янське Євангельське Товариство (СЄТ) розширює своє служіння в Україні, співробітники місії за участю помісних церков проводять євангелізації, розповсюджують духовну літературу, надають гуманітарну допомогу. В Різдвяні свята місія СЄТ відвідала дитячий дім-інтернат в с.Великополовецьке. Окремі служителі постійно відвідують інтернат, проводять з дітьми біблійні уроки, до служіння цієї місії долучається ляльковий театр Другої Київської церкви, де діти з великою цікавістю дивляться різдвяні вистави та інші вистави на біблійні сюжети. Співробітники місія СЕТ регулярно відвідують церкву "Свобода", що знаходиться на території в’язниці неподалік від м. Черкаси. В цій церкві 27 членів, є новонавернені, які готуються до хрещення. Церква має дім молитви, в якій несе пресвітерське служіння А. Перепелиця. [120;2]
Протягом п’яти років на базі церкви "Блага вістка" діє духовно благодійний фонд "Добробут", завдячуючи якому дитячі будинки отримують подарунки на Різдво. Разом з міським комітетом у справах сім’ї та молоді у Дніпропетровську та інших містах регіону фонд проводить профілактичну роботу, направлену на боротьбу з наркоманією. Щорічно літом проходить музичний фестиваль за участю християнських груп під гаслом "Молодь України проти наркотиків" [150; 5].
Плідну роботу на місіонерській ниві проводить церква "Блага вістка" м. Черкаси. Завдяки діяльності місіонерів цієї церкви було організовано церкви в містах Сміла, Канів, Чорнобай. На сьогодні церква "Блага вістка" організувала 17 дочірніх служінь в області.
Як в середині церкви, так і за її межами функціонують різноманітні служіння. Інститут підготовки християнських лідерів вже не один рік випускає бакалаврів богослов’я. Служіння "В подружжі на все життя" проводить активну роботу з сім’ями направлену на їх відновлення. Служіння бізнесменів "БСБ" – бізнесмен в служінні Богу об’єднує ділових людей церкви для навчання ведення бізнесу опираючись на засадах християнських принципів, а також має мету створити Асоціацію ділових людей, у яку можуть вступити бізнесмени міста та області, не залежно від того, християни вони чи ні. Для більш систематичної та успішної місіонерської роботи в церкві було організовано місіонерській відділ. Вагому частину у цій роботі займає школа місіонерів "Вогонь пробудження". В програму входить, як теоретичне так і практичне навчання [124; 5].
Місіонерське товариство "Cвітлo на Сході" почало свою роботу в Україні в 1991 році. Основними напрямками роботи місії є поширення Євангелія, благодійна, просвітительська й освітня програми, що сприяють духовному відродженню України.
Журнали "Вера и Жизнь", "Менора", "Тропинка", "Стежинка" поширюються серед більш ніж 150 тис. передплатників, а книжковий фонд місії нараховує близько 120 найменувань. Журнали і книги видаються на пожертвування і поширюються безкоштовно серед читачів, багато хто з яких знаходяться в будинках старих, дитячих притулках, лікарнях, незаможних родинах, проходять військову службу або знаходяться в місцях позбавлення волі.
Двоє зі співробітників дитячого відділу місії ведуть постійну роботу з дитятами-сиротами і безпритульниками. Молодіжний клуб нараховує близько 150 підлітків. Місія видає християнський інтернет-журнал "Вертикаль" для молоді. Ціль проекту — проповідь Євангелія. Для досягнення цієї мети підпорядковані основні публікації журналу. Однак, поряд з євангелізацією журнал веде і культурно просвітницьку роботу. Ціль месіанського відділу місіонерського товариства "Світло на сході" є пошук шляхів зближення і встановлення зв’язків між християнськими церквами і месіанським єврейськими общинами.
В Україні нараховується більш 65 тис. сліпих. На студії звукозапису місії йде підготовка літературно-музичних програм на аудіокасетах для людей з повною або частковою втратою зору і для дітей. Крім того, створені групи допомоги, що регулярно проводять зустрічі з інвалідами по зору.
Місія підтримує зв'язки з благодійними закордонними організаціями, силами яких здійснюються збір одягу, продуктів харчування, медичного устаткування й іншої гуманітарної допомоги. Регулярна допомога надається лікарням, товариствам інвалідів, об'єднанням багатодітних сімей, родинам, що втратили годувальника і виховує дітей-інвалідів.
Наприкінці 2001 року при місії була заснована Всеукраїнська християнська асоціація медичної, духовної і соціальної допомоги. Метою створення асоціації є координація християнських фахівців для підтримки духовного, тілесного здоров’я населення України. На сьогодні в медичному центрі місії іде активна робота по наданню допомоги окультнозалежним людям, з алкогольною і наркотичною залежністю, жінками з пост-абортним синдромом.
Асоціація місіонерських церков євангельських християн України створена влітку 1999 року і стала займатись реалізацією планів, закладених у стратегію розвитку МГБХО "Надія-людям" м. Рівне. Вона об’єднує євангельські церкви які були засновані в результаті служіння різних місіонерських груп, з метою прославлення Бога через учнівство та місію. АМЦЄХУ поширює місіонерське бачення шляхом організації нових церков в Україні та за її межами і надає всебічну допомогу церквам, які входять в Асоціацію, у формуванні місіонерського бачення і його реалізації. Церкви об’єднано не за принципом ієрархічного підпорядкування, а на основі єдиних принципів служіння і спільних цінностей.
Для налагодження більш тісних контактів між церквами проводяться зустрічі місіонерських команд і церковні місіонерські конференції, всеукраїнські та регіональні пасторські зустрічі, спільні між церковні євангелізаційні проекти, у тому числі дитячі і молодіжні християнські табори. Уже кілька років у рамках Асоціації діє проект "Місіонерська інтернатура" - проходження студентами християнських навчальних закладів літньої практики й інтернатури після завершення навчання.
З 1991 р у м. Рівне була створена одна з перших місіонерських церков – "Община Доброго Пастиря". Через кілька років підготовлені в церкві лідери почали організовувати групи з вивчення Біблії в населених пунктах Рівненської області, на базі яких згодом виростали нові церкви. Паралельно місіонерська робота велася в західних областях України, а з 1998 р - у Східній Україні. В даний час близько 30 новостворених церков євангельських християн увійшли до АМЦЕХУ, крім того, місіонери працюють над створенням церков у більш ніж 10 інших населених пунктах.
У Харківській області ведеться місіонерське служіння серед циган. У м. Мерефа створена циганська національна церква "Девлеско дром" ("Божий шлях").
Майже всі місіонери мають духовну освіту або ж навчаються в християнських навчальних закладах. У церквах і групах проводяться заняття по програмі внутрішньоцерковної освіти, ведеться робота з дітьми та молоддю, розвиваються соціальні проекти (гарячі обіди для малозабезпечених, допомога інтернатам, реабілітаційний центр для наркоманів тощо).
У багатьох церквах регулярно проводяться місіонерські конференції та семінари, спрямовані на формування у віруючих місіонерського бачення, члени церков дають молитовні та фінансові обітниці віри.
У січневі дні 2005 року відбулося відкриття офісу християнської місії "Спадщина", яка офіційно розпочала свою діяльність ще в жовтні минулого року. Сама назва вже говорить про мету і завдання цієї організації — передання духовної і педагогічної спадщини лідерам дитячого служіння, щоб вони, в свою чергу, вміли донести божественні істини наступному поколінню. Місія прагне підтримувати і розвивати служіння таборів у селах та містечках Рівненської області, а також післятабірну роботу: недільні школи, підліткові клуби "Майбутнє України" та інші види дитячого служіння. Така підтримка відбуватиметься шляхом навчання вчителів недільних шкіл та християнських підліткових клубів, наставників християнських таборів. Професійна підготовка проходить у заочній школі удосконалення дитячих служителів 2-3 суботи в місяць. Здобувати знання і удосконалювати свої навички тут можуть не тільки початківці, а й вчителі зі стажем, директори, тому що програма навчання розрахована на лідерів трьох рівнів.
Ірина Курченко, директор місії "Спадщина", зауважує, що важливим завданням організації є показати цінність дитячого служіння в церкві, як майбутнього України, запросити на це служіння більше посвячених лідерів, сприяти їх духовному та професійному зростанню. "Ми хочемо, щоб більше дітей і підлітків приходили до Ісуса Христа, віддавали Йому свої серця, поповнювали місцеві церкви, духовно зростали, щоб їх життя в Христі було повноцінним. Дитячі лідери повинні вміти розповісти підростаючому поколінню, яке, звичайно, піддається впливу розбещеного світу, про небезпеку алкоголю, наркотиків, куріння, вільного сексу." Співпраця з місією допоможе сільським громадам краще організувати дитяче служіння, а відтак церкви поповнюватимуться молодими людьми.
Організатори "Спадщини" мають чималий лідерський досвід. Ще у 1989 році у Рівненській області почав працювати перший християнський табір "Ноїв ковчег". До 1999 року діяло вже 7 таборів. Проте знаходились вони при великих громадах області. Потерпали сільські церкви, які мали меншу можливість фінансування табору на навчання наставників. Але у 2000 році з'явився більш доступний метод євангелізації дітей — денні табори. Це спонукало організовувати навчальні семінари для підготовки дитячих служителів. Лише через два роки при Обласному об'єднанні церков ЄХБ, засновується відділ "Християнські табори Рівненщини", який згодом трансформувавcя у місію.
"Спадщина" співпрацює з багатьма всеукраїнськими та міжнародними організаціями, в центрі уваги яких також знаходиться дитяче служіння. [126;5]
В Україні розпочато нове місіонерське служіння- лялькове, яке діє при Донецькому Регіональному Центрі "Духовное возрождение". Особливий успіх це служіння має серед дітей в християнських церквах, дитячих будинках, притулках, лікарнях дитячих, таборах та школах. "Наша мета, - говорить С. Марченко, керівник старшої групи лялькового служіння, - іти і нести невіруючим людям, в першу чергу дітям Благу звістку".[134;2]
Важливу роль у розповсюдженні ідей християнства, духовних цінностей Біблії, проповідування Слова Божого, християнського віровчення та моралі серед громадян України, насамперед молоді, виконує місія "Україна для Христа"- керівник С. Бутенко.
Для виконання цієї мети місія працює в декількох напрямках.
Одним із найзначніших є студентський рух КЕМПУС. Слово "кемпус" походить від англійського "сатриз", що в перекладі означає "університетське містечко". КЕМПУС є міжнародною організацією, а в нашій країні він діє як Клуб Енергійних Мислячих По-новому Українських Студентів. КЕМПУС працює в університетах Києва, Львова, Донецька, Харкова, Одеси та Воронежу, розповсюджуючи Слово Боже серед студентів — тих, хто в майбутньому буде обіймати керівні посади в нашій країні. Окрім команд, що працюють у вищезгаданих містах, є також команда ЛІНК. Вона відвідує університети, в яких ще не створено постійної команди КЕМПУС. На сьогодні це 15 міст, які ви можете бачити на мапі. Тут є невеликі групи віруючої молоді, які проповідують Слово Боже у студентських містечках. ЛІНК подає духовну, моральну та емоційну допомогу цим групам.
Команда, що працює з фільмом "Ісус", — ще один важливий напрямок роботи цієї місії Адже саме завдяки цій праці сотні тисяч людей змогли почути і зрозуміти Євангелію. В команді задіяно близько 30 людей, завдання яких полягає в тому, щоб у співпраці з помісними церквами організовувати покази фільму "Ісус" по всій Україні. Активно діяти цей проект почав з 1999 р. За цей час фільм було показано у більш ніж 4 тис. населених пунктах. Завдання проекту полягає в тому, щоб кожному мешканцю України дати можливість почути, побачити та прочитати Євангелію.
З 2002 р. місія започаткувала проект "Сімейне Життя", мета якого — допомогти зрозуміти та застосовувати незмінні Біблійні принципи для налагоджування міцних сімейних стосунків. Сьогодні в цьому проекті працює дві команди: перша — подружжя Скат та Сімп Стемпл. Вони проводять сімейні конференції "Незабутні вихідні удвох" в центральній частині України. Друга команда — Біл та Колін Томас і Володя та Олена Лосєви, які працюють у Львові та по всій Західній Україні.
Також у рамках місії "Україна для Христа" працює проект "Молодь на роздоріжжі", завдання якого — підготовка фахівців для роботи з підлітками та молоддю з питань формування характеру та виховання моральних якостей, профілактики СНІДу та інших хвороб, що передаються статевим шляхом. Основним методом досягнення мети є проведення чотириденних семінарів за навчальним курсом "Життя на роздоріжжі". На семінари запрошуються вчителі, медики, соціальні та молодіжні працівники, тобто всі, хто працює безпосередньо з підлітками та молоддю. Програма "Молодь на роздоріжжі" вже затверджена Міністерством Освіти та внесена до списку факультативних занять середньої школи.
Все вищезгадане стосується основних напрямків роботи місії "Україна для Христа". Однак це ще далеко не все, чим займається місія. В нашому швидкоплинному світі технічний прогрес набирає обертів, з'являються нові перспективи, можливості; всі, хто прагне нести Слово Боже, повинні швидко реагувати на ці зміни та використовувати нові можливості.
Навесні 2005 року місія "Україна для Христа" спільно зі Спілкою Кінематографістів України провела перший християнський кінофестиваль "ДАМАХ". "Ратаїі" у перекладі з давньоєврейської означає метафору трансформації, перетворення, що ближче за змістом до російського "преображение". Особливість цього кінофестивалю полягає в тому, що він формує програму з короткометражних фільмів "духовного досвіду". Йдеться про твори, в яких автори зосереджують увагу на основних категоріях духовного життя людей. Важливо те, що учасниками фестивалю стали переважно молоді кіномитці, і хоча це була перша спроба і кількість представлених духовних фільмів не була значною, ми сподіваємось, що в наступні роки зможемо говорити про реальну наявність духовного кіно в Україні. [101;38-39]
У роботі, направленій на збільшення чисельності громад протестантських церков, використовуються різні методи і форми інформування. Цікаві висновки можна зробити на основі аналізу проведеного опитування респондентів, що є членами протестанських громад м. Рівне, яке було проведено в 2004-2005рр. склалася така картина:
на запитання "За яких обставин Ви вперше відвідали протестантську церкву?" більшість (57% опитаних відповіли, що їх запросили родичі або знайомі, серед них 10% у дитинстві).
20% - прийшли по рекламних оголошеннях ЗМІ;
9% - випадково почули під час євангелізаційних акцій;
7% - привели особисті духовні потреби;
3% - збіг обставин;
4% - особисті та сімейні проблеми.
Рис. 10. Аналіз обставин приходу до церкви
Питання "Чи намагаєтесь ви залучити людей до церкви?" отримало досить резонансні відповіді, а саме:
42,4% - роблять це іноді;
32% - доволі часто;
19% - активно і постійно;
6,3% - дуже рідко;
0,3% - не намагається.
Рис. 11 Динаміка залучення людей до церкви
Серед основних причин, які приваблюють в церкву респондентів такі:
85% - можливість спілкування з Богом;
63,5% - спілкування з віруючими;
47% - нести служіння;
37,7 – душевний спокій;
26,7% - пізнання вищої Божої істини;
10,7% - особисте самовдосконалення.
Щодо служінь які респонденти хотіли б виконувати в церкві, то 36% задоволені тим що є; 26% бажає працювати у християнській місії; 11% бажає нести хорове та музичне служіння; 8% прагнуть бути пасторами; 7% керувати місіями.
На даний час 72% опитаних несуть служіння: 19% музичне та хорове служіння; 16% проповідування; 8,3% робота з дітьми та молоддю.
Варто зазначити, що на питання "Ваше ставлення до діяльності християн інших конфесій" - схвально відгукнулись 79% респондентів, 20% - висловили нейтральне ставлення, агресивно налаштованих 1%.
Рис. 12. Тенденції співпраці конфесій
Місіонерська діяльність водночас сприяє піднесенню рівня релігійно-общинної активності віруючих, оптимізації внутрішнього життя у самому протестантизмі. І хоча кількість пасивних членів, так би мовити "зовнішніх, номінальних християн", у ньому завжди була значно меншою, ніж у православ'ї чи католицизмі, тенденція на подальше посилення культової, проповідницької, євангелізаційної завзятості кожного окремого члена церкви сьогодні виявляється все виразніше. Міцна дисципліна, виразність релігійної домінанти у свідомості та поведінці більшості членів громад, що спричиняє їхню винятково високу активність, робить протестантизм попри невелику питому вагу дуже помітним чинником релігійного життя України.
7. Роль протестантів у освітньому та культурному житті України
Одним з найважливіших завдань успішної розбудови України, як незалежної демократичної правової держави, що сприятиме її входженню як рівноправного члена до світової та європейської спільноти, є духовно-моральне виховання молодого покоління. В Україні здійснюється певна робота, спрямована на духовно-моральне виховання молодого покоління. Такий досвід уже накопичено у Львівській, Івано-Франківській та Тернопільській областях, а з 1999 року на Рівненщині в державних школах почав викладатися новий предмет "Християнська етика". Зважаючи на його позитивні результати, 24 березня 2000 року Рівненська обласна рада прийняла рішення "Про запровадження предмета "Християнська етика" в загальноосвітніх школах Рівненської області". Для підготовки відповідних педагогічних кадрів при Національному університеті "Острозька академія" було відкрито факультет підготовки викладачів християнської етики. Сьогодні тут набувають кваліфікацію викладачів християнської етики близько 130 педагогів з Рівненської та інших областей України. Зараз цей предмет викладається в 6-ти районах Рівненської області. Викладання здійснюють 68 учителів у 62-х школах області. Вивченням предмета "Християнська етика" охоплено більше 12,5 тис. учнів. Основними принципами, на яких будується процес викладання християнської етики є: Біблійна основа викладання, міжконфесійний характер змісту уроку християнської етики, використання актуального матеріалу з життя учня, його найближчого оточення, а також з життя українського суспільства, здійснення міжпредметних зв'язків, врахування індивідуально-психологічних, вікових характеристик та релігійного досвіду учня, використання виховного потенціалу християнства для здійснення духовно-морального виховання молодого покоління.
За результатами психологічних, соціологічних досліджень, інтерв'ю з учителями, учнями та батьками можна зробити висновок про велику ефективність предмета "Християнська етика". Так, 74,6% опитаних батьків, які
репрезентують різні галузі соціальної практики і мають дітей школярів, вважають викладання "Християнської етики" корисною справою, яку слід поглиблювати. У дітей під впливом "Християнської етики" різко знижується рівень агресивності та ворожості, покращується характер та поведінка, ставлення до ровесників, батьків і вчителів. Багато учнів називають предмет "Християнська етика" своїм улюбленим і зважають його одним з найважливіших предметів у школі.
Духовно-моральне виховання молодого покоління вимагає сьогодні визнання і підтримки держави. Предмет, з виховним потенціалом якого не може порівнятись жоден інший предмет, викладається лише в чотирьох областях України. Не викладається він у вищих навчальних закладах. Бракує навчально-методичних посібників, книг для читання, аудіовізуальних матеріалів. Думається, що духовно-моральне виховання стане метою виховання української молоді й посяде чільне місце у навчальних закладах різного рівня [33;56-58]. Важливим питанням гуманізації українського суспільства є розвиток духовної освіти громадян. Провідні конфесії наполегливо розвивають мережу духовних навчальних закладів, готують служителів інших релігійних спеціальностей, а також розвивають широку пропаганду гуманістичних ідей. Церкви набувають зараз могутнього освітнього потенціалу, який може виявитися корисним і для навчання спеціалістів нерелігійних спеціальностей: істориків, філософів, філологів, психологів тощо. За для цього необхідно по-новому переосмислити законодавчі положення про відокремлення школи від церкви.
Тут треба усвідомити, що в контексті духовно-просвітницького співробітництва між конфесіями і навчальними закладами світського типу мова йдеться не про нав'язування учням чи студентам певної релігійної ідеології, а лише про їх всебічне ознайомлення з основами релігії. Пропонується узаконити і систематизувати викладання у державних навчальних закладах релігійно-філософських, релігієзнавчих та релігійно-пізнавальних дисциплін, яке, втім, не буде супроводжуватися виконанням релігійних обрядів і церемоній і носитиме інформативний характер.
Відповідно до "Концепції сучасного українського виховання", авторами якої є провідні фахівці Всеукраїнського педагогічного товариства ім. Г. Ващенка, християнсько-ідеологічна стратегія шкільного виховання, має стати домінуючою в Україні. Тільки вона, що визнає віру в Бога, як Найвищий Авторитет, спроможна з'єднати нас з усім християнським людом, а також відновити втрачену нами духовну, культурну і матеріальну спадщину [19; 35]. Дуже важливо, щоб люди, які знайомлять дітей з біблійними істинами самі були відродженими християнами, мали ґрунтовну педагогічну і теологічну підготовку. Тому МГБХО "Надія-Людям" м. Рівне бачить своє завдання в тому, щоб всебічно сприяти впровадженню предмета "Християнська етика" в усі школи України, допомагати вчителям християнської етики методичними матеріалами, налагоджувати контакти з батьками, безпосередньо працювати з учнями в позаурочний час.
Для цієї роботи в 1995 році у м. Рівне була створена творча група присвячених на це служіння людей. За час роботи в Рівненській області було створено 18 дитячих християнських клубів при школах, 18 відеоклубів, батьківський клуб, клуб учителів християнської етики, клуб бібліотекарів. Випущено три книги: "Християнська етика і педагогіка: статті і уроки", "Конспекти уроків християнської етики для четвертого класу", "Уроки християнської етики для підлітків". При 45 школах сформовані бібліотеки. Два рази на рік у школах проходять тижні християнської етики.
Досвід роботи в Рівненській області переймають педагоги Черкащини, Київщини, Харківщини, Дніпропетровщини та інших регіонів країни.
З 1996. в м. Донецьку розпочав свою роботу Християнський Центр духовно-естетичного виховання. Основне завдання Центру — спрямоване на допомогу талановитим дітям з малозабезпечених сімей розвинути свої творчі здібності та привести до пізнання християнства та увірувати в Христа. Центр оснащено відповідно до запитів, є комп’ютерний клас, класи образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва, клас англійської мови. Функціонує бібліотека, відеотека, драматична студія, організовано дитячий хор. [147;6]
6 листопада 2003р.в Києві, в Національному палаці "Україна" відбувся Форум християнської спадщини, історії та культури України, в якому взяли участь понад 4000 осіб. Організатори Форуму - Всеукраїнський Союз об'єднань євангельських хрнстнян-баптнстів, Міжнародний медичний освітній фонд Джона Вуда, а також Київський симфонічний оркестр та хор піл керівництвом Роджера Макмерріна.
Варто зазначити, що цей Форум був проведений в рамках Декади духовної спадщини та відновлення, проголошеної Президентом України Леонідом Кучмою та Верховною Радою України. В роботі Форуму взяли участь Голова ВСО €ХШ Григорій Комендант, Голова Братства незалежних церков та місій євангельських християн-баптистів України Олексій Мельничук, Голова Союзу вільних церков християн євангельської віри України Василь Райчинець, Голова Державного комітету України у справах релігій Віктор Вондаренко, народні депутати України Олександр Турчинов та Володимир Стретович, релігійні, громадські та політичні діячі України, а також гості з-за кордону. Головна мета Форуму, за словами його організаторів, полягала в тому, щоб сприяти розвитку релігійної свободи в Україні та духовному відродженню особистості; пропагувати християнські цінності та звернути увагу українського суспільства на їх практичне застосування в щоденному житті, бізнесі, державному управлінні; продемонструвати єдність християнських конфесій у служінні знедоленим та малозабезпеченим верствам населення, а також допомогти у розумінні гарантованого Конституцією права кожного громадянина України на свободу совісті та віросповідання.
Форум заслуговує лише на позитивні оцінки, адже він засвідчив спроможність євангельських церков України ефективно співпрацювати в справах милосердя, добра, благодійності та любові до ближнього, а також продемонстрував визначальну роль християн в сучасному українському суспільстві. На Форумі були присутні багато молоді, представників інтелігенції, зарубіжних гостей. Все це говорить про те, що і в XXI столітті Євангеліє Ісуса Христа є дуже актуальним і життєво необхідним для всіх людей, незалежно від освіти, соціального стану, кольору шкіри та національності. [45;23]
Криза сучасної української держави засвідчує, що побудова громадянського суспільства неможлива без духовно-морального відродження України, як фундаментальної підстави стабільності, громадянської злагоди і процвітання. Масове поширення таких аморальних та антисуспільних явищ, як обман, корупція, проституція, наркоманія, розпад сім’ї не тільки створюють негативний образ України в очах міжнародної спільноти, але й виявляють всю немічність держави, в якій християнські та загальнолюдські цінності не стали особистим вибором для більшості громадян. Питання релігійної освіти та виховання потрібно розглядати в контексті того факту, що Україна – європейська держава, де християнські корені сягають початків її державності, освіти, культури – всіх без винятку, сторін суспільного буття [103; 12].
"Всі педагогічні зусилля, які лише можуть бути здійсненими, повинні бути направлені на те, щоб юна особа могла "знайти себе" і творчо перероджувати свій склад, якій вона виявляє в собі, як взаємодію спадковості, соціальних і духовних впливів" – так говорив В. Заньковській, філософ, богослов педагог психолог [110; 13].
Позитивно ставиться сучасна протестантська церква до культурного життя країни. Звичайно, йдеться про тi сфери культури, що розвивались у контекстi християнських традицій, які сьогодні орієнтуються на їх відновлення (лiтература, музика, архітектура, театр). Обережно оцінюють протестанти елементи сучасної секулярної культури, цінність яких, з точки зору християнської моралі, сумнівна (кіно, естрада, цирк, шоу). Однак деякі форми молодіжної культури проникають у життя громад. У багатьох з них створено вокально-інструментальні ансамблі, які виступають з концертами не лише у релігійному, а й світському середовищі, беруть участь у молодіжних музичних фестивалях.
Переважно члени протестантських громад (приблизно 80%) — українці, у західних областях їх ще більше. Тому, звичайно, протестантизм не може стояти осторонь від національних проблем, якими живе сьогодні країна. Протестантське середовище активніше використовує національні обрядові традицiї пiд час молитовних зібрань, релiгiйних свят; спостерiгається вiдновлення української мови у проповідництві та общинному життi. За останнi декiлька рокiв відбуваються також окремi спроби національної ідентифікації протестантських осередків. Наприклад, релiгiйна лiтература, ще донедавна тiльки російськомовна, поступово стала україномовною, змiст багатьох видань — українознавчим. Особливо помiтно активiзувалася дiяльнiсть осередкiв, спрямована на вiдтворення історичного минулого України, яке розглядається як складова загальної релiгiйної iсторiї українського народу, а власне протестантизм — як невід’ємний елемент його культури i суспільного життя. У багатьох iсторико-бiблійних публiкацiях, у програмах комiсiй з iсторii, створюваних при церковних об’єднаннях, основну увагу приділяють простеженню національних рис українського протестантизму, його особливостей порівняно з "захiдним братством". Показовою у цьому є, наприклад, програмна стаття альманаху "Богомыслие", в якiй читаємо: "активний вплив численних гостей з-за кордону часто заохочує суто зовнішній, найбільш ефектний аспект євангелiзації. Разом з євангелiзацiєю у наше братство проникли теорії захiдного богослів’я, котре значно досконалiше за структурою i систематизацією, філософським та історичним пiдходом. Однак це iнше богослов’я. Суть питання навiть не в окремих доктринальних вiдмiнностях, а у тому, що захiдне богослов’я виросло на iншiй культурi, iнших традиціях та інших аналітичних принципах".
"Ми не можемо стверджувати, що наша богословська традицiя краща, нiж західна, однак переконані, що вона має інший устрій, який, безсумнівно, має право на існування. І якщо сьогоднi у Червонiй книзi природи налiчується чимало видів тварин і рослин, що назавжди зникли з вини людини, то нам дуже не хотiлося, щоб у Червону книгу таких культур потрапило богослов’я нашого братства", - пише протестантський автор. При цьому звернення протестантизму до своїх традицiй сьогоднi не обмежується простеженням євангельських тенденцій у поглядах та дiяльностi багатьох дiячiв української культури, спадщини Г.Сковороди, П.Кулiша, М.Костомарова, Т.Шевченка, та ін. Серед провiсникiв українського протестантизму названі також Г. Квiтка -Основ’яненко, М.Максимович, М.Шашкевич, Ол. Кониський, І. Франко, М. Павлик та ін [23; 65]. Це звернення пiдкрiплюється численними публiкацiями з iсторiї протестантизму в Украiнi, де оприлюднено матерiал, зовсiм не вiдомий читачевi, який, однак, дав змогу по-новому подивитися на сам феномен протестантизму.
Становлення деяких протестантських об’єднань в Україні теж відбувається сьогоднi за визначеною національною ознакою. Процес нацiонального самовизначення протестантизму просувається повiльно, долаючи чимало внутрішніх бар’єрів, пов’язаних з природою конфесії, консервативнiстю багатьох лідерiв, впливом деяких зарубіжних осередків. Результати цього процесу певною мiрою залежать i вiд полiтичного та духовного розвитку самої України, вiд розв’язання її мiжконфесiйчих проблем, позитивнiшого ставлення вiруючих інших християнських течiй до протестантів.
Слiд вiдзначити, що звернення до культурної спадщини, національної самосвідомості, успішне переборення сектантської архаїки дали змогу окремим осередкам досягти успiхiв у пошуках (iнтенсивнiсть яких завжди була високою) нових, освiченiших прозелiтiв (прозелiт — той, хто прийняв нову віру). Сьогоднi це, переважно, особи не задоволенi усталеними формами iнституцiоналiзованої релiгiйностi, життям у православних або католицьких парафiях, схильнi до протестантської концепції буття, безпосередньої участі у церковній практиці. На думку багатьох з них, сам протестантизм з його акцентом на систему християнсько-етичних чеснот, відмовою від "надлишкового" споживання, здоровим способом життя, ставленням до сімейно-родинних зв’язкiв є універсальною цінністю.
Виняткова увага приділяється підготовці власних кадрів, релігійному навчанню дітей. У Київській, Львівській і Ровенській філіях Українського заочного Біблійного інституту учиться 130 чоловік, у Союзі ХВЕ України діє понад 400 недільні школи. Ще більш масштабними представляються програми розвитку духовного утворення, здійснювані при адекватній допомозі закордонних п’ятидесятницьких центрів.
Біблійна освіта у організаційній структурі ЄХБ проводиться за декількома напрямами:
□ Вищі навчальні заклади
♦ семінарії:
1. Одеська Міжнародна Богословська
2. Київська Богословська
3. Ірпінська Біблійна
♦ університети:
1. Київський християнський
2. Донецький християнський
Готують кваліфікованих викладачів різних богословських дисциплін і організаторів християнської освіти у регіонах, областях, церквах.
□ Середні навчальні заклади
♦ регіональні коледжі:
1. Західноукраїнський (Львів) 11. Вінницький
2. Закарпатський (Мукачево) 12. Донецький
3. Івано-Франківський 13. Дніпропетровський
4. Чернівецький 14. Луганський
5. Хмельницький (Дунаївці) 15. Харківський
6. Волинський (Луцьк) 16. Запорізький
7. Рівненський 17. Кримський (Сімферополь)
8. Київський 18. Ялтинський
9. Сумський
10. Кременчуцький
♦ Інститути: . Таврійський (Херсон)
20. Ірпінський
На відповідних факультетах готуються працівники для церковного служіння: пастори, диякони, проповідники, регенти хорів, вчителі Недільних шкіл, місіонери.
□ Євангелізм і учнівство
проводиться зусиллями Біблійних інститутів, які є майже у кожній області. Вони працюють за єдиною програмою ВіЬІісаІ Есіисаііоп ЕхіапііопаІ ІпіегпаііопаІ, цінною рисою якої є те, що вчителі йдуть до людей, шукають учнів, виявляють здібних і посилають їх іти далі.
О Духовно-повчальні конференції
короткотермінові семінари та курси обласного та загальноукраїнського масштабу для пасторів, дияконів, місіонерів, проповідників покликані допомогти їм звершувати доручене служіння.
□ Церковне навчання
у церквах запроваджуються уроки Недільної школи для дорослих по вивченню Біблії.
Усі навчальні заклади, їхні програми, різні види та форми навчання мають єдину достойну мету –підвищення духовності кожного члена, усієї церкви, Братства в цілому та підготовка до служіння. [131;10]
Рівненський біблійний інститут зареєстрований у 1992 році і основною його програмою є програма 20 предметів міжнародної програми БІІ (БІІ — це початкові українські букви англійської назви програми, яка називається Bible Education by Extention — ВЕЕ).
Що ж таке є навчання за програмою "Біі"?
Цей метод навчання полягає в тому, що студент залишається в своєму селі, місті, в своїй церкві. А до нього приїжджає вчитель, який має здібності вести певні курси, сам їх пройшов і успішно склав іспит. Студенти навчаються невеликими групами, по 8-10 осіб. Стати студентом може кожен член церкви, незалежно від віку, освіти, статі, необхідна лише рекомендація керівництва церкви. Термін навчання залежить від швидкості просування в навчанні тієї чи іншої групи. Але, як правило, група проходить курс за 3 місяці.
Усього програма має 20 курсів. Перший — це початковий, так званий "Серія 2:7". Цінність цього курсу полягає в тому, що він сприяє духовному зростанню студентів, допомагає у систематичному читанні Біблії, навчає правильному проведенню часу єднання з Богом, свідченню невіруючим людям, а також "азам" ведення малої групи. Він має також ціль розпізнати і відібрати студентів для подальшого навчання за повною програмою. Наступні курси: 2."Послання до галатів" та "Послання до римлян", 3. "Євангелізація та учнівство", 4." Успішне викладання", 5-6. "Огляд Старого Заповіту", 7. "Християнське життя", 8. "Огляд Нового Завіту", 9 та 12. "Як вивчати Біблію", 10. "Проповідь Слова Божого", 11. "Християнський шлюб", 13. "Християнське виховання дітей", 14. "Динаміка церкви", 15. "Апологетика", 16. "Історія церкви", 17-18. Доктрини, 19. "Утворення нових церков", 20. Серія лекцій з лідерства та управління.
Програму побудовано так, щоб у студента закарбувалися три основні принципи: знати, бути, робити, тобто, що повинен знати християнський служитель, яким він повинен бути і що він повинен робити. "Біі" робить наголос на тому, що це — навчання в служінні, а не навчання для майбутнього служіння.
Після закінчення означених десяти курсів і виконання усіх практичних завдань студент отримує диплом "Служитель церкви". Якщо студент, що закінчив програму "Біі", є активним учасником в організації нової церкви, то він отримує ступінь "Бакалавр служіння".
"Біі" також має програму для навчання жінок, методи і система навчання якої аналогічні основній програмі. Але самі курси побудовані так, щоб підготувати дружин бути добрими помічниками своїм чоловікам у служінні, а також служити іншим жінкам у церкві та поза нею.
Основна ціль усього процесу навчання — це підготовка служителів різного рівня, яких вкрай не вистачає на "побілілій ниві".
Програма "Біі" в Україні поширена на тому чи іншому рівні в усіх областях. Майже в кожному обласному центрі є свій біблійний інститут, що працює за цією програмою. Такий інститут очолюють директор та адміністратор, працюють до 40 викладачів, які виїжджають для навчання на місця. Біблійні інститути утворюють "Асоціацію біблійних інститутів за програмою "Біі" і входять до структури ВСО ЄХБ.
Програмою охоплені близько 30 % церков. Понад 10 % членів церков ЄХБ навчаються за цією програмою на різних рівнях.[61;40]
В ідеальному варіанті ця програма розрахована на 8 років, і по закінченні її випускники отримують ступінь "Бакалавр служіння". В програму входять такі предмети: "Послання до Галатів і до Римлян", "Євангелізм / Учнівство", "Огляд Нового Завіту", "Огляд Старого Завіту", "Як вивчати Біблію І ч. і II ч.", "Динаміка церкви", "Шлюб", "Виховання дітей", "Передача Божого Слова", "Апологетика", "Доктрини І ч. і II ч.", "Історія християнства". На сьогоднішній день в Рівненському Біблійному інституті навчається в 69 групах 689 студентів.
Рівненський Біблійний коледж зареєстрований в 1999 році і тепер має чотири факультети:
• Церковне служіння: 24 студенти;
• Музичне служіння: 22 студенти;
• Місіонерське служіння: 24 студенти;
• Християнська освіта: 27 студентів.
Протягом двох років через очно-заочну форму навчання брати і сестри отримують біблійну освіту і практичні навички для конкретного напрямку свого служіння Господу. На сьогоднішній день в Біблійному коледжі навчається 97 студентів.
Також три роки тому в нашій області для жінок розпочата програма "Біі для сестер". Ця програма включає шість курсів: "Ось Бог твій", "Духовне материнство", "Партнерство, що збудовує", "Християнське виховання дітей", "Відкриття у вивченні Біблії", "Сповни стурбоване серце спокоєм".
Ці курси в комплексі допомагають жінкам зрозуміти, що Божий задум, стосовно Його вічних цілей, включає також і жінок. Бог хоче діяти через кожну жінку особисто. Ціль жіночого навчання — допомогти оцінити своє становище і стосунки з Богом і встановити правильні (біблійні) стосунки з Ним, розвивати в церкві духовне материнство і наставництво, встановити в своїй сім'ї правильні стосунки (згідно з Словом Божим), усвідомити, що діти — подарунок Бога і виростити їх для Нього, перебувати в постійному вивченні Слова Божого з ціллю застосувати його в повсякденному житті, допомогти кожній сестрі знайти своє служіння в церкві (молитовне, благовістя, милосердя, душеопікунство, служіння викладача БІI, викладача Недільної Школи, музично-хорове). Біля 80% членів церков — це є жінки, а навчанням охоплені лише 27 церков області. На сьогоднішній день це близько 400 студентів.[38;39]
Київський Християнський університет Всеукраїнського Союзу об’єднання Євангельських християн-баптистів являє собою вищу богословську школу, що дає студентам базову вищу богословську освіту. При цьому університет керується стандартами Євро-Азіацької Асоціації. Досягнення намічених цілей включає в себе:
надання богословської освіти;
сприяння духовному росту студентів;
підготовку студентів до практичного служіння;
При цьому університет поєднує надання богословської освіти з практичною підготовкою, враховуючи культуру українського народу і традиції російсько-українського євангельсько-баптистського братства.
Університет працює для задоволення потреб євангельсько-баптистських церков і в тісному контакті з ними, маючи кредо своєї роботи "Від Церкви, через Церкву, для Церкви ".
Університет вирішує завдання навчання, підтримуючи рівновагу між академічним навантаженням та практичною підготовкою, притримуючись консервативного богословського вчення і євангельсько-баптистських принципів розбудови церков і життя віруючих.
На даний час в Київському університеті проводиться навчання за такими програмами:
"Бакалавр богослов’я";
Ціль програми підготовка спеціалістів в області богослов’я, що прагнуть присвятити себе практичній (пастирській і місіонерській), а також викладацькій (в навчальних закладах рівнів А і В) діяльності.
"Бакалавр пастирського служіння";
Ціль програми полягає в підготовка служителів які мають відповідну освіту, навички лідера та духовну освіту для практичної роботи з людьми в церквах і релігійних організаціях євангельсько-баптистського братства. Передбачається, що випускники програми зможуть нести пастирське служіння в церквах братства, вести роботу з представниками різних верств населення.
"Бакалавр місіології";
Ціль програми в підготовці служителів які мають відповідну освіту, духовним рівнем і навиками місіонерів і організаторів християнського служіння. Випускники програми зможуть нести служіння місіонерів, організовувати нові церкви чи служіння. [132;2]
Донецький християнський університет (ДХУ) здійснює набір студентів на навчання за програмами:
"Бакалавр богослов’я";
"Бакалавр місіології";
"Основи християнської доктрини і місії";
ДХУ – це: місіонерсько-орієнтований університет, констектуалізований в Україні центр новаторства і розвитку думки на базі фундаментальних наук, центр дослідження і пошуку. На даний момент в ДХУ навчається 132 студенти, які є громадянами України, Росії та ін. країн. За одинадцять років освіту в університеті отримали 548 осіб. ДХУ відкритий до творчої співпраці з церквами і християнськими організаціями з метою підготовки християнських служителів, як в проведенні актуальних програм, так і в фінансуванні освіти студентів та в розробці учбових програм. [24;39]
Рис. 13 Служіння випускників Донецького християнського університету
Біблійний інститут у м. Львові був організований за схемою характерною для всіх Біблійних інститутів України. Як в інших областях західної України у Львівській області починав програму ВЕЕ (Біблійна програма розширеного навчання) Авраам Байбл, засновник програми ВЕЕ в Україні. За цією програмою були засновані Біблійні інститути в містах Чернівці, Рівне, Черкаси, Київ, Вінниця, Миколаїв. За програмою ВЕЕ українські місіонери працюють в містах Росії (Сиктивкар, Дутово, Ухта, Сосногорськ, Печора, Воркута та ін.), які знаходяться на території республіки Комі [129; 2-8].
Східно-Українська теологічна семінарія (СУТС) є вищим духовним навчальним закладом Всеукраїнського Союзу об'єднань євангельських християн-баптистів.
Служіння Східно-Української теологічної семінарії спрямоване на підготовку та навчання кваліфікованих місіонерів, служителів помісних церков, організаторів служіння. Студентами семінарії можуть бути ті, які сповідують принципи христоцентричності та євангельського служіння, їхнє служіння та ставлення до дорученої справи повинні цілком грунтуватися на біблійних цінностях, а їхнє життя — розглядатися як шлях учнівства у Христі Ісусі.
Основу вимогливих стандартів навчання складає високий рівень професорсько-викладацького колективу семінарії. Він представлений викладачами авторитетних семінарій, служителями помісних церков українського Братства, а також зарубіжжя, які мають наукові ступені магістра, доктора богослов'я чи найвищий ступінь практичного служіння.
Навчання в семінарії безкоштовне по всіх спеціальностях. Студенти забезпечуються житлом та 3-разовим харчуванням. У їхньому розпорядженні є все необхідне для того, щоб навчання в семінарії було успішним і комфортним.
Семінарія існує за рахунок добровільних пожертвувань церков, місій, організацій та приватних осіб. Опікунська Рада семінарії складається з числа досвідчених служителів ВСО ЄХБ та зарубіжних церков.
Одним із фундаментальних принципів організації семінарії є відкритість та безперервність духовної освіти. З цією метою, починаючи з 2001 р., щорічно навесні та восени, Семінарія проводить сесії постійно діючої богословської конференції "Сила Слова і Кафедра". Конференція має міжнародний статус і є значною подією в житті Братства. У неї немає аналогів, і вона стала відкритою школою для всіх, хто звершує служіння в Церкві. Робота Конференції — це перш за все навчальний процес, і ті учасники, які прослухають увесь курс лекцій, отримають сертифікат про закінчення Семінарії. Східно-Українська теологічна семінарія запрошує всіх, хто бажає, взяти участь у роботі Конференції "Сила Слова і Кафедра".[97;49]
В Одесі функціонує Християнський гуманітарно-економічний університетет. Ректор університету академік, член церкви ЄХБ Р. Крижанівський. В цьому університеті можна отримати звичайну світську спеціальність засновану на здорових духовних засадах. Серед студентів є віруючі і нехристияни. Для педагогічного колективу створено свою церкву. Таке служіння, за словами ректора, є дуже важливим і потрібним.
Керівництво ВУЗу ставить на меті сприяти підвищенню кваліфікаційного рівня християн, та дає можливість впливати на політику держави. Головна мета університету виростити нову технічну, яка керується християнськими принципами. За основу було взято досвід Московських гуманітарних ВУЗів, та християнських університетів.[153;31]
Інститут розвитку християнського лідерства (ІРХЛ)був заснований в Україні в 1996 році. За цей час він випустив більш 300 християнських служителів зі ступенем бакалавра теології. Навчальний заклад співробітничає з десятками українських церков, на базі яких проходить заняття. Один раз на місяць викладач, приїжджаючи в помісну церкву, читає дванадцятигодинну лекцію, після чого студенти здають іспити. І так 40 тем протягом 4-х років. По закінченні першого року навчання студент одержує сертифікат про закінчення Біблійних наук; два роки навчання і — асистент за курсом Біблійних наук; три — дипломи служителя. Після четвертого року навчання ті хто успішно склали іспит одержують ступінь бакалавра теології.
У 2003 році в ІРХЛ була почата програма навчання на ступінь магістра теології, по якій можуть учитися викладачі Інституту і пастори церков. Ця програма припускає дворічне навчання, що складається з 12 курсів. Дипломи бакалавра і магістра теології надаються Міжнародним університетом "Бачення".
Цікавим, є відношення протестантів України до традицій українського народу. На запитання, в яких випадках традиції вітати, а в яких – застерігати, фахівець з історії церкви Ярослав Пелікан дає таку відповідь: "Традиція – це жива віра померлих, традиціоналізм – це мертва віра живих." Баптистський автор доповнює: "Ми, віруючі євангельського спрямування, робимо наголос на тому, що тільки 66 канонічних книг Біблії можуть визнаватись, як богонатхненні Писання, Слово Боже абсолютно авторитетне і достатнє для спасіння та духовного зростання у вірі. Решта книг, усні передання, постанови – другорядні і можуть бути лише корисним читанням, якщо не суперечать Біблії... Традиції, що приводять людей до народження згори та особистого спілкування з Богом, повинні стати взірцем для наслідування. Коли ж традиція перешкоджає людям прийти до Бога, це вже традиціоналізм, проблема" [16; 20]. Автор спирається на Біблію розвиваючи думку і теологічні основи Ісуса Христа в Святому Євангелії, де Месія засуджує спроби наставити чиїсь слова постанови вище чи на рівні зі Словом Божим. Спаситель називав їх "переданням вашим" або "науками людських заповідей" (Мт.15; Мр.7), а апостол Павло також засуджував учення, що суперечать Христовому, і називав їх "переданням людським".
Костянтин Гончаров у своїй статті наводить принципи, що витікають зі згаданих вище посилань на Священне Писання. Використовуючи їх, ми можемо виробити власний погляд на ту чи іншу традицію та визначитись щодо її доцільності:
Традиція стає проблемою коли наголос робиться на форму (зовнішність), а не на зміст.
Традиція стає проблемою, коли за формою не стоїть зміцнене Божим Словом вірування. Традиція повинна піддаватися перевірці Біблією. Не досить також лише зрозуміти значення обряду. Треба переконатися чи не суперечить він ученню та принципам Біблії.
Традиція стає проблемою, коли робиться обов’язковою для всіх.
Традиція стає проблемою, коли вона стає дорожчою і важливішою за людину за ради якої виконується.
Традиція стає проблемою, коли її не можна змінити, чи відмінити.
Цікавим є ставлення протестантів до святкування традиційних християнських свят за Юліанським і Григоріанським літочисленням (Пасха, Різдво, Трійця, Вознесіння).
Григоріанське літочислення, ("новий стиль") було прийняте по всій Європі, крім СРСР і Греції, де слідували Юліанському або "старому" стилю. На 23 з’їзді ВСО ЄХБ було прийнято рішення про те, що всі свята встановлені першою християнською церквою святкувати за "новим стилем", як це робить майже весь християнський світ [65; 39].
Україна належить до країн, де християнські традиції та культура впродовж віків відіграють важливу роль. Довгий період атеїстичного комуністичного режиму значно підірвав старі релігійно-соціальні засади суспільства. Проте ще до проголошення незалежності 1991р. в Україні розпочинається процес релігійно-духовного відродження, який супроводжувався болісним процесом міжконфесійного протистояння. Протягом останнього десятиліття церковне життя в Україні набрало певних обертів, і неабияку роль у цьому відіграли релігійні засоби масової інформації, переважно газети і журнали.
На 2001 рік в Україні нараховувалося понад 200 друкованих видань релігійного характеру, приналежних тій чи іншій І конфесії або поза- чи понадконфесійних, які так чи інакше потрапляють до загального реєстру релігійних друкованих видань, тобто таких, які пройшли певну реєстрацію або мають більш-менш масовий характер (тираж від кількох до кількох тисяч екземплярів). До цього необхідно додати незліченну кількість дрібних релігійних видань, переважно Парафіяльних газет, тираж яких може обмежуватися кількома десятками або сотнями і вони поширюються в межах Однієї парафії. Таким чином можна говорити про доволі чисельну кількість друкованих релігійних видань, які Виходять в Україні. Проте кількісний показник ніяк не може замінити якісний.
Найбільші наклади серед релігійних видань в Україні належать протестантським Церквам і релігійним організаціям, насамперед харизматичним громадам та релігійним організаціям. Багато газетної площі віддано матеріалам про т.зв. навернення до Бога, приватні переживання від спілкування з Богом тощо. Чи не найцікавішою зі всіх протестантських видань та екуменічною за змістом є газета Християнський світ (рос. - Християнский мир) - виходить двічі на місяць і подає інформаційні матеріали з життя ) різних християнських Церков України та протестантизму в світі, а також аналітичні статті богословсько-катехитичного, суспільного та науково-релігійного характеру. В Україні ще й інші протестантські видання не мають чіткої приналежності до окремої конфесії (Христианство сегодня), але за рівнем вони слабші, ніж Християнський світ.
Серед видань Євангельських християн баптистів варто згадати журнал Євангельська нива і газету Воскресение, а також газету для глухонімих віруючих Голос в пустині. Газети Слово життя і Слово жизни належать однойменній Церкві "Слово життя". Християни віри євангельської (п’ятидесятники) видають газети Голос надії, Вірую, Світло Воскресіння, журнал Благовісник та інші. Адвентистам сьомого дня належать квартальний журнал Ознаки часу, газети Путь к истине, Християнин та інші. Багатими на видання є вже вищезгадані харизматичні релігійні організації, наклад яких іноді сягає декілька десятків тисяч екземплярів. У таких газетах містяться виключно проповіді, свідчення віри, зрідка новини - Слово веры, Нова надія, Сходи, Иисус - наша жизнь, Мировая жатва, Мариуполь христианский та інші. Українська Лютеранська Церква видає газету Стяг - наповнену переважно пастирсько-катехитичними проповідями та матеріалами на актуальну суспільну тематику. Чимало газет належить різноманітним окремим християнським громадам. Серед них - газета Для тебя, в якій доволі багато інформаційного матеріалу та статей на актуальні суспільні проблеми, а також - Тимофей, Родник, Добрые новости, Путь к жизни.
• Загалом християнські ЗМІ представлені в Україні широким спектром різноманітних журналів, газет, бюлетенів. І Більшість із них виходить раз на місяць і накладом декілька тисяч (стало нормою для видавців не вказувати наклад).[169]
Видавничу діяльність ЄХБ
її здійснюють:
♦ видавничі відділи місій:
"Світильник" (Маріуполь), "Богомыслие" (Одеса), "Світло на Сході" (Київ). Вони займаються перекладом та підготовкою до друку книг, посібників, програм закордонних і національних авторів. Великий внесок у цю справу роблять наші семінарії.
♦ Друковані видання ВСО ЄХБ:
журнали: "Євангельська нива" (Київ), "Післанець правди" (США-Україна), "Перед рассветом" (Маріуполь), "Волинь християнська" (Луцьк), "Благовісник Галичини" (Львів), "Євангельська Полтавщина"(Полтава), "Свічник" (Рівне);
альманах "Богомьіслие" (Одеса);
газети: "Зов веры" (Київ), "Жизнь и вера" (Крим);
інформаційні бюлетені в областях;
серії книг: "Бібліотека проповідника" (Маріуполь), "Бібліотека пастора" (Ірпінь),
"В помощь служителю" (Ірпінь). Вони розповідають про життя церков і виконують духовно-просвітницьку місію.
♦ Місійна книжкова фабрика "Християнське життя" (Луцьк) за період свого існування (з 1994 року) надрукувала близько двох мільйонів примірників різноманітної книжкової продукції.
Зміст Євангелії залишається незмінним, але спосіб донесення Доброї Новини до людей постійно міняється залежно від змін, що спостерігаються в сучасному світі. Інформаційне служіння можна сміливо назвати одним з головних пріоритетів Церкви у III тисячолітті і сьогодні стає все більш актуальним, особливо для церков Братства в Україні та в інших країнах СНД.
Головна ціль інформаційного служіння— розробити систему підготовки професіоналів, які були б самовіддані справі Божій, і в той же час мали дуже високий рівень професіоналізму в журналістиці та у зв'язках з громадськістю (PR).
Суспільні зв'язки (PR) — спеціальна система керування інформацією (у тому числі соціальною) для цілеспрямованого формування бажаної суспільної думки. Ця система містить у собі процес створення інформаційних приводів та інформації, а також поширення готової інформаційної продукції засобами комунікації.
Сьогоднішнє інформаційне суспільство побудоване на нових принципах, які необхідно вивчати й аналізувати. Головний з них, у контексті інформаційного служіння Братства — донести інформацію до свідомості людей, і ця інформація повинна виходити з авторитетних для світського суспільства джерел. Вона має бути подана в дуже цікавій формі, з урахуванням законів комунікації, що діють у сучасному суспільстві. Лише в такому випадку інформація про віруючих буде сприйнята сучасними людьми. Тобто, потрібно вкладати значні кошти в інформаційне служіння— розвивати телевізійні проекти, фінансово підтримувати християнські засоби масової інформації, а також фінансувати підготовку власних професіоналів в області РН і журналістики. Крім цього, сьогодні є можливість використовувати світські ЗМІ для того, щоб висловлювати точку зору і позицію Братства світськими каналами комунікації. Природно, що це вимагатиме залучення певних коштів, необхідних для розвитку інформаційного служіння Братства, бо сучасна система масової комунікації будується на принципах фінансової піраміди. [86;28]
У лютому 2004 року в Києві почали проходити щотижневі зустрічі віруючих людей, що працюють у засобах масової інформації (ЗМІ). Уже тоді була поставлена мета створити асоціацію християнських медіа-працівників. Установча конференція Асоціації журналістів, видавців, журналістів які здійснюють телерадіомовлення християн "Новомедіа" пройшла в Києві 13 червня 2004 року, А 8 жовтня Асоціація одержала посвідчення про державну реєстрацію в Міністерстві юстиції України.
Асоціації журналістів, видавців і вістівники християн "Новомедіа" створена, щоб об'єднати журналістів, видавців, вістівники, різні ЗМІ для твердження християнських біблійних принципів у суспільстві і проповіді Благої Звістки з трибуни засобів масової інформації. Створення чистого медіа-простору стане надзвичайно важливим важелем у справі протистояння диявольському впливові на суспільну свідомість. Саме для цього і створена ця організація.[152;3] Серед інших задач Асоціації:
Асоціація – ЗМІ, журналісти
Усебічна допомога християнським журналістам і ЗМІ, об'єднання їхніх зусиль по поширенню і популяризації біблійного навчання і християнських цінностей.
Проведення навчальних семінарів, конференцій, тренінгів з метою підвищення професійного і духовного рівня християнських журналістів і ЗМІ.
Створення ЗМІ, друкованої й аудіовізуальної продукції, що поширюють євангельську звістку.
Надання методологічної і творчої допомоги християнським журналістам, ЗМІ, інформаційним відділам у церквах, громадським організаціям,навчальним закладам.
Захист прав і воль, економічних і професійних інтересів християнських журналістів.
Забезпечення християнських медиа-работников і ЗМІ юридичною підтримкою.
Асоціація – церква
Ініціювання через ЗМІ молитов і постів для досягнення конкретної мети в духовному і громадському житті країни.
Надання методологічної і творчої допомоги церковним ЗМІ, інформаційним відділам у церквах. Створення інформаційно-матеріальної бази, яка б давала церквам можливість оперативно створювати друковану, аудіовізуальну продукцію і нові мас-медіа.
Проведення заходів щодо формування читацького і глядацького ринку християнських ЗМІ.
Асоціація – церква
Участь в обговоренні і розробці рішень органів державної влади, законодавчої бази країни з метою запобігання прийняття аморальних і антихристиянських законів;
Звертання до органів влади, громадським організаціям з метою запобігання негативних процесів і законодавчих ініціатив.
Ведення діалогу з державними і громадськими організаціями, союзами, фондами, культурними і політичними діячами України й інших країн.
Асоціація – церква
Просування християнських цінностей у суспільство, демонстрація через ЗМІ практичності біблійних принципів.
Стимулювання зацікавленості християнством, узвишшя християнства і віри в Ісуса Христа як єдиного шляху для порятунку людини і країни.
Організація і проведення мітингів, суспільних акцій, демонстрацій і пікетувань з метою відстоювання біблійних принципів, інтересів християн, церков, християнських ЗМІ.
Систематизування, аналіз і поширення власного практичного досвіду.
Проведення круглих столів, семінарів за участю відомих журналістів, політиків з метою налагодження зв'язків для подальшого їхнього використання в статутних цілях Асоціації.
Утворення осередків Асоціації на всій території України для досягнення поставлених цілей.
В Києві 5-6 листопада 2004 року пройшла велика конференція християнських працівників засобів масової інформації. Захід, організований Асоціацією "Новомедіа", стало могутнім стартовим поштовхом для консолідації християнських медіа-працівників України і ближнього зарубіжжя. Протягом двох днів більш ста чоловік із усіх регіонів України, а також з Росії і Бєларусі перебували в атмосфері професійного взаєморозуміння.
У серпні минулого року почало свою роботу християнське інформаційне агентство "НХС — Новини Християнського Світу". Адреса в Інтернет www.news.proboga.com
Цей унікальний проект Асоціації "Новомедіа" уже зайняв свою нішу в медіа-просторі і продовжує розвиватися. Відтепер щодня кожний може бути в курсі самих оперативних новин християнського світу України, СНД і далекого зарубіжжя. Крім того, на сайті НХС знаходиться розділ анонсів подій. [114;7]
З метою підтримки різних видів культурної та просвітницької діяльності, що пов’язана з популяризацією у суспільстві християнських духовних цінностей, у 1995р. був створений Міжнародний благодійний фонд "Християнська медіа-асоціація". Його заснували кілька християнських організацій, які бачили необхідність оновлення християнського радіомовлення і ЗМІ з використанням сучасного технічного обладнання.
ХМА і НСJВ "Світове Радіо" в Україні активно вишукують нові шляхи і місця для використання радіо у розповсюдженні доброї новини про Ісуса Христа.
Основними видами діяльності фонду є:
підготовка та реалізація проектів програм, що пов’язані з формуванням та розвитком християнських ЗМІ;
матеріальна, технічна, консультативна підтримка та інша допомога християнським ЗМІ та організаціям у їх діяльності, об’єднання зусиль християнських ЗМІ для духовного пробудження та морального виховання людей;
накопичення інтелектуального та матеріального капіталу для виконання завдань Фонду [5; 5].
Щоб оцінити вплив протестантів на українську культуру, досить пригадати спадщину Григорія Савовича Сковороди, котрий першим почав нести Євангеліє в маси простою і зрозумілою українською мовою. Як говорить Віктор Бондаренко, голова Держкомрелігії України, "жодна з таких протестантських церков – лютерани, євангельські християни-баптисти, п'ятидесятники – не потрапляють під визначення секти, тому називати їх сектантами як мінімум безграмотно". Православним церквам варто було б звернути увагу на позитивний досвід протестантів у таких питаннях, як дослідження Біблії, місіонерство і, нарешті, братерське ставлення одне до одного.
За роки незалежності Української держави значного розширення набула сфера духовно-просвітницької роботи релігійних організацій. Нині духовно-релігійним просвітництвом опікуються 22,6 тис. священнослужителів, яких готують у 130 духовних закладах. Функціонують 7,7 тис. недільних шкіл, 214 благодійних місій. В порівнянні з 1991 роком мережа періодичних релігійних видань збільшилась у вісім разів і на сьогодні становить 222 одиниці, в т.ч. і протестантських.
У 2004 році Міжнародна асоціація християнських шкіл (МАХШ) відзначить 10-річчя роботи в Києві свого регіонального представництва — Центра просвітницьких програм (ЦПП). Сьогодні налічується близько 80, і значна частина з їх одержала перший поштовх до розвитку завдяки діяльності ЦПП МАХШ.
МАХШ відіграє досить помітну роль у регіоні, де протягом більш 70 років панував атеїстично-гуманістичний підхід до освіти. Маючи у своєму розпорядженні команду відданих співробітників і лекторів, а також програмами, заснованими на Біблії, Асоціація допомагає християнам-вчителям формувати в нового покоління пострадянського суспільства — дітей і підлітків — тверді моральні і духовні переконання. Якщо взяти до уваги, що в регіоні аж ніяк не багато навчальних закладів, що професійно навчають християнських педагогів, подібні зміни в області освіти, швидше за все, були б набагато скромніше без участі МАХШ.
МАХШ має чималий арсенал засобів допомоги християнам, залученим до такої стратегічної, формуючої людську особистість сфери життя, як освіта. Освітні ресурси і налагоджене міжнародне співробітництво між фахівцями як у рамках Асоціації, так і за її межами, здатні, збагатити досвідом, надихнути і підтримати починання віруючих в усім світі — особливо в країнах, де чисельність християн-протестантів у процентному відношенні порівняно невелика, як, -наприклад, у країнах колишнього Радянського Союзу.
Свою основну задачу ЦПП МАХШ бачить у тому, щоб сприяти більш глибокому впливові біблійного світогляду на філософію освіти, розробку навчальних програм і класну роботу, керівництво і керування навчальним процесом і зміст шкільних предметів. З цією метою Центр просвітительських програм проводить щорічно в країнах СНД і Балтії конференції для християнських вчителів і керівників шкіл, а також семінари, консультації, видає професійно орієнтовану літературу, інформаційні й інші допоміжні матеріали.
За останні роки професійні й організаційні можливості помітно розширилися: якщо в 1994 році ЦПП міг організувати лише одну педагогічну конференцію, те зараз щорічно ми проводимо три конференції для педагогів, інтенсивні місячні літні курси навчання для вчителів християнських шкіл, а також конференцію для директорів шкіл. Крім цього ми проводимо тематичні семінари: викладання в християнському контексті дитячої літератури й іноземних мов, зв'язок християнського світогляду з утворенням, інтеграція християнських істин у шкільні предмети, правова база і розвиток християнських шкіл. З 2001 року традиційним став "Фестиваль дарунків" — щорічне свято, на якому учні християнських шкіл можуть виявити закладені в них Богом таланти. Крім того, ЦПП МАХШ здійснені переклад (переважно на російську мову) і видання 14 книг і посібників для вчителів.
Що таке МАХШ?
• найбільша у світі асоціація християнських шкіл. Сьогодні в 115 країнах світу членами МАХШ є 5000 шкіл, у яких навчається 1 млн. 30 тис. дітей
• позаконфесійна організація, що надає підтримку християнським школам та педагогам-християнам
• професійна організація, що сприяє поширенню християнської освіти, обмінові педагогічними ідеями, програмами і досвідом, а також підвищенню рівня викладання в християнських школах
• добровільна асоціація — кожна школа-член МАХШ зберігає свою адміністративну незалежність.
Заснована в 1978 році, Міжнародна асоціація християнських шкіл бачить доручення в служінні учнівству в сфері християнського утворення. Надаючи додаткові можливості для навчання християнським принципам викладання і керівництва навчальним процесом, МАХШ допомагає педагогам-християнам в усім світі розвивати відповідно до їх культури такі підходи до освіти, що відображають біблійний спосіб життя і мислення.
У 1985 році МАХШ розширила свою діяльність на країни, що знаходяться за межами Північної Америки, а в 1992 році в Москві відкрила своє перше представництво в країнах СНД. У 1994 році офіс був перенесений у Київ, де і продовжує функціонувати як некомерційна, громадська організація "Центр просвітительських програм" (ЦПП). ЦПП МАХШ надає методичну допомогу вчителям-християнам, що працюють у приватних і державних загальноосвітніх школах СНД і Балтії.
ЦПП не втручається в справи міністерств освіти країн цього регіону, але спонукує вчителів-християн керуватися у своїй професійній діяльності загальноприйнятими християнськими світоглядними принципами. Виходячи з існуючих у західних країнах досвіду, ЦПП пропонує загальні напрямки діяльності педагогів-християн, думаючи, що цей досвід може бути переосмислений і використаний педагогами різних країн стосовно до їх культури, законодавчій практиці і реальним потребам шкіл.
Членом МАХШ може стати будь-яка загальноосвітня християнська школа (але не окремі вчителі), що:
розділяє погляди МАХШ на освіту;
дотримує загальхристиянських віроповчальних істин;
співробітничає з відродженими керівниками і вчителями;
не ущемляє прав викладачів і учнів за статтю, расою або національно-етнічною ознакою
Членство в МАХШ припускає:
пріоритетна участь у щорічних педагогічних конференціях, а також у літній програмі навчання вчителів, що викладають у християнських школах;
звільнення від обов'язкового реєстраційного внеску керівників шкіл, що беруть участь
у наших щорічних директорських конференціях;
можливість для школярів брати участь у щорічному "Фестивалі дарунків" (шкільній олімпіаді);
спілкування й обмін досвідом з однодумцями — християнськими педагогами і керівниками, що розділяють погляди щодо важливості християнської освіти.
видачу свідоцтва про членство у всесвітній професійній організації.[130;3-5]
Чільне місце у формуванні духовного світогляду населення займає Українське Біблійне Товариство (УБТ), яке було засноване представниками п’яти християнських церков 22 червня 1991р.
Сьогодні УБТ об’єднує десять постійних і чотири асоційованих колективних членів, серед яких: три православні, греко-римо-католицька та п’ять протестантських Церков. На четвертій Всеукраїнській конференції УБТ, 15 червня 2000 року, асоційованим членам Товариства було обрано світську організацію – Відділення релігієзнавства Інституту філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України.
Згідно зі Статутом, в період між Всеукраїнськими конференціями УБТ керівну роль у Товаристві відіграє центральне правління, до складу якого входять по два представники від кожної Церкви. Очолюють роботу центрального правління УБТ за посадами: президент, віце-президент, голова ревізійної комісії та генеральний директор Товариства. Склад правління обирається на Всеукраїнській конференції терміном на три роки.
Українське Біблійне Товариство покликане друкувати, перекладати й поширювати Слово Боже в Українській державі. Для практичного здійснення цього завдання в УБТ створені й активно працюють три відділи: перекладів, друкування та поширення Божого Слова.
З 1995 року двічі на рік виходить "Бюлетень Українського Біблійного Товариства", в якому друкуються основні інформаційні матеріали про діяльність УБТ та його центрального правління, зв'язки Товариства з Церквами в Україні, за її межами та структурами Об'єднаних Біблійних товариств тощо. Головним редактором видання с Президент УБТ, відповідальним редактором — досвідчений журналіст Василь Коршак.
За часів тоталітарного режиму не могло бути й мови про друк Біблії та іншої християнської літератури українською мовою. Така література, за виключенням невеликого тиражу журналу "Православний вісник" та кількох богослужбових книг, в Україні не видавалась і вважалася підривною щодо влади і суспільства.
За сприяння держави, при підтримці Церков та допомоги Об'єднаних Біблійних товариств УБТ за роки незалежності поширило в Україні понад три з половиною мільйони примірників Біблії та окремих релігійних видань: "Новий Завіт. Псалми. Притчі", "Дитяча Біблія" (з кольоровими ілюстраціями), "Біблія в перекладі для дітей. Старий і Новий Завіт", "Біблійні оповіді" тощо. Це більше ніж за попередню тисячу років з часу прийняття українським народом християнства.
В Україні здійснено запис і видано азбукою Брайля Біблії українською мовою для сліпих, окремі книги Святого Письма крупним шрифтом. Серед країн колишнього Радянського Союзу Українське Біблійне Товариство першим завершило українською мовою інсценований Новий Завіт, який на аудіокасетах поширюється в усіх християнських церквах.
Вперше за останні 400 років (з часу видруку Біблії в м. Острог, що на Волині, 1580—1581 рр.) була надрукована Біблія українською мовою (другий повний переклад митрополита Іларіона Огієнка) на вітчизняній поліграфічній базі. Зусиллями Товариства до 2000-ліття Різдва Христового Р.Турконяком здійснено повний четвертий переклад Біблії сучасною українською літературною мовою, з якого вже підготовлений до друку Новий Завіт.
Незважаючи на певні фінансові труднощі, в 2001 році Українське Біблійне Товариство видало "Біблію для дітей" українською мовою. Відповідно до програми "Можливості-21" 150 тис. примірників цього видання відправлено до загальноосвітніх шкіл країни. В 2004 році розпочалося видання повного перекладу Біблії сучасною українською літературною мовою.
Генсек УБТ Роман Вовк так розповідає діяльність товариства: "Українське Біблійне Товариство (УБТ) — унікальна організація. І цьому є кілька причин. По-перше, воно займається найважливішою справою — поширенням Слова Божого, по-друге, Товариство об'єднало у своїх рядах представників усіх християнських конфесій України. Сьогодні президентом є Анатолій Глуховський. УБТ має чотири офіційні представництва — у Києві, Львові, Харкові і Херсоні."
2004-й — багато в чому знаменний для УБТ. Він був оголошений Роком Біблії в Україні. Також у 2004-ому виповнилося 200 років з моменту появи перших, Біблійних товариств у світі.
Біблійне Товариство займається багатьма проектами. Деякі з них уже закінчились, інші буде продовжено... Поставлено мету забезпечити незрячих дітей духовною літературою, шрифтом Брайля. Але цей проект довготривалий на кілька років. Зараз на всю Україну працює тільки одна київська фабрика, що виготовляє книги для таких дітей. А цього недостатньо, адже в Україні більше чотирьох тисяч незрячих дітей.
Сьогодні Українське Біблійне Товариство є першою організацією в Україні і навіть у колишньому СРСР, що самостійно надрукувала біблійні історії для незрячих дітей. Планується навчати незрячих людей, що згодом самі зможуть друкувати Біблії для сліпих дітей. Таким чином, вирішиться і питання працевлаштування деяких з цієї категорії населення. Сьогодні в Україні уже видрукувано 2500 екземплярів біблійних історій для незрячих дітей. Півтори тисячі вже знайшли своїх читачів, інші буде згодом поширено під час акцій і свят.
Програма "Віра від слухання" проводить аудіозапис біблійних текстів. В даний час у Києві, у веденні УБТ, знаходиться євроазіатський офіс програми "Віра від слухання."
Записаний Новий Завіт на касетах для циган на їхній рідній мові. Приємно також відзначити, що адміністрації в'язниць дозволяють працювати в цих місцях. Кожен регіональний представник має офіційний дозвіл працювати у в'язницях.
Біблійне Товариство підтримує дружні відносини з різними церквами. Видано Новий Завіт і цілком здійснений переклад Старого Завіту з грецької мови.. У процесі беруть участь люди з різних деномінацій, а також учені-лінгвісти.. В даний час здійснюється переклад книги Притч. [116;4]
Протестантські громади є активними учасниками фестивалів християнської пісні, де приймають участь окремі як окремі виконавці так і хорові колективи та ансамблі. Музиканти проводять активну концертну діяльність: виступають в дитячих закладах, будинках для пристарілих, лікарнях, санаторіях, серед слухачів інших аудиторій, пропагуючи власними піснями та своїм світоглядом любов до Христа. Так лише, в м. Рівне працюють на євангельській ниві такі гурти та окремі виконавці: "Осанна", Авен-Єзер", християнський бард - О. Лось, ансамбль юних скрипалів "Небесні мелодії" та ін.
З метою популяризації сучасної християнської музики, запису молодих християнських виконавців, озвучування різноманітних заходів, конференцій, концертів у 2001р. в м. Рівне була створена студія "Ехо". У планах – запис радіоспектаклів, відеороликів, реалізація нових музичних проектів.
У різних містах України силами молодіжного відділу, гурту "Есхате х’Ора" та місцевих церков проводяться акції проти наркотиків, мета яких вказати молоді на Ісуса Христа, як єдиний реальний вихід із проблеми наркотичної залежності.
"Співайте для Господа пісню нову", - ці слова псалмоспівця звучать по-особливому для кожного співаючого, чи то хорист із сорокарічним "стажем" служіння у хорі, чи співак початківець. Нову може співати лише серце відроджене, спасенне, натхнення животворчою силою від Святого Духа. Ми повинні всіляко розвивати і продовжувати наші пісенні традиції і надбання, засновані на притаманні й для слов’ян простоті, задушевності та ліризмові котре у продовж віків збагачувалось і доповнювалось елементами як західноєвропейського протестантського хоралу, так і традиціями українського народу", - говорить у своєму виступі старший регент по Рівненській області ЄХБ Олександр Сташук. [76; 8]
"Сходи у небо" молодіжний музичний фестиваль, який пройшов восени у палаці культури "Юність" міста Калуша. Цільова аудиторія заходу була невіруюча молодь міста, до якої організатори мали на меті донести вістку про спасіння в Ісусі у зрозумілій для них формі. Організаторами фестивалю стали церква "Благодать" та молодіжна громадська організація "Імпульс" в партнерстві з арт-студією "б секунд", управлінням культури міської ради, Калуським Бізнес-центром, торгівельною мережею "555", дизайн студією QU, Українським Біблійним товариством та іншими організаціями.
Основною метою фестивалю було намагання змінити ставлення громадськості міста до церкви. Адже в сприйнятті більшості людей в західному регіоні все вважається сектою, якщо воно не відноситься до католицької чи православної церкви. З цією метою фестиваль проводився на належному організаційному, технічному та виконавчому рівні в офіційній співпраці з представниками державних, громадських та приватних структур.
Зважаючи на рідкісну в проведенні подібних заходів на сьогоднішній день ремарку на рекламі "Живий звук", доступну вартість квитків і на те, що кожний день фестивалю передбачав нову концертну програму, зал жодного дня не був напівпорожнім. Все місто майоріло тисячами якісних повнокольорових плакатів, представляючи наступних виконавців: гурт "Він знає" з Тернополя, Василь та Надія Кондратюк з Києва, гурт Written On Store " з Англії, калуський гурт "Смак Небес".
Гурт "Смак Небес" складає основу групи прославлення церкви "Благодать". Родзинкою його творчості є майстерне поєднання гри скрипки, соло- та бас-гітарі, клавішних та ударних інструментів, колоритних вокалів та елементів фольклору. На фестивалі "Смак Небес" представили вишукані речі свого бельгійсько-голландському туру 2003 року, а також виконали нові композиції в супроводі камерного оркестру міста Калуша. [180;5]
Серед цих проблем найвагомішими є питання мовної культури та освіти. На рівні парафій, побутового релігійного спілкування в основному задовольняються мовні потреби віруючих. Це стосується всіх традиційних конфесій. Проте залишається проблема освіти, друкування літератури українською мовою.
Протестантські церкви позитивно ставляться до тих сфер культури, що розвивались у контексті християнських традицій і сьогодні орієнтуються на їх відновлення (література, музика, архітектура). Сучасну секулярну маскультуру протестанти сприймають стриманіше. Однак деякі форми молодіжної (насамперед музичної) культури проникають у життя громад. Розвинутість общинного життя та максимальна наближеність богослужбового й побутового використання мови дають змогу практично повністю врахувати мовні потреби членів місцевих громад. Звідси строкатість у мовному питанні залежно від регіонів. Український, національний компонент сильніший традиційно на Заході. В інших регіонах переважає інтернаціоналістський (космополітичний, універсалістський) компонент. Сьогодні, з розширенням сфери вжитку української мови, посилюються тенденції до подолання космополітизму. Дедалі більше релігійних видань стають україномовними, а їх зміст — українознавчим.
Відносно скромний богословський набуток вітчизняного протестантизму порівняно з православ'ям або католицизмом пояснюється його історичною ізольованістю від світових центрів протестантської богословської думки, неодноразовою штучною перерваністю послідовної ідейної еволюції та недостатнім освітнім рівнем багатьох поколінь віруючих. Тим ціннішим є намагання деяких конфесій (баптистів, п'ятидесятників, адвентистів) створювати богословські школи, готувати професійних богословів. Показово, що протестанти звертаються до вітчизняної духовної й культурної спадщини, до національних джерел протестантських рухів, виявляють інтерес до вивчення історії власної конфесії на території України. Вона розглядається як складова загальної релігійної історії українського народу, а власне протестантизм — як невід'ємний елемент його культури й суспільного життя.
Культура – сполучна нитка між минулим, теперішнім і майбутнім суспільства. Низький рівень культури у будь-якій країні негативно впливає на суспільне життя, міжнаціональні відносини, на рівень розвитку економіки.
Для всіх галузей життєдіяльності культурою є сукупність культурних цінностей і надбань. Це по особливому гостро звучить в наш час, коли загальний рівень культури в нашій державі є занедбаним і досить не високим. Саме ця обставина наштовхує на думку про обов’язковість володіння тим чи іншим рівнем християнської духовної культури в християнському середовищі.
Поняття "духовна культура" – є досить широким, воно передбачає наявність духовних навчальних закладів, храмів, бібліотек. Це - музична спадщина, поезія, вихованість, відлагоджена етика, мораль і т.п., а також, що є особливо важливим, з практичного виконання дорученого служіння на високому духовно-професійному рівні тобто в дії, спрямовані на проповідь вчення Ісуса Христа, для відродження Його волі і Слави на позитивний вплив у суспільстві. "Наше християнство є живим і діючим, воно не є мертвим і застиглим, воно постійно працює, розвивається і вдосконалюється, змінюючи нас самих і впливаючи на світ. Тому ми стверджуємо: християнська духовна культура можлива лише в дії, в розвитку" [93; 24-25].
На основі опитування проведеного серед респондентів, що є членами протестантських громад м. Рівне, можна скласти цілісну картину стану участі протестантів в освітньому та культурному житті суспільства:
На відміну від усталеної думки про обмеженість віруючих, зокрема протестантів, спостерігається досить чималий відсоток освічених людей.