Восславимо жінку-Мати,
Чия любов не знає перешкод,
чиєю груддю вигодуваний весь світ!
Все прекрасне в людині -
від променів сонця і від молока Матері.
М. Горький
Про матерів можна говорити нескінченно. Добрі, горді, мужні матері! Скільки життів врятовано їх руками, скільки лиха прогнали добрі слова їх, скільки подвигів скоєно відважними їхніми серцями! Де знайти слова, що змогли б розповісти про невичерпної материнської любові, передати щедрість їхніх сердець? І складають люди про матерів вірші, пісні, прекрасні легенди і серйозні книги.
Коли війна чорним горем налетіла на нашу країну, материнська любов зрівнялася з подвигом. Скільки сліз пролито матерями у війну! Моря, ... Скільки крові віддано дітям, скільки було пролито на трудовому фронті поту.
Але найважче було бачити смерть дітей своїми очима. Бачити і не мати можливості допомогти їм ...
Скільки таких матерів зустрів Олександр Фадєєв у Краснодоні! З ними проводив він годинник у спогадах про їхніх діток. І, напевно, ніколи б не народилися багато поетичні сторінки "Молодої гвардії", якщо б не стояла за спиною письменника тінь Матері, посивілою від горя. А скільки прекрасних рядків присвятив письменник матерям! Які чисті, ніжні слова сказані про них: "Мама! Так, тисячу разів я буду повторювати твоє ім'я, материнське ім'я, і все-таки залишуся перед тобою в неоплатному боргу ... Я цілу чисті, святі руки твої! "
Так, це були матері, які так виховували дітей своїх, що не зломили їх жахи і лиха війни. І коли приходив час помсти, ці сильні юнацькі або слабкі дівочі руки брали зброю, перефарбовували простирадла на прапори, заклеювали листівками стіни, лікували рани. Це вони, наші дівчата, писали в щоденниках: "Так, я можу жити тільки так, або я не можу жити зовсім. Клянуся матір'ю своєї, що до останнього подиху я не зверну з цього шляху! "Це вони, вірні клятві, зціпивши зуби на закривавлених тапчанах, вважали удари катів. Це вони з піснею йшли на смерть, так і не вставши на коліна. Таке не забувається. Це - безсмертя!
Так, "Молода гвардія" - книга про юних. Але ми розуміємо, що ніколи не стали б героями Олег Кошовий і бешкетний Сергійко Тюленін, і запекла Люба Шевцова, і поетична Уля Громова, і тисячі інших, якби за ними не стояли їхні матері ...
Але, може бути, слабкою втіхою для цих матерів було знати, де лежать їхні діти, що про них пам'ятають люди. А ті, хто не знає могил своїх синів ...
Як важко змусити мовчати серце, яке вміє миритися з втратою. Вічно свіжі рани при щонайменшому дотику ниють нестерпно. І люди скаржаться небу, вітру, землі-годувальниці. Так і Толгонай приходить на сповідь до свого поля. Материнське це поле знає все про Толгонай, слухає її і втішає. А вона сама, висохла від горя, згадує разом з ним своє життя, молодість, щастя: "Земля, ти тримаєш всіх на своїх грудях; якщо ти не даси нам щастя, то навіщо тобі бути землею, а нам навіщо народжуватися на світ? Ми твої діти, земля, дай нам щастя, зроби нас щасливими! "
Був час, коли Толгонай плакала не від горя, а від радості. Але прилетіла страшна звістка і вагою непомірною лягла на материнські плечі. Пішли діти на війну. Проводила і ти своїх синів, Толгонай. Усі пішли, скільки було. Залишилися ви з Аліман одні. Валило з ніг, притискало до землі горе, юшила невтішна Аліман стали непотрібними квітами нещадну землю, поглинула її щастя, її любов. Але ви кріпилися. Вдалині йшла битва, лилася кров, а вашій битвою була робота. "Жінки, старики, діти, голі, голодні. Як вони працювали тоді в колгоспі, як вони чекали перемоги, як плакали і як мучилися "(це твої слова, Толгонай). Так, мені здається вже, що не повість Ч. Айтматова "Материнське поле" читаю я, а розмовляю з тобою, Толгонай.
Ділили і ви зі своїм народом біду. Таїли крик в душі і молилися за що залишилися в живих. Скільки таких збожеволілих від горя, від хиткою надії та безнадії матерів зверталися до сил земним і небесним, благали, заклинали землю і небо врятувати і зберегти їх дітей. Святі криваві сльози, хто здатний їх осушити, хто здатний спокутувати провину світу перед серцем матерів! ..
Але тобі, Толгонай, не побачити навіть могил своїх дітей. Ніколи не дізнаєшся ти, де вбила їх вража куля. Залишаться шапка на стіні, фотографія під склом, шум котився повз, на фронт, потяги і застиглий у повітрі крик: "Ма-а-мо!" Довго тоді бігла ти слідом по шпалах, потім впала, забилася головою об тремтячі рейки. "Нехай я буду останньої матір'ю, яка так чекала сина".
Будь мужньою, Толгонай! Страшно, коли гине дитя за тисячі верст від рідного дому, але ще страшніше, коли на очах ведуть його на смерть, на тортури, коли тягнуться до нього злочинні руки. Яке горе може зрівнятися з цим? А бачити, як вивертають синові суглоби, як смертельно блідне рідне обличчя, як затиснули стогін зведені губи, і мовчати ... Змогла б ти, Толгонай? ..
Все знесли матері. Здавалося, зіткані з одних нервів, вставали в похмуру чергу у тюремних воріт зі страшним блиском в опухлих від сліз і безсоння очах і промовляли: "Ні, я тільки про одне благаю Бога, щоб до самої смерті не зламали йому крил, щоб не тремтів він перед цими псами, щоб плював він їм в обличчя! "
Підніми ж і ти голову, Толгонай, і йди проти бурі так, як ішли вони. Адже ти хочеш, щоб люди залишалися людьми, щоб війна не калічила в людях живу людську душу, щоб вона не витравлюється в них доброту і співчуття. Хай буде так! Бо хто ж, як не матері, можуть зупинити війну і біду. Вони розуміють один одного без слів - матері всій землі.