Зміст
Вступ 1
Світове господарство як економічна категорія 2
Розвиток світового господарства 5
Структура світового господарства 7
Закономірності та тенденції розвитку світового господарсива 11
Список використаної літератури 14
ВСТУП
На сучасному етапі суспільного розвитку значну роль для економіки кожної окремої країни і світу вцілому відіграє світове господарство, яке поєднує національні господарства, що пов’язані і взаємодіють за законами міжнародного поділу праці.
Він полягає в спеціалізації окремих країн на виробництві певних товарів та послуг і товарному обміні цими продуктами на світових ринках. МПП виникає між країнами, що захищені своїм державним суверенітетом. Формування спеціалізації господарства підкоряється дії закону порівняльних переваг, запропонованим Д.Рикардо в 1917 р., який стверджує, що кожній країні, навіть тій, яка має абсолютні переваги з виробництва будь-яких товарів, вигідніше зосередити свої зусилля на виробництві тих товарів і послуг, у виробництві яких вона досягла порівняно більшої ефективності, і експортувати їх в обмін на товари, яких вона не виробляє. А це означає, що кожна країна має порівняльну перевагу у виробництві якого-небудь товару чи послуги і може дістати зиск, торгуючи ними або обмінюючи їх на інші товари чи послуги.
Для реалізації можливостей, що виникають у процесі розвитку МПП та забезпечення руху товарів, послуг, капіталу, робочої сили, на світових ринках потрібна постійна підтримка міжнародних двосторонніх та багатосторонніх відносин, укладенні зовнішньополітичних та зовнішньоторгових угод, як між окремими фірмами, так і між урядами країн.
Економічні зв’язки між країнами мають багатовікову історію. Протігом століть вони існували переважно як зовнішньоторгівельні, вирішуючи проблему забезпечення населення товарами, які національна економіка виробляла неефективно або не виробляла взагалі. З розвитком еволюції зовнішньоекономічні зв’язки переросли межі зовнішньої торгівлі і перетворились в складну сукупність міжнародних економічних відносин, що стосуються інтересів всіх держав.
Міжнародні зв’язки виступають сьогодні найважливішим фактором економічного зростання, структурних зрушень і підвищення ефективності національного виробництва, одночасно є і каталізатором диференціації країн, нерівномірності їх розвитку. Це можна довести тим, що сучасне світове господарство як в політичному, так і в соціально-економічному відношенні неоднорідне і характеризується великою кратністю. Як колись, на світовій арені серед суб’єктів економічної діяльності країни з різним рівнем промислового розвитку, умовами і стандартами життя суспільства.
Світове господарство як економічна категорія
Починаючи вивчати світову економіку, необхідно з`ясувати, що означає цей термін і чому всі країни мають економічні зв`язки одна з одною, яких форм набувають ці зв`язки і як вони впливають на національно економіку, яким чином можна класифікувати країни світу за групами.
Світове господарство – це сукупність національних господарств, які беруть участь у міжнародному поділі праці і пов`язані між собою системою міжнародних економічних відносин. Воно являє собою глобальний економічний організм, в якому склалися і зростають взємозв`язок і взаємозалежність усіх країн і народів світу. (В. С. Савчук, О. В. Ткаченко)
Світове господарство – це сукупність національних господарств та економічних взаємозв’язків між ними, або сукупність економічних відносин, які функціонують на національному та міжнародному рівнях. (С. В. Мочерний)
Світове господарство складається з соціально-економічних підсистем, що підпорядковуються певним зовнішнім і внутрішнім закономірностям.
На початку 1998 року кількість населення нашої планети становила майже 5,8млрд. осіб. За щорічного зростання приблизно на 90 млн. осіб до 2000 року за прогнозами, на Землі повинно було проживати майже 6 млрд. осіб.
Нині існує приблизно 5 тис. народів, понад 230 держав, відокремлених між собою майже 20 сухопутними кордонами. У світі в обігу налічується понад 300 найменувань національних грошей.
Держави планети перебувають на різних щаблях суспільного розвитку. Більшість функціонують в докапіталістичних формаціях, поєднуючи елементи первісного, рабовласницького та феодального способів виробництва.
Окремі національно організовані господарства країн розвиненої ринкової економіки, країни ринкової економіки, що розвиваються, та держави перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки у своїй суперечливій єдності становлять матеріальну основу, речовий зміст світового господарства і одночасно є його основними соціально-економічними підсистемами. Міжнародні економічні відносини пов’язують ці господарства у цілісну систему. Сучасна форма існування світового господарства є наслідком багатовікового розвитку продуктивних сил та поглиблення поділу праці.
Основні соціально-економічні підсистеми сучасного світового господарства визначають за такими критеріями, як:
Рівень і характер розвитку продуктивних сил у взаємозв`язку їх з організаційно-економічними відносинами, тобто зі ступенем розвитку ринку всередині тієї чи іншої країни – стосується структури виробництва, характеру чинників економічного зростання і, зрештою, ступеня задоволення різноманітних потреб людей. Він визначає можливості окремих країн у міждержавних економічних зв’язках, у міжнародній спеціалізації.
Специфіка багатоукладності економіки. Країнам розвиненої ринкової економіки властива технологічна і соціально-економічна багатоукладність. Проте в різноманітних формах високоорганізованого ринкового господарства на основі розвитку приватної та суспільної власності, індивідуальних свобод та правових інститутів функціонують досить налагоджені механізми саморозвитку; господарство високо інтегроване. Специфіка країн перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки полягає у започаткуванні процесу роздержавлення і приватизації, формуванні сучасного багатоукладного господарства.
Особливості державного регулювання господарського життя (співвідношення позаекономічних та економічних форм і методів регулювання, роль держави в цьому процесі). Специфіка багатоукладності в країнах ринкової економіки, що розвиваються, та в країнах перехідної від централізовано керованої до ринкової економіки відбувається у слабкому ступені суспільної інтеграції. У цих країнах особистість не відселена з колективу, свободи особи та інститути демократії нерозвинені. Складності в розвитку цих країн полягають у тому, що за різних рівнів соціально-економічних та техніко-економічних показників механізм саморозвитку або відсутній, або є вкрай неефективним. Переважання позаекономічних форм і методів організації господарства, запроваджених державою, характерне для всіх країн з малорозвиненою системою ринкових відносин.
Для того щоб віднести конкретну країну або групу країн до певної соціальної підсистеми, потрібна наявність усіх трьох згаданих критерій.
Отже, у світовому господарстві існує величезне розмаїття країн за рівнем їх економічного розвитку, належності до певних соціальних, політичних систем, різних регіональних організацій. І тому постає питанні про можливість дії у такому конгломераті єдиних економічних законів та закономірностей. Якщо така можливість існує, то яка специфіка дії цих законів порівняно із законами у межах однієї країни, низки розвинутих капіталістичних країн чи світового господарства. Щоб відповісти на це запитання, необхідно з’ясувати сутність світового господарства.
Основою розвитку світового господарства був світовий ринок, який зародився ще в XVI ст. в період великих географічних відкриттів.
Світовий ринок – це сукупність національних ринків окремих країн у їх взаємодії, пов’язаних міжнародними економічними відносинами. (С. В. Мочерний)
На його основі почав формуватися міжнародний поділ праці, для якого формою реалізації були торговельні угоди між країнами. Всі ці процеси, як вже було зазначено вище, зумовили виникнення і розвиток світового господарства.
У сучасних умовах світове господарство дедалі більше набуває ознак цілісності. Цей процес об’єктивно зумовлений дією певних факторів:
Прагнення народів світу вижити за умов нарощування ядерних потенціалів і загрози можливої ядерної війни, політикою мирного співіснування.
Розгортанням НТР. Нині жодна країна світу не може самостійно використати всі досягнення сучасної науки і техніки, тому країни повинні об’єднувати свої зусилля у цій сфері, що сприятиме встановленню тісних економічних і науково-технічних зв’язків між ними, формуванню стійких структур у світовому господарстві.
Інтернаціоналізацію господарського життя, міжнародним поділом праці. Нині країни світового співтовариства можуть ефективно розвивати виробничі процеси на рівні світових стандартів, випускати високоякісну продукція, використовуючи процеси спеціалізації та кооперування виробництва на міжнародному рівні. Завдяки цьому можна значно знизити собівартість продукції, підвищити її якість, надійність, зекономити паливно-енергетичні, сировинні ресурси, підвищити продуктивність праці, раціонально використовувати робочу силу. Все це також сприяє налагодженню постійних економічних зв’язків між державами-партнерами у міжнародній сфері.
Необхідність об’єднання зусиль країн для розв’язання глобальних проблем (екологічних, продовольчих тощо). Потребою у взаємній допомозі в екстремальних ситуаціях (землетруси, ядерні аварії тощо), доцільність об’єднання господарських зусиль країн-партнерів для освоєння багатств Світового океану й космосу, як для збереження уже набутих людських знань, ідей, так і для переробки й використання все складніших інформаційних систем, створення міжнародного інформаційного банку даних, яким могла б користуватися відповідно до своїх потреб кожна країна світового співробітництва.
Формуванню цілісності світового господарства сприяє розвиток відпорної інфраструктури: прокладання трансконтинентальних залізниць, світових систем зв’язку та ін.
Характерною ознакою світового господарства є зближення між підприємствами різних країн, самими країнами. Це виявляється у функціонуванні процесів спеціалізації та кооперування виробництва, створенні міжнародних господарських організацій, товариств, спільних підприємств тощо.
При цьому виникають міжнародні економічні відносини у кожній із сфер суспільного виробництва (безпосередньому виробництві, обміні, розподілі та споживанні). Вони є похідними від національних, отримують від них головний імпульс свого розвитку й водночас активно впливають на розвиток національного господарства.
Сукупність економічних відносин світового господарства виявляється в системі властивих йому економічних інтересів: інтересів окремих держав, національних підприємств, об’єднань, міжнародних економічних організацій та інтересів інтеграційних угрупувань.
Розв’язання суперечностей, що виникають між економічними інтересами партнерів у межах світового господарства, відбувається через погодження їх економічних інтересів, пошук та реалізацію оптимальних форм, принципів, методів їх існування, знаходження компромісів. При цьому країнам-партнерам необхідно йти на певні поступки.
Отже, світове господарство слід розглядати як цілісну і взаємозалежну систему національних господарств, які взаємодіють на основі спільних економічних інтересів, потреб та цілей.
Розвиток світового господарства
Перший етап. На цьму етапі створюються передумови для формування світового господарства у вигляді світового ринку. Тому його можна вважати підготовчим. Він є найтривалішим, бо охоплює період від першого великого суспільного поділу праці (5-4 тисячоліття до н.е.) до становлення великої машинної індустрії у виробництві (середина 19 ст.). Цей етап породив передумови для виникнення місцевого ринку.
Другий великий суспільний поділ праці зумовив появу грошової форми вартості та вихід торгового обміну за межі місцевого ринку на рівень регіонального.
Третій великий суспільний поділ праці, що полягав у відокремленні торгівлі від землеробства та ремесла, сприяв подальшому залученню різноманітних господарських одиниць до товарообміну, пізніше – прискореному розвитку простого товарного виробництва і, як наслідок, зумовив переростання регіональних ринків у регіонально-світові.
Подальший розвиток суспільного поділу праці в епоху феодалізму, який вів до виникнення нових галузей економіки, поглиблення спеціалізації всередині окремих галузей, а також великі географічні відкриття дали відчутний поштовх для розвитку ( 15-17 ст.).
Нарешті, новий імпульс формування світового ринку отримало після утвердження в середині 19 ст. У провідних країнах світу великої фабрично-заводської індустрії, яка вже об’єктивно не могла існувати без світового збуту. В міру розвиткумасового виробництва світовий ринок став переростати у світове господарство, що означало висування на перший план замість переважно торговельних відносин виробничих зв’язків, основу яких склав вивіз капіталу. Наприкінці 19 ст. Цей процес, в основному, завершився.
Під час другого етапу розвитку(середина 19 – початок 20 ст.) світове господарство сформувалося як світове капіталістичне господарство, тобто воно об’єднало країни лише капіталістичної системи. Проте єдність соціально-економічної системи не означала рівноправності. Це світове господарство складалося практично з двох підсистем: а) ринковогогосподарства індустріально розвинутих країн і б) малорозвинутого ринкового і доринкового господарстваколоніальних та залежних країн. Між ними склалася система нерівноправного поділу праці. Індустріально розвинуті країни (Англія, США, Франція та ін.) утримували монополію на кваліфіковану робочу силу, сучасні засоби виробництва, найновіші науково-технічні знання, технології тощо.Колоніальні і залежні країни стали постачальниками сировини й дешевої робочої сили.
На третьому етапі ( з 20-х – до 90-х рр. 20 ст.). Цей етап починається з відокремленням від капіталістичної системи світового господарства Радянського Союзу, а після другої світової війни – ряду країн Східної Європи, Азії, америки. Найважливішою характерною ознакою цього етапу є те, що капіталістична система господарювання перестала бути всесвітньою. Поруч з нею виникла нова, соціалістична система світового господарства.
Проте процес формування єдиного світового господарства не припинився. В результаті мирного співіснування двох протилежних систем була досягнута певна макроекономічна рівновага на планеті. А кожна з цих систем, вбираючи в себе кращі риси протилежної системи, об’єктивно вступила на шлях конвергенції, тобто зближення з нею.
Цей процес був перерваний подіями кінця 80-х – початку 90-х рр. Результатом їх був розпад світової соціалістичної системи господарства. Двополюсна світова модель макроекономічної рівноваги «Схід – Захід» практично перестала існувати. Розпочався четвертий, сучасний етап формування світової системи й знову на базі капіталістичної.
Економічними засадами функціонування світового господарства є міжнародний поділ праці, який визначає спеціалізацію виробництва країн відповідно до їхніх природно-кліматичних, історичних та економічних умов, що, в свою чергу, на певному етапі виявляється як процес інтернаціоналізації виробництва і всього господарського життя. На цій основі розвиваються процеси економічної інтеграції, які зумовлюють тенденцію до економічної єдності світу, глобалізації економічних явищ і процесів. Необхідність спільного розв`язання глобальних проблем сучасності, зокрема соціально-економічних та екологічних проблем, є одним з факторів посилення цієї тенденції.
Отже, сучасне світове господарство є складовою системою національних господарств окремих країн та їхніх угрупувань, що взаємопов`язані МЕВ на основі міжнародного поділу праці.
Структура світового господарства
У попередньому розділі вже було зазначено про нерівномірність розвитку різних країн. Суть у тому, що економіка країн і регіонів світу неоднаково диференційована, і це є виявом різностадійності їхнього розвитку. В економічно розвинутих країнах, частина яких досягла постіндустріальної стадії розвитку, тенденції динаміки промисловості й господарства в цілому складаються під впливом науково-технічної революції та інформаційної революції. У найменш розвинутих країнах ще чекають свого вирішення проблеми (які часто зростають до глобальних), породжені історичною спадщиною економічної залежності та структурної відсталості, неосвоєністю економічних ресурсів, тягарем демографічної ситуації тощо.
Виходячи з цього, структура сучасного світового господарства може бути представлена як сукупність таких типів країн.
Світове господарство Розвинуті капіталістичні країни Постсоціалістичні країни з перехідною економікою
Середньо розвинуті країни з перехідною економікою Країни, що розвиваються
Найменш розвинені країни Країни з порівняно зрілою структурою господарства Нафтодобувні країни
Індустріальне перетворення відбулося із запізненням «нові індустріальні країни»
Група економічно розвинутих країн з рисами постіндустріального розвитку налічує лише півтора-два десятки держав, де проживає 1/6 – 1/7 населення планети, але виробляється 3/5 промислової продукції світового господарства, в тому числі 2/3 продукції машинобудування. Потужний виробничий потенціал нагромаджений нині не тільки в Північній Америці, особливо в США, а й у Західній Європі та Японії. Економіка цих країн досягла високого ступеня насичення засобами і предметами праці, в них зосереджені величезні фінансові ресурси, і в інвестиційний прогрес тут залучаються не тільки власні ресурси, а й 9/10 прямих іноземних інвестицій світового ринку капіталу. Приблизно і таких самих масштабах залучають ці країни у свій інноваційний процес інтелектуальний капітал планети. На ці країни припадає більша частина світової торгівлі та міжнародного руху капіталу.
У групі середньо розвинутих країн з перехідною економікою теж сформулювалися доволі високий технічний потенціал і сучасні механізми ринкової економіки, але їхнє господарство має поки що скромніші економічні показники порівняно з економно розвинутими країнами. В цій групі можна вирізнити такі підгрупи:
Країни, в яких індустріальні перетворення відбувалися із запізненням. Це Іспанія, Португалія, Туреччина, Греція тощо. Розвиток їхньої економіки в певному проміжку ХХ століття стримувався пережитками суспільних відносин попередніх формацій. Але протягом останніх десятиліть саме тут відбуваються динамічні процеси економічної перебудови. Прискорено розвивається невиробнича сфера, стабільно працюють будівельна індустрія ті транспорт, сільське господарство за відносного скорочення його частки в структурі економіки демонструє ефективне функціонування в рамках агропромислового комплексу, в обробній промисловості зростає вага машинобудівних галузей, надзвичайно велику роль відіграє індустрія туризму.
Нові індустріальні країни. На Сході Азії це так звані далекосхідні «тигри» (або «дракони») – Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур, у перспективі й інші держави; в Латинській Америці – Мексика, Бразилія, Аргентина, Чилі, Уругвай та ін. В цих країнах ідуть особливо динамічні процеси перебудови економіки. Поштовх прискоренню економічного розвитку дало залучення значних інвестицій іноземного капіталу та передових технологій із промислово розвинутих країн. Подальше просування структурних перетворень пов’язане із вдало проведеними економічними реформами, у процесі яких створено сучасну організаційно-управлінську та функціонально-галузеву структуру господарства. Ключову роль у структурі господарства.
Постсоціалістичні країни з перехідною економікою, що стали на шлях побудови ринкового господарства, мають потужну індустріальну базу і розгалужений агропромисловий комплекс.
Враховуючи специфіку становлення суверенітету молодих незалежних держав, динаміку і ступінь завершеності економічних реформ, а також особливості економіко-географічного положення, серед постсоціалістичних країн вирізняють країни Євразії і незалежні країни – колишні республіки СРСР.
До постсоціалістичних країн Євразії в Центральній Європі належать Польща, Чехія, Словаччина, Угорщина, Румунія, Болгарія, Югославія (у складі республік Сербія і Чорногорія), Словенія, Хорватія, Боснія та Герцеговина, Македонія, Албанія; в Азії – Монголія.
Молодим незалежним державними на теренах колишнього Радянського Союзу стали Росія, Україна, Білорусь, Литва, Латвія, Естонія, Молдова, Грузія, Вірменія, Азербайджан, Казахстан, Таджикистан, Туркменістан.
Головні особливості структури господарства цих двох підгруп країн такі: високий рівень суспільного й територіального (географічного) поділу праці, розгалужені й цілком сформовані функціонально і територіально господарські системи, які за своїми ознаками мало відрізняються від відповідних структур економічно розвинутих країн. Але на сучасному етапі постсоціалістичним країнам бракує капіталу, а в більшості галузей використовується застаріла техніка і технологія. Тут тільки формуються сучасні організаційно-управлінські структури ринкового господарства.
Країни, що розвиваються, - це понад 120 держав Азії, Африки, Латинської Америки та Океанії, в яких проживає більша частина населення Землі. Багато з них стали незалежними тільки з середини (або з 60-70-х років) ХХ століття, частина має досить тривалий досвід самостійного розвитку, зокрема країни Латинської Америки, які здебільшого здобули незалежність протягом ХІХ століття. У другій половині ХХ століття у країнах, що розвиваються, відбулися значні зміни: помітно зріс національний прибуток, формується сучасне господарство, стабілізується їх місце в міжнародному поділі праці. Ці країни – важливий постачальник сировини на світовий ринок. Проте на шляху самостійного розвитку молоді держави натрапляють на значні труднощі.
Країни з порівняно зрілою структурою господарства – це, наприклад, Індія, Пакистан, Таїланд, Філіппіни, Індонезія – в Азії; Венесуела, Перу, Колумбія, Еквадор, Ямайка тощо – в Латинській Америці; Марокко, Туніс, Єгипет та ін. – в Африці. В цих країнах відбуваються процеси, що супроводжували свого часу економічне зростання в сучасних «нових індустріальних» країнах, активно взаємодіють місцевий та іноземний капітал, набирає потужностей молода промисловість, де, крім гірничо видобувної, розвивається й обробна, енергетика, вдосконалюються транспортні комунікації, сфери обслуговування, активно ведеться підготовка національних кадрів.
Середній підтип утворюють нафтовидобувні країни, що розвиваються. Це Саудівська Аравія, Кувейт, ОАЕ, а також Ірак, Іран та інші. Завдяки величезним надходженням від торгівлі нафтою вони мають сприятливі можливості для розвитку сучасного господарства, фінансової сфери, містобудування та соціальної сфери.
Численним є підтип найменш розвинутих країн. Це країни з надзвичайно слабким розвитком продуктивних сил. Їм майже нічого запропонувати на світовий ринок. У країнах цього типу переважають традиційна система господарства, докапіталістичні (здебільшого феодальні) відносини. Серед найбідніших країн: Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Буркіна-Фасо, Гвінея-Бісау, Малаві та ін. в Африці; Кампучія, Бангладеш, Ємен, Афганістан тощо – в Азії.
Таку структуру світового господарства пропонують нам деякі підручники з світової економіки та економ теорії.
За іншою організаційно-економічною структурою сучасного світового господарства визначає поєднання регіональної та функціональної підструктур. Регіональна підструктура світового господарства представлена економічними об’єднаннями країн, що ґрунтуються на
територіальному принципі і мають на меті розв’язання широкого кола економічних проблем. До неї належать міждержавні загальноекономічні об’єднання та регіональні економічні комісії Організації Об’єднаних Націй (ООН).
Функціональна підструктура представлена міждержавними економічними організаціями з певних питань функціонування світового господарства. Це спеціалізовані економічні об’єднання ООН із загально функціональних та галузевих напрямів; міждержавні галузеві організації; міжнародні галузеві організації підприємців; Міжнародні кооперативні організації.
У регіональній підструктурі виділяють економічні інтеграційні об’єднання, які діють на основі комплексу спільних економічних інтересів. Життєздатність цих об’єднань забезпечують також географічна і культурна близькість, природний фактор, спільність наукових інтересів різних країн району. Економічний та екологічний аспекти сучасного розвитку науки і техніки розширюють сферу взаємних інтересів. Організаційно-економічні умови, міждержавна уніфікація суспільних потреб сприяють створенню передумов для спільних дій.
Одним із головних суб’єктів світової економіки, який теж можна внести до структури світового господарства є ТНК. Вони представляють собою господарські об’єднання, що складаються з головної (материнської) компанії та зарубіжних філіалів. Головна компанія контролює діяльність об’єднань підприємств, що входять до ТНК, шляхом володіння частин їх капіталів. ТНК виступають рушійною силою у процесі транс націоналізації, вони є торговцями, інвесторами та розповсюджувачами сучасних технологій, а також стимуляторами міжнародної торгівельної міграції. ТНК в багатьох випадках визначають динаміку та структуру, рівень конкурентоспроможності на світовому ринку товарів та послуг, а також міжнародному русі капіталів та передачі технології (знань) ТНК грають головну роль в інтернаціоналізації виробництва, про яке вже згадувалося. Повертаючись до попередньої структури можна зазначити, що усі основні ТНК належать США, Японії та ЄС.
Цілісність соціально-економічних підсистем світового господарства сприяє розвитку його регіональної та функціональної підструктури. У такому взаємозв’язку криється внутрішнє джерело розвитку сучасного світового господарства.
Закономірності та тенденції розвитку світового господарсива
Світове господарсво формується як сукупність національних господарств, тому цілком очевидно, що закони, регулюючі національні економіки, повинні розповсюджувати свій вплив іна світовий господарський рівень, набуваючи, звичайно, певної специфіки. Не всі економічні закони, особливо специфічні, проявляються на світовому рівні в однаковій мірі. Залежить це від багатьох факторів і передусім від рівня розвитку інтеграційних процесів.
Основним середовищем, в якому відбувається формування свсітового господарства, є ринкове середовище. А це означає, що практично всі відносини функціонування світової економіки, особливо на сучасному етапі, коли вона знову набуває форми всесвітнього капіталізму, опосередковуються через мінові відносини, основним регулятором яких виступає закон вартості.
Закон вартості на світовому ринку проявляється через інтернаціональну вартість і світові ціни. Інтернаціональна вартість виступає як прояв суспільнонеобхідного робочого часу в міжнародному масштабі. Національний же суспілнонеобхідний робочий час виступає як індивідуальний робочий час. Тобто,інтернаціональна вартість формується як середньосвітова величина, в результаті конкуренції між різними державами та іншими суб’єктами світових ринкових відносин.
Проте у формуванні інтернаціональної вартості беруть участь не всі товари, що виробляються в різних країнах, а лише ті, що експортуються на світовий ринок. Тому ступінь впливу національної вартості на інтернаціональну залежить від питомої ваги окремих країн у загальному обсязі продажу окремих товарів гна світому ринку. А окільки більша частина продукції, що реалізується на світовому ринку, виробляється в розвинутих країнах в умовах більш високого рівня продуктивності праці, ніж у країнах з малоефективною економікою, постільки інтернаціональнавартість більшості видів товарів визначається рівнем національної вартості, яка складається в розвинутих країнах. А це означає, що в менш розвинутих країнах трудові затрати на виробництво одиниці продукції виявляються вищими інтернаціональних (суспільнонеобхідних) і при обміні товарами на світовому ринку вони не отримують еквівалента. Отже, більш високий доход від експорту товарів отримують країни високорозвинуті
Нееквівалентний обмін на світовому ринку здійснюється також у результаті монополізації його гігантськими ТНК, що веде до значного відхилення цін від інтернаціональної вартості. Причому монопольний прибуток реалізується як через монопольно високі, так і через монопольно низькі ціни, якими маніпулюють монополістичні об’єднання розвинутих країн у торгівлі з менш розвинутими країнами. Зокрема, ціни на товари, що реалізуються монополістами, суттєво піднімаються вгору від інтернаціональної вартості, а ціни на товари, які вони купують, опускаються донизу. Завдяки цьому відбуввається «перекачування» значної частини національного багатства, створеного в країнах з малоефективною економікою, в країни з економікою високорозвинутою, що й надалі передбачає збільшення розриву в рівнях їх економічного розвитку.
Процес формування інтернаціональної вартості не є однозначним. Існує багато факторів, що стоять на його перешкоді. Це зовнішноторговельні й валютні обмеження, коливання курсів валют, політичні неузгодження та ін. Дія їх позначається на рівні світових цін, що дало підставу деяким економістам заперечувати дію закону вартості на світовому ринку як основного регулятора цін. Проте короткочасні коливання цін, що відбуваються під впливом названих факторів, мають випадковий характер, не відображають довгострокових тенденцій, в яких виявляється універсальна дія закону вартості, як регулятора ринкових відносин взагалі, в тому числі й на світовому ринку.
Разом з тим для світового господарства, як для єдиної цілісної системи, властиві й свої специфічні закономірності. Насамперед – це тенденція до інтернаціоналізації господарського життя, яка протистоїть іншій тенденції – до національного відокремлення. З розвитком світового господарства перша тенденція бере гору над іншою: неухильно зростає зовнішньоторговельний оборот усіх країн, збільшуютться масштаби міжнародного руху капіталу, швидко зростають обсяги виробництва на закордонних філіях ТНК, все більше переплітається міжнародна діяльність великих банків і т.д.
Важливішою закономірнітю сучасного світового господарства є нерівномірність розвитку його окремих частин і загострення суперництва між ними на цій основі. Так, сучасне світове господарство охоплює близько 200 країн, які чітко поділяються на дві історичні спільноти, - «високорозвинутий центр» і «периферія, що розвивається». До першої входить 20-25 країн, які займають првідні позиції в економіці світу, з розвинутими господарською й соціальними функціями держави. Ці країни відрізняються високим рівнем продуктивних сил, інтенсивним типом розвитку економіки , єдиним відтворювальним процесом у рамках національних господарств. Тут зосереджена переважна частина економічного і науково-технічного потенціалу світу – ¾ сукупного ВВп і більше 9/10 усіх наукових видатків. У цих же країнах розташовані головні фінансові центри, основні вузли комунікацій.
Інша, значно більша соціальна спільність, охоплює більш як 170 країн, що розвиваються, в яких проживає 4/5 населення планети. Її головна особливість – різноманітність соціальних укладів, а також перехідних форм суспільних відносин. У багатьох країнах цієї спільноти процес формування національних господарств ще не завершений, вних переважає екстенсивний, а в деяких і детенсивний тип господарювання. Країни цієї групи значно відстають за рівнем економічного розвитку від країн першої групи. Так, у 1985р. ВВП на душу населення в «розвинутому центрі» складав 10580 $, а в країнах «периферії» - лише 970 $. Розрив цей продовжує зростати, що особливо проявляється в споживанні ресурсів планети. Близько 85% усіх сировинних і енергетичних ресурсів споживають країни, в яких проживає «золотий мільярд» населення, і лише 15% споживає все інше населення планети, яке проживає в країнах з малорозвинутою економікою. Зрозуміло, що така ситуація є реальною базою для визрівання й загострення глобальних соціальних конфліктів.
Закономірністю світового господарства є також безперервна боротьба за ринки збуту, сфери прикладання капіталу, джерела сировини й дешевої робочої сили. Ця боротьба в сучасних умовах ведеться не стільки між окремими державами, скільки між великими фінансово-промисловими угрупуваннями й особливо між гігантськими ТНК, які реально на сьогоднішній день поділяють між собою світ на сфери впливу.
Список використаної літератури:
Мочерний С. В. Політекономія: Підручник. – К.:Вікар, 2003. -386с. – (Вища освіта ХХІ ст.)
Экономичекая теория. Ученик для Вузов. Под ред. А. Добрынина, Л.Тарасевича – СПб. «ПитерКом», 1999.
Політекономія: Підручник / за загал. ред. Ю. В. Ніколенка. – К.: ЦУЛ, 2003. – 412с.
Мочерний С. В. Економічна теорія: Посібник. – К.: Видавничий центр «Академія», 2003. – 656с. (Альма-матер)
Політична економія: Навчальний посібник / К. Т. Кривенко, В. С. Савчук, О. О. Бєляєв та ін.; За ред.. д-ра економічних наук, професора К. Т. Кривенка – К.: КНЕУ, 2001. – 508с.
Політична Економія. Підручник / За ред. Б. Д. Базилевича. – 3-тє вид., перероб. і доп. – К.: Знання – Прес, 2004. – 615с. (Вища освіта ХХІ ст.)