Салтиков-Щедрін me - Рецензія на історію одного міста М. Є. Салтикова-Щедріна

Життєвий і літературний шлях М. Є. Салтикова-Щедріна закономірно привів його до "Історії одного міста". Цю сміливу, чесну книжку, повну живого сміху і глибокої скорботи, ненависті і надій, великий письменник буквально вистраждав. Народжений в багатій поміщицькій сім'ї, він провів дитинство і юність у садибі батьків, будучи мимовільним свідком кріпосного побуту. "Я виріс на лоні кріпосного права, - згадував пізніше сатирик, - всі жахи вікової кабали я бачив у їхньому наготі". Випускник Царськосельського ліцею 1844 року, член революційного гуртка Петрашевського, ревний прихильник Бєлінського, Михайло Євграфович Щедрін відразу прилучився до демократичного табору російської інтелігенції. Перші ж антиурядові повісті вирішили справу: у 1848 році Салтиков, за особистим розпорядженням Миколи I, був відправлений у Вятку. Після заслання почалася активна літературна діяльність, у тому числі в журналах "Современник" і "Вітчизняні записки". До моменту написання "Історії одного міста" для правлячого режиму Росії не було більш грізного і ненависного імені, ніж "Щедрін" (псевдонім письменника - М. Щедрін).
Сама "Історія" вибудувана творцем навмисно нелогічно, непослідовно. Великий сатирик предпославши основним змістом звернення видавця (в ролі якого він виступає сам) і звернення до читачів нібито останнього глуповської архіваріуса. Опис градоначальників, що надає книзі нібито історіографічность і особливий сенс, складається з 21 прізвища (від макаронника-зрадника Клементія до майора Перехват-хвацького, спалив гімназія та скасував науки). У самій "Історії" увагу до начальницьким особам явно неравнозначно: одним (Беневоленський, Брудастий, Бородавкін, Угрюм-Бурчеев) присвячено багато літературних сторінок, іншим (Мі-келадзе, Дю-Шаріо) пощастило менше. Це видно і по структурі "Історії", три вступних розділу, одне заключне Додаток (Виправдувальні документи, що містять градоначальству розумові і законопроектні вправи) і всього 5 основних розділів для розповіді про подвиги 21 управителя.
Ніколи не було в Російській імперії міста під назвою "Глупов", ніхто не зустрічав таких дивовижних, неправдоподібних начальників (з фаршированої головою, як у Івана Пантелійовича Прища).
М. Є. Салтиков-Щедрін показав себе блискучим знавцем езопової мови, одягнув його в нібито літописну форму (літопис градоначальственних успіхів охоплює близько століття, причому вказуються, хоч і приблизно роки правління). Ця пародійність викладу дозволяла письменникові говорити про сучасність, викривати офіційних осіб, не викликаючи цензурного втручання і гніву вищих. Не дарма Щедрін сам називав себе "вихованцем цензурного відомства". Звичайно, тямущий читач вгадував за потворними картинами Глупова навколишнє життя. Сила сатиричного викриття Щедріним реакційних підвалин, на яких трималася російська монархічна влада, була настільки потужною, що гротескно-фантастичні образи книги сприймалися як саме правдиве зображення життя.
Чого вартий, наприклад, опис причин смерті градоначальників: Ферапонтов розтерзаний собаками; Ламврокакіс заїдемо клопами; Баклан переламаний навпіл бурею; Фердищенко скінчив життя від смакоти; Іванов - від натуги осягнути сенатський Указ; Мікеладзе - від виснаження сил і пр.
В "Історії" Щедрін майстерно користується сатиричної гіперболою: факти справжньої дійсності набувають у нього фантастичні обриси, що дозволяє сатирику найбільш яскраво розкрити ту чи іншу сторону образу. Але письменник не уникає і реалістичних замальовок. Так, дуже натуралістично описаний пожежа в Пушкарському слободі "солом'яного міста": "видно було, як далеко копошаться люди, і здавалося, що вони несвідомо товчуться на одному місці, а не кидаються в тузі і розпачі. Видно було, як кружляють у повітрі відірвані вихором від дахів клаптики запаленою соломи. Поступово одне за іншим займалися дерев'яні будови і немов танули ".
Хроніка міського управління написана барвистим, але і складним за складом мовою. У ньому широко використаний і тупий чиновницький склад: "Всякий та пече у свята пироги, не заверне собі таке печення і в будні" (Статут про доброчесну пирогів випікання - у виконанні Беневоленського). Є і старовинна слов'янська мова: "хочу ущекотать прелюбезних мені глуповців, показавши світу їх славні справи і предобрий той корінь, від якого знамените це древо виросло і гілками своїми всю землю покрали". Знайшлося місце і час і для народних прислів'їв: "тільки ось я яке слово тобі мовлю: краще ... з правдою вдома сидіти, ніж біду на себе накликати "(Фердищенко).
Портретна галерея щедрінських "улюбленців" - глуповський градоначальників запам'ятовується одразу і сильно. Один за одним відбуваються вони перед читачем, безглузді й огидні у своїх жорстокості, тупоумства, злісної ненависті до народу. Тут і бригадир Фердищенко, морівшій глуповців голодом, і його наступник Бородавкін, спаливши тридцять три села, щоб "за допомогою цих заходів" стягнути недоїмок на два рублі з половиною, і майор Перехват-хвацький, що скасував у місті науки, і Феофілакт Беневоленський, одержимий пристрастю до писання законів (вже на лавах семінарії написав він кілька чудових законів, серед яких найбільш відомі такі: "кожна людина нехай має в серці смуток", "всяка душа хай же тремтить", "кожний цвіркун хай же знає відповідний його званню припічок").
Саме в описі головних героїв М. Є. Салтиков-Щедрін використовує найрізноманітніші художні засоби. Так, гранична жорстокість Угрюм-Бурчеєва зафіксована "в дерев'яному обличчі, очевидно, ніколи не освітлюється посмішкою", з "вузьким і похилим чолом", запалими очима і розвиненими щелепами, готовими "роздрібнити або перекусити навпіл". Навпаки, ліберально налаштований Прищ, градоначальник із фаршированої головог, "був рум'ян, мав яскраво-червоні і соковиті губи, через які ніднелся ряд білих зубів; хода в нього була діяльна і бадьора, жест швидкий". Зовнішні характеристики подібні з їх психологічними образами: лютий Бруддетий, він же органчик, не схожий на вихідця з Франції, аристократа Дю-Шаріо, весело проводить час б удовс льствіях і розвагах, а "друг Карамзіна" Грустілов, відрізнявся "ніжністю і чутливістю сердиться" , не менш далекий від "фантастичного мандрівника бригадира Фердищенко ...
Городяни, народ у "Історії" викликають двояке почуття. З одного боку, їм властиві, за оцінкою самого автора, дві речі: "звичайна глуповський захопленість і звичайне глуповські легковажність". Страшно жити в місті Глупові. Книга викликає сміх, але не веселий, а гіркий і похмурий. Письменник сам говорив, що розраховував "на порушення в читачі гіркого почуття, а аж ніяк не веселонравія". Страшно за Глупов не тільки тому, що в ньому панують обмежені чиновники, "від російського уряду поставлені". Страшно, що народ покірно і терпеливо переносить свої лиха.
Однак цей мовчазний тяжкий докір письменника зовсім не означав глумління над народом. Щедрін любив своїх сучасників: "Всі мої твори, - писав він пізніше, - сповнені співчуттям". Глибокий зміст "Історії одного міста" полягає не тільки в геніальних за своєю викривальною силою образах градоначальників, але і в тій узагальнюючої характеристиці глуповців, яка неминуче наводила на думку про майбутнє пробудженні задавленого владою народу. Великий сатирик закликає до того, щоб внутрішнє життя російських міст, подібних Глупова, колись вирвалась назовні, стала світлою, гідного людини. Не випадково "історична" хроніка закінчується втечею останнього градоначальника; Угрюм-Бурчеев зник, "немов розтанувши в повітрі". Могутнє рух справжньої історії людства влада виявилася не в змозі стримувати ще одне сторіччя: "річка не вщухала. Як і раніше вона текла, дихала, дзюрчала і звивалася ...".
Виходить, що Щедрін дивився далеко вперед. Він вірив у крах глуповської ладу життя, в перемогу ідеалів розуму, гідності людини, демократії, прогресу, цивілізації. Його творам, включаючи і "Історію одного міста", передрікали велике майбутнє. Тургенєв порівнював Салтикова-Щедріна з Свіфтом, Горький зізнавався, що саме за цей твір він "дуже полюбив" письменника. Так і сталося. Михайло Євграфович Салтиков-Щедрін став одним із найбільш популярних письменників в нашій країні та зарубіжжі.