Муніципальне загальноосвітній заклад
Середня загальноосвітня школа № 6
Росія на початку XX століття
Виконала:
Учениця 10 класу
Соціально - економічний профіль
Керівник:
Орел
План
Введення
1. Освіта соціал-демократичних партій у Росії
2. Революція 1917 року
3. Політичні партії Росії
Висновок
Список літератури
Введення
У Росії протягом кількох століть існувало кріпосне право, зламані й понівечив безліч людських доль. Загострення цієї проблеми відбулося після Вітчизняної Війни 1812 року, коли безліч дворян, офіцерів, солдатів і селян - ополченців побували за кордоном. Там вони побачили як сильно їх соціальний лад і уклад життя відрізняється від нашого, вони всі сподівалися на зміни в нашій країні. Природно перед урядом постало питання про скасування кріпосного права і створення Конституції, що обмежує владу монарха. Але Олександр I не зміг, а може, побоявся, що - небудь змінити. У дворянському суспільстві стали з'являтися різні організації, які шукають шляхи зміни соціального ладу в Росії. Вся ця діяльність особливо яскраво проявила себе в 1825 році на Сенатській площі, де відбулося повстання декабристів. Страти і посилання кращих представників дворянства нічого не дали, проблема залишилася невирішеною, але вона вимагала рішення і негайно.
Кріпацтво скасував Олександр II лише 19 лютого 1861 року. Але і це не принесло селянам поліпшення життя, а крім селян були заводські робітники, майстрові і т. д. рівень життя та наявність прав яких залишало бажати кращого. Час йшов і в Росії до початку XX століття було безліч різних політичних організацій.
Мета моєї роботи полягає у вивчення освіти соціал-демократичних партій у Росії, утворення політичних партій у нашій країні та відновлення фактів революції 1917 року.
1. Освіта соціал-демократичної партії в Росії
До 80-х років позаминулого століття соціалістичний рух, вичерпавши ресурси класичного народництва, знайшло нове, теоретичне дихання в Росії. Виникнувши як інтелектуальне відображення раннього промислового капіталізму, марксизм перебував напередодні внутрішньої метаморфози. Російський марксизм - історіографічна проблема наших днів. Чому ідеологічний продукт індустріального розвитку західноєвропейських країн настільки міцно укорінився в архаїчній країні і надав настільки сильний вплив на всю її історичну долю? Як мінімум дві історичні причини популярності марксизму очевидні: 1. Високі темпи розвитку капіталістичних явищ в економічному житті Росії, значне зростання промислових підприємств та зайнятих на них робітників. 2. Значна частина російської молоді, що опинилася в європейських країнах в результаті вимушеної еміграції або з метою отримання освіти, стала очевидцем затвердження західного пролетаріату як самостійної політичної сили.
Марксіская ідея особливої ролі робітничого класу як визволителя всього людства легко сприймалася в Росії людьми різних світоглядів, оскільки в основі багатьох з них перебувала ідея російського месіанства. Найбільш яскравою постаттю серед російських емігрантів був Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918гг.). Його відрізняли величезні особисті здібності, велика працьовитість, висока дисциплінованість, цілеспрямованість. В еміграції він почав вивчати марксистську літературу, а в 1883г. разом зі своїми однодумцями П. Аксельродом, Вірою Засулич, Левом Дейчем і Н. Ігнатьєвим організували групу «Визволення праці». Свою мету члени групи бачили в перекладі марксистських творів на російську мову і пропаганді їх серед російської мислячої громадськості. Плеханов, Засулич та Аксельрод перевели на російську мову всього близько двадцяти марксистських робіт, в тому числі «Маніфест комуністичної партії», «Філософію злиднів». Не одне покоління російських радикалів навчалося марксизму по Плеханову. Марксизм Плеханова - це дійсно ортодоксальний першонароджений марксизм. Найбільш сильні моменти всієї діяльності Плеханова пов'язані з тим, що він був послідовним революційним марксистом. Плеханов чітко розділив соціалістичні і демократичні завдання робочого руху в Росії, підкресливши першочергову історичне завдання останньої: «Боротьба за політичну свободу з одного боку і підготовку майбутнього робочого класу до його майбутньої самостійної і наступальної ролі, з іншого боку - така постановка партійних завдань, єдино можлива в даний час ». «Соціалізм у Росії більше, ніж де-небудь ще представляє демократію в цілому». «Класова боротьба - популярна ідея російської революції, тому й припала їй так до двору, що російські люди менш ніж хто-небудь виховані в компромісі і до компромісу ... з іншого боку вчення про класову боротьбу, як готова теоретична формула, надала і оформила те почуття ненависті й відплати, яке виховав у російській людині старий порядок. Ненавидів і жадав відплати селянин, в якому століття гноблення виростили ці почуття, ненавидів і жадав відплати робітник, який до успадкованої сільської, селянської ненависті приєднав міську, пролетарську, отруєний ненавистю і інтелігент, в якому поряд з печальник за народ рос месник за себе і за народ ». «Марксизм, сприйняття якого, завдяки розвитку промисловості і нарождення пролетаріату, швидко проникає класовою свідомістю, знайшло в Росії багато коренів, зіграв у нас не так роль ідейного організатора робітничого класу, скільки викуваного інтелігенцією знаряддя боротьби за визволення. Він був відображенням переповнив Росію океану відчаю і людського страждання ». Плеханов розглядав російський робітничий клас, як головну силу в боротьбі проти самодержавства, а його формувалася партію - як один з елементів майбутньої політичної демократії в країні. При цьому він відсував рішення соціалістичної діяльності на всі більш очікуване майбутнє, виголосивши критичному 1917р. знамениті слова про те, що «Росія ще не змолола того борошна, з якої можна спекти соціалістичний пиріг». Плеханов в теоретичній діяльності був вельми догматичний і нетерпимий. Він підкреслював прихильність ортодоксальному марксизму: «Різниця між Леніним і мною, це не різниця між правими і лівими, це різниця у базисах розвитку соціалізму. Ленін - це утопічний соціалізм, а не науковий ». Політична свідомість у російській робочому класі прокинулося раніше, ніж у російської буржуазії. «Наша буржуазія вимагає тільки субсидій, гарантій, заступницького тарифу та вивізних мит, російські робітники вимагають політичних прав». «Наш капіталізм відцвіте, не встигнувши остаточно розцвісти». У Росії марксизм став популярний завдяки «легальним» марксистам: П. Б. Струве, Н. А. Бердяєвим, С. Булгаков. «Якщо Плеханов може бути названий першим російським соціал-демократом, то Струве - першим соціал-демократом у Росії». На думку Струве - «соціальний прогрес неможливий без економічного, а капіталістичний спосіб виробництва як раз забезпечує необхідний економічний прогрес». «Росія з бідної капіталістичної країни повинна стати багатою капіталістичною країною». Струве відмежовується від двох ключових постулатів марксизму: абсолютизації революції як способу історичного прогресу і виключно класового характеру держави. «Держава є, перш за все, організація порядку». Струве був автором маніфесту РСДРП, що проголосила освіту в Росії самостійної партії робітничого класу і теоретично оформив результати роботи першого з'їзду РСДРП. (1898г., Мінськ)
Ні Плеханов, ні Струве не вирішили завдання адаптації марксизму в Росії. Плеханов зберігав вірність ортодоксальному марксизму, а Струве використовував лише економічну концепцію марксизму. Струве став одним із засновників російського лібералізму. Обидва завдання були вирішені В. І. Ульяновим-Леніним - лідером російської соціал-демократії. Сьогодні з'являються серйозні роздуми про коріння російського комунізму, і ролі соціал-демократії і Леніна в історії Росії. Ленін не мав вродженим, патологічним людиноненависництвом і жагою влади. Бердяєв зауважив про Леніна: «Революційність Леніна мала моральний джерело, він не міг винести несправедливості, гноблення, експлуатації. Але, ставши одержимим революційною ідеєю, він, врешті-решт, втратив безпосереднє відношення до живих людей, допускаючи обман, брехня, насильство, жорстокість. Абсолютно точно можна сказати, що Ленін не був видатним теоретиком, тим більше генієм «філософської» думки. Основою його рішень був марксизм «маніфесту комуністичної партії». Його екстремістська частина - тріада: класова боротьба - соціалістична революція - диктатура пролетаріату ». Ленін доповнив марксизм рядом власних ідей. Результатом їх з'єднання став ленінізм. Дві ленінські ідеї: союз робітничого класу з селянством. Ленін враховував аграрний характер країни: «Російський робітник - єдиний представник трудящого і експлуатованого населення - основа діяльності марксизму». Ленін розробив теорію пролетарської партії. Головною рисою нової партії вважалася безкомпромісність, нетерпимість до будь-яких проявів опортунізму. Основними характеристиками партії були: високий ступінь організованості, сувора дисципліна, тактична й організаційна гнучкість. Закон функціонування партії Ленін бачив у нещадній ідейній боротьбі. Відомий його знаменитий заклик: «Перш за ідейно розмежуватися, а потім об'єднатися. У його ідеях можна побачити зародок того військово-державного утворення, в яке перетворилася більшовицька партія в умовах тоталітарного режиму. Ленін як ідеолог несе відповідальність за виникнення тоталітарної системи радянського суспільства. Якщо Леніна і можна вважати теоретиком, то тільки з цілою низкою застережень. Проведений влітку 1903р. другий з'їзд конституйований партію РСДРП. Головні цілі - здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. Невеликі дебати пов'язані з визначенням членства. Це поклало початок двом течіям: меншовизму з лідером Ю. О. Мартовим і більшовизму з лідером В. І. Леніним. Мартов на відміну від Леніна бачив в буржуазній демократії значний крок у загальноцивілізованого розвитку людства. Вирішальними пунктами розбіжностей були відмінності в оцінці соціально-економічної та політичної ситуації в Росії. Так виникла соціал-демократична партія з основною рисою: утопізм політичної програми з соціалістичною орієнтацією.
Час виникнення лібералізму - 60-і рр.. ХІХ ст. Реформи уряду - звільнення селянства і створення земств створили підвалини для виникнення лібералізму. Б. М. Чичерін (1828 - 1904гг.) Сформулював теоретичні основи лібералізму. Програма практичних дій полягала в ліквідації феодальних пережитків, скасування кріпосного права, невтручання держави в економічну сферу, Свободу приватного підприємництва, формування приватної власності. Єдиною силою, здатною реалізувати цю програму, Чичерін вважав державу і уряд. Специфіка Росії - громадность держави, численність населення обумовила велику роль держави. І модернізацію Росії мало зробити самодержавство, самопревращающееся в конституційну монархію. Уряд повинен спиратися не на реакціонерів і не на радикалів, а на прихильників поміркованих, обережних і поступово, але неухильно перетворень. Це була програма «консервативного» лібералізму для суспільства, або «ліберального консерватизму» для уряду. Чичерін теоретично не виключав неминучості революції, але вважав за краще еволюційний шлях розвитку. Його політичну програму сьогодні кваліфікують як російський варіант руху до правової держави. Чичерін категорично відкидав соціалістичні ідеї і соціалістичний рух. Сама ідея соціалістичних реформ суперечлива свободі особистості, а тому була неспроможна. «Соціалізм вічно коливається між самим божевільним деспотизмом і повної анархією. Соціалізм - це помилкова демократія ». Ліберальне рух відпрацювало основні вимоги своєї політичної програми: політичні свободи (слова, друку і гарантії особистості) та скликання установчих зборів. У 1880р. була створена «Ліга опозиційних елементів» або «Земський союз» - перша ліберальна організація Росії. У Женеві видавався журнал «Вільне слово». Виникнення «нового» лібералізму на рубежі ХІХ - ХХ ст. Пов'язане з активізацією ліберального руху в Росії. Ліберали заснували свій нелегальний друкований орган - журнал «Звільнення», що виходив у 1902-1905р. Редактором був Струве. Діяли місцеві гуртки прихильників «Визволення». Початок «Союзу Визволення» було покладено влітку 1903р. Прийняли участь: кн. Долгоруков, кн. Шаховської, Петрункевич, Булгаков, М. Бердяєв, Прокопович, Кускова. Другий з'їзд «Союзу» Обговорював питання про проведення банкетної кампанії в листопаді 1904р. у зв'язку з сорокаріччям судової реформи. На першому з'їзді представників було обрано раду організації на чолі з І. Петрункевичем. Продискутувати на сторінках «Визволення» і знайшла втілення у т.зв. Паризької конституції, тобто в проекті «Основних державних законів Російської імперії», прийнятій групою членів «Союзу визволення» у березні 1905р. програма включала ряд основних позицій класичного лібералізму - вимога прав людини і народного представництва. Радикалізм програмних вимог проявлявся, насамперед, в ідеї бессословного народного представництва, в загальному виборчому праві, і визнання «державного соціалізму». «За наявності міцної революційної традиції в російській інтелігенції, при існуванні міцно організованих соціалістичних партій, при давньому і глибокого культурного відчуження народних мас від освіченого суспільства - всяке вирішення питання про народне представництво, крім загального голосування, буде фатальною політичною помилкою, за якою піде важка розплата ». Лібералізм в Росії став «новим» на європейський манер.
Ліберали зупинилися на середині шляху: 1.Він виявилися надто радикальними в порівнянні з класичним лібералізмом. 2. Їх лібералізм виявився недостатньо радикальним у частині соціальних програм.
У прагненні поєднати елементи лібералізму, соціалізму вони вловили прогресивну антитоталітарних тенденцію, але не пішли цим шляхом до кінця, не зрозуміли пріоритетності соціальних програм у Росії. Протягом 1905 - початку 1917рр. партії виробляли і перевіряли свої програмні установки з усіх питань, в тому числі і з питань влади. Основні ліберальні партії - октябристи і кадети - уявляли майбутнє Росії у формі конституційної монархії. Досягти цієї мети вони хотіли мирним, конституційним шляхом, хоча ліве крило лібералів - кадети не заперечували можливості політичної революції. Меншовики і есери стояли за більш радикальне перетворення суспільства з демократичною республікою в кінці шляху. Не виключаючи революційних способів дії, меншовики виявляли велику схильність до реформаторства. Більшовики відстоювали власний варіант вирішення питання про владу, знищення монархії збройним шляхом і заміни її демократичною республікою.
2. Революція 1917р.
Лютневі дні.
У середині лютого 1917р. Петроградські влада вирішила ввести карткову систему. У кількох пунктах міста перед порожніми прилавками магазинів спалахнули безлади. 20 лютого адміністрація Путиловських заводів оголосила локаут через перебої в постачанні сировиною, тисячі робітників виявилися викинутими на вулицю. Засідала з 14 лютого Державна дума ще раз піддала нищівній критиці «бездарних міністрів» і зажадала їх відставки. На наступний день застрайкували майже всі заводи. Жінки складали більшість серед демонстрантів, атмосфера загострювалася. З червоними прапорами і співом «Інтернаціоналу» робочі стікалися до центру міста. Сталося кілька жорстоких зіткнень з кінною поліцією. Розмах руху та відносна пасивність влади здивували і учасників, і свідків. На третій день більшовики, основні організатори демонстрацій, стали помітні. Незважаючи на інструкції генерала Хабалову, командувача Петроградським гарнізоном, який наказав поліції не допустити проходу демонстрантів через Невські мости, ходи в центрі міста все-таки відбулися. Тільки втручання козаків запобігло дії кінної поліції. Ситуація ставала все більш заплутаною. На вечірньому засіданні уряду Хабалов зачитав телеграму від царя, наказує йому «завтра ж припинити заворушення». Це було єдиною реакцією самодержавства на події, що відбуваються. Вночі охранка справила численні арешти. Керівники нелегальних організацій, які чекали таких подій, зайняли вичікувальну позицію. Ніхто не міг уявити, що кількох демонстрацій буде достатньо для початку і перемоги революції. На четвертий день, в неділю 26 лютого з околиць до центру міста знову рушили колони робітників. Солдати, виставлені владою в заслони, відмовилися стріляти по робітникам. Офіцерам довелося стати кулеметниками. Більше 150 чоловік були вбиті в цей день. У той час як пригнічені демонстранти поверталися додому, уряд, считавшее, що перемога залишилася за ним, запровадив надзвичайний стан і оголосив про розпуск Думи, ігноруючи заклик її голови Родзянко, звернений до царя, призначити «уряд довіри», щоб покласти край «заворушень» . У той момент ні більшовики, які недооцінили серйозність становища і не хотіли співпрацювати з «оборонцями», ні меншовики не були готові заволодіти ініціативою. Рано вранці 27 лютого робітники вважали, що вирішення проблеми повстання - справа значно більш віддаленого майбутнього, ніж то було насправді. Революційний натиск робочих збігся з рухом солдатів, які вже виходили на вулиці. Перемога революції була забезпечена вранці 27 лютого, коли демонстранти почали братання з солдатами. Повстанці захопили арсенал, окремі громадські будівлі і попрямували до Зимового палацу. Першим увійшов туди, не зустрівши опору, Павловський полк. Через кілька хвилин червоне полотнище здійнялося над дахом палацу.
Середня загальноосвітня школа № 6
Росія на початку XX століття
Виконала:
Учениця 10 класу
Соціально - економічний профіль
Керівник:
Орел
План
Введення
1. Освіта соціал-демократичних партій у Росії
2. Революція 1917 року
3. Політичні партії Росії
Висновок
Список літератури
Введення
У Росії протягом кількох століть існувало кріпосне право, зламані й понівечив безліч людських доль. Загострення цієї проблеми відбулося після Вітчизняної Війни 1812 року, коли безліч дворян, офіцерів, солдатів і селян - ополченців побували за кордоном. Там вони побачили як сильно їх соціальний лад і уклад життя відрізняється від нашого, вони всі сподівалися на зміни в нашій країні. Природно перед урядом постало питання про скасування кріпосного права і створення Конституції, що обмежує владу монарха. Але Олександр I не зміг, а може, побоявся, що - небудь змінити. У дворянському суспільстві стали з'являтися різні організації, які шукають шляхи зміни соціального ладу в Росії. Вся ця діяльність особливо яскраво проявила себе в 1825 році на Сенатській площі, де відбулося повстання декабристів. Страти і посилання кращих представників дворянства нічого не дали, проблема залишилася невирішеною, але вона вимагала рішення і негайно.
Кріпацтво скасував Олександр II лише 19 лютого 1861 року. Але і це не принесло селянам поліпшення життя, а крім селян були заводські робітники, майстрові і т. д. рівень життя та наявність прав яких залишало бажати кращого. Час йшов і в Росії до початку XX століття було безліч різних політичних організацій.
Мета моєї роботи полягає у вивчення освіти соціал-демократичних партій у Росії, утворення політичних партій у нашій країні та відновлення фактів революції 1917 року.
1. Освіта соціал-демократичної партії в Росії
До 80-х років позаминулого століття соціалістичний рух, вичерпавши ресурси класичного народництва, знайшло нове, теоретичне дихання в Росії. Виникнувши як інтелектуальне відображення раннього промислового капіталізму, марксизм перебував напередодні внутрішньої метаморфози. Російський марксизм - історіографічна проблема наших днів. Чому ідеологічний продукт індустріального розвитку західноєвропейських країн настільки міцно укорінився в архаїчній країні і надав настільки сильний вплив на всю її історичну долю? Як мінімум дві історичні причини популярності марксизму очевидні: 1. Високі темпи розвитку капіталістичних явищ в економічному житті Росії, значне зростання промислових підприємств та зайнятих на них робітників. 2. Значна частина російської молоді, що опинилася в європейських країнах в результаті вимушеної еміграції або з метою отримання освіти, стала очевидцем затвердження західного пролетаріату як самостійної політичної сили.
Марксіская ідея особливої ролі робітничого класу як визволителя всього людства легко сприймалася в Росії людьми різних світоглядів, оскільки в основі багатьох з них перебувала ідея російського месіанства. Найбільш яскравою постаттю серед російських емігрантів був Георгій Валентинович Плеханов (1856-1918гг.). Його відрізняли величезні особисті здібності, велика працьовитість, висока дисциплінованість, цілеспрямованість. В еміграції він почав вивчати марксистську літературу, а в 1883г. разом зі своїми однодумцями П. Аксельродом, Вірою Засулич, Левом Дейчем і Н. Ігнатьєвим організували групу «Визволення праці». Свою мету члени групи бачили в перекладі марксистських творів на російську мову і пропаганді їх серед російської мислячої громадськості. Плеханов, Засулич та Аксельрод перевели на російську мову всього близько двадцяти марксистських робіт, в тому числі «Маніфест комуністичної партії», «Філософію злиднів». Не одне покоління російських радикалів навчалося марксизму по Плеханову. Марксизм Плеханова - це дійсно ортодоксальний першонароджений марксизм. Найбільш сильні моменти всієї діяльності Плеханова пов'язані з тим, що він був послідовним революційним марксистом. Плеханов чітко розділив соціалістичні і демократичні завдання робочого руху в Росії, підкресливши першочергову історичне завдання останньої: «Боротьба за політичну свободу з одного боку і підготовку майбутнього робочого класу до його майбутньої самостійної і наступальної ролі, з іншого боку - така постановка партійних завдань, єдино можлива в даний час ». «Соціалізм у Росії більше, ніж де-небудь ще представляє демократію в цілому». «Класова боротьба - популярна ідея російської революції, тому й припала їй так до двору, що російські люди менш ніж хто-небудь виховані в компромісі і до компромісу ... з іншого боку вчення про класову боротьбу, як готова теоретична формула, надала і оформила те почуття ненависті й відплати, яке виховав у російській людині старий порядок. Ненавидів і жадав відплати селянин, в якому століття гноблення виростили ці почуття, ненавидів і жадав відплати робітник, який до успадкованої сільської, селянської ненависті приєднав міську, пролетарську, отруєний ненавистю і інтелігент, в якому поряд з печальник за народ рос месник за себе і за народ ». «Марксизм, сприйняття якого, завдяки розвитку промисловості і нарождення пролетаріату, швидко проникає класовою свідомістю, знайшло в Росії багато коренів, зіграв у нас не так роль ідейного організатора робітничого класу, скільки викуваного інтелігенцією знаряддя боротьби за визволення. Він був відображенням переповнив Росію океану відчаю і людського страждання ». Плеханов розглядав російський робітничий клас, як головну силу в боротьбі проти самодержавства, а його формувалася партію - як один з елементів майбутньої політичної демократії в країні. При цьому він відсував рішення соціалістичної діяльності на всі більш очікуване майбутнє, виголосивши критичному 1917р. знамениті слова про те, що «Росія ще не змолола того борошна, з якої можна спекти соціалістичний пиріг». Плеханов в теоретичній діяльності був вельми догматичний і нетерпимий. Він підкреслював прихильність ортодоксальному марксизму: «Різниця між Леніним і мною, це не різниця між правими і лівими, це різниця у базисах розвитку соціалізму. Ленін - це утопічний соціалізм, а не науковий ». Політична свідомість у російській робочому класі прокинулося раніше, ніж у російської буржуазії. «Наша буржуазія вимагає тільки субсидій, гарантій, заступницького тарифу та вивізних мит, російські робітники вимагають політичних прав». «Наш капіталізм відцвіте, не встигнувши остаточно розцвісти». У Росії марксизм став популярний завдяки «легальним» марксистам: П. Б. Струве, Н. А. Бердяєвим, С. Булгаков. «Якщо Плеханов може бути названий першим російським соціал-демократом, то Струве - першим соціал-демократом у Росії». На думку Струве - «соціальний прогрес неможливий без економічного, а капіталістичний спосіб виробництва як раз забезпечує необхідний економічний прогрес». «Росія з бідної капіталістичної країни повинна стати багатою капіталістичною країною». Струве відмежовується від двох ключових постулатів марксизму: абсолютизації революції як способу історичного прогресу і виключно класового характеру держави. «Держава є, перш за все, організація порядку». Струве був автором маніфесту РСДРП, що проголосила освіту в Росії самостійної партії робітничого класу і теоретично оформив результати роботи першого з'їзду РСДРП. (1898г., Мінськ)
Ні Плеханов, ні Струве не вирішили завдання адаптації марксизму в Росії. Плеханов зберігав вірність ортодоксальному марксизму, а Струве використовував лише економічну концепцію марксизму. Струве став одним із засновників російського лібералізму. Обидва завдання були вирішені В. І. Ульяновим-Леніним - лідером російської соціал-демократії. Сьогодні з'являються серйозні роздуми про коріння російського комунізму, і ролі соціал-демократії і Леніна в історії Росії. Ленін не мав вродженим, патологічним людиноненависництвом і жагою влади. Бердяєв зауважив про Леніна: «Революційність Леніна мала моральний джерело, він не міг винести несправедливості, гноблення, експлуатації. Але, ставши одержимим революційною ідеєю, він, врешті-решт, втратив безпосереднє відношення до живих людей, допускаючи обман, брехня, насильство, жорстокість. Абсолютно точно можна сказати, що Ленін не був видатним теоретиком, тим більше генієм «філософської» думки. Основою його рішень був марксизм «маніфесту комуністичної партії». Його екстремістська частина - тріада: класова боротьба - соціалістична революція - диктатура пролетаріату ». Ленін доповнив марксизм рядом власних ідей. Результатом їх з'єднання став ленінізм. Дві ленінські ідеї: союз робітничого класу з селянством. Ленін враховував аграрний характер країни: «Російський робітник - єдиний представник трудящого і експлуатованого населення - основа діяльності марксизму». Ленін розробив теорію пролетарської партії. Головною рисою нової партії вважалася безкомпромісність, нетерпимість до будь-яких проявів опортунізму. Основними характеристиками партії були: високий ступінь організованості, сувора дисципліна, тактична й організаційна гнучкість. Закон функціонування партії Ленін бачив у нещадній ідейній боротьбі. Відомий його знаменитий заклик: «Перш за ідейно розмежуватися, а потім об'єднатися. У його ідеях можна побачити зародок того військово-державного утворення, в яке перетворилася більшовицька партія в умовах тоталітарного режиму. Ленін як ідеолог несе відповідальність за виникнення тоталітарної системи радянського суспільства. Якщо Леніна і можна вважати теоретиком, то тільки з цілою низкою застережень. Проведений влітку 1903р. другий з'їзд конституйований партію РСДРП. Головні цілі - здійснення соціалістичної революції і встановлення диктатури пролетаріату. Невеликі дебати пов'язані з визначенням членства. Це поклало початок двом течіям: меншовизму з лідером Ю. О. Мартовим і більшовизму з лідером В. І. Леніним. Мартов на відміну від Леніна бачив в буржуазній демократії значний крок у загальноцивілізованого розвитку людства. Вирішальними пунктами розбіжностей були відмінності в оцінці соціально-економічної та політичної ситуації в Росії. Так виникла соціал-демократична партія з основною рисою: утопізм політичної програми з соціалістичною орієнтацією.
Час виникнення лібералізму - 60-і рр.. ХІХ ст. Реформи уряду - звільнення селянства і створення земств створили підвалини для виникнення лібералізму. Б. М. Чичерін (1828 - 1904гг.) Сформулював теоретичні основи лібералізму. Програма практичних дій полягала в ліквідації феодальних пережитків, скасування кріпосного права, невтручання держави в економічну сферу, Свободу приватного підприємництва, формування приватної власності. Єдиною силою, здатною реалізувати цю програму, Чичерін вважав державу і уряд. Специфіка Росії - громадность держави, численність населення обумовила велику роль держави. І модернізацію Росії мало зробити самодержавство, самопревращающееся в конституційну монархію. Уряд повинен спиратися не на реакціонерів і не на радикалів, а на прихильників поміркованих, обережних і поступово, але неухильно перетворень. Це була програма «консервативного» лібералізму для суспільства, або «ліберального консерватизму» для уряду. Чичерін теоретично не виключав неминучості революції, але вважав за краще еволюційний шлях розвитку. Його політичну програму сьогодні кваліфікують як російський варіант руху до правової держави. Чичерін категорично відкидав соціалістичні ідеї і соціалістичний рух. Сама ідея соціалістичних реформ суперечлива свободі особистості, а тому була неспроможна. «Соціалізм вічно коливається між самим божевільним деспотизмом і повної анархією. Соціалізм - це помилкова демократія ». Ліберальне рух відпрацювало основні вимоги своєї політичної програми: політичні свободи (слова, друку і гарантії особистості) та скликання установчих зборів. У 1880р. була створена «Ліга опозиційних елементів» або «Земський союз» - перша ліберальна організація Росії. У Женеві видавався журнал «Вільне слово». Виникнення «нового» лібералізму на рубежі ХІХ - ХХ ст. Пов'язане з активізацією ліберального руху в Росії. Ліберали заснували свій нелегальний друкований орган - журнал «Звільнення», що виходив у 1902-1905р. Редактором був Струве. Діяли місцеві гуртки прихильників «Визволення». Початок «Союзу Визволення» було покладено влітку 1903р. Прийняли участь: кн. Долгоруков, кн. Шаховської, Петрункевич, Булгаков, М. Бердяєв, Прокопович, Кускова. Другий з'їзд «Союзу» Обговорював питання про проведення банкетної кампанії в листопаді 1904р. у зв'язку з сорокаріччям судової реформи. На першому з'їзді представників було обрано раду організації на чолі з І. Петрункевичем. Продискутувати на сторінках «Визволення» і знайшла втілення у т.зв. Паризької конституції, тобто в проекті «Основних державних законів Російської імперії», прийнятій групою членів «Союзу визволення» у березні 1905р. програма включала ряд основних позицій класичного лібералізму - вимога прав людини і народного представництва. Радикалізм програмних вимог проявлявся, насамперед, в ідеї бессословного народного представництва, в загальному виборчому праві, і визнання «державного соціалізму». «За наявності міцної революційної традиції в російській інтелігенції, при існуванні міцно організованих соціалістичних партій, при давньому і глибокого культурного відчуження народних мас від освіченого суспільства - всяке вирішення питання про народне представництво, крім загального голосування, буде фатальною політичною помилкою, за якою піде важка розплата ». Лібералізм в Росії став «новим» на європейський манер.
Ліберали зупинилися на середині шляху: 1.Він виявилися надто радикальними в порівнянні з класичним лібералізмом. 2. Їх лібералізм виявився недостатньо радикальним у частині соціальних програм.
У прагненні поєднати елементи лібералізму, соціалізму вони вловили прогресивну антитоталітарних тенденцію, але не пішли цим шляхом до кінця, не зрозуміли пріоритетності соціальних програм у Росії. Протягом 1905 - початку 1917рр. партії виробляли і перевіряли свої програмні установки з усіх питань, в тому числі і з питань влади. Основні ліберальні партії - октябристи і кадети - уявляли майбутнє Росії у формі конституційної монархії. Досягти цієї мети вони хотіли мирним, конституційним шляхом, хоча ліве крило лібералів - кадети не заперечували можливості політичної революції. Меншовики і есери стояли за більш радикальне перетворення суспільства з демократичною республікою в кінці шляху. Не виключаючи революційних способів дії, меншовики виявляли велику схильність до реформаторства. Більшовики відстоювали власний варіант вирішення питання про владу, знищення монархії збройним шляхом і заміни її демократичною республікою.
2. Революція 1917р.
Лютневі дні.
У середині лютого 1917р. Петроградські влада вирішила ввести карткову систему. У кількох пунктах міста перед порожніми прилавками магазинів спалахнули безлади. 20 лютого адміністрація Путиловських заводів оголосила локаут через перебої в постачанні сировиною, тисячі робітників виявилися викинутими на вулицю. Засідала з 14 лютого Державна дума ще раз піддала нищівній критиці «бездарних міністрів» і зажадала їх відставки. На наступний день застрайкували майже всі заводи. Жінки складали більшість серед демонстрантів, атмосфера загострювалася. З червоними прапорами і співом «Інтернаціоналу» робочі стікалися до центру міста. Сталося кілька жорстоких зіткнень з кінною поліцією. Розмах руху та відносна пасивність влади здивували і учасників, і свідків. На третій день більшовики, основні організатори демонстрацій, стали помітні. Незважаючи на інструкції генерала Хабалову, командувача Петроградським гарнізоном, який наказав поліції не допустити проходу демонстрантів через Невські мости, ходи в центрі міста все-таки відбулися. Тільки втручання козаків запобігло дії кінної поліції. Ситуація ставала все більш заплутаною. На вечірньому засіданні уряду Хабалов зачитав телеграму від царя, наказує йому «завтра ж припинити заворушення». Це було єдиною реакцією самодержавства на події, що відбуваються. Вночі охранка справила численні арешти. Керівники нелегальних організацій, які чекали таких подій, зайняли вичікувальну позицію. Ніхто не міг уявити, що кількох демонстрацій буде достатньо для початку і перемоги революції. На четвертий день, в неділю 26 лютого з околиць до центру міста знову рушили колони робітників. Солдати, виставлені владою в заслони, відмовилися стріляти по робітникам. Офіцерам довелося стати кулеметниками. Більше 150 чоловік були вбиті в цей день. У той час як пригнічені демонстранти поверталися додому, уряд, считавшее, що перемога залишилася за ним, запровадив надзвичайний стан і оголосив про розпуск Думи, ігноруючи заклик її голови Родзянко, звернений до царя, призначити «уряд довіри», щоб покласти край «заворушень» . У той момент ні більшовики, які недооцінили серйозність становища і не хотіли співпрацювати з «оборонцями», ні меншовики не були готові заволодіти ініціативою. Рано вранці 27 лютого робітники вважали, що вирішення проблеми повстання - справа значно більш віддаленого майбутнього, ніж то було насправді. Революційний натиск робочих збігся з рухом солдатів, які вже виходили на вулиці. Перемога революції була забезпечена вранці 27 лютого, коли демонстранти почали братання з солдатами. Повстанці захопили арсенал, окремі громадські будівлі і попрямували до Зимового палацу. Першим увійшов туди, не зустрівши опору, Павловський полк. Через кілька хвилин червоне полотнище здійнялося над дахом палацу.
Встановлення двовладдя і зречення Миколи II
Напередодні цар призупинив сесію Державної думи, але депутати, за прикладом французьких революціонерів 1789г. вирішили продовжити дебати. Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих до Таврійського палацу, де відбувалася нарада? Деякі, погоджуючись з Мілюков, вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на місцях. Всупереч думці своїх колег, Керенський кинувся назустріч повсталим і привітав їх прихід. Цим поривом він зберіг союз народу і парламенту. У той же час група робітників, активістів меншовиків з військового комітету, які були тільки що звільнені з в'язниці повсталими, разом з двома депутатами-меншовиками (Чхеїдзе, Скобелєв) і колишнім головою С-Петербурзького ради 1905р. Хрустальовим-носарь в одному із залів Таврійського палацу створювали Рада робітничих депутатів. Під ім'ям Тимчасового виконавчого комітету Ради робітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики, проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію з постачання (вона тут же призвала населення годувати повсталих солдатів) і Військову комісію (під головуванням Мстиславського) для координації дій захисників революції. Нарешті, Тимчасовий виконком запропонував робочим вибрати представників до Ради, щоб створити його ввечері того ж дня. У той же час Державна дума, стривожена утворенням Ради і не бажала залишитися осторонь від руху, пішла на обережний розрив з царизмом і створила Комітет з відновлення порядку та зв'язків з установами та громадськими діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважали кадети, став першим етапом на шляху формування уряду. 27 лютого близько опівночі П. Мілюков зміг оголосити Раді, що Дума тільки що «взяла владу».
Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім'я збереження єдності в боротьбі проти царизму Рада змушена була поступитися. Він не готовий був узяти владу. Службовець інтересам робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повинен був стати на першому етапі найміцнішим оплотом буржуазної революції проти повернення до самодержавства. Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню до думського комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, так як революція ще не пройшла, «буржуазна фаза» діяльності міністрів-соціалістів не принесе результатів і лише дискредитує революційний рух. Тому керівництво Ради відмовилося від участі в уряді. Тим не менш, хоча загроза військових репресій не була виключена, Виконком Ради все ж таки вирішив визнати законність уряду, сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжувалося однією умовою, яке було основою угоди, що стосувалося встановлення нового режиму: Рада підтримає уряд лише в тій мірі, в якій воно буде проводити схвалену їм демократичну політику. За винятком більшовиків, які висунули гасло «Вся влада Радам», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Воно означало визнання двох різних і антагоністичних влади, підпорядкування цензових класів уряду, а трудящих і солдатів - Раді. З одного боку, утворився табір уряду, станових установ (земства, міські думи) і «буржуазних» партій (кадети), з іншого боку - сили «демократії» (Поради, соціалістичні партії, анархісти, профспілки). У досягненні 1 березня компромісу між Державною думою і Радою зіграла роль невпевненість щодо позиції Миколи II і Генштабу.
Інформоване за 2 дні до цього про серйозність становища, Микола вирішив відправитися в Царське село, наказавши генералу Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська відмовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на бік революції, ні цар, чий потяг залізничники направили в Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом всього дня 1 березня цар знаходився в дорозі. Прибувши пізно ввечері в штаб Північного фронту, він дізнався про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М. Рузському, що зречення стало неминучим. Династія ще могла бути врятована, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата, великого князя Михайла Олександровича. За згодою великого князя Миколи Миколайовича верховний головнокомандувач Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити царя телеграми з рекомендацією відректися від престолу, «щоб відстояти незалежність країни та зберегти династію». Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола II вже не намагався чинити опір. Через слабке здоров'я сина Олексія Микола II зрікся на користь брата Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емісарам Думи - Гучкову і Шульгіну, які прибули в Псков. Але цей акт був запізнілим, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколи II Михайлом, вимагав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, вжиті Мілюковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський пояснили, що не можуть гарантувати його безпеку, у свою чергу відрікся від престолу. Повідомлення відразу про двох зречення від престолу (3 березня) означало остаточну перемогу революції - настільки ж несподівану, як і її початок.
У кінцевому рахунку, Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на зміну думського комітету, складалося в основному з організаторів Прогресивного блоку 1915р., Тобто з політиків, які завжди хотіли встановлення в Росії парламентського ладу за західним зразком. Прийшовши до влади, вони не мали на меті змінити економічний і суспільний порядок, а тільки оновити державні інститути і виграти війну, залишивши проведення структурних реформ Установчих зборів.
По відношенню до тимчасового уряду Поради являли собою другу владу. Петроградська Рада володів безперечним верховенством, але дуже розрісся - 850 робочих і 2 тис. солдатських депутатів. Велику частину своїх повноважень він передав Виконкому, де професійні політики, призначені «по праву», витіснили безпартійних активістів, вважаючи їх аполітичними. Лідери Петроградського Ради закликали трудящих організовуватися, маючи намір зміцнити тим самим власну владу. З метою захисту революції Петроградська Рада закликав робітників створити міліцію (Червону гвардію) і озброїти її захопленим 27 лютого в Арсеналі зброєю. Вона була створена в більшості промислових центрів і складалася з молодих робітників, які продовжували працювати на заводах. Поступово Червона гвардія оформиться в автономні організації, незалежні від Рад і партій. Вона зіграє не останню роль в жовтневих подіях 1917р.
Робочі просили, в основному, негайної реалізації заходів, передбачених соціал-демократичної програмою-мінімум: в першу чергу, запровадження 8-годинного робочого дня, гарантії зайнятості, соціального страхування, права створювати заводські комітети, контролю за наймом і звільненнями. А також полегшення їхнього матеріального становища - підвищення заробітної плати (на 25-30%), яка дозволила б їм всього-на-всього «купувати 3 фунти хліба на день, пару черевиків на півроку», окріп в обідню перерву, припинення «принизливих обшуків», придбання інструменту підприємствами. Робочі кількох великих підприємств заявили про незгоду з продовженням війни, але залізничники і працівники дрібних підприємств «встали на патріотичні рейки». Проте вже в квітні проблема війни вийшла на перший план, а робітники стали самими палкими прихильниками «світу без анексії контрибуцій».
Основними вимогами селян були передача землі «тим, хто її обробляє», негайне розподіл запущених земель, що належали великим власникам або державі. Роль сільської громади в спільному використанні інвентарю, експлуатації лісів і справедливому розподілі наділів часто підкреслювалася, особливо бідними. Що стосується «куркулів», вони боялися потрапити в категорію підлягають експропріації, а тому заздалегідь відмовлялися визнати правомочність сільських сходів і місцевих комітетів до рішення Установчих зборів. Селяни були озлоблені на адміністративний апарат і поміщиків. Відкидаючи політичні програми та схеми, запропоновані містом, селяни не підуть у революції власним шляхом.
Що стосується солдатів, то вони найбільше бажали закінчення війни. Однак, не сподіваючись на швидке повернення до рідних домівок, вони не наважувалися висловити своє прагнення до миру в очікуванні призову Петроградської Ради. Солдати почали відкрито виражати пацифістські настрої, тільки запідозривши офіцерів, негативно відносяться до укладення миру в тому, що вони експлуатують патріотизм у своїх цілях - відновлення дисципліни, а потім використовують армії для придушення революцій. У наказі № 1 солдати вимагали пом'якшення дисципліни, припинення зловживань і брутального поводження, лібералізації та демократизації військових інститутів.
Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і в армії. Їй слід було організовуватися, завоювати більшість у Радах, домогтися довіри солдатів. Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листах здалеку» зажадав негайного розриву між Радою і урядом, спілки пролетарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Вирішивши будь-що-будь повернутися до Росії, Ленін прийняв угоду, укладену швейцарським соціал-демократом Платтеном з німецькими владою разом з групою революціонерів він покинув Цюріх 28 березня і перетнув Німеччину, а потім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторіальності, і прибув до Петроград. На наступний день він виклав керівникам партії свої «Квітневі тези». Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства». Тимчасового уряду, парламентської республіки і висловився за взяття влади пролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, скасування поліції і державних служб. Тези Леніна були зустрінуті вороже більшістю більшовицьких лідерів столиці (Каменєв, Калінін). Йому довелося відновлювати контроль над партією за допомогою своїх прихильників (Зінов'єв, Коллонтай) і представників меншини в Раді (Молотов, Сталін). Позиції Леніна посилилися завдяки політичним кризам. На початку квітня проблема війни стала в центрі політичних дебатів. Мілюков висловлював тверду рішучість строго дотримуватися міжнародних зобов'язань старого режиму і продовжувати війну до перемоги. Ця позиція викликала сумніви у Ради. Чи слід укладати мир з ризиком початку громадянської війни? Після довгих дебатів згода була досягнута (14 березня) прийняттям «Відозви до народів усього світу», в якому пацифістська утопія поєднувалася з «Революційним оборонство». У Мінську було проведено «З'їзд солдатських комітетів Західного фронту», щоб підтримати представників Ради, і, при необхідності, «підняти дух» солдатів. Гасла Ради про «світ без анексій» і «революційному оборонство» були гаряче прийняті делегатами цього з'їзду, який показав, що командування і уряд істерялі всякий авторитет у військ.
Саме в цій напруженій обстановці вибухнув квітневий криза. Мілюков направив союзним державам ноту, що Тимчасовий уряд буде виконувати зобов'язання старого режиму і ні слова про прагнення Ради до світу. Керенський пригрозив піти у відставку. Уряд оголосив дії Мілюкова неправомочними. Обидві сторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би рада, не принижуючи Мілюкова. Більшовики намагалися надати велику «лівизну» руху робітників, домігшись скандування гасел «Тимчасовий уряд - у відставку», «Вся влада Радам». Присутні при цьому війська Корнілова відмовилися стріляти в демонстрантів і повідомили про те, що трапилося в Раду. Корнілов був зміщений з поста, а очевидна провокація провалилася. Події цього дня підняло авторитет Ради. Настав час створення коаліційного уряду. Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два етапи: дискусія про програму, торг навколо формування комітету. Новий уряд присвятило себе перш за все вирішення проблеми укладення миру. План складався з двох пунктів: 1. Звернення до урядів з метою заручитися підтримкою ідеї «світу без анексії». 2. Організація конференції всіх соціалістичних партій в Стокгольмі для розробки програми світу. Цей утопічний проект зазнав повного краху. Зазнавши поразки на «фронті світу», новий уряд було не більш щасливим і на воєнному фронті. Воно спробувало домогтися від армії «активних операцій». Керенський намагався відновити порядок в армії, що почала розвалюватися. 18 червня розпочався наступ, яке після кількох первинних успіхів захлинулося, почасти через брак спорядження. Провал уряду був очевидним. Криза літа 1917р.
Каталізатором подій 3-4 липня 1917р. стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецькому контрнаступ, солдати столичного гарнізону; в більшості більшовики та анархісти, переконані в тому, що командування не забуде скористатися можливістю послати їх на фронт, вирішили підготувати повстання. Увечері 2 липня відбулися численні мітинги солдатів, які не бажають йти на фронт. Свою солідарність з солдатами висловили робітники. Лідери військової організації заявили, що у них достатньо кулеметів для повалення Тимчасового уряду. Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Демонстрація почалася в другій половині дня 3 липня. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зустріли виступи Троцького і Зінов'єва. Умиротворені промовами, демонстранти повернулися на околиці. На наступний день, на заклик «Солдатської правди», озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися кронштадтських моряки. Керівництво більшовиків ледь встигло віддрукувати листівку, що закликає до «мирної демонстрації на підтримку нової влади, якій міг бути тільки Рада». Цей двозначний текст видав розгубленість більшовицького керівництва. Незабаром бійки і навіть перестрілки спалахнули між солдатами й матросами і частиною демонстрантів з одного боку і частинами, вірними Раді, з іншого боку. Ці фронтові об'єднання виступили, повіривши інформації, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, а й скоординував повстання з настанням Гінденбурга. Уряд, підтримане Радою, висловилися за найрішучіші дії. Генералу Половцевим було доручено керівництво репресивними діями. Ленін сховався в Фінляндії, (що дало привід думати про його винності), керівники партії заарештовано, а «Правда» закрита.
Після подій, що відбулися князь Львов доручив Керенському реорганізувати уряд. Щоб остаточно звільнитися від контролю Ради, Керенський прискорив формування нових державних інститутів. На військовій нараді Головнокомандувачем було призначено Корнілов замість Брусилова. Ставши Головнокомандувачем, Корнілов постійно підвищував свої повноваження, вимагав від уряду мілітаризований залізниці і підприємства. Враховуючи, що німецькі війська зайняли Ригу, Корнілов зажадав підпорядкування собі столичного гарнізону. Керенський відповів відмовою. Корнілов послав війська на Петроград. Загроза заколоту знову перетворила Керенського до глави революції. Революційна солідарність проявилася повністю: більшовицьких лідерів випустили з в'язниці, більшовики взяли участь у роботі Комітету народної оборони проти контрреволюції. За кілька годин заколот був ліквідований. Генерал Кримов покінчив життя самогубством, а Корнілов був заарештований. Без корніловського заколоту, скаже пізніше Керенський, не було б Леніна. Більшовики вирішили взяти участь разом з партіями більшості в Раді в опорі заколоту під гаслом: «Геть Корнілова! Ніякої підтримки Керенському! ».
Відродження більшовизму було насправді симптомом двох прихованих феноменів: 1. Радикалізації мас, яким після Лютневої революції не терпілося скористатися її результатами, 2. Краху всіх створених революцією інститутів.
Два місяці, що відокремлювали провал корніловського заколоту від взяття влади більшовиками, були відзначені прискоренням розпаду суспільства і держави в умовах гострої економічної кризи. В армії заколот знищив останні залишки довіри до офіцерів. У цих умовах армія перестала бути воюючою силою та інструментом придушення. 31 серпня більшовицька революція, яка закликала до створення уряду без буржуазії, отримала більшість у Петроградській Раді. У більш загальній формі більшовицькі ідеї впроваджувалися в армію і робоче середовище. Солдати тилу розуміли, що тільки політика «світу будь-яку ціну» врятує їх від відправки на передову. У робочих колах ідеї «робітничого контролю» зустрічали широкий відгук.
Взяття влади більшовиками.
15 вересня ЦК партії більшовиків почав дискусію з двох листів: «Більшовики повинні взяти владу» і «Марксизм і повстання», які були отримані від Леніна, який ховався у Фінляндії. Він вимагав, щоб партія закликала народ до негайного повстання. Два тижні потому Ленін повернувся до своєї пропозиції в статті «Криза назріла». За ініціативою Троцького депутати-більшовики залишили зал Ради республіки. У цей же день Ленін таємно повернувся до Петрограда. 10 жовтня Леніну вдалося змінити думку ЦК при голосуванні про збройне повстання. Опозиція Каменєва, Рикова, Зінов'єва аж ніяк не була несподіваною. Каменєв і Зінов'єв направили низовим комітетам лист, в якому пояснювали, наскільки ризиковано ставити в залежність від передчасного повстання долю не тільки «нашої партії, а й долю російської та міжнародної революцій». Ленін вважав, що повстання повинне відбутися до відкриття II з'їзду Рад, призначеного на 20 жовтня. Більшовики прийняли точку зору Леніна, повіривши чуткам, що уряд готовий здати місто німцям. Виставивши себе патріотами, більшовики заявили про свій намір забезпечити оборону міста. З цією метою вони створили Військово-революційний комітет (ВРК) і Петроградський ВРК - ПВРК. ПВРК увійшов у контакт з 40 військовими частинами столиці (всього було 180 військових частин). Насправді лише 6 тис. чоловік взяли участь у повстанні на боці повсталих. 18 жовтня Троцький резюмував: «Гарнізон був численний, але не хотів битися, загони моряків не мали потрібної чисельністю. Червоної гвардії не вистачало вміння ».
Зі свого боку Керенський демонстрував впевненість, тому що розраховував на підтримку меншовиків. Тим не менше 21 жовтня в гарнізон перейшов на бік ПВРК. Вранці 24 жовтня Керенський закрив друкарню більшовиків. Більшовики зайняли її знову. Увечері 24 жовтня Червона гвардія і кілька військових частин, діючи від імені Ради, захопили, не зустрівши опору, Невські мости, пошти, вокзали, телеграф. За кілька годин все місто перейшов в руки повсталих. Тільки Зимовий палац, де засідав Тимчасовий уряд, ще тримався. Вранці 25 жовтня Керенський відправився за підкріпленням. За ініціативою Леніна, не чекаючи відправлення ультиматуму уряду, о 10 годині ранку було опубліковано відозву, в якій говорилося, що уряд позбавлений влади й владу перейшла в руки ПВРК. Це був справжній державний переворот. У другій половині дня 25 жовтня Ленін, з'явившись вперше після червня перед народом, заявив на сесії Петроградського Ради: «Робоча і селянська революція, про необхідність якої весь час говорили більшовики, відбулася. Пригноблені маси самі створять владу. У корені буде розбитий старий апарат і буде створений новий апарат в особі радянських організацій ». Однак, перемога більшовиків була неповною, тому що в Зимовому палаці ще засідав уряд. О пів на сьому вечора воно отримало ультиматум ПВРК. У дійсності ж штурм Зимового палацу стався пізніше, вночі, після того, як крейсер «Аврора» зробив декілька холостих пострілів у бік палацу. О 2 годині ранку Антонов-Овсієнко від імені ПВРК заарештував членів Тимчасового уряду. Бої, в яких взяли участь не більше кількох сотень людей, завершилися з мінімальними втратами (6 вбитих серед захисників і жодного серед нападників).
За кілька годин до нападу на Зимовий палац, в 22ч. 40хв., Відкрився II Всеросійський З'їзд Рад. Засудивши «військову змову», організований за спиною Рад, меншовики покинули З'їзд, за ними есери. Трохи пізніше З'їзд проголосував за резолюцію, складену Леніним, яка передавала «всю владу Радам». Ця резолюція була чистою формальністю, адже насправді влада перебувала в руках більшовиків, але вона узаконювала результати повстання і дозволяла більшовикам правити від імені народу, тому що інші партії, за винятком лівих есерів, покинули З'їзд. Потім були зачитані і схвалені декрети «Про мир» і «Про землю» - перші акти нового режиму.
3. Політичні партії Росії
Соціал-демократія відтворила народницьку і революційну методологію в перетвореній формі, а есерівські організації були прямими спадкоємцями класичного народництва. Народництво виникло в 60-ті роки позаминулого століття і досягло кульмінації в 70-і роки. Сувора дисципліна, майстерна конспірація були властиві народницьким організаціям «Земля і воля» (1876г.), «Народна воля», «Чорний переділ» (1878г.). Оцінка такого грандіозного явища, яким було народництво, не може бути однозначним. Наступним прогресивним моментом в діяльності народництва було прагнення зробити народ суб'єктом перетворювального творчості. Відомі успіхи були досягнуті Я. В. Стефановичем та Л. Г. Дейчем в 1877г., В. М. Фігнер та Є. М. Фігнер, А. І. Іванчін - Писарєвим в 1878г.
Різними тактичними засобами, пропагандою (П. Лавров), негайним бунтом (М. Бакунін) народники намагалися вирішити головну задачу - залучити до активної діяльності саму «грунт», пробудити її. Класичне народництво обессмертило себе плеядою яскравих людських фігур, що стали нашим національним надбанням. Разом з тим класичне народництво несе значну частку історичної відповідальності за такий виразно проявилися у ХІХ ст., А ще більше в ХХ ст. «Родимі плями» перетворювані процесу в Росії - елементи утопізму, волюнтаризму, тероризму.
Утопізм народницької доктрини полягав в абсолютизації архаїчних форм економічного і духовного життя народу. Проте абсолютизація, тобто перебільшення ролі старих форм, перетворювало здорові народницькі ідеї в нездійсненні утопії.
Волюнтаризм полягав в допущенні нав'язування волі мізерного більшості нації, її основній масі, хоча б і в ім'я самої благородної мети. Непросто характеризувати і народницький тероризм. Терор дійсно займав значне місце в діяльності народників на всіх етапах руху. Кульмінацією стала діяльність «Народної волі», а успішне царевбивство 1 березня 1881р. стало кордоном в російській історії. «Деспотизм особистості і деспотизм партії однаково негожі і насильство має виправдання тільки тоді, коли воно спрямовується проти насильства». Ця фраза пояснює ставлення народників до терору.
Царевбивство стало кульмінацією діяльності народників і початком його політичної смерті. У 90-і роки народницькі організації беруть назви соціалістів-революціонерів. Найбільшими з них наприкінці ХІХ ст. були «Союз соціалістів-революціонерів», «Партія соціалістів-революціонерів» і «Робоча партія політичного визволення Росії» (РППОР). «Союз соціалістів-революціонерів» (1896г.) на чолі з А. А. Аргунова виник в Саратові. «Союз» заявив про спорідненість з «Народною волею» і був прихильником індивідуального терору і почав видавати газету «Революційна Росія», яка стала головним друкованим органом есерів.
Зародок партії соціалістів-революціонерів, або «Південної партії» виник у 1894р. в Києві (І. А. Дьяконов, М. М. Соколов, І. П. Дідровскій). Досить численна для свого часу «Робітнича партія політичного визволення Росії» утворилася в Мінську, ставила в якості першочергового завдання боротьбу за політичну свободу за допомогою терору. Саме тут став відомий Григорій Гершуні, «завербований» «бабусею» російської революції Катериною Брешко-Брешковской. Есерівські організації виникли в еміграції: «Союз російських соціалістів-революціонерів» (у 1894р. В Берні), і «Аграрно-соціалістична ліга» (у 1900р.) (В. М. Чернов і М. Р. Гоц).
Безперечно, найяскравішої зіркою на небосхилі есерівському був лідер і теоретик партії Віктор Михайлович Чернов (1873-1952гг.) В. М. Чернов належав до тієї генерації, яка майже поголовно пройшла через марксизм. Він зазнав впливу марксизму, але ніколи не вважав себе його прихильником і не був ним. Чернов активно брав участь у створенні селянських організацій, перших у Росії. Саме він написав статут «Братства для захисту народних прав», в якому говорилося про необхідність наділення селян землею за рахунок поміщика. Думка Чернова намагалася схопити складну російську дійсність в усіх її іпостасях. Теоретично протиріччя Чернова - це відображення реальної і глибокої суперечливості самого розвитку Росії. Дві групи протиріч домінують у його теоретичних та політичних документах. Між яскраво вираженою гуманістичною спрямованістю і апологетикою терору, по-перше, між досить глибоким розумінням специфіки економічного і суспільного розвитку Росії - і вельми вразливою програмою соціалізації землі, по-друге. Гуманізм Чернова ми бачимо в яскраво вираженої орієнтації на інтереси особистості. «Ціною приниження особистості ми прийдемо, врешті-решт, до виродження, а не до розквіту особистості»; «Суспільство і особистість можуть і повинні так розмежуватися, щоб виграли обидва»; «Творча міць соціального цілого виявиться не назад, а прямо пропорційна розвитку творчих потенцій всіх окремих осіб ». Чернов з перших кроків своєї діяльності підкреслював, що селянство не поступається робочим в організованості, інтелекті і є «не менш соціалістичним», ніж пролетаріат. Провідним політичним терміном есерів був термін «трудовий клас», в який вони включали робочих, селян і демократичну інтелігенцію. Пізніше Чернов писав про необхідність єдності серпа, молота і книги. Парадокс полягав у тому, що, ніколи не беручи участь в бойовій діяльності есерів, лідер партії обгрунтував необхідність і доцільність політичного терору. «Питання в засобах боротьби ... є непринципове питання, а питання зручності, питання обставин доцільності». «Кров є жах, адже революція - кров. Якщо терор фатальним чином неминучий, значить, він доцільний ». «Терор в революції відповідає артилерійської підготовки в бою. Терор є також засобом самооборони ». Одна зі сторін другого протиріччя складає «родзинку» неоднароднічества і може бути поставлена в заслугу Чернову. Він відмежувався від класичного народництва у ставленні до російського капіталізму і громаді, визнавав факт капіталізму в Росії і розкладання громади. «Ми не сумнівалися, що капіталізм у Росії розвивається, ми шукали тільки типові національні особливості в характері цього розвитку». «Бути чи не бути капіталізму, а як його зустріти» - ось як ставилося питання.
Чернов одним з перших у Росії поставив питання про тип капіталізму в Росії і більш широко про тип капіталізму в переважно аграрних країнах. Найважливішу особливість він бачив в переважання негативних наслідків (анархія виробництва, кризи, зубожіння трудящих). «Ми сказали собі, що основна особливість російського капіталізму - перерозвиненою, гіпертрофія його« Шуйці »над його« правицею », його негативних, руйнівних, дезоорганізующіх сторін над сторонами позитивними, творчими, що організують». Таким чином, визнаючи капіталізм у Росії, Чернов не абсолютизував його, вбачаючи в економічному і суспільному устрої країни суміш капіталістичних і некапіталістіческіх елементів.
У цьому суть теоретичної парадигми неоднароднічества і його найсильніша сторона. Чернов визнавав перемогу капіталізму в промисловості і в місті. Він відстоював здатність селянського господарства успішно чинити опір капіталізму, некапіталістіческой еволюції. Центральна програма есерівського народництва - соціалізація землі. Її суть полягає в переході землі не в приватну власність, а у власність всього суспільства і в користування трудящих. Дрібне селянське трудове господарство здатне перемогти велике, тому що воно йде до розвитку колективізму через громаду і кооперацію.
Аграрний проект становив серцевину всієї програми партії есерів, хоча офіційно вона була прийнята на першому з'їзді, що відбувся в кінці 1905 - початку 1906гг. Її основні положення були ретельно обговорені на сторінках «Революційної Росії», починаючи з 1902р. Кінцеву мету есери бачили в організації соціалістичних товариств. В області політичних вимог програма-мінімум полягала в «повній демократизації всього державного і юридичного ладу на початок свободи і рівноправності, що означало реалізацію основних прав людини: свободи слова, совісті, друку, зборів і спілок, свободи пересувань, вибору занять, свободи страйків, недоторканності особи і житла, загальне рівне виборче право. На зміну самодержавству повинна була прийти демократична республіка з розвиненим місцевим самоврядуванням. Есери були дуже прогресивні для свого часу в рішенні національного питання, вони пропонували федеративний устрій держави і безумовне право національності на самовизначення. Таким чином, відродження неоднароднічества в іншій формі на рубежі ХІХ - ХХ ст. було вираженням прагнення російського народу ідейно самовизначитися.
Висновок
Як вже було вище сказано, в нашій країні до початку XX століття існувала безліч різних політичних організацій. Всі вони, так чи інакше, брали участь у революції 1917 року, коли була повалена монархія в Росії. У наслідку, як ми знаємо з історії, залишилася одна організація - більшовицька, що згодом стала називатися комуністичною. Більшовики прийшли до влади через величезну кількість крові та зламаних людських життів, але суспільству потрібна була Конституція і права, навіть якщо ці права були мізерно малі і завойовувалися величезними жертвами. Тому, на мій погляд, дуже складно оцінити однозначно правильність або навпаки шкоду приходу до влади більшовиків. Але, так чи інакше, це історія нашої країни, причому не настільки далека.
Список літератури
1. Смагіна С.М. «Політичні партії Росії в контексті її історії», Ростов-на-Дону; Фенікс, 1998
2. Іонов І.М. «Російська цивілізація, IX-початок ХХ ст.", М.: Просвещение, 1998
3. Верт Н. «Історія Радянської держави 1900-1991», М.: Прогрес, 1992
4. Волобуєв О.В. «Історія Росії, ХХ століття», М.: Дрофа, 2001
Напередодні цар призупинив сесію Державної думи, але депутати, за прикладом французьких революціонерів 1789г. вирішили продовжити дебати. Перед ними постало питання: як реагувати на наближення повсталих до Таврійського палацу, де відбувалася нарада? Деякі, погоджуючись з Мілюков, вважали, що буде більш гідним зустріти їх, залишаючись на місцях. Всупереч думці своїх колег, Керенський кинувся назустріч повсталим і привітав їх прихід. Цим поривом він зберіг союз народу і парламенту. У той же час група робітників, активістів меншовиків з військового комітету, які були тільки що звільнені з в'язниці повсталими, разом з двома депутатами-меншовиками (Чхеїдзе, Скобелєв) і колишнім головою С-Петербурзького ради 1905р. Хрустальовим-носарь в одному із залів Таврійського палацу створювали Рада робітничих депутатів. Під ім'ям Тимчасового виконавчого комітету Ради робітничих депутатів група активістів, серед яких переважали меншовики, проголосила себе штабом революції. Він утворив Комісію з постачання (вона тут же призвала населення годувати повсталих солдатів) і Військову комісію (під головуванням Мстиславського) для координації дій захисників революції. Нарешті, Тимчасовий виконком запропонував робочим вибрати представників до Ради, щоб створити його ввечері того ж дня. У той же час Державна дума, стривожена утворенням Ради і не бажала залишитися осторонь від руху, пішла на обережний розрив з царизмом і створила Комітет з відновлення порядку та зв'язків з установами та громадськими діячами під головуванням Родзянко. Цей комітет, в якому переважали кадети, став першим етапом на шляху формування уряду. 27 лютого близько опівночі П. Мілюков зміг оголосити Раді, що Дума тільки що «взяла владу».
Дві влади, народжені революцією, були на грані конфлікту. В ім'я збереження єдності в боротьбі проти царизму Рада змушена була поступитися. Він не готовий був узяти владу. Службовець інтересам робітничого класу в боротьбі проти буржуазії, Рада повинен був стати на першому етапі найміцнішим оплотом буржуазної революції проти повернення до самодержавства. Ця концепція пояснює позицію керівників Ради по відношенню до думського комітету. За винятком Керенського, всі вважали, що, так як революція ще не пройшла, «буржуазна фаза» діяльності міністрів-соціалістів не принесе результатів і лише дискредитує революційний рух. Тому керівництво Ради відмовилося від участі в уряді. Тим не менш, хоча загроза військових репресій не була виключена, Виконком Ради все ж таки вирішив визнати законність уряду, сформованого Думою, і підтримати його. Це визнання супроводжувалося однією умовою, яке було основою угоди, що стосувалося встановлення нового режиму: Рада підтримає уряд лише в тій мірі, в якій воно буде проводити схвалену їм демократичну політику. За винятком більшовиків, які висунули гасло «Вся влада Радам», і анархістів, всі соціалістичні течії схвалили умови угоди. Воно означало визнання двох різних і антагоністичних влади, підпорядкування цензових класів уряду, а трудящих і солдатів - Раді. З одного боку, утворився табір уряду, станових установ (земства, міські думи) і «буржуазних» партій (кадети), з іншого боку - сили «демократії» (Поради, соціалістичні партії, анархісти, профспілки). У досягненні 1 березня компромісу між Державною думою і Радою зіграла роль невпевненість щодо позиції Миколи II і Генштабу.
Інформоване за 2 дні до цього про серйозність становища, Микола вирішив відправитися в Царське село, наказавши генералу Іванову відновити порядок у Петрограді. Але ні генерал, чиї війська відмовилися коритися, дізнавшись, що весь столичний гарнізон перейшов на бік революції, ні цар, чий потяг залізничники направили в Псков, так і не досягли околиць Петрограда. Протягом всього дня 1 березня цар знаходився в дорозі. Прибувши пізно ввечері в штаб Північного фронту, він дізнався про повну перемогу революції. Вночі Родзянко повідомив генералу М. Рузському, що зречення стало неминучим. Династія ще могла бути врятована, якби цар негайно відрікся від престолу на користь свого брата, великого князя Михайла Олександровича. За згодою великого князя Миколи Миколайовича верховний головнокомандувач Алексєєв запропонував командуючим фронтами направити царя телеграми з рекомендацією відректися від престолу, «щоб відстояти незалежність країни та зберегти династію». Отримавши від Рузського сім телеграм, Микола II вже не намагався чинити опір. Через слабке здоров'я сина Олексія Микола II зрікся на користь брата Михайла Олександровича. 2 березня він передав текст зречення двом емісарам Думи - Гучкову і Шульгіну, які прибули в Псков. Але цей акт був запізнілим, і народ, дізнавшись про плани уряду замінити Миколи II Михайлом, вимагав проголошення республіки. Незважаючи на зусилля, вжиті Мілюковим для порятунку династії, Михайло, якому князь Львов і Керенський пояснили, що не можуть гарантувати його безпеку, у свою чергу відрікся від престолу. Повідомлення відразу про двох зречення від престолу (3 березня) означало остаточну перемогу революції - настільки ж несподівану, як і її початок.
У кінцевому рахунку, Тимчасовий уряд, який прийшов 2 березня на зміну думського комітету, складалося в основному з організаторів Прогресивного блоку 1915р., Тобто з політиків, які завжди хотіли встановлення в Росії парламентського ладу за західним зразком. Прийшовши до влади, вони не мали на меті змінити економічний і суспільний порядок, а тільки оновити державні інститути і виграти війну, залишивши проведення структурних реформ Установчих зборів.
По відношенню до тимчасового уряду Поради являли собою другу владу. Петроградська Рада володів безперечним верховенством, але дуже розрісся - 850 робочих і 2 тис. солдатських депутатів. Велику частину своїх повноважень він передав Виконкому, де професійні політики, призначені «по праву», витіснили безпартійних активістів, вважаючи їх аполітичними. Лідери Петроградського Ради закликали трудящих організовуватися, маючи намір зміцнити тим самим власну владу. З метою захисту революції Петроградська Рада закликав робітників створити міліцію (Червону гвардію) і озброїти її захопленим 27 лютого в Арсеналі зброєю. Вона була створена в більшості промислових центрів і складалася з молодих робітників, які продовжували працювати на заводах. Поступово Червона гвардія оформиться в автономні організації, незалежні від Рад і партій. Вона зіграє не останню роль в жовтневих подіях 1917р.
Робочі просили, в основному, негайної реалізації заходів, передбачених соціал-демократичної програмою-мінімум: в першу чергу, запровадження 8-годинного робочого дня, гарантії зайнятості, соціального страхування, права створювати заводські комітети, контролю за наймом і звільненнями. А також полегшення їхнього матеріального становища - підвищення заробітної плати (на 25-30%), яка дозволила б їм всього-на-всього «купувати 3 фунти хліба на день, пару черевиків на півроку», окріп в обідню перерву, припинення «принизливих обшуків», придбання інструменту підприємствами. Робочі кількох великих підприємств заявили про незгоду з продовженням війни, але залізничники і працівники дрібних підприємств «встали на патріотичні рейки». Проте вже в квітні проблема війни вийшла на перший план, а робітники стали самими палкими прихильниками «світу без анексії контрибуцій».
Основними вимогами селян були передача землі «тим, хто її обробляє», негайне розподіл запущених земель, що належали великим власникам або державі. Роль сільської громади в спільному використанні інвентарю, експлуатації лісів і справедливому розподілі наділів часто підкреслювалася, особливо бідними. Що стосується «куркулів», вони боялися потрапити в категорію підлягають експропріації, а тому заздалегідь відмовлялися визнати правомочність сільських сходів і місцевих комітетів до рішення Установчих зборів. Селяни були озлоблені на адміністративний апарат і поміщиків. Відкидаючи політичні програми та схеми, запропоновані містом, селяни не підуть у революції власним шляхом.
Що стосується солдатів, то вони найбільше бажали закінчення війни. Однак, не сподіваючись на швидке повернення до рідних домівок, вони не наважувалися висловити своє прагнення до миру в очікуванні призову Петроградської Ради. Солдати почали відкрито виражати пацифістські настрої, тільки запідозривши офіцерів, негативно відносяться до укладення миру в тому, що вони експлуатують патріотизм у своїх цілях - відновлення дисципліни, а потім використовують армії для придушення революцій. У наказі № 1 солдати вимагали пом'якшення дисципліни, припинення зловживань і брутального поводження, лібералізації та демократизації військових інститутів.
Лютневі дні показали слабкість партії, в тому числі і в армії. Їй слід було організовуватися, завоювати більшість у Радах, домогтися довіри солдатів. Пішовши проти думки партії, Ленін у своїх чотирьох «Листах здалеку» зажадав негайного розриву між Радою і урядом, спілки пролетарських сил, активної підготовки наступної фази революції. Вирішивши будь-що-будь повернутися до Росії, Ленін прийняв угоду, укладену швейцарським соціал-демократом Платтеном з німецькими владою разом з групою революціонерів він покинув Цюріх 28 березня і перетнув Німеччину, а потім Швецію у вагоні, що користувався статусом екстериторіальності, і прибув до Петроград. На наступний день він виклав керівникам партії свої «Квітневі тези». Ленін висловив у них беззастережне заперечення «революційного оборонства». Тимчасового уряду, парламентської республіки і висловився за взяття влади пролетаріатом і найбіднішим селянством, встановлення Республіки Рад, скасування поліції і державних служб. Тези Леніна були зустрінуті вороже більшістю більшовицьких лідерів столиці (Каменєв, Калінін). Йому довелося відновлювати контроль над партією за допомогою своїх прихильників (Зінов'єв, Коллонтай) і представників меншини в Раді (Молотов, Сталін). Позиції Леніна посилилися завдяки політичним кризам. На початку квітня проблема війни стала в центрі політичних дебатів. Мілюков висловлював тверду рішучість строго дотримуватися міжнародних зобов'язань старого режиму і продовжувати війну до перемоги. Ця позиція викликала сумніви у Ради. Чи слід укладати мир з ризиком початку громадянської війни? Після довгих дебатів згода була досягнута (14 березня) прийняттям «Відозви до народів усього світу», в якому пацифістська утопія поєднувалася з «Революційним оборонство». У Мінську було проведено «З'їзд солдатських комітетів Західного фронту», щоб підтримати представників Ради, і, при необхідності, «підняти дух» солдатів. Гасла Ради про «світ без анексій» і «революційному оборонство» були гаряче прийняті делегатами цього з'їзду, який показав, що командування і уряд істерялі всякий авторитет у військ.
Саме в цій напруженій обстановці вибухнув квітневий криза. Мілюков направив союзним державам ноту, що Тимчасовий уряд буде виконувати зобов'язання старого режиму і ні слова про прагнення Ради до світу. Керенський пригрозив піти у відставку. Уряд оголосив дії Мілюкова неправомочними. Обидві сторони вирішили спільно шукати вихід, який задовольнив би рада, не принижуючи Мілюкова. Більшовики намагалися надати велику «лівизну» руху робітників, домігшись скандування гасел «Тимчасовий уряд - у відставку», «Вся влада Радам». Присутні при цьому війська Корнілова відмовилися стріляти в демонстрантів і повідомили про те, що трапилося в Раду. Корнілов був зміщений з поста, а очевидна провокація провалилася. Події цього дня підняло авторитет Ради. Настав час створення коаліційного уряду. Переговори про створення коаліційного уряду були проведені в два етапи: дискусія про програму, торг навколо формування комітету. Новий уряд присвятило себе перш за все вирішення проблеми укладення миру. План складався з двох пунктів: 1. Звернення до урядів з метою заручитися підтримкою ідеї «світу без анексії». 2. Організація конференції всіх соціалістичних партій в Стокгольмі для розробки програми світу. Цей утопічний проект зазнав повного краху. Зазнавши поразки на «фронті світу», новий уряд було не більш щасливим і на воєнному фронті. Воно спробувало домогтися від армії «активних операцій». Керенський намагався відновити порядок в армії, що почала розвалюватися. 18 червня розпочався наступ, яке після кількох первинних успіхів захлинулося, почасти через брак спорядження. Провал уряду був очевидним. Криза літа 1917р.
Каталізатором подій 3-4 липня 1917р. стала проблема війни. Дізнавшись 2 липня про німецькому контрнаступ, солдати столичного гарнізону; в більшості більшовики та анархісти, переконані в тому, що командування не забуде скористатися можливістю послати їх на фронт, вирішили підготувати повстання. Увечері 2 липня відбулися численні мітинги солдатів, які не бажають йти на фронт. Свою солідарність з солдатами висловили робітники. Лідери військової організації заявили, що у них достатньо кулеметів для повалення Тимчасового уряду. Був сформований Тимчасовий революційний комітет. Демонстрація почалася в другій половині дня 3 липня. Дійшовши до Таврійського палацу, демонстранти захоплено зустріли виступи Троцького і Зінов'єва. Умиротворені промовами, демонстранти повернулися на околиці. На наступний день, на заклик «Солдатської правди», озброєні демонстранти знову вийшли на вулиці. До них приєдналися кронштадтських моряки. Керівництво більшовиків ледь встигло віддрукувати листівку, що закликає до «мирної демонстрації на підтримку нової влади, якій міг бути тільки Рада». Цей двозначний текст видав розгубленість більшовицького керівництва. Незабаром бійки і навіть перестрілки спалахнули між солдатами й матросами і частиною демонстрантів з одного боку і частинами, вірними Раді, з іншого боку. Ці фронтові об'єднання виступили, повіривши інформації, згідно з якою Ленін не тільки отримав гроші від Німеччини, а й скоординував повстання з настанням Гінденбурга. Уряд, підтримане Радою, висловилися за найрішучіші дії. Генералу Половцевим було доручено керівництво репресивними діями. Ленін сховався в Фінляндії, (що дало привід думати про його винності), керівники партії заарештовано, а «Правда» закрита.
Після подій, що відбулися князь Львов доручив Керенському реорганізувати уряд. Щоб остаточно звільнитися від контролю Ради, Керенський прискорив формування нових державних інститутів. На військовій нараді Головнокомандувачем було призначено Корнілов замість Брусилова. Ставши Головнокомандувачем, Корнілов постійно підвищував свої повноваження, вимагав від уряду мілітаризований залізниці і підприємства. Враховуючи, що німецькі війська зайняли Ригу, Корнілов зажадав підпорядкування собі столичного гарнізону. Керенський відповів відмовою. Корнілов послав війська на Петроград. Загроза заколоту знову перетворила Керенського до глави революції. Революційна солідарність проявилася повністю: більшовицьких лідерів випустили з в'язниці, більшовики взяли участь у роботі Комітету народної оборони проти контрреволюції. За кілька годин заколот був ліквідований. Генерал Кримов покінчив життя самогубством, а Корнілов був заарештований. Без корніловського заколоту, скаже пізніше Керенський, не було б Леніна. Більшовики вирішили взяти участь разом з партіями більшості в Раді в опорі заколоту під гаслом: «Геть Корнілова! Ніякої підтримки Керенському! ».
Відродження більшовизму було насправді симптомом двох прихованих феноменів: 1. Радикалізації мас, яким після Лютневої революції не терпілося скористатися її результатами, 2. Краху всіх створених революцією інститутів.
Два місяці, що відокремлювали провал корніловського заколоту від взяття влади більшовиками, були відзначені прискоренням розпаду суспільства і держави в умовах гострої економічної кризи. В армії заколот знищив останні залишки довіри до офіцерів. У цих умовах армія перестала бути воюючою силою та інструментом придушення. 31 серпня більшовицька революція, яка закликала до створення уряду без буржуазії, отримала більшість у Петроградській Раді. У більш загальній формі більшовицькі ідеї впроваджувалися в армію і робоче середовище. Солдати тилу розуміли, що тільки політика «світу будь-яку ціну» врятує їх від відправки на передову. У робочих колах ідеї «робітничого контролю» зустрічали широкий відгук.
Взяття влади більшовиками.
15 вересня ЦК партії більшовиків почав дискусію з двох листів: «Більшовики повинні взяти владу» і «Марксизм і повстання», які були отримані від Леніна, який ховався у Фінляндії. Він вимагав, щоб партія закликала народ до негайного повстання. Два тижні потому Ленін повернувся до своєї пропозиції в статті «Криза назріла». За ініціативою Троцького депутати-більшовики залишили зал Ради республіки. У цей же день Ленін таємно повернувся до Петрограда. 10 жовтня Леніну вдалося змінити думку ЦК при голосуванні про збройне повстання. Опозиція Каменєва, Рикова, Зінов'єва аж ніяк не була несподіваною. Каменєв і Зінов'єв направили низовим комітетам лист, в якому пояснювали, наскільки ризиковано ставити в залежність від передчасного повстання долю не тільки «нашої партії, а й долю російської та міжнародної революцій». Ленін вважав, що повстання повинне відбутися до відкриття II з'їзду Рад, призначеного на 20 жовтня. Більшовики прийняли точку зору Леніна, повіривши чуткам, що уряд готовий здати місто німцям. Виставивши себе патріотами, більшовики заявили про свій намір забезпечити оборону міста. З цією метою вони створили Військово-революційний комітет (ВРК) і Петроградський ВРК - ПВРК. ПВРК увійшов у контакт з 40 військовими частинами столиці (всього було 180 військових частин). Насправді лише 6 тис. чоловік взяли участь у повстанні на боці повсталих. 18 жовтня Троцький резюмував: «Гарнізон був численний, але не хотів битися, загони моряків не мали потрібної чисельністю. Червоної гвардії не вистачало вміння ».
Зі свого боку Керенський демонстрував впевненість, тому що розраховував на підтримку меншовиків. Тим не менше 21 жовтня в гарнізон перейшов на бік ПВРК. Вранці 24 жовтня Керенський закрив друкарню більшовиків. Більшовики зайняли її знову. Увечері 24 жовтня Червона гвардія і кілька військових частин, діючи від імені Ради, захопили, не зустрівши опору, Невські мости, пошти, вокзали, телеграф. За кілька годин все місто перейшов в руки повсталих. Тільки Зимовий палац, де засідав Тимчасовий уряд, ще тримався. Вранці 25 жовтня Керенський відправився за підкріпленням. За ініціативою Леніна, не чекаючи відправлення ультиматуму уряду, о 10 годині ранку було опубліковано відозву, в якій говорилося, що уряд позбавлений влади й владу перейшла в руки ПВРК. Це був справжній державний переворот. У другій половині дня 25 жовтня Ленін, з'явившись вперше після червня перед народом, заявив на сесії Петроградського Ради: «Робоча і селянська революція, про необхідність якої весь час говорили більшовики, відбулася. Пригноблені маси самі створять владу. У корені буде розбитий старий апарат і буде створений новий апарат в особі радянських організацій ». Однак, перемога більшовиків була неповною, тому що в Зимовому палаці ще засідав уряд. О пів на сьому вечора воно отримало ультиматум ПВРК. У дійсності ж штурм Зимового палацу стався пізніше, вночі, після того, як крейсер «Аврора» зробив декілька холостих пострілів у бік палацу. О 2 годині ранку Антонов-Овсієнко від імені ПВРК заарештував членів Тимчасового уряду. Бої, в яких взяли участь не більше кількох сотень людей, завершилися з мінімальними втратами (6 вбитих серед захисників і жодного серед нападників).
За кілька годин до нападу на Зимовий палац, в 22ч. 40хв., Відкрився II Всеросійський З'їзд Рад. Засудивши «військову змову», організований за спиною Рад, меншовики покинули З'їзд, за ними есери. Трохи пізніше З'їзд проголосував за резолюцію, складену Леніним, яка передавала «всю владу Радам». Ця резолюція була чистою формальністю, адже насправді влада перебувала в руках більшовиків, але вона узаконювала результати повстання і дозволяла більшовикам правити від імені народу, тому що інші партії, за винятком лівих есерів, покинули З'їзд. Потім були зачитані і схвалені декрети «Про мир» і «Про землю» - перші акти нового режиму.
3. Політичні партії Росії
Соціал-демократія відтворила народницьку і революційну методологію в перетвореній формі, а есерівські організації були прямими спадкоємцями класичного народництва. Народництво виникло в 60-ті роки позаминулого століття і досягло кульмінації в 70-і роки. Сувора дисципліна, майстерна конспірація були властиві народницьким організаціям «Земля і воля» (1876г.), «Народна воля», «Чорний переділ» (1878г.). Оцінка такого грандіозного явища, яким було народництво, не може бути однозначним. Наступним прогресивним моментом в діяльності народництва було прагнення зробити народ суб'єктом перетворювального творчості. Відомі успіхи були досягнуті Я. В. Стефановичем та Л. Г. Дейчем в 1877г., В. М. Фігнер та Є. М. Фігнер, А. І. Іванчін - Писарєвим в 1878г.
Різними тактичними засобами, пропагандою (П. Лавров), негайним бунтом (М. Бакунін) народники намагалися вирішити головну задачу - залучити до активної діяльності саму «грунт», пробудити її. Класичне народництво обессмертило себе плеядою яскравих людських фігур, що стали нашим національним надбанням. Разом з тим класичне народництво несе значну частку історичної відповідальності за такий виразно проявилися у ХІХ ст., А ще більше в ХХ ст. «Родимі плями» перетворювані процесу в Росії - елементи утопізму, волюнтаризму, тероризму.
Утопізм народницької доктрини полягав в абсолютизації архаїчних форм економічного і духовного життя народу. Проте абсолютизація, тобто перебільшення ролі старих форм, перетворювало здорові народницькі ідеї в нездійсненні утопії.
Волюнтаризм полягав в допущенні нав'язування волі мізерного більшості нації, її основній масі, хоча б і в ім'я самої благородної мети. Непросто характеризувати і народницький тероризм. Терор дійсно займав значне місце в діяльності народників на всіх етапах руху. Кульмінацією стала діяльність «Народної волі», а успішне царевбивство 1 березня 1881р. стало кордоном в російській історії. «Деспотизм особистості і деспотизм партії однаково негожі і насильство має виправдання тільки тоді, коли воно спрямовується проти насильства». Ця фраза пояснює ставлення народників до терору.
Царевбивство стало кульмінацією діяльності народників і початком його політичної смерті. У 90-і роки народницькі організації беруть назви соціалістів-революціонерів. Найбільшими з них наприкінці ХІХ ст. були «Союз соціалістів-революціонерів», «Партія соціалістів-революціонерів» і «Робоча партія політичного визволення Росії» (РППОР). «Союз соціалістів-революціонерів» (1896г.) на чолі з А. А. Аргунова виник в Саратові. «Союз» заявив про спорідненість з «Народною волею» і був прихильником індивідуального терору і почав видавати газету «Революційна Росія», яка стала головним друкованим органом есерів.
Зародок партії соціалістів-революціонерів, або «Південної партії» виник у 1894р. в Києві (І. А. Дьяконов, М. М. Соколов, І. П. Дідровскій). Досить численна для свого часу «Робітнича партія політичного визволення Росії» утворилася в Мінську, ставила в якості першочергового завдання боротьбу за політичну свободу за допомогою терору. Саме тут став відомий Григорій Гершуні, «завербований» «бабусею» російської революції Катериною Брешко-Брешковской. Есерівські організації виникли в еміграції: «Союз російських соціалістів-революціонерів» (у 1894р. В Берні), і «Аграрно-соціалістична ліга» (у 1900р.) (В. М. Чернов і М. Р. Гоц).
Безперечно, найяскравішої зіркою на небосхилі есерівському був лідер і теоретик партії Віктор Михайлович Чернов (1873-1952гг.) В. М. Чернов належав до тієї генерації, яка майже поголовно пройшла через марксизм. Він зазнав впливу марксизму, але ніколи не вважав себе його прихильником і не був ним. Чернов активно брав участь у створенні селянських організацій, перших у Росії. Саме він написав статут «Братства для захисту народних прав», в якому говорилося про необхідність наділення селян землею за рахунок поміщика. Думка Чернова намагалася схопити складну російську дійсність в усіх її іпостасях. Теоретично протиріччя Чернова - це відображення реальної і глибокої суперечливості самого розвитку Росії. Дві групи протиріч домінують у його теоретичних та політичних документах. Між яскраво вираженою гуманістичною спрямованістю і апологетикою терору, по-перше, між досить глибоким розумінням специфіки економічного і суспільного розвитку Росії - і вельми вразливою програмою соціалізації землі, по-друге. Гуманізм Чернова ми бачимо в яскраво вираженої орієнтації на інтереси особистості. «Ціною приниження особистості ми прийдемо, врешті-решт, до виродження, а не до розквіту особистості»; «Суспільство і особистість можуть і повинні так розмежуватися, щоб виграли обидва»; «Творча міць соціального цілого виявиться не назад, а прямо пропорційна розвитку творчих потенцій всіх окремих осіб ». Чернов з перших кроків своєї діяльності підкреслював, що селянство не поступається робочим в організованості, інтелекті і є «не менш соціалістичним», ніж пролетаріат. Провідним політичним терміном есерів був термін «трудовий клас», в який вони включали робочих, селян і демократичну інтелігенцію. Пізніше Чернов писав про необхідність єдності серпа, молота і книги. Парадокс полягав у тому, що, ніколи не беручи участь в бойовій діяльності есерів, лідер партії обгрунтував необхідність і доцільність політичного терору. «Питання в засобах боротьби ... є непринципове питання, а питання зручності, питання обставин доцільності». «Кров є жах, адже революція - кров. Якщо терор фатальним чином неминучий, значить, він доцільний ». «Терор в революції відповідає артилерійської підготовки в бою. Терор є також засобом самооборони ». Одна зі сторін другого протиріччя складає «родзинку» неоднароднічества і може бути поставлена в заслугу Чернову. Він відмежувався від класичного народництва у ставленні до російського капіталізму і громаді, визнавав факт капіталізму в Росії і розкладання громади. «Ми не сумнівалися, що капіталізм у Росії розвивається, ми шукали тільки типові національні особливості в характері цього розвитку». «Бути чи не бути капіталізму, а як його зустріти» - ось як ставилося питання.
Чернов одним з перших у Росії поставив питання про тип капіталізму в Росії і більш широко про тип капіталізму в переважно аграрних країнах. Найважливішу особливість він бачив в переважання негативних наслідків (анархія виробництва, кризи, зубожіння трудящих). «Ми сказали собі, що основна особливість російського капіталізму - перерозвиненою, гіпертрофія його« Шуйці »над його« правицею », його негативних, руйнівних, дезоорганізующіх сторін над сторонами позитивними, творчими, що організують». Таким чином, визнаючи капіталізм у Росії, Чернов не абсолютизував його, вбачаючи в економічному і суспільному устрої країни суміш капіталістичних і некапіталістіческіх елементів.
У цьому суть теоретичної парадигми неоднароднічества і його найсильніша сторона. Чернов визнавав перемогу капіталізму в промисловості і в місті. Він відстоював здатність селянського господарства успішно чинити опір капіталізму, некапіталістіческой еволюції. Центральна програма есерівського народництва - соціалізація землі. Її суть полягає в переході землі не в приватну власність, а у власність всього суспільства і в користування трудящих. Дрібне селянське трудове господарство здатне перемогти велике, тому що воно йде до розвитку колективізму через громаду і кооперацію.
Аграрний проект становив серцевину всієї програми партії есерів, хоча офіційно вона була прийнята на першому з'їзді, що відбувся в кінці 1905 - початку 1906гг. Її основні положення були ретельно обговорені на сторінках «Революційної Росії», починаючи з 1902р. Кінцеву мету есери бачили в організації соціалістичних товариств. В області політичних вимог програма-мінімум полягала в «повній демократизації всього державного і юридичного ладу на початок свободи і рівноправності, що означало реалізацію основних прав людини: свободи слова, совісті, друку, зборів і спілок, свободи пересувань, вибору занять, свободи страйків, недоторканності особи і житла, загальне рівне виборче право. На зміну самодержавству повинна була прийти демократична республіка з розвиненим місцевим самоврядуванням. Есери були дуже прогресивні для свого часу в рішенні національного питання, вони пропонували федеративний устрій держави і безумовне право національності на самовизначення. Таким чином, відродження неоднароднічества в іншій формі на рубежі ХІХ - ХХ ст. було вираженням прагнення російського народу ідейно самовизначитися.
Висновок
Як вже було вище сказано, в нашій країні до початку XX століття існувала безліч різних політичних організацій. Всі вони, так чи інакше, брали участь у революції 1917 року, коли була повалена монархія в Росії. У наслідку, як ми знаємо з історії, залишилася одна організація - більшовицька, що згодом стала називатися комуністичною. Більшовики прийшли до влади через величезну кількість крові та зламаних людських життів, але суспільству потрібна була Конституція і права, навіть якщо ці права були мізерно малі і завойовувалися величезними жертвами. Тому, на мій погляд, дуже складно оцінити однозначно правильність або навпаки шкоду приходу до влади більшовиків. Але, так чи інакше, це історія нашої країни, причому не настільки далека.
Список літератури
1. Смагіна С.М. «Політичні партії Росії в контексті її історії», Ростов-на-Дону; Фенікс, 1998
2. Іонов І.М. «Російська цивілізація, IX-початок ХХ ст.", М.: Просвещение, 1998
3. Верт Н. «Історія Радянської держави 1900-1991», М.: Прогрес, 1992
4. Волобуєв О.В. «Історія Росії, ХХ століття», М.: Дрофа, 2001