Федеральне агентство з освіти
Державна освітня установа
Вищої професійної освіти
Кемеровський технологічний інститут харчової промисловості
Контрольна робота
Росія на початку XIX ст.
Кемерово 2009
План
Соціально-економічний розвиток країни
Реформи Олександра I
Участь Росії в антинаполеонівських війнах. Тильзитский світ. Зовнішня політика Росії напередодні Вітчизняної війни 1812 р.
Список літератури
Соціально-економічний розвиток країни
XIX ст. - Час утвердження у Росії капіталізму. Процес його розвитку здійснювався не лише після 1861 р., але і в першій половині століття. Основними вимогами, під знаком яких належало пройти Росії в XIX ст., Були обмеження самодержавства і скасування кріпосного права. Питання про проведення селянської реформи розглядався з початку століття як царським урядом, так і радикально налаштованим дворянством і ліберальними колами російського суспільства. У пошуках шляхів вирішення суперечностей представники молодого покоління вимагали зміни соціально-політичного ладу, свободи особистості і власності, переходу до конституційного ладу.
У першій чверті XIX ст. Росія перебувала в перехресті між самодержавно-кріпосницького ладом і пошуками нових форм організації соціально-економічному і політичному житті. Цей суперечливий і складний період російської історії пов'язаний з царюванням Олександра I (1777-1825). Набувши чинності після вбивства Павла I в 1801 р. на престол імператор Олександр I успадкував складне внутрішнє і зовнішнє становище країни.
До початку XIX ст. Росія була одним з найбільших держав Європи. Основною галуззю економіки було сільське господарство, розвивається екстенсивним шляхом. 95% населення проживало в селі і було зайнято сільськогосподарською працею. Земля продовжувала залишатися монопольної власністю поміщиків і держави. Селяни-кріпаки за користування наділом землі несли повинності - панщину та оброк. У центрально-промислових регіонах країни отримав поширення процес отходнічества селян на мануфактури. Деякі поміщики з метою отримання більшої товарної продукції прагнули використовувати в своїх господарствах найману працю, нові технічні засоби і вирощувати технічні культури.Развітіе промисловості, незважаючи на загальне зростання числа підприємств, була невисокою. Важливе значення мали селянські кустарні промисли. Збільшувалася кількість підприємств, де використовувався переважно найману працю. До 1825р. вже більше половини числа робочих капіталістичної промисловості були вільнонайманими. Розширювало свої права купецтво. Все це сприяло розвитку капіталістичних відносин, проте темпи розвитку промисловості і сільського господарства були низькими.
Олександр I розумів, що економічна і соціально-політична системи Росії потребують серйозної модернізації. У перші ж місяці царювання їм було вжито низку заходів у внутрішньополітичному житті: знищена Таємна експедиція, заборонено застосування тортур у судочинстві і тілесних покарань до дворянам і купцям, дозволені вільний виїзд за кордон, ввезення книжок, відкриття приватних друкарень, випущені багато ув'язнених з Петропавлівської фортеці .
Задовольняючи потреби дворянства, орієнтованого на європейський ринок, уряд у 1802 р. дозволило вести безмитну торгівлю через порт Одеси. Одночасно було затверджено положення про безмитне ввезення машин і механізмів для російської промисловості і сільського господарства. У 1801 р. був прийнятий указ, за яким усім особам вільного положення (купцям, державним селянам) дано право купувати землю. Цей указ вперше почав руйнування монополії дворянства на землю. У 1803 р. видано указ про вільних хліборобів, по якому дворяни на власний розсуд могли відпускати кріпосних селян за значний викуп на волю. Але при Олександрі I було відпущено всього 47 тис. кріпосних душ. Був складений план ліберальних перетворень в країні, в розробці якого велику роль зіграв Негласний комітет у складі П.А. Строганова (1772-1817), В.П. Кочубея (1768-1834), М.М. Новосильцева (1768-1834), А. Чарторийського (1700-1861). Перші спроби перебудови державного управління і суспільних відносин страждали незавершеністю, а міжнародна обстановка і участь Росії в коаліціях проти Франції у 1805 і 1806-1807 рр.. змусили Олександра I тимчасово відійти від внутрішньополітичних проблем.
2. Реформи Олександра I
Олександр I на престол у віці 23 років. Він був підготовлений до своєї вінценосної ролі і мав сформовані уявлення про управління країною. Погляди Олександра I відрізнялися гуманістичною спрямованістю, чому сприяли його вчителі: російський священик-протоієрей Самбірський А. А. і швейцарський просвітитель Лагарп Ф. Обидва вони прагнули пробудити у майбутнього імператора почуття правди, справедливості, співчуття до ближнього. Перші дні царювання Олександра I ознаменувалися великими милостями: тисячі людей, які піддалися гонінням за Павла I, були повернуті з посилань, багато др.восстановлени в цивільних правах. Яскравим явищем початку царювання Олександра I стало створення 22 травня 1801г. "Негласного комітету". Члени "негласного комітету" були людьми освіченими, здатними оцінити свіжу думку, висловити корисні ідеї, але систематична праця був не для них. Тому в якості виконавця загального задуму реформ був притягнутий тоді ще маловідомий Сперанський М.М., який поступово став ключовою фігурою при підготовці проектів. Значення Сперанського М.М. особливо зросло з 1807, коли розпався "Негласний комітет". Згодом із членів комітету лише Кочубей В.П. грав видну державну роль як при Олександрі I, так і за Миколи I. Дотримуючись ліберальних поглядів, Кочубей В.П. виявляв велику державну мудрість. Неухильно проводячи ліберальний курс, він майстерно міг нейтралізувати інтриги, зберігаючи тим самим себе і близьких йому людей для подальших дій. При тісній взаємодії Сперанського М.М. і Кочубея П.В. були проведені майже всі реформи перших років царювання Олександра I.
Вершиною політичної творчості Сперанського М.М. став конституційний проект 1809г під назвою "Вступ до уложення державних законів". Проект передбачав встановлення в Росії конституційної монархії з поділом влади на законодавчу, виконавчу і судову. Парламентський орган вперше в російській політичній практиці був названий Державною думою. Вищої законодавчої палатою оголошувався Державна рада. Ряд державних органів зберігали свої колишні назви, але їх функції істотно змінювалися. В основу виборчої системи був покладений класовий принцип, а майновий ценз, тобто володіння майном. Формально проект не торкався кріпосного права, але створена Сперанським М.М. правова система не залишала для нього місця. Проект Сперанського М.М. містив у собі велику політичну силу, і тому майже сторіччя він тримався в секреті і в повному вигляді став відомий тільки в н.XX ст. Сперанському М.М. і тим більше Олександру I було ясно, що разом запровадити нову державну систему неможливо: занадто сильно був вплив консервативних кіл суспільства. Тому план став впроваджуватися по частинах. Початку змін поклало установа міністерств замість колишніх петровських колегій, неабияк застарілих за минуле сторіччя. Міністерства були засновані 8 вересня 1802, але спочатку вони мало що змінили, тому що зберігся чиновницький апарат з колегій. Наступним кроком в реалізації плану перетворень стало створення Державної ради, урочисте відкриття якого відбулося 1 січня 1810г. Він був створений як законодавчим орган, без думки якого жоден закон не міг набрати чинності. З деякими змінами Державна рада проіснував до 1917. Тільки після появи загального плану Сперанського М.М. в 1811 міністерства знайшли остаточну структуру виконавчої влади.
Реалізація принципу поділу влади не могла не торкнутися найстаріший державний орган - Сенат. Поруч указів Сенат звільнявся від виконання законодавчих і адміністративних функцій. Він перетворювався на державний орган, що здійснює публікацію законів, нагляд за законністю і судову владу. У результаті цих перетворень Росія зробила важливий крок в напрямку верховенства закону над владою.
Розуміючи згубність для Росії кріпосного права, Олександр I і його радники розробили план поступової його ліквідації. Першою ланкою цього плану став указ від 20 лютого 1803г. про вільних хліборобів. Згідно з указом, поміщики отримували право відпускати на волю своїх кріпаків і наділяти їх землею. За цим указом в період царювання Олександра I було відпущено на свободу відносно небагато селян, трохи більше 40 тис. Його головне значення полягало в ін: створювався юридичний прецедент. Відтепер за указом селяни отримували право стати не тільки вільними, а й власниками землі. Тому не випадково 19 лютого 1861р. в документах про скасування кріпосного права робилося посилання на указ про вільних хліборобів. У першій чверті XIX ст. були здійснені обмеження кріпосництва: припинилися роздачі маєтків сановникам, заборонялося робити оголошення про продаж кріпаків без землі, вводилися примусові заходи по відношенню до поміщиків, жорстоко зверталися з селянами. У Прибалтиці було проведено особисте звільнення кріпаків, але без землі.
Сталися зміни і в системі освіти. У селах почали відкриватися парафіяльні школи, в повітах - повітові училища, в губерніях - гімназії. У Санкт-Петербурзі, Харкові, Казані і Варшаві були засновані університети. 19 жовтня 1811р. в Царському Селі був заснований знаменитий ліцей, учнем якого був Пушкін А.С.
Менш помітна діяльність уряду щодо вдосконалення місцевого управління. Росія дуже страждала від свавілля губернської і повітової адміністрації. За участю того самого Сперанського М.М. були проведені ревізії низки губерній і створена нова система місцевого управління Сибіру. Уряд став наполегливо вводити імперське законодавство на національних околицях, що нерідко призводило до спалахів протесту і навіть збройної боротьби, як, напр., На Кавказі.
В особливому становищі перебували Польща і Фінляндія, які при Олександрі I конституції, хоча і з дуже обмеженими правами. Ці конституції створювали парадоксальну ситуацію: російський самодержець ставав у Польщі та Фінляндії конституційним монархом. У політичному відношенні проголошення конституцій мало велике значення. Вони породжували в суспільстві конституційні ілюзії, якими Олександр I вміло користувався.
Слідом за польською конституцією 8 червня 1815р. Олександр I зробив публічну заяву про введення російської конституції "на кшталт польської". У 1818г. близький до Олександра I Новосильцев H. М., який служив у цей час у Польщі, отримав вказівку скласти проект російської конституції. Спираючись на політичні твори Сперанського М.М., конституцію Царства Польського і дру.европейскіе конституційні акти, в канцелярії Новосильцева М.М. склали конституційний проект під назвою "Державна статутна грамота російського народу". У ньому розвивалися принципи політичної свободи, народного представництва і правопорядку. Особливістю проекту Новосильцева М.М. було прагнення ввести політичні свободи на місцях, не чіпаючи самодержавства. У цьому він сильно поступався "Введенню до укладенню ..." Сперанського М.М., намагаючись поєднати несумісне. Незважаючи на вкрай помірний лібералізм "Державної статутний грамоти ...", від російської громадськості вона ховалася. Тільки випадок дозволив витягти її на світ. 17 листопада 1830р. спалахнуло повстання в Польщі, і в руках повстанців опинилися імперські документи, в т.ч. та "Державна статутна грамота ...". У результаті вона була опублікована повстанцями як акція політичного співчуття російському народові.
Найбільш відома діяльність Олександра I як вершителя доль Європи. Після перемоги російського народу у Вітчизняній війні 1812 і закордонних походів російської армії значення Росії і особисто Олександра I в європейській політиці сильно зросла. Під час Віденського конгресу з ініціативи російського імператора створили Священний союз монархів Європи. Навіть в очах сучасників ця акція сприймалася як реакційна, спрямована на придушення народних рухів.
Останні роки царювання Олександра I сильно відрізнялися від першого десятиліття його правління. Колишній план реформ до н.1820-х забувся. До числа нововведень м.б. віднесені дії Аракчеєва А. А. по створенню особливого військового стану і військових поселень. Однак ці перетворення мали феодальний характер і ніяк не вкладалися в систему освіченої монархії.
Участь Росії в антинаполеонівських війнах. Тильзитский світ. Зовнішня політика Росії напередодні Вітчизняної війни 1812 р.
Третя за рахунком коаліція проти Франції оформилася в 1805р. під егідою Англії. До неї увійшли Англія, Росія, Австрія, Швеція і Неаполітанське королівство. Фактично ж військові дії велися силами росіян і австрійців. Наполеон розбив їх 20ноября 1805р. в Моравії, в битві під Аустерліцем. Австрія капітулювала, російські війська були відведені в межі Росії, коаліція розпалася.
У вересні 1806г. була створена четверта антинаполеонівська коаліція (Пруссія, Англія, Швеція і Росія). Військові дії розгорнулися тепер у Східній Пруссії. Вже в жовтні 1806г. прусська армія була виведена Наполеоном з гри, і російським військам довелося знову поодинці сім місяців відбивати натиск переважаючих сил противника. Найбільш значними були битви при Пресіш-Ейлау (січень 1807.) Та під Фридландом (червень 1807г.). Російська армія була відкинута до Німану, але й французька була так виснажена, що Наполеон не зважився вторгнутися в межі Росії і сам запропонував Олександру I укласти мир.
Зустріч Наполеона і Олександра I відбулася влітку в м. Тільзіті на Німані. Між Росією та Францією був укладений не тільки світ, але й союз. За пропозицією Олександра I Наполеон погодився на збереження самостійної Пруссії. Королю була повернута половина його володінь, іншу розділили між собою нові "друзі": Росії дісталася Білостоцька область, а з польських областей Пруссії створювалося Велике герцогство Варшавське під протекторатом Наполеона і номінальною владою саксонського короля. Олександр змушений був прийняти "континентальну систему" - припинити торгівлю з Англією і перервати з нею всякі стосунки. Оборонний союз сторін передбачав посередницьку місію Франції у справі примирення Росії та Туреччини і аналогічну місію Росії у справі примирення Франції про Англією.
Тильзитский світ був загрожує війною між Росією і Францією. Він обмежував самостійність Росії на міжнародній арені і завдавав серйозної шкоди її економіці. Умови світу викликали сильне невдоволення майже у всіх колах російського суспільства. У Тільзіті імператори уклали негласний договір про розділ сфер впливу в світі. Олександру I були "розв'язані руки" у Східній Європі. Розпочатий у лютому 1808р. війна Росії зі Швецією була вигідна Наполеону, оскільки остання уклала союз із Англією. У ході війни був здійснений безприкладний перехід 48-тисячного корпусу російських військ під командуванням М.Б. Барклая де Толлі по льоду Ботнічної затоки на Аландські острови, а звідти на шведський берег у напрямку до Стокгольму. 5сентября 1809г. в м. Фрідріхсгаме між учасниками війни сторонами було укладено мир, за яким до Росії переходила вся Фінляндія і Аландські острови. У березні 1809г. Олександр I скликав у м. Борго сейм і оголосив про надання Фінляндії широких прав автономії у складі Російської імперії. Вона отримувала статус Великого князівства, а до титулатурі російського імператора приєднувався статус Великого князя Фінляндського. Вища виконавча влада в країні належала Правительствующему раді (з 1816г. - Сенату) на чолі з намісником царя в званні генерал-губернатора, а законодавча - четирехсословному сейму, без згоди якого імператор не міг вводити податки і змінювати закони. У 1811р. територія князівства була розширена за рахунок приєднання Виборзької губернії. Тильзитский світ, як і слід було очікувати, виявився крихким. Обидві сторони порушували його умови: Росія не дотрималася континентальну блокаду Англії, Франція ввела в Польщу частину своїх військ, готуючи плацдарм для наступу на Росію. Не змінила ситуацію нова особиста зустріч імператорів восени 1808р. в м. Ерфурті, на якій Наполеон домігся згоди на військову допомогу Росії в разі військового конфлікту Франції з Австрією. Коли ж в 1809г. він вибухнув, російським військам був відданий секретний наказ уникати воєнних дій. Конфлікт сторін продовжував наростати. Александр I отказался выдать за Наполеона свою сестру Анну, Наполеон захватил владения ближайшего родственника российского императора — герцога Ольденбургского. Уже в 1810г. Наполеон открыто заявил, что вынашивает планы расчленения России, склоняя европейские государства к войне с Россией и обещая им щедрые территориальные подачки. Наполеон рассчитывал получить от поверженной империи Александра I солдат для своего нового войска и своих гегемонистских планов покорения мира. 12июня 1812г. Наполеон перешел границу России, четырьмя потоками форсировав Неман. Его армия насчитывала более 600тысяч человек, из них французы составляли только 356тысяч. Собственно армия вторжения не превышала 456тысяч солдат, остальные были рассредоточены в резерве вдоль западных границ России. Три корпуса под командованием Макдональда наступали на Ригу и Петербург, центральная группа войск во главе с Наполеоном шла на Ковно и Вильно (220тысяч), южнее наступал корпус Евгения Богарне, корпус Жерома Бонапарта вел действия на Гродненском направлении. Два корпуса австрийского генерала Шварценберга наступали по направлению к Киеву.
Русские силы были скромнее, но русскую армию отличал высокий патриотический боевой дух, которого не было у неприятеля, способного, по словам самого Наполеона, лишь наступать, нигде не задерживаясь. Александр I смог выставить немногим более 300тысяч солдат, но и те были рассредоточены вдоль 600-верстной границы. Первая армия во главе с М.Б. Барклаем де Толли (128тысяч) дислоцировалась на реке Неман и прикрывала Петербургское направление, вторая армия П.И. Багратиона (52тысячи) находилась в Литве и защищала Московское направление, третья армия А.П. Тормасова (46тысяч) располагалась на Волыни и держала Киевское направление. Кроме этого, возле столицы находился Нарвский корпус (33тысячи), а юго-западные границы страны прикрывала Дунайская армия (57,5тысячи) под командованием П.В. Чичагова.
План Наполеона разбить первые две русские армии поодиночке не удался. 22июля 1812г. они соединились в Смоленске, кровопролитное сражение за который произошло 4—6августа 1812г. В ночь на 6августа сожженный город был оставлен русскими войсками. Через два дня, уступая общественному мнению, Александр I назначил главнокомандующим М.И. Кутузова. Генеральное сражение было дано им в 130верстах от Москвы у деревни Бородино 26августа 1812г. Обе стороны проявили необыкновенное упорство в этом кровопролитном бою. Из 154тысяч русских солдат погибли 44тысячи, а 134-тысячная французская армия потеряла 58тысяч. Надежды Наполеона одним генеральным сражением закончить русскую кампанию потерпели крах.
1сентября в деревне Фили на военном совете под нажимом М.И. Кутузова было принято решение оставить Москву, чтобы сохранить армию. Уже на следующий день французы вошли в Москву, но напрасно Наполеон ждал на Поклонной горе ключи от города. В Москве в ту же ночь вспыхнули пожары, город опустел, а через пять дней был покинут самими завоевателями. Французы сделали попытку двинуться от Москвы к Калуге, чтобы не отступать по пройденному и разоренному смоленскому пути. Но после сражения под Малоярославцем 12октября 1812г. Наполеон вынужден был туда повернуть. В конце октября он привел к Смоленску половину армии, вышедшей из Москвы (не более 50тысяч). Вплоть до Березины его армия еще сохраняла боеспособность. Большой урон ей нанесло сражение под Красным 3—6ноября, в ходе которого более 30тысяч французов попали в плен и были убиты. После же переправы через реку Березину 14—16ноября бегство армии Наполеона стало беспорядочным, а сам он передал командование Мюрату и поспешил в Париж. 25декабря 1812г. был издан царский манифест об окончании Отечественной войны.
Россия оказалась единственной европейской державой, способной нанести сокрушительное поражение непобедимому Наполеону. Секрет победы заключался в том, что война приобрела народный, национально-освободительный характер. В стране широко развернулось партизанское движение. Партизанские отряды создавались сначала стихийно и преимущественно крестьянами, после оставления Москвы стали образовываться армейские партизанские отряды, а само движение приобрело массовый характер. Легенда о том, что Наполеона в России "победил мороз", не соответствует историческим фактам. Армия завоевателей отступала в состоянии морального упадка, а в Средней России осенью никто никогда не замерзал. История сохранила имена выдающихся деятелей партизанского движения, кадровых офицеров Д.В. Давыдова, А.Н. Сеславина, А.С. Фигнера, крестьянских предводителей Федора Потапова, Ермолая Четвертакова, Герасима Курина, Василисы Кожиной. Эта война приобрела характер Отечественной и оказала воздействие на все стороны жизни общества, способствуя росту национального самосознания и развитию общественной мысли в России.
После русской кампании от "великой армии" Наполеона осталось около 30тысяч человек. Российский император взял на себя миссию освободить Европу и двинул свои войска в Германию. К нему примкнули Пруссия и Австрия, находившиеся в союзе с Англией. В октябре 1813г. союзные войска выиграли трехдневную "битву народов" под Лейпцигом, а 1января 1814г. русские войска вступили на территорию Франции. В марте того же года союзники заняли Париж. 18мая 1814г. в Париже был заключен мирный договор России, Австрии, Пруссии, Англии с Францией. Франция возвращалась к границам 1793г., королевский престол переходил к брату казненного короля Людовику ХVIII Бурбону. Наполеон был отправлен на о-в Эльбу в Средиземном море, за ним сохранили титул императора и оставили ему гарнизон солдат.
В сентябре 1814г. в Вене открылся конгресс держав-победительниц, обсуждавших устройство европейских дел после ликвидации наполеоновских завоеваний. В самый разгар его работы в марте 1815г. Наполеон вновь появился во Франции, на его сторону перешла армия, союзники были вынуждены вновь открыть военные действия. 6июня 1815г. в битве при Ватерлоо (Бельгия) Наполеон был окончательно разгромлен английскими и прусскими войсками. Союзники вновь вступили в Париж. Наполеон был во второй раз низложен и сослан на о-в Святой Елены в Атлантическом океане, где и умер в 1821г.
По решениям Венского конгресса к России отходило созданное Наполеоном Великое герцогство Варшавское под именем царства Польского, Пруссия получила часть Саксонии и Познань, Австрия — Галицию, включая Тарнопольский округ, находившийся с 1809г. во владении России по согласованию Александра с Наполеоном.
14сентября 1815г. Александр I, Фридрих-Вильгельм III Прусский и Франц Австрийский заключили между собой Священный союз, к которому вскоре присоединились все монархи Европы, за исключением Англии и Турции. Главная цель новой организации состояла в охране установленной Венским конгрессом системы новых государственных границ. Вскоре он превратился в оплот европейской реакции, выступавшей за сохранение абсолютизма и подавлявшей все свободолюбивые движения народов. В 1818—1822годах участники Священного союза собирались на конгрессы в Аахене, Троппау, Любляне, Вероне. Их внешняя политика получила название легитимизм и была направлена на поддержание и восстановление свергнутых революцией абсолютистских режимов в европейских странах. За русским царизмом закрепилось устойчивое прозвище "жандарма Европы". Однако в роли таких "жандармов" выступали и Австрия, подавившая революционное движение в Италии, и Франция, разгромившая испанскую революцию 1823г.
В европейской политике для Николая I главнейшим направлением была борьба с революционной опасностью в духе принципов легитимизма. В 1830—1831годах в Европе возникла революционная ситуация, послужившая детонатором восстания в Польше. Оно вспыхнуло в ноябре 1830г. под влиянием Французской революции 1830г. Восставшие стремились восстановить государственную независимость Польши в границах 1772г. Вся польская армия перешла на сторону повстанцев. Великий князь Константин с небольшим русским гарнизоном едва сумел покинуть пределы Польши. Польский сейм объявил династию Романовых низложенной и установил временное революционное правительство. Однако силы восставших были малочисленны. В Польшу была послана 120-тысячная армия под командованием И.И. Дибича. 28августа 1831г. Варшава пала и восстание было подавлено.
Новый порядок управления в Польше регулировался Органическим статутом 1832г. Он упразднял Конституцию 1815г. и объявлял Польшу неотъемлемой частью империи. Отдельное польское войско было расформировано, польские университеты в Варшаве и Вильно закрывались, власть передавалась Административному совету во главе с наместником императора, польский сейм упразднялся. Территория Польши разделялась на губернии. В западнорусских областях земли участников восстания передавались русским помещикам. В 1839г. был совершен акт воссоединения униатской церкви с православной. Униаты остались только в Холмской области и Галиции.
Еще более грозная революционная волна прокатилась по Европе в 1848г. Прологом событий стало февральское восстание 1846г. в Кракове и крестьянские волнения в Галиции. В феврале 1848г. в результате революции во Франции страна стала республикой. Весной того же года революции произошли в Германии, Австрии, Италии, Валахии и Молдавии, в начале 1849г. — в Венгрии.
Николай I рассматривал повстанческие движения в Дунайских княжествах как прямую угрозу своей власти, поэтому весной 1848г. русские войска были посланы в Молдавию, а летом вместе с турецкой армией была оккупирована и Валахия. Подавив здесь революцию, Николай по просьбе австрийского монарха направил свои войска на разгром революционного движения в Венгрии. 150-тысячная армия под командованием И.Ф. Паскевича подавила Венгерскую революцию.
Присутствие России в Грузии привело к военному столкновению ее с Ираном. В ходе победоносной Русско-иранской войны 1804—1813годов к России отошла основная часть Азербайджана. По Гюлистанскому миру 24октября 1813г. за Россией закреплялись Ганджинское, Шекинское, Ширванское, Карабахское, Дербентское, Кубинское, Бакинское, Талышское ханства и Муганская степь. России предоставлялось право держать на Каспийском море военные суда, подтверждалось вхождение Грузии в состав России. В азербайджанских ханствах вводилось комендантское управление, они были переименованы в провинции, во главе них стояли коменданты — русские офицеры.
Поводом к Русско-турецкой войне послужило смещение с постов правителей Молдавии и Валахии Ипсиланти и Мурузи, осуществленное султаном по настоянию наполеоновского генерала Себастиани. Это было прямым нарушением договоренностей России и Турции в том, что назначение и смещение правителей Дунайских княжеств должны осуществляться только с согласия обеих сторон.
Осенью 1806г. русские войска под командованием генерала И.И. Михельсона заняли Молдавию и Валахию, в 1807г. эскадра Д.Н. Сенявина нанесла поражение турецкому флоту. На этом активные действия русской стороны были приостановлены вплоть до 1811г., когда командующим Дунайской армией был назначен М.И. Кутузов. 22июня 1811г. он разгромил основные силы противника у крепости Рущук, а затем по частям разбил турецкую армию на левом берегу Дуная. 28мая 1812г. был подписан Бухарестский мир, по которому к России присоединялась часть Молдавии со статусом Бессарабской области. Сербия, боровшаяся с 1804г. за независимость под руководством Кара-Георгия, получила права автономии и статус Сербского княжества в составе Османской империи.
В 1821г. вспыхнуло греческое восстание против турецкого владычества. Русское общество надеялось, что Александр I окажет помощь единоверным грекам, но он занял легитимную позицию, осуждавшую события как "чисто революционные". Эта позиция противоречила государственным интересам России, ибо Порта под предлогом борьбы с греческой контрабандой закрыла черноморские проливы для русских судов, что сразу же ударило по экономическим интересам помещиков. Но Александр I жертвовал интересами страны ради укрепления Священного союза и принципов легитимизма.
Николай I отказался продолжать эту политику. Он заключил соглашение с Англией и Францией о "коллективной защите" интересов Греции. Союзники предъявили Турции ультиматум о предоставлении Греции автономии и, после того как он был отвергнут султаном, послали свои эскадры к берегам Греции. Здесь 8 октября 1827г. в бухте Наварино произошло морское сражение, выигранное союзным флотом. Однако это не изменило позицию Порты. Вскоре возник новый повод для военной конфронтации России и Турции. Порта задержала суда под русским флагом, захватила грузы и выслала русских купцов из своих владений. 14апреля 1828г. царь объявил Турции войну, попав при этом в невыгодные дипломатические условия. Англия и Франция тайно оказывали поддержку Порте, а Австрия помогала ей оружием и демонстративно сконцентрировала свои войска на границе с Россией.
Внешняя политика России на кануне Отечественной войны 1812 г:Внешняя политика России. Добровольное присоединение Грузии к России в 1801 г. вызвало обострение русско-иранских отнощений. В 1804 г. Иран начал военные действия против России. Война, оказавшаяся затяжной, окончилась успешно для России. По Гюлистанскому миру (1813) к России отошли Северный Азербайджан и Дагестан. В 1806 г. Османская Турция, поддерживаемая Францией, развязала войну против России. Долгое время война не приносила успеха русским. Назначенный в 1811 г. командующим Дунайской армией М.И. Кутузов (1745-1813) в сражении под Рущуком (июнь 1811) нанес сокрушительный удар султанской армии, и сумел завлечь значительные силы врага на левый берег Дуная, где они были окружены русскими и капитулировали. По Бухарестскому договору, подписанному в мае 1812 г., к России отошла Бессарабия и закреплялось право торгового судоходства по всему Дунаю. Россия также добилась предоставления Сербии внутреннего самоуправления.
Однако в 1807 г., несмотря на все изъявления любви и дружбы и даже, возможно, на действительно возникшую между двумя императорами симпатию, подписанный трактат отражал как непримиримость интересов обоих государств, так и обоюдную необходимость временного примирения. Новое столкновение в будущем становилось неизбежным. Результаты Тильзитского мира по-разному оценивались современниками и историками. Однако в нашей историографии последних лет, после публикации комплекса документов по тильзитским переговорам, сложилась точка зрения, согласно которой Тильзит был успехом русской дипломатии и лично Александра.
Вопрос о значении тильзитских соглашений может быть решен лишь с учетом дальнейшего развития событий, того, как обе стороны сумели воспользоваться компромиссами. Уже в начале 1808 г. (к этому времени Россия присоединилась к континентальной блокаде Англии) Наполеон предложил совместный поход в Индию, подобный тому, какой намечался при Павле I. Одновременно обсуждался вопрос о разделе Оттоманской империи. России были обещаны Дунайские провинции и северная Болгария, Франция претендовала на Албанию и Грецию. Камнем преткновения стала, однако, судьба Константинополя и черноморских проливов, и достичь соглашения по этому вопросу не удалось.
Присоединение России к "континентальной блокаде" привело к вражде с Англией (открытый разрыв последовал осенью 1807 г.). Едва ли не единственным союзником Англии на континенте оставалась Швеция, так же ставшая врагом России после Тильзита. Угроза нападения шведов и, самое главное, нажим со стороны Наполеона заставил Александра I пойти на войну со Швецией (1808 - 1809 гг.). Немаловажным было и желание России нанести окончательное поражение давнему врагу и навсегда обезопасить Петербург. Русские войска без объявления войны (она была объявлена почти месяц спустя) вторглись в Финляндию, заняв Гельсингфорс (Хельсинки). Тем не менее весь 1808 год пришлось потратить на осаду Свеаборга и борьбу с партизанским движением местного населения. Перелом наступил только в 1809 г., когда зимой русские войска сумели по льду перейти Ботнический залив и перенести боевые действия на территорию собственно Швеции. Несмотря на героическое сопротивление шведской армии русские войска одерживали победу за победой и 5 сентября 1809 г. вынудили Швецию подписать Фридрихсгамский мир, отдавший России всю Финляндию и Аландские острова. Таким образом, в результате войны весь Финский залив стал русским. В ходе войны проявили себя такие полководцы как Барклай-де-Толли, Багратион, Кульнев.
Александр I даровал Финляндии автономию (прежде она ею не пользовалась), в состав Финляндии был включен Выборг. Великое княжество Финляндское стало обособленной частью Российской империи, вошедшей на правах личной унии, оно имело собственный сейм (парламент), чеканило собственную монету и имело таможенную границу с Россией.
Между тем в захваченной Наполеоном Испании вспыхнуло народное восстание и 23 июля армия генерала Дюпона, окруженная повстанцами, вынуждена была капитулировать. В результате союз с Россией стал для Франции еще более ценным. а Александр I - менее сговорчивым. Перед новой встречей императоров в Эрфурте в сентябре 1808 г. Наполеон подписал приказ о выводе французских войск из Пруссии, а на самой встрече признал права России на владение Валахией и Финляндией, незадолго перед тем занятой русскими войсками. В свою очередь Александр признал право Франции на Испанию. Наполеон обязался не вмешиваться в русско-турецкую войну и выступить на стороне России, если Турции станет помогать Австрия. Если же Австрия начала бы войну с Францией, ей на помощь должна была прийти Россия. Наполеон обещал отдать России Галицию. В марте 1809 г. Австрия действительно объявила Франции войну, но Александр не спешил выполнить свои обязательства, а Наполеон справился и без него, уже в конце апреля заняв Вену. В июне с Австрией было покончено. Входившие в ее состав земли отошли к герцогству Варшавскому, а Тарнопольская область - к России.
Казалось бы, отношения союзников складывались к взаимному удовольствию. Наполеон не помышлял о разрыве союза, ценил его чрезвычайно высоко, считал важнейшим своим достижением предыдущих лет и возлагал на него большие надежды. Тем не менее начиная с 1809 г. отношения между Россией и Францией стали портиться.
Разобраться в причинах событий 1809-1812 гг. приведших к войне Франции с Россией, непросто. Нет сомнений, однако, что одним из важнейших факторов было общественное мнение России, осуждавшее франко-русский союз и требовавшее реванша. Аустерлиц и Фридланд больно ударили по национальному самолюбию страны, со времен Петра I забывшей о том, что такое военное поражение. Сказывалось и отношение к Наполеону как к разрушителю старинных европейских монархий, "похитителю тронов" и даже "антихристу". Сам по себе союз с Францией был новым для русской внешней политики, традиционно ориентированной на Австрию и Пруссию, с королевскими домами которых Романовы были связаны и родственными узами. Внутри страны все реформаторские начинания Александра были заранее обречены на неудачу, поскольку правительство не имело кредита доверия, любое преобразование воспринималось как французское влияние, уже поэтому вредное и ненужное России. Сказывалось и отрицательное воздействие на торговлю вынужденного присоединения к континентальной блокаде, от чего страдало, в частности, и дворянство, промышлявшее экспортом в Англию и ее владения леса, хлеба и других товаров.
Было бы неверным представлять, что роль России сводилась к политике сдерживания агрессивных планов Наполеона. Ее собственные внешнеполитические установки того времени носили не менее агрессивный характер Не был забыт "греческий проект" и связанные с ним планы захвата Константинополя, создания на Балканах своего рода "славянской империи". Никак не устраивало Россию и существование самостоятельного польского государства, в связи с чем присоединение герцогства Варшавского к России становилось важной внешнеполитической целью. В эти же годы Россия аннексировала Финляндию и вела борьбу за Бессарабию, которую окончательно получила по Бухарестскому миру 1812 г. Влияние России на Балканах значительно усиливалось.
Но на всех этих направлениях у Наполеона были свои интересы, в том числе и виды на Константинополь; он не собирался поступиться независимостью Польши и надеялся использовать союз с Россией прежде всего для борьбы с Англией. Таким образом Франция и Россия становились соперниками в борьбе за мировое господство.
Помимо факторов объективных существовали и субъективные. Так, некоторые историки обращают внимание на неудачный выбор послов, которыми стороны обменялись после Тильзита: русский посол Граф П.А. Толстой был противником франко-русского союза, а французский генерал Савари был более военным, чем дипломатом, и не сумел завоевать симпатий петербургского общества. Некоторые действия Александра нередко объясняют его личной неприязнью и даже ненавистью к Наполеону, возникшей, возможно, опять же под влиянием общественного мнения, твердившего, что император французов в Тильзите обвел русского императора вокруг пальца. В свою очередь, Наполеон был оскорблен отказом в 1810 г. выдать за него замуж сестру царя великую княгиню Анну Павловну. В результате он отклонил ратификацию подписанной в январе того же года русско-французской конвенции о судьбе Польши, которая могла бы разрядить обстановку.
В конце 1810 г. русское правительство опубликовало положение о нейтральной торговле, фактически открывавшее путь беспрепятственной контрабанде товаров из Англии, а также новый таможенный тариф на предметы роскоши и готовые товары, что немедленно и самым отрицательным образом сказалось на русско-французской торговле. По сути, эти нововведения шли вразрез с тильзитскими соглашениями. Со своей стороны Наполеон присоединил к Франции герцогство Ольденбургское, лежавшее в сфере российских интересов и еще в начале екатерининского царствования выменянное у Дании за Шлезвиг. Получив отказ из Петербурга, он женился на Марии Луизе, дочери австрийского императора Франца, что никак не могло понравиться России из-за столкновения ее интересов с Австрией на Балканах и в Молдавии. С этого времени обе стороны стали активно готовиться к неумолимо надвигавшейся войне.
Список літератури
Анісімов Е.В., Каменський А.Б. Россия в XVIII - первой половине XIX века. - М., 1994.
Буганов В.И., Зырянов П.Н. Історія Росії. Конец XVII - XIX вв. - М., 1995.
Заичкин И.А., Почкаев И.Н. Російська історія. От Екатерины Великой до Александра II. - М., 1994.
Зайончковський П.А. Урядовий апарат самодержавної Росії. - Л., 1978.
История России / Ш.М. Мунчаев, В.М. Устінов. - М., 2000.
История России с древнейших времен до 1861 г.: учебник для вузов / Под ред. Н.І. Павленко. - М., 1998.
История России с древнейших времен до 1861 года: учебное пособие / Н.И. Павленко, І.Л. Андрєєв, В. Б. Кобрин, В.А. Федоров. - М., 2001.
История России с древнейших времен до наших дней: учебник / А.С. Орлов, В.А. Георгієв, Н.Г. Георгієва, Т.А. Сивохина. - М., 2006.
История Россия с древнейших времен до 1917 г.: энциклопедия: в 5 т. / Гл. ред. В.Л. Янин. - М., 1994.
Корнілов А.А. Курс історії Росії XIX століття. - М., 1993.
Курс лекций по истории России. Ч. I . История России с древнейших времен до конца XIX века / С.А. Васютин, В.П. Литовченко, В.А. Мирошник. - Кемерово, 2000.
Тарле Е.В. Нашествие Наполеона на Россию. 1812 год. - М., 1959; 1992.
Федоров В.А. Александр I // Вопросы истории. - 1990. - № 1.
Эйдельман Н.Я. Грань веков. - М., 1982.
Эйдельман Н.Я. Твой девятнадцатый век. - М., 1986.