Російсько-турецькі відносини другої третини XI ст

М. К. Юрасов

Шлях Ендре і Левент на Русь

Одним з етапів в історії російсько-угорських відносин епохи раннього середньовіччя стало перебування на Русі угорських «герцогів» - двоюрідних племінників Іштвана I Святого, вимушених покинути батьківщину у зв'язку з небажанням першого угорського короля передати престол кому-небудь з їх гілки роду Арпадів.

Мовчання джерел про контакти між двома сусідніми державами після затвердження Ярослава Мудрого на київському престолі свідчить, мабуть, про те, що Русь та Угорщина не вважали відносини один з одним у 30-і роки XI ст. пріоритетними. При вирішенні проблеми престолонаслідування Іштван I зробив вибір на користь рідного племінника Петера - сина його сестри і венеціанського дожа Отто Орсеоло.

Джерела не повідомляють точної дати втечі двоюрідних племінників Іштвана I Ендре, Бели і Левент з Угорщини. Вони лише свідчать про те, що це відбулося після загибелі сина Іштвана герцога Імре у 1031 р. латиномовні твори королівства Угорщини дозволяють відтворити маршрут втечі герцогів: Богемія - Польща - Галицька Русь - земля печенігів - Київ. При цьому Бела залишився в Польщі, одружившись із сестрою Казимира I, після чого подальший шлях Ендре і Левент проробили без нього 1. На жаль, польські та чеські середньовічні історичні твори мовчать про синів Вазула.

Серед угорських хронік найбільш ранніми з дійшли до нас є «Діяння угорців» XI ст. (Прагеста), гіпотетично восстанoвленние Шандором Доманівському по «Композиції угорських хронік ХIV ст.» 2 Угорські вчені називають як вірогідних дат написання перших «Діянь» час до 1060 р. або близько 1066 - 1067 рр.. 3 Під час правління угорського короля Кальмана Книжника (1095 - 1114 / 6 рр..) Прагеста була доповнена не тільки описом діяльності наступників Ендре I, але і вставками в текст, що оповідає про події більш раннього часу. Що ж стосується «Композиції угорських хронік», то в ньому глави Прагести чергуються з вставками продовження «Дій».

«Композиція угорських хронік» повідомляє нам у главі 80, взятої з продовження «Діянь» 4, про причини звільнення Ендре і Левент з Польщі: «Ендре ж і Левент не сподобалося, що вони були у князя Польщі як додатки (appendices) до Белі і несправедливо вважалося, що вони можуть перебувати при дворі лише через його імені. І, отримавши дозвіл князя, залишивши там же свого брата Белу і пішовши, вони прийшли до князя Володимира [-Волинського], який їх не прийняв. І, оскільки їм не було де прихилити свою голову, вони пішли звідти до куманів. А кумани, бачачи, що вони знатні люди, запідозрили, що ті прийшли розвідати їх землю, і якщо б один угорський полонений не попередив їх, вони неодмінно були б убиті. А так протягом деякого часу [кумани] їх утримували. Потім вони пішли звідси на Русь »5. Ця інформація майже дослівно повторюється у зведеній «Хроніка» Яноша Туроці (гл. 66) 6, закінченої в 1488 р. 7 Переказ цього сюжету можна також зустріти в розділі 37 Мюнхенській хроніки 8 («Хроніці угорців»), доведеної до 1330 р., але збереглася в єдиній рукописи ХV ст. 9, а також у главі 26 «Угорської хроніки» Генріха із Мюгельн 10, написаної в 1358 - 1361 рр.. на середньоверхнього-німецькою мовою 11.

«Діяння угорців» Шимона Кезаі (Симона з Кези), складені в 1285 - 1288 рр.. 12, повідомляють про це більш коротко і з поясненням причини відмови князя «Лодомерії» (Володимира-Волинського) прийняти угорських герцогів: «Андрій і Левент, болісно переносячи це, щоб не жити у Польщі під його (Бели - М.Ю.) ім'ям , вирушили на Русь. І оскільки там вони не були прийняті князем Володимира з-за короля Петра, вони попрямували потім в землю куманів. Так як ті задумали їх вбити, вважаючи, що вони - лазутчики свого короля, попереджені полоненим угорцем, вони врешті-решт найкращим чином уникли [цього] »13.

У цитованих уривках під етніконом «кумани» маються на увазі печеніги, оскільки половці (кипчаки) у той час ще перебували на лівому березі Волги, що є загальновизнаним науковим фактом. Виділена мною (слідом за угорськими видавцями «Діянь угорців» Шимона Кезаі) фраза не має паралелей в інших середньовічних історичних творах королівства Угорщини 14 і, можливо, є домислом самого Шимона Кезаі, який жив двома cтолетіямі пізніше описуваних подій.

Датування появи двох принців з династії Арпадів на Русі є однією з найсерйозніших проблем розглянутого періоду історії російсько-угорських відносин. Справа в тому, що після загибелі герцога Імре Іштван I Святий ще сім років (до своєї смерті в 1038 р.) займав угорський престол, тому пріурочіваніе відмови у притулку Ендре і Левент до років правління Петера Орсеоло (1038 - 1041, 1044 - 1046) помітно розтягує у часі перебування синів Вазула в Чехії і Польщі. Якщо виходити з інформації дійшли до нас угорських історичних творів, що покладає всю провину за осліплення і оглушення Вазула на дружину Іштвана I королеву Гізелла і виставляють самогo святого короля добрим порадником і рятівником Ендре, Бели і Левент 15, то доводиться вважати достовірним затвердження Шимона Кезаі про страх волинського князя саме перед Петером. Однак я поділяю думку Д. Крішто, який вважає, що після канонізації у 1083 р. мала місце ідеалізація засновника Угорського королівства, помітна в історичних творах наступного часу 16. Більш неупереджений автор Алтайхскіх анналів свідчать про те, що ініціатором перетворення Вазула в недієздатного каліку і вигнання його синів з країни був сам Іштван I: «Доброї пам'яті король Стефан (Іштван), так як його син помер за життя батька, а в нього не було другого сина, усиновив свого племінника (Петера) і зробив його спадкоємцем королівства; сина ж свого брата, більш гідного королівства, оскільки цей син його брата з цим не погодився, король осліпив, а його малих дітей змусив піти у вигнання »17.

Давньоруські літописи не згадують ні про прихід Ендре і Левент у Володимир-Волинський, ні про їх перебування при дворі Ярослава Мудрого. Проте В. Т. Пашуто 18 припускає, а Я. І. Штернберг стверджує, що «Ендре і Левент спробували влаштуватися у Володимиро-Волинському князівстві, але місцевий князь Ігор Ярославович відмовився їх прийняти, не бажаючи ускладнювати стосунки з Угорщиною» 19. Подібне твердження видається сумнівним.

Хоча Пашуто і Штернберг не називають джерело, на підставі якого вони стверджують, що саме Ігор Ярославович відмовив угорським герцогам у притулку у Володимирі-Волинському, безсумнівно, тут мається на увазі звістка «Повісті временних літ» під 1054 р., де повідомляється про наділення Ярославом перед смертю своїх синів долями. При цьому один з наймолодших Ярославичів, Ігор, дійсно отримав в управління Володимир-Волинський. Проте ця подія мала місце двома десятиліттями пізніше, ніж Ендре і Левент могли прийти у Володимир-Волинський. У тo же час, коли герцоги покинули Польщу, Ігор або ще не з'явився на світло, або був настільки малий, що не міг навіть гіпотетично керувати долею.

У початковому російською літописанні не збереглася дата народження Ігоря Ярославовича, але, оскільки він був п'ятим сином Ярослава Мудрого, а четвертий Ярославович - Всеволод - народився в 6538 (1030) р. 20, можна припустити, що Ігор з'явився на світ не раніше 1031 , а це рік смерті герцога Імре, після якої пішла розправа Іштвана I з Вазулом і втеча його синів з Угорщини. Враховуючи те, що «Повість временних літ» повідомляє дату народження наступного, шостого сина Ярослава Мудрого - В'ячеслава - під 6544 (1036) р. 21, А. Ю. Карпов імовірно відносить народження Ігоря на час бл. 1034 - 1035 рр.. 22

Якщо ж ми залучимо известия «Історії Російської» В. М. Татіщева, то там можна зустріти значно більше згадувань про народження дітей у Яросла-ва Володимировича. У першій редакції цієї праці під 6540 (1032) р. повідомляється про народження у нього якоїсь дочки, поява на світ В'ячеслава віднесено до 6542 (1034) р., а Ігор представлений не п'ятим, а шостим сином, що народилися в 6544 (1036) г . 23

Таким чином, Ігор Ярославович не міг бути тим князем, який не прийняв на своїй землі Ендре і Левент. Тим не менш, навряд чи угорський хроніст, що писав в перші роки після смерті короля Ендре I, коли залишалися в живих його соратники, вигадав епізод з відмовою правителя (в хроніці вжито термін rex - «король», замінений мною при перекладі на більш адекватний - «князь») Володимира-Волинського у притулку герцогам, яким «не було де прихилити голову». Швидше за все, вже в першій половині 30-х років XI ст. це місто мав власного князя, здатного приймати самостійні рішення. Можливо, цей епізод побічно підтверджує точку зору А. Карпова про те, що в роки двовладдя Ярослава і Мстислава Володимировича на Русі Ярослав мало займався справами на півдні, перебуваючи здебільшого в Новгороді 24.

Безсумнівно також некритичне сприйняття Пашуто і Штернбергом затвердження Шимона Кезаі про те, що саме страх перед королем Петером змусив волинського князя відмовити в притулку Ендре і Левент, хоча Штернберг не називає імені угорського короля. А. В. Назаренко, визнаючи, що «у зводі ХIV ст. слів про короля Петерс немає », тим не менш, приєднується до датуваннями Пашуто і Штернберга, пояснюючи це склалися ок. 1040 між Руссю і Німеччиною, спільницею Петера Орсеоло, дружніми відносинами 25. У якості ймовірного «короля Лодомерії», не пустив на свої землі Ендре і Левент, Назаренко називає Ізяслава або Святослава Ярославичів - старших братів Ігоря, які могли в той час «наместнічать» на Волині 26. Це припущення видається більш переконливим, ніж гіпотеза Пашуто, розвинена Штернбергом.

Подібним же чином вчинив і цілий ряд угорських дослідників, що виходили багато в чому через закріпився в угорській історичної пам'яті стереотипу, згідно з яким Іштван I був «дуже добрий» король, а Петер Орсеоло - «дуже поганий», хоча Ференц Альбін Гомбош переконливо довів, що Петер був гідним наступником Іштвана Святого і прагнув правити, слідуючи заповітам першого короля 27. На підставі створених хроністами стереотипів, а також спираючись на свідчення розділів 15 та 16 «Великого житія Іштвана Святого» 28, що малюють Іштвана I після смерті герцога Імре втомленим від життя людиною, що знайшла розраду в релігії і зовсім не агресивним, угорськими істориками пропонуються датування прибуття Ендре і Левент на Русь, приурочені до першого (1038 - 1041 рр..) чи другому (1044 - 1046 рр..) правлінню короля Петера.

Датування першої появи герцогів на Русі близько 1039 р. можна зустріти в «Угорської історії» Балинта Хомана і Дьюли Секфю 29, а також в узагальнюючому академічному праці «Історія Угорщини», відповідний розділ якого написаний Дьєрдем Дьерффі 30. Ференц Макк вважає часом появи герцогів на Русі 1039 - 1040 рр.. 31 На жаль, всі ці дати обгрунтовуються не стільки показаннями джерел, скільки власним розумінням кожного з названих авторів політичної ситуації у Східній та Південно-Східній Європі, при аналізі зміни якої вони знаходять найбільш відповідний час для датування страху «царя Лодомерії» перед королем Петером.

Інші дослідники датують поневіряння Ендре і Левент останніми роками правління Іштвана I. При цьому виділяють наступні дати: 1032 р. (Мор Вертнер 32), 1034 р. (В. П. Шушаріна 33), 1038 р. (Дьюла Крішто 34). Я. І. Штернберг, не називаючи точної дати появи Арпадовичів на Русі, фактично підтримує датування Шушаріна, кажучи про 12-річного терміну перебування Ендре на Русі 35, оскільки 1046 є безперечною датою повернення братів до Угорщини.

Найбільш грунтовно обгрунтував свою точку зору Д. Крішто. У збірнику біографій угорських вождів і королів «Правителі з дому Арпадів» він у розділі, присвяченому Андрашу (Ендре) I намагається вирахувати час появи синів Вазула на Русі, виходячи з ймовірної дати укладення шлюбу Ендре з дочкою Ярослава Мудрого: «Анастасія народилася на початку 1020 -х рр.., вона була на декілька років молодше Андраша. Дату укладення шлюбу ми можемо встановити на підставі подій сімейного життя їх найстаршого дитини, герцогині Адельхейда. Адельхейда - досягла шлюбної зрілості, отже, не у віці дівчинки - ставши дружиною чеського князя Вратіслава II, померла у 1062 р., народивши чоловікові чотирьох дітей. Якщо діти з'являлися щорічно один за одним, ми повинні прив'язувати укладення шлюбу з Вратіслава найпізніше до 1056 - 1057 рр.. Виходячи з цього її народження датується часом близько 1040 р. А з усього цього випливає, що Андраш і Левент в кінці 1030-х років були на Русі і шлюб Андраша та Анастасії відбувся близько 1038 »36 Безумовно, в таких міркуваннях Д. Крішто є своя логіка і його висновки заслуговують серйозної уваги.

Cамую пізню дату дає Дьюла Паулер - 1043 р. 37 При цьому його точка зору є найбільш обгрунтованим, оскільки базується на даних різних джерел. На відміну від перерахованих вище істориків, які займалися проблемою датування часу поневірянь синів Вазула, виходячи із загальних оцінок ситуації чи фізіологічних можливостей дружини Ендре I, Паулер спробував знайти непрямі підтвердження інформації кожної фрази «Композиції угорських хронік», що стосується маршруту втечі Ендре, Бели і Левент.

Головний аргумент Д. Паулера - згадка в джерелах якогось угорського герцога, який супроводжував чеського князя Бржетіслава I, що став союзником німецького імператора Генріха III у поході проти короля Шамуеля Аби, який правив тоді в Угорщині. Похід відбувся в 1042 р. За пропозицією Бржетіслава, невідомий угорський герцог отримав від Генріха III в управління захоплену союзниками північно-західну частину Угорщини до річки Грон (Гарам), але після того, німецько-чеського війська змушений був тікати, дізнавшись про похід на нього армії Шамуеля Аби. На думку Паулера, невідомим герцогом був Ендре, який намагався таким чином закріпитися хоча б на частині території Угорщини 38.

Історик також звернув увагу на ту частину фрази глави 78 «Композиції угорських хронік», що повідомляє про маршрут поневірянь синів Вазула, де написано «Ендре, Бела і Левент, які втекли до Чехії, з-за потреби перебралися звідти до Польщі ...» 39. Чеський хроніст Козьма Празький свідчить, що в 1043 р. на Чехію обрушився голод, який забрав третину всього населення 40. За своєму інтерпретує Паулер і известия цієї ж глави «Композиції угорських хронік» про поєдинок Бели з князем поморських слов'ян, які відмовилися платити данину польського князя 41. За свідченням польських джерел, за князя Мешко II, котрий прийняв (за даними «Композиції угорських хронік» 42 і «Діянь угорців» Шимона Кезаі 43), що покинули Чехію Ендре, Білу і Левент, не відбувалося ніяких воєн з поморянамі, зате Казимир I в 1044 - 1046 рр.. боровся з ними 44. Таким чином, у Паулера вибудовується ціла логічний ланцюжок з непрямих свідчень різних джерел, що припускає грубу помилку Шимона Кезаі, який переплутав ім'я польського князя, і суперечить фізіологічним можливостям дружини Ендре I, на підставі яких Д. Крішто розрахував приблизну дату укладення її шлюбу з угорським принцом . Якщо ж ми віддамо перевагу прямі свідчення Прагести і Шимона Кезаі побудов Д. Паулера, виходить зовсім інший логічний ряд.

Мешко II, так само як і Петер Орсеоло, двічі обіймав польський престол (у 1025 - 1031 і 1032 - 1034 рр..). При цьому очевидно: мова в даному випадку явно йде про його другому правлінні. Виходячи з цього, а також враховуючи, що а) герцоги прибутку до Мешко II, швидше за все, не відразу після його повернення до влади, а переконавшись у припинення громадянської війни в країні; б) для перемоги Бели над язичниками-поморянамі, за що він і отримав в дружини дочка польського князя 45 також потрібен був час, в) певний період, щоб у Ендре і Левент накопичилося невдоволення своїм становищем «додатків» до Белі при польському дворі і вони добилися у Мешко II дозволу покинути Польщу; - найбільш вірогідним часом поневірянь герцогів за маршрутом Волинь - земля печенігів - Київ є 1034 або, у всякому разі, це сталося не раніше 1033 Таким чином, точка зору В. П. Шушаріна і Я. І. Штернберга про 12-річного терміну перебування Ендре і Левент на Русі (1034 - 1046 рр..) видається мені більш кращою, ніж твердження Д. Крішто про 8-й роки 46. Оскільки догляд братів Бели з Польщі не можна датувати часом пізніше 1034, за гіпотезою Д. Крішто виходить: вони пробули у печенігів 4 роки. На мою думку, характер інформації «Діянь угорців» XI ст. більше відповідає версії про короткочасне перебування Ендре і Левент у печенігів, а не про довгі 4-х роках.

Щоправда, тоді доведеться визнати, що Іштван I в перші роки після смерті єдиного сина не відразу зробив християнське смирення основоположним принципом свого життя, а продовжував представляти грізну силу для східних сусідів. Можливо, не проводячи активної зовнішньої політики на заході життя (про що свідчить мовчання джерел), Іштван I вселяв побоювання правителю Волині пам'яттю про своїх колишніх перемоги над родичами-сепаратистами, правлячими прикордонними з Руссю землями Трансільванії.

Ендре і Левент на Русі

Оскільки мова зайшла вже безпосередньо про шлюб Ендре з дочкою Ярослава Мудрого, необхідно відразу ж обмовитися, що ім'я майбутньої угорської королеви (Анастасія) є умовним, тому прав А. В. Назаренко, супроводжуючий у своїх роботах аж до самого останнього часу згадки про Анастасію як дружині Ендре I знаком питання 47. Між тим, практично всі угорські дослідники після виходу в світ у 1892 р. роботи Мора Вертнера «Сімейна історія Арпадів» 48 не ставлять під сумнів це твердження, хоча посилаються на Вертнера В. Т. Пашуто і В. П. Шушаріна 49 намагаються виражатися з цього приводу дуже обережно.

У повідомленні Я. І. Штернберга про Анастасію Ярославну досить докладно розбирається ця проблема. Щодо шлюбу Ендре I він, зокрема, пише: «Ім'я його дружини Анастасії Ярославни не фігурує ні в російських літописах, ні в угорських хроніках, де вона просто згадується як" дочка князя Русі "(при цьому Штернберг посилається не на тексти" Діянь угорців "магістра П. [Аноніма] 50, а на їх угорський переклад 51). Вперше її ім'я привів польський хроніст Ян Длугош, пізніше відтворили російські історики ХVIII - початку ХІХ ст. »52 До цього слід додати, що ім'я« Анастасія »було« додано рукою самого хроніста »53.

Прийнявши на віру версію Длугоша, вітчизняні історики названого часу намагалися визначити, який за рахунком дочкою Ярослава Мудрого була та, що дісталася в дружини Ендре з роду Арпадів. Це питання також детально розглянуто Я. І. Штернбергом: «М. В. Ломоносов, перераховуючи дочок Ярослава, поставив Анастасію на третє місце 54. Карамзін теж називав її третьою дочкою Ярослава 55. Цього порядку старшинства дотримується також ряд радянських авторів. Проте В. Д. Королюк та В. Т. Пашуто вважали, що Анастасія була старшою дочкою, середньої - Єлизавета Норвезька, Ганна Французька - молодшої 56. До такої ж точки зору схиляються угорські історики »57.

У свій час робилися спроби встановити порядок появи на світ дочок Ярослава Мудрого на підставі дослідження знаменитої фрески київського Софійського собору, на якій зображено родину Ярослава 58. Однак, як виявляється з недавно вийшла в світ біографії Ярослава Мудрого, написаної для серії «Життя чудових людей» А. Ю. Карповим, робота з ідентифікації зображених на фресці представників княжої родини ще далека від реальних результатів 59.

В угорській історіографії зустрічається думка, що до появи при дворі Ярослава Мудрого Ендре і Левент були закоренілими язичниками і, перебуваючи на Русі, Ендре (під впливом Анастасії) хрестився, а Левент (оскільки він до кінця життя зберігав споконвічно угорське ім'я) так і не відмовився від язичницьких помилок 60. Ця точка зору не може вважатися єдино можливою. Д. Крішто визнає: «До цих пір залишається відкритим питання, чи прийшов Андраш на Русь вже християнином або тільки в Києві - якщо там, то напевно за східним обрядом - він став християнином. Щодо Левент ми знаємо точно, що він до кінця своїх днів залишався язичником. Це дає нам можливість припустити, що під час розправи над ВАЛТ (тобто Вазулом - М.Ю.) всі три його сина могли бути язичниками, і двоє з них схилили голову перед хрестильної водою в чужих країнах, а третій до кінця життя залишився в язичництві. Це могло б означати те, що Андраш отримав християнське ім'я в Києві, а до цього жив під язичницьким іменем. Однозначно язичницьке ім'я носив до смерті Левент. Якщо Андраш до прибуття на Русь залишався в повній владі язичницької віри, очевидно, що умовою для вступу в шлюб з дочкою київського князя було прийняття ним християнства »61.

Д. Крішто фактично підтримує прихильників точки зору про хрещення Ендре в Києві. Я. І. Штернберг також погоджуються з цією гіпотезою, обгрунтовуючи її наступним чином: «Блиск і краса давньоруської столиці, її храмів справили сильне враження на Ендре, і він прийняв християнство. Новонаверненому було присвоєно ім'я найбільш шанованого тоді на Русі св. Андрія »62. Як видно з цитованого уривка, головною підставою для гіпотези про хрещення Ендре в Києві є його християнське ім'я, а все інше відноситься до виразів науково-популярної літератури. На жаль, дійшли до нас давньоруські літописи ніде не згадують імен Андрія (Ендре) і його брата Левент.

Угорський історик Антал Барта також звернув увагу на тотожність імен Ендре та Андрія Первозванного. При цьому він більш виразно висловлюється з приводу тенденції, що намітилася вже в першій половині XI ст. боротьби між західним і східним християнськими обрядами в Південно-Східній Європі, яка переплелася з політичною боротьбою в тодішній Угорщині: «Цікаво, що вплив візантійської церкви досить чітко виявляється на опозиційних до Іштвану територіях і в тій галузі династії Арпадів, яка проявила незгоду з політикою короля . У цих останніх випадках не без підстави можна припустити, що за прихильністю до ортодоксальної церкви ховається певна політична орієнтація »63.

Іншим аргументом тих, хто вважає, що діти Вазула в момент еміграції з Угорщини були закоренілими язичниками, є використання Ендре і Левент в боротьбі проти Петера допомоги угорських язичників, які підняли у 1046 р. антихристиянське повстання під керівництвом Вати. Я. І. Штернберг пише з цього приводу: «Бажаючи скористатися підтримкою повстанців, Андрій змушений був рахуватися з настроями учасників руху та не перешкоджати вбивства з'явилися до нього високопоставлених чинів духовної ієрархії. Двоїста позиція Андрія дала пізніше привід деяким угорським авторам сумніватися в щирості його християнських переконань, і вони схильні були вбачати в його діях готовність відновити язичницьку віру. Відмовився ж він це зробити нібито під впливом "благочестивої" Анастасії, з дитинства вихованої в дусі християнства »64.

Тим не менш, беззастережно прийняти гіпотезу про перетворення Ендре в християнина тільки під впливом Ярослава Мудрого і його дочки Анастасії не можна. Проти цього, зокрема, виступає Д. Дьерффі, який заявляє, що, приймаючи в 1046 р. допомога повстанців-язичників, «ні самі герцоги, ні їх свита, звичайно, язичниками не були» 65. Підставою для такого твердження є хоча б те, що вже дід Ендре, Бели і Левент був хрещеним і носив ім'я Михайло, поширене у християн східного обряду, як і ім'я батька трьох братів Вазула (Васой = Василь). Навряд чи сімейна традиція була порушена в третьому поколінні цієї гілки Арпадовичів.

Втім, твердження про те, що ім'я Вазула доводить прийняття ним хрещення за східним обрядом, також не безперечно. Флоріан Матьяш запропонував іншу етимологію цього антропоніма, вважаючи його угорської транскрипцією слов'янського імені «Вацлав», ідентичною німецької та угорському імені «Венцель», яке в середньовічних історичних творах Центральної Європи зустрічається в латинізоване формі «Владіслаус» або «Ладіслаус» 66. Не залишився осторонь від вирішення цієї проблеми і Д. Паулер. Він зіставляв ім'я «Вазул» з німецькими іменами «Ваціл», «Веціл», «Веціло», «Вецелінус», «Вецель» 67. Якщо ім'я «Вазул» справді є угорської транскрипцією слов'янського імені «Вацлав», то воно не є доказом того, що двоюрідний брат Іштвана Святого був християнином.

Можна також припустити, при обгрунтуванні гіпотез про хрещення Ендре в Києві і збереженні Левент язичницького імені аж до своєї кончини, забуття братами християнства під враженням не по-християнськи жорстокої розправи Іштвана I (Святого!) з їхнім батьком. Мені видається, що можливе хрещення Ендре в Києві було актом повернення в лоно християнської церкви, але вже у формі східного обряду, що дозволило йому зберегти опозиційність свого дядька.

Є ще одна обставина, на яке слід звернути увагу, коли ми вирішуємо питання про перебування дітей Вазула в язичництві після еміграції з Угорщини. Справа в тому, що Бела (будучи не самим старшим з братів) отримав у дружини польську княжну після перемоги над язичниками 68, що мало на увазі його хрещення вже в Польщі, тобто до прибуття Ендре і Левент на Русь. Можливо, ця обставина лише прискорило дозрівання невдоволення Ендре і Левент тим, що вони є «додатками» Бели при дворі польського князя. З іншого боку, довіру, яку надав Мешко II Белі, може свідчити про те, що брати, з'явившись у Польщі, вже були християнами.

Оскільки джерела замовчують, чим займалися на Русі Ендре і Левент, для автора замітки про Анастасію Ярославну Я. І. Штернберга тут відкрилося поле для різних домислів: «За 12 років перебування в Києві майбутній угорський король освоїв російську мову, старослов'янську грамоту і канони православ'я, а також отримав можливість бути свідком внутрішньої і зовнішньої політики тестя, його багатогранної діяльності в галузі державного будівництва та культури »69. Так як підтвердити або спростувати такі твердження не представляється можливим, залишаю їх без коментаря.

Що ж стосується заяви Штернберга про те, що «представляються достовірними дані про його (Ендре - М.Ю.) участі у походах на печенігів, ятвягів і чудь» 70, то ні в одному з джерел я не знайшов підтвердження цих даних. Сам Штернберг посилається на твір німецького історика середини ХІХ ст. І. А. Фесслера, який просто припустив, що принц Ендре повинен був брати участь у всіх походах Ярослава Мудрого, про які згадує Повість временних літ 71.

Вище вже побічно торкалися проблеми датування часу укладення шлюбу між Ендре та Анастасією. Характерно, що, якщо хронологічний відрізок пропонованих дат появи синів Вазула на Русі охоплює 13 років (1032 - 1043), то щодо одруження Ендре на дочці Ярослава Мудрого інтервал можливих датувань значно вже - з 1038 по 1046 рр.. Про ранній з них, яку в наші дні відстоює Д. Крішто, говорилося вище. Я. І. Штернберг приймає датування М. Вертнера, який, подібно Д. Крішто, намагався вирахувати дату укладення цього династичного шлюбу, виходячи з фізіологічних можливостей подружжя, оскільки «у Андрія і Анастасії була дочка Адельгейда (Адельхейда - М.Ю.), яка народилася в Києві в 1040/41 р., отож, шлюб відбувся не пізніше 1039/40 року »72. Як видно з підрахунків Вертнера, вони трохи розходяться з обчисленнями Крішто, хоча в принципі обидва користуються однаковою методикою.

Прихильники пізніх дат укладення шлюбу Ендре і Анастасії Ярославни посилаються на інформацію Адама Бременського (пом. у 1080 р.) - автора «Історії гамбурзьких архієпископів», написаної в 70-х рр.. ХI ст. і містить численні звістки, пов'язані зі Східною Європою 73. Оскільки цей твір приділяє багато уваги подіям, що відбувалися на півночі Європи, інформація про одруження Ендре на дочці Ярослава Мудрого наводиться тут у схолії (примітці) до розповіді про норвезького короля Гаральда Суворого Правитель (1046 - 1066 рр..), Якому Ярослав надав суттєву допомогу в боротьбі за королівський престол: «Повернувшись з Греції, Харальд взяв у дружини дочка короля Русі (rex Ruziae); інша дісталася угорському королю Андрію, від якої народився Соломон (король Шаламон - О.М.); третій взяв француз-ський король Генріх. .. (Adam Brem. III. 13. Schol. 62. P. 340) »74.

Так як укладення шлюбу Гаральда та Єлизавети датується на підставі даних скандинавських джерел часом ок. 1042 - 1044 рр.. 75, виникає природне бажання приурочити одруження Ендре на більш пізній час. Проте чисто інформативний характер известия Адама Бременського, лише перераховують шлюбні партії дочок Ярослава і не говорить, що всі ці шлюби укладалися саме в такій послідовності, залишає питання про точну датування весілля Ендре і Анастасії відкритим.

Тривале відсутність синів Вазула на батьківщині було викликано перш за все тим, що угорські магнати не відразу зробили на них ставку в боротьбі проти режиму Петера Орсеоло, все більше здобував деспотичні риси. Крім Ендре, Бели і Левент, в тодішній Угорщині були й інші представники роду Арпадовичів, менш знатні, але не покидали країну. Перша спроба повалення тирана мала місце в 1041 р., коли потужне опозиційний рух змусило Петера бігти з країни до германського імператора Генріха III. На тимчасово звільнився престол був обраний Шамуель (Самуїл) з роду Аба - син іншої дочки князя Гези, тобто рідний племінник Іштвана I Святого по жіночій лінії, яким був і Петер Орсеоло.

Однак, отримавши владу, Шамуель Аба поступово перетворився на такого ж деспота, яким був його двоюрідний брат, чим полегшив повернення Петера з німецькою допомогою на трон в 1044 р. При цьому, «Регенсбурзькому хроніка імператорів», написана анонімним ченцем-віршотворцем на древневерхнемецком мовою між 1136 і 1147 рр.., повідомляє: зазнав поразки від наведеного Петером німецько-угорського війська Шамуель Аба «швидко зібрався, / / ​​Взявши дітей і дружину, / / ​​Він біг на Русь (ze den Ruizen)» 76. До речі, останню фразу цієї звістки можна перекласти і як: «Він біг до росіян».

Це свідчення джерела унікально і суперечить известиям латиномовних історичних творів королівства Угорщини, повідомляють про поразку Шамуеля Аби в битві при Менфе, відбувся 5 липня 1044 р., після якої «переможений король Аба втік ... і був жорстоко зарізали мадярами, яким він завдав шкоду, коли був королем ... »(« Діяння угорців »XI ст.) 77.

А. В. Назаренко, кажучи про фактичну помилку Регенсбургського ченця-віршотворця, тим не менш, звертає увагу на те, що «дух» (вислів моє - М.Ю.) його свідоцтва показує, що «лояльна по відношенню до Петеру політика Ярослава Володимировича змінюється підтримкою його суперника », що означало погіршення відносин з Німеччиною 78. Виходячи з цього, Назаренко датує і укладення шлюбу між Ендре та Анастасією, вважаючи, що, «мабуть, у 1046 р. або трохи раніше, коли позначився політичний інтерес Ярослава до постаті Андрея (тобто Ендре - М.Ю.), і відбувся шлюб »79.

Оскільки повернувся на престол Петер Орсеоло не змінив стиль свого правління і до того ж публічно упокорився перед німецьким імператором Генріхом III, коли «у святій свято (Трійці, як уточнюють Великі Алтайхскіе аннали) ... перед обличчям мадяр і німців передав йому королівство Угорщину з позолоченим списом »80 (ця звістка взято автором« Дій »XI ст. з Великих Алтайхскіх анналів, де воно поміщено під 1045 81), новий сплеск загального невдоволення проти деспота, що спирається на німецькі військові загони 82, був неминучий.

Під час другого правління Петера Орсеоло (1044 - 1046 рр..) Угорська аристократична опозиція вирішила, нарешті, зробити ставку на синів Вазула. При цьому вибір природним чином упав на Ендре. «Прагеста», звідки відбувається інформація глави 81 «Композиції угорських хронік», повідомляє про змову на користь Ендре і Левент: «У той час якісь магнати Угорщини, стогнали від руйнування держави і вирішили звільнити Угорщину від тиранії Петера, зберігали незаплямованою вірність Ендре, Белі і Левент, що походили з роду святого Стефана, і вірно служили їм через вісників, посилаючи добро (bona), яке могли мати. Цими ж магнатами були Виска (Вішка, Visca), Буа (Bua) і Бухня (Buhna) і інші їх родичі, які з зітханнями і стогонами завжди чекали сприятливий час, коли вони зможуть повернути до Угорщини Ендре, Білу і Левент, і всіма своїми силами намагалися повернути владу роду короля Стефана Святого, який їх вшанував і підніс. А король Петер, піднесений владою короля тевтонів, вже не правив, а скоріше бичував Угорщину, пригнічуючи жорстокістю своєї тиранії. Від якихось ж кривоприсяжників, а саме за доносами Буди (Вuda) і Девехера (Deuecher), дізнався Петер, що названі знатні люди Угорщини, а саме Виска, Буа і Бухня та їх родичі обмірковували, як вони могли б повернути владу королівському роду і повернути Ендре, Белу, а також Левент в країну всупереч королю Петеру. Король же Петер, розпалений страшним гнівом, наказав схопити їх і стратити, повісивши на дибі, а деяких катувати, виколовши очі. І всю Угорщину він став настільки сильно утискати, що [люди] воліли померти, ніж жити так нещасливо »83.

Наведена в цитованому уривку інформація слово в слово повторюється в «Угорської хроніці» Яноша Туроці 84. Короткий переказ цього уривка дає Мюнхенська хроніка у розділі 37 85.

«Діяння угорців» Шимона Кезаі повідомляють про становище Угорщини під час другого правління Петера Орсеоло до скликання Чанадского збори всього лише однією фразою на початку глави 53: «А король Петер тим часом почав Обре-міняти угорців всі бoльшим тяготами» 86. Цю інформацію повторює своїми словами Пожоньская (Братиславська) хроніка 87.

Оскільки «Діяння угорців» XI ст. і однойменний твір Шимона Кезаі не містять дати жорстокої розправи Петера над своїми двоюрідними братами 88 і їхніми поплічниками, дослідники датують цю подію на підставі «Великих Алтайхскіх анналів», повідомляють дуже коротко про змову проти Петера під 1045 89

Я. І. Штернберг вважає ймовірним, що «зв'язки представників незадоволеною знаті налагодилися (може бути) незабаром після смерті Іштвана в 1038 р. У такому разі Ярослав, видаючи дочку за угорського герцога, міг розраховувати, що той, маючи підтримку на батьківщині, зуміє стати королем »90. Подібні міркування видаються суто умоглядними. Характер інформацією джерел (яку Штернберг воліє цитувати по переказах та досліджень) швидше переконує нас у тому, що аж до початку другого правління Петера Орсеоло угорська знати не робила в політичній боротьбі ставку на синів Вазула. Єдине, що можна допустити, так це зміна настроїв знаті на користь Ендре і Левент в останні місяці правління Шамуеля Аби, коли він ухвалив деспотичний характер, оскільки вже тоді nobiles могли усвідомити свою помилку в підтримці цього короля.

Зважаючи загального невдоволення жорстокою тиранією Петера Орсеоло було вирішено надати процесу заміни його на престолі герцогом Ендре форму офіційного волевиявлення народу. «Діяння» XI ст. так повідомляють про це (див. кінець глави 81 «Композиції угорських хронік» ХIV ст.): «Тоді знати Угорщини, бачачи тяготи свого народу, зібралася в Чанад і, після скликання всевенгерского зборів, відправили офіційних послів на Русь до Ендре і Левент, кажучи їм, що вся Угорщина віддано їх чекає і вся країна буде охоче їм коритися, як королівському насіння, аби вони прийшли в Угорщину і захистили їх від люті тевтонів. Вони також запевнили їх клятвою, що відразу ж, як ті вступлять до Угорщини, всі угорці одностайно стечуть до них і підкоряться їх влади »91. Ця інформація також слово в слово передана в главі 66 «Угорської хроніки» Яноша Туроці 92. Мюнхенська хроніка знову стисло переказує в розділі 37 повідомлення про Чанадском зборах, не називаючи місце його проведення 93.

Шимон Кезаі, як і в описі тиранічного правління Петера Орсеоло, обмежується в звістці про всевенгерском зборах однією фразою на початку глави 53: «Тоді в Чанад зібралися всі в одне [місце] і, після того як провели нараду, спільно відправили послів до синів Ласло Сара 94, щоб вони повернулися в країну »95. Так само однією фразою, але згадуючи знати і називаючи Ендре і Левент поіменно, повідомляє про Чанадском зборах Пожоньская (Братиславська) хроніка в главі 51 96.

Так Угорщина зробила вибір на користь Ендре. Сприятливою ситуацією не міг не скористатися Ярослав Мудрий. Я. І. Штернберг із цього приводу пише: «Вел. кн. Київський енергійно підтримував зятя в боротьбі за престол. Вирушав на батьківщину Андрія супроводжувало військо київських ратників і печенізьких найманців »97. При цьому історик знову посилається не на джерела, а на «Історію угорського народу», написану в кінці ХІХ ст. 98 Затвердження Штернберга про те, що «згідно з угорським джерел (виділено мною - М.Ю.), Андрій вирушив на батьківщину у супроводі київських ратників, а також печенізьких найманців», підхопив А. Ю. Карпов 99.

Між тим, в джерелах ніде конкретно не згадується про перебування росіян і печенізьких загонів у складі війська, яке Ендре і Левент привели на батьківщину, хоча повністю заперечувати подібну можливість все ж таки не слід, знаючи практику Ярослава Мудрого допомагати претендентам на трон в сусідніх державах, щоб мати з ними союзницькі відносини.

Ендре та Анастасія Ярославна в Угорщині

У завдання мого дослідження не входить відновлення повної картини утвердження Ендре I на престолі Іштвана Святого і з'ясування всіх подробиць його правління. Переходячи до угорського періоду подружнього життя Ендре і Анастасії, я маю намір звертати увагу лише на роль королеви у внутрішньому житті країни в роки її перебування на вершині влади, згадуючи про Ендре I тільки в плані його відносин з дружиною та іншими російськими людьми, що знаходилися в той час в Угорщині, а також у випадках, коли вчинки короля мали важливі зовнішньополітичні наслідки, прямо або побічно відбивалися на характер російсько-угорських відносин.

За відновленої істориками на підставі аналізу різних, насамперед німецьких, джерел хронології, Ендре I вступив на престол в кінці вересня 1046 в Секешфехерварі 100, а його коронація, за даними Великих Алтайхскіх анналів і запозичений з них звістка «Композиції угорських хронік ХIV ст . »101, сталася в 1047 р. На троні Ендре I знаходився до 1060 р., поки не зазнав поразки від рідного брата Бели, який пішов на нього війною з Польщі.

Відносини Ендре I з тестем після заняття королівського престолу практично не відображені на сторінках джерел, однак дослідники не сумніваються в їх дружньому характері, приводячи деколи конкретні приклади допомоги Ярослава своєму зятю. Так, Я. І. Штернберг, спираючись на повідомлення Дьєрдя Секея, опубліковане в угорському науковому журналі з військової історії 102, стверджує, що така допомога була надана київським князем Ендре в 1051 р. під час вторгнення в Угорщину військ Генріха III при підтримці його родича папи Льва ІХ, які погрожували накладенням на Угорщину інтердикту за відмову від сплати данини німецькому імператору. Штернберг пише з цього приводу: «Успіху Угорщини сприяла позиція правителів Чехії, Польщі, Візантії та Київської Русі. Військо, надане зятеві Ярославом, брало активну участь у військових діях проти Генріха III »103.

Подібні твердження не підтверджуються даними письмових джерел. В якості союзників Ендре I в його боротьбі з Генріхом III в «Композиції угорських хронік ХIV ст." Згадуються bisseni (печеніги) 104, але про російських військових загонах тут мова не йде. В інших угорських та іноземних джерелах навіть про печенігів немає згадки.

У сообщенііЯ.І.Штернберга можна зустріти посилання на фольклорні твори, де відбилася народна пам'ять про російсько-угорських контактах середини XI ст.: «Примітно, що серед закарпатських українців збереглося чимало переказів про королеву-киянці. В одному з них йдеться про "білому князя і білої княжни", які йшли "з безліччю російського війська на угорський престол» 105. Безсумнівно, що народні перекази, як правило, виражають у казковій формі якісь реальні події, тим більше, що глава 88 «Композиції угорських хронік ХIV ст.», відбила інформацію Прагести, свідчить: «Цей король був прозваний Білий Андрій або Католицький» 106. Але наведений Штернбергом приклад може відноситися лише до 1046, коли Ендре повертався на батьківщину, але ніяк не до 1051 р., коли Угорщина піддалася навалі армії Генріха III.

Тривале перебування на Русі могло вплинути на політичні погляди Ендре I. Безсумнівно, він звернув уваги на систему взаємовідносин, яка склалася між Ярославом Мудрим і його найближчими родичами з роду Рюриковичів. Характерно, що, ставши королем, Ендре незабаром направив послів до брата Белі до Польщі. Коли Бела повернувся на батьківщину, Ендре I виділив йому третю частину країни в управління (герцогський тримання, ducatus) 107. Угорський історик Б. Хоман вважає, що Ендре «поділив державу згідно російським звичаєм» 108. Хоча дослідник при цьому не посилається на джерело, ні на літературу, він, безсумнівно, має на увазі поділ Русі по Дніпру між Ярославом і Мстиславом Володимировичем по Городецькому договором 1026 як самий «свіжий» приклад для Ендре під час його перебування на Русі . Мені видається, якщо гіпотеза Б. Хомана вірна, ми отримуємо можливий аргумент на користь того, що Ендре і Левент прибули на Русь до 1036 р. (до смерті Мстислава). Хоча цілком можливо, вони могли дізнатися про те, що поділ Русі між Ярославом і Мстиславом сприяв тривалого миру між князями, і з розповідей очевидців.

Втім, далеко не всі угорські історики поділяють точку зору Б. Хомана про виділення Белі третій частині Угорського королівства «за російським звичаєм». Дьордь Дьерффі вважає, що, оскільки після утворення союзу племен у IX ст. до угорців приєдналися вояки з різних етнічних спільнот, влада над ними верховний правитель вручав того, кого бачив своїм наступником. При цьому Дьерффі посилається на призначення Арпадом Золтана (Жольт) герцогом (dux), а також аналогічні дії Іштвана Святого по відношенню до сина Імре, а після його смерті - до племінника Петеру 109.

На характер російсько-угорських відносин при Ендре I великий вплив зробили відносини Угорщини з Німеччиною і Візантією. Вище вже йшлося про те, що король Петер Орсеоло принизив себе і свою країну, принісши клятву вірності германського імператора Генріха III і отримавши Угорщину в лен від нього. В умовах, коли Генріх III воював проти Ендре I за відновлення на престолі свого ленника, велике значення набула проблема коронаційних атрибутів угорських королів.

Не бажаючи бути васалом німецького імператора, Ендре I шукав можливості для відмови від використання коронаційних атрибутів, пов'язаних з Німеччиною. Та корона, яка стала символом королівської влади при Іштваном I Святому, була надіслана йому римським папою, а не німецьким імператором. Однак в умовах, коли імператор Генріх III і папа Лев IХ були братами і Угорщина піддалася тиску з боку папської курії, що підтримувала Петера Орсеоло, угорському королю довелося звернутися до візантійського імператора.

Ференц Макк звертає увагу на те, що до початку 50-х рр.. ХI ст. між Руссю і Візантією склалися мирні та добросусідські відносини. Вони були налагоджені в політичній сфері у 1046 р. і скріплені шлюбом Всеволода Ярославича з дочкою візантійського імператора Костянтина IХ Мономаха. Приблизно в цей же час, навесні 1047, з Візантії прибула до Угорщини послана Костянтином IХ корона 110. Таким чином, Візантії вдалося створити на своїх північних кордонах блок дружніх держав. При цьому Ендре I, який прожив декілька років в країні, де панівною релігією було християнство східного обряду, не вважав для себе негожим прийняти корону від православного імператора, хоча вважався католицьким королем.

У нашій літературі при описі життя Ендре і Анастасії в Угорщині зустрічаються спроби намалювати ідилічну картину їхнього щасливого шлюбу і спільного управління державою. Я. І. Штернберг так виражається з цього приводу: «Що стосується Анастасії, то її позиція була, звичайно, важливою, оскільки вона фактично була співправителькою короля, а не просто дружиною (тут Штернберг посилається на М. Вертнера і Х. Добозі 111) . Андрій, який страждав паралічем, вже насилу пересувався »112.

Останнє твердження потребує уточнення. У джерелах дійсно є звістки про важку хворобу Ендре, але вони відносяться до самих останніх років його правління. Інформація «Діянь угорців» ХI ст., Відображена в главі 91 «Композиції угорських хронік», присвячена опису подій, що відбулися після втечі Генріха III з Угорщини. Одним з них стала весілля спадкоємця престолу Шаламона та молодшої дочки Генріха III Юдіти (Юдіфі), що відбулася 1058 р. 113 або в 1056/57 р. 114 Услід за звісткою про весілля «Діяння» повідомляють: »А король Андрій незабаром після цього був розбитий паралічем, і як в зимовий, так і в літню пору його носили на ношах »115. Про важку хворобу Ендре I повідомляє також Пожоньская (Братиславська) хроніка під 1057: «Король Андрій ослаб і коронував свого сина Шаламона» 116.

У тому ж році, мабуть, після весілля сина, Ендре I, судячи за свідченням тих же «Дій», будучи «знесиленим від старості та хвороби», розіграв спектакль зі своїм братом Білої. Причиною цього дійства стала коронація Шаламона всупереч більш раннього оголошенню спадкоємцем престолу герцога Бели - рідного брата Ендре. Розповідь про «випробуванні» Бели зберігся не в усіх списках «Композиції угорських хронік», а лише в тих, що відносяться до групи Віденської (або Ілюстрованій) хроніки. Він міститься тут у главі 92: «Король, знаючи, що син після його смерті не зможе ред проти волі королевича, покликав на рада двох вірних людей. Радячись з ними, він сказав: "Хочу випробувати королевича і запитати, чи хоче він отримати корону чи герцогство". Король наказав покласти перед ним на червону підстилку корону і поруч меч, який символізує герцогство. "Якщо королевич вибере з добрим світом герцогство, то нехай його отримає. Якщо ж - корону, то ви, двоє з магнатів, негайно підніміться і тим же мечем обезглавьте королевича Белу". Ті обіцяли це виконати. У той час як вони приймали таке рішення, ішпан глашатаїв Міклош, охороняючи вхід до палацу, чув все це ззовні. Коли королевича покликали до короля і він опинився біля входу, ішпан глашатаїв сказав йому дуже швидко: "Якщо хочеш врятуватися, то візьми меч". І більшого він сказати не встиг. Увійшовши, королевич побачив корону, що лежала разом з мечем перед королем, чому здивувався. Як тільки він сів, що лежав король підвівся і, сидячи в ліжку, сказав: "Королевич, я коронував свого сина, проте не з жадібності, але боячись смерті королівства, якому нещодавно погрожував імператор. Але ти, маючи вільну волю, візьми, якщо бажаєш королівства, корону, а якщо герцогства, то меч. Але корона залишається твоїм правом ". Королевич одразу зрозумів слова жупана Миколи і сказав: "Нехай короною володіє твій син, що помазали, а мені дай герцогство". І відразу взяв він меч. Король нахилився до його стопах, що робилося [їм] рідко. ... »117 Ця розповідь слово в слово можна знайти у главі 71« Угорської хроніки »Яноша Туроці 118.

Я не випадково привів настільки великий уривок з джерела, який може здатися не відносяться до теми. Між тим, з цього уривка можна зробити наступні висновки: 1) автор цієї глави «Діянь угорців» або його інформатор був безпосереднім учасником описуваних подій, бо зазначений навіть колір матерії, на якій лежали корона і меч, 2) повідомляючи важливі подробиці прийняття Ендре рішення про «випробуванні» брата, оповідач ніде не згадує про королеву, 3) стан здоров'я Ендре хоча і неважливе, але дозволило йому «схилитися до стіп» свого брата, що навряд чи можливо при паралічі. Все це призводить до думки, що оцінка Я. І. Штернбергом ступеня впливу королеви на державні справи, її ролі при чоловікові, як і фізична неміч Ендре I - сильно перебільшені. Оскільки королева Анастасія не тільки в цьому уривку, а й взагалі в угорських та іноземних середньовічних джерелах (крім Яна Длугоша) не згадується, хоча саме правління Ендре I відтворюється за джерелами досить докладно, мені представляється історіографічним міфом точка зору про їх спільне управління королівством, інакше Анастасію слід поставити на один щабель з Гізелла - дружиною Іштвана I Святого, про діяння якої є відомості в джерелах.

Ще далі пішов А. Ю. Карпов, почерпнувшій свої відомості про Ендре I головним чином з повідомлення Штернберга і намалював вже чисто ідилічну картину: «Угорські джерела розповідають про зворушливі стосунки, які встановилися між подружжям: Андрій вважав за краще проводити час у тих замках Угорщини, які подобалися його російської дружині »119.

До речі, Штернберг і Карпов намагаються запевнити читачів, що спираються у своїх роботах лише на матеріали джерел, а Штернберг навіть називає своє джерело - твір Угорського Аноніма 120, проте обидва сильно прикрашають реальну картину взаємовідносин Ендре і Анастасії.

Дійсно, єдиним джерелом, котрі проливають світло на характер повсякденному житті Ярославни в Угорщині, є «Діяння угорців» анонімного «магістра П» (Угорського Аноніма). Написані в самому кінці XII ст. або на межі ХІІ - ХІІІ ст., вони в тому числі викладають народні перекази, пов'язані з виникненням деяких угорських фортець, замків і міст. Ендре I та його дружина згадуються тут в главі 15, яка називається «Про замку Комаром (De Camaro castro)». Тут, зокрема, повідомляється, що «король Ендре виміняв це місце з двох причин: по-перше, воно було зручно королям для полювання, по-друге, в цих місцях любила жити його дружина, оскільки тут вона була ближче до своєї батьківщини, так як вона була дочкою вождя русів і боялася приходу імператора німців, який втручався в Угорщину заради помсти за кров короля Петера ... »121. Таким чином, на підставі даних Аноніма не підтверджується твердження А. Ю. Карпова про те, що Ендре жив у тих замках, які воліла його дружина. Більш того, в якості першої причини, чому Ендре волів Комаром, названо зручність цього місця для королівського полювання, свідчить і проти того, що чоловік Анастасії Ярославни у всі роки свого правління був паралізованим.

А. В. Назаренко стверджує, що Угорська Анонім погано розбирався в географії своєї батьківщини: «Комаром (сучасний словацьке місто Комарно - М.Ю.) перебував на Дунаї, поблизу гирла річки Ваг, тобто помітно ближче до німецького кордону, ніж до російської »122. Проте Я. І. Штернберг, називаючи своїм джерелом твір Угорського Аноніма, має на увазі зовсім не Комаром. Для Анастасії Ярославни «на тракті з Естергома через Токай і Дукельський перевал на Київ, на березі р.. Бодрог неподалік від Токаю, Андрієм була зведена фортеця Кетелпатак (сучасна Шарошпатак). За свідченням "Хроніки" Аноніма, черпати відомості з не дійшли до нас хронік XI ст., Там (курсив мій - М.Ю.) часто жила Анастасія, "яка була дочкою князя Русі, і їй сподобалося це місце як близьке до своєї батьківщини ... »і т.д.

Після цитати з Угорського Аноніма Штернберг додає: «Тут був для неї зведено храм» 124. Мої спроби знайти у джерелах згадки про побудову Ендре храму в Шарошпатак для Анастасії Ярославни поки не увінчалися успіхом, оскільки Штернберг в даному випадку користується відомостями, почерпнутими з народних переказів, слідуючи за Іштваном Лазаром, що написав історію фортеці Кіалт Патак.

Книга І. Лазара вийшла в науково-популярної серії «Magyarorszag felfedezé-se» («Відкриття Угорщині»), тому в ній майже немає посилань на джерела. Тут автор вміло обігрує співзвуччя Кетелпатак - Кіалтпатак, щоб зв'язати з історією Шарошпатак події, насправді пов'язані з історії Комарома, якщо спиратися на свідчення Угорського Аноніма. Народні перекази пов'язували заснування фортеці і храму в Кіалтпатаке з якоюсь королевою, якій потрібно було безпечне місце для проживання.

Крім мотиву страху дружини Ендре I перед німецьким вторгненням, Лазар також уміло обігрує та другий мотив будівлі саме тут фортеці для Анастасії Ярославни, який посилає анонімом: бажання бути ближче до Русі (Лазар називає це «дитячої прихильністю дочки до батька» 125). При цьому виявляється, що древній Кіалтпатак мав велике торгове значення: «Він був ключовим пунктом головного шляху, що вів до Києва. Цей шлях ми приймаємо до уваги як головну торгівельну артерію, це митне місце - як контролюючу силу. Це мало чимале значення для королеви, адже торгове місце і митний пункт одночасно означали наявність феодальних привілеїв їх власнику, можливість організації торгу і матеріальну основу. З цієї ж причини - через цього шляху - тутешня торгівля могла бути для Анастасії дуже заспокійливої ​​»126. Далі І. Лазар звертає увагу на те, що правління Ендре I було часом феодальної анархії, воєн з німцями і т.п., а знаходження Кіалтпатака на шляху до Києва і неминуче перебування тут російських купців давали королеві можливість не забувати батьківщину. Що ж стосується храму, то на підставі більш пізніх даних можна зробити висновок, що кам'яні монастирі в Кіалтпатаке і його околицях були засновані значно раніше XII ст. - Часу, яким датуються їх грамоти 127.

Визнаючи науково-популярний характер книги І. Лазара, все ж таки не хотілося б віддавати абсолютну перевагу Угорському Аноніму перед народною пам'яттю, тим більше, що, як зазначив А. В. Назаренко, інформація Аноніма, твір якого написано в жанрі історичного роману, може бути помилковою, але не стільки в плані географії, скільки в приписуванні Комаром подій, пов'язаних з перебували в комітаті Бодрог Кіалтпатаком. Можливо, за часів Аноніма (рубіж ХІІ - ХІІІ ст.) Комаром (Кетелпатак) і Кіалтпатак сперечалися з приводу того, де знаходилася «фортеця королеви», а Анонім віддав перевагу точку зору однієї зі сторін, не обов'язково вірну.

До речі, торгові контакти між Руссю та Угорщиною в середині XI ст. дійсно були досить інтенсивними. Про це свідчить хоча б той факт, що через Угорщину єврейські купці вели жваву торгівлю з Русі з Регенсбургом. Якраз ок. 1050 вони побудували в Естергомі свою синагогу, визнавши це місто, який був однією з середньовічних угорських столиць, центром своєї російсько-німецької торгівлі 128.

Іншим улюбленим сюжетом істориків, які зачіпають у своїх роботах події, пов'язані з перебуванням Анастасії в Угорщині, є народження у них синів. При цьому насамперед звертається увага на імена, які вони отримали, і, так само, як у випадку з ім'ям Андрія (Ендре), дослідники намагаються знайти тут прихований глибокий зміст, йдучи часом в розлогі роз'яснення цього сенсу.

Я. І. Штернберг взагалі випереджає свій аналіз імен спадкоємців угорського престолу описом міжнародної обстановки того часу, пов'язуючи воєдино військові і дипломатичні перемоги Ендре I з вибором імен для його синів. Мова тут йде про відображення агресії Генріха III: «Положення Угорщини полегшувалося тією обставиною, що Франція, домагаючись відторгнення Лотарингії від імперії, теж підтримувала ворогів останньої. Існує припущення, що французький король Генріх I саме під впливом успіхів повстання 1046 в Угорщині і повалення там васала Генріха III висунув претензії на Лотарингію 129.

В інтересах Угорщини було координувати свої дії з Францією. Ось чому угорська королівська пара сприяла одруження 49-річного вдівця Генріха I з молодшою ​​сестрою Анастасії Анною, яка стала королевою Франції. А перемога над військом Генріха III зміцнила авторитет угорської королівської пари. Цьому сприяло і те, що у 1052 і 1053 рр.. у них народилося двоє синів, які могли стати спадкоємцями престолу. Щоб дати відсіч домаганням на трон з боку молодшого брата короля, синів нарекли рідкісними для католицької Європи царськими біблійними іменами Шаламон (Соломон) і Давид (Давид). У "Слові про закон і благодать", що датується 1040-ми роками і написаному ківський священиком великокнязівської придворної церкви Іларіоном, автор порівнює діда угорської королеви Володимира I з переможним Давидом, а батька королеви Ярослава Мудрого з мудрим Соломоном »130.

Великої цитати з повідомлення Я. І. Штернберга показує: історик знову намагається робити далекосяжні висновки з імен синів Ендре I та Анастасії, сам факт народження яких сприяв помітному зміцненню міжнародного авторитету Угорського королівства. Безумовно, подібний факт був відрадним для будь-якого правлячого будинку в середні століття і ранній новий час, проте незрозуміло, яким чином імена спадкоємців могли дати відсіч домаганням Бели на престол? У кращому випадку вони натякали на славних предків Шаламона і Давида по материнській лінії.

Угорські історики у питанні про причини наділення синів Ендре і Анастасії біблійними іменами дотримуються точки зору Єні Сюча, який звернув увагу на твір, приписуване Іштвану I Святому, т.зв. «Повчання» (Institutiones morum). Цей твір було написано між 1018 і 1031 рр.. 131 за прикладом королівських зерцало, створених правителями більш західних середньовічних держав. На думку Сюча, на вибір імен синів Ендре I вплинуло його знайомство з «Повчання» Іштвана I, оскільки образи біблійних царів Давида і Соломона активно подаються у цьому творі в якості найважливіших позитивних прикладів для Арпадів, які будуть в подальшому займати трон 132.

Таким чином, гіпотези Є. Сюча і Я. І. Штернберга мають спільні точки дотику (використання біблійних персонажів з метою возвеличення майбутніх правителів країни), але розходяться у визначенні конкретного джерела, натрапивши Ендре і Анастасію на думку про наділення своїх синів подібними іменами. Зрозуміло, ми вже не зможемо знайти достовірну відповідь на це питання, але мені хотілося б звернути увагу на те, що в роки правління Ендре I засновник Угорського королівства ще не був канонізований. Крім того, сам Ендре, який провів багато років на чужині з волі Іштвана I, який наказав осліпити і оглушити його батька, навряд чи відчував почуття преклоніння перед двоюрідним дядьком, щоб слідувати його «Повчання». Невипадково, труну з тілом Іштвана Святого аж до часу його канонізації у 1083 р. перебував під підлогою головного храму Секешфехервара, причому сліди цього поховання були знищені, оскільки місцеві каноніки побоювалися актів помсти з боку прийшли до влади через 8 років після смерті першого угорського короля синів Вазула 133.

Хотілося б також виділити ще одне залишене без уваги усіма вітчизняними дослідниками свідоцтво джерел, яке знову ж таки не вписується в ідилічну картину щасливого подружжя Ендре I та Анастасії, створювану Я. І. Штернбергом і А. Ю. Карповим. Багато середньовічних історичні твори «смакують» одну інтимну деталь з життя Ендре I. Після повідомлення, що російська дружина народила йому Шаламона і Давида, у них йде фраза: «А від наложниці, яка в нього була з села Морот (Moroth), він породив Георгія» 134. Думаю, що ця інформація не потребує коментаря.

Відсутність фактичних згадок в джерелах про допомогу Анастасії чоловікові в управлінні державою аж ніяк не означає, що дочка Ярослава Мудрого не відігравала ніякої ролі в суспільному житті Угорщини середини XI ст. Пам'ять про неї збереглася в кількох монастирях, заснованих королевою на своїй другій батьківщині. Перш ніж перейти до аналізу дійшли до нас свідчень про ці монастирях, хотілося б дати загальну характеристику релігійної ситуації в Угорщині при Ендре I (1046 - 1060 рр..).

Як говорилося вище, прихід до влади синів Вазула почасти стався на гребені потужного язичницького повстання під керівництвом «чарівника» Вати. Не мав до коронації достатньої опори в країні Ендре I змушений був санкціонувати масові страти християнського духовенства повсталими. Що стосується Левент, то, навіть якщо він був хрещений при народженні (про що також йшлося вище), то закінчив він свої дні зовсім не по-християнськи. Ось як описують ситуацію в країні після коронації Ендре I в Секешфехерварі в 1047 р. «Діяння угорців» ХI ст., Відновлювані по «Композиції угорських хронік» (голова 86): «... Він (Ендре I - М.Ю.) наказав усім своїм одноплемінникам під загрозою смертного вироку, щоб, залишивши язичництво, раніше їм дозволене, вони повернулися до щирої віри Христової і в усьому жили згідно з тим законом, якому їх навчив король Стефан Святий. Левент же помер у ті дні. Якби він жив довше і одержав владу в королівстві, то без сумніву він спокусив би всю Угорщину язичництвом і ідолопоклонством. Так як Левент не жив, як католик, то його поховали біля села Токсун (угор. Taksony - Такшоня) за Дунаєм, де лежить, як кажуть, Токсун (Такшоня), його дід, за язичницьким звичаєм »135.

Вище вже йшлося про те, що одним з прізвиськ Ендре I було «Католицький». Якраз на час його правління припадає Велика схизма західної та східної церков (1054 р.), що, мабуть, спонукало укладача «Дій» XI ст. наголосити: за Ендре I Угорщина в церковному відношенні залишилася вірна Риму, однак загальновідомо, що схизма не зробила відразу православних і католиків найлютішими ворогами. Що ж стосується Угорщини, то міцні позиції язичництва в цій країні, які зберігалися на всьому протязі періоду правління Ендре I (що яскраво продемонструвало нове потужне повстання під керівництвом Яноша, сина Вати, що спалахнуло після смерті Ендре I в 1061 р.), вимагали серйозної місіонерської допомоги угорському духовенству, більша частина якого була винищена в 1046 - 1047 рр..

«Відносна стабільність положення в Угорщині дозволила королівському двору приступити до широкого будівництва, в тому числі монастирів. В Угорщині з'явилися французькі, грецькі та російські ченці. Для православних неподалік від літньої королівської резиденції поблизу Вишеграду (на північ від Будапешта) був заснований монастир св. Андрія. Навпроти нього, на підвищеному березі Дунаю, збереглися сліди скиту за зразком Києво-Печерського монастиря. Там жили російські ченці, які прибули в країну разом із королевою »136.

Найвідомішим монастирем, заснованим прийшли до Угорщини разом з Анастасією православними ченцями, стало абатство св. Аніана, що виникло на березі озера Балатон, на півострові, що носить слов'янське за походженням назва Тихань. Якщо бути точним, то тут виник не один, а два монастирі - французький бенедиктинський і православний російський. Домінували тут, безумовно, домініканці, що підтверджується насамперед вибором святого, якому був присвячений монастир. «Їх обитель була названа ім'ям найбільш шанованого при французькому королівському дворі св. Аніана 137, що мало продемонструвати політичну близькість Угорщини і Франції, скріплену родинними зв'язками двох сестер-королев »138.

Підстава монастирів в Тіхані знайшло відображення в «Діяннях угорців» ХI ст., Звідки звістка потрапило в голову 88 «Композиції угорських хронік». Без зазначення дати тут, зокрема, написано: «В цей час король Андрій біля озера Балатон заснував монастир на честь святого Аніана в місці, яке називається Тихань (Tyhon)» 139. Ця інформація слово в слово повторена в главі 69 «Угорської хроніки» Яноша Туроці 140.

До нас дійшла установча грамота Тіханьского абатства, датована 1055 р., точніше - дві грамоти: одна справжня, інша - більш пізній фальсифікат 141. Ці грамоти з кінця ХІХ ст. стали об'єктом численних досліджень не тільки істориків, а й лінгвістів, оскільки в справжній грамоті збереглося кілька десятків слів древневенгерского мови 142.

Як виявляється з преамбули справжньої установчої грамоти, обитель була заснована «на спасіння душі короля, його дружини, їхніх синів і дочок, а також живе та померлої рідні» 143. На думку Я. І. Штернберга, «останні слова стосувалися і до померлого в 1054 р. вів кн. Ярославу »144.

Останнім піддав установчий документ Тіханьского абатства грунтовному і всебічному вивченню Міклош Ком'яти 145. При цьому були не тільки вивчені форма і зміст документа, а й залучені результати археологічних досліджень та вироблено просвічування грамоти кварцовою лампою. Ком'яти спробував відповісти на питання: «Чому установча грамота Тіханьского абатства була складена лише через 9 років після появи Анастасії Ярославни, хоча ніхто з учених не заперечує той факт, що російські священики і ченці прийшли на угорську землю разом з королевою у 1046 р.?»

Основні висновки дослідника зводяться до наступного: король «заснував два монастирі для прибулих у супроводі його дружини попів і ченців ордена св. Василя. Одним з монастирів був тіханьскій. Завдяки встановленню французько-угорських відносин, що зміцнюються для захисту від небезпеки нападів німців, Андрій I поселив на півострові Тихань також і клюнійцев (бенедиктинців з Готелю Клюні). Внаслідок цього підстава монастиря затягувалося, і тому оформлення установчої грамоти відбулося в декількох фазах.

Клюнійскіх рух ассимилировало також і візантійські елементи: в Італії і у Франції дружно жили один біля одного бенедиктинці і втекли зі сходу члени ордену св. Василя. Так жили вони в ХIII столітті в Угорщині, в тому числі і в тіханьском монастирі, церква якого була освячена ім'ям почитавшейся як у Візантії, так і в Клюні Діви Марії та іменем покровителя міста Орлеан св. Аніана. Згаданий у датованій 1055 роком установчої грамоті грецьким ім'ям "petra" і що знаходився поблизу абатства селище самітників (народна назва якого "Oroszko" ("російський камінь") зберігалася в народних переказах протягом століть), а також і примітивний латинська мова збереглася в документі зведення маєтків свідчить про відносини зі сходом, а перелік імен свідків і витончений латинський стиль трафаретних пасажів документа зберігають пам'ять західних, а саме французьких зв'язків.

Отже, всі ті властивості документа, в яких більш пізня література дипломатики бачила докази, що відкидають сучасність і автентичність даного документа, на думку автора, пояснюється затягуванням заснування монастиря. Автор стверджує, що що оформлення установчої грамоти відбулося в чотирьох фазах і закінчилося близько 1055.

Отже, тіханьская установча грамота, що виникла на рубежі Сходу і Заходу, в невідомому досі пункті зустрічі Візантії і Клюні, поза сумнівом є одним з найдавніших, сучасних та автентичних писемних пам'яток історії угорського народу і угорської мови »146.

На думку Ком'яти, перша фаза складання Тіханьского абатства охоплює перші чотири роки правління Ендре I (1046 - 1050). У ці роки була зроблена перша запис («conscriptio»). Наступні дві фази відображені у вставках, внесених у текст документа в 1055 р.: лист з перерахуванням свідків і додаток. Четверта ж фаза оформлення установчого документа Тіханьского абатства датується часом близько 1090 р., тобто вже часом правління Ласло I Святого 147.

Що стосується останньої фази, то вона визначена Ком'яти на підставі нібито мав місце дарування землі однієї з церков, які перебували в Тіхані. Мова в даному випадку йде про сфальсифікованою грамоті, в якій стверджується: «Король Стефан підтверджує дарування, зроблене знатним чоловіком Хурозом (Huroz) капелі Святого Миколая в Тіхані» 148. Як встановлено дослідниками, що стоїть на цьому документі дата «25 серпня 1092» - фальшива. Насправді грамота була сфабрикована в 1324 р. 149

Характерно, що підставою для претензій роду Хуроза в ХIV ст. на те, що їх предки зробили дарування капелі св. Миколи, було співзвуччя їх прізвища з етнонімом «орос» («російська»), що входять в топонім Oroszkő («Російський камінь»). Сам по собі цей факт свідчить: до початку ХIV ст. російських ченців вже не було в Тіхані, а пам'ять про них почала поступово змінюватися забуттям. Однією з причин такого швидкого згасання пам'яті про російських ченців-подвижників, які проповідували в країні, де ще не встигла зміцнитися християнська віра, є відсутність згадок про них у тексті установчої грамоти. «Російському каменю» тут присвячена лише одна фраза: «Є на тому ж озері місце, яке називається Петра, що тягнеться з іншими там же» 150.

У фальшивої грамоті, нібито даної роду Хуроз Ласло I в 1092 р., згадуються «чернечі келії у місці Хурозку» 151. Я. І. Штернберг, цитуючи Л. Ердей 152, стверджує, що «тут же зберігся" Російський колодязь "» 153. Він також пише, що «в північно-східній частині півострова Тихань був скит з печерними келіями, який безпосередньо підпорядковувався заснованому в 1051 р. Києво-Печерському монастирю» 154. Незважаючи на офіційне забуття пам'яті про перебування в Тіхані російського монастиря, певну роль в якому зіграли фальшиві грамоти роду Хуроз, печери, залишені російськими ченцями, ще довго були природною пам'яттю про їхнє помешкання по сусідству з продовжували активну діяльність бенедиктинським монастирем. Французький мандрівник Філіп Клювер (1580 - 1623) бачив їх і записав ок. 1600 «Ще цілі їх келії, кімнати, кухня, капела» 155.

Спільне дружне проживання в Тіхані ченців, які представляли західну і східну гілки християнства, зайвий раз підтверджує, що Велика схизма була наслідком не стільки розбіжностей в догматики і обрядах між православними і католиками, скільки нетерпимості до інакомислячих, характерною для константинопольського патріарха Михайла Кірулларія. До речі, саме тут, в Тіханьской обителі, Ендре I був похований у 1060 р. 156

Крім Тіханьского абатства дружині Ендре I також приписується заснування монастиря в Тормове (комітат Біхар) і ще одного монастиря у Вишеграді 157. При цьому прийнято посилатися на звістку «Житія св. єпископа Геллерта »широкої редакції, яка називається« Про Святого Герард, єпископа марошварском і мученика королівства Угорщини »(Legenda Sancti Gerhardi episcopi: II. De Sancto Gerhardo episcopo Morosenensi et martyre regni Ungarie) 158. Час складання тексту широкої редакції визначається дослідниками від бл. 1110 до бл. 1340 159 Тут в кінці глави 15 можна прочитати про Ендре I: «Бо цей король, християнин великого благочестя, заснував два монастирі, Тіханьскій і поряд з Вишеград» 160.

Видатний угорський візантініст Д. Моравчик пише з цього приводу у своїй роботі «Роль візантійської церкви в середньовічній Угорщині» 161: «На численні підставах допускаємо, що обидва цих монастиря були базілітскімі. Самі останні наукові дослідження роблять високовірогідний припущення про те, що місце, де розташована Тихань, раніше було місцем проживання безсумнівно грецьких пустельників і що заснований монастир був заради їх користі 162. Папа Гонорій III в листі від 1221 повідомляє, що у Вишеградському монастирі живуть в старості грецькі ченці 163, також очевидно, що заснований Ендре I монастир розуміється як зразкова форма організації базілітскіх ченців. Оскільки Анастасія, дружина Ендре I, провела деякий час до вступу в шлюб на російській землі ... ми не можемо не висунути теорію, що разом з грецькими ченцями в Вишеградському монастирі жили і слов'янські ченці і що коли ченці Сазавского монастиря в Богемії бігли в 1055 р. в Угорщину, вони знайшли притулок у монастирі Вишеград »164.

Таким чином, упорядник цитованого джерела і слідом за ним Д. Моравчик підтверджуючого лише підстава Ендре I монастирів в Тіхані і околицях Вишеград, а також те, що чеські ченці переховувалися у другому монастирі. Звідки ж тоді взялися твердження про заснування зятем Ярослава Мудрого «для Анастасії» ще і монастирі в Шарошпатак і Тормове?

Відповісти на це питання вкрай важко, не знаючи, на які джерела спирались угорські автори, яких цитують Я. І. Штернберг, В. П. Шушаріна і їх послідовники. Оскільки як місцезнаходження Тормовского монастиря вказується комітат Біхар, я спробував знайти відомості про цей монастир у фундаментальній праці Д. Дьерффі «Історична географія Угорщини часу Арпадів» 165, де дана історія угорських комітатів (розглядаються в алфавітному порядку) до початку ХIV ст. з описом усіх населених пунктів, в тому числі монастирів. Мої пошуки Тормовского монастиря чи хоча б якого-небудь топоніма, близького до Тормову, поки не увінчалися успіхом. Можливо, ця назва слов'янське (так його називали чеські ченці), а в книзі Дьерффі наведено лише його угорський варіант.

Час перебування Анастасії Ярославни в Угорщині оцінюється сучасними угорськими істориками культури як епоха помітного зростання візантійського культурного впливу. Це проявилося не тільки у створенні сприятливих умов для діяльності базілітов, але і в поширенні культу найбільш шанованих візантійських святих, на що звернув увагу Деже Дюммерт, що відзначила у своїй книзі «Слідами Арпадів», що на руїнах міста Сірмія, «де колись була базиліка ангела-хранителя дружини Ендре, мучениці Анастасії, був побудований храм в пам'ять Димитрія - великомученика грецької церкви »166.

Крім ченців, разом з дочкою Ярослава Мудрого в Угорщині могли з'явитися і представники російської знаті. У ХVIII ст. збирач і видавець угорських середньовічних джерел Дьордь Прай висунув гіпотезу про те, що одним з таких людей був якийсь герцог Дамаслав (dux Damazlaus / Damaslaus) 167, згадки про яку збереглися в ряді грамот епохи Арпадів. Цю гіпотезу виклав М. М. Карамзін у своїй «Історії держави Російської»: «Прай вважає цього Дамаслава Росіянин, який приїхав до Угорщини з ... Анастасія »168.

Остання наукове видання грамот, в яких згадується Дамаслав, було здійснено в Угорщині в 1992 р. 169. При цьому, ні в одному коментарі до них немає навіть натяку на те, що герцог Дамаслав відбувався з Русі, хоча його латинський титул (dux) цілком міг відповідати слов'янському «князь».

Час Бели I

Вищеописана «перевірка на відсутність прагнення до королівської корони», влаштована Ендре I братові Белі, мала найсумніші наслідки як для самого короля, так і для коронного їм сина Шаламона. Запідозривши брата у віроломстві, Бела разом з родиною втік у Польщу до родичів дружини, звідки пішов у 1060 р. війною на Ендре I. Про ці події розповідають «Діяння» ХI ст., Інформація яких відображена в главі 93 «Композиції угорських хронік» 170 і повторена дослівно в главі 71 «Угорської хроніки» Яноша Туроці 171. Джерелом цієї інформації є «Прагеста», перероблена наприкінці XI ст. 172

Війна між Ендре I та Білої виявилася воістину братовбивчої, оскільки закінчилася смертю першого і сходженням на престол Бели I. При цьому Шаламон був відправлений батьком у Німеччину за допомогою, як тільки прийшла звістка про виступ Бели в похід 173. Туди ж відправилася і його мати, але вже після того, як наведені Шаламоном німецькі загони були розгромлені Білої і прийшли з ним поляками. Великі Алтайхскіе аннали повідомляють з цього приводу під 1060: «Але королева з сином і невісткою і з кращими своїми родами разом з нашими віддалилася в Баварію» 174.

Дещо іншу версію викладає Адам Бременський. У його «Хроніці архієпископів гамбурзької церкви» під 1061 міститься наступне звістка: «Андрій, король угрів, бачачи, що Бела, якийсь його родич, пристрасно бажає влади і що угорці поступово відходять від нього до того, жінку свою та сина Соломона, яким імператор свою дочку, маленькому маленьку, просватал, з багатьма військами відправив до короля Генріха, просячи, щоб він і йому надав допомогу відправленим військом, і його родичів зберіг, поки він не поверне світу спокій »175.

За справедливим зауваженням А. В. Назаренко, яке він помістив після аналізу повідомлення Угорського Аноніма про страх Анастасії перед німецьким вторгненням, «коли до кінця правління Андрія політичні декорації встигли зазнати ще одну радикальну зміну і Андрій був повалений братом Білій I (1060 - 1063 рр. .), Анастасія з сином Шаламоном, одруженим на сестрі німецького короля Генріха IV (1056 - 1106 рр..), знайшла притулок саме в Німеччині »176.

Цей факт заслуговує уваги, оскільки одним з варіантів безпечного притулку для Анастасії було повернення на батьківщину. Однак, є явним, що: по-перше, прихід Бели з Польщі означав, перш за все, захоплення ним Верхньої Угорщини (сучасна Словаччина) і прилеглих до неї з півдня комітатів, через яку проходила дорога на Русь, а по-друге, навряд Чи є у Ендре I після смерті тестя в 1054 р. склалися тісні зв'язки з Ярославичами, зайнятими в той час проблемами стримування торків і половців на своїх південних кордонах. До того ж, Ізяслав Ярославович був пов'язаний династичним шлюбом з польськими князями.

Свого часу В. Т. Пашуто намагався знайти гіпотетичні сліди контактів Анастасії Ярославни з представниками батьківщини, стверджуючи, що саме в той час, коли вдовуюча угорська королева ховалася в Німеччині, німецькі посли відвідували її брата Ізяслава в Києві 177. Пашуто в даному випадку підтримував точку зору Т. Едігера, датованого це посольство 1061 178. Джерелом для гіпотези Едігера послужило повідомлення про направлений самим Генріхом IV посольстві до «королю Русі», поміщене в написаному наприкінці XI ст. і не має точного датування творі Бруно «Книга про саксонської війні» 179.

Однак, О. В. Назаренко вважає, що Пашуто тут «роздвоює» одне і те ж подія, оскільки на іншій сторінці книги «Зовнішня політика Древньої Русі» це посольство датована 1068 При цьому, Пашуто вбачає «в ньому" прагнення Ізяслава використовувати підтримку Польщі і Німеччини "у своїй боротьбі проти братів після розпаду союзу трьох Ярославичів» 180. Загальний висновок А. В. Назаренко щодо гіпотетичного посольства, відправленого Ізяславом до двору Генріха IV досить категорично: «Ні те, ні інше припущення дослідника не представляється можливим. Опис Бруно ніяк не підходить до часу бл. 1060: народився в кінці 1050 Генріху було тоді всього десять років; відносити ж зближення між Генріхом і Ізяславом до періоду другого князювання Ізяслава в Києві (1069 - 1073 рр..) Означало б без належних підстав проектувати на більш ранній період специфічну ситуацію 1074 - 1076 рр.. - Ніяких даних про такі контакти в 1068 р. немає, та й навряд чи в них була необхідність зважаючи зовсім безхмарних відносин у той час між Ізяславом і польським князем Болеславом II »181.

У нас немає ніяких достовірних звісток і про будь-які контакти між Руссю і угорським двором при Беле I, тому доводиться (з крайньою обережністю) звертатися до праці В. М. Татіщева «Історія Російська». Тут вже в першій редакції другій частині в коментарі 238, що належить до опису подій, що відбулися після розгрому угорського короля Кальмана під Перемишлем (1099 р.), написано: «В угорській гистории Діліх 1062-м і 1095-м:" Лісла король ходив на русів і поляків за те, що вони Хунера допомагали, примусив світу просити "» 182.

Тут звертає на себе увагу явний анахронізм: у 1062 р. Ласло ще не був королем, хоча за своїм віком (він народився бл. 1040 183) цілком міг бути посланий в похід на Русь, про який мовчать всі інші джерела. Іншою проблемою для сучасного дослідника є ідентифікація твори, з якого Татіщев почерпнув розглядається звістка. Мої спроби з'ясувати, хто такий Діліх і яке твір з історії середньовічної Угорщини він написав, поки не увінчалися успіхом. Про це історика замовчують як роботи по угорській хроністіке, так і дослідження проблеми джерел праці В. М. Татіщева, поки ще дуже нечисленні. Судячи з «Розписи алфабетіческой» до першої редакції другої частини «Історії російської», Діліх і слідом за ним Татищев розуміють під «Хунера», яким допомагали поляки і російські дружини, половців 184.

Що стосується російських літописів та праці Татіщева (окрім посилання на Діліха), то ніяких згадок про те, що бл. 1062 мав місце союз Польщі, Русі і половців проти Угорщини, тут немає. Під 6569 (1061) р. тут міститься звістка про перший набіг половців на руські землі, під 6570 (1062) р. немає ніякої конкретної інформації, а під 6571 (1063) як в літописних джерелах, так і у Татіщева половці не згадуються 185.

Можливо, існував союз Бели I з руськими князями, підкріплений династичним шлюбом, який був укладений найпізніше в роки його перебування на королівському престолі. Про це свідчить унікальне звістка, поміщене в «Історії російської» В. М. Татіщева, причому тільки в другій редакції другій її частині під 6573 (1065) р. після повідомлення про отруєння в Тмуторокані Ростислава Володимировича - князя, обділеного долею через ранню смерть його батька, Володимира Ярославовича - первістка Ярослава Мудрого. Після інформації про дату смерті Ростислава (3 лютого) і місце його поховання Татіщев у другій редакції своєї праці додає: «Княгиня ж його, уведав про се, хотіла і з дітьми в Угорці до батька від'їхати, але Ізяслав, великий князь, дітей їй не дав, а самій їхати не заборонив »186.

Ця звістка Татіщева не забезпечені ніяким авторським коментарем, тому ми не можемо нічого сказати про його походження. Навряд чи воно було придумано істориком або авторами зведених праць епохи Московської Русі, оскільки надто незначний його контекст з точки зору політичних інтересів Росії ХVІ - ХVІІІ ст. Звертає на себе увагу частина фрази «в Угорці до батька від'їхати». Судячи з датування Татіщева, на угорському престолі в той час знаходився бездітний Шаламон, тому на роль батька княгині-угорки можуть претендувати тільки вже померлі до того часу Ендре I або Бела I. Швидше за все, вираз «в Угорці до батька від'їхати» носить черговий характер, оскільки для літописця в даному випадку було не принципово, живий насправді батько княгині чи ні. Мені ж видається більш вірогідним, що за Ростислава Володимировича вийшла заміж одна з дочок Бели I, бо сталося це приблизно в кінці 50-х - початку 60-х рр.. (Оскільки вона встигла народити кількох дітей), коли Ізяслав Ярославович вже був пов'язаний династичним шлюбом з польським королівським двором, а його брат Святослав ще не встиг одружитися з німкенею. Батьківство Ендре I у передбачуваної дружини Ростислава Володимировича неможливо навіть гіпотетично, оскільки це дало б занадто близьку ступінь спорідненості між подружжям: вони були двоюрідними братом і сестрою.

Втім, вже Н. М. Карамзін сумнівався у достовірності повідомлення В. Н. Татіщева, коментуючи його так: «Ані слова в літописах, і ми не знаємо, на кому був одружений Ростислав» 187. Тим не менш, М. Вертнер, К. Лоський і слідом за ними В. П. Шушаріна допускали можливість шлюбу Ростислава Володимировича та угорської принцеси 188.

Ми не маємо інформації з джерел, чим конкретно займалася Анастасія під час «тисячедневного» (вислів Д. Дьерффі) правління Бели I. Принаймні, за весь цей час не було зроблено ніяких дій на користь Шаламона. Лише в серпні 1063 «опікуни німецького короля Генріха IV ухвалили в Майнці повернути Шаламона на угорський престол» 189.

Я. І. Штернберг без посилання на джерела та літературу пише, що повалення Бели I з престолу відбулося за сприяння Анастасії 190. Дійсно, в німецьких середньовічних історичних творах збереглися звістки про роль вдови Ендре I в організації німецького походу до Угорщини для відновлення Шаламона на престолі. Найбільш повно про це оповідає твір баварського хроніста Авентіно, справжнє ім'я якого Іоанн Турмайр (1477 - 1534 рр..), Що жив в Абенсберге, звідки він отримав своє латинізоване прізвисько. Цей автор, творчість якого належить вже до періоду пізнього середньовіччя, явно користувався при складанні своєї праці більш ранніми історичними творами, головним чином баварськими.

Одна із глав «Баварських анналів» (Annales Boiorum) Авентіно називається «Вигнанці королева Угорщини з сином і невісткою благають про допомогу імператора, у якого Бела слізно просить про дружбу». Тут показана ситуація, що склалася у відносинах між Німеччиною і Угорщиною в 1063 р.: «Цезар (Генріх IV - М.Ю.), який проводив тоді зиму в Майнці, відбув з серпнем до Регенсбурга. Туди ж прибула вигнана королева Угорщини з сином Шаламоном і невісткою, вона оплакувала свою долю і молила цезаря про допомогу. Той наказав, щоб вона перебралася в східну Баварію і щоб скарбниця оплатила витрати (всім) трьом: сам він Шаламона і сестру Софію 191 відправив до Франції і скликав знати імперії, щоб, згідно з укладеним договором колись, повернути вигнанців, нагадали про клятву тевтонів. Бела також відправив з благаннями послів, марно просили допомоги в тих, кого він перш тримав у полоні, щоб домогтися дружби »192. В останній фразі Авентін згадує ганьбу поразки, якого зазнали німецькі союзники Ендре I від угорсько-польського війська Бели і його синів.

Таким чином, незважаючи на всі спроби Бели I встановити тривалий мир на угорсько-німецькому кордоні, війна між ним і Генріхом IV була вирішена наперед. Як видно з цитованого уривка, свою роль у прийнятті рішення про похід імперського війська до Угорщини зіграли і благання Анастасії, і те, що сестра Генріха IV стала однією з вигнанкою, і зберігалася у «тевтонів» жага помсти за безславну спробу зберегти на престолі Ендре I в 1060 р.

Помітну роль в організації походу армії Генріха IV до Угорщини для відновлення Шаламона на престолі зіграв герцог Оттон Нортхаймскій, який у 1060 - 1071 р. був правителем Баварії 193. У подяку за наполегливість, виявлену Оттоном при дворі Генріха IV для переконання малолітнього імператора в необхідності відновлення Шаламона на угорському престолі, Анастасія Ярославна подарувала Оттона угорську королівську реліквію - «меч Аттіли». За свідченням Ламперта Херсфельдского, вміщеної під 1071 його Анналів, «це був (той) самий меч, яким колись славнозвісний король гунів Аттіла вороже шаленів у вбивствах християн, а також у знищенні галлів. Адже його королева угорців, мати короля Соломона, передала в дар герцогу баварів Оттона, коли за його порадою і наполегливості король повернув її синові батьківський трон »194. Про це також згадує Хроніка Херманна Корнера (помер бл. 1437 р.), монаха Ордена Проповідників м. Любека, також під 1071 р., але в більш короткій формі 195.

Інформація джерел про перехід влади в руки Шаламона суперечлива. У главі 96 «Композиції угорських хронік ...» написано наступне: «А благочестивий король Бела після трьох років правління випробував тілесне ушкодження внаслідок падіння трону в королівському володінні Демеш і невиліковно захворів. За якимось потреб королівства його доставили напівживого до струмочка Каніж, і там він покинув світ ... »196. Цю ж історію відтворив у главі 73 своєї праці і Янош Туроці 197. Джерелом інформації цієї глави є продовження «Дій» ХI ст., Складене при королі Кальманом Книжник (1095 - 1114 / 6 рр..) 198.

Автори «Історичної хронології Угорщині» вважають, що Бела I помер під час руху в бік Мошон - прикордонної фортеці, яка стала першою жертвою німецького вторгнення під гаслом відновлення на престолі законного короля Шаламона. На жаль, автори цього узагальнюючого праці ніде не вказали свої джерела. Більша ж частина письмових звісток про цю війну свідчить про те, що похід почався вже після смерті Бели I, тобто підтверджує версію «Дій» XI ст. про смерть Бели незабаром після падіння з трону без зв'язку з вторгненням армії Генріха IV.

Аннали Августана або Августенскіе (Annales Augustani seu Annales Augus-tenses) повідомляють під 1063: «Після смерті Бели, короля угорців, король-хлопчик Генріх, виступивши з військом в Паннонію, королеву з сином, перш вигнав з королівства, відновив [на престолі] і недовго чинила опір, переможену ту ж саму провінцію підпорядкував своєї влади »199.

Характер інформації хроніста, довели свій твір до 1104 р., а отже, швидше за все, молодшого сучасника описуваних подій, яскраво показує прагнення імператорської влади в Німеччині перетворити Угорщину в «провінцію», керовану німецькими ставлениками. Однак Августан явно перебільшив успіхи Німеччини при зведенні на престол Шаламона.

Боротьба за утвердження Шаламона на престолі

Ситуація, що склалася в країні після смерті Бели I, не була під повним контролем Шаламона (а точніше його матері Анастасії, оскільки новому угорському королю було в той час 11 років) і швидше нагадувала двовладдя. Воно спиралося на підтримку сил ззовні: опорою Шаламона був 13-річний німецький король Генріх IV, а синів Бели I (Гезу, Ласло і Ламперта) традиційно підтримувала Польща.

Ми не маємо прямих свідчень джерел про позицію Русі в той час. «Повість временних літ» оповідає під 1063 виключно про малозначущих внутрішніх подіях, а під 1064 р. - про початок боротьби князів-ізгоїв за Тмутаракань 200. На думку А. В. Назаренко, «тріумвірат» Ярославичів з самого початку був швидше формальним, ніж фактичним союзом трьох братів, і що Ізяслав, Святослав і Всеволод встановлювали матримоніальні зв'язки з представниками ворогуючих політичних угруповань тодішньої Центральної Європи 201.

Порівняння внутрішньополітичної ситуації на Русі і в Угорщині в 60-і рр.. ХI ст. дозволяє зробити висновок про те, що обидві держави були втягнуті в протистояння між Польщею і Німеччиною. Якщо в Угорщині воно виражалося в поділі політичних сил на прихильників потомства Ендре I і Бели I, то на Русі «пропольську партію» очолював Ізяслав Ярославович, а «пронімецький» - його брат Святослав, що одружився пізніше на Оді, дочки Іди з Ельсдорфа. При цьому, «шлюб з Одою скріплював союз Святослава і Генріха IV проти Ізяслава Ярославича і польського князя Болеслава II» 202.

Серйозною проблемою у встановленні історичної канви подій польсько-німецького протиборства 1060-х рр.. є встановлення точних дат багатьох подій. Оскільки в німецьких хроніках, більшість з яких представляли собою аннали з погодним викладом матеріалу, немає згадок про внутрішньополітичну боротьбу в Угорщині, а угорські історичні твори анналів не були, дослідникам доводиться висувати безліч гіпотез, обчислюючи передбачувані дати за непрямими даними.

Смерть Бели I формально означала перемогу в Угорщині «пронімецької партії». Продовження «Дій» XI ст. (Їхня інформація відображена в главі 97 «Композиції угорських хронік») підкреслюють залежність Шаламона від свого шурина: «Імператор ... з благородним (знатним) римським військом ... повернув Шаламона до Угорщини ... Отже, король Шаламон без праці увійшов до Угорщини, позбавлену короля, і спокійно прибув в місто Секешфехервар, де з великими почестями був прийнятий усім кліром і народом всій Угорщині. Імператор звернувся до всього зібрання мадярів з промовою на захист свого зятя короля Шаламона ... Він домігся того, щоб король Шаламон сидів на батьківському троні, коронований зі славою з дозволу і схвалення всій Угорщині. Сам же імператор, щедру винагороду королем Шаламоном багатими скарбами Угорщини, благополучно повернувся до себе. Як тільки пішов імператор, Геза негайно прибув до Угорщини »203.

Як старший із синів Бели I, герцог Геза очолював «пропольську партію». До того ж, він був старший Шаламона за віком. Таким чином, після відходу німців Анастасія та Шаламон не могли відчувати себе повними господарями країни, про що красномовно свідчать «Діяння» XI ст. (Див. главу 97 «Композиції угорських хронік»): «Король же Шаламон, ще не досвідчений в управлінні і не утвердився в країні, боячись нападу на нього Гези з польським військом, на короткий час пішов зі своїми і перебував у безпеці в неприступному замку Мошон. Єпископи та інші церковні мужі наполегливо прагнули встановити між ними мир, особливо ж єпископ Дезидерій чарівними радами і солодкими своїми промовами пом'якшив дух королевича Гези, щоб він Шаламона, хоча і молодшому, поступився з світом королівство, а сам тримав спокійно герцогство, яким колись володів його батько. Приборкавши гнів, Геза корився його здоровим радам. У свято святих мучеників Фабіана і Себастьяна король Шаламон і королевич Геза перед Угорщиною в Дьєрі уклали мир »204. Вказівки дня пам'яті святих дає дослідникам можливість точно датувати час укладення Дьерского договору 20 січня 1064

Польський хроніст кінця ХV - початку ХVI ст. Мацей Меховський призводить іншу версію замирення Шаламона з братами, згідно якій головну роль у цьому процесі зіграв польський король Болеслав II Сміливий (або Щедрий). У главі 18 частини II своєї праці він пише про події 1063 - 1064 рр..: «Король Болеслав вирушає до Перемишля (Przemisl) і бере фортецю в облогу: все літо намагається взяти його штурмом, поки через брак води та посилення в місті епідемії не почалися мирні переговори, щоб дати [обложеним] можливість піти з фортеці залишилися неушкодженими [людям] і коням і здати фортецю Болеславу. В очікуванні цього він провів зиму. І прийшли до нього, затримався там, герцоги Геза, Ласло і Ламберт, сини Бели, короля Угорщини, після того як він помер в королівському володінні Денеш, впавши з трону або від руйнування будівлі. Після його смерті, на початку наступної весни, Генріх, імператор римлян, ведучи з собою Шаламона, свого зятя, вступивши до Угорщини, наказав знову коронувати Шаламона королем Угорщини, перед силою якого герцоги Геза, Ласло і Ламперт, бачачи, що ними втрачено покору угорців , бігли до свого близького родича Болеславу, благаючи про повернення та відновлення їх [у влади] в Угорщині, у зв'язку з чим вони бігли, охоплені страхом. Болеслав же, закінчивши війну з рутенами (русами - М.Ю.) з кращими загонами свого війська привів названих герцогів з-під Перемишля до Угорщини. І коли він влаштував привал біля Буди, король Шаламон, бачачи, що він покинуть угорцями (бо вони вже висловлювали неприйняття влади Шаламона), біг у фортецю Мошон, найбезпечнішу як природного захистом, так і будовою. Ієрархи (pontifices) ж Угорщини, турботою яких була батьківщина, склали угоду між ними таким чином, що король Шаламон, хоча і молодший за віком, [але] увінчаний королівською короною, володів би двома частинами королівства, Геза ж Ласло і Ламперт мали б герцогський гідність і третю частину королівства. Король Болеслав, збагатився з казни обох сторін, пішов на Русь, проте весь літній час він витратив на створення такого світу в Угорщині »205.

Як видно з цитованого уривка, інформація Меховський багато в чому підтверджує известия середньовічних історичних творів королівства Угорщини, або польський хроніст використовував їх як свого джерела. Але, на відміну від угорських хроністів, Меховський свідчить не про очікуване нападі поляків, а про конкретний поході Болеслава II для відновлення прав дітей Бели I, представляючи польського короля одним з головних миротворців. Характерно, що в польських хроніках ХI - ХIII ст. відсутні згадки про облогу і взяття Перемишля Болеславом II взимку 1063 - 1064 р. Можливо, Меховський відбив тут известия т.зв. Перемишльської літопису, який спробував реконструювати на підставі порівняння звісток Повісті временних літ, Новгородської I літописі молодшого ізводу та повідомлень Яна Длугоша український історик Е. Перфецький 206.

У початковому російською літописанні відсутні будь-які дані про вторгнення поляків на Волинські землі, де розташовувався Перемишль. Щоправда, під 6572 (1064) р. Лаврентіївський літопис містить звістку: «Б ‡ пані Ростіслав' Тмуторокані, сьшь Володимерь, онук Ярославль» 207. Іпатіївський літопис додає до цієї фрази, що «з нім 'б ‡ пані Пор ‡ й і Вишата, сьшь Остромира воєводи Новгородьского. І прішед' вигніть Гол ‡ ба ізь Тмуторокана, сам з ‡ де в нього м ‡ сто »208

Навколо цієї звістки давно точаться суперечки істориків зважаючи неясності питання, звідки втік Ростислав. Никонівський літопис і Тверської збірка уточнюють цю звістку додаванням «із' Новагорода» 209. У той же час, В. Н. Татищев пише про сина Володимира Ярославича перед його втечею на південь: «Ростиславу ж постеж (тобто на початку 1060-х рр.. - М.Ю.) віддано Володимир зі всієї Червоної Руссю, яких рід досить знатний »210. На цій підставі С. М. Соловйов і М. С. Грушевський вважали, що Ростислав втік з Волині або з Червенських міст 211. Обидві ці гіпотези уразливі. Додавання «з Новгорода» може пояснюватися тим, що Ростислав був сином новгородського князя Володимира Ярославича і літописець припустив: тут мав місце перехід новгородського княжого столу у спадок, а значна частина інформації Татіщева викликає проблему її походження.

Співвіднесення ж літописних даних з інформацією Меховський, беручи до уваги її унікальність, дозволяє зробити дуже обережне припущення про те, що причиною втечі Ростислава Володимировича в Тмутаракань цілком могла стати здача Болеславу Сміливому Перемишля, за якою послідувала тимчасова окупація поляками землі, де розташовувалися Червенські міста. Збіг літописної хронології з датою Меховський при описі ними абсолютно різних подій, одне з яких могло бути причиною іншого, дає нам підставу для такого припущення. При цьому видно, що звістка ПВЛ не перетинається з розповіддю Меховський, а лише стикається з ним по даті, що дає нам гіпотетичну причинно-наслідковий зв'язок.

Незважаючи на те, що інформація Меховський видається цілком правдоподібною, ми не можемо назвати її джерело. У польських історичних творах домонгольського часу розповідь про війну Болеслава II з Руссю в 1063 - 1064 рр.. відсутня 212.

До речі, відгомін подій, описаних у Меховський і в початковому російською літописанні, можна знайти в німецькому джерелі - вже згадуваної «Хроніці баварів» Авентіно. Тут при описі походу Генріха IV до Угорщини повідомляється, що якийсь російський князьок (regulus), «позбавлений братом влади, ... благав цезаря про допомогу, просив повернути йому владу (князівство, regnum). Коли ж цезар обіцяв відновити його при владі і виступити за межі Угорщини, готувався повернути Роксолана до Сарматії, ієрархи, знати, рядові воїни (gregarii), а також воїни (milites), підкуплені уграми сріблом та подарунками, ... відмовилися йти за межі [Угорщини ] »213.

Як видно з наведеної цитати, баварський хроніст явно не був свідком невдалого походу Генріха IV на Русь і взагалі передає інформацію «з третіх рук». Тим не менш, це хоча б опосередковано підтверджує, що російські князі в 60-і рр.. XI ст. могли орієнтуватися на Німеччину у пошуках союзників в умовах разгоравшиеся міжусобиць. Видається дивною позиція «угрів», які витратили значні багатства на підкуп німецького війська. І вже зовсім не представляється можливим навіть припустити, хто з тодішніх російських «князьків» міг просити про допомогу Генріха IV.

Повертаюся до подій протистояння Шаламона і дітей Бели I. Безсумнівно, врегулювання конфлікту методом умовлянь не могло бути довготривалим. Вже менш ніж через три місяці відбулися події, що випробували на міцність договір між двоюрідними братами. З Дьйор Шаламон і Геза «разом з двором у повному складі відсвяткували в Печі свято Воскресіння Господа (11 квітня - М.Ю. 214). Там король Шаламон в день Великодня у присутності знаті королівства був коронований з пошаною руками королевича Гези ... У найближчу ніч трапилося, проте, прогнозом майбутньої чвари та незгоди. Вся церква, всі палаци і інші сусідні будівлі були охоплені вогнем, а потім впали від пожежі. ... Король і королевич, вражені і остовпілі, були перелякані, підозрюючи злий намір і як можна швидше попрямували в різні боки. Вранці через вірних вісників вони з достовірністю дізналися, що жодна із сторін нічого не замишляла поганого, підступно готуючи погибель інший, але що пожежа сталася випадково і раптово. Король і королевич у повному світі знову зійшлися ».

Так оповідають про це «Діяння угорців» ХI ст., Інформація яких відображена в розділах 97 - 98 «Композиції угорських хронік» 215 і дослівно повторена в главі 74 «Угорської хроніки» Яноша Туроці 216. Характерно, що тут ніде не фігурує вдовуюча королева, що свідчить про ступінь її впливу на державні справи.

Висновки

Аналіз письмових джерел та історіографії проблеми, що розглядається виявив не тільки недостатню вивченість історії руссковенгерскіх відносин другої третини XI ст., Але і наявність явних історіографічних міфів, які продовжують тиражуватися і в наші дні. У цьому дослідженні показані неспроможність багатьох тверджень Я. І. Штернберга і А. Ю. Карпова, перебільшили роль російської дружини Ендре I в управлінні Угорським королівством і створили картину їх сімейної ідилії.

Зближення Русі та Угорщини в роки правління зятя Ярослава Мудрого проявилося не тільки в політичній сфері, але і в області культури. Передбачувана дружина Ендре I Анастасія Ярославна залишила слід в угорській історії перш за все підставою кількох православних монастирів. Незважаючи на те, що на роки правління Ендре I падає Велика схизма, Угорщина залишилася країною, де православні і католики пліч-о-пліч боролися з незламані язичництвом, сила якого проявилася в потужних антихристиянських повстаннях 1046 та 1061 рр..

Вже в останні роки правління Іштвана I Святого (997 - 1038 рр..) Був закладений фундамент майбутніх внутрішніх протиріч і міжусобних воєн в Угорщині, коли тікали від гніву Іштвана двоюрідні племінники пов'язали свою долю з різними сусідніми державами: Бела з Польщею, а Ендре з Руссю . У подальшому, в Угорщині, як і на Русі, виникли дві «партії» - пропольська і прогерманской. Своєрідність угорської ситуації полягала в тому, що Ендре I та Анастасія (?), Запрошені в країну заради позбавлення її від деспотичного режиму Петера Орсеоло, який тримався на німецьких військових загонах, врешті-решт зробили ставку на Німеччину, хоча що правив у той час у Києві шурин Ендре Ізяслав Ярославович був союзником Польщі.

Таким чином, польсько-німецьке протистояння відбилося на характері російсько-угорських відносин. Після загибелі Ендре I у братовбивчій війні його вдова віддала перевагу поверненню на батьківщину втеча до Німеччини і з німецькою військовою допомогою, домоглася повернення престолу своєму синові Шаламона. Однак, фактично, після загибелі Бели I і оголошення Шаламона угорським королем в країні встановився режим двовладдя, адже авторитет дітей Бели (Гези, Ласло і Ламперта) помітно перевершував популярність Шаламона. При цьому польські королі доклали всіх зусиль, щоб не допустити затвердження в Угорщині пронімецького режиму.

Залучення різних джерел, як давно визнаних цілком достовірними, так і володіють унікальними свідченнями, дозволяє відновити загальну картину боротьби за владу в Угорщині в 1063 - 1064 рр.. і визначити місце Русі і Польщі в протистоянні Шаламона з двоюрідними братами. При цьому часом напрошуються причинно-наслідкові зв'язки, як у випадку синхронності походу Болеслава II Сміливого на Червенські міста з втечею князя Ростислава Володимировича до Тмутаракані. Активне втручання польського короля в російські та угорські справи яскраво показує, що Польща грала в той час домінуючу роль у Східній Європі, будучи часом своєрідним «буфером» у відносинах між Угорщиною і Руссю.

Список літератури

Chronici Hungarici compositio saeculi XIV / / Scriptores rerum Hungaricarum tempore ducum regumque stirpis Arpadianae gestarum. Ebendo operi praefuit E. Szentpétery. (Далі - SRH) Vol. I. Budapestini, 1937. P. 320 - 321 (сар. 69), 334 - 336 (сар. 78 - 80).

SRH. Vol. IP 249 - 255, 287 - 289, 290 - 292, 296 - 297, 305 - 310, 318 - 330, 337 - 342, 351 - 364.

Magyarország történeti kronológiája. I. A kezdetektől 1526-ig. Budapest, 1986 (далі - MTK). 88 - 89. l.

Johannes de Thurocz. Chronica Hungarorum. T. II / 1. Budapest, 1988. P. 302.

SRH. Vol. IP 336; Див також: Gombos FA Catalogus fontium historiae Hungaricae ... Budapestini, 1937 - 1938. (Далі - Gombos) T. I, P. 621.

Johannes de Thurocz. Chronica Hungarorum. I. Textus. Ediderunt E. Galántai et J. Kristó. Budapest, 1985. P. 84 - 85.

Шушаріна В.П. Ранній етап етнічної історії угорців. М., 1997. С. 379.

Chronicon Monacense / / SRH. Vol. II, P. 70.

Шушаріна В.П. Указ. соч. С. 378.

Chronicon Henrici de Mugeln germanice conscriptum / / SRH, Vol. II, P. 161 - 162.

Шушаріна В.П. Указ. соч. С. 379.

Там же. С. 376.

Simonis de Kéza Gesta Hungarorum / / SRH, Vol. I, P. 177.

Ibid.

Див: SRH: P. 320 (Chronici Hungarici compositio saeculi XIV), P. 173 (Simonis de Kéza Gesta Hungarorum).

Kristó Gyula. I. István és családja Árpádkori történetirásunkban / / Acta Universitatis Szegediensis de Attila József nominatae. Acta Historica. T. XL. Szeged, 1972. 51. - 74. l.

Gombos. T. I, P. 93.

Пашуто В.Т. Зовнішня політика Київської Русі. М., 1968. С. 52.

Штернберг Я.І. Анастасія Ярославна - королева Угорщини / / Питання історії, 1984, № 10. С. 180.

Повне зібрання російських літописів (далі - ПСРЛ). Т. I, Стб. 149; Повість временних літ (далі: ПВЛ). Підго. тексту, пров., статті і кому. Д. С. Лихачова. Під ред. В.П.Адріановой-Перетц. Вид. 2-е. СПб., 1996. С. 65 (текст), С. 203 (переклад).

ПСРЛ. Т. 1. ПВЛ, С. 66 (текст), С. 203 (переклад).

Карпов А.Ю. Ярослав Мудрий. М., 2001. С. 277, 562.

Татіщев В.М. Собр. соч. Т. IV. Історія Російська ". Частина друга. С. 147 - 148.

Там же. С. 241.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела / / Давня Русь у світлі зарубіжних джерел. М., 1999. С. 351.

Там же.

Gombos FA Történetũnk első századaiból / / Századok. 45 (1911). 508. - 509., 568. - 569. l.

Legenda Sancti Stephani regis maior et minor, atque legenda ab Hartvico episcopo conscripta / / SRH. Vol. II. P. 391 - 392 (maior).

Hóman Bálint és Szekfũ Gyula. Magyar történet. I. köt. Budapest, 1941. 252.l.

Magyarország története. I. köt. Előzménуek és magyar történet 1242-ig. Budapest, 1987. 837.l. (Далі: МТ). Див також: Györffy György. A magyarság keleti elemei. Budapest, 1990. 112. l.

Makk Ferenc. Magyar külpolitica (986 - 1196). Szeged, 1993. 58. l.

Wertner M. Az Árpádok családi története. Nagy-Becskerek, 1892. 138. l.

Шушаріна В.П. Російсько-турецькі відносини у IX ст. / / Міжнародні зв'язки Росії до ХVII ст. М., 1961. С. 154; Він же. Історія Угорщини. Т. I. М., 1971. С. 138.

Kristó Gyula - Makk Ferenc. Az Árpád-hazi uralkodók. Budapest, 1988. 72.l.; Idem. Korai magyar történeti lexikon (9. - 14. Század). Budapest, 1994. (Далі - KMTL). 42. l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181.

I. András / / Kristó Gyula - Makk Ferenc. Az Árpád-hazi uralkodók. 72. l.

Pauler Gyula. A magyar nemzet története az árpádházi királyok alatt. 2. kiadás. Budapest, 1899. I. köt. 86. l.

Ibid., 82. - 83. l.

SRH, Vol. IP 334; Johannes de Thurocz. Op. cit., TIP 84 (cap. 65).

Pauler Gy. Op. cit., 86.l.

SRH, Vol. IP 334 - 335; Johannes de Thurocz. Op. cit. TIP 84 (cap. 65).

SRH, Vol. IP 334; Johannes de Thurocz. Op. cit. TIP 84.

SRH, Vol. IP 177.

Ibid. 419.l.

Chronici Hungarici compositio saeculi XIV (cap. 79) / / SRH. Vol. IP 335.

Kristó Gyula - Makk Ferenc. Op. cit. 72. l.

Див: Назаренко А.В. Західноєвропейські джерела ... С.350, 357; Він же. Давня Русь.

Wertner M. Op. cit.

Пашуто В.Т. Указ. соч. С. 52, 419; Шушаріна В.П. Російсько-турецькі відносини ... С. 154.

SRH. Vol. IP 56.

Anonymi Gesta Hungarorum. Béla király jegyzőjének könyve a magyarok cselekedetéről. Pais Dezső forditása. Budapest, 1975. 95. l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела ... С. 352.

См: Ломоносов М.В. Повне зібрання творів. Т. VI. М. - Л., 1952. С. 343 - 349.

См: Карамзін Н.М. Історія держави Російського. Т. II. СПб. 1816. С. 32.

См: Королюк В.Д. Західні слов'яни та Київська Русь. М., 1964. С. 329; Пашуто В.Т. Указ. соч. С. 419.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181.

Див: Каргер М. Портрети Ярослава Мудрого та його сім'ї в Київській Софії / / Уч. зап. Ленінградського університету, 1954. Серія історичних наук. Вип. 20. С. 141; Лазарєв В.М. Російська середньовічна живопис. М., 1970. С. 29 - 54; Висоцький С.О. Про що розповiлі давнi стiні. Киiв, 1978. С. 81 сл. та ряд інших робіт.

Див: Карпов А.Ю. Указ. соч. С. 549 - 552, де дано огляд думок з цього питання.

Див, наприклад: Hóman Bálint és Szekfũ Gyula. Op. cit. 252.l.; Korai magyar történeti lexikon ... 42.l.; Makk Ferenc. Op. cit. 67. l. та ін

Kristó Gyula - Makk Ferenc. Op. cit., 72.l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 180.

Барта А. Східна Європа і раннє середньовіччя Угорщини до середини XI століття / / Nouvelles études historiques. Budapest, 1965. C. 23. У супроводжуючому цю цитату виносці дані посилання на роботи угорських та іноземних візантіністов.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181 - 182. У супроводжуючому цю цитату виносці Штернберг посилається на роботу: Dobozy H. Királynénk az Árpád és Anjou korban. Szeged, 1934. 47. l.

MT. TIP 845.

Мátyás Florian. Magyar történeti problémak / / Századok. 28 (1894). 405. - 406.l. Огляд думок про етимологію імені "Вазул" див: Johannes de Thurocz. Op. cit., TIP 270.

Pauler Gy. Op. cit. TI 413.l.

SRH. Vol. IP 335.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181.

Там же, С. 180 - 181.

Fessler IA Die Geschichte der Ungern und ihrer Landsassen. Bd. I. Leipzig, 1847. S. 410.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181. См: Wertner M. Op. cit., 123.l.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела ... С. 275, 335.

Там же, С. 348. Див також: Свердлов М.Б. Латиномовні джерела з історії Стародавньої Русі: Німеччина. Л., 1989 - 1990. Ч. 1, С. 138.

Див: Джаксон Т.М. Ісландські саги королівські про Східну Європу (середина ХІ - середина ХІІІ ст.). М., 2000. С. 103, 109, 115, 126.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела ... С. 351.

SRH. Vol. IP 332; Переклад цит. по: Шушаріна В.П. Указ. соч., С. 318.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела ... С. 351.

Там же.

SRH. Vol. IP334. Переклад цит. по: Шушаріна В.П. Ранній етап ... С. 319.

Annales Altahenses maximi.

«Діяння» XI ст. прямо повідомляють про Генріх III після перемоги над Шамуель Абой: "... залишивши короля Петера в Угорщині з охороною зі своїх людей, імператор з бажаною удачею повернувся в Регенсбург" (SRH, Vol. I, P. 333. Переклад цит. за: Шушаріна В. П. Ранній етап ... С. 319.

SRH. Vol. IP 336 - 337. При перекладі уривка мною були враховані невиданий машинописний переклад «Угорської хроніки» Яноша Туроці, підготовлений для її видання Д. А. Дрбоглавом і угорський переклад «Ілюстрованій хроніки». Див: Képes Krónika. Budapest, 1986. 106 - 108.l.

Ioannes de Thurocz. Op. cit. TI Textus. P. 85.

SRH. Vol. II. P. 70.

Op. cit. P. 177.

Op. cit. P. 38.

З керівників змови Буа (Бюйа) і Боньха (Букна) були синами правителя Трансільванії Дьюли Молодшого, і отже - племінниками Шарольти, матері Іштвана I. Про це повідомляє Угорський Анонім в розділах 24 і 27. Див: SRH. Vol. IP 65, 69.

Gombos FA Op. cit. P. 94.

Штернберг Я.І. Указ. соч., С. 181.

SRH. Vol. IP 337.

Iohannes de Thurocz. Op. cit., P. 85.

SRH. Vol. II. P. 70.

Помилковість приписування батьківства над Ендре, Білої та Левент Ласло Сару розглядалася в попередній роботі.

SRH. Vol. IP 177.

Ibid. Vol. II. P. 38.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181.

A magyar nemzet tortenete. II. kot. Budapest, 1896. 42.l.

Карпов А.Ю. Указ. соч. С. 339.

МТК. Т. I. 85.1.

SRH. Vol. IP 344.

Székely György. Kapcsolatok a keleteurópai népek harcában a német hóditok ellen a 11 - 14 században / / Hadtörténelmi Közlemények, 1954. № 1. 141 - 151.1.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 182.

SRH. Vol. IP 348.

Я. І. Штернберг посилається тут на: Деволлан Г.А. Угорская Русь. Історичний нарис. М., 1878. С. 13.

SRH. Vol. IP 344.

Ibid. P. 345 (Chronici Hungarici ... Cap. 88).

Hóman B., Szekfũ Gy. Op. cit. 258.l.

Györffy Gy. Tanulmányok a magyar állam eredetéről / A magyar Néprajzi Társaság könyvtára. Budapest, 1959.

Makk F. Magyar külpolitika. 68. l.

Wertner M. Op. cit. 122 - 123.l.; Dobozy H. Op. cit. 47.l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181.

МТК. Т. I. 87.1. Обгрунтування цієї дати, визнаної угорськими істориками, див у кн.: Gerics Józef. Legkorábbi gesta-szerkesztéseink keletkezésrendjének problémai. Értekezések a történeti tudományok köréből. Új sorozat 22. Budapest, 1961. 74 - 76.l.

Назаренко О.В. Стародавня Русь на міжнародних шляхах. Міждисциплінарні нариси культурних, торгових, політичних зв'язків ІХ - ХІІ століть. М., 2001. С. 503.

SRH. Vol. IP 351.

Ibid. P. 125.

Ibid. P. 354 - 355.

Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 92 - 93.

Карпов А.Ю. Указ. соч. С. 380.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 183.

SRH. Vol. IP 55 - 56. Цитований російський переклад належить В. П. Шушаріна, сделавше-го його для російського видання «Діянь угорців» Аноніма.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела ... С. 352.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 183.

Там же. Посилання на: Lázár I. Kiált Patak vára. Budapest, 1974. 197 - 198. l.

Ibid. 197. l.

Ibid.

Ibid. 197 - 198. l.

МТК. 86. I.

Посилання на кн.: Hóman B., Szekfũ Gy. Op. cit. 257. l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 182.

МТК. Т. I. 81. l.

Див: Szũcs Jenő. Szent István Intelmei: az első magyarországi államelméleti mũ / / Szent István és kora. Szerk.: Glatz F. - Kardos J. Budapest, 1988. 35. - 36. l.

Johannes de Thurocz. Op. cit. TIP 276.

SRH. Vol. IP 345; Vol. II. P. 72 (Мюнхенська хроніка, гл. 39), Р. 169 (Хроніка Генріха Мюгельн, гл. 29), Р. 266 (Римована хроніка, приписувана Генріху Мюгельн, гл. 41). Див також: Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 90 (cap. 69).

SRH. Vol. IP 344. Див також: Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 89 (cap. 69).

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 181. (Посилання на: Zolnay M. Kincses Magyarország. Budapest, 1977. 186. L.)

Цит. по: Erdélyi L. A Tihanyi apatság története. Budapest, 1908. 9. - 11. l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 182.

SRH. Vol. IP 345.

Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 89.

Останнє видання грамот див.: Diplomata Hungariae antiquissima. Vol. I. 1000 - 1131. Ebendo operi praefuit Georgius Györffy. Budapestini, 1992. P. 145 - 156.

Бібліографію див: Op. cit. P. 147 - 148.

Переклад Я. І. Штерберга (Указ. соч. С. 182 - 183), який зробив його не з тексту джерела, а з угорського перекладу, поміщеного в кн.: Erdélyi L. Op. cit. 9.l. У даному випадку переклад Штернберга можна вважати задовільним. Текст джерела див.: Diplomata Hungariae antiquissima ... P. 149.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 183.

Komjáthy M. Quelques problémes concernant la charte de fondation de l'abbaye de Tihany / / Etudes historiques. I. Budapest, 1960. P. 219 - 252.

Ibid. P. 252 (резюме російською мовою).

Ibid. P. 250.

Останню її публікацію з описом видань і коментарем можна знайти в кн.: Diplo-mata Hungariae Antiquissima ... P. 127 - 128. Тут же зазначені всі посилання в пізніших документах на цей фальсифікат.

Op. cit. P. 127.

Diplomata Hungariae Antiquissima ... P. 149.

Ibid. P. 282.

Штернберг посилається на: Erdélyi L. Op. cit. 476. - 578. l.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 183.

Там же. Тут Штернберг посилається на: Гаджега В. Печерська Лавра Тіхоньска / / Підкарпатська Русь, 1925. Т. II. С. 34.

Zolnay László. Kincses Magyarország. Kőzépkori mũvelődésũnk történetéből. Budapest, 1977. 186. l.

SRH. Vol. IP 357 (Chronici Hungarici compositio saeculi XIV. Cap. 93); P. 180 (Simonis de Kéza ... Cap. 58); P. 208 (Chronicon Zagrabiense cum textu chronici Varadiensis collatum. Cap. 5).

Шушаріна В.П. Російсько-турецькі відносини ... С. 154. При цьому автор посилається на: Pozsonyi Z. Az Árpádkor és Kelet. Szeged, 1935. 47. l. На В. П. Шушаріна посилається В. Т. Пашуто (Зовнішня політика ... С. 52.).

SRH. Vol. II. P. 480 - 506.

Зведення думок див: Шушаріна В.П. Ранній етап ... С. 370.

SRH. Vol. II. P. 503.

Moravcsik G. The Role of the Byzantine Church in Medieval Hungary / / The American Slavic and East European Review. 6 (1947). P. 134 - 151. Див також: Idem. Studia Byzantina. Budapestini, 1967. P. 326 - 340.

Моравчик посилається тут на неопубліковану роботу Й. Чемегі.

Посилання на: A. Theiner. Vetera monumenta historica Hungariam sacram illustrantia. Rome, 1859. TIP 29.

Посилання на роботу І. Кніежі, опубліковану в збірнику Archivum Europae Centro-Orientalis. VIII (1942). P. 159 - 161.

Györffy György. Az Árpádkori Magyarország történeti földrajza. I. - III. köt. Budapest, 1966 - 1987.

Dũmmerth Dezső. Az Árpádok nyomában. Budapest, 1977. 224. l.

Pray Georg. Dissertationes historico-criticae in Annales veteres Hunnorum, Avarum et Hungaro-rum ... Wien, Kaliwoda, [1774]. TIP 130.

Карамзін Н.М. Історія держави Російського в 12 томах. Т. II - III. М., 1991. С. 208, прим. 44.

Diplomata Hungariae antiquissima. ... P. 63 - 80 (№ 12), 222 (№ 76), 306 (№ 103).

SRH. Vol. IP 355 - 357.

Johannes de Thurosz. Op. cit. Т. IP 93 - 94.

Ibid. T. II / 1. P. 333.

Ibid. P. 356.

Gombos. TIP 102.

Ibid. T. II. P. 1391.

Назаренко О.В. Західноєвропейські джерела ... С. 352.

Пашуто В.Т. Указ. соч. С. 52.

Пашуто посилається на: Ediger Th. Russlands aelteste Beziehungen zu Deutschland, Frankreich und römischen Kurie. Halle, 1911. S. 37 - 38.

Див: Brunos Buch von Sachsenkrieg / / Quellen zur Geschichte Kaiser Heinrichs IV. / Hg. F.-J. Schmale. Darmstadt, 1963. Cap. 13. P. 206, 208.

Назаренко О.В. Стародавня Русь на міжнародних шляхах. С. 520 (Посилання на: Пашуто В. Т. Указ. Соч. С. 123 - 124, 326, приміт. 27, 29.).

Назаренко О.В. Там же. С. 520.

Татіщев В.М. Указ. соч. Т. IV. С. 428.

KTML. 394.l.

Татіщев В.М. Указ. соч. Т. IV. С. 530.

Див: ПСРЛ. Т. I. Стб. 163 і ін ТТ. під 1061 - 1063 рр.., а також Татищев В.М. Указ. соч. Т. IV. С. 153.

Там же. Т. II. С. 83 - 84.

Карамзін Н.М. Указ. соч. Т. II - III. С. 235, приміт. 117.

Див: Wertner M. Szent László királynak orosz veje / / Turul, 8.köt., Budapest, 1890. 126. l.; Лоський К. Ростислав Володимирович / / Російський білографіческій словник. Т. 17. Пгр., 1918. С. 169; Шушаріна В.П. Російсько-турецькі відносини у IX ст. С. 154.

МТК. 88.1.

Штернберг Я.І. Указ. соч. С. 183.

Тут хроніст припускається помилки: сестру Генріха IV, що вийшла заміж за Шаламона, звали Юдифь (Юдіта).

Gombos. Т. IP 373.

Назаренко О.В. Стародавня Русь на міжнародних шляхах. С. 524, 758.

Gombos. T. II. P. 1391.

Ibid. P. 1156.

SRH. Vol. IP 360.

Johannes de Thurocz. Op. cit. TIP 95.

Ibid. T. II / 1. P. 344.

Gombos. TIP 107.

ПСРЛ. Т. I. Стб. 163. Див також: ПВЛ. С. 71 (текст), С. 209 (переклад).

Див: Назаренко А.В. Стародавня Русь на міжнародних шляхах ... С. 505 - 558.

Там же. С. 505, 520 - 522.

SRH. Vol. IP 361. Див також: Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 96 (cap. 74). Переклад цит. по: Шушаріна В.П. Ранній етап ... С. 302 - 303.

SRH. Vol. IP 362; Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 96 (Сap. 74).

Gombos. T. II. P. 1594.

Див: Перфецького Є. Перемишльський лiтопісній кодекс першоi редакцii в складi Хронiкі Яна Длугоша / / Записки Наукового товариства iм. Шевченка. Т. CXLIX. Львiв, 1928. С. 45.

ПСРЛ. Т. I. Стб. 163. Див також: ПВЛ. С. 71 (текст), С. 209 (переклад).

Там же. Т. ІХ. Ч. 1. С. 92; Т. ХV. С. 154.

Там же.

Татіщев В.М. Указ. соч. Т. IV. С. 424, приміт. 200.

Огляд думок, у тому числі тих, хто не згоден з цією точкою зору, см.: ПВЛ. С. 492, 628.

Див: «Велика хроніка про Польщу, Русі та їх сусідів» ... і Щавелєва Н.І. Указ. соч.

Gombos. TIP 375.

МТК. 89. l.

SRH. Vol. IP 362 - 363.

Johannes de Thurocz. Op. cit. P. 96 - 97.

Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.historia.ru/