Андрій Ранчін
В оповіданні (або оповіді, як його називає автор) Н.С. Лєскова «Лівша» (1881) є один забавно-багатозначний епізод, що знаходиться в експозиції цього твору. Коли государ імператор Олександр Павлович у супроводі отамана Платова після "віденського ради" (Віденського конгресу за участю держав - переможниць Наполеона в 1815 році) приїхав до Англії, то англійці запросили його в кунсткамеру. Там, серед інших речей, покликаних засвідчити технічне першість Британії, російському царю показали майстерно зроблений пістолет ("пістоля").
"... А вони потім дають йому пістолю і кажуть:
- Це пістоля невідомого, неповторного майстерності - її наш адмірал у розбійницького отамана в Канделабріі з-за пояса висмикнув.
Государ глянув на пістоля і надивитися не може.
Взахался жахливо.
- Ах, ах, ах, - каже, - як це так ... як це навіть можна так тонко зробити! - І до Платову по-російськи обертається і каже: - От якби в мене був хоч один такий майстер у Росії, так я б цим дуже щасливий був і пишався, а того майстра зараз же шляхетним б зробив.
А Платов на ці слова в ту ж хвилину опустив праву руку в свої великі шаровари і тягне звідти рушничну викрутку. Англійці кажуть: «Це не відчиняються», а він, уваги не звертаючи, ну замок колупати. Повернув раз, повернув два - замок і вийняли. Платов показує государеві собачку, а там на самому сугібе зроблена російська напис: «Іван Москвін у граді Туле».
Англійці дивуються і один одного підштовхують:
- Ох-де, ми маху дали!
А государ Платову сумно каже:
- Навіщо ти їх дуже зніяковів, мені їх тепер дуже шкода. Поїдемо ".
Сцена ця дуже дивна. Всі інші речі, якими англійці хочуть засоромити росіян і захопити Олександра Павловича, - англійського виробництва, як і повинно бути у відповідності з логікою здорового глузду. Такі "буреметри морські" (чи то пак барометри), "мерблюзьі Мантон" (верблюжі плащі-манто), "для кінноти смолені непромокаблі" (непромокальні кавалерійські плащі) і, нарешті, "Мортімерово рушницю" (рушниця роботи майстра Мортімера). Але "пістоль"-то зовсім не англійська: вона відібрана у розбійника в "Канделабріі", тобто в італійській області Калабрії. (Смішне назву "Канделабрія" Лєсков створює, з'єднуючи слова "Калабрія" і "канделябр", свічник, - слівце в дусі тих перекручених іноземних назв, які й справді були характерні для російської народної мови.) Якщо англійці просто хотіли похвалитися перед російським царем якоїсь дивиною, то їм це вдалося. Але тоді чи велика різниця, виготовлена ця "пістоль" у тій же "Канделабріі" або в російській місті Тулі? Адже важливо, що у британців цей раритет є, а в Олександра Павловича його немає. Ясно ж, що промислове виробництво подібних пістолетів в Росії не ведеться. Та й взагалі, "пістоль" якась підозріла: про неї з тексту і відомо-то всього одне - що чудова. А в чому ця "чудово" укладена - Бог знає ...
Так що сором виходить якесь двозначне. З одного боку, "російський патріот" отаман Платов підступних іноземців зрізав: штучка російська виявилася! З іншого боку, російським властям і до цієї пістолі, і до тульських диво-майстрів ніби й діла немає, раз про неї сам государ не відає. Так що і російський цар у цій сцені виглядає не дуже добре. Нарешті, і отаман Платов тут патріот якийсь дуже плакатний, "спрощений". Мотив про російською, у буквальному сенсі слова що бачить наскрізь речі, які йому підносять підступні іноземці, зустрічається ще в найдавнішої російської літопису, «Повісті временних літ» (початок XII століття). Там у запису під 907 роком розповідається, як греки піднесли руському князю Олегу вещему чашу з отруєним вином, але прозорливий князь побачив, що вино отруєне, і підступи візантійців були викриті. Так що платовская прозорливість - явище свого роду міфологічний. І тульський майстер, що зробив "пістоля", занадто "російський". У нього й ім'я-те саме що ні на є російське - Іван, ім'я, що було загальним прізвиськом росіян. І прізвище його Москвін - тобто Москвитянин, московит. А так іноземці в старовину називали всіх мешканців Русі-Росії.
Незнання царя Олександра Павловича про таке геніального зброярі значимо: воно передує історію нещасного лівші, який теж був майстром від Бога і про який на батьківщині ніхто так і не подбав. І виходить, що "патріот" і "мужіколюбец" государ Микола Павлович, теж, здається про шульзі не згадати й себе німцями (Кісельвродє-Нессельроде та іншими) оточив, мало чим відрізняється від імператора Олександра Павловича, якому Лєсков надав шаржовані риси "західника" .
А сцена в кунсткамері взагалі вся двоїста. З одного боку, зупинилася англійці, нічого не скажеш. З іншого боку, Платов адже не випадково по кунсткамері "йде очі опустивши, як ніби нічого не бачить, - тільки з вусів кільця` є ". Боляче дивитися на англійські штучки - у російської армії такий амуніції і таких рушниць немає. Щоправда, "государ на Мортімерово рушницю подивився спокійно, тому що у нього такі в Царському Селі є". Але то в Царському Селі, то чи є в колекції імператорської, чи то у гвардійців, царя охороняють. І потім, рушниці-то ці ж все одно з Англії привезені, а не в Росії зроблені.
Але двойствен і весь розповідь Лєскова. Не випадково одні літературні критики-сучасники сприйняли «Лівша» як ура-патріотичний твір: мовляв, ми, росіяни, англійців шапками закидаємо і без всяких "мелкоскопов" і різної фізики-арифметики блоху підкуємо. Інші ж літературні критики побачили в «Лівша» чи не "очорнення" Росії: у Росії невігластво та рукоприкладство, всерйоз російського майстра оцінили не свої, а англійці; сталеву блоху, звичайно, туляки підкували, чого англійців і не снилося. Але от тільки "данс танцювати" і робити різні "верояціі" заводна блоха після цього перестала: не розрахували туляки "силу". (Про тлумаченнях «Лівші» у сучасній Лескову критиці див.: Відуецкая І. П. Микола Семенович Лєсков. На допомогу викладачам, старшокласникам та абітурієнтам. М., 2000. С. 72-73.) Обидві точки зору, звичайно, безнадійно спрощують сенс лесковского розповіді. Але в «Лівша» є і горде визнання обдарувань російського народу і патріотичної готовності думати не про себе, але лише про Батьківщині, як є і гірка іронія і над дикими вдачами цього Вітчизни, і над забитостью і покорою влади тієї ж російської людини.
Дивна природа епізоду з "пістоль" - сигнал того, що в цій сцені, як і в самій "пістолі", є якийсь "секрет", майстерно сховані повідомлення. Прояснити сенс епізоду дозволяє звернення до першого тому «Мертвих душ» М. В. Гоголя. У четвертому розділі цього тому Ноздрьов, зазвали Чичикова до себе додому, так само, як і англійці перед Олександром Павловичем, хвалиться різними дивовижними речами. Речі ці такі. "... Шаблі і дві рушниці одне в триста, а інше у вісімсот рублів Потім були показані турецькі кинджали, на одному з яких помилково було вирізано:« Майстер Савелій Сибіряков ». Слідом за тим здалася гостям шарманка. Ноздрьов тут же прокрутив перед ними дещо. Шарманка грала не без приємності, але в середині її, здається, що щось сталося: бо мазурка закінчувалася піснею: «Мальбруг в похід поїхав», а «Мальбруг в похід поїхав» несподівано завершувався якимось давно знайомим вальсом ". Отже, і в тому і в іншому випадку фігурує зброю, зокрема, рушниці. Зламана шарманка, яку господар гордо пред'являє гостю, нагадує сталеву блоху, яка перестала танцювати після того, як її підкували туляки, які написали свої імена на підківка. Написи на підківка викликають у пам'яті читача дурну напис на кинджал Ноздревой. Асоціації з ноздревскімі речами надають блосі і перемозі російських майстрів над англійцями додаткову частку іронії. Звичайно, подібність роботи тульських майстрів з кинджалом з поеми Гоголя - чисто зовнішнє, але все-таки воно навряд чи випадково. Не менш, ніж воно, важливо і відмінність. "Савелій Сибіряков" нібито випадково, "помилково" залишив своє ім'я на лезі кинджала: російська робота не престижна, нехай краще кинджал будуть вважати турецьким. Взагалі, історія з кинджалом абсолютно абсурдна: якщо він підробка під турецьку роботу, навіщо залишати звістка про справжнє творця? І як можна зробити такий напис "помилково"? Втім, може статися, кинджал дійсно турецький, а російський майстер приписав собі його виготовлення навмисно. У такому разі повідомлення, що напис виникла "помилково", відображає думку Ноздревой. Господар може й справді так вважати, а може лише робити видимість цього, бажаючи переконати Чичикова в іноземному походження зброї. Як-не-Ноздрьов - людина, вірити якому, воля ваша, не можна ні в якому разі.
Так чи інакше, кинджал якийсь дуже підозрілий (втім, підозрілі і жахливо дорогі рушниці - чи то Ноздрьов знову набрехав, чи то його обдурили продавці, змусивши заплатити великі гроші за самий звичайний товар). На ноздревскій кинджал дуже схожа Лесковская "пістоль": в обох випадках російська напис не відповідає закордонному походженням речі, в якому власники хочуть переконати гостей. Будучи покладена поряд з "турецьким кинджалом" брехуна Ноздревой, "пістоль" починає здійснювати найрізноманітніші перетворення. По-перше, вона виглядає як незаперечне свідчення високої майстерності російської людини, відомого всьому світу: навіть майстровиті англійці не придумали нічого кращого. По-друге, на відміну від Савелія Сибірякова Іван Москвін не "помилково", а прямо ставить своє ім'я на зброю: значить, російська робота цінується високо і немає чого видавати її за чужу, іноземну, як це хотів зробити творець кинджала, та "проговорився ". Але, по-третє, все може бути й навпаки: Іван Москвін, зробивши напис в "затишному місці" пістолета, навмисно приховав своє російське походження. А може бути, по-четверте, саме Савелій Сибіряков якраз і гордий своїм виробом, бо він і надписав свою роботу. І тільки Ноздрьов, вважає російський кинджал річчю викидною, оголошує його турецьким виробом, а не російською. Але, по-п'яте, якщо припустити, що Савелій Сибіряков підписав своїм ім'ям справжній турецький кинджал, то закрадається крамольна думка: а чи не міг те саме зробити й Іван Москвін з "пістоль"?
Оповідач у «Лівша» безумовно переконаний в російській походження пістолета, показаного англійцями. Упевнений він і в тому, що Платов британців засоромив, зрізав. При такому розумінні події відповідь лівші "з товаришами" на виклик англійців - як би повторення роботи Івана Москвіна. Позиція автора складніше. Підкувати блоху - дійсно верх мистецтва, і туляки гідно відповіли іноземцям. З пістолетом ж все не так просто. Безліч "секретів", таємних "написів", суперечливих і суперечать один одному смислів відкривається в цій штучці, коли під замком з підписом "Микола Лєсков" читач виявляє на "сугібе собачки" напис іншу: "Микола Гоголь".