Роль Євангелія в художній творчості ФМДостоевского

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Тарасов Ф. Б.

У дослідницькій літературі про Достоєвського останнього десятиліття зв'язок творів письменника з Євангелієм - одна з найпопулярніших тем, що цілком природно і закономірно з огляду на її величезної значущості для розуміння творчості Достоєвського. Одним з наслідків появи великої кількості самих різноманітних робіт на цю тему стали множаться і все яскравіше проступають принципові, концептуальні суперечності між ними. Найочевидніше з них - між двома основними потоками досліджень: "констатуючим", тобто вказує "адреси" безпосередньо цитованих Достоєвським євангельських текстів і описує їх переклички з його літературними сюжетами, і "дешифрувальним", націленим на виявлення і "розшифровку" приховано, в "підтексті" присутніх євангельських образів і фрагментів. Якщо в першому випадку художній твір стає ілюстрацією, коментарем до Євангелія, то в другому - своєрідним "новим" Євангелієм, змодельованим літературними засобами. Крім того, "констатуючим" методом не пояснити дійсно існуючих в творах Достоєвського імпліцитних форм зв'язку з євангельським текстом, а з іншого боку, "дешифрування" не убезпечує, навіть навпаки, провокує свавілля у виявленні "зашифрованих" євангельських текстів, виявляючи їх там, де їх зовсім немає.

Подібні протиріччя, що породжують грунтовну плутанину, виникають через те, що питання про роль Євангелія у творчості Достоєвського розкривається у відриві від законів художнього світу письменника, від його художньої логіки, зумовленої його світосприйняттям. Тільки усвідомивши цю логіку, можна відповісти, як і для чого євангельський текст входить у твори Достоєвського.

Вісімнадцятирічним юнаком Достоєвський писав братові, що людина є таємниця, розгадування якої він хоче присвятити своє життя. Таємниця, бо не обмежується "насущним сила-поточним" (Тут і далі цит. За: Достоєвський Ф. М. ПСС в 30-ти томах з указ. Томи і стор: (23; 145), яке одне лише знайоме " реалізму ", що обмежує кінчиком свого носа, і яким" сотої частки реальних, дійсно трапилися фактів не поясниш "(28, кн.2; 329). Їх пояснення відкривається" реалізму у вищому сенсі "(як Достоєвський називав свій творчий метод), поданого на зображення "глибин душі людської", на те, щоб знайти "в людині людину" (27; 65). У цих глибинах, у цьому невидимому внутрішньому людині вже сімнадцятирічним юнаком майбутній письменник виявляв свідчення, що, як образно висловився тоді ще студент Інженерного училища, світ наш - чистилище духів небесних, отуманенних грішною думкою. У напівдитяче висловлюванні чітко позначилося уявлення про земне людське існування як про перехідному стані та стягнення небесного Вітчизни. Саме в такому сенсі Достоєвський потім скаже, що "людина є ціле лише в майбутньому, а зовсім не вичерпується весь справжнім "(24; 247), а герой його останнього роману" Брати Карамазови ", старець Зосима, - що" багато чого на землі від нас приховано, але замість того даровано нам таємне таємне відчуття живого зв'язку нашого з світом іншим, з світом гірським і вищим, та й коріння наших думок і почуттів не тут, а в світах інших "(14; 200). Але одночасно молодим Достоєвським виражено і бачення" отуманенності грішною думкою ", заволікає дороги до" світів іншим "небесного Вітчизни, просякнутості "глибин душі людської" злом до такої міри, що, за словами апостола Павла, добро, якого хочу, не роблю, а зло, якого не хочу, роблю.

Дія зла, що роз'їдає внутрішнього "людини в людині", виявлено Достоєвським настільки опукло і вражаюче, що письменника і до цього дня часто дорікають у "жорстокості таланту" і "патологічності" копання в "брудній білизні" людської душі. Подібні закиди видають тип свідомості, абсолютно не сприймає сформульований філософом Вл. Соловйовим в одній зі статей про Достоєвського висновок: "Поки темна основа нашої природи, зла в своєму виключному егоїзмі і божевільна у своєму прагненні здійснити цей егоїзм, все віднести до себе і все визначити собою, - поки ця темна основа у нас в наявності - не звернена - і цей первородний гріх не зламалися, до тих пір неможливо для нас ніяке справжнє діло і питання "що робити" не має розумного сенсу. Уявіть собі натовп людей сліпих, глухих, біснуватих, і раптом з цього натовпу лунає питання: що робити? Єдиний розумний тут відповідь: шукайте зцілення; поки ви не будете вилікувані, для вас немає діла, а поки ви видаєте себе за здорових, для вас немає зцілення "(Соловйов Вл. Соч. в 2-х томах. М., 1988. Т.2 . С.311).

Стосовно до Достоєвського мова може йти не про патологічності, а рівно навпаки, про повноту та адекватності, неусеченності бачення ним людської натури, в силу якого він був одним з найбільш різких і принципових критиків утопічного світосприйняття, що породжує соціалістичні проекти і невиразні гуманістичні теорії. Світ "у злі лежить" набагато грунтовніше, ніж думають "лікаря соціалісти". Тому і відбулося в цьому світі Подія, виражене трьома євангельськими словами і є точкою відліку в художньому просторі Достоєвського: "Слово плоть бисть" (Ін. 1, 14).

У Достоєвського є запис: "Христос весь увійшов у людство" (Невиданий Достоєвський. Блокноти та зошити 1860-1881гг. / / Літ. Спадщину. Т.83. М., 1971. С.174). Свідоцтво про безмірному диво втілення Бога, про присутність в людстві "сяючою особистості Христа" навіть важливіше для письменника в Євангелії, ніж саме євангельське вчення, оскільки тільки реальне з'єднання Бога і людини, а не вчення саме по собі, дає можливість реального, а не утопічно -ілюзорного позбавлення від нескінченно множаться гріха і смерті (Достоєвський говорив про християнство як про доказ, що в людині може вміститися Бог). Як зазначає філософ Н.О. Лоський у своїй об'ємному дослідженні "Достоєвський і його християнське світорозуміння", "зло егоїстичного себелюбства так проникає всю природу занепалого людини, що для позбавлення від нього недостатньо мати перед собою приклад життя Ісуса Христа; потрібна ще така тісний зв'язок природи Христа та світу, щоб благодатна сила Христа поєднувалася з силою людини, вільно і любовно прагне до добра, і спільно з ним здійснювала перетворення людини "(Лоський Н. О. Достоєвський і його християнське світорозуміння / / Лоський Н. О. Бог і світове зло. М., 1994. С.97).

Протягом усього життя Достоєвському супроводжувало особисте безпосереднє відчуття присутності Христа в земному людському існуванні, осмислюють і зводить це існування до його небесної мети-підсумку. Дослідниками творчості Достоєвського часто згадуються слова з "Щоденника письменника" за 1873 рік, передають спори Достоєвського з Бєлінським, коли останній "кинувся звертати" його "у свою віру". "Мені навіть зворушливо дивитися на нього, - переказує Достоєвський репліку про нього Бєлінського, - кожен щось раз, коли я ось так поіяну Христа (що Його" вимоги "до людини" безглузді "і" жорстокі "- Ф.Т.), у нього все обличчя змінюється, точно заплакати хоче ... "(21; 10 - 11). Цей епізод красномовно свідчить, що "пресвітлий лик Боголюдини" для Достоєвського - зовсім не риторична фігура, як свідчить і діалог з Достоєвським, переданий письменницею В.В. Тимофєєвої (О. Почінковской): "... Прагніть завжди до самого вищого ідеалу! Розпалюйте це прагнення в собі, як багаття! Щоб завжди палав душевний вогонь ... Ідея-то ваша яка?

- Ідеал один ... для того, хто знає Євангеліє ...

- Але як же ви розумієте Євангеліє? Адже його різно тлумачать. Як по-вашому: у чому вся головна суть? ..

- Здійснення вчення Христа на землі, у нашому житті, у совісті нашої ...

- І тільки? - Тоном розчарування простягнув він. Мені самій здалося цього мало.

- Ні, і ще ... Не все закінчується тут, на землі. Вся ця життя земне - тільки щабель ... в інші існування ...

- До світів іншим! - Захоплено сказав він, піднявши руку вгору до розкритого навстіж вікна, в яке виднілося тоді таке прекрасне, світле і прозоре червневе небо.

- І яка це чудова, хоч і трагічна завдання - говорити це людям! - З жаром продовжував він, прикриваючи на хвилину очі рукою. - Дивна і трагічна, тому що мук тут дуже багато ... Багато мук, але зате - скільки величі! Ні з чим не можна порівняти ... Тобто рішуче ні з чим! Ні з одним благополуччям у світі порівняти не можна !..".

Отже, вихідний принцип безпосереднього світосприйняття Достоєвського, що ліг в основу його художньої творчості, - розгортання земного людського існування перед обличчям "світів інших", причому не абстрактного, сліпого і німого "іншого виміру", а конкретно перед живим "пресвітлий ликом Боголюдини". (Саме цим живим почуттям, а не установкою представити Бога лише позитивно прекрасною особистістю, продиктований той склався у Достоєвського "символ віри", про який він повідав після виходу з каторги Н. Д. Фонвізіна, благословивши його свого часу на хресний шлях каторжника Євангелієм , єдиною книгою, дозволеної в острозі: "Бог посилає мені інколи хвилини, в які я абсолютно спокійний, в ці хвилини я люблю і вважаю, що іншими любимо, і в такі-то хвилини я склав у собі символ віри, в якому все для Мені ясно і свято. Цей символ дуже простий, ось він: вірити, що немає нічого прекраснішого, глибше, симпатичніше, розумніше, мужніше і досконаліше Христа, і не тільки немає, але з ревнивим любов'ю кажу собі, що й не може бути. Мало того, якщо б хто мені довів, що Христос поза істини, і дійсно було б, що істина поза Христа, то мені краще хотілося б залишатися з Христом, ніж з істиною. ").

Таке сприйняття світу як майбутнього перед Христом, або, інакше, що несе на собі відбиток Його присутності, звичайно, істотно коректує формалізоване М.М. Бахтіним в його популярної нині монографії про проблеми поетики Достоєвського поняття "порогового", яке при перекладі з фізичного простору в особистісне позначається їм терміном "поліфонії" - множинності самостійних голосів, що взаємодіють один з одним у діалозі. За Бахтіним, "поріг" - кордон світів "я" і "іншого", причому "інший" - неодмінно "чужий", потенційний або реальний суперник, ворог. Діалог, який відбувається на цій меж і розкриває, як вважає Бахтін, "глибини душі людської", по суті зводиться у дослідника поетики Достоєвського до дурної нескінченності відстоювання за совою останнього слова перед особою цієї другої-чужого-ворога (грубо кажучи, хто останній скаже " сам дурень ").

Ясно, що у Достоєвського - принципово інше світобачення, оскільки "інший" - це Бог, це Христос, і Він не може бути "чужим", тому що "Весь увійшов у людство", тому що Він - у самій потаємної "глибині душі людської" (пор.: Царство Боже всередині вас є "- Лк. 17, 21). Для Нього немає нічого таємного, що не було б явним, Йому відомі і" кінці й початки "людського життя , що відкривається не як дурна нескінченність бессвязних, що накопичуються, один на одного пригод ("реплік" Бахтинский "діалогу"), а як єдиний зв'язний контекст, як висловлювання - відповідь на Слово, яке "плоть бисть" і "в світі бисть".

Те, що відбувається в людському житті і що зображує Достоєвський, - не подія-випадок, а подія - у глибокому розумінні цього слова, з-буття, вчинення людського буття, вчинку, слова - в присутності Христового буття, прагнення до побаченого у Христі.

Щоб яскравіше уявити, як Достоєвський розрізняв подія і подія, можна звернутися до двох його висловлювань. Одне з них - у листі О.М. Майкова з Флоренції від 15/27 травня 1869р.: Мова йде про бажання відтворити всю російську історію, відзначаючи в ній ті точки, в яких вона ніби зосереджувалася і виражалася відразу у всьому своєму цілому. Інша - в "Щоденнику письменника" за 1873 рік, у замітці "З приводу виставки": "... у нас саме відбувається змішання понять про дійсність. Історична дійсність, наприклад в мистецтві, звичайно не та, що поточна (жанр), - саме тим , що вона закінчена, а не поточна. Запитайте у кожного психолога, і він пояснить вам, що якщо уявляти минуле подія ... завершене, історичне ... то подія неодмінно випаде в закінченому його вигляді, тобто з доданням всього подальшого його розвитку, ще й не того, що відбувалося в той саме історичний момент, в якому художник намагається уявити обличчя чи подію. А тому сутність історичної події і не може бути представлена ​​у художника точь-в-точь так, як воно, може бути, відбувалося насправді. Таким чином, художника обіймає як би забобонний страх того, що йому, може бути, мимоволі доведеться "ідеальнічать", що, за його поняттями, значить брехати. Щоб уникнути уявної помилки, він придумує ... змішати обидві дійсності - історичну і поточну; від цієї неприродної суміші відбувається брехня пущі всякої. На мою погляду, ця згубна помилка зауважується в деяких картинах пана Ге. Зі своєї "Таємної вечері", наприклад ... він зробив досконалий жанр. Вдивіться уважніше: це звичайна сварка досить звичайних людей. Ось сидить Христос, - але хіба це Христос? Це, може бути, і дуже добрий молодий чоловік, дуже засмучений сваркою з Іудою, який тут же стоїть і одягається, щоб йти доносити, але не той Христос, Якого ми знаємо. До Вчителю кинулися Його друзі втішати Його, але питається: де ж і причому тут послідували вісімнадцять століть християнства? Як можна, щоб з цієї звичайної сварки таких звичайних людей, як у пана Ге, присутніх повечеряти, відбулося щось настільки колосальна? " (Ф. М. Достоєвський. Собр. Соч. В 15-ти томах. Т.12. Спб., 1994. С.91).

Подія - це і є "щось колосальне", подія, взяте з його "кінцями і началами", колосальне тому, що є дія-відповідь по відношенню до Христа (можна згадати слова Христа: що зробив одному з малих цих, то Мені зробив) , тобто дію, у масштабах вічності. Тому й говорить один з героїв "Братів Карамазових", що "всі за всіх винні", що малий людський вчинок є серйозне, грандіозна подія у вимірі вічності. Достоєвський любив показувати це в снах героїв: будь то сон "смішної людини", в якому образа, нанесена маленької злиденній дівчинці, перетворюється у світову катастрофу цілої планети, розпуста і втратила свою райське життя; будь то "апокаліптичний" сон Раскольнікова на каторзі, коли його "нове слово" стає війною всіх проти всіх, або, в ранній творчості, кошмарний сон Голядкина: герой бачить себе кинувся бігти без оглядки світ за очі, але з кожним кроком вискакувало наче з-під землі за таким же точно пану Голядкина, і всі вони негайно пускалися бігти один за іншим і "довгою ланцюгом, як низка гусей, тягнулися і шкутильгали за паном Голядкіним-старшим, так що нікуди було втекти від абсолютно подібних" (1; 184 - 187).

Отже, сенс присутності євангельського тексту в художніх творах Достоєвського, як тепер можна позначити, - в тому, що він робить "події", які трапляються з героями, "подіями", що відбуваються перед обличчям Христа, у присутності Христа, як відповідь Христа. Зрозуміло, що саме євангельський текст, який свідчить про земне перебування Бога в людському світі, може внести і вносить в сюжет творів Достоєвського якийсь метасюжет, новий вимір, що робить художній простір, умовно кажучи, із плоского об'ємним, або, по-іншому, позначаючи своїм змістом буттєвий рівень тієї глибини, поміщаючи на яку свій сюжет, письменник і будує бачення у Христі, зображення реального перебування Христа в людському існуванні.

Та завдання, якому служить євангельський текст у Достоєвського, пояснює і те, як він служить, як ті чи інші євангельські сюжети та події взаємодіють з сюжетами художніх творів. Найважливіше тут - уникнути спокуси представити це взаємодія у вигляді втілення літературними засобами євангельської прототипною ситуації. Саме на такий гачок попадається величезна кількість дослідників, наступних по дорозі, второваною поруч філософів Срібного століття (насамперед М. Бердяєвим) і потім М. Бахтіним, чия концепція поетики Достоєвського легко накладаються на їх філософську схему.

Якщо йти по цій дорозі, то неминуче доходиш висновку, що євангельський текст - лише архетипова модель, сценарій, за яким грається героями сюжет твору. Тут не може бути мови про зображення реальної присутності Христа в людському існуванні, Христос - лише один із прототипів, поведінковий приклад. Більш того, маючи в умі бахтинской ідею карнавалу і веселої відносності, цілком можна завести мову про профанирующий просторі творів Достоєвського, що і відбувається. Наприклад, воскресіння головного героя "Злочину і покарання" Раскольникова ледь намічено і аж ніяк не настільки очевидно, як воскресіння Лазаря чотириденного. Князь Мишкін у романі "Ідіот" зовсім не споруджує до нового життя "блудницю" Настасію Пилипівну, яка сама виявляється "Нека Магдалиною". Або, скажімо, генерал Пралінскій в повісті "Кепський анекдот" не примножує радість на весільному бенкеті свого бідного підлеглого Пселдонімова, як Христос у Кані Галілейській, а навпаки, змушує Пселдонімова, образно кажучи, випити чашу "жовчі і оцта". А в "Братах Карамазових", останньому романі Достоєвського, "блудні сини", брати Карамазови, повертаються до батька, який не тільки не прощає їх, але і сам виявляється "блудним" чистіше їх.

Проте така логіка неминуче заводить у глухий кут, оскільки виходить, що в одному творі один і той же герой втілює одночасно різних учасників єдиній євангельської протосітуаціі, часто розведених в цій ситуації по протилежних полюсів. У тому ж "Злочин і кару" образ воскресіння Раскольникова дійсно пов'язаний з євангельським оповіданням про воскресіння Лазаря Христом, яке читає Раскольнікову Соня. Сама ж Соня при читанні подумки порівнює його з іудеями, присутніми при здійсненні нечуваного дива воскресіння вже смердить Лазаря і увірували в Христа. А в кінці роману, коли Соня видали супроводжує Раскольникова, який вирушив у свій хресний шлях - добровільно зізнатися у скоєному ним злочині і понести відповідне покарання, головний герой явно зіставляється з Христом, за яким на Його хресну дорогу видали слідували дружини-мироносиці. Тобто виходить, що герой роману втілює відразу всі три принципово різняться типу, складових євангельську протосітуацію воскресіння Лазаря: і самого Лазаря, і сумнівалися іудеїв, і, не багато не мало, навіть Христа.

Подібні тупики закономірні, оскільки Достоєвський не грає в нове втілення Христа або в нове художньо-літературне Євангеліє, а свідчить про реальний предстоянии людського життя перед Христом, про реальний, хоча часом і не відчуваємо присутність Христа в ній. Вказівка ​​ж на цю реальність можливо не в множенні портретних, сюжетних чи інших детальних подібностей, практично завжди суто зовнішніх і, як можна було переконатися, часом суперечать один одному, а в тому, що взаємодія героїв твору у своєму розвитку формує глибинний сенс, словесно виражений в тому чи іншому євангельському тексті, фрагменті, на який це розвивається взаємодія і "наводить" читацьке свідомість. Такий принцип можна в певному відношенні порівняти зі знаменитою картиною А. Іванова "Явлення Христа народу": внутрішній рух, що проходить по натовпу, даної крупно на передньому плані, направляє до того розташованому в глибині, на другому плані, центру, де здалеку видніється постать наближається Христа. Або, кажучи словами митрополита Антонія (Храповицького), "... цей хрест розсудливого розбійника, або, навпаки, розбійника-хулителя, - ось що описував Достоєвський, а читач уже сам виводить звідси, якщо не бажає противитися розуму і совісті, що між двома різними хрестами неодмінно повинен бути третій, на який один розбійник сподівається і рятується, а інший вивергає хули і гине ... "(Антоній (Храповицький), митрополит. Пастирське вивчення людей і життя по творів Ф. М. Достоєвського / / Ф. М. Достоєвський і Православ'я. М., 1997. С.74 - 75.).

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Твір
40кб. | скачати


Схожі роботи:
Людина і світ людини у творчості ФМДостоевского
Екзистенціальні проблеми у творчості ФМДостоевского Щоденник письменника Сон смішної людини Ідіот
Художній метод у творчості Кафки
Роль предмета в художній літературі
Роль предмета в художній літературі
Перешкоди на шляху до Євангелія
Апокрифічні джерела євангелія юдео-християнські та гностичні
Жуковський в. а. - Роль фантастики у творчості в. а. жуковского
Роль уяви у творчості музикантаісполнітеля і диригента
© Усі права захищені
написати до нас