Олена Білих
коледж Далекосхідного державного університету
м. Владивосток
Аналіз епізоду «На цвинтарі»: місце, роль, змістовні функції
Прийнято вважати, що чеховський оповідання «Іонич» - це розповідь про те, як герой, піддавшись впливу середовища, опошлюється, втрачає свої хороші якості і стає обивателем. Класичний твір тому і є класичним, а класик - класиком, що вони ніколи не вкладаються в одного разу раз і, здавалося б, назавжди виведену формулу. М. Горький одним із перших відчув, що критик, який звертається до чеховським розповідей, не може йти старими шляхами переказу і "розбору" тексту: "Передавати зміст оповідань Чехова ще і тому не можна, що всі вони, як дорогі і тонкі мережива, вимагають обережного поводження з собою і не виносять дотику грубих рук, які можуть тільки зім'яти їх. . . "(1, 689)
Завдання, яке стоїть перед нами, - уважно (дуже уважно!) Читаючи покрити "хрестоматійним глянцем" відомий чеховський розповідь, відповісти на питання: а чи був хлопчик? Чи були передумови перетворення "раннього" Старцева в Іонич? Що таке справжня і уявна інтелігентність? Яку роль у творі відіграє епізод невдалого побачення героя на цвинтарі, в чому його емоційний пафос?
П. Вайль і О. Геніс не без підстав вважають оповідання «Іонич» "мікророманом", тому що "Чехов зумів без втрат згустити грандіозний обсяг усього людського життя" (2, 178).
Виявимо хронотоп оповідання, тобто "взаємозв'язок часових і просторових відносин" (3, 234), або категорію "композиції і сюжету, в якій виражена нерозривний зв'язок часу і простору" (4, 8).
1. Дія відбувається в замкнутому художньому просторі звичайного провінційного міста, що втілює в собі всю "нудьгу і одноманітність життя" російської глибинки: "Коли в губернському місті С. приїжджі скаржилися на нудьгу і одноманітність життя. . . "(Тут і далі в цитатах з« Іонич »курсив мій. - Є. Б.). (Перший напрошується літературна асоціація - знамените початок поеми М. В. Гоголя «Мертві душі»: "У ворота готелю губернського міста NN..."). Цікаво, що місце, в яке головний герой, доктор Старцев, був призначений земським лікарем, мало цілком конкретну назву, що звучала дещо незвично, - Дялиже.
2. Художній час в оповіданні. Взимку Дмитра Іонич "представили Івану Петровичу. . . надійшло запрошення ";" навесні, в свято - це було Вознесіння ", Старцев відправився в місто," пообідав, погуляв в саду, потім якось само собою прийшло йому на пам'ять запрошення Івана Петровича, і він вирішив сходити до туркині, подивитися, що це за люди ". Після першого візиту "пройшло більше року", і ось він знову в будинку Туркіних. "Наближалася осінь, і в старому саду було тихо, сумно і на алеях лежали темні листя". Саме під кінець літа Старцев приїхав на прохання занемогшей Віри Йосипівни, "і після цього став бувати у Туркин часто, дуже часто". У такій "неузгодженості", контрастності життя вмираючої природи і зародилася любов героя уважний читач відчує початок кінця любовних відносин Дмитра Іонич і Котика. (Літературна асоціація: той же самий принцип образного, психологічного паралелізму, заснований на уподібненні внутрішнього стану людини життя природи, блискуче застосував у романі «Обломов» І. Гончаров, досліджуючи історію кохання Іллі Обломова й Ольги Іллінської.)
Чехов скупо говорить про лікарській практиці Старцева, але вибрані з тексту короткі цитати красномовно свідчать про незворотні зміни, що сталися з молодим лікарем: ". . . в лікарні було дуже багато роботи, і він ніяк не міг вибрати вільного години. Минуло більше року в працях і самотність ";" У місті біля Старцева була вже велика практика. Щоранку він спішно приймав хворих у себе в Дялиже, потім їхав до міських хворим ";" Було в нього ще одна розвага. . . вечорами виймати з кишень папірці, здобуті практикою ";" У нього в місті величезна практика, колись зітхнути. . . У нього багато клопоту, але все ж він не кидає земського місця, жадібність здолала (ми чуємо обурений, презирливий голос оповідача, що виражає авторську позицію. - Є. Б.), хочеться встигнути і тут і там. . . Приймаючи хворих, він звичайно сердиться, нетерпляче стукає палицею об підлогу і кричить своїм неприємним (знову яскрава оцінна деталь! - О. Б.) голосом:
-Прошу відповідати тільки на запитання! Не розмовляти! "
Розповідь побудований за законами романного жанру. У ньому є і експозиція, і зав'язка, і кульмінація, і розвиток дії, і епілог. "Вражаюче, але в короткому« Іонич »знайшлося місце навіть для майже обов'язкової приналежності роману - вставний новели" (2, 180).
Місце цієї новели - епізоду «На цвинтарі» - між першою і другою цитатами опису служби Дмитра Старцева: "Минуло більше року" з тих пір, коли він вперше побував у Туркин, - і ось він вже спішно приймає хворих на "земському місці" і виїжджає за "папірцями" в місто. Чому сталася така метаморфоза з лікарем? Де початок падіння людського в людині? Врешті-решт, за який час відбулися настільки глибокі зміни?
Епізод має свій мікросюжети: мотивом до, здавалося б, нелогічні, абсурдні появи Дмитра Іонич Старцева на кладовище є його раптово спалахнула пристрасть до Котику. Чому Старцев несподівано зважився на такий екстравагантний вчинок, піддався мані? Російські класики не один раз перевіряли своїх героїв на моральну спроможність, високу людяність. Згадаймо Онєгіна, Печоріна, Базарова. . . Всі вони пройшли перевірку любов'ю. Давно помічено, що у Чехова немає виняткових героїв, незвичайних, на межі життя і смерті обставин. Всі тривіально, буденно, до відчаю звичайно. Горький писав з приводу оповідання «В яру»: "В оповіданнях Чехова немає нічого такого, чого не було б у дійсності. Страшна сила його таланту саме в тому, що він ніколи нічого не вигадує від себе, не зображує того, «чого немає на світі». . . Він ніколи не прикрашає людей. . . Чехов дуже багато написав маленьких комедій про людей, які дивились життя. . . "(1, 690). Дмитро Іонич Старцеву теж випало випробування любов'ю. І зовсім не випадково епізод невдалого побачення з Котиком є кульмінацією всього оповідання, найвищою точкою напруги, перевіркою героя, таким собі кордоном.
Згадаймо, як доктор потрапив на цвинтар. Котик після розмови з ним "раптом" встала з лави "під старим кленом широким", "потім ніяково сунула йому в руку записку і побігла до хати і там знову сіла за рояль". У записці Старцев прочитав: "Сьогодні, об одинадцятій годині вечора, будьте на кладовищі біля пам'ятника Деметті". Першою його реакцією, коли він прийшов в себе, були думки про те, що "це зовсім не розумно", "для чого?" Аналізуючи цей епізод, простежимо, як змінюється душевного, психологічний стан героя під час очікування Котика.
Старцев "входить до епізод" з надією. "У кожного свої дивацтва, - думав він. - Котик теж дивна і - хто знає? - Бути може, вона не жартує, прийде ". Далі йдуть слова оповідача: ". . . і він віддався цій слабкій, порожній надії, і вона оп'янила його ". Якщо епітет слабка висловлює тільки те, що висловлює, то порожня - це вже авторське знання про те, що Котик не прийде, і - глибше - про порожні клопотах з приводу духовного злету Дмитра Іонич. "Виходить з епізоду" герой, вимовивши знамените: "Ох, не треба б повніти!"
Експозицією епізоду є думки збентеженого Старцева. Його мовна характеристика дана у формі невласне-прямої мови. Створюється враження непомітного проникнення автора в думки Дмитра Іонич. Експозиція займає один абзац і дає рясну їжу для міркування. Початок: "Було ясно: Котик обдурювати". Перше безособове речення в складі складного, здається, не дає підстав Старцеву для непотрібних міркувань з приводу дурної витівки Катерини Іванівни. Кінець абзацу такий: ". . . а о пів на одинадцяту раптом узяв і поїхав на цвинтар ". Протівітельний союз а підкреслює імпульсивність рішення, частка і підсилює це враження. Слово "раптом" - це слово "Достоєвського", а не чеховське. Це герої Достоєвського "раптом", несподівано приймають рішення, часто всупереч самим собі. Ніщо, як бачимо, не віщувало такого вчинку доктора Старцева. (До слова, "раптом" з'явиться в оповіданні тільки чотири рази: вперше - коли Котик "раптом стала і пішла до дому"; вдруге - у фіналі епізоду «На цвинтарі» - саме ця деталь буде мати символічний сенс; третє "раптом" стане причиною пристрасного поцілунку в колясці, коли "коні круто повертали у ворота клубу, і коляска накренилася"; в останній раз це прислівник зустрінеться в тексті тоді, коли вже через чотири роки Старцеву, що сидить на лаві в саду з Катериною Іванівною, "раптом" стане "сумно і шкода минулого".)
Повернемося до думок доктора перед його поїздкою на кладовищі. "Кому справді прийде серйозно в голову призначати побачення вночі, далеко за містом, на кладовищі, коли це легко можна влаштувати на вулиці, у міському саду?" Дмитро Іонич розуміє абсурдність пропозиції Котика. "І до обличчя йому, земському лікареві, розумному, солідній людині, зітхати, отримувати записочки, тягатися по кладовищах, робити дурниці, над якими сміються тепер навіть гімназисти? До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? "У цьому уривку цікаві два моменти.
Вперше дається самооцінка Старцева. Яку б непряму характеристику ні давали герою інші персонажі, це буде його "заочне" визначення (термін М. Бахтіна). Як бачимо, у Дмитра Іонич досить висока самооцінка, яка мала підставу бути з самого початку розповіді. Пригадаймо: "І доктору Старцеву. . . теж говорили, що йому, як інтелігентній людині, необхідно познайомитися з Туркин ". Значить, родина Туркин вважається інтелігентною. Планка "інтелігентної людини", безумовно, знижена. Широко відомі слова самого Чехова з його листа братові про вихованих людей - слід читати: інтелігентних. "Щоб виховати і не стояти нижче рівня середовища, в яку потрапив, недостатньо прочитати лише Піквіка і визубрити монолог з Фауста. Тут потрібні безперервний денний і нічний працю, вічне читання, штудіровка, воля. Тут дорога кожна година ". Ми побачимо в оповіданні "інтелігентну" сім'ю Туркин і будемо судити про рівень "середовища", в яку потрапив Старцев, зі слів оповідача, тобто набагато раніше, ніж сам герой.
Отже, Старцев оцінює майбутнє "підприємство" з точки зору обивателя: ". . . тягатися по кладовищах. . . До чого поведе цей роман? Що скажуть товариші, коли дізнаються? "Хто з героїв російської літератури, який стоїть вище середовища, озирнувся на громадську думку? Пригадується Онєгін перед дуеллю з Ленським. ("... Але шепіт, хохотня дурнів..."). Ситуації різні, але суть одна. Хоча ні, тут не все так однозначно. Подумки Онєгін все ж дає оціночну характеристику представникам "громадської думки". Чеховський ж "герой" "не дотягує" до героя. Називаємо ми його так, виходячи з літературознавчого терміна. "Так думав Старцев, блукаючи в клубі біля столів, а о пів на одинадцяту. . . "Старцев - не Раскольников, який йде" не своїми ногами "вбивати стару процентщицу, тому що рішення давним-давно прийнято. Старцеву дає шанс автор, дає шанс залишитися наодинці з самим собою, зі світом, "де немає життя", шанс зробити якісь важливі відкриття. Така експозиція епізоду.
Зав'язка епізоду починається з найважливішою предметної деталі, що бере участь у розвитку сюжету: "У нього вже була пара коней і кучер Пантелеймон в оксамитовій жилетці". На початку розповіді Старцев, побувавши у Туркин, "вирушив пішки до себе в Дялиже". Зараз у нього є й пари коней, і кучер в оксамитовій жилетці. Здавалося б, що в цьому поганого? В епілозі пересування Старцева описується так: "Коли він, пухкий, червоний, їде на трійці з бубонцями і Пантелеймон, теж пухкий і червоний, з м'ясистим потилицею, сидить на козлах, простягнувши вперед прямі, точно дерев'яні, руки, і кричить зустрічним:« Прррава тримай! », - то картина буває значна, і здається, що їде не людина, а язичницький бог". У цьому описі немає іронії, це сарказм, бічующій повне знищення людського в людині. "Дерев'яні руки" Пантелеймона як би знаходять своє продовження в деталі, що характеризує Іонич: в руках у нього завжди палиця, якою він, приходячи в черговий будинок, "призначений до торгів", "тицяє в усі двері", або, "беручи хворих" , "нетерпляче стукає. . . об підлогу ". Дзеркальне відображення господаря в слузі ми зустрінемо в «Обломова» (Обломов - Захар), в «Батьків і дітей» (Павло Петрович - Прокофьіч). Відображення в слугах манери поведінки, портретних характеристик господарів робить останніх більш уразливими, є своєрідною пародією на них, і таким чином автор досягає поставленої перед собою мети.
Але в епізоді не відбулося побачення Старцев ще не Іонич з епілогу. Герой "залишив коней на краю міста, в одному з провулків, а сам пішов на цвинтар пішки". "Що скажуть товариші, коли дізнаються?" Може бути, мається на увазі це побоювання? Швидше за все, так. Але все-таки сенс цієї деталі не тільки в цьому. Відстань було не близьким: "З півверсти він пройшов полем". Старцев ішов пішки в останній раз!
О пів на одинадцяту він "раптом узяв і поїхав на цвинтар", опівночі "в церкві стали бити годинник"; на наступний день він скаже Катерині Іванівні про те, що чекав її "майже до двох годин"; оповідач відзначить, що герой "потім години півтори бродив, відшукуючи провулок, де залишив своїх коней ". Отже, хронотоп епізоду: художній простір - кладовище, не саме веселе місце на землі, на якому, власне, і залишився живий Дмитро Іонич; кордону художнього часу епізоду складають приблизно чотири години. Цілих чотири години "тягатися по кладовищах"! Тільки чотири години, за які Старцев перетворився на Іонич. Бувають у житті години і навіть хвилини, коли людина залишається "голим", один на один зі світобудовою; коли неймовірним чином сходяться два космосу - макро-та мікро-. (Згадаймо князя Андрія, що лежить на полі Аустерліца, і високе небо, що відкрилося йому.) Людина повинна гідно оцінити випала йому щасливу карту, повинен вийти з дотику з вічністю іншим, іншим, оновленим. Така хвилина настала в житті земського лікаря на околиці губернського міста С.
Чехов володів усіма прийомами художньої образотворчості, у тому числі і різними способами побудови описів. Епізод «На цвинтарі» є блискучим прикладом принципу психологічного паралелізму. "Світила місяць. Було тихо, але тепло по-осінньому. У передмісті, близько боєнь, вили собаки ". Картина моторошна, а Старцев, як бачимо, не боязкого десятка. "Цвинтар позначалося далеко темною смугою, як ліс або великий сад".
Мотив саду - важливий мотив і в оповіданні «Іонич», і "верховий образ усього чеховського творчості" (2, 187). Сад - це незмінна, вічна декорація, на тлі якої розвиваються і закінчуються відносини Старцева і Катерини Іванівни. У будинку Туркин "половина вікон виходила в старий тінистий сад"; "коли Віра Йосипівна закрила свій зошит" з романом про те, "чого ніколи не буває в житті", "в міському саду по сусідству" хор піснярів під оркестр співав «Лучінушку» , "і ця пісня передавала те, чого не було в романі і що буває в житті". У Старцева і Котика "було улюблене місце в саду: лава під старим кленом широким". Це була пора пристрасної закоханості Дмитра Іонич. Через чотири роки вже "вона дивилася на нього і, мабуть, чекала, що він запропонує їй піти в сад, але він мовчав". Тепер Котик говорить не "сухо", як колись, а схвильовано, "нервово": "Заради бога, ходімо в сад". "Вони пішли в сад і сіли там на лаву під старим кленом. . . "Сад - не тільки безмовний свідок, а й учасник дії під назвою" життя ". "Сад - це вихід з парадоксального світу в світ органічний, перехід зі стану тривожного очікування. . . у вічний діяльний спокій "(2, 187).
Епізод побудований і на уподібненні, і на контрастному зіставленні природи і людини. Старцев вступив в ірреальний "світ, не схожий ні на що інше, - світ, де так гарний і м'який місячне світло". Всього на півтори сторінки Чеховим, що вважали стислість одним з основних принципів своєї поетики, поставлений своєрідний "рекорд": шість (!) Раз сказано про місяць і місячному світлі. Оповідальна деталь - місяць - царює на всьому художньому просторі кладовища-лісу, кладовища-саду. Статичний опис місячної ночі гальмує дію, перериває розвиток подій. Ми бачимо пейзаж очима Старцева, пейзаж, в описі якого панують два кольори: білий і чорний. Жовтий пісок алей ще більше підкреслює ллється світло. "Показалася огорожа з білого каменю, ворота. . . При місячному світлі на воротах можна було прочитати: «Гряде годину в онь же. . . »(Згадується: залиш надію, всяк сюди вхідний. - Є. Б.) Старцев увійшов у хвіртку, і перше, що він побачив, - це білі хрести і пам'ятники по обидві сторони широкої алеї і чорні тіні від них і від тополь, і колом далеко було видно біле і чорне, і сонні дерева схиляли свої віти над білим. Здавалося, що тут було світліше, ніж у полі. . . "Кінець цього досить великого абзацу чудовий. Герой піддався на короткий час магії цвинтарної атмосфери, відчув урочистість моменту, перейнявся "настроєм" місця. Тричі повторене "ні" ("де немає життя, немає і немає") наполегливо наштовхує на думку про тлінність людського буття, про нікчемність суєти і налаштовує на високий лад; ". . . але в кожному темному тополі, в кожній могилі відчувається присутність таємниці, що обіцяє тихе, прекрасну, вічне ". Синтаксична тріада, завершальна фразу, побудована за принципом градації. Кожен наступний епітет підсилює враження від попереднього - до вічності, до безкінечності. Сад "міняється, залишаючись незмінним. Підкоряючись циклічним законам природи, народжуючись і вмираючи, він перемагає смерть "(2, 187). Завершальна абзац фраза - це те останнє високе відчуття, яке пізнав в житті Старцев: "Від плит і зів'ялих квітів, разом з осіннім запахом листя, віє прощенням, сумом і спокоєм". Ці слова наповнені символічним змістом. Могильні плити - підсумок, фінал людського життя, те, що не має продовження, то, що назавжди. Життя після смерті може бути тільки в пам'яті живих. Осінній запах листя, зів'ялі квіти говорять про близькість і неминучість смерті. Синтаксична тріада "прощення, печаль, спокій" викликає літературну асоціацію: опис сільського кладовища, на якому похований Євген Базаров. "Як майже всі наші кладовища, воно являє вид сумний. . . "Багато поколінь критиків і читачів билися над словами автора, які завершують роман:" О ні! Яке б жагуче, грішне, бунтівне серце ні сховалося в могилі, квіти, що ростуть на ній, безтурботно дивляться на нас своїми невинними очима: не про один вічному спокої кажуть нам вони, у тому великому спокої «байдужою» природи; вони говорять також про вічне примирення і життя безкінечною. . . "Прихована цитата з філософської лірики Пушкіна, глибока приязнь автора до свого героя, яка звучить у фіналі« Батьків і дітей », змушують замислитися над питаннями буття.
Повернемося до Чеховському розповіді. "Кругом безмовність; в глибокому смиренні з неба дивилися зірки. . . "Старцев на кладовищі" недоречно ", як і його кроки, які порушили тишу. До реальності героя повернув бій годинника, "і він уявив себе мертвим, заритим тут навіки". Все живе, спрагле любові, обурилося в ньому: ". . . йому здалося, що хтось дивиться на нього, і він на хвилину подумав, що це не спокій і не тиша, а глибока туга небуття, пригнічений відчай. . . "Старцев не піднімається вище самого себе, не робить відкриття. "Людина Чехова - несвершівшійся людина" з "неслучівшейся життям" (2,180).
Місячне світло своєрідно вплинув на думці Старцева: він точно "підігрівав у ньому пристрасть", доктор "чекав пристрасно і малював в уяві поцілунки, обійми"; ". . . скільки тут, у цих могилах, зарито жінок і дівчат, які були красиві, чарівні, які любили, згорали ночами пристрастю, віддаючись ласці. Як по суті недобре жартує над людиною мати-природа, як прикро усвідомлювати це! "Передаючи потік думок героя за допомогою невласне-прямої мови, Чехов доводить його до точки напруги, до кульмінації;". . . йому хотілося закричати, що він хоче, що він чекає любові у що б то не стало; перед ним біліли вже не шматки мармуру, а прекрасні тіла, він бачив форми, які сором'язливо ховалися в тіні дерев, відчував тепло, і це ловлення ставало обтяжливим . . . "Найвища напруга" духовного страждання "Старцева на кладовищі - це пристрасне ловлення, спрага любові, любові плотської, фізичної. . .
Режисер сцени «На цвинтарі» - місячне світло - дає можливість своєму героєві стати учасником дії, побачити те, чого, "ймовірно, більше вже не станеться бачити". І місяць готує розв'язку епізоду: "І точно опустилася завіса, місяць пішла під хмари, і раптом все потемніло колом". Жарт Котика призвела Старцева на кладовищі, де він пережив неповторні, найважливіші почуття і відчуття у своєму житті. І там же, на кладовищі, закінчилося формування Старцева як людини, як особистості. Він більш автору не цікавий. Про всі подальші дії героя сказано якось мимохіть: "Старцев ледь знайшов ворота, - вже було темно, як в осінню ніч, - потім години півтори бродив, відшукуючи провулок, де залишив своїх коней.
-Я втомився, ледь тримаюся на ногах, - сказав він Пантелеймону ".
Весь епізод - романтична картина зі зниженим, споганеним фіналом: "І, сідаючи з насолодою в коляску, він подумав:« Ох, не треба б повніти! »" Це епізод невдалого побачення героя з самим собою.
Глибокі чи були почуття Старцева? І під час першого візиту до туркині, і пізніше Котик "захоплювала його своєю свіжістю, наївним виразом очей і щік". "Наївним виразом. . . щік "? Ми розуміємо, що ця деталь портретної характеристики Котика звучить іронічно, але іронія йде не від Старцева, через сприйняття якого дається вигляд дівчини. Це легка іронія автора. А герой закоханий, і вже тому заслуговує поблажливості. Він милується тим, "як сиділо на ній плаття, він бачив щось надзвичайно миле, зворушливе своєю простотою та наївною грацією". Мовна характеристика Дмитра Іонич, його власне-пряма мова сильно змахує на промову героя-коханця у водевілі: "Заради бога, благаю вас, не мучте мене, ходімо в сад!"; "Я не бачив вас цілий тиждень. . . а якщо б ви знали, яке це страждання! ";" Я страшно хочу, я прагну вашого голосу. Говоріть ";" Побудьте зі мною хоч п'ять хвилин! Заклинаю вас! "
Чи було їм цікаво один з одним? "Вона здавалася йому дуже розумною і розвиненою не по літах". Взагалі у Чехова в багатьох творах ключовими словами є такі, як "здається", "здавалося" та інші. Вони можуть виконувати роль вступних конструкцій - слів і пропозицій, а можуть входити, як в даному випадку, до складу присудка. "Здавалося розумною. . . "Багатозначна деталь, яка характеризує й закоханого Старцева, і його кохану. І тим не менш "з нею він міг говорити про літературу, про мистецтво, про що завгодно, міг скаржитися на життя, на людей. . . "
Перевернемо три аркуші. "Але от минуло чотири роки. В одне тихе, тепле ранок в лікарню принесли листа. Віра Йосипівна. . . просила його неодмінно просимо до неї і полегшити її страждання. Внизу була приписка: «До прохання мами приєднуюся і я. К. »". Побачивши її, Старцев зазначив, що вона зовні змінилася, покращала, головне - "вже це була Катерина Іванівна, а не Котик. . . "Ситуація повторилася з точністю до навпаки. (Пригадується, за висловом Ю. Лотмана, "формула російського роману" «Євгеній Онєгін».) Але як знижена ситуація, як жалюгідний, а потім і страшний у фіналі герой Чехова! Якщо Котик стала Катериною Іванівною, то Дмитро Іонич - просто Іонич. Як він зараз сприймає її? "І тепер вона йому подобалася. . . але щось вже заважало йому відчувати, як раніше ". І далі оповідач тричі повтореним дієсловом з запереченням передає наростаюче роздратування Старцева: "Йому не подобалася її блідість. . . не подобалося її сукня, крісло, в якому вона сиділа, не подобалося щось у минулому, коли він ледь не одружився з нею ". Мало того, коли він "згадав про свою любов, про мрії і надії. . . йому стало незручно ". А ось бажання поговорити з Катериною Іванівною все ж таки виникло. Але про що? ". . . Вже хотілося говорити, скаржитися на життя ".
Через чотири роки, зустрівшись вже не з Котиком, а з Катериною Іванівною, сидячи на улюбленій колись лаві в темному саду, "він згадав усе, що було, усі найменші подробиці, як він блукав по кладовищу, як потім під ранок, втомлений , повертався до себе додому, і йому раптом стало сумно і шкода минулого. І в душі засвітився вогник ".
Ми пам'ятаємо, що Котик призначила побачення "біля пам'ятника Деметті". Не випадково довідці про походження пам'ятника "у вигляді каплиці, з ангелом нагорі" і його описом оповідач відводить цілий абзац в епізоді побачення: ". . . колись у С. була проїздом італійська опера, одна зі співачок померла, і її поховали і поставили цей пам'ятник. У місті вже ніхто не пам'ятав про неї, але лампадка над входом відображала місячне світло і, здавалося, горіла ". В душі Старцева через кілька років при згадці про ту ніч "засвітився вогник". Як місяць, що пішла під хмари, погасила лампадку, так і вогник "в душі погас", коли "Старцев згадав про папірці, які він вечорами виймав із кишень з таким задоволенням". Ця предметна деталь - "папірці, здобуті практикою. . . від яких пахло парфумами, і оцтом, і ладаном, і ворвань ", - викликає в пам'яті і з пожадливістю любующегося в підвалах на своє золото Скупого лицаря з" маленькою трагедії "О. Пушкіна, і незабутнього Чичикова, перебирає вміст скриньки з подвійним дном.
Зіставляючи поведінка, мова і думки Старцева до і після "вставною новели", ми бачимо, що саме на цих двох сторінках тексту показано найголовніше - те, що пояснює нам перетворення Дмитра Іонич в Іонич. (А саме це батькові, що було загальним, винесено Чеховим в назву оповідання.)
Особливо слід сказати про тему музики, яка грає в оповіданні досить значну роль: вперше почувши гру Котика на роялі, Старцев "малював собі, як з високої гори сиплються камені, сиплються і все сиплються, і йому хотілося, щоб вони скоріше перестали сипатися. . . Після зими, проведеної в Дялиже, серед хворих і мужиків, сидіти у вітальні. . . слухати ці галасливі, набридливі, але все ж культурні звуки, - було так приємно, так ново. . . "Потім звучать привітання" здивованих "" такою музикою "гостей. І ось - знамените: "Чудово! - Сказав і Старцев ". Ми пам'ятаємо, це тільки перший розділ, це тільки експозиція і зав'язка. Духовний і фізичний вигляд Старцева ще ніяк не встиг змінитися. Найкоротша художня деталь - сурядний союз і - змушує читача замислитися: чи набагато відрізняється "ранній" Дмитро Іонич від обивателя? Чи міг він спочатку протистояти середовищі? Слабкий, слабкий духом російський інтелігент, що живе своєю працею і потягнулися до ситості, комфорту, до м'яких, глибоким крісел, в яких "було спокійно", "приємно, зручно і в голову йшли всі такі хороші, покійні думки. . . ", Інтелігент, з задоволенням скаржиться (це слово, як ми бачимо, - одне з ключових в оповіданні).
І через рік закоханий Старцев слухає "довгі, виснажливі екзерсиси на роялі". Після пропозиції, яке, нарешті, зробив Дмитро Іонич Катерині Іванівні, вона несподівано відкидає його: ". . . ви знаєте, більше всього в житті я люблю мистецтво, я шалено люблю, обожнюю музику, їй я присвятила все своє життя. . . "Мова героїні звучить бундючно, як і мова самого Старцева в момент визнання. Здається, що вони обидва грають у якомусь спектаклі і відносяться до своєї гри серйозно. І все ж саме юна Котик вперше говорить, хоча звучить це і наївно, про нестерпною вульгарності життя: ". . . а ви хочете, щоб я продовжувала жити в цьому місті, продовжувала цю порожню (знову цей епітет! - О. Б.), марну життя, яка стала для мене нестерпна. Зробитися дружиною - о ні, вибачте! Людина повинна прагнути до вищої, блискучої мети. . . "З вуст Старцева ми не почуємо подібних слів. (Незадоволеність існуванням, мрія про іншу, осмисленої, творчого життя є лейтмотивом усього пізньої творчості Чехова, особливо його п'єс.) Ми знаємо, чим закінчилися пошуки "слави, успіхів, свободи" героїнею. І через чотири роки "Катерина Іванівна грала на роялі шумно і довго, і, коли скінчила, її довго дякували і захоплювалися нею". Щира нещирість, "ритуальність" захоплення одних і тих же гостей, вульгарність обстановки і духовне убозтво "найосвіченішою і талановитої" сім'ї призводять Старцева до думки про бездарність Туркіних. У формі короткого внутрішнього монологу Старцева ми чуємо нещадний голос автора: "бездарний. . . не той, хто не вміє писати повістей, а той, хто їх пише і не вміє приховати цього ". Після гучної гри Котика Старцев подумав: "А добре, що я на ній не одружився". Останнім акордом звучать слова про те, "що якщо найталановитіші люди в усьому місті так бездарні, то який же має бути місто". Пізніше, але ні-чо-го не міняє по суті прозріння. "Музична" тема завершується в епілозі: "І коли, трапляється, по сусідству за яким-небудь столом заходить мова про Туркин, то він запитує:
-Це ви про якихось Туркин? Про тих, що донька грає на фортепьянах? "
Виразна деталь-дія: фінал відкритий, не завершений. Дієслова вжиті у формі теперішнього часу: "коли. . . заходить мова. . . він запитує ", який передбачає нескінченну повторюваність. Вульгарна середа, вульгарний герой.
Герої Чехова "незмінно - і неминуче - не доростають до самих себе. . . Це не просто «маленькі люди», що хлинули в російську словесність задовго до Чехова. Макар Девушкин роздирають шекспірівськими пристрастями, Акакій Башмачкіна підносить шинель до космічного символу. У доктора Старцева немає ні пристрастей, ні символів, оскільки він не впізнав їх у собі. Інерція його житті не знає суперечностей і протидій, тому що вона природна і вкорінена в глибинному самонеосознаніі. У порівнянні з Старцевим Обломов - титан волі, і нікому не прийшло б в голову назвати його Іллічем, як того - Іонич "(2, 180). "По суті кожен його персонаж - ембріон сюрреалізму. У ньому, як у ядерному заряді, сконденсовані абсурд повсякденного існування "(там же, 182). Так аналіз маленького епізоду не відбувся побачення доктора Старцева висвітлив проблематику, художню своєрідність не тільки оповідання А. П. Чехова, а й основні теми його творчості, зв'язав воєдино героїв і літературні ситуації російської класики.
Список літератури
1. Хрестоматія з літературної критики для школярів та абітурієнтів / Складання, коментарі Л. А. Сугай. М.: Рипол-Класик, 2000.
2. ВайльП. , Геніс. Рідна мова. Уроки витонченої словесності. М.: Незалежна газета, 1991.
3. Бахтін М. Питання літератури та естетики. М., 1975.
4. ГрігорайІ. В., ПанченкоТ. Ф., ЛелаусВ. В. Вчення про художній твір. Вид-во Далекосхідного університету, 2000.