Римське законодавство і сучасне право Російської Федерації

Римське право

Законодавство РФ

Римське право виробляє розподіл населення на вільних (liber) і рабів (servus). Правове відношення готельних категорій населення: патриції (patritii), плебеї (plebs), клієнти (clientella).

приватне право розпадається на три види, оскільки воно складається з законів природного права (ius naturale), або загальнонародного (ius gentium), або цивільного.

За природному праву всі люди народжувалися вільними.

Цивільне право. Всі народи, на думку римлян, які управляються законами і звичаями, користуються частиною - своїм власним правом, частиною - правом, спільним для всіх. Право, яке встановив у себе кожен народ сам, є його власне право, цивільне право, як право, властиве суспільству громадян.

Право народів. За визначенням римлян, "право, яке між усіма людьми встановив природний розум, оберігається у всіх народів у всі часи і називається загальнонародним як право, яким користуються всі народи

Російська Федерація - Росія є демократичне федеративну правової держави з республіканською формою правління. Людина, її права і свободи є найвищою цінністю. Визнання, дотримання і захист прав і свобод людини і громадянина - обов'язок держави.

Форми захисту прав.

Самоправство у тісному сенсі - самовільне задоволення якого-небудь дійсного або уявного права шляхом насильства над особистістю або майном іншої особи.

Самозахист може виступати у формі необхідної оборони чи крайньої необхідності.

Необхідна оборона допускалася завжди і розглядалася як дозволене відображення насильства силою.

Крайня необхідність (або крайня потреба) має місце в тому випадку, коли доводиться жертвувати якимось менш цінним благом для збереження більш цінного.

Самовільне задоволення якого-небудь вимоги, насильницьке виконання зобов'язань за римським правом було заборонено.

Державний захист приватних прав

Державні судові магістрати наділялися юрисдикцією - правом організовувати для вирішення спору судовий розгляд присяжних суддів.

Судовий розгляд між римськими громадянами вважалося законним (iudicium legitimum), якщо воно було організовано в Римі або в межах першого помільного каменю від Риму (domi) з участю одного судді - римського громадянина. Будь-яке інше розгляд вважалося що випливають безпосередньо з вищої влади (iudicia imperio continenta), і до цієї юрисдикції загальні процесуальні правила не застосовувалися.

Суддями могли бути дорослі римські громадяни, внесені в особливі списки. Функціонував суддя або одноосібно, або в колегії і призначався претором індивідуально для кожної справи.

Цивільний процес в Римі торкався дві групи питань: організацію та функціонування правосуддя.

У Римі існували три форми (види) цивільного процесу.

Види цивільного процесу.

До основних рис легісакціонного процесу відносяться такі:

1) він був звичайним (ordo) процесом, ділився на дві стадії: in iure - перед магістратом і apud indicem (in iudicio) - перед судом, в ньому існували додаткові елементи, що передбачають участь приватних осіб, завдяки яким він називався також "приватним судочинством "(ordo indiciorum privatorum); всі види leges actiones вводилися і регулювалися законом (майже всі - Законом XII Таблиць) і ставилися до цивільним позовами суворого права;

2) суворий формалізм; процес обставлялся ритуальними формами і жестами, і найменший відступ від цього порядку призводило до програшу справи;

3) позовну вимогу (petitio) відхилялося, якщо розходилося з тим, що був винен відповідач (plus petitio);

4) органами легісакціонного процесу на стадії in iure були в основному претори (міські та перегрінскіе), еділи і деякі інші магістрати. На стадії apud iudicem ними були судді, арбітри, рекуператори і постійні судді.

Суддя (iudex unus або iudex privatus) був приватною особою, римським громадянином. Суддями могли призначатися особи, імена яких були занесені в списки суддів.

"Завданнями цього Кодексу є: охорона прав і свобод людини і громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу Російської Федерації від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства, а також попередження преступленій.Для здійснення цих завдань цей Кодекс встановлює основу і принципи кримінальної відповідальності, визначає, які небезпечні для особистості, суспільства або держави діяння визнаються злочинами, і встановлює види покарань та інших заходів кримінально-правового характеру за вчинення злочинів. " (Ст. 2 КК РФ) 1. "Судова влада в Україні здійснюється тільки судами в особі суддів і залучених у встановленому законом порядку до здійснення правосуддя присяжних, народних і арбітражних засідателів. Ніякі інші органи та особи не мають права приймати на себе здійснення правосуддя.

2. Судова влада самостійна і діє незалежно від законодавчої та виконавчої влади.

3. Судова влада здійснюється за допомогою конституційного, цивільного, адміністративного та кримінального судочинства. "(ФЗ" Про судову систему РФ "Прийнято Держ Думою 26 жовтня 1996 Схвалений Радою Федерації 26 грудня 1996)

"Стаття 5. Самостійність судів і незалежність суддів

1. Суди здійснюють судову владу самостійно, незалежно від чиєї б то не було волі, підкоряючись тільки Конституції Російської Федерації і закону.

2. Судді, присяжні, народні та арбітражні засідателі, які беруть участь у здійсненні правосуддя, незалежні і підкоряються тільки Конституції Російської Федерації і закону. Гарантії їх незалежності встановлюються Конституцією Російської Федерації і федеральним законом.

3. Суд, встановивши при розгляді справи невідповідність акта державного чи іншого органу, а також посадової особи Конституції Російської Федерації, федеральному конституційному закону, федеральному закону, загальновизнаним принципам і нормам міжнародного права, міжнародного договору Російської Федерації, конституції (статуту) суб'єкта Російської Федерації, законом суб'єкта Російської Федерації, приймає рішення відповідно до правових положень, що мають найбільшу юридичну силу.

4. У Російській Федерації не можуть видаватися закони та інші нормативні правові акти, що скасовують або применшують самостійність судів, незалежність суддів.

5. Особи, винні у наданні незаконного впливу на суддів, присяжних, народних і арбітражних засідателів, які беруть участь у здійсненні правосуддя, а також в іншому втручанні в діяльність суду, несуть відповідальність, передбачену законом. Присвоєння владних повноважень суду карається відповідно до кримінального закону. "(ФЗ" Про судову систему РФ "Прийнято Держ Думою 26 жовтня 1996 Схвалений Радою Федерації 26 грудня 1996)

Делікт. Зобов'язання з відшкодування шкоди.

Делікт - це протиправна дія, правопорушення.

У залежності від наслідків, пов'язаних з деліктами, вони поділялися в римському праві на публічні делікти, delicta publica, і приватні, delicta privata. Публічними деліктами були ті, які визнавалися такими, що порушують інтереси держави в цілому і тягли за собою тілесне покарання, а іноді і смертну кару - crimina capitalia - чи майнове стягнення, за загальним правилом, що надходило в дохід держави. Справи про ці делікти були підвідомчі особливим кримінальним судам і вирішувалися за спеціальними правилами судочинства.

Приватні делікти розглядалися як зазіхання тільки на інтереси приватних осіб; позови з таких деліктів пред'являлися потерпілими приватними особами. Грошові штрафи, на стягнення яких були направлені ці позови, надходили потерпілому і стягувалися в загальному порядку, встановленому для вирішення майнових суперечок. У тому ж порядку розглядалися і справи про тих delicta privata, які в найдавніше час тягли за собою тілесне покарання.

Діяння визнавалося деліктом лише при існуванні відповідної особливої ​​норми про даний роді діянь, - якщо воно було віднесено до числа деліктів законом або преторським правом. Існував і послідовно поповнювався коло деліктів, але не було єдиного поняття делікту. У цьому сенсі хід розвитку зобов'язань з деліктів споріднений процесу розвитку договірних зобов'язань

Приватним правопорушенням у Римі називалося таке правопорушення, яке розглядалося як порушення головним чином прав та інтересів окремих приватних осіб, а не держави в цілому (на відміну від кримінального злочину) і тому породжувало зобов'язання особи, яка вчинила делікт (приватне правопорушення), сплатити потерпілому штраф або принаймні відшкодувати збитки.

Види приватних деліктів: - Iuiuria (неправомірне дію) - у спеціальному розумінні - особиста образа.

- Furtum (крадіжка) - під цю категорію потрапляли і ті делікти, які в сучасному праві іменуються крадіжкою. Таким чином, до futrum ставилася всяке протизаконне корисливе посягання на чужу річ; - Damnum iniuria datum (неправомірне знищення або пошкодження чужих речей) У класичному римському праві інюрма делікту була узагальнена, діянням було тільки всяку умисне протиправне заподіяння особистої образи. При цьому з одного боку, поняття делікту було розширено, оскільки інюрма більше не обмежувалося образою дією, але охоплювало всяке образа, а з іншого боку - звужене, оскільки було висунуто в якості необхідного елемента наміри образити. Змінилася і санкція делікту: на місце фіксованих сум штрафу було введено визначення штрафу судом у кожному окремому випадку залежно від обставин справи.

Зобов'язання з відшкодування шкоди.

По-перше, сфера їх дій тягнеться як на майнові, так і на особисті немайнові відносини, хоча відшкодування шкоди і носить майновий характер. По-друге, вони виникають в результаті порушення прав, що носять абсолютний характер, будь то майнові права (право власності, довічного успадкованого володіння, господарського відання, оперативного управління і т.д.). По-третє, зобов'язання, оскільки порушено абсолютне право, носить позадоговірні характер, хоча б право і було порушено особою, з якою потерпілий перебуває (перебував) у договірних відносинах. Якщо шкоду життю або здоров'ю громадянина заподіяна при виконанні ним договірних або інших зобов'язань, то зобов'язання, яке виникає в даному випадку в слідстві заподіянні шкоди, в силу прямої вказівки закону (ст. 1084 ЦК) носить позадоговірні характер. По-четверте, зобов'язання направлено на повне відшкодування потерпілим, наскільки це можливо, заподіяної шкоди, кому б не була заподіяна шкода, у чому б він не висловлювався і які б не були способи (форми) відшкодування шкоди. По-п'яте, у випадках передбачених законом, обов'язок відшкодування шкоди може бути покладена не тільки на заподіювача шкоди, а й на інших осіб. Суб'єктивний склад зобов'язань із заподіяння шкоди в процесі їх розвитку може зазнати суттєвих змін. У ньому може відбутися заміна як боржника, так і кредитора. Зокрема, така заміна має місце при суброгації та регрес. При суброгації до страховика переходять права кредитора до боржника, відповідальної за настання страхового випадку, тобто страховик заступає на місце кредитора в зобов'язанні з відшкодування шкоди (повністю або в частині). При регрес боржник в основному зобов'язанні стає в регресними зобов'язаннями кредитором. Так, при спільному заподіянні шкоди сопрічінітелі відповідають перед потерпілим, як правило солідарно. Якщо одні з них відшкодує шкоду, то він стає кредитором по відношенню до решти сопрічінітелям, які відповідають перед ним як часткові боржники (п. 2 ст. 1081 ГК).

зобов'язання з відшкодування шкоди виникають з множинністю осіб, яка може мати місце на стороні як боржника, так і кредитора. Можливі зобов'язання і з смешенной множинністю.

Предметом (об'єктом) зобов'язань з відшкодування шкоди є дії боржника, що забезпечують найбільш повне, наскільки це можливо, відновлення матеріальних і особистих нематеріальних благ кредиторів, яким завдано шкоду. Таким чином, зобов'язання з заподіяння шкоди можуть бути визначені як позадоговірні зобов'язання, що виникають в наслідок порушення майнових та особистих немайнових прав потерпілого, що носять абсолютний характер, покликаний забезпечити найбільш повне відновлення цих прав за рахунок заподіювача шкоди або за рахунок інших осіб, на яких законом покладено обов'язок відшкодування шкоди.

Необхідною умовою виникнення зобов'язань із заподіяння шкоди є наявність самого шкоди. Під шкодою розуміється матеріальний збиток, який виражається у зменшенні майна потерпілого в результаті порушення належного йому матеріального права і (або) применшенні нематеріального блага.

Потерпілий має право на компенсацію заподіяної йому моральної шкоди, яка в даному випадку здійснюється незалежно від вини заподіювача (ст. 1100 ЦК). У відповідності зі ст.53 Конституції РФ кожен має право на відшкодування державою шкоди, заподіяної незаконними діями (або бездіяльністю) органів державної влади або їх посадових осіб. Серед загальних умов деліктної відповідальності за шкоду, заподіяну актом влади, найбільшою специфікою має протиправність.

Відповідальність за шкоду, заподіяну актом управління, не залежить від того, хто виступає в якості потерпілого-громадянин або юридична особа. Шкода, заподіяна незаконними актами управління, підлягає відшкодуванню лише за наявності вини осіб, які взяли подібні акти або, навпаки, які порушили права громадян або юридичних осіб своєю бездіяльністю. Шкода, заподіяна незаконним актом управління, відшкодовується за рахунок скарбниці Російської Федерації, скарбниці суб'єкта Російської Федерації чи скарбниці муніципального освіти.

Відповідальність за деліктним зобов'язанням можуть нести лише особи, здатні керувати своїми діями і правильно оцінювати їх можливі наслідки. Така здатність з'являється у громадян згідно з чинним цивільним законодавством лише з 14 років. Обличчя не досягли цього віку, визнані законом неделіктоспособнимі. Відповідальність за шкоду, заподіяну малолітнім, несуть обоє батьків, в тому числі, і той, який проживає окремо від дитини. На відміну від малолітніх неповнолітні у віці від 14 до 18 років визнаються деліктоздатної, а тому самостійно несуть відповідальність за заподіяну шкоду на загальних підставах (п. 1 ст. 1074 ЦК).

Правоздатність. Втрата та обмеження правоздатності.

Правоздатність (caput) - це властивість особи мати права і обов'язки. Розрізнялася правоздатність в публічному праві (ius publicum) і правоздатність в приватному праві (ius privatum).

Правоздатність у галузі публічного права включала в себе право брати участь у суспільному житті Римської держави, обирати і бути обраним, служити воїнами в римських легіонах, бути учасниками релігійних і світських свят і т.д.

Приватна правоздатність включала в себе право укладення повноцінного шлюбу з батьківською владою над дітьми (ius conubii) і право брати участь у торговельному обороті, здійснювати угоди (ius commercii).

Зміна правоздатності особи (capitis deminutio) могло мати місце у бік її погіршення при втраті одного із статусів. Розрізняли:

capitis deminutio maxima (максимальное) - если лицо утрачивало состояние свободы, например попадало в плен;

capitis deminutio media (среднее) - если лицо утрачивало римское гражданство, например будучи приговорено к ссылке;

capitis deminutio minima (наименьшее) - если лицо изменяло свое семейное положение, например становясь подвластным вследствие усыновления. Соответственно изменение статуса могло быть и в сторону усиления, улучшения состояния лица.

Правами, составляющими правоспособность (caput) в полном объеме, могли пользоваться только высшие слои римского населения (patricii, nobili, honostiores).

Общие ограничения правоспособности устанавливались для женщин, подвластных детей, варваров, еретиков, отступников, евреев, колонов. Лица определенных профессий не имели права менять занятие и заключать браки с лицами других профессий.

Ограничение дееспособности физических лиц по возрасту

Римское право различало:

малолетние, полностью недееспособные лица (infantes) в возрасте до 7 лет;

несовершеннолетние (impuberes), лица, не достигшие половой зрелости, пубератного возраста - от 7 до 14 лет (для мужчин), 12 лет - для женщин (малолетние лица, вышедшие из детства). Эти лица обладали ограниченной дееспособностью, они имели право совершать только сделки, которые улучшали их имущественное положение;

лица, не достигшие 25 лет (minores).

Мужчины с 14, женщины с 12 лет считались puberes - совершеннолетними.

Классическое право констатировало тот факт, что совершеннолетние 14 (12) лет недостаточно опытны, и претор стал давать реституцию по сделкам лиц моложе 25 лет, когда они в силу своей молодости и неопытности терпели ущерб. И хотя с достижением 14 (12) лет опека над несовершеннолетними прекращалась, лицам моложе 25 лет, но старше 14 (12) лет стали назначать попечителя.

Полное совершеннолетие и полная дееспособность наступали с 25 лет (legitima aеtas). Император мог предоставить несовершеннолетнему возрастную льготу, досрочно делавшую его дееспособным (venia aеtatis); при доминате она предоставлялась только с 20 лет (женщинам - с 18)

Возможность всякого гражданина быть субъектом гражданского права связывается с признанием за ним особого свойства - гражданской правосубъектности - и состоит из двух компонентов: гражданской правоспособности и гражданской дееспособности. Гражданская правосубъектность и образующие ее компоненты неразрывно связаны с гражданином, а потому неотчуждаемы.

Гражданская правоспособность - способность гражданина иметь гражданские права и нести гражданские обязанности.

Гражданская дееспособность - способность гражданина своими действиями приобретать и осуществлять гражданские права, создавать для себя гражданские обязанности и исполнять их. Моменты возникновения гражданской правоспособности и дееспособности не совпадают. Первая возникает в момент рождения (п. 2 ст. 17 ГК), вторая - позднее, по мере взросления (социализации) гражданина, формирования волевых и интеллектуальных качеств, достижения определенного уровня развития психической зрелости (ст. 21, 26, 28 ГК) и может испытывать различные ограничения вплоть до полного лишения (п. 4 ст. 26, ст. 29, 30 ГК).

"Статья 21. Дееспособность гражданина

1. Способность гражданина своими действиями приобретать и осуществлять гражданские права, создавать для себя гражданские обязанности и исполнять их (гражданская дееспособность) возникает в полном объеме с наступлением совершеннолетия, то есть по достижении восемнадцатилетнего возраста.

2. В случае, когда законом допускается вступление в брак до достижения восемнадцати лет, гражданин, не достигший восемнадцатилетнего возраста, приобретает дееспособность в полном объеме со времени вступления в брак.

Придбана в результаті укладення шлюбу дієздатність зберігається в повному обсязі і в разі розірвання шлюбу до досягнення вісімнадцяти років.

При признании брака недействительным суд может принять решение об утрате несовершеннолетним супругом полной дееспособности с момента, определяемого судом." (Гражданский кодекс Российской Федерации часть первая от 30 ноября 1994 г)

Правовое положение рабов.

Способы установления рабства:

основной способ - захват пленных на войне;

пиратство и частное порабощение рабов по всему Средиземноморью;

в древнем праве - продажа римского гражданина за долги и частные сделки самозаклада;

присуждение к некоторым видам наказаний за совершение тяжких преступлений (работы в рудниках, борьба с дикими зверями);

вступление свободной женщины в связь с рабом и после нескольких предупреждений не прервавшей с ним связи.

Способы освобождения от рабства

В древнем праве освобождение раба (manumissio) могло происходить тремя способами:

manumissio vindicta - освобождение путем мнимого процесса о свободе;

manumissio testamento - освобождение по завещанию;

manumissio censu - освобождение путем занесения раба в цензорские списки, как налого- и военнообязанного.

В классическом праве наряду с формальными способами появилось неформальное освобождение: на основании обычного письма и освобождение в присутствии друзей.

Классическое право ввело ряд ограничений для освобождения из рабства:

можно было освободить не всех, а лишь определенную часть рабов, но не больше 100;

нельзя было освобождать рабов моложе 30 лет;

господин не может быть моложе 20 лет;

если освобождение было совершено вопреки интересам кредитора.

В постклассическом праве из ограничений остались два: господин должен быть старше 20 лет и освобождение не должно иметь место вопреки интересам кредитора.

Раб мог стать свободным независимо и даже вопреки воле господина.

"Статья 221. Каждый имеет право на свободу и личную неприкосновенность." (Конституция РФ)

Опіка та піклування.

Опека (tutela) устанавливалась над несовершеннолетними и женщинами; попечительство (cura) - над безумными, расточителями, лицами, не достигшими 25 лет. Различие между опекой и попечительством состояло в том, что опекун придавал юридическую силу сделкам подопечного формальным актом до совершения такой сделки. Попечитель выражал свое согласие неформально иногда и после совершения сделки.

Опека и попечительство устанавливались только над лицами sui iurris, т.е. не находившимися ни в чьей власти.

Опекунами и попечителями не могли быть неграждане, женщины (кроме матери и бабушки при известных условиях), немые, глухие, неполнолетние, лица духовного звания, солдаты, муж в отношении жены, кредиторы и должники подопечного, лица заинтересованные и враждебные, расточители и др.

Опека (попечительство) прекращалась с отпаданием оснований ее установления, в связи со смертью или ограничением правоспособности опекуна. Опекун мог быть устранен вследствие недоверия (обман, расточительство, недобросовестность и т.д. опекуна), что влекло infamia (умаление чести) опекуна.

Статья 31. Опіка і піклування

1. Опека и попечительство устанавливаются для защиты прав и интересов недееспособных или не полностью дееспособных граждан. Опіка та піклування над неповнолітніми встановлюються також з метою їх виховання. Соответствующие этому права и обязанности опекунов и попечителей определяются семейным законодательством.

2. Опекуны и попечители выступают в защиту прав и интересов своих подопечных в отношениях с любыми лицами, в том числе в судах, без специального полномочия.

3. Опека и попечительство над несовершеннолетними устанавливаются при отсутствии у них родителей, усыновителей, лишении судом родителей родительских прав, а также в случаях, когда такие граждане по иным причинам остались без родительского попечения, в частности когда родители уклоняются от их воспитания либо защиты их прав и интересов.

4. К отношениям, возникающим в связи с установлением, осуществлением и прекращением опеки или попечительства и не урегулированным настоящим Кодексом, применяются положения Федерального закона "Об опеке и попечительстве" и иные принятые в соответствии с ним нормативные правовые акты Российской Федерации.

Семейные правоотношения.

Два вида родства: агнатское и когнатское.

Агнатское родство соответствует характеру древнеримской семьи, которая основывалась на подчинении власти одного владыки, - это родство по власти (agnatio). Агнаты между собой соединены гражданским родством.

Родство по крови (cognatio) - когнатическое родство первоначально вообще не принималось во внимание.

Право заключения законного брака (ius conubii) первоначально принадлежало только римским гражданам и latini veteres.

Препятствием к заключению брака являлось родство по прямой линии без ограничений и по боковой с различными ограничениями в зависимости от изменявшегося законодательства.

Запрещались браки между сенаторами и либертинами, сенаторами и актрисами; между опекуном и подопечной; между правителем провинции и жительницей этой провинции; между лицами, из которых хотя бы одно дало обет целомудрия.

Браки, заключенные в нарушение установленных запретов, подлежали аннулированию. Никаких правовых последствий такие браки не влекли.

Жена так же, как и другие домочадцы, была во власти paterfamilias , своего мужа. Сама форма брака была для нее хотя к традиционной, но все же унизительной, особенно если брак устанавливался покупкой (в форме манципации). Некоторое равенство давал ей только брак без формальностей - "сине ману" ( eme manu ), без "наложения руки". Такой брак, допущенный законом, устанавливался фактом простого сожительства. Имущество супругов находилось при этом в их раздельной собственности.

Брак этот следовало возобновлять ежегодно. Прожив в течение года в доме мужа, жена автоматически подпадала под его власть - по давности. Чтобы избежать этого, она не менее трех ночей в году проводила вне дома - давность таким образом прерывалась.

Расторжение брака cum manu было возможно только по инициативе мужа (в случаях измены, пьянства, бесплодия жены) в форме, обратной той, в которой он заключался: confarreatio - в форме обряда diffareatio; coеmptio - в форме remansipatio.

Расторжение брака sine manu допускалось по соглашению сторон и по одностороннему волеизъявлению любого из супругов.

"2. Признается брак, заключенный только в органах записи актов гражданского состояния.

3. Регулирование семейных отношений осуществляется в соответствии с принципами добровольности брачного союза мужчины и женщины, равенства прав супругов в семье, разрешения внутрисемейных вопросов по взаимному согласию, приоритета семейного воспитания детей, заботы об их благосостоянии и развитии, обеспечения приоритетной защиты прав и интересов несовершеннолетних и нетрудоспособных членов семьи.

4. Запрещаются любые формы ограничения прав граждан при вступлении в брак и в семейных отношениях по признакам социальной, расовой, национальной, языковой или религиозной принадлежности.

Права граждан в семье могут быть ограничены только на основании федерального закона и только в той мере, в какой это необходимо в целях защиты нравственности, здоровья, прав и законных интересов других членов семьи и иных граждан.

Семейное законодательство устанавливает условия и порядок вступления в брак, прекращения брака и признания его недействительным, регулирует личные неимущественные и имущественные отношения между членами семьи: супругами, родителями и детьми (усыновителями и усыновленными), а в случаях и в пределах, предусмотренных семейным законодательством, между другими родственниками и иными лицами, а также определяет формы и порядок устройства в семью детей, оставшихся без попечения родителей."

"1. Брак прекращается вследствие смерти или вследствие объявления судом одного из супругов умершим.

2. Шлюб може бути припинений шляхом його розірвання за заявою одного або обох подружжя, а також за заявою опікуна чоловіка, визнаного судом недієздатним.

Чоловік не має права без згоди дружини порушувати справу про розірвання шлюбу під час вагітності дружини і протягом року після народження дитини.

Расторжение брака производится в органах записи актов гражданского состояния, а в случаях, предусмотренных статьями 21 - 23 настоящего Кодекса, в судебном порядке.

1. При взаимном согласии на расторжение брака супругов, не имеющих общих несовершеннолетних детей, расторжение брака производится в органах записи актов гражданского состояния.

2. Расторжение брака по заявлению одного из супругов независимо от наличия у супругов общих несовершеннолетних детей производится в органах записи актов гражданского состояния, если другой супруг:

признан судом безвестно отсутствующим;

признан судом недееспособным;

осужден за совершение преступления к лишению свободы на срок свыше трех лет.

3. Расторжение брака и выдача свидетельства о расторжении брака производятся органом записи актов гражданского состояния по истечении месяца со дня подачи заявления о расторжении брака.

4. Государственная регистрация расторжения брака производится органом записи актов гражданского состояния в порядке, установленном для государственной регистрации актов гражданского состояния."(Семейный кодекс РФ от 8 декабря 1995 года)

Понятие и виды вещей.

Телесные вещи - предметы, существующие в материальном мире независимо от правовых предписаний. Бестелесные вещи не существуют в физическом мире, но лишь в человеческих отношениях на основании предписаний права.

Близким по значению является деление на вещи в обороте и вещи вне оборота (res commercio и r. extra commercium). Первые могли быть объектами гражданского оборота, с ними совершались разнообразные сделки; вторые были изъяты из гражданского оборота и не могли быть объектом сделок. К вещам вне оборота относились вещи божественного права, постоянно текущие реки, большие дороги, общественные здания, воздух, море и т.п.

Вещи делимые и неделимые

К делимым относились те, которые могли быть разделены на части без изменения их сущности и функции. Каждая отдельная часть такой вещи представляет ту же вещь, только в меньшем объеме. Например, земля, здания (в Риме они делились по вертикали), сырье, руда, песок и т.п.

Вещи потребляемые и непотребляемые

Потребляемые при первом же пользовании материально уничтожались (продовольствие). Непотребляемые не изнашивались от употребления (драгоценный камень), а если уничтожались, то постепенно (одежда).

Вещи, определяемые родовыми признаками и индивидуально определенные

К объектам гражданских прав относятся вещи, включая деньги и ценные бумаги, иное имущество, в том числе имущественные права; работы и услуги; охраняемые результаты интеллектуальной деятельности и приравненные к ним средства индивидуализации (интеллектуальная собственность); нематериальные блага.

2. Виды объектов гражданских прав, нахождение которых в обороте не допускается (объекты, изъятые из оборота), должны быть прямо указаны в законе.

Виды объектов гражданских прав, которые могут принадлежать лишь определенным участникам оборота либо нахождение которых в обороте допускается по специальному разрешению (объекты, ограниченно оборотоспособные), определяются в порядке, установленном законом.

3. Земля и другие природные ресурсы могут отчуждаться или переходить от одного лица к другому иными способами в той мере, в какой их оборот допускается законами о земле и других природных ресурсах.

Результаты интеллектуальной деятельности и приравненные к ним средства индивидуализации (статья 1225) не могут отчуждаться или иными способами переходить от одного лица к другому. Однако права на такие результаты и средства, а также материальные носители, в которых выражены соответствующие результаты или средства, могут отчуждаться или иными способами переходить от одного лица к другому в случаях и в порядке, которые установлены настоящим Кодексом.

1. До нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать земельні ділянки, ділянки надр і все, що міцно пов'язане із землею, тобто об'єкти, переміщення яких без невідповідного збитку їх призначенню неможливе, в тому числі будівлі, споруди, об'єкти незавершеного будівництва.

До нерухомих речей належать також підлягають державній реєстрації повітряні і морські судна, судна внутрішнього плавання, космічні об'єкти. Законом до нерухомих речей може бути віднесено й інше майно.

2. Вещи, не относящиеся к недвижимости, включая деньги и ценные бумаги, признаются движимым имуществом. Регистрация прав на движимые вещи не требуется, кроме случаев, указанных в законе.

Спадкове право.

По римскому праву наследодатель (defunctus – умерший) понимался как лицо, при жизни являвшееся носителем наследственных прав и обязанностей. После его кончины эти права и обязанности не могли исчезнуть в никуда, они должны быть полностью переданы другому лицу (или лицам – сонаследникам) для поддержания гармонии существования национальной общины. Составлять завещания могли только те граждане, которые имели статус своего права без соответствующего его умаления. Подвластные дети в древности такого права не имели категорично, но позже их положение было смягчено. Они могли завещать имущество, принадлежащее им в связи со службой в легионе (peculium castrense) или в ином (пекульном) владении. Женщины только со II века нашей эры могли завещать, но лишь с согласия своего опекуна. Полностью лишены права завещательной правоспособности (testamenti factio activa) были девочки младше 12 лет и мальчики – 14 лет; сумасшедшие; лица с ограниченным статусом из-за среднего умаления статуса (например, признанные расточителями); лица с физическими недостатками, препятствующими им устно или письменно выразить свою волю. В момент физической или гражданской смерти наследователя наследство открывалось, то есть оно становилось доступным для наследников. К числу последних относились физические лица, государство, корпорации (коллегии). Последняя воля римского гражданина признавалась священной.

Наследовать мог широкий круг субъектов. Прежде всего, ими могли быть все подвластные домовладыке лица, в том числе несовершеннолетние дети, женщины и предварительно отпущенные на волю рабы. В течение десяти месяцев со дня смерти отца право наследования сохранялось за еще не родившимися детьми. Корпорации получили возможность принимать наследство только в период империи. К лицам, которые не могли выступать в качестве наследников, то есть к лицам, не имевшим наследовательской способности (testamentifactio factio passive), относились еще не зачатые в момент смерти наследователя; лишенные или ограниченные в таком праве; перегрины, граждане с соответствующей степенью умаления правового статуса; осужденные преступники; изгнанники; нарушившая свой траурный год вдова; неопределенные субъекты (не ясен правовой статус, пол, возраст) и другие. Все наследники делились на две большие группы: свои (или необходимые) и чужие (или внешние).

Свои и необходимые наследники – суть, например, сын, дочь, внук и внучка от сына, а затем и прочие дети, если только оставались под властью умирающего. Но чтобы внук или внучка были своими наследниками, недостаточно того, чтобы они были под властью деда во время его смерти, но необходимо, чтобы отец их при жизни своего отца перестал быть своим наследником, или застигнутый смертью, или освободившийся из-под власти по какой-либо другой причине; ибо тогда внук или внучка наследуют вместо своего отца. Также "своими" были рабы, по завещанию отпускаемые на волю. Чужими наследниками (extranei heredes) выступали лица, не состоящие под властью наследователя, они приобретали наследство только по его особому волеизъявлению. Назначение наследника со стороны было в то же время его усыновлением; в лице этого наследника должна была продолжаться семья. Таким образом, наши собственные дети, не состоящие в нашей власти, будучи назначены наследниками, считаются посторонними наследниками.

Статья 1110. Наследование

При наследовании имущество умершего (наследство, наследственное имущество) переходит к другим лицам в порядке универсального правопреемства, то есть в неизменном виде как единое целое и в один и тот же момент, если из правил настоящего Кодекса не следует иное.

Наследование регулируется настоящим Кодексом и другими законами, а в случаях, предусмотренных законом, иными правовыми актами.

Статья 1111. Підстави спадкування

Наследование осуществляется по завещанию и по закону.

Наследование по закону имеет место, когда и поскольку оно не изменено завещанием, а также в иных случаях, установленных настоящим Кодексом.

Статья 1112. Наследство

В состав наследства входят принадлежавшие наследодателю на день открытия наследства вещи, иное имущество, в том числе имущественные права и обязанности.

Не входят в состав наследства права и обязанности, неразрывно связанные с личностью наследодателя, в частности право на алименты, право на возмещение вреда, причиненного жизни или здоровью гражданина, а также права и обязанности, переход которых в порядке наследования не допускается настоящим Кодексом или другими законами.

Не входят в состав наследства личные неимущественные права и другие нематериальные блага.

Статья 1113. Відкриття спадщини

Наследство открывается со смертью гражданина. Объявление судом гражданина умершим влечет за собой те же правовые последствия, что и смерть гражданина.

Статья 1114. Час відкриття спадщини

1. Днем открытия наследства является день смерти гражданина. При объявлении гражданина умершим днем открытия наследства является день вступления в законную силу решения суда об объявлении гражданина умершим, а в случае, когда в соответствии с пунктом 3 статьи 45 настоящего Кодекса днем смерти гражданина признан день его предполагаемой гибели, - день смерти, указанный в решении суда.

Громадяни, які померли в один і той же день, вважаються в цілях спадкового правонаступництва померлими одночасно і не успадковують один після одного. При цьому до спадкоємства закликаються спадкоємці кожного з них.

Статья 1116. Лица, которые могут призываться к наследованию

1. К наследованию могут призываться граждане, находящиеся в живых в день открытия наследства, а также зачатые при жизни наследодателя и родившиеся живыми после открытия наследства.

К наследованию по завещанию могут призываться также указанные в нем юридические лица, существующие на день открытия наследства.

К наследованию по завещанию могут призываться Российская Федерация, субъекты Российской Федерации, муниципальные образования, иностранные государства и международные организации, а к наследованию по закону - Российская Федерация, субъекты Российской Федерации, муниципальные образования в соответствии со статьей 1151 настоящего Кодекса.

Статья 1117. Негідні спадкоємці

1. Не наследуют ни по закону, ни по завещанию граждане, которые своими умышленными противоправными действиями, направленными против наследодателя, кого-либо из его наследников или против осуществления последней воли наследодателя, выраженной в завещании, способствовали либо пытались способствовать призванию их самих или других лиц к наследованию либо способствовали или пытались способствовать увеличению причитающейся им или другим лицам доли наследства, если эти обстоятельства подтверждены в судебном порядке. Однако граждане, которым наследодатель после утраты ими права наследования завещал имущество, вправе наследовать это имущество.

Не спадкують за законом батьки після дітей, щодо яких батьки були в судовому порядку позбавлені батьківських прав і не поновлені в цих правах до дня відкриття спадщини.

2. По требованию заинтересованного лица суд отстраняет от наследования по закону граждан, злостно уклонявшихся от выполнения лежавших на них в силу закона обязанностей по содержанию наследодателя.

3. Лицо, не имеющее права наследовать или отстраненное от наследования на основании настоящей статьи (недостойный наследник), обязано возвратить в соответствии с правилами главы 60 настоящего Кодекса все имущество, неосновательно полученное им из состава наследства.

4. Правила настоящей статьи распространяются на наследников, имеющих право на обязательную долю в наследстве.

Правила настоящей статьи соответственно применяются к завещательному отказу ( статья 1137 ). В случае, когда предметом завещательного отказа было выполнение определенной работы для недостойного отказополучателя или оказание ему определенной услуги, последний обязан возместить наследнику, исполнившему завещательный отказ, стоимость выполненной для недостойного отказополучателя работы или оказанной ему услуги.

Статья 1118. Загальні положення

1. Распорядиться имуществом на случай смерти можно только путем совершения завещания.

2. Завещание может быть совершено гражданином, обладающим в момент его совершения дееспособностью в полном объеме.

3. Заповіт має бути скоєно особисто. Совершение завещания через представителя не допускается.

4. У заповіті можуть міститися розпорядження лише одного громадянина. Совершение завещания двумя или более гражданами не допускается.

Завещание является односторонней сделкой, которая создает права и обязанности после открытия наследства.

Статья 1119. Свобода заповіту

1. Завещатель вправе по своему усмотрению завещать имущество любым лицам, любым образом определить доли наследников в наследстве, лишить наследства одного, нескольких или всех наследников по закону, не указывая причин такого лишения, а в случаях, предусмотренных настоящим Кодексом, включить в завещание иные распоряжения. Завещатель вправе отменить или изменить совершенное завещание в соответствии с правилами статьи 1130 настоящего Кодекса.

Свобода завещания ограничивается правилами об обязательной доле в наследстве ( статья 1149 ).

Завещатель не обязан сообщать кому-либо о содержании, совершении, об изменении или отмене завещания.

Статья 1120. Право завещать любое имущество

Заповідач вправі зробити заповіт, що містить розпорядження про будь-майні, у тому числі про те, яке він може придбати в майбутньому.

Заповідач може розпорядитися своїм майном або який-небудь його частиною, склавши одне або кілька заповітів.

Статья 1124. Общие правила, касающиеся формы и порядка совершения завещания

1. Завещание должно быть составлено в письменной форме и удостоверено нотариусом. Удостоверение завещания другими лицами допускается в случаях, предусмотренных пунктом 7 статьи 1125, статьей 1127 и пунктом 2 статьи 1128 настоящего Кодекса.

Несоблюдение установленных настоящим Кодексом правил о письменной форме завещания и его удостоверении влечет за собой недействительность завещания.

Составление завещания в простой письменной форме допускается только в виде исключения в случаях, предусмотренных статьей 1129 настоящего Кодекса.

2. В случае, когда в соответствии с правилами настоящего Кодекса при составлении, подписании, удостоверении завещания или при передаче завещания нотариусу присутствуют свидетели, не могут быть такими свидетелями и не могут подписывать завещание вместо завещателя:

нотариус или другое удостоверяющее завещание лицо;

лицо, в пользу которого составлено завещание или сделан завещательный отказ, супруг такого лица, его дети и родители;

граждане, не обладающие дееспособностью в полном объеме;

неграмотные;

граждане с такими физическими недостатками, которые явно не позволяют им в полной мере осознавать существо происходящего;

лица, не владеющие в достаточной степени языком, на котором составлено завещание, за исключением случая, когда составляется закрытое завещание.

3. В случае, когда в соответствии с правилами настоящего Кодекса при составлении, подписании, удостоверении завещания или при передаче его нотариусу присутствие свидетеля является обязательным, отсутствие свидетеля при совершении указанных действий влечет за собой недействительность завещания, а несоответствие свидетеля требованиям, установленным пунктом 2 настоящей статьи, может являться основанием признания завещания недействительным.

4. На завещании должны быть указаны место и дата его удостоверения, за исключением случая, предусмотренного статьей 112 6 настоящего Кодекса. (Гражданский Кодекс РФ от21 октября 1994 г.)