РЕГУЛЮВАННЯ ПИТАНЬ ІСТОТНИХ УМОВ У КОНВЕНЦІЇ ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р.
Особливість договору міжнародної купівлі-продажу - широке застосування для його регулювання міжнародно-правових актів, які є результатом уніфікації матеріального права. Найбільшим досягненням у цій області стало прийняття Конвенції ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів 1980 р. (Віденська конвенція), учасниками якої в даний час є більше 60 провідних країн світу, в тому числі Російська Федерація.
Створення однакових правил регулювання договорів міжнародної купівлі-продажу товарів правил регулювання договорів міжнародної купівлі-продажу товарів не могло не торкнутися питань істотних умов, враховуючи їх значення для укладення договору та формування його змісту.
У Віденській конвенції положення про істотні умови договору міжнародної купівлі-продажу товарів розглядаються в рамках регулювання питань укладення договору (частина II). Прямо про них йдеться у п. 1 ст. 14, згідно з якою пропозиція про укладення договору, адресована одній або кільком конкретним особам, є офертою, якщо воно досить виразно і висловлює намір оферента вважати себе зв'язаним у разі акцепту. Пропозиція є достатньо виразною, якщо в ньому зазначено товар і прямо або опосередковано встановлюються його кількість і вартість або передбачено порядок їх визначення.
Разом з тим застосування цієї статті Конвенції нерозривно пов'язане з іншими її положеннями, у тому числі з тими, які містяться в частині I ("Сфера застосування та загальні положення"), а також у частині III ("Купівля-продаж товарів"), яка розкриває зміст зобов'язань учасників цього договору. При цьому слід враховувати, що рішення ряду конкретних питань (у тому числі що відносяться до істотних умов) у Віденській конвенції стало результатом компромісу між суперечливими підходами, які існують у різних правових системах. Застосування загальних положень, включених до Конвенції, нерідко дозволяє усунути виникають між сторонами розбіжності, зумовлені цими відмінностями, не виключаючи при цьому дія Конвенції в цілому.
Зокрема, важливе значення мають такі загальні положення Віденської конвенції:
а) стаття 2 виключає зі сфери дії Конвенції купівлю-продаж товарів в цілях, не пов'язаних з виробничою, торговельною або іншою професійною діяльністю (товарів, придбаних для особистого, сімейного або домашнього користування), а також інших категорій угод купівлі-продажу товарів, передбачених п. "b", "c", "d", "e" та "f". До сфери застосування Конвенції також не входять питання дійсності самого договору, чи яких-небудь з його положень і наслідків, які може мати договір щодо права власності на проданий товар (п. "a" і "b" ст. 4). З цього, зокрема, випливає, що питання про наслідки недотримання вимоги про включення в договір істотних умов, перелік яких наводиться в п. 1 ст. 14 (про дійсність договору), в кожному випадку має вирішуватися не на підставі Віденської конвенції, а відповідно до норм національного права, що підлягає застосуванню до договору купівлі-продажу;
б) в ст. 6 Віденської конвенції встановлено принцип диспозитивності містяться в ній норм. Так, сторони договору можуть виключити застосування Конвенції або (за умови дотримання ст. 12) відступити від будь-якого з її положень чи змінювати його. На підставі цього положення, зокрема, може бути виключено або змінено також дію ст. 14, яка встановлює правила про істотні умови;
в) у Конвенції визначається її співвідношення з іншими міжнародними договорами. Згідно зі ст. 90 вона не зачіпає дію будь-якого міжнародної угоди, яка вже укладена або може бути укладена і яка містить положення з питань, що є предметом її регулювання, за умови, що сторони мають свої комерційні підприємства в державах - учасницях такої угоди. Це має важливе значення, оскільки положення про істотні умови, що містяться у Віденській конвенції, мають відмінності від деяких інших міжнародних договорів за участю тих же договірних держав;
г) у Конвенції вирішується питання про поповненні її положень у відповідності із загальними принципами, на яких вона грунтується, за умови відсутності таких принципів - згідно з правом, що підлягає застосуванню на підставі норм міжнародного приватного права (п. 2 ст. 7). Закріплені у нормах Віденської конвенції принципи, такі, як свобода договору, диспозитивність положень Конвенції, необхідність дотримання добросовісності в міжнародній торгівлі, зв'язаність сторін усталеною практикою їх взаємовідносин, застосування критерію "розумності" і т.д., нерідко застосовувалися на практиці при вирішенні питань істотних умов.
З п. 1 ст. 14 Конвенції випливає, що до числа істотних належать умови, що характеризують предмет договору (позначення товару і кількість), а також умова про ціну або способі її визначення, тобто "Відообразующіе" для договору купівлі-продажу умови, які виражають його природу (об'єктивно істотні умови).
Чи поширюється на договори, які підпадають під сферу дії Конвенції, відоме більшості правопорядков правило, передбачає, що в якості істотних визнаються також умови, щодо яких за заявою однієї із сторін має бути досягнуто згоди, тобто умови, відомі в теорії цивільного права як суб'єктивно суттєві.
Таке правило в даний час, наприклад, міститься в параграфі 154 Цивільного уложення Німеччини. Передбачено воно і в ст. 432 Цивільного кодексу РФ, що включає в перелік істотних умови, які названі в законі або інших правових актах як істотні або необхідні для даного виду договору, а також всі умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
Аналізуючи це питання, зарубіжні коментатори Конвенції відзначали, що, оскільки подібні заяви грунтуються на принципі автономії волі сторін, вони повинні прийматися до уваги відносно контрактів, укладених відповідно до Конвенції.
Подібну думку висловлювалася і в російській правовій літературі. Віденська конвенція (як і російське законодавство) виходить з того, що сторони вільні у визначенні умов, які включаються в договір. За будь-яке положення, висунутому однієї із сторін, повинна бути досягнута угода з іншою стороною. При відсутності такої угоди договір не вважається укладеним.
Дана позиція, яка передбачає можливість визначення істотних умов, керуючись не тільки ст. 14 Конвенції, але і загальними принципами, на яких вона заснована, відповідає вищезгаданим положенням п. 2 ст. 7. Як зазначалося, на його основі виходячи з принципу диспозитивності (ст. 6 Конвенції) за домовленістю сторін може бути виключена ст. 14 Конвенції. У цьому випадку питання істотних умов будуть вирішуватися згідно підлягає застосуванню матеріального права.
У число істотних умов, перерахованих у ст. 14 Віденської конвенції і характеризують предмет договору, включені (або спосіб його визначення).
У Конвенції не містяться які-небудь спеціальні правила, пов'язані з визначенням предмета купівлі-продажу (товару) шляхом його позначення. Як видається, в даному випадку повинні прийматися до уваги положення, які визначають сферу її застосування (зокрема, п. "a", "d", "e" та "f" ст. 2), а також деякі правила, спрямовані на регулювання зобов'язальних відносин купівлі-продажу.
Так, в силу ст. 35 Конвенції продавець зобов'язаний поставити товар, який за кількістю, якістю й описанням відповідає вимогам договору і який упакований так, як це вимагається за договором.
З перерахованих умов, що характеризують предмет купівлі-продажу, для укладання договору мають значення опис і кількість товару або порядку його визначення, згадані в ст. 14. Умови про якість, тарі та упаковці, що також мають важливе значення для позначення товару, в даному випадку є визначним чинності диспозитивних норм, що містяться у ст. 35 Конвенції. Відповідно їх відсутність в оферті не повинно впливати на факт укладення договору, якщо сторона не заявила про такої умови, надавши йому значення істотної умови.
Стаття 65 Конвенції визначає наслідки невиконання покупцем обов'язку визначати форму, розміри чи інші дані, що характеризують товар, в тих випадках, коли на підставі договору товар поставляється за специфікацією, складеної покупцем; продавцю в подібних випадках (при певних умовах) надається право самому скласти специфікацію відповідно до вимог покупця, які можуть бути відомі продавцю.
Як випливає з цієї статті, в оферті можуть міститися не самі характеристики товару, серед яких, зокрема, названі його форма і розміри, а вказівка на їх визначення у майбутньому в специфікації, що подається покупцем (або при певних умовах складеної продавцем).
У зв'язку з цим важливо визначити, які параметри, що характеризують товар, повинні бути вказані в оферті, а які можуть бути узгоджені в майбутньому (в специфікації).
У коментарях до Конвенції цьому питанню приділяли особливу увагу, враховуючи, що з ним пов'язана проблема відповідності зробленого стороною майбутнього договору пропозиції, що містить опис товару, вимогу визначеності оферти, передбаченому п. 1 ст. 14. Як при цьому справедливо зазначалося, визначення опису товару в специфікації, тобто в майбутньому, можливо, якщо товар в принципі достатньо чітко визначено в оферті, у противному випадку договір не буде вважатися укладеним. Вказівка на опис товару в майбутньому без приведення конкретних характеристик товару при укладанні договору буде означати, що в ньому не визначено предмет договору.
Слід зазначити, що в практиці Міжнародного комерційного арбітражного суду при ТПП РФ (МКАС) угоду сторін про визначення предмета договору в майбутньому не розглядалося як здійснення операції. Так, при розгляді конкретної справи даний суд в мотивувальній частині рішення зазначив, що оскільки на дату розгляду спору між сторонами не було узгоджено предмет договору в цілому, а містилася вказівка на його визначення у майбутньому, відсутність угоди сторін про предмет, "що є істотною умовою для даного виду договору ", не дає підстави вважати договір укладеним.
У той же час навіть якщо товари позначені в оферті, вказівку по деяких товарах на їх вигляд або на особливі якості, не забезпечені докладною специфікацією, позбавляє адресата пропозиції можливості точно визначити предмет і висловити ставлення до нього. У цьому випадку пропозиція визнавалося як не відповідне передбаченому п. 1 ст. 14 Конвенції вимогу про намір оферента вважати себе зв'язаним у разі акцепту.
Іншим важливим умовою, що характеризує предмет договору, є кількість товару. Згідно зі ст. 14 Віденської конвенції воно може встановлюватися прямо в оферті або побічно шляхом зазначення порядку його визначення (наприклад, на певну суму за цінами, які існують в момент поставки в певному місці).
На відміну від ГК РФ Конвенція не містить положення, згідно з яким умова про порядок визначення кількості повинно бути чітким, і якщо договір не дозволяє визначення кількості що підлягає передачі товару, він не вважається укладеним (п. 2 ст. 465).
Навпаки, формулювання про кількість товару дає можливість оференту застосувати будь-який спосіб визначення цієї кількості, в тому числі шляхом його визначення в майбутньому (в ході виконання договору). Якщо ж сторонам у майбутньому не вдається досягти угоди по цій умові, питання про дійсність договору, який на підставі ст. 4 Конвенції знаходиться за межами сфери її дії, буде вирішуватися у відповідності з підлягають застосуванню норм національного права. Виходячи з вищенаведеного положення ст. 465 ГК РФ при застосуванні як субсидіарного статуту російського права договір в подібних випадках повинен бути визнаний неукладеним.
При укладанні договорів міжнародної купівлі-продажу товарів використовуються різні способи визначення кількості товару, щодо яких нерідко виникають суперечки між сторонами, що призводить до висновку про бажаність включення до них чітких формулювань.
Так, у практиці МКАС подібні суперечки виникали, коли в договорі вказувалося не точне кількість товару, що підлягав постачання, а його верхню межу ("до") із зазначенням періоду поставки і того, що вона повинна здійснюватися партіями, письмово узгоджується сторонами. Договір передбачав лише верхню межу підлягає поставці товару (до такого-то кількості тонн), а також верхня межа щомісячних поставок. Кількість товару у договорі було визначено із застереженням "близько" і з вказівкою про те, що поставка повинна здійснюватися "приблизно" рівними місячними партіями в розмірі, визначеному також із застереженням "близько"; обмовлялося також, що назване в контракті кількість є попередніми, а остаточну кількість підлягає встановленню у відповідності зі сформованими цінами та іншими комерційними умовами і т.д.
Згідно зі ст. 14 Конвенції умовою визнання пропозиції про укладення договору офертою є пряме або непряме встановлення в ньому ціни або порядку її визначення. Незважаючи на це недвозначна вказівка, питання про віднесення ціни до числа істотних умов договору відповідно до Віденської конвенції - один з найбільш дискусійних. Це пов'язано з тим, що в Конвенції міститься і інша норма (ст. 55), формулювання якої відрізняється від формулювання ст. 14.
Відповідно до ст. 55 Конвенції, якщо договір був укладений юридично правильно, але в ньому ні прямо, ні побічно не встановлено вартість або не передбачено порядок її визначення, діє презумпція про наявність угоди сторін. При цьому сторони мають на увазі посилання на вартість, яка в момент укладення договору звичайно стягується за такі товари, що продаються за таких же обставин у відповідній галузі торгівлі. Таким чином, договір купівлі-продажу, укладений юридично правильно, може не містити умови про ціну, яка розглядається в ній як звичайне договірне умова, визначених в силу диспозитивної норми.
При розгляді цих положень Конвенції звичайно звертається увага на що міститься в них явне протиріччя. Разом з тим дане питання стає більш зрозумілим при його розгляді в історичному аспекті, а також при тлумаченні зазначених положень Конвенції.
При підготовці проекту Конвенції його розробники зіткнулися з двома діаметрально протилежними підходами щодо включення до ст. 14 умови про ціну. У результаті країни, котрі заперечували проти формулювання ст. 14 (країни англо-американської системи права, а також деякі європейські держави), в порядку компромісного рішення наполягли на включенні до Конвенції ст. 5 поряд із збереженням і вищевказаної спірної формулювання ст. 14. Такий підхід, зокрема, став можливим, тому що зазначені статті знаходяться в різних частинах Конвенції, що мають відносно самостійний характер (відповідно, в частині II "Укладання договору" і в частині III "Купівля-продаж товарів"). При цьому береться до уваги положення ст. 92, що передбачає, що при підписанні Конвенції договірні держави можуть домовитися про те, що не будуть вважати себе зв'язаними положеннями частини II або частини III Конвенції.
Однак цим правилом скористалися лише окремі європейські країни (Данія, Норвегія, Фінляндія та Швеція). Для інших держав і раніше, зберігається колізія цих двох статей.
З метою подолання розбіжностей пропонувалися різні рішення. Відповідно до одного з них в даному випадку застосовна ст. 6 Конвенції, що дозволяє відступити від будь-якого з її положень чи змінювати його. При цьому відсутність в оферті умови про ціну розглядається як пропозиція оферента відступити від приписів ст. 14, а акцепт такої оферти означає, що сторони домовилися про відступ від положення ст. 14.
Висловлювалася також думка, що оскільки в ст. 55 Віденської конвенції міститься вказівка на критерій "мається на увазі" ціни, відсутність відповідної умови про ціну в самому договорі слід розглядати як порядок її визначення. Відповідно протиріч між ст. 14 і 55 не вбачається.
Однак при розгляді зазначених положень слід виходити з тлумачення викладених у Конвенції формулювань, беручи при цьому до уваги, що включення в неї ст. 55 спочатку було спрямовано на усунення розбіжностей між договірними державами.
Так, формулювання ст. 55 Конвенції розраховані на договори, укладені юридично правильно. З огляду на ж п. "а" ст. 4 Конвенції юридична дійсність договору визначається на підставі норм підлягає застосуванню національного права. Таким чином, питання про те, чи є умова про ціну істотним, залежить від його рішення згідно з положеннями національного права. Відповідно, якщо на підставі норм такого права допускається укладення договору без зазначення ціни, застосовується ст. 55.
На практиці за відсутності у договорі умови про ціну неодноразово виникали питання, пов'язані з можливістю її визначення у відповідності до ст. 55 Віденської конвенції, виходячи з положень російського права (застосовного права), на підставі якого визначалася юридична дійсність контракту. Як відомо, відповідно до загального правила ст. 432 ГК РФ ціна не названа як істотної умови договору і є визначним умовою чинності диспозитивних норм (п. 3 ст. 424 і п. 1 ст. 485).
Однак якщо юридична дійсність контракту міжнародної купівлі-продажу, не містить умову про ціну, підлягає визначенню на підставі норм російського права, повинні враховуватися не тільки ст. 424 і 485 ГК РФ (відтворюють правило ст. 55 Віденської конвенції), але і положення ст. 432 ГК РФ. Як зазначалося, ця стаття відносить до числа істотних всі умови, щодо яких за заявою однієї із сторін повинна бути досягнута угода.
Тому коли контракт містить умову про те, що ціна підлягає додатковому узгодженню сторонами (тобто сторони самі надавали йому значення істотної умови), при недосягненні угоди між ними у цій умові контракт не визнавався укладеним у силу норм російського права (ст. 432 ЦК РФ), що підлягав застосуванню до договору в якості субсидіарного статуту.
Література
"Істотні умови в Конвенції про ДОГОВОРИ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ ТОВАРІВ"
(А. А. Лазарєв)
("Право і економіка", 2005, N 8)
"Перехід ризику випадкової загибелі або пошкодження товару ПО ДОГОВОРУ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ: ТЕОРЕТИЧНИЙ АСПЕКТ"
(Н. П. Антипов, Д. Ф. Кастрюлін)
("Міжнародне публічне і приватне право", N 3, 2003)
"МІЖНАРОДНА КУПІВЛЯ-ПРОДАЖ ТОВАРІВ. КОМЕНТАР ДО правового регулювання і практики вирішення спорів"
(Видання друге, перероблене і доповнене)
(М. Г. Розенберг)
(Видавництво "Статут", 2003)
"КОНТРАКТ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ-ПРОДАЖУ. СУЧАСНА ПРАКТИКА УКЛАДАННЯ. ВИРІШЕННЯ СПОРІВ"
(Видання четверте, перероблене і доповнене)
(М. Г. Розенберг)
(Видавництво "Книжковий світ", 2003)
"РОЗМЕЖУВАННЯ ДОГОВОРУ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ - ПРОДАЖУ ТОВАРІВ ВІД СУМІЖНИХ ДОГОВОРІВ"
(Д. А. Чумак)
("Право і економіка", N 9, 2002)
"ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ЗА ПОРУШЕННЯ УМОВ ДОГОВОРУ МІЖНАРОДНОЇ КУПІВЛІ - ПРОДАЖУ ТОВАРІВ"
(В. А. Горлов)
("Право і економіка", N 6, 2000)
"ЗАСТОСУВАННЯ КОНВЕНЦІЇ ООН про договори міжнародної купівлі - продажу товарів"
(Є. Смирнова)
("Відомості Верховної Ради", N 11, 1997)