Революція в Англії Суд і страта Карла I

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Революція в Англії. Суд і страта Карла I

Поки в Уайтхоллі денно і нощно велася підготовка суду, Карла I вирішено було перевести ближче до Лондону. Новим місцем ув'язнення був обраний Віндзорський замок. Місія перекладу короля з Херсткасла в Віндзор, яка загрожує багатьма ускладненнями, була покладена на полковника Гаррісона, одного з найближчих сподвижників Кромвеля. Прихильники короля готували його втечу.

Одним з варіантів його був напад племінника Карла I принца Руперта на Херсткасл, але він запізнився: короля там уже не було. Друга спроба його захопити була зроблена під час зупинки в Бегшоте, в маєтку лорда Ньюберг. Під приводом необхідності змінити коня, на якому в дорозі сидів король, передбачалося дати йому рисака зі знаменитої стайні гостинного господаря. На ньому він у разі погоні був би недосяжним. Гаррісон рисака з вдячністю прийняв, але королю велів дати коня одного з солдатів конвою. Недалеко від Віндзора між Карлом і Гаррісоном відбулася цікава бесіда. «Я чув, - сказав Карл, - що ви берете участь у змові, що має мета мене вбити». Гаррісон відповів: «Що стосується мене, то я зневажаю такі низькі і приховані підприємства». Король може на цей рахунок бути спокійний. Те, що з ним станеться, «буде відбуватися на очах усього світу».

У Віндзорі охорона в'язня була доручена полковнику Томлинсону. Він отримав інструкції перевести короля на більш суворий режим: скоротити число його слуг, постійно охороняти двері, за якими перебував Карл, один офіцер повинен вдень і вночі перебувати з королем. Прогулянка дозволялася тільки на терасі замку. Заборонялися побачення. Слуги короля під присягою зобов'язувалися негайно доносити все, що дізнаються про втечу.

Відтепер підготовка суду була прискорена. Члени Військової ради перейшли на казармений режим. Днем багато хто з них у якості членів парламенту засідали в палаті громад, вночі - в Армійському раді. Тут панували загальне збудження і напруженість. Спали уривками. А політичні пристрасті навколо підготовлюваного суду тільки розпалювалися. Тим часом парламент як механізм влади був по суті паралізовано. Засідання палати громад часто не збирали кворуму, необхідного для вотирования питань, що розглядаються, - 40 членів.

Коли ж 23 грудня палата постановила створити комітет для розгляду питання, яким чином король може бути притягнутий до судової відповідальності, почалося повальне втеча з Лондона членів парламенту - найбільш досвідчених юристів і клерків, тобто саме тих, від кого залежала розробка юридичної формули суду . Лондон залишили Селден, Уайтлок, Уолдрінгтон. Від участі в суді відмовилися верховні судді Генрі Ролл, Олівер Сент-Джонс, Джон Уілда. Всі вони були призначені на ці посади парламентом, знаходилися у нього на службі як переконані противники королівської прерогативи, і тим не менше всі вони не побажали стати учасниками суду. Де для них проходила межа між правом воювати проти короля і правом його судити, між користю і принципами, які на ділі були ці принципи? На всі ці питання важко відповісти.

1 січня 1649 Генрі Мартен вніс до палати громад від імені «підготовчого комітету» проект ордонанса, який проголошував:

«Оскільки відомо, що Карл Стюарт, теперішній король Англії, не задовольняючись багатьма посяганнями на права і свободи народу, допущеними його попередниками, задався метою повністю знищити давні й основні закони і права цієї нації і ввести замість них довільне і тиранічне правління, заради чого він розв'язав жахливу війну проти парламенту і народу, яка спустошила країну, виснажила скарбницю, призупинила корисні заняття і торгівлю і коштувала життя багатьом тисячам людей ... зрадницькому і зловмисно прагнув поневолити англійську націю ... На страх всім майбутнім правителям, які можуть намагатися зробити щось подібне, король повинен бути притягнутий до відповідальності перед спеціальною судовою палатою, що складається з 150 членів, призначених справжнім парламентом, під головуванням двох верховних суддів ».

Це надзвичайно важливий і дуже цікавий історичний документ. Перш за все в ньому чітко і недвозначно засуджувався абсолютизм як політична (державна) система, разом з тим в ньому не засуджувалася королівська влада як така. Англія і надалі мислилася монархією. Карл I притягувався до суду за зловживання королівською владою, а й на лаві підсудних він залишався королем, більше того, саме в якості злоупотребившего владою короля він повинен був постати перед судом.

Але події явно випереджали задуми: вони вели за собою вперед навіть найбоязкіших індепендентів армії і парламенту.

Справа в тому, що наведене нами постанову палати громад могло набути сили закону, тільки будучи схваленим палатою лордів. Ця палата починаючи з 1642 р. (тобто першої громадянської війни короля і парламенту) існувала скоріше формально, ніж фактично. Абсолютна більшість перів, опинившись, як і слід було очікувати, на боці короля, покинуло Вестмінстер - 80 з 100 членів палати лордів. До кінця 1648 р. в палаті лордів зазвичай засідало шість лордів під головуванням графа Манчестера. У середині грудня лорди перервали свою сесію у зв'язку з різдвяними святами. 2 січня 1649 в палату зважаючи на виняткову важливість питання стало 12 лордів. Найцікавіше, як вони повели себе в настільки делікатній справі. Граф Манчестер, який командував парламентськими частинами так званої Східної асоціації у війні проти короля, заявив нині: «Один король має право скликати чи розпускати парламент, і тому абсурдно звинувачувати його в зраді парламенту, над яким він височів як вища юридична влада в країні». Граф Норсемберленд, підтримував парламент протягом усієї громадянської війни, висловив свою думку так: «Навряд чи навіть одна людина з 20 погодиться з твердженням, що король, а не парламент розв'язав війну. Без попереднього з'ясування цієї обставини неможливо короля звинуватити в державній зраді ». Приблизно так само повели себе й інші пери.

У результаті палата лордів одностайно відкинула запропонований палатою громад ордонанс про притягнення Карла I до суду. Слідом за цим лорди оголосили про тижневе перерві у засіданнях і поспішно залишили столицю. Однак «очищена прайдом» палата громад була готова до такого ходу подій. 4 січня вона декларувала, що в якості єдино обраної народом палати, а народ - джерело будь-якої справедливої ​​влади, вона є вищою владою в країні і її рішення не потребують підтвердження ніякої іншої палати. Зі списку членів спеціального суду були викреслені значилися там небагато імена перів. Це був воістину історичний крок.

Офіційне проголошення принципу «народ - джерело всякої влади під богом» було не лише вимушеним конституційним актом з метою усунути з майбутнього державного устрою палату лордів, разом з тим воно найяскравіше свідчило про те, де слід шукати джерело політичної сміливості і рішучості організаторів суду. Безпрецедентний крок у політиці був можливий тільки як вираз волі взявся за зброю народу Англії.

Цим конституційним актом відбулося щось непередбачене для його авторів і натхненників: перекреслювалася стара, монархічна конституція Англії, згідно з якою парламент законодавствує у складі двох палат на чолі з королем. Відтепер парламент фактично проголосив себе однопалатним. Отже, формально республіканський лад був на ділі введений набагато раніше офіційного оголошення Англії республікою, а палати лордів - неіснуючою. 6 січня палата громад прийняла акт про заснування спеціальної вищої судової палати для суду над королем у складі 135 членів, призначених парламентом.

Цим були остаточно припинено всі спроби вплинути на парламент і армію з метою не допустити суду. А подібних спроб було безліч. З особистими посланнями до парламенту і до Ферфаксу звернулася перебувала в Парижі дружина Карла I королева Генрієтта-Марія. Французький резидент у Лондоні зробив з того ж приводу офіційне представлення парламенту від імені свого уряду. Шотландські комісари в Лондоні просили палату громад не допустити суду. Вуличні проповіді ворогів армії - пресвітеріан, великий потік листків, пресвітеріанських і роялістських, перестерігали, погрожували, залякували смертним гріхом «пролиття невинної крові», «єгипетськими стратами неминучої відплати». Англія, і перш за все столиця, наповнилася тривожними і суперечливими чутками. Вулиці та площі нагадували мурашники. Усі жадібно ловили новини, десь лунали крики глашатаїв, виникали звалища і вуличні бійки. Але кілька полків, розміщених в місті, швидко відновлювали порядок.

Характерно, що в ці критичні дні «умив руки» - поїхав на північ «з особистих справах» - не хто інший, як Джон Лільберн, прославлений левеллери, поборник «природжених прав» бідного люду Англії. Що керувало ним? Адже він був переконаним ворогом монархії і тиранії палати лордів, вимагав установи республіки з однопалатним парламентом у дні, коли Кромвель і Айртон були ще відвертими монархістами і прихильниками традиційної конституції. Найімовірніше Лільберн остаточно і безповоротно зневірився в демократизм «своїх недавніх союзників - офіцерської верхівки». Він побоювався, що страта короля призведе до встановлення в країні відкритої, нічим не обмеженої диктатури офіцерів-грандів, і не бажав своїми руками кувати «нові ланцюги Англії». Коли ж його побоювання справдилися, Лільберн публічно визнав страту короля незаконним актом і віддав перевагу традиційну монархію сваволі офіцерського ради.

Нарешті, серед суддів короля не виявилося ще одного видатного діяча партії індепендентів - члена парламенту сера Генрі Вена. І це вражаюче, оскільки незадовго до цього він використав увесь свій вплив і красномовство, щоб домогтися скасування парламентом угоди пресвітеріан з королем. Проте після «Прайдова чистки» палати він перестав відвідувати її засідання. Він був проти суду над королем не з політичних принципів, а в силу того, що вважав незаконним актом насильницьке «очищення палати» Прайд. Відкрите порушення армією парламентської привілеї віщувало характер правління, яке повинно було в недалекому майбутньому встановитися в країні. І Вен не бажав брати участь в установі військової диктатури, виносячи смертний вирок Карлу I.

Звернемося тепер до тих, хто не пішов, з політичних чи особистих мотивів не міг піти від організації суду. Далеко не всім прихильникам парламенту це тягар був по плечу, бо одна справа - виступити, навіть з мечем у руках, проти довільного правління короля і зовсім інша річ - замахнутися цим мечем на голову вінценосця.

Тим часом список 135 членів спеціальної судової палати був опублікований. Він відкривався знатним ім'ям Томаса Ферфакса, хоча його баронський титул шотландського, а не англійського походження. Потім йшли лорд Мусою, чий титул був ірландського походження, і два старші сини англійських перів: лорда Грея і лорда Леслі. Нарешті, список «знатних суддів» включав 11 баронетів, чиї титули були в більшості випадків у недавньому минулому куплені за гроші.

Далі ми знаходимо в числі суддів представників джентрі багатьох графств і благопристойних мерів і олдерменов найважливіших міст (Йорка, Ньюкасла, Гулліт, Ліверпуля, Кембриджа, Дорчестера та ін.) Одним словом, укладачі списку явно дбали про те, щоб представити суд справою загальнонаціональною, справою всього англійського народу. Головою був призначений верховний суддя Чешира Джон Бредшоу, оскільки верховні судді Англії, як ми бачили, від цієї місії рішуче відмовилися.

Перше засідання Вищої палати правосуддя (як іменувався трибунал) відбулося 8 січня у Вестмінстерському палаці. На ньому були призначені судді для складання формули звинувачення короля - ними виявилися Джон Кук, Ентоні Стіл, Джон Еле і вчений, іммігрант з Голландії, Ісаак Доріслау.

19 січня настав час переправити в'язня з Віндзора до місця суду. У замок була подана карета з шісткою коней; по обидва боки дороги до зовнішніх воріт замку стояли шеренги мушкетерів, і, як тільки карета покинула замок, її оточив загін вершників під командою Гаррісона. Коли короля доставили до Темзі, його перевели на чекала біля берега баржу, яку супроводжували по річці боти з солдатами на борту. У пристані сера Роберта Коттона короля висадили на берег і між двома зімкнутими шеренгами піхотинців доставили в будинок, обраний в якості місцеперебування Карла на час суду. Охорону будинку цілодобово несли 200 піхотинців і загін кавалерії. 20 січня, близько другої години пополудні, члени суду, предшествуемий 20 правоохоронцями, збройними алебардами, і клерками, несли меч і скіпетр - знаки вищої влади, увійшли в зал і зайняли свої місця. Їх лави були покриті червоним сукном. Крісло голови стояло на підвищенні. З обох сторін його розташовувалися крісла двох його помічників - Вільяма Сея і Джона Леслі. Всі троє були в чорних суддівських мантіях. Перед ними перебував стіл секретаря і трохи далі - оббите червоним крісло для підсудного. Спочатку був зачитаний акт парламенту, згідно з яким суд отримав свої повноваження. Потім Бредшоу велів привести обвинуваченого. В очікуванні його секретар приступив до перекличці членів суду. Коли було названо ім'я Ферфакса, жінка в масці, що знаходилася в одній з найближчих галерей, що щось закричала. Це була леді Ферфакс, що промовив стала знаменитою фразу: «Він дуже розумний, щоб тут бути». Але з'явився король у чорній сукні, оточений 12 солдатами. На знак невизнання повноважень суду він навмисно не знімав капелюха. Не дивлячись на всі боки, Карл швидко пройшов і сів у призначене для нього крісло спиною до публіки. Охорона зайняла свої місця у бар'єру.

Бредшоу заговорив: «Карл Стюарт, король Англії, громади Англії, зібрані в парламенті ... у відповідності зі своїм обов'язком перед богом, нацією і перед самими собою, відповідно до владою і довірою, якими наділив їх народ, заснували цю вищу палату правосуддя, перед якою ви постали. Вислухайте пред'явлене вам обвинувачення ». Зі свого місця піднявся обвинувач Джон Кук і вимовив: «Мілорди, ім'ям громад Англії і всього народу країни я звинувачую присутнього тут Карла Стюарта у державній зраді. Іменем громад Англії я бажаю, щоб звинувачення було зачитано ».

Під час читання король кілька разів намагався перервати читає, але безуспішно.

Головні пункти обвинувачення виглядали так: «Як король Англії, Карл був наділений обмеженою владою керувати країною у згоді з законами, і не інакше. Однак він набув підступну мету заснувати і привласнити собі необмежену і тиранічну владу, щоб керувати по сваволі, знищивши права і привілеї народу; переслідуючи цю мету, він зрадницькому і зловмисно оголосив війну парламенту і народу, в ньому представленому ». Потім Карл звинувачувався в підготовці «іноземного вторгнення» до Англії, вказувалося на злочинність розв'язаної ним другої громадянської війни. «І все це приймалося з єдиною метою відстоювання особистого інтересу, свавілля і претензії на прерогативи для себе і королівської прізвища на шкоду публічному інтересу, загальному праву, свободи, справедливості та миру народу цієї країни». Отже, «Карл відповідальний за всі зради, вбивства, насильства, пожежі, грабунки, збитки ... завдані нації в зазначених війнах ». Іменем народу Англії «згаданий Карл покликаний до відповіді як тиран, зрадник, публічний і нещадний ворог англійської держави».

Карл, який слухав з показним байдужістю текст звинувачення, при проголошенні останніх слів нарочито голосно розсміявся на знак зневаги до суду та до слів звинувачення. «Сер, - звернувся до нього Бредшоу, - ви вислухали звинувачення ... Суд чекає від вас відповіді ». Все життя заїкається король раптом під впливом прихованого напруги заговорив досить побіжно. «Я хотів би знати, якою владою я покликаний сюди, тобто який законною владою?» - Читаємо ми в протоколі. Карл залишився вірний собі: влада ім'ям народу в його очах була незаконною. Він виклав б суду теорію божественного походження королівської влади, якщо б суд побажав його вислухати, але його перервали. Він намагався апелювати до «свого обов'язку перед народом», але ці слова прозвучали як блюзнірство після затіяних Карлом кровопролитних воєн проти народу. Залякував він суддів і божою карою, але в їх очах бог давно відвернувся від «нечестивого короля». Як цього і побоювалися організатори суду, Карл відмовився визнати його законність і тим самим відповідати на пред'явлене йому обвинувачення. Бредшоу зажадав від Карла відповісти «іменем народу Англії, яким ви обрані королем». Той послався на історію: «Англія ніколи не була виборною монархією, а впродовж майже тисячі років була монархією спадковою. Я перебуваю не в якості визнає влада суду ... Я не бачу палати лордів, яка (разом з громадами) становить парламент ... Покажіть мені законні підстави (суду), що спираються на слова божі, чи Писання ... конституцію королівства, і я відповім ».

Щоб перервати потік королівського красномовства, Бредшоу вдався до найпростішого способу: він наказав видалити підсудного із залу. З усіх боків солдати закричали: «Правосуддя, правосуддя!»; Вигук, що вимагає відплати і засудження, був підхоплений в залі для публіки. Так закінчився перший день цього історичного процесу. Для членів суду склалося досить скрутне становище: з одного боку, вони будь-що-будь прагнули зберегти недоторканним існуюче, хоча і изжившее себе право - а це було право королівське, - і в той же час вони повинні були ім'ям цього права засудити короля , влада якого вінчала це право. Створювався порочне коло. Соціальний консерватизм суддів прийшов в явне і непримиренне протиріччя з їх найвищою мірою революційним кроком - публічним судом над законним монархом.

Позиція ж короля зводилася до того, що на грунті існуючого права він не може бути судимий жодним із судів країни. Мовчання короля, якщо воно буде тривати, загрожувало зривом суду: не зможуть бути заслухані підготовлені свідки звинувачення, не можна буде вимовити антимонархічну мова обвинувачу. Тим часом все це мало важливе внутрішньо-та зовнішньополітичне значення. У результаті зав'язувався вузол, який можна було тільки розрубати. Але перш ніж вдатися до меча, слід було за всяку ціну продовжувати публічну процедуру суду, створивши хоча б видимість розгляду.

Наступне засідання суду відбулося у понеділок 22 січня. Щоб змусити короля відповідати суду, він був попереджений, що мовчання підсудного, звинуваченого в державній зраді, розглядається як визнання провини. Король, зі свого боку, вирішив представити свою позицію інтересом не тільки особистим. "Якби мова йшла тільки про мене, - заявив він, - я обмежився б зробленим в перший день заявою про незаконність цього суду ... Але справа не тільки в мені, мова йде про свободу і право народу Англії ».

Бредшоу перервав його: від обвинуваченого потрібно прямий і точну відповідь: чи визнає він себе винним чи ні? «Я не знаю, - сказав король, - яким чином король може перетворитися на обвинуваченого». Карл знову і знову заперечував законність суду і у відповідь на заяву Бредшоу: «Ми сидимо тут владою громад Англії, перед якою всі ваші попередники і ви відповідальні» - зажадав: «Покажіть мені хоча б один прецедент». Палата громад дійсно ніколи не ставала судовою палатою за звинуваченням королів. Армійські джентльмени, настільки відстоювали недоторканність старого права в боротьбі з радикально налаштованими низами, розплачувалися сповна: старе право було на боці короля!

Врешті-решт в ході засідання Бредшоу взяв реванш. Коли король аж надто наполягав на тому, що він «захищає не себе, а свободу і права своїх підданих», Бредшоу парирував це багатозначною реплікою: «Про те, яким великим другом прав і свободи ви є, нехай судить вся Англія і весь світ. .. Про людські наміри говорять справи, і ви розкрили свої наміри кривавими знаками по всій країні ».

На цьому закінчився другий день процесу. Знову, залишаючи зал суду, король почув вигуки: «Правосуддя, правосуддя!»

На засідання в середу 24 січня стало рекордне число членів палати - 71 чоловік, тобто трохи більше половини її складу. Посередині стіни, біля якої стояли суддівські лави, був прибитий щит із зображенням хреста св. Георгія - національний символ Англії. Король, як і в минулі дні, з'явився в парадній чорній одежі і зайняв своє місце.

Негайно ж піднявся підтримує звинувачення член суду Кук і, звертаючись до Бредшоу, сказав: «Мілорд, палата громад, верховна влада та юрисдикція цього королівства декларували винність короля. Істинність пред'явленого йому звинувачення ясна, мов кришталь, як світло сонця і як опівдні. Якщо ж суд ще не задоволений, я прошу вислухати показання свідків ... з тим щоб всіляко прискорити вирок ». Потім Бредшоу знову і знову переконував підсудного відповісти по суті пред'явленого йому обвинувачення. «Зрозумійте, - заклинав він, - суд може затвердити свою владу простим оголошенням свого вироку, але він дає вам останню можливість визнати або заперечувати свою винність».

Карл був непохитний. Він ясно передбачав кінець драми, який повинен був настати в будь-якому випадку, і він на цей раз всупереч своєму звичайному легкодухість вирішив до кінця зіграти роль мученика в ім'я принципу необмеженої влади короля.

«Для мене неможливо визнати новий суд, про який я ніколи раніше не чув, я - ваш король, і який приклад я подав би своїм підданим ... До тих пір, поки не буду переконаний, що цей суд не суперечить законам королівства, я не можу відповідати на ваші запитання ». Бредшоу перервав підсудного нагадуванням, що він знаходиться перед судом і повинен з цим рахуватися. Карл відповів: «Я бачу, що перебуваю перед силою». На цьому діалог закінчився, і суд перервав засідання.

Два наступні дні було присвячено допитів свідків. Цією процедурою зайнялася виділена судом спеціальна комісія. Всього були допитані 33 свідка. 25 січня їх свідчення були зачитані на публічному засіданні суду. Кілька жителів міста Ноттінгема розповіли про те, як в 1642 р. на знак оголошення Карлом війни парламенту в цьому місті був піднятий королівський штандарт. Одним зі свідків був маляр, що малював штандарт. Якийсь Річард Бломфілд, лондонський ткач, який служив у парламентському війську під командуванням графа Ессекса, повідомив, що бачив, як солдати короля грабували захоплених полонених у присутності короля. Селянин з Ретленда розповів про те, що після взяття королівськими частинами міста Лейстера у присутності Карла почалася поголовна різанина взятих у полон захисників міста. Коли ж один з королівських офіцерів спробував призупинити побиття, король йому зауважив: «Мене мало турбує, якщо їх буде вирізано у три рази більше - вони мої вороги». Інші свідки розповіли, що бачили короля на поле бою в обладунках, які беруть участь у битві. Останні свідчення були особливо важливі для суду: король, що воює і особисто вбиває своїх підданих, вже не король, а тиран і вбивця. Видавалися в ті дні газети широко публікували ці розповіді ...

Тим часом агітація проти суду в Лондоні і за його межами досягла вершини. Її вели з однаковим завзяттям і роялісти, і пресвітеріани. Проповідники Прінс і Уокер, перебуваючи у в'язниці, примудрилися видавати памфлети, повні ненависті до армії - винуватиці суду. Інші клірики робили те ж в щоденних усних проповідях, в церковних парафіях, на вулицях і площах. Навіть в рядах армії з'явилися в ці дні коливні. Якийсь майор Уайт звернувся з відкритим листом на ім'я Ферфакса, в якій висловлювалося сумнів, чи може король бути судимий. Не бракувало в тиску на хід подій ззовні. Флот племінника Карла I, принца Руперта, що складався з 14 кораблів, крейсував у британських берегів. Від імені французького короля був опублікований маніфест, осуждавший процес. Проте внутрішні події у Франції виключали можливість більш ефективного втручання. Генеральні штати Голландії направили до Лондона двох послів з проханням скасувати суд. Кілька представників великої англійської знаті звернулися до парламенту й армії з тим же проханням.

Однак натиску цієї хвилі праворуч протистояли мужність і непохитність армії і народу. 27 січня суд був знову відкритий для публіки - належало оголошення вироку. Бредшоу по настільки урочистої нагоди був у червоній мантії.

Королю надали останнє слово. І він зробив новий хід, що витікав з його колишніх домагань. Він звернувся з проханням, перш ніж буде винесено вирок, вислухати його в парламенті на спільному засіданні палати громад і палати лордів. Задум короля був ясний суду - знов демонструвати презирство до нього, як до чогось незаконного. Але відразу відмовити підсудному в проханні було не можна, швидше за все через психологічної. Тим більше, що серед членів суду з'явилися сумніваються і коливні. А якийсь Джон Даунас навіть поривався заявити гучно про свою підтримку прохання короля. Кромвель, що сидів неподалік, з великими труднощами втримав його на місці. І суд пішов на нараду. Про те, що відбувалося на ньому, можна тільки здогадуватися. Коли через 12 років син Карла I король Карл II опинився на «батьківському престолі» і був затіяний суд над «Царевбивця» - членами суду, багато хто з підсудних складали легенди про свої «протестах», про свою незгоду, висловленому під час цього історичного наради 27 Січень 1649 Так чи інакше, але в ту критичну хвилину подіями опанував Кромвель. Він заявив, що не можна вірити жодному слову, жодному пропозицією чи обіцянці Карла. Очікувати добра від людини, від якого сам Всевишній відсахнувся? Через півгодини публічне засідання суду було відновлено, але в зал повернулися тільки 59 членів. Бредшоу оголосив, що підсудному в його проханні відмовлено, так як це тільки спосіб відтягнути вирок.

У своїй великій промові Бредшоу виклав історичні та юридичні підстави вироку. Центральним пунктом в ній стало найвищою мірою важливе твердження: «Існує договір, укладений між королем і його народом, і зобов'язання, що з нього випливають, обоюдосторонніе. Обов'язок суверена захищати свій народ, обов'язок народу - вірність суверену. Якщо король одного разу порушив свою клятву і свої зобов'язання, він знищив свій суверенітет ». «Чи були ви, - звернувся він до Карла, - заступником Англії, ким ви за посадою зобов'язані були бути, або її ворогом і руйнівний, нехай судить вся Англія і весь світ».

Ці слова містили струнке вчення про народ як джерело всякої влади в державі; про договірному походження королівської влади; про короля як посадову особу, відповідальному перед народом, його обрали; про право народу не тільки повстати проти короля, який перетворився на тирана, але якщо він буде обставинами примушений до цього, то і вбити його. Під прапором цього вчення штурмували абсолютизм не в одній тільки Англії. Але тут воно вперше стало прапором буржуазної революції.

Заключні слова Бредшоу виглядали так: «Ми творимо велику справу справедливості. Якщо навіть нам судилося загинути, творячи його, ми милістю божою ... не відступимо від нього ».

Вирок був лаконічним: «Згаданий Карл Стюарт, як тиран, зрадник, вбивця та публічний ворог присуджується до страти через відтинання голови від тулуба». Під вироком стояло 59 підписів. Серед них підписи генерала Ферфакса не було. Першим значилося ім'я Бредшоу. Третім підписався Олівер Кромвель.

Страта відбулася 30 січня 1649 День видався напрочуд морозний. Темза покрилася льодом. На площі, з трьох боків огородженому будинками королівського палацу Уайтхолл, лунав стукіт сокир - йшли останні приготування до публічної страти. Тут споруджувався поміст, на якому Карл повинен був померти. О другій годині пополудні король, одягнений в чорне, у супроводі посиленого військового конвою з'явився на площі. Поміст був оточений кількома шеренгами кавалерії, яка відділяла місце страти від глядачів. Вся площа була заповнена народом, багато забралися на вуличні ліхтарі, балкони і дахи навколишніх будинків. На помості стояли напоготові кат і його помічник. В обов'язки останнього входило підняти високо відрубану голову, вигукуючи: «Ось голова зрадника!» Вони були в напівмаска і до того ж загримовані (їм приклеїли вуса та бороди), в одязі моряків. Поміст був задрапований чорним. Король зійшов на ешафот у супроводі єпископа, обраного ним в духівники. Озирнувшись навколо, він вийняв з кишені складений лист і звернувся до охорони, бо інші його не могли почути те, з «прощальним словом». Потім, опустившись на коліна, він поклав голову на плаху і через кілька миттєвостей витягнув вперед руки - це був знак катові, і той одним помахом сокири відрубав йому голову.

Справу було зроблено. Кавалерія швидко розвіяла натовп, і площа спорожніла. Цим актом перша соціальна революція Нового часу найбільш зримо розкрила ряд зв'язків, від яких більш ніж недозволено відволікатися при аналізі історії її і їй подібних: по-перше, революція, якщо вона дійсно є народною, не може не відобразити ступінь цивілізованості її вершителів, по- друге, народні низи століттями проходили школу жорстокості, проявлялася до них можновладцями, чи могли вони забути ці уроки в момент, коли брали гору над тими, хто в цій етиці їх наставляв настільки довго, нарешті, по-третє, дійсно великі революції, що відкривають нові всесвітньо-історичні епохи, які зламують цитадель старого порядку, стикаються із запеклим опором його вершителів і зберігачів; відважилися повстати увергаються в криваву громадянську бійню. Такий хід історії: народи-піонери дорогою ціною оплачують прогрес усього людства.

Легальні та нелегальні друковані листки швидко рознесли по всій країні звістку про те, що трапилося. Враження від цієї події було величезним. Жителю віддалених від Лондона графств важко було повірити в його реальність. «Сусід, зустрічаючи сусіда на вулиці, з працею з ним розмовляє, і це не стільки від жаху перед доконаним, скільки від здивування, що таке нечуване справа все ж відбулося» - так житель Йоркшира малює реакцію на страту короля.

Карла стратили як короля, однак і після його страти Англія ще залишалася монархією. Республіка проголошена не була. Тим самим існувала юридична можливість для прихильників короля негайно проголосити королем спадкоємця корони, що знаходився в еміграції принца Уельського - майбутнього Карла II. Парламент буквально в день страти схаменувся і нашвидку вотував білль, який забороняв подібного роду акт під страхом суворого покарання. Лорд-мер столиці, відомий своїми роялистским симпатіями, відмовився його проголосити.

Минуло чимало днів, поки «царевбивці» на чолі з Кромвелем переконалися, що їм хочеш не хочеш доведеться стати номінальними республіканцями.

Список літератури

1. Барг М.А. Велика англійська революція в портретах її діячів. - М.: Думка, 1991

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Реферат
59.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Революція в Англії Конституційний етап
Революція в Англії Перша громадянська війна
Революція в Англії Підсумки першої громадянської війни Боротьба за встановлення республіки
Вишній суд не відбувся суд вищої ланки у реформованій суді
Вишній суд не відбувся суд вищої ланки у реформованій судовій системі Росії
Страта Атауальпа
Право на життя і страта
Страта в середньовічному місті видовище і судовий ритуал
Друга гражданскаявойна Англійської буржуазної революції і страта короля
© Усі права захищені
написати до нас