Пізній період життя людини

Курсова робота з вікової психології
На тему: Пізній період життя людини: типи старіння.
Зміст
Введення ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .. ... ... ... .. ... 3
1. Пізній період життя людини ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... ... ... ... .. 4
2. Аналіз основних теорій старіння і старості ... ... ... ... .. ... ... .. ... .. 7
3. Типи старіння і визначають їх умови ... ... ... ... .... ... ... ... .. 11
Висновок ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .... ... ... ... .23
Список використаної літератури ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... ... .24

Введення
В даний час у високорозвинених країнах зросла тривалість життя людей, подовжився період старості, який займає близько трьох десятиліть. Проте в психологічній науці цей період вивчений незрівнянно менше, ніж перша третина життя людини. І все ж за останні два десятиліття психологи створили ряд концепцій старості, зібрали значний матеріал, що виявляє характеристики психологічного образу людей у ​​віці від 60 до 90 років і більше.
Дослідники проводять польові експерименти, лонгитюда, застосовують псіхобіографіческіе методи. Ведеться розробка періодизації пізніх років життя. Одні психологи виділяють етапи ранньої (від 60 - 65 до 75 років) і пізній старості (від 75 років і далі). Інші називають пізньої дорослістю 60 -75 років, розчленовуючи період дорослості на ранню, середню та пізню. У такому випадку старими називаються люди, що знаходяться за межами 75-річного віку. Однак ті чи інші етапи пізньої життя не приурочені жорстко до вікових рамок. В одних людей етап пізньої дорослості триває до 90 і більше років. У інших вже в 70 років з'являються ознаки психологічного постаріння.
У цій роботі проводиться дослідження періоду пізньої дорослості.

1. Пізній період життя ЛЮДИНИ
Будь-який період життя людини, особливо час пізньої дорослості і старості, слід розглядати в контексті цілісного життєвого шляху індивіда. Психологи не своєму розпорядженні матеріали, які охоплювали б весь життєвий шлях людини. Але псіхобіографіческіе методи, розповіді суб'єктів про особистісно значущих для них події, дослідження ступеня узгодженості зовнішнього малюнка життя з її оцінкою самою людиною і добре знали його людьми допомагають виявити ті особливості життєвого шляху індивіда, які вплинули на процес його психологічного старіння.
У свою чергу життєвий шлях - це індивідуалізоване переломлення особистістю руху соціально-історичної дійсності. Принцип соціальної обумовленості життя людини отримує розвиток в роботах багатьох великих представників світової психологічної науки - Е. Фромма, X. Томе, Е. Еріксона та ін
Цей принцип спрямований на виявлення представленості в душевній життя особистості соціально-історичних подій, періодів ломки суспільних відносин. Силу соціальних впливів ніяк не можна недооцінювати, і все ж людина здатна бути вільним по відношенню до своєї історично минущою дійсності, до тиску суспільства, його шаблонах. Можливість людини бути вільним полягає в тому, що його потенції виходять далеко за межі того, що суспільство реалізує на даному етапі свого розвитку. Виступаючи як особистість, як індивідуальність, людина привносить свою унікальність у соціальні ситуації та події, наповнює високою значимістю одні фрагменти світу та прирікає на психологічний небуття-інші.
Положення про значимість суб'єктивного ставлення людини до соціальних впливів, стереотипів і шаблонів знаходить особливий сенс стосовно аналізу життя людей в пізні роки. Результати емпіричних досліджень показують, що багато характерні риси літніх обумовлені поширеними в суспільстві негативними стереотипами старих як людей непотрібних, інтелектуально деградуючих, безпомічних. І багато людей похилого интериоризирует ці стереотипи, знижують власну самооцінку, бояться своєю поведінкою підтвердити негативні шаблони.
Дуже значущими для психології розвитку та псіхогеронтологіі виступають також такі положення.
У першому з них ми переглядаємо широко поширене серед психологів уявлення про поступальний розвиток особистості як про «одноколійному», однобічному русі душевного життя. Нові дослідження в галузі психології життєвого шляху показують, що особистісний розвиток є двоколійній процес, що включає переміщення суб'єкта в площині свідомості і навіть поведінки назад, до свого минулого, з подальшим відновленням поступального руху.
Підкреслимо, що в даному контексті рух назад є не регресом, а механізмом збагачення особистості латентними новоутвореннями пройдених стадій, які оцінюються і переосмислюються нею з позицій актуального сьогодення. Еріксон вперше звернув увагу на цей психологічний феномен ще в 1951 р. Тоді в якості головного новоутворення заключній стадії життя він виділив особливу активність людини з інтеграції пройдених їм стадій життєвого шляху. Особистість, успішно вирішила завдання інтегрування, акумулює, відповідно до Еріксону, досягнення та енергетичний потенціал пройдених етапів життя, переживаючи почуття задоволення.
Друге положення своїми витоками сягає до робіт X. Вернера. Вивчаючи розвиток сприйняття, він прийшов до висновку про те, що існують дві його різні форми, які розвиваються паралельно, не надаючи одна на іншу помітного впливу. Перша форма - Физиогномические сприйняття, хапають характерність ситуації або людського обличчя без виділення частин сприйманого. Друга форма - аналітико-синтетичне сприйняття, виникає дещо пізніше, але не перетворювальне Физиогномические перцепцію. Роботи До Джілліген (С. Gilligan)-співробітниці Л. Колберга - дають підставу ряду психологів висунути припущення про те, що моральна сфера людини розвивається одночасно за двома напрямками. Дослідження Джілліген показали, що моральну свідомість хлопчиків орієнтовано на логіку, справедливість, соціальну організацію. У дівчаток моральний розвиток йде по лінії посилення співчуття, турботи про людей і гуманізації міжособистісних відношенні. Є підстави погодитися з думкою деяких психологів про те, що в обох статей відбувається одночасний розвиток цих двох форм моральності. Однак у чоловіків більш розвиненим і глибше вписаним в чоловічий характер виявляється логічно-когнітивний тип моралі, а у жінок - емоційно-емпатичний. На думку У. Крей-ну (W. Crain), інтеграція двох ліній розвитку моралі є однією з головних завдань особистості в пізні роки [1].
Позначимо, нарешті, останнє методологічне положення нашого дослідження. У вітчизняній психології увагу вчених залучив тезу К. Маркса про здатність людини до безмежного розвитку безвідносно до заданих масштабами. Це положення було конкретизовано на рівні вивчення людини, її індивідуального буття і розвитку як особистості. Новітні емпіричні матеріали дозволяють наповнити психологічним змістом цей принцип, постулювати невичерпність потенцій людини, обгрунтувати оптимістичний підхід до його життя в пізні роки.
Викладене вище положення Маркса підтримують великі зарубіжні психологи. Е. Фромм, спростовуючи поширену до цих пір в психологічній науці переконання в тому, що розвиток людини як особистості спрямоване на досягнення їм деякого кінцевого стану - «зрілості», «мудрості» і т. п., після якого особистість починає деградувати, пише: «Людина вмирає завжди перш, ніж встигає повністю народитися».
2. АНАЛІЗ ОСНОВНИХ ТЕОРІЙ СТАРІННЯ І СТАРОСТІ
Перша теорія - з позицій біолого-медичного підходу психологічна деградація людей в пізні роки, погіршення їх розумових можливостей безпосередньо визначаються функціональними та органічними ураженнями мозку. Проти цієї концепції виступають багато псіхогеронтологі. Так, Н. фейл (N. Feil), видатний геронтопсіхотерапевт, що працює в інтернаті для літніх, показала, що під впливом розроблених нею методів психотерапії навіть у дуже старих людей з діагнозом "початкова стадія хвороби Альцгеймера», відбуваються позитивні зміни у свідомості та поведінці . Вона стверджує, що не існує безпосереднього зв'язку між ступенем ураження мозку людини та її інтелектуальними здібностями.
Друга теорія старіння може бути позначена як діяльнісний підхід (action-theoretical approach) до розвитку особистості. Його представники - Р. Хейвігхерст (R. Havighurst), Г. Крем-пен (G. Krempen), Ф. Хейл (F. Heil) та ін Суть цього підходу така: люди своїми діями змінюють власне оточення, розвивають здатність справлятися з важкими ситуаціями, прокладають свій життєвий шлях. Діяльне життя виступає умовою поступального розвитку особистості в пізні роки.
Зрозуміло, дієве, активне ставлення до життя може створити сприятливі умови для прогресивного розвитку особистості. Але головне питання полягає в тому, наскільки змістовними і продуктивними виявляться дії людини, наскільки особистісно значущою буде його діяльність.
Представники третьої теорії старіння, погоджуючись з положенням про значимість активності особистості для благополучного проходження нею стадій пізньої життя, одним із дуже важливих чинників актуалізації потенцій суб'єкта вважають його здатність протистояти поширеним у суспільстві негативних стереотипів старості. Раніше ми вже виділяли деякі з таких стереотипів. Психологи описують і інші негативні шаблони, наприклад, помилково розуміється мудрість як відсторонене ставлення старої людини до суспільного життя, його «занурення в думки про вічне» і т. П. На людину, яка вийшла на пенсію, так і не домігшись високого становища в суспільстві , демобілізующе діє його переконання в тому, що він прожив «маленьку» життя.
Обговорюючи проблему критеріїв величі людини, Фромм приходить до наступного висновку: «Звичайна людина, справляється з завданнями, які ставить перед ним положення в суспільстві і сім'ї, незважаючи на свою« маленьке життя », більш« великий », ніж« великий »державний діяч, чиї аморальні рішення можуть нести непоправне зло ». Є підстави припускати, що рання поява у людини, яка розвивається якості автономії, тобто самостійності та незалежності, дозволяє особистості протистояти тиску суспільства і виробляти власні критерії оцінки свого життя [2].
Звернемося, нарешті, до аналізу концепції Еріксона, який розглядає період старіння особистості в контексті її цілісного життєвого шляху. Еріксон вибудовує послідовність стадій розвитку особистості, що характеризуються особливим новоутворенням. Кожне з них формується, відповідно до його концепції, в процесі вирішення людиною конфлікту між двома протилежними тенденціями, одна з яких сприяє поступальному розвитку особистості, а інша - гальмує його. Ці тенденції в явній або неявній формі включають і певну риску особистості, і ставлення людини до світу, свого життя, собі. У своїх більш ранніх роботах в якості позитивних новоутворень особистості Еріксон виділяє довірче ставлення індивіда до світу і собі, автономію, ініціативу, працьовитість, добре організовану ідентичність, близькість (зі значимими іншими), генеративність і інтегратів-ність. До негативних характеристик особистості він зараховує недовірливість, сором і сумнів, почуття провини, неповноцінність, диффузность ролей, ізоляцію, стагнацію, відчай. У результаті такого різкого розведення двох груп особистісних властивостей в концепції Еріксона виявилися представленими два нежиттєві психологічних типи людей. Один - який відчуває лише почуття провини, сумнівів, самотності і відчаю, інший - характеризується тільки позитивними якостями, які в реальному житті можуть виявитися неадантівнимі. Зустріч довірливу людину зі злом здатна породити генералізовану озлобленість. Таким же чином, ініціатива, не обмежена моральними засадами, може призвести до нехтування інтересами інших людей і т.д. Практика психотерапії спонукала Еріксона переглянути ряд положень своєї концепції.
В останніх роботах він визначає новоутворення кожної стадії як нестійкий баланс двох протилежних якостей. У особистості, благополучно роздільної нормативні кризи, баланс порушується в бік позитивних якостей. При менш благополучному результаті криз у людини відбувається перевага негативних властивостей. Тепер епігенетичні освіти кожної стадії Еріксон називає Надією, Волею, Наміром, компетентністю, Вірністю, Любов'ю, Турботою і Мудрістю. Кожне з них включає два протилежних якості. У певних ситуаціях одне з них може зайняти провідне місце.
У даному контексті для нас особливий інтерес представляє характеристика Еріксоном стадії пізньої життя - інтегратів-ності (мудрості). Не можна не відзначити, що в його концепції психологічний зміст періодів другої половини життя людини розкрито набагато слабкіше, ніж більш ранніх стадій. Завдання стадії інтегративності (мудрості) вчений бачить у відшуканні людиною сенсу свого життя, в інтеграції всіх пройдених стадій і в набутті ним цілісності свого «Я». Він, однак, не розкриває, якими процесами забезпечується досягнення інтегрування особистості. Безсумнівно, рішення цього завдання має спиратися на здатність людини бути компетентним у побудові власного життя, організації свого майбутнього часу, у виробленні здійсненних життєвих програм, адекватної оцінки соціальної дійсності і т. д. Але у схемі Еріксона компетентність виступає лише як працьовитість, успіх в оволодінні професією.
Особливого обговорення заслуговує максимальне зближення у Еріксона понять інтегративності і мудрості. З моєї точки зору, стрижнем мудрості є духовно-моральне ставлення особистості до світу та життя. Але чи є таке ставлення підставою інтегративності? У роботах Еріксона немає відповіді на дане питання. Більш того, поняття моральності не фігурує в його схемі ні в якості центрального новоутворення певній стадії, ні в формі загальної характеристики життєвого шляху особистості.
Хотілося б, нарешті, підкреслити, що прагнення інтегрувати своє минуле, сьогодення і майбутнє, зрозуміти зв'язки між подіями власного життя притаманне особистості на всіх відрізках її життєвого шляху. Але Еріксон вдачу в тому, що в пізні роки потреба виробити цілісний погляд на своє життя стає особливо нагальною. Перевагою його концепції є виділення ним умов, що сприяють особистості ефективно інтегрувати своє життя. До таких належать: успішне вирішення індивідом нормативних криз і конфліктів, вироблення ним адаптивних особистісних властивостей, вміння витягати корисні уроки з минулих невдач, здатність акумулювати енергетичний потенціал всіх пройдених стадій. Тепер-то і виявляється повністю вся парадоксальність позиції Еріксона. У особистості відбулася інтеграція позитивних властивостей. Кожне з них посилився за рахунок зв'язку з усіма іншими. Зріс мотиваційний потенціал людини [3].
Він виявився підготовленим до подальшого поступального розвитку. Для Еріксона ж це - характеристики кінцевого етапу життя. Чи не логічніше припустити, що восьма стадія є завершення колишніх життєвих програм і підстава для вироблення нової програми та подальшого зростання особистості.
Як розвиток інтелекту не закінчується після досягнення людиною операціонального рівня розвитку мислення, так і продуктивне життя особистості не завершується стадією інтегрованості її життєвого шляху.
3. ТИПИ СТАРІННЯ І ВИЗНАЧАЮТЬ ЇХ УМОВИ
Аналізуючи життя людини в пізні роки, потрібно чітко розрізняти його фізичний і особистісно-психологічне старіння. Втрачаючи фізичні сили, індивід може зберегти здатність прогресивно розвиватися як особистість. Одним з основних ознак старіння є гіперболізована адаптація суб'єкта до вироблених їм прийомів вирішення життєвих проблем, стратегіям поведінки в соціальних ситуаціях і певного способу життя. Опинившись у нових соціально-історичних умовах, така особистість не може заново осмислити свій шлях, дати нову інтерпретацію подій власного життя. Успішність, адаптивність старіння визначається тим, наскільки людина виявляється підготовленим до тих нових завдань, які характерні для пізніх років життя, до зміни свого місця в суспільстві, специфічним для старості важким ситуацій.
Саме загальне положення, з якого ми виходимо, полягає в наступному. Наскільки адаптивної, успішної, продуктивної буде життя людини в пору пізньої дорослості (і старості), залежить від того, як він будував свій життєвий шлях на попередніх стадіях. В поздние годы человек заостряет внимание не только на присущих ему установках и субъективных отношениях к миру, но и на проявлении ранее скрываемых личностных свойств и позиций. С этой точки зрения разработка типологии старения может внести вклад в продвижение проблемы целостной типологии личности[4].

Прежде чем приступать к анализу разных типов старения, выделим те факторы, которые влияют на личность в поздний период ее жизни. Одним из главных факторов, обусловливающих продолжение поступательного развития личности в поздние годы, выступает содержательность, творческий характер способа ее жизни. Продуктивный способ жизни опирается на систему малоизученных жизнетворческих дарований личности. Это — способности личности рассматривать жизнь и ее события в разных системах координат; выявлять латентные возможности жизненных ситуаций; воспринимать неожиданность, неопределенность, многозначность обстоятельств жизни как стимул для своего развития и т. п. К жизнетворческим устремлениям личности относится и ее потребность в экспериментировании с общественными нормами, предписаниями, ролями. О важности этой формы активности в построении жизненного пути личности говорит Эриксон, считающий ее ведущей характеристикой человека лишь в период юности, когда молодые люди начинают опробовать себя в различных социальных (точнее — жизненных) ролях. Однако новейшие исследования показывают, что экспериментирование — важнейшая форма активности личности на всех стадиях жизни. Так, Н. Н. Поддъяков, крупный представитель психологии детства, приходит к заключению, что экспериментирование может «претендовать на роль ведущей деятельности в период дошкольного развития ребенка». В своих работах он убедительно раскрывает связь такой опробующей активности с творчеством и инициативой, гибкостью и пластичностью поведения, с накоплением субъектом догадок и предположений, побуждающих его по-новому воспринимать мир. Поэтому перспективным оказывается обобщенный вывод Н. Н. Поддъякова о том, что «деятельность экспериментирования, взятая во всей полноте и универсальности, является всеобщим способом функционирования психики».
Мы полагаем, что для успешного прохождения личностью периодов и взрослости, и старости особое значение имеет экспериментирование с жизненными ролями. Принимая на себя ту или иную роль, развивающийся человек начинает вести себя в соответствии с ее требованиями. Роль на некоторое время определяет личностный способ его существования.
В случае рассогласования между требованиями роли и возможностями индивида (социальными или психологическими) он начинает опробовать себя в новых ролях. Когда человек самоопределяется, пережитые им разные формы личностного существования не исчезают, а сохраняются в его внутреннем мире в виде «эскизов» виртуальных личностей. Есть основания предполагать, что в поздние годы эти фрагментарные личности помогают субъекту обрести себя в новом качестве и продуктивно изменить свою жизнь. Эта гипотеза особенно касается тех людей, которые в результате выхода на пенсию оказываются в неопределенной, слабоструктурированной ситуации. В этих условиях человек должен сам организовать свое настоящее и будущее, наметить новую жизненную программу. Именно в такие моменты актуализация виртуальных личностей может помочь человеку начать новую деятельную жизнь.
Другое важное условие плодотворной жизни в поздние годы — это интеграция субъектом всех пройденных им стадий, своего прошлого, настоящего и антиципируемого будущего. Предпосылкой интеграции является успешное решение нормативных кризисов, жизненных задач и конфликтов. При этом реальная интеграция прошлого с настоящим происходит в случае, когда личность поднимается над прошлым с позиций настоящего, рассматривает пройденные стадии в системе актуальных отношений и проблем. Тогда она может внести в систему не только достижения, которые были в центре ее сознания, но и опыт, воспринимавшийся в прошлом как малозначимый, а в настоящем обретший новое значение как важный способ достижения целей. Личность способна делать, по выражению А. А. Кроника, позитивные «биографические открытия». Дистанцированная позиция по отношению к пройденному жизненному пути бережет пожилого человека от «поглощения» его своим прошлым. А оно, по наблюдению ряда психологов, как магнит, притягивает к себе настоящее и будущее личности.
Продолжению поступательного развития в поздние годы способствует также спонтанно проявляющаяся у пожилых людей продуктивная установка оценивать свою жизнь (как и все происходящее в мире) по критерию успехов, достижений, счастливых моментов. С этих оптимистических позиций поражения и ошибки интерпретируются как тягостные, но необходимые уроки жизни, которые в конце концов ведут к победам. Активное отношение к жизни таких людей обычно имеет в своей основе высокоразвитые чувства автономии и инициативы, что позволяет им противостоять негативным общественным стереотипам старости[5].
Обратимся теперь к анализу условий, порождающих процесс старения личности, неадаптивный и не обеспечивающий ее дальнейшее развитие. Как правило, его характеристики являются производными неконструктивного способа жизни на более ранних стадиях. Эриксон выделяет две группы стадиальных новообразований, суммирование которых в поздние годы приводит к стагнации, восприятию человеком мира как источника зла, сочетанию самонадеянности с чувством неудачно прожитой жизни. Первую группу негативных личностных новообразований ученый называет «неадаптивные тенденции». Она включает плохое сенсорное развитие, своеволие, безжалостность, виртуозность в узкой сфере деятельности, фанатизм, распыление своих сил в необъятном множестве занятий; самонадеянность, не согласующуюся со способностями человека. Вторая группа — «пагубные, отрицательно влияющие на развитие тенденции». К ней относятся: отстранение от мира; компульсивные действия; привычка тормозить свое поведение; инертность; преобладание стратегий отказа от решения актуальных задач, от использования благоприятных возможностей; недоступность для всего окружающего; отсутствие заботы о новом поколении; презрение к миру. Эмпирические исследования выявляют дополнительные трудности пожилых людей, мешающие им интегрировать свою жизнь. Если их жизнь оказывается наполненной неразрешенными конфликтами, если они предпочитали отказываться от решения насущных задач, то «эффект Зейгарник» заставляет их погружаться в свое прошлое, которое поглощает их настоящее и лишает будущего. Если к этому прибавить узкий круг их ценностей и интересов и напомнить, что речь идет о людях, вышедших на пенсию, то можно заранее предугадать, сколь драматичной станет их жизнь в поздние годы.
Н. Фейл описывает разные непродуктивные приемы, к которым прибегают старые люди, столкнувшись с трудностями в своей поздней жизни.
Так, одна из обитательниц интерната — м-с Уол — проработала несколько десятков лет в канцелярии солидного учреждения. Работа была основанием ее идентичности. Когда же в возрасте 65 лет женщину отправили на пенсию, она прибегла к механизму полного отрицания трагического для нее события. Целыми днями дома она печатала на машинке какие-то бумаги, подшивала их в папки и была преисполнена уверенности, что работает для фирмы. В 80 лет Уол попала в интернат, но и там продолжала «работать». В сумочке она носила кусочки бумаги — «документы» фирмы, «рассылала» письма клиентам. Эта женщина втянула свое прошлое в настоящее и психологически реконструировала актуальную действительность по образцу минувшего. Так, услышав голоса медсестер, Уол недовольно замечала: «Опять эти девушки из машбюро болтают». По наблюдениям Фейл, обитателей интерната часто мучают неразрешенные в прошлом конфликты с близкими людьми. И в этих случаях их прошлое заполняет настоящее. Старые люди начинают «выяснять отношения» с кем-либо из посетителей. И когда их мнимые обидчики признают свою неправоту, старики с чувством удовлетворения возвращаются в свое настоящее[6].
Неадаптивным оказывается процесс старения и у тех людей, которые не смогли развить в себе качества автономии и инициативы. Ориентирами в организации собственной жизни для них были указания, требования, мнения окружающих людей. Д. Гутман (D. Gutmann) относит их к пассивно-рецептивному типу. В неструктурированной ситуации отставки они чувствуют себя потерянными, беспомощными и быстро усваивают негативные социальные стереотипы старости. Смирившись со своей участью (выбранной ими же самими), они ищут поддержки, внимания, опеки у окружающих людей. Между тем, по наблюдениям психологов, не все из представителей описанного выше типа действительно не способны самостоятельно строить свою жизнь в поздние годы. Лишившись волею обстоятельств помощи и поддержки, некоторые из них наотрез отказываются переселиться в интернат и начинают сами строить свою жизнь. Поэтому исследователи предполагают, что «старческая позиция» может иногда быть защитным механизмом или приемом снятия с себя ответственности за свою пассивность.
Обратимся теперь к анализу разных типов адаптивного и продуктивного старения. Разумеется, продуктивность субъекта жизни может быть качественно различной в зависимости от уровня его личностного развития, степени одаренности и т. д. Можно выделить следующие критерии типов поступательного развития личности в поздние годы: 1) лишился ли человек работы в эти годы или он продолжает свою профессиональную деятельность, 2) на какие ценности ориентирована его активность в период поздней взрослости. В том случае, если индивид очутился в ситуации отставки, перед ним встает трудная задача — реализовать свои возможности в новых видах деятельности, нередко требующих изменения образа жизни. Решению этой задачи поможет актуализация тех виртуальных фрагментарных личностей (и связанных с ними интересов), которые возникли как результат опробования человеком себя в разных жизненных ролях. Именно с этих позиций можно интерпретировать описания Эрик-соном жизни некоторых старых людей.
Так, один из них в ранние годы хотел стать музыкантом и немного занимался музыкой. Однако ему пришлось овладеть иной, более прибыльной профессией. Выйдя на пенсию, он сначала занялся воспитанием внуков, но желание стать музыкантом оказалось настолько велико, что в 80 лет он уже виртуозно играл на саксофоне и даже стал писать песенки. Сходной оказалась судьба двух других пожилых женщин. Одна из них в юности начала заниматься лепкой, другая пробовала себя в живописи.
Но семейные обязанности и работа вне дома помешали им осуществить свои желания. Вырастив детей и выйдя на пенсию, обе женщины все же реализовали себя в любимых занятиях.
Идея о том, что продуктивные устремления людей находят свое продолжение и в поздние годы их жизни, лежит в основе личностной типологии Гутмана. Но он при этом выделяет два типа высокой активности и продуктивности жизни.
Первый тип он называет «прометеевым» и относит к нему личностей, для которых жизнь — непрерывное сражение. В поздние годы такие люди продолжают сражаться с новыми трудностями, возрастными болезнями. При этом они стремятся не только сохранить, но и расширить субъективное пространство своего жизненного мира. Испытывая в конце концов необходимость в опоре на других, они принимают лишь ту помощь, которая завоевана ими. Другой тип, представители которого тоже отличаются активным отношением к жизни, носит у Гутмана название «продуктивно-автономный». Как в ранние, так и в поздние периоды жизни личности такого типа ориентированы на высокие достижения, успех, который обеспечивается ими многообразными стратегиями. Они самостоятельны, критически относятся к разным социальным стереотипам и общепринятым мнениям[7].
Было бы, конечно, ошибочным предполагать, что люди, ведущие в поздние годы продуктивную жизнь, не переживали в своем прошлом разочарований, не страдали от конфликтов, а в старости им не досаждают болезни и недомогания. Есть, однако, основания утверждать, что у личностей с продуктивным жизненным стилем появляются способности позитивного психологического изменения истории своей жизни. Это положение подтверждается уникальными материалами, представленными в работах Эриксона. Проводившие лонгитюд психологи изучали положение детей в школе и семье, расспрашивая родителей о степени их удовлетворенности своей семейной жизнью, о частоте конфликтов между супругами и т. п. Сравнивая эти рассказы с ретроспективными повествованиями своих собеседников, Эриксон обнаружил во многих случаях поразительное расхождение между прошлыми и настоящими оценками. В рамках лонгитюдных опросов супруги часто жаловались на непонимание, на расхождение мнений по важным вопросам, оценивали свой брак как неудачный, говорили о желании развестись. Беседуя через несколько десятков лет с Эриксоном, эти же люди (иногда вдовы или вдовцы) убежденно говорили, что всю жизнь прожили друг с другом счастливо, «душа в душу», взгляды их удивительно совпадали.
Такие приемы позитивного изменения личностью истории своей жизни отнюдь не являются ее искажением. В их семейной жизни были моменты счастья, радости, взаимопонимания, удовлетворения успехами своих детей. Пожилые люди, начавшие воспринимать споры и конфликты прошлого как досадные мелочи жизни, именно эти моменты и наделили высокой значимостью.
Люди, жизненный путь которых отличается дерзанием, креативностью, успехом, конструктивно относятся и к спутникам старости — ухудшению физического состояния, появлению разных болезней.
В этом отношении весьма показательна позиция известного актера Жана Марэ, которому исполнилось 82 года. В беседе с Эльдаром Рязановым, передававшейся по телевидению, Марэ сказал, что он прожил счастливую жизнь, в которой ему всегда и во всем везло. Он сообщил, что никогда не прибегал к помощи каскадеров и самые рискованные трюки проделывал сам. На вопрос Рязанова о его здоровье артист ответил, что болезней, естественно, накопилось достаточно, в частности, оказался поврежденным позвоночник, но это, по его мнению, оправданная плата за долгую счастливую жизнь.
Своеобразно протекает процесс старения у выдающихся творческих личностей, имеющих возможность до глубокой старости продолжать свою креативную жизнь. Во многих случаях жизненный путь таких людей — это сплав счастья и страданий, чередование моментов потери и обретения нового смысла своей жизни. К числу причин, вызывающих у них острое чувство недовольства собой, относятся, в частности, исчерпанность намеченной ранее жизненной программы; расхождение между масштабностью творческого дара и весьма неполной его реализацией в результатах деятельности. Один из вариантов жизни на стадии поздней взрослости, захватившей и годы, обычно относимые к периоду старости, представлен в уникальном документе— психологической автобиографии К.Роджерса (C.Rogers). В ней выдающийся ученый особенно детально анализирует свою жизнь от 65 до 75 лет. Этот анализ — ценный вклад в акмеоло-гию. Описываемое десятилетие характеризуется поразительной продуктивностью научной, научно-организационной, психотерапевтической и педагогической деятельности ученого.
Роджерс выделяет появившиеся в это время крупные личностные новообразования. Среди них — его неудержимое стремление к риску, обусловившее изменение стиля жизни. Свое состояние, предшествовавшее личностному преобразованию, Роджерс описывает почти в тех же выражениях, что и Л. И. Толстой, переживший кризис на пороге 50 лет[8].
Роджерс получил признание как создатель оригинальной концепции личности и нового направления в психотерапии. Он с успехом читал лекции в разных аудиториях и был уверен, что столь же успешными будут все его последующие выступления и доклады. «И мне, —пишет ученый,—стало скучно... я надоел сам себе». И вот тогда-то и возникла у него потребность в риске, в эмерджентном, по его словам, стиле жизни, склонность к которому он проявлял в свои молодые годы. Роджерс, осознавая, что физически стал слабее, чем раньше, тем не менее предпринимает трудное путешествие по городам Бразилии. Там он читает лекции в самых разных аудиториях, не зная, как они будут приняты, найдут ли понимание. Успех докладов не удовлетворил его. Он решил познакомить слушателей с практикой своей групповой психотерапии. Обычно он работал с небольшими группами, в незнакомой же стране решил испробовать свой метод в группе, включавшей 800 человек. По окончании сеанса его участники с энтузиазмом говорили о своих позитивных переживаниях. Успешно прошли занятия и в других больших группах. Стоит добавить, что через несколько лет, после публикации автобиографии Роджерса в 1980 г., ученый посетил Россию, где он встретил самый теплый прием.
К числу своих личностных новообразований, не перестававших постоянно удивлять его, Роджерс относит высокую чувствительность к адресованным ему «социальным заказам» и готовность за самое короткое время выполнять их. Так, школьный учитель как-то спросил у психолога, почему в списке книг, рекомендованных для юношества, нет работ Роджерса. Ответом на вопрос была книга ученого «Freedom to Learn», написанная так, как если бы все ее части были уже давно подготовлены к публикации. Под влиянием таких мимоходом высказанных пожеланий Роджерс в период с 1965 по 1975 г. написал еще три книги и множество статей, выходящих за рамки его непосредственных интересов. В другой раз он услышал реплику одного из своих сотрудников о целесообразности преобразования их группы в Центр по изучению личности (Person). Этот проект захватил Роджерса, и Центр скоро стал влиятельной организацией.
Следующее личностное новообразование, выявлению которого Роджерс придает большое научное значение, заключается в высоком уровне развития у него интуитивной сферы личности. Ученый пишет, что еще десять лет тому назад он не смог бы выдвинугь следующее положение, граничащее, по его мнению, с открытием особого обширного психического пространства во внутреннем мире личности: «Человек обладает потенциально доступной ему потрясающе огромной областью интуитивных сил. Существует много доказательств того, что мы гораздо мудрее, чем наш интеллект ».
Есть основания полагать, что все эти личностные новообразования — результат характерной для поздних лет жизни активности человека по интеграции им целостного опыта своей жизни. Самым убедительным доказательством стремления ученого к осмысливанию и интегрированию своей жизни является, разумеется, его психологическая автобиография. Но процессы жизненной интеграции могут в значительной части протекать и на подсознательном уровне. Тем не менее они ведут к существенному расширению сознания, появлению в его фокусе периферических, когнитивно-эмоциональных образований. Успешная интеграция позволяет человеку рассмотреть в системе новых связей собственные идеи. Именно такую потребность отмечает у себя Роджерс.
Таков креативный тип жизни личности в период, называемый поздней взрослостью и старостью. До сих пор мы описывали типы успешной и содержательной поздней жизни людей, реализующих себя в разной по качеству созидательной деятельности. Но в индивидуально-психологическом и социальном плане может быть более богатой в духовном отношении деятельность старых людей, направленная на утверждение нравственных ценностей в своей повседневной, обыденной жизни. По критерию ориентации на ценности добра, справедливости, истины можно выделить два типа старения людей: 1) реализующих себя путем утверждения нравственных ценностей и 2) не достигших высокого уровня морального развития, часто преступающих в своих действиях нормы нравственности.
В работах Эриксона выявлены некоторые условия формирования неполноценных в нравственно-духовном отношении личностей[9]. К этим условиям относятся рано возникающее чувство безжалостности; недоверие к миру и отчуждение от окружающих; неприятие даже близких людей; отсутствие потребности заботиться о других и т. п.
Сходный тип людей обнаружил А. Эллис. Обобщенное негативное отношение к миру выражается в характерных для них высказываниях, начинающихся словами: «Я ненавижу», «Я терпеть не могу» и т. п. Интегрируясь в поздние годы, эти позиции становятся преградой для поступательного общения личности: человек относится с недоверием к любой новой информации, а также к ее источнику, он отчуждается от быстро меняющейся социальной действительности. Иногда люди этого типа агрессивны, чаще же замыкаются, окружая себя плотным кольцом психологических защит. Иной строй чувств и субъективных отношений отличает пожилых людей, которые всю свою жизнь строили на основе нравственности.

Висновок
Таким образом, в данной курсовой работе мы проанализировали несколько типов жизни людей в поздние годы, выделили условия, способствующие и препятствующие поступательному развитию личности и за пределами поздней взрослости.
Типы продуктивного старения были выделены нами по критерию преимущественной ориентации на творчество или на реализацию духовно-нравственных отношений.
Однако эмпирический материал показывает, что у многих стареющих людей продуктивность интегрируется с нравственно-духовными установками.

Список використаної літератури
1. Психологія розвитку. / Под ред. А. К. Болотової та О. М. Молчанової. М, 2005, 524 с.
2. Анциферова Л. Поздний период жизни человека.// Психологический журнаа, Т. 17, № 6. М., 1996. С. 60—71
3. Орлов А.Б. - Психология личности и сущности человека. Парадигмы, проекции, практики М., 2001
4. Основы психологии – А. Сорокун . М., 2005 .
5. Тертель А.Л. Психологія. Курс лекцій. М.,2006
6. Гіппенрейтер Ю.Б. Введение в общую психологию М., Черо, 1998
7. Немов Р. Общие основы психологии М.,1994
8. Введение в психологию /Под.ред. А.В. Петровского М., 1995
9. Нуркова В.В., Березанская Н.Б. Психологія. М., Юрайт 2004
10. Психологія. Под ред В.Н. Дружинина СПБ, Питер, 2001
11. Кулагина И.Ю., Колющий В.Н. Возрастная психология, М., Сфера. 2003.
12. Общая психология Под.ред. А.В. Карпова М., Гардарики. 2002.
13. Андрєєва Г.М. Социальная психология М, Аспект пресс, 1996
14. Асмолов А.Г. Психология личности М.,1990
15. Немов Р.С. Психологія. Кн.1. Загальні основи психології. М., 1994.
16. Загальна психологія. М., 1986.
17. Слободчиков В.И., Исаев Е.И. Психология человека. М., 1995.