А. П. Власкін, Магнітогорськ
Два твори, які нас цікавить, різні дослідники називали не просто дуже складними, але прямо «загадковими». Є й загальні риси в оцінках «Гробовщика» і оповідання «Бобок». Наприклад, обидва вони вважаються яскраво сатиричними, і в той же час у них майже відсутній елемент комічного. Додам від себе, що в обох творах використана форма «сну», і обидва центральних персонажа стикаються зі світом мертвих. Це поки що суто зовнішні риси подібності (про інші буде сказано нижче), але вони дозволяють зіставити обидва твори на загальній основі, щоб виявити неочевидні відмінності в проблематиці і в художніх особливостях.
Буде доцільним почати з традиційного підходу, тобто зупинити увагу на кожному творі порізно з використанням вже напрацьованого в науці досвіду їх розгляду. Перш за все: як розуміли пушкінського «Гробовщика», і що можна до цього додати?
С. Г. Бочаров у статті «Про сенсі« Гробовщика »» відзначає істотну еволюцію героя - від моральної винності до повного «просвітління» у фіналі. Остання фраза в статті: «... неявность того, що сталося, неявность відбувається для героя повісті і як би для самої повісті разом з ним становить головне в« Гробовщик »і саму сіль його (як би неявного теж) сенсу» (курсив С. Бочарова) 1.
А сталося, на думку дослідника, неявне облагороджування душі героя. Н. Н. Петруніна приходить до істотно інших висновків про сенс пушкінської повісті. Перш за все, вона виділяє в підтексті твору філософський план. Крім того, вона розглядає зміст «Гробовщика» в прямому взаємозв'язку з мотивами інших творінь Пушкіна самих різних жанрів («Праця», «Моцарт і Сальєрі», «Євгеній Онєгін» та ін) і бачить у них не тільки загальну проблематику, але, наприклад, ігрову стихію, епізм і т.д.2
Присутність у повісті символіки «життя-смерті» дослідниця заперечує і вважає, що в «Гробовщик» все простіше і в той же час глибше. Пушкін, на її думку, завжди підкреслював - і робить це знову в аналізованому творі - свою повагу до різних станів і людей праці. Тому мова в повісті йде про повагу до героя і його темного професії. У трунар, на думку Петруніна, автор бачить головним чином «людини», а в більш глибокому філософському плані - у «малому» виявляє «загальне» 3.
Мотив провини героя за його турботи про вигоду своєї похмурої професії відзначає - слідом за Бочаровим - і Петруніна. Але все-таки висновок такий: «Сенс повісті Пушкіна в тому, що скромний її герой не вичерпується своїм ремеслом, що в Гробовщик він прозріває людини».
Обидва дослідника спираються безпосередньо на текст повісті (та інших творів) і в ході аналізу роблять безліч цікавих спостережень. Обидва переконливо обгрунтовують своє прочитання цього твору - між іншим, у полеміці з досить категоричним думкою Н.Я. Берковський про сенс пушкінського проізведенія4.
Саме по собі показово, що в двох роботах повість аналізується з використанням різних точок зору, і обидві виявляються корисні для розуміння повісті Пушкіна.
Нам здається, що визначати сенс «Гробовщика» потрібно з урахуванням проблематики циклу повістей в цілому. Мабуть, найбільш близьким за духом цієї повісті є «Станційний наглядач». Раз вже соціальний план, як відомо, значущий для всього пушкінського циклу, то перш за все показово, що герої цих двох повістей пов'язані і своїм соціальним становищем. Обидва - представники типу «маленької людини». Хоча один - дрібний чиновник, а інший - ремісник, але для обох життя повне турбот про їжу. Обом доводиться терпіти образи від оточуючих, тому що вони - люди залежні від своєї праці.
Звичайно, неприємно бачити, як людина дбає про те, щоб заробити на чужій смерті. Але заробіток цей йому, трунаря Адріяном Прохорову, необхідним для життя. І тому можна погодитися з Петруніна в тому, що в повісті слід шукати вираз авторського співчуття цього реміснику, а не підкреслення його «моральної провини».
Звернемо увагу на багатозначні деталі. У першому ж абзаці, при описі життєвого «порядку», який встановлюється в новому будинку (як і в колишньому житло), читаємо: «... кивот з образами, Шкапа з посудом, стіл, диван і ліжко зайняли їм певні кути в задній кімнаті; в кухні та вітальні помістилися вироби господаря: труни всіх кольорів і всякого розміру, також Шкапа з траурними капелюхами, мантіями і смолоскипами. Над воротами піднеслася вивіска /.../ з підписом: «Тут продаються і оббиваються труни прості і фарбовані, також віддаються напрокат і лагодяться старі» (с.78) 5. Зрозуміло, що не від хорошого життя встановився такий порядок, коли похмуре ремесло і його плоди витісняють господарів з вітальні і навіть з кухні - у задню кімнату. Пушкін як би підказує нам вже на початку повісті, що турботи про заробіток у таких людей, як Адріян, відсувають все інше на задвірки життя. Пригадується при цьому і Самсон Вирін, будинок якого теж поєднував у собі житло і службове приміщення. Згадаймо, що станційному доглядачеві нерідко доводилося простоювати в сінях, перечікуючи гнів проізжающіх.
Можна було б навести ще інші приклади описів, в яких Пушкін підкреслює потребу і соціальну приниженість трунаря. І в цих описах все ясніше стає проведена паралель життя і смерті. Життя і смерть в повісті постійно зіставляються, міняються місцями, як би взаємно відображаються один в одному. Але важливіше в цьому зіставленні, мені здається, не загальний філософський зміст, а конкретний, соціально-психологічний. Не взагалі «життя», а саме «таке життя», як у Адріяна, уподібнюється постійно смерті. Не випадково, і починається повість з опису «переселення» трунаря з усіма пожитками на нове місце проживання. І це переселення дуже схоже на похорон. Як ніби все життя цієї родини проходить на «похоронних дрогах», на яких господар змушений возити свої «пожитки».
У житті Адріяна немає яскравих подій - тобто саме того, чим характерна (принаймні повинна бути характерна) будь-яка людська життя. Вона проходить у нього нудно і сіро, у дрібних турботах і праці. Навіть новий будиночок він купує в розрахунку на майбутній заробіток, як би за рахунок очікуваного смерті купчихи Трюхиной.
Центральна подія повісті - відвідання Адріяна його клієнтами, мерцями. Воно ж залишається єдиним яскравою подією з усіх, описаних у творі. Але це яскрава подія, як і супроводжуючу його рідкісну успіх у справах, автор переводить у «сон». Лише уві сні все у Адріяна може йти гладко; лише уві сні він отримує подяку за свою працю. Але ця подяка його жахає, бо з нею приходять до нього мертві.
Можна помітити, що «сон» Адріяна поєднує те, що в реальності лише сусідить і зіставляється, - життя і смерть. Сон «відкрив очі» трунареві на те, про що в реальному житті він не може сам здогадатися, але що має зрозуміти - за допомогою автора - читач повісті: життя у трунаря, як і в багатьох інших бідних ремісників і взагалі бідних людей, дуже схожий на смерть.
Звернемо увагу, що Пушкін проводить цю думку, використовуючи різні художні засоби, в тому числі колірний колорит. І при цьому, наприклад, використовує жовтий колір саме в тому значенні, в якому цей колір широко використовував пізніше Достоєвський 6 (може бути, не без впливу Пушкіна). В обох письменників цей колір протиставлений яскравим фарбам життя і служить знаком зневіри, убогості, безжиттєвості. У Пушкіна це так, принаймні, у повісті «Трунар», де жовтий згадується частіше за всіх інших кольорів (повість взагалі дуже бідна колірним колоритом), а саме - п'ять разів.
Я не можу погодитися з думкою С. Бочарова, нібито новий будиночок Адріяна був «нарочито веселого кольору - жовтий» 7. «Жовтими», правда, були і нові черевики у дочок Адріяна. Але «жовта будка» Чухонцев Юрко (будочник) ніяк не вкладається в поняття «веселого». І нарешті, двічі жовтий колір згадується в описі сну Адріяна і обидва рази - для змалювання небіжчиків: «Покійниця лежала на столі, жовта як віск», «кімната була сповнена мерцями. Місяць крізь вікна висвітлювала їх жовті і сині особи »(с. 82, 83).
Отже, у сні Адріян розуміє, що життя його дуже близька смерті і прямо схожа на неї. Не випадково небіжчики йому привітно вклоняються - вони як би визнають його за «свого» і навіть не в претензії за деякі його шахрайства на похоронах. Зопалу він запросив їх до себе на новосілля. І для нього, і для них - це нормально (хоча для читачів і для автора - протиприродно). Але Адріян жахнувся, «збунтувався», підняв руку на привітного небіжчика-гостя - і решта незадоволені: «Між мерцями почувся гомін обурення; всі /.../ пристали до Адріяном з лайкою та погрозами» (с.84). Покійники незадоволені тим, що він порушив передбачувану логіку їх зв'язку, погребував дружніх, мало не родинних обіймів одного з них, і вони заступилися за свою честь.
Адріян запросив небіжчиків на новосілля. А сам він на наступний день повинен йти на іменини до приватного приставу - повинен «уважити», як уважили його власні «клієнти». Адже й сам він - теж «клієнт» пристава. Це важлива деталь.
Як Бочаров, так і Петруніна звертають увагу на епіграф до повісті: «Не бачимо чи кожен день трун, сивин старіючої всесвіту?». Це дві рядки з вірша Державіна «Водоспад». Сенс епіграфа (як і повісті в цілому) дослідники пояснюють по-різному. Петруніна, наприклад, вважає, що в Державінська тексті Пушкіна привернула протиставлення, контраст буденного і космічного («сивини всесвіту»). Мені здається, більше прав Бочаров, який вважає, що епіграф задає протиставлення «життя з його радощами» і смерті. Але дослідник коментує це протиставлення у відповідності зі своїм розумінням повісті, у філософському плані.
Обидві точки зору не враховують можливе іронічне значення епіграф. Якщо на додаток до філософського значенням додати соціологічне, то відкриється іронічний сенс: життя героя повісті, яка повинна контрастувати зі смертю, насправді порожня і закрита від радощів справжньої людського життя - як смерть. Тобто чується іронічний голос автора: які вже тут радості? яка ж це життя?
Вже було сказано, що в «Гробовщик» майже повністю відсутній елемент комічного. З легкою іронією сказано, наприклад, про деякі персонажах - будочник Юрко, німців-ремісників. Але люди ці не «висміюються», всі вони представляють той же світ «маленьких людей», що і Андріян, Самсон Вирін. І все-таки «Трунар» - дійсно сатиричний твір. Але докоряють тут сам пристрій життя, яке прирікає людей на затурканість, обмеженість, позбавляє їх елементарних радощів. Це своєрідна «сумна сатира», традиції якої якраз і буде розвивати згодом Достоєвський.
Ми переходимо тепер до розповіді «Бобок». Йому також приділялося багато уваги в науковій літературі. (Одним з перших, хто надзвичайно уважно і аналітичне поставився до цього твору Достоєвського, був М. М. Бахтін) 8. Розглядалося «Бобок" в самих різних аспектах - в жанровому, в проблемному відношенні, в контексті журнальної полеміки 1870-х років (розповідь з'явилася в 1873 році), в аспекті символічних значень, в методологічному відношенні (як найбільш яскраве і повне втілення сатиричних тенденцій творчості Достоєвського) та ін
Для нас важливо спочатку прояснити основну ідею оповідання. Вона поступово розкривається у висловлюваннях персонажів і висновках героя-оповідача. У могилах на час ніби прокидаються мерці. Один з них задає те питання, яке не може не цікавити й читачів: «Яким це чином?». Інший пояснює: «... нагорі, коли ще ми жили, то вважали помилково тамтешню смерть за смерть. Тіло тут ще paз неначе оживає /.../ Це - не вмію висловити - триває життя як би за інерцією. Всі зосереджується /.../ десь у свідомості і триває ще місяців зо два чи три »(с. 51) 9. Набагато важливіше для концепції розповіді інше питання: для чого оживають мерці, який у цьому сенс? І знову один із них пояснює: «... тут сморід чується, так би мовити, моральна - хе-хе! Сморід нібито душі, щоб у два-три цих місяці встигнути схаменутися /.../ це, так би мовити, останнє милосердя ... »(там же).
Таким чином, можна вважати, що Достоєвський виробляє як ніби художній експеримент. Персонажі отримують можливість побувати після смерті у своєрідному «чистилище», задуматися про те, як прожили життя і, може бути, морально очиститися, тверезо оцінити свій «земний шлях». У результаті, як показує автор, персонажі використовують цю можливість не для каяття, не для очищення від «земної бруду», а навпаки, - для звільнення від усіх моральних норм, які називають «гнилими мотузками». Один з них, Кліневіч (він сам себе рекомендує «негідником псевдовищою світла»), заявляє: «На землі жити і не брехати неможливо, бо життя і брехня синоніми; ну а тут ми для сміху будемо не брехати. Чорт візьми, адже значить ж що-небудь могила! /.../ Все це там нагорі було пов'язано гнилими мотузками. Геть мотузки, і проживемо ці два місяці в щонайбезсоромнішим правді! Заголовки і оголився! »(С.52).
З цих слів стає в загальних рисах ясною загальна ідея. Моральної брудом, гріхами людина, може бути, зовсім і не обростає у своєму земному житті, як стверджує релігія. Цей бруд може складати суть його натури і лише переглядати крізь умовну мораль, яка все-таки стримує. Але тоді «морально очиститися» означає саме «заголовки і оголитися» - звільнитися від «гнилих мотузок». «Правда про людину», яку невтомно шукав Достоєвський, може виявитися не просто «тверезої», а й «безсоромною». Виникають питання: чи вся це правда про людину? Чи потрібна людям така правда про самих себе? Чи можна миритися з такою правдою?
У фіналі оповідання можна знайти відповіді, дані від імені героя-оповідача. На запитання - чи вся це правда: «Побуваю в інших розрядах, послухаю скрізь. Те-то і є, що треба послухати скрізь, а не з одного тільки краю, щоб скласти поняття. Авось натраплю і на втішне ». На допит - чи потрібна ця «безсоромна правда»: «А до тих неодмінно повернуся. Обіцяли свої біографії та різні анекдотци. Тьху! Але піду, неодмінно піду, справа совісті! ». І на питання - «чи можна миритися з такою правдою»: «Ні, цього я не можу допустити, нема, воістину немає!» (С.54). Тут ідея стає зрозумілою в свідомості самого героя-оповідача. Але коли говорять про «складної проблематики» цієї розповіді, то мають на увазі, звичайно, який-го інший рівень сенсу - авторський, думка самого Достоєвського, яку він хотів передати і читачам. Адже не випадково в перших, авторських рядках оповідання («передмова») Достоєвський підкреслює «самостійність» оповідача: «Це не я, це зовсім інше обличчя» (с.41).
Авторський рівень оповідання показує в своїй статті В.А. Туніманов 10. Він простежує в оповіданні мотиви конкретної літературної та громадської полеміки. Але якщо розповідь вважають «глибоким», «символічним» (наприклад, Бахтін і Виноградів), то навряд чи полеміка з конкретних приводів є головним сенсом розповіді.
Можна, мені здається, виявити авторську думку в підтексті, якщо спробувати простежити, як відображається у нібито «випадкових» репліках та основна ідея, яку ми побачили у висловлюваннях персонажів. Адже в маленькому за обсягом творі не може бути нічого «випадкового», все має бути по-своєму пов'язано з ідейним змістом. Спробуємо побачити ці зв'язки.
Звернемо увагу на вступну частину (всього в оповіданні п'ять частин і невелике «висновок»). Вона для такого твору досить розлогий, і навряд чи тут обходиться без початкових проблемних установок.
Ось, наприклад, перша фраза, в якій говориться від імені оповідача: «Семен Ардальоновіч третього дня мені як раз: - Та чи будеш ти, Іване Івановичу, коли-небудь тверезий, скажи на милість?» (С.41). Перше значення цієї репліки пов'язано з тим, що герой схильний до пияцтва. На цій підставі весь підслухана персонажем «розмова мертвих» можна пояснювати і «п'яним маренням». Але варто було б Достоєвському писати розповідь, щоб показати - наскільки дивовижні сни бувають у п'яниць? Навпаки, першу фразу можна вважати ключовою, тому що в ній можна бачити алегорично виражену проблему твору. Далі мова піде про людей, які не хочуть саме тверезо оцінити своє життя і взагалі не цінують її. І ще одне значення цієї фрази можна побачити, якщо уявити її зверненої до самого автора: треба ж коли-небудь письменникові-реаліст тверезо, безстрашно побачити і показати всю «правду про людину».
Далі в розповіді в невеликому абзаці йдеться про якийсь «портреті». В. Туніманов пояснює, що мається на увазі реальний портрет Достоєвського кисті Перова. Про портреті цьому знущально відгукнувся критик Панютин, і Достоєвський в оповіданні від імені оповідача нібито «відповідає» йому. Не заперечуючи такого письменницького наміри, зауважимо, що це не обов'язково є єдиним значенням абзацу. Ось як передає оповідач слова критика: «Ідіть дивитися на це хворобливе, близьке до божевілля обличчя» (с.42). Вже зазначене нами алегоричне значення ключовий (першої) репліки тут як би продовжується і розвивається, а сенс поглиблюється. Люди «п'яніють» від життя, не здатні «тверезо» цінувати її. Тепер це характеризується як хвороба - небезпечна, «близька до божевілля». Адже небіжчики, які вирішили «не соромитися», - це окрім іншого представники, як би збірне обличчя суспільства. І читача автор тут як би запрошує розглянути ближче і докладніше це «обличчя», щоб зрозуміти «хвороба».
Зауважимо, що у вступі до розповіді в алегоричному вигляді виражено, бути може, і авторське осмислення власного методу. Ось, наприклад, оповідач ніби «базікає» з приводу все того ж портрета: «Думаю, що живописець списав мене /.../ заради двох моїх симетричних бородавок на лобі: феномен, мовляв, ідеї-то немає, так вони тепер на феноменах виїжджають. Ну і як же у нього на портреті вдалися мої бородавки, - живі! Це вони реалізмом кличуть »(с.43). Тут можна розчути тривогу автора: не прийняли б його розповідь про легковажних мерців за цікавий «феномен», без серйозної «ідеї». Адже і в нього мерці в оповіданні «вдалися - як живі». Він і сам фантастичним «реалізмом кличе» свій метод, що розкриває в незвичайному - звичайне. Але Достоєвський ніколи «на феноменах не виїжджав», тобто ніколи не використовував кошти фантастики, комізму або гротеску тільки для цікавості, для залучення читацької уваги.
Після вступної наступна, друга частина розповіді, теж починається з ключовою і багатозначною фрази: «Ходив розважатися, потрапив на похорон» (с.44). Тут доречно згадати протиставлення життя і смерті в епіграфі і в самій повісті «Трунар» (нижче ми ще можна порівняти цей матеріал). Зауважимо, що перші, початкові фрази всіх шести частин оповідання «Бобок» як би шикуються у досить послідовну смислову ланцюжок. У алегоричному їх значенні можна побачити зв'язну лінію розвитку авторської думки. Ось як це виглядає:
1. «Так чи будеш ти /.../ коли-небудь тверезий? ..»
2. «Ходив розважатися, потрапив на похорон»
3. «Ні, я б пожив! ..»
4. «Але далі почалася така катавасія ...»
5. «Гей, ви, ваше превосходительство! - Раптом голосно і азартно прокричав /.../ голос панський і зухвалий ... »
6. «Ні, цього я не можу допустити ...»
Кожна з цих фраз починає нову частину розповіді, в якій кожен раз трапляється важливий поворот сюжету чи розмови мерців. І кожна з цих фраз як би позначає такий поворот.
Друга (після вступної) частина розповіді теж не відразу починається з «могильних розмов» - триває виклад нібито «сторонніх» міркувань і зізнань оповідача. Він, наприклад, «... сів на пам'ятник і відповідно задумався. Почав з московської виставки, а скінчив про здивуванні »(с.44). З реального коментаря до цієї фрази (в академічному виданні ПСС Достоєвського) можна дізнатися - і погодитися, - що тут виражений натяк на політехнічну виставку, приурочену до 200-річчя від дня народження Петра Першого. Про виставку і ювілеї дуже багато писали в пресі 1872 року. Тема розвитку Росії, в якому величезну роль зіграли реформи Петра, глибоко хвилювала і Пушкіна, і Достоєвського. В оповіданні «Бобок» ця тема знаходить свій відгук, і не тільки на рівні окремого натяку. Автор не тільки від імені оповідача, а й від себе міг би сказати, - що «почав з виставки».
До чого призвели петровські реформи? Куди взагалі веде шлях європейської цивілізації? На цьому шляху люди начебто отримують все більше матеріальних благ. Ці блага, досягнення цивілізації як раз демонструє політехнічна виставка. Але що ж ще, крім матеріальних благ, придбали люди Росії за минулі два століття? Достоєвський у своєму оповіданні якраз і пропонує щось на зразок своєї версії «виставки» моральних втрат: розпуста в усіх видах, різні стадії морального розкладання, прикритого розкладанням фізичним (мерці в могилах).
Точно так само і закінчити ці роздуми автор, як і оповідач, збирається «здивуванням». Можна дивуватися досягненням матеріальної цивілізації, але можна і тому, наскільки досягнення ці не відповідають рівню морального розвитку (а скоріше вже - деградації) суспільства, яким падінням моралі і супроводжується матеріальний прогрес.
Оповідач міркує про глибокий зв'язок «здивування» і «поваги». Тут також можна почути самого Достоєвського: махнути на людей рукою, не дивуватися, не обурюватися ніякої моральної брудом - адже це і значить не поважати людей і вважати, що іншими вони бути просто не здатні. В оповіданні оповідач каже: «Я спрагу поважати, - сказав мені /.../ один мій знайомий». Під «знайомим» цілком можна мати на увазі самого автора оповідання.
Звернемо увагу на ще одну багатозначну деталь. Небіжчик-генерал вітає «новачка» такими словами: «Ласкаво просимо в нашу, так би мовити, долину Іосафатову. Люди ми добрі, дізнаєтеся і оцініть ». Інший «прокинувся» небіжчик (теж генерал) удавано шкодує: «У житті стільки страждань, знущань і так мало відплати ...» (с.47, 50). Обидві ці репліки пов'язує один мотив - страшного суду, який нібито чекає на людей після смерті. Цей суд, за біблійним переказом, буде відбуватися після кінця світу саме в Іосафатовій долині в околицях Єрусалима (см.комментарій до розповіді - с.411). Але для Достоєвського світ «закінчується» вже в сьогоденні. Власний «страшний суд» люди творять, на його думку, над собою сам, коли виявляються негідними милосердя, прощення за «грішне життя» на землі. В оповіданні «Бобок» ми ніби бачимо фрагмент подібного «суду». Небіжчиків не потрібно навіть викривати, судити. Їм надана лише можливість висловитися після смерті - і вони самі «вивертаються навиворіт», самі про себе говорять самі огидні речі. Такого не скаже жоден прокурор.
Таким чином, мотив «милосердя» пов'язується з мотивом «страшного суду», який творять над собою самі люди, передбачаючи Боже провидіння. Все це виражено у Достоєвського в іносказаннях, з підключенням символіки («долина Іосафатова»). В очікуванні «страшного суду» і остаточного рішення - чи потрапить у пекло чи рай - душа померлої людини, за релігійною переказами, ходить по митарствах. В оповіданні Достоєвського проявляється і цей мотив. Один з небіжчиків - купець-простолюдин - вимовляє, зітхнувши, наслухавшись одкровень своїх «сусідів»: «Воістину душа по митарствах ходить!».
З усіма цими мотивами пов'язаний і сенс назви оповідання, яке саме наповнюється символічним значенням. Ця назва пояснювали в науковій літературі по-різному. Але при цьому, наприклад, обходили увагою важливу художню деталь розповіді. «Один майже зовсім розклався» труп періодично - «раз тижнів у шість» - бурмоче невиразне слово «Бобок». «Раз тижнів у шість» - це приблизно раз на сорок днів. Цілком можна припустити, що маються на увазі саме сороковин - той період, коли душа померлого як paз і продовжує ще «витати» над прахом, не може заспокоїтися. Таким чином, в оповіданні отримують втілення періодично відновляються сороковин, які супроводжуються безнадійними спробами щось виразити в невиразному і огидному бурмотання. Що це може означати? Який у цьому сенс?
Достоєвський, як відомо, не раз міркував про те, що могло б сказати людство на виправдання свого існування на землі, якщо йому доведеться коли-небудь давати такий звіт. Письменник дуже любив роман Сервантеса «Дон Кіхот», вважав його великою книгою і говорив про неї: «Це поки останнє і найбільше слово людської думки, /.../ і якщо б скінчилася земля, і запитали гам, де-небудь, людей: «Що ви, чи зрозуміли ваше життя на землі і що про неї уклали?» - то людина могла б мовчки подати Дон Кіхота: «Ось моє висновок про життя і - чи можете ви за нього засудити мене?» (т.26, з .347).
І ось надана персонажам оповідання - з художньої волі письменника - можливість протягом «двох-трьох місяців» розповісти про себе, виправдати своє існування. Але вони з радісною готовністю ллють лише потоки брудних спогадів. Розпусник Кліневіч так і пропонує: протягом цих місяців нічого не соромитися «і в кінці кінців - Бобок». Саме звучання цього слова по-різному витлумачувалося дослідниками. Наприклад, припускали співзвуччя з прізвищем і псевдонімом відомого в ту пору письменника-«натураліста» Боборикіна (псевдонім «П'єр Бобо»). Але в цьому слові можна чути і звук порожнього судини, коли з нього виливаються залишки вмісту. З персонажів оповідання, з їх душі йде зміст, виливається все, що накопичилося за прожите життя. І накопичилася тільки бруд, а тому і в кінці звучить тільки «Бобок» - ніякого прекрасного, останнього людського Слова!
Тому й обурюється персонаж-оповідач у фіналі оповідання: «Побуваю в інших розрядах, послухаю скрізь. Те-то і є, що треба послухати скрізь, а не з одного лише краю /.../ Авось натраплю і на втішне »(с.54). На це, як ми знаємо, сподівався сам Достоєвський. Він вважав, що представники народу, селянства, всього трудового люду в кінці кінців скажуть якесь все виправдовує велике слово російського народу, яке примирить всі стани Росії 11. Це той ідеал, на який орієнтується Достоєвський у своєму сатиричному оповіданні «Бобок». Тому що, - за його твердим і не раз вираженого переконання, - в «підкладці сатири» неодмінно повинен міститися ідеал автора. А поки що в оповіданні звучить тільки те, що Достоєвський викриває, - аморальні «одкровення». Це - предмет його злий, яскравою, дуже не смішний, швидше за сумною сатири.
Тепер, на основі викладених уявлень про сенс повісті Пушкіна «Трунар» і оповідання Достоєвського «Бобок», можна виявити найбільш значущі - художньо-методологічні та концептуальні - переклички між цими творами.
У методологічному відношенні в обох випадках перед нами реалістичні твори з сатиричним пафосом. Але сатиричному викриттю піддаються такі вкорінені і небезпечні життєві явища, що сміятися над ними було б легковажно і недоречно. Пушкін викриває сам пристрій життя, при якому бідні люди, що живуть своєю працею, позбавлені всіх звичайних радощів і змушені животіти, терпіти приниження. Життя трунаря, перекручена до невпізнання, до подібності смерті, є об'єктом співчуття Пушкіна і викликає у нього сатиричне, викриває ставлення до соціального устрою суспільства.
Сатиричний пафос оповідання Достоєвського спрямований на безумство людей, які загрузли в розпусті, втратили залишки своєї совісті і навіть радіють цьому. Гуманістичний пафос Пушкіна, підхоплений у перших творах Достоєвського, тепер, в нову епоху, як би приглушене, Достоєвський вже не вважає можливим аморальність пояснювати тільки пристроєм життя. Він вважає за потрібне вказувати на велику відповідальність самих людей за прожите ними життя. У повісті Пушкіна життя уподібнене смерті - вона така ж порожня, безлика. Все, що трапляється яскравого з Адріяном, обертається сном. У Достоєвського в оповіданні смерть показана, навпаки, як життя - така ж розпусна, огидна. Ця різниця особливо яскраво виділяється на тлі подібності - адже в обох випадках в основу розповіді покладено «сон» про ожилих небіжчиків.
У Пушкіна сон про смерть, про «живих небіжчиків» - це своєрідна пауза в житті трунаря, що дає йому можливість піти від нудьги й порожнечі повсякденності. Недарма у сні у Адріяна всі «виходить», приходить удача в справах - але удача уявна, оманлива. Навіть удачі його пов'язані зі сном і зі смертю - і означає, що ж це за життя?! У Достоєвського ж сон про живих мерців, навпаки, показаний як продовження життєвої логіки, продовження її до закономірно потворного підсумку. С. Бочаров зазначав, що у трунаря уві сні пропав цілий день - він начебто і прожитий, але прожитий «вхолосту», уві сні. Так і все життя його проходить, як низка порожніх днів, без яскравих «вчора» і без радісних «завтра». У Достоєвського ж в його розповіді для мертвих все життя - «вчора». Вони як би прагнуть і після смерті продовжити це своє «вчора». Їхнє життя викривається посилюванням, очищенням від усіх залишків моральності - як від прикрих «умовностей».
У Пушкіна життя також викривається переведенням її в інший вимір, в «сон». Якщо існування Адріяна і можна назвати «життям», то навіть небіжчики жвавіше та активніше таких «живуть» людей. Таким чином, і тут спостерігається своя «логіка від супротивного». В обох випадках у сні оголюється, відновлюється логіка зв'язки життя зі смертю. У Пушкіна - життя як смерть, у Достоєвського - смерть як життя. Але в першому випадку винне пристрій житті, у другому - самі живуть і «пропалює» своє життя люди. В обох випадках центральні персонажі (у Пушкіна - Адріян, у Достоєвського - оповідач) жахаються подібне «логікою» і стає провідниками авторського сатиричного пафосу.
Список літератури
1. Бочаров С.Г. Про художні світах. - М.: Сов. Росія, 1985. - С.68.
2. Петруніна М.М. Перша повість («Трунар») / / Петруніна М.М. Проза Пушкіна (Шляхи еволюції). - Л.: Наука, 1987. - С. 76, 81.
3. Там же, с. 73.
4. Див: Берковський Н.Я. Про «Повісті Бєлкіна» / / Берковський Н.Я. Про російської літератури. - Л.: Худ.літ., 1985. - С. 7-112.
5. Повість цитується за виданням: Пушкін А.С. Собр.соч. У 10 т. - М.: Худ.літ., 1959-1962. Далі в тексті йдуть вказівки в дужках сторінок 5 томи.
6. Див у кн.: Соловйов С.М. Образотворчі кошти на творчесгве Ф.М. Достоєвського (глава «Жовтий колір»). - М.: Сов. письменник, 1979. - С. 219-232.
7. Бочаров С.Г. Указ.соч., С. 53.
8. Див: Бахтін М.М. Проблеми поетики Достоєвського. - М.: Сов. письменник, 1979. - С. 159-171.
9. Достоєвський Ф.М. Полн.собр.соч. У 30 т. - Л.: Наука, 1971-1988. Далі цей твір цитується із зазначенням в тексті сторінок 21 томи.
10. Туніманов В.А. Л. К. Панюгін і «Бобок» Достоєвського / / Достоєвський. Матеріали і дослідження. Т. 2. - Л.: Наука, 1976. - С. 160-163.
11. Див. докладніше: Власкін А.П. Творчість Ф.М. Достоєвського і народна релігійна культура. Магнітогорськ, 1994.