Перевезенцев С. В.
Протопоп Аввакум Петров (1620-1682) - найбільший діяч раннього старообрядництва, письменник, публіцист, автор автобіографічного "Житія" та інших творів.
Особистість Авакума - найяскравіший приклад російської подвижництва. Усе його життя було героїчним служінням ідеї. Він вірив, що світ може бути більш справедливим, що всі люди, незалежно від свого походження, в рівній мірі повинні користуватися благами життя.
Народився в селі Григорово під Нижнім Новгородом у родині священика. У 1638 р. одружився з чотирнадцятирічної Анастасії Марківні, яка на все життя стала його вірною супутницею і матір'ю восьми їхніх дітей. У 1642 р. був висвячений в диякони. У 1652 р. був возведений у протопопи, тобто старші священики. Наприкінці того ж року починає служити в Москві в Казанській соборі. У ці роки Авакум бере участь у гуртку "ревнителів благочестя" або "боголюбцев", який очолював царський духівник Стефан Воніфатія. У цей же кружок входив нижегородський митрополит і майбутній патріарх Никон. Єдність поглядів протопопа Авакума і Никона в цей період підкреслює і той факт, що підпис Авакума стоїть під зверненні до царя з проханням призначити Никона патріархом. Але вже скоро шляхи розійшлися.
З початком у 1653 р. церковної реформи, протопоп Аввакум опинився в числі її затятих супротивників. Незабаром він стає лідером руху "древлего благочестя", що об'єднали всіх, хто виступав за збереження старої віри. Восени 1653 р. він був заарештований і засланий до Тобольська, де він з родиною прожив до 1655 р. Від більш суворого покарання - розстриження - його врятувало лише заступництво царя.
Ставши в 1652 році патріархом, вже в наступному, 1653 році, Никон зробив перші кроки щодо здійснення церковної реформи. Протопоп Аввакум опинився в числі найбільш затятих супротивників реформи, а незабаром взагалі стає лідером руху "древлего благочестя", що об'єднали всіх, хто виступав за збереження старої віри. Восени того ж року він був заарештований і засланий до Тобольська, де він з родиною прожив до 1655 р. Від більш суворого покарання - розстриження - його врятувало лише заступництво царя. З 1656 по 1661 рр.. Авакум і його сім'я по Новому указом Никона включили до складу загону сибірського землепрохідця Афанасія Пашкова і був змушений пройти разом з ним важкий багаторічний шлях від Енисейска до гирла річки Нерчі. Непохитний протопоп продовжував свою активну проповідницьку діяльність і постійно вступав в конфлікти з церковними та світськими властями. Піддавався покаранням - аж до ув'язнення в холодну вежу і биття батогом.
На початку 60-х років ставлення влади до засланим старообрядцям ненадовго змінилося - відправивши в опалу Никона, государ вирішив повернути деяких з них до Москви. Повернення Авакума тривало три роки (1661-1664). У травні 1664 Авакум опинився в Москві. Цар зустрів колишніх засланців ласкаво. Авакум знайомиться з Єпіфаній Славинецький і Симеоном Полоцьким, веде з ними богословські суперечки. Однак, побачивши, що Олексій Михайлович, відлучивши від себе Никона, не збирається скасовувати реформи, він знову повстав за стару віру. У результаті, в серпні 1664 його з родиною засилають на північ у Пустозерск.
До Пустозерске вони доїхати не встигли, їх затримали Печорському місті Мезені. 1 березня 1666 Авакум був повернутий до Москви на церковний собор. На засіданнях собору він вів бурхливу полеміку, але рішення собору були суворі - Авакума та його соратників розстригли і піддали анафемі, багатьом урізали мови. Анафему наклали і на старі обряди. В кінці 1667 Авакум і чотирьох його сподвижників (священика Никифора, священика Лазаря, диякона Федора і ченця Епіфанія) знову заслали в Пустозерск, де ув'язнили в земляну в'язницю. З земляний в'язниці Авакум продовжував розсилати численні послання своїм прихильникам, захисникам старої віри, підбадьорював їх і підтримував. На початку 80-х рр.. почалися нові гоніння на старообрядців. 14 квітня 1682 протопоп Аввакум разом з трьома своїм співв'язнів був страчений спаленням в зрубі.
Авакум - автор понад 80-ти літературних та публіцистичних творів. "Книга бесід", написана в 1669-1675 рр.., Містить 10 бесід про суть розбіжностей між старообрядцями і прихильниками церковної реформи. "Книга тлумачень" (1673-1676 рр..) Містить тлумачення на різні біблійні тексти. "Книга викривань, або Євангеліє вічне" (1679 р.) - результат догматичного спору Авакума з дияконом Федором по ряду богословських питань. Перу Авакум також належать різноманітні послання і чолобитні. Найзначніше його твір - "Житіє протопопа Авакума, їм самим написане", яке вважається видатним пам'ятником літератури XVII ст. Всі ці твір пройняті однією головною ідеєю - захистом старої віри.
Аналіз творів протопопа Авакума дозволяє зробити висновок, що суперечки з приводу обрядової сторони життя Російської Православної Церкви, були лише засобом вираження більш глибинних протиріч. Головне протиріччя - старообрядці і прихильники церковної реформи по-різному бачили цілі та шляхи подальшого розвитку Росії.
А.С. Оливної, у своєму дослідженні публіцистики старообрядництва, запропонувала використовувати два образи, співвіднесених один з одним за принципом антитези: "чужа земля" і "свою батьківщину". Здається, що ці образи, як ніякі інші, добре підходять для визначення зазначеного нами глибинного протиріччя, як його розумів сам протопоп Аввакум.
"Никонианских" Русь - це і є "чужа земля" або, інакше "земля варварів", відкинув всі традиційне і стале. Тут панує "озлоблення багато", мешкають "вороги благочестя", а проводом сам "сатана". Для більш образного вираження, Авакум зображує цю країну у вигляді дрімучого лісу, з якого біжать, "витікають" праведники. Більше того, "чужу землю" він порівнює з величезною темницею, де безперестанку "ллється кров мученицька", і навіть з могилою: "Воістину і на волі люди ті в нинішній час рівні з похованими. У всіх кінцях землі ох і ридання, і плач , і жалість ".
Центральною фігурою, головним винуватцем перетворення Росії в "чужу землю" виявляється цар Олексій Михайлович. Патріарх Никон - це звідник царя, а потім лише виконавець його волі. Сам же Олексій Михайлович - тиран, "мучитель і гонитель", що підкоряє собі людей "насильством і владою": "А ти, ніконіян, чим похвалитися? - Запитує Авакум царя, - Скажи-ТКО? Антихристом своїм нагим хіба так вогнем, та сокирою , та шибеницю ". Викриваючи самовладдя государя, Авакум часто використовує свого роду "езопова мова". Не називаючи його імені, він уподібнює Олексія Михайловича найбільш жорстоким біблійним царів - Саула, Навуходоносорові, Максіміяну, Уззійї.
Однак необхідно мати на увазі, що Авакум, та й усі старообрядці, не викривали принцип самодержавного правління як такої. Більш того, всі вони виходили з ідеї божественного походження царської влади, а самого царя розглядали як істинного Помазаника Божого. І не випадково в суперечках царя і патріарха Никона про право "царства" і "священства", Авакум завжди і послідовно займав сторону царя. Та й щодо самого царя Авакум довгий час зберігав надію, що він одумається і повернеться до старої віри.
Проблема полягала в іншому - в істинності царя. Зрадив старі обряди цар - це зрадник істинної віри і, отже, він втрачає право бути царем.
Різко зрослий вплив західноєвропейської культури ("німецькі Поступ", "польські звичаї", "латинство") робить "Никонівський" Русь остаточно "чужою землею". Введення нових церковних обрядів розглядалося Аввакумом як наступ католицтва на православ'я. Навіть освоєння іноземних мов викликає неприязнь Авакума, бо мешканці "чужої землі" в цьому випадку стають чужими власного народу: "Чи вмієш многи мови говорити: так што у тому прибутку? Із сім століттям залишиться тут ... кірьелесіон-від залиш; так Еллен говорять; плюнь на них ", - докоряє Авакум государя. І вигукує: "Ох, ох, бідна Русь, чого-то тобі захотілося німецьких вчинків і звичаїв!"
Ще більше неприйняття Авакума викликає запозичення з Заходу "зовнішньої мудрості" - світської науки. Вже говорилося, що основне протиріччя в даному випадку лежало по різних системах мислення старообрядців і "латинства". Якщо останні намагалися прищепити на російському грунті раціоналістичне мислення з його опорою на знання, то перші захищали традиційний для давньоруської свідомості принцип релігійно-містичного осягнення Божих таємниць. Зовсім не випадково протопоп Аввакум постійно посилається на авторитет Діонісія Ареопагіта, а також на святоотецьких літературу, в якій, як відомо, науково-раціональне знання послідовно заперечувалося. Слідом за батьками церкви Авакум бачить в "еллінських філософів" язичників, а в більш сучасних західноєвропейських вчених авторитетах - єретиків. Так, він стверджував, що "ритор і філософ не може бути християнин", що "ні на праг церковний ритор і філософ гідний ввійти". А сам же з гордістю стверджує: "Аз есмь ні ритор, ні філософ, дідаскалства і логофетства неіскусен, простець людина і зело виконаний невідання". Отже, неприйняття "західної" вченості в будь-якому її вигляді - це принципова позиція Авакума.
Не сумісними з "чистою вірою" Авакум вважає вчення Сократа, Платона, Протагора, Диагора Мілісійского. "Нинішніх філософів", під якими Авакум, очевидно, розумів "латинства", він називає "собачими синами". А тих батьків, які віддають дітей вчитися філософії, риторики та діалектики, він звинувачує в тому, що вони прирікають дітей на "вічну погибель".
У підсумку, образ "чужої землі" пов'язується Аввакумом безпосередньо з антихристом, цим "ворогом людським", символом Світового Зла.
Взагалі, старообрядці створили власну теорію про антихриста, бо відмова від старої віри вони сприймали виключно як диявольське діяння, що наближає настання кінця світу. Втім, це питання вирішувалося ними по-різному. Так, чернець Єфрем Потьомкін вчив, що антихрист уже з'явився і є ніхто інший, як патріарх. У "Житті інока Корнилія" антихристом названий сам цар.
І все ж більшість ранніх вчителів старообрядництва вважали, що царство антихриста ще не настав, а цар і патріарх - це лише його предтечі. У трактуванні протопопа Авакума, Никон і цар Олексій Михайлович також безпосередні попередники антихриста - "військо антихристово", "слуги антихриста". В одному зі своїх творів Авакум малює яскравий образ антихриста, якому з'явився уві сні у вигляді "голого людини", "вогнем дихає, з рота, з ніздрів і з вух полум'я смердюче виходить". За спиною ж антихриста - "цар наш піде і влади з безліччю народу". Отже, "чужа земля" - це місце, де вже панують предтечі антихриста.
Образ "батьківщини", на відміну від образу "чужої землі", на думку А.С. Оливної, більш розпливчасті і ілюзорний: "То він виникає як мрія про справедливу державу, то зводиться до замкненого братству" вірних ", то й зовсім асоціюється з райським блаженством".
Звичайно ж, "свою батьківщину" в трактуванні всіх ідеологів раннього старообрядництва і в розумінні протопопа Авакума, зокрема, асоціюється з минулим, з тією Росією, яка була єдиною у світі берегинею істинної православної віри. Саме завдяки своїй вірі Росія посіла визначне місце в світі і була "сподоблена Благодаті". В цьому відношення особливо важливою для старообрядців була ідея Росії, як "Третього Риму", всіх у світі перевершує своїм благочестям, а російський цар вважався єдиним у всій всесвіту істинним християнським царем. Ця Русь і мислилася Аввакумом в якості своєрідного ідеалу.
Цікаво, що одним із символів істинної Русі протопоп Аввакум бачив "невинні" книги, надруковані "словенським" мовою. Взагалі "старі" книги, які влада насильно вилучала з повсякденного вжитку, стають уже в ранній період старообрядництва єдиною сполучною ланкою між невеликим числом "вірних" і минулої істинної Росією. До речі, подібне побожне ставлення до "старих" книгам зберігалося в старообрядницької середовищі і згодом.
Ще однією важливою характеристикою "своєї батьківщини" у творчості Авакума стає ідея рівності. Це рівність визначено вже самим пристроєм Всесвіту, тому в "своїй вітчизні", де всім "однаково світить" сонце всі рівні перед Богом: "Якщо багатому кланяєшся в пояс, то жебракові поклонися в землю". Більше того, Авакум стверджує, що "менші" нарівні з "великими" мають право вирішувати ті питання, від яких залежить і доля окремих людей, і доля "батьківщини" в цілому.
Втім, подібне "отечество" могло існувати тільки як ідеал, тому в умовах конкретно-історичних подій другої половини XVII століття, справжнім, справжнім "своєю батьківщиною" визнається старообрядницька громада. Багато послання Авакума присвячені "вірним" - тим, хто обрав шлях подвижництва в ім'я "старої віри". Розмірковуючи про принципи існування "вірних", протопоп Аввакум, перш за все, закликає їх усвідомити себе монолітним союзом. Цементуючим цей союз умовою є моральні підвалини громади-"вітчизни". А в якості прикладів істинного "старовіра" під пером Авакума виникають образи його сподвижників. Особливо в цьому відношенні ярок образ бояриня Феодосія Морозової. До речі, і самого Авакума в старообрядницької літературі постійно ставили у приклад, як істинного православного людини, борця за віру. "Сильний Христовий воєвода противу сатани полку", - так називає його одне з старообрядницьких "Сказань".
Ще О.М. Робінсон відзначив, що "Думка про обраності, особливий шлях, яким їм належить іти - шляхи страждання і мучеництва про власну" святості ", властива всім пустозерскіе в'язням". На думку А.С. Оливної, вже в ранній старообрядницької літературі виникає образ пророка-бійця, подвиги якого в ім'я правої віри порівнюються з подвигами біблійних пророків.
Цікавим є ще один момент. Пророк-боєць, виконавець пророчою і апостольської місії на Руській землі, безпосередньо був пов'язаний з світом дива. Вже говорилося про деякі видіннях Авакума. Але Авакум розгортає ці сюжети і в іншій площині - він сам стає героєм видінь, явлені іншим людям. Так, в одному з послань він розповідає, то в той час коли його "стригли на Москві" і "лаяли в соборній тієї церкви", образ його у супроводі тріумфуючих ангелів з'явився учням у далекому засланні. Таким чином, вже в ранньому старообрядництві формується ідея прижиттєвої святості старообрядців, як мученики за віру. Ця ідея була близька дуже багатьом діячам старообрядництва. Не випадково багато хто з них, так само як Авакум, ще за життя написали власні Житія, які, як відомо, завжди створювалися в Росії з прицілом на визнання героя Житія святих.
І, нарешті, ще одне прочитання сенсу "своєї батьківщини" - образ, свого роду, раю. Під пером Авакума мрія про такий "своїй вітчизні" набуває рис прекрасної країни, повної світла і пахощів. Перш за все, це мати-пустеля, де "жорстоке житіє Христа ради" терпіли стародавні праведники і куди, "витікаючи від спокус", біжать сучасники. Незважаючи на всі труднощі, які доводиться зазнавати праведникам, відчуття святковості не залишає Авакума. Тут панує "радість душевне": монастирі, "яко крини процветоша", а праведники "сподіванням майбутніх благ веселяться". Самі жителі пустелі порівнюються з співаючими птахами і, перш за все, з райською птахів Сирина: "Святі отці ... з розчуленням і зі сльозами пісню Богові співають".
Між іншим, варто звернути увагу на дане зіставлення: пустеля - рай. Образ "раю" нерідко є у творах Авакума. І це не випадково. Охоплює жага "життя вічного", протопоп закликає своїх прихильників не страшитися і терпіти множинні борошна в земному житті. У нагороду він обіцяє справжні райські кущі. При цьому християнські поняття і символи набувають у нього матеріалізоване вираження. Так рай в поданні Авакума наповнений цілком матеріальними благами: "житла і піл стоять", а в палаті - "стоять столи, а на них настелені біло. І блюда з Брашна (тобто з їжею) коштують ...".
Тому ми можемо сказати, що на світогляд Авакума саме значний вплив справило народне розуміння християнства. Навіть сам стиль творів протопопа побудований на перемежения богословських понять з народними, іноді дуже міцними, виразами.
І характер Авакума був також пристрасний і суперечливий. Він абсолютно не приймав своїх супротивників, буквально ненавидів їх, погрожував їм найстрашнішими карами. І в той же час у посланнях до соратників перед нами зовсім інша людина - добрий, ніжний, віддає всього себе турботі про ближніх своїх.