«Зимовий вечір» Пушкіна
В'ячеслав Кошелев
Автографа цього хрестоматійного вірша не збереглося, у прижиттєвих публікаціях дата відсутня. Але сам автор двічі вказав на дату написання: у цензурній рукописи зроблена посліду олівцем "1825", і та ж дата проставлена в списку віршів, призначених для видання, складеному не пізніше вересня 1831 («Зимовий вечір 1825» 1). Ніяких згадок про це вірші в пушкінських листах не збереглося - і немає жодних підстав як-небудь уточнити чи спростувати запропоновану датування.
Вірш «Зимовий вечір» видається цілком ясним і "шкільним" за змістом. Кілька поколінь учителів, вивчаючи його, малювали своїм десяти-дванадцятирічним учням цілком "безпомилкову" картинку: зима, завірюха, маленька садиба в Михайлівському, занесена снігом; засланий поет, який змушений ділити свій усамітнення з єдиною близькою людиною - Аріною Родіоновною, нянькою; няня , як звичайно, пряде; поет просить заспівати йому російські народні пісні, краса яких він зумів оцінити саме в Михайлівській посиланням. . . Можна з великою точністю вказати, які саме пісні співає няня: «За морем синичка непишний була. . . »І« По вулиці бруківкою. . . »2.
У шкільному вивченні художніх текстів часто застосовується прийом "складання плану твору". Для цього текст поділяють на частини і кожну з частин озаглавливает. Пам'ятається, в результаті такої розумової роботи у одного хлопчика, схильного до математичного мислення, вийшов наступний план вірша «Зимовий вечір», що складався з семи пунктів:
Опис бурі.
Опис лачужкі.
Опис старенької.
Пропозиція випити.
Пропозиція заспівати.
Опис бурі.
Пропозиція випити.
"План" виглядає цілком анекдотично, і здається, саме можливість появи подібних "планів" викликає твердження деяких дослідників про "багатоваріантності" композиції «Зимового вечора», про те, що тут Пушкін застосував "принцип множинного (нефіксованого) композиційного членування" 3. Адже як не крути, наведений план абсолютно точно відповідає логіці вірші, якщо цей текст сприймати як "простий" і абсолютно "не затемнений" ніякої привхідним семантикою. Дійсно, після "опису" в ньому йдуть два спонукальних "пропозиції", з яких "пропозицію випити" виглядає краще, бо повторюється двічі, причому вдруге в самому ударному місці поетичного висловлювання - в його фіналі.
Більше того: сприйняття цього вірша як "простого" і прямо відображає життєві реалії провокує низку показових біографічних "легенд" про Пушкіна, постійно спростовуваних, але стійких. Тут і уявлення про "халупці" під солом'яною "покрівлею", в якій був змушений жити засланий поет (доводилося навіть чути твердження, що Пушкін у Михайлівському особливо полюбив не родову садибу, а "будиночок няні", де йому подобалося зимовими вечорами писати вірші) . І уявлення про "доброї нянюшкі", яка, на думку А. П. Керн, була єдиною жінкою, яку поет "істинно любив" 4, - в «Зимовому вечорі» неодмінно бачать мало не "портретне" зображення Аріни Родіонівну, в усякому випадку, навіть не уявляють, щоб під "моєї старенькою" Пушкін міг розуміти кого-небудь ще; і няня завжди постає з неминучими прядкою і "дзижчить" веретеном. І подання про неминучу "гуртку", і пов'язане з нею "застілля". Воно виявилося підкріплено поетичним авторитетом Миколи Язикова, який трохи пізніше у віршованому відгуку на смерть "світло Родіонівну" («Я знайду той хрест смиренний...», 1830), здається, майже "фотографічно" описав ті ж стійкі атрибути пушкінського буття в Михайлівському : "стару халупці", "пропозиція заспівати", "пропозиція випити". . .
Он там - шпалерами худими
Де-не-де прикрита стіна,
Пол нечінений, два вікна
І двері скляні між ними;
Диван під образом у кутку
Та декілька стільців, а стола прикрашений
Багатством вин і сільських брашен,
І ти, що прийшла до столу!
Ми бенкетували. Чи не дічілась
Ти нашої частки - і часом
До своєї весни переносилася
Розпалена мрією;
Любила слухати наші хори,
Живі звуки далеких країн,
Промов напори і відсіч
І дзвін склянки про склянку!
Вже гасить ніч свої світила,
Зорею червоніє небосхил;
Я пам'ятаю, що щось там про сон
Давним-давно ти говорила.
Даремно! Взяв свою Токай,
Гучніше удалая гулянка.
Сідай, добра бабуся,
І з нами гулянка давай!. . 5
Наведена "літературна" аналогія зовсім не одинична: як точно показав А. Ф. Белоусов в декількох детальних аналізах цього вірша 6, буквально всі опорні образи цього ліричного оповідання мали стійку літературну основу і часто використовувалися в текстах пушкінського часу. Він же звернув увагу на вкрай цікаву літературну паралель до «Зимового вечора», що з'явилася через рік після першої публікації вірша. А. Ф. Белоусов лише принагідно, в примітці, згадав про неї - тим часом, здається, цю паралель варто розглянути докладніше.
* * *
Вперше «Зимовий вечір» з'явився у складі альманаху А. А. Дельвіга "Північні квіти на 1830 рік» (що вийшов в кінці 1829 року), поряд з іншими віршами та прозовими уривками Пушкіна. Буквально через кілька місяців в журналі «Московський телеграф» (де М. А. Польовий на початку 1830 року створив особливий пародійний розділ під назвою «Літературне дзеркало») була надрукована дивна пародія на цей вірш, начебто безпосередньо проти Пушкіна не спрямована, але її названо так само: «Зимовий вечір» 7. Пародія побудована у формі діалогу Поета і Дядьки (заміняє "стареньку"); на початку її (монолог Поета) відтворюється "пушкінська" ситуація: поет, нудьгуючий зимовим вечором, просить свого Дядька розважити його співом народних пісень (теж легко "вгадується"). Ну а поруч з "пропозицією заспівати" коштує, як водиться, і "пропозиція випити":
Вітер бушує по полях;
Годі, дядько мій, вставай-ка,
Нудно, брат, з тобою нам. . .
Де гудок, де балалайка?
Заспівай мені пісеньку лісів
Старих Муромський, дрімучих;
Заспівай, як в глиб річкових валів,
Розмахнувшись, з плечей могутніх
Кинув діву-красу
Отаман лихий, видалий.
А щоб стару мрію
Запіканка оживляла -
Подавай сюди склянку:
Я наллю. - Ну! Бог з тобою!
Пий, сивий мій Оссіан,
І тряхні мені стариною!
"Опис бурі" тут вмістилося в одному вірші. Легко прочитуються ті народні пісні, які поет просить відтворити. Дядько "відтворює" їх; поет тут же переробляє на "літературний" лад. Польовий представляв інтерес до народної творчості не більше як модної забавою літературного "аристократа". Найближчим об'єктом його глузування був Антон Дельвіг, видавець «Північних квітів» і творець багатьох "російських пісень", чий збірник віршів, що вийшов в 1829 році, відчувався модною літературної новинкою: на його появу той же «Московський телеграф» трохи раніше відгукнувся їдкою рецензією Кс . Польового.
Включені до пародію вірші Поета не мають прямої адресації до конкретних віршам Дельвіга: у завдання пародиста, мабуть, входило представити якусь "модель" літературного "перекроювання" і "поліпшення" народних пісень, що проявилася в новій словесної моді. На Дельвіга, проте, вказують прямі натяки на "Чухонцев" - у заголовку пародіческой "пісні" ("Російська пісня на Чухонская лад» - на противагу споконвічної «Руської пісні без чухонскіх приправ») або в наступному пасажі міркувань Поета:
Тепер чухонец красу
Переказів російських розуміє,
Співає нам: по мосту, мосту -
І сарафан наш одягає.
І не личить ль таке вбрання,
Хто сам Чухно, а грек душею,
Хто з російською музою простою
Танцювати і співати вміє в лад?. .
Настільки настирливе повторення "Чухонцев" ("Чухно" з грецької "душею") в тексті пародії здається не випадковим. Спочатку Дядько співає для Поета пісню «Ти Рябінушка, ти кучерява. . . »- І Поет" перекроює "її (" вичищає ", за термінологією пародиста) абсолютно по-дельвіговскі: вводить звичний силабо-тонічний розмір (неримованим чотиристопний ямб), вилучає постійні фольклорні епітети (" вітри буйні "," серце молодече "і тому тощо) та вводить формули сентиментальною поетики типу: "жар любові девічеськой", "у грудях вогонь, на серці лід", "пости, сумовитий мені білий світ", "до могили красної дівиці" і тому подібне. Нові формули організовують нове "романсной" зміст - на кшталт відомої дельвіговской "російської пісні" «Соловей мій, соловей. . . »- І ціле як ніби призначене не стільки для власне" народного ", скільки для" салонного "співу. Проти такого сприйняття фольклору Н. Польовий активно протестував: трохи пізніше, в статті про пісні і романсах А. Ф. Мерзлякова (1831), він виступив проти звичаю "покращувати", "перекладати" народна творчість: "Не відчуваючи, що в народних думах , в простоті, грубості вимислу і викладу полягають краси незвичайні, нам хочуть гладити, лощіть, виправляти пісні народу і - псують їх. Виходить якась суміш франтівства з дикістю і простотою, якісь театральні танці з па і антраша, селяни у маскараді. . . помилка страшна і нестерпний! "Приклад цієї" помилки "Польовий бачить передусім у впровадженні в фольклорний текст чужих елементів:" «Пустеля», «тиран», а ще «милий», «вдаване плаканье», «клятва серця в сльозах» - це фонтенелевское, мармонтелевское Ахан. . . "8
В аналізованій нами пародії така ж оцінка прихована за "відступами" поета, за вказівкою на необхідність "вичистити" народний текст. Проведеною з фольклорним текстом "операцією" поет вельми задоволений:
Як тут помітно натхнення!
Як поетичним вогнем
Одушевити песнопенье,
І - ми його не дізнаємося!. . 9
* * *
Слідом дається інша "пара": «Стара російська пісня» і «Та ж пісня, тільки в душегрейке новітнього зневіри». Формула "душегрейке новітнього зневіри" знову-таки як ніби натякає на того ж Дельвіга: вона була застосована до Дельвігу у статті І. В. Киреєвського «Огляд російської словесності за 1829», надрукованій у щойно вийшов з друку альманасі М. А. Максимовича «Зоряниця на 1830 рік».
Втім, цю формулу сам І. Киреєвський наче витлумачував "розширено", відносячи її не стільки власне до поезії Дельвіга, скільки до всієї російської поезії "новітньої епохи", основним "представником" якої з'явився Пушкін. Киреевский пише про сучасні "наслідуваннях" античної та народної поезії і задає питання: ". . . чому новітні завжди залишаються новітніми у всіх вдалих наслідуваннях стародавнім "? Відповідь на це питання (повністю процитований Пушкіним у рецензії на альманах «Зоряниця») виявляється досить затейлів: ". . . немає жодного істинно витонченого переказу древніх класиків, де б не лягли сліди такого стану душі, якого не знали наші предки по розуму. Почуття релігійне, яким ми зобов'язані християнству; романічна любов - подарунок арабів і варварів; смуток - дитя Півночі і залежності; всякого роду фанатизм - необхідний плід боротьби вікових непристроїв Європи з поривами до поліпшення; нарешті, перевага подумки над почуттями, і звідти прагнення до єдності і зосередження - от нові струни, які життя новітніх народів натягнула на серце людини ".
Тому, міркує критик, "ніжна" муза Дельвіга "не винесла б холоду похмурого Півночі, якби поет не прикрив її нашою народною одежею; якби на її класичні форми не накинув тілогрійку новітнього зневіри - і не до лиця гречанці наш північний вбрання? "(Курсив наш. - В. К.) 10.
Справа, таким чином, зовсім не в конкретному Дельвіг, а в типологічних особливостях російської ("північної") лірики новітньої ("пушкінської") епохи. Ймовірно, саме тому в період "болдинською осені" 1830 року Пушкін згадав про "вишуканому виразі" Киреєвського і в «Спростування на критики» зауважив: "Вираз, звичайно, смішне. Навіщо не сказати було просто: У віршах Д відгукується іноді смуток новітньої поезії? - Журналісти наші, про які р. Киреевский відгукнувся досить нешанобливо, - зраділи, підхопили цю тілогрійку, розірвали на дрібні клаптики і ось вже рік, як ними хизуються, намагаючись розсмішити свою публіку. Покладемо, все та ж жарт щоразу їм і вдається, але яка їм від того прибуток?. . "(XI, 151).
Пушкін в даному випадку трохи згустив фарби: вираз "душегрейке новітнього зневіри" з метою глузування використовувалося хіба що «Московським телеграфом» - у статті того ж Кс. Польового «Погляд на два огляду російської словесності 1829 року. . . ». Кс. Польовий, розмірковуючи про антологічних дослідах Дельвіга, іронічно зауважив, що "душегрейке" може бути йому "так само до лиця, як древньому Феокритов куций фрак і російській іділлісту древній хітон" 11. Найдивніше, що саме однодумці Дельвіга "розширили" значення цього "вишуканого виразу", екстраполювати його на всю "пушкінську школу" поезії: М. М. Язиков влітку 1830 вирішив видавати свій альманах і, на знак солідарності з Киреевским, назвати його « душегрейкой »12. Здається, саме подібного "розширення" невдалої метафори побоювався Пушкін, який згадав про "душегрейке" в «Спростування на критики».
Зауважимо, однак, що в аналізованій нами пародії М. Польового «Зимовий вечір» метафоричний сенс "душегрейкі" теж розуміється "розширено": вона застосована не до наслідування грецької поезії, а до "новітніх" стилизациям під російський фольклор - і адресатом її виявляється, ймовірно, не Дельвіг. Ось пісня "у душегрейке новітнього зневіри":
Мовчи, дика діброва,
Дай мені подумати, поворожити!
Заранку страту моя готова -
Мечу булатної виблискувати
Над юної, буйною головою,
І - кати мої юрбою
Мене у плахи будуть чекати.
Сам грізний Іоанн постане
У натовпі опричних і стрільців
І фатальним мені словом вдарить:
"Скажи мені, виродок рабів!
Відкрий мені сміливі заповіти;
Віщав мені: хто твої клеврети,
Сини вбивства і кайданів? "
"Дізнайся, - скажу йому я сміливо, -
Ти чотирьох моїх друзів:
Я йшов на удалое справу
Під дахом похмурих ночей;
Вони вели мене до розбою
І до млості з дівою-вродою,
Серед українських полів.
Булатний ніж служив мені вірно,
А кінь був третім іншому мені,
Коли, вільний, по безмірною
Блукав я Волзької стороні,
І були в мене лихі
Літун, стріли гартовані,
Друзі - і вдень, і при місяці! "
Відповіддю сміливим здивований,
Звиклий до шепоту рабів,
Цар спалахнув гнівом: "Раб мерзенний!
Дізнайся нагороду зухвалих слів:
Для голови - сокира готовий,
Для тіла - міцний стовп дубовий
Дарую тобі - замість пут "13.
Своє "перепеваніе" Поет ніяк не коментує, але читачам і без того мав бути ясний "адресат": нещодавно вийшла нова пушкінська поема - «Полтава». Пародист, по суті, стисло переказує ту сцену з другої пісні «Полтави», в якій описується катування Кочубея і його діалог з Орликом. На це співвідношення вказує і згадка "українських полів" (специфічний "сигнал" для читача), і відповідність сюжету (Орлик у пушкінській поемі, як і грізний цар в пародіческой пісні, просить Кочубея розкрити якусь таємницю: той зухвало відповідає, що у нього було "три скарбу": честь, дочка і "святая помста". V, 40-42), і відповідність опорних образів у початковому описі: знаменитому пушкінського зачин "Тиха українська ніч. . . "Відповідає" Замовчи, тиха діброва. . . "; Похмурі думки Кочубея відповідають бажанням пісенного розбійника" подумати, поворожити "; в обох текстах знаходимо поєднання" зранку кару. . . ", Вказівку на" катів ", на" натовп ", на" сокиру готовий "і так далі. Нарешті, римований чотиристопний ямб, розмір, не властивий народним пісням, орієнтував на пошуки відповідностей в інших, не "пісенних" жанрах, породжених "душегрейкой новітнього зневіри".
Пушкінська «Полтава», як відомо, удостоїлася вельми суперечливих критичних відгуків: М. І. Надєждін, наприклад, звинуватив нову поему у відсутності народності і вказав, що поет у ній "зарубав дерево не по собі" і "Полтава" означає "захід" пушкінської слави 14. На тлі тодішньої критики відгук «Московського телеграфу» (стаття Кс. Польового) виділявся не тільки співчутливим тоном, але і твердженням, що «Полтава» - "рубіжне" пушкінське твір, провісник чогось принципово нового в його творчості: "Краси її занадто нові для російських читачів, ще не готових розуміти оні ". Разом з тим журнал відзначив, що "величний тон епопеї" в поемі видно тільки в тих сценах, де поет "говорить від себе" - все ж епічні "діалоги" (начебто пародіруемого) поему аж ніяк не прикрашають. . . 15
Найцікавіше ж у тому, що "зразком" для наведеної вище пародійної пісні "в душегрейке новітнього зневіри" стала, на думку пародиста, народна пісня «Не шуми, мати зелена дубровушка. . . »- Пісня, добре знайома нам за творами Пушкіна, написаним на кілька років пізніше. Це та сама "меланхолійна стара пісня", яку співає "Караульщик" Стьопка в «Дубровському», та сама "бурлацька пісня", яку хором виконують пугачовці в «Капітанської дочці».
Зміст цієї пісні начебто мало підходить для включення її до складу пародії: в її основі - по-селянськи поважний, навіть не без співчуття один одному розмова розбійника з "государем-царем"; діалог, який, однак, не скасовує (і не може , за народними поняттями, скасувати!) неминучого вироку - шибениці. У «Дубровському» няня Єгорівна відразу ж обриває спів Степко - обриває саме тому, що не хоче трагічним її змістом турбувати пана. У «Капітанської дочці» хорове виконання цієї пісні знаходиться у центрі повісті і супроводжується враженнями Гриньова: "Неможливо розповісти, яку дію справила на мене ця простонародна пісня про шибеницю, співаного людьми, приреченими шибениці. Їх грізні особи, стрункі голоси, сумне вираження, яке надавали вони словами і без того виразним, - все вражала мене якимось піітіческім жахом ". Ю. Фесенко зазначив П. відповідність сюжету цієї пісні - і сюжету самої пушкінської повісті, написаній як ніби "за мотивами" пісні 16. Л. А. Степанов побачив у цій сцені і в змісті пісні відгомони народної сміхової культури: "Поетичність її парадоксальна: похмурий« перевернений »комізм не дає страшного, жахливого і потворного стати безкомпромісним, трагічно приголомшливим навіть на межі життя і смерті. Пісня, «випевая» передчуття загибелі, залишає надію на "удачу видалити», зміцнюючи душі «мальовничій» іронією. Через цю трагічну іронію з елементом комічного парадоксу її пафос сходить до піднесено-героїчному ліризму "17.
Присутність пісні у складі пародії на Дельвіга і Пушкіна, що з'явилася в «Московському телеграфі» 1830года, змушує засумніватися в гіпотезі Ю. П. Фесенко про те, що вперше "привернув увагу" Пушкіна до цієї пісні В. І. Даль у 1832 році. Дослідник досить витончено намагається зв'язати інтерес Пушкіна до цієї пісні з рецензією "Володимира Луганського" на збірку І. А. Рупіні, що з'явилася в березні 1833 року в «Північної бджолі» (у збірці Рупіні варіант цієї пісні був представлений в нотного запису), припускає, що Пушкін міг чути від Даля з товаришами цю пісню "в хоровому виконанні" (?), вказує на популярну книгу про Ваньке Каїна, де була поміщена ця ж пісня, і так далі. Навіщо все це, коли ця пісня трьома роками раніше стала основою пародії на Пушкіна і, без сумніву, він прочитав її ще навесні 1830? До того ж, як виявляється з чернеток «Капітанської дочки», Пушкін взяв цю пісню не із запису Рупіні або пізніх передруків, а безпосередньо зі збірки М. Д. Чулкова «Нове і повне зібрання російських пісень» у виданні Н. І. Новікова 1780 року.
З цієї точки зору сюжет «Капітанської дочки», дійсно дуже яскраво нагадує мотиви пісні «Не шуми, мати зелена дубровушка. . . », Виявився своєрідною відповіддю Польовому: у" душегрейке новітнього зневіри "можуть бути і нетрадиційні" переспіви ". . .
* * *
Повернемося, однак, до «Зимового вечора». Та обставина, що пародія, в якої відтворюється ситуація переспіву фольклорних текстів, отримала назву вірша, що відтворює атмосферу поетичного сприйняття цих текстів, здається не випадковим. Польовий не просто змоделював зовнішню ситуацію - він відчув у самій відтвореної Пушкіним ситуації "слухання" народних пісень приховану можливість їх трансформації - або, у всякому разі, їх інобуття.
По-перше, пушкінське вірш, ще до появи його в третьому томі «Віршів. . . », Будучи надруковано в« Північних кольорах », відразу ж стало піснею і потрапило в піснярі:« Північний співак, або Збори новітніх відмінних романсів і пісень, присвячених любителькам і аматорам співу »(М., 1830),« Евтерпа, або Збори новітніх романсів, балад і пісень відомих і улюблених російських поетів »(М., 1831),« Ладо, або Повне зібрання кращих романсів і пісень »(М., 1832). У 1832 році М. Л. Яковлєв поклав вірш на музику - і з цією музикою воно набуло загальну популярність. . . Відповідно до класифікації І. М. Розанова, що розділив пісні на вірші Пушкіна "на три категорії" (наслідування "російської усної ліриці", наслідування "пісням будь-якого іншого народу" і "вірші, що писалися не як пісні, але стали ними в побуті" 18), «Зимовий вечір» слід віднести до третьої "категорії". З однією істотною уточненням: "поет-етнограф" в цій пісні теж присутній, бо, прижившись у народному побуті, «Зимовий вечір» став як би піснею про пісню.
За спостереженням того ж І. М. Розанова, "своєрідність Пушкіна в галузі пісенного фольклорної творчості полягає головним чином у тому, що, в той час як інші поети (у тому числі Дельвіг, Циганов) надихалися« протяжними », сумними піснями і ігнорували танечні і веселі, Пушкін надходив якраз навпаки: жартівливий стиль всього більше його приваблює в ліричному фольклорі "19. Тому в "етнографічних" переробках («Дівиці-красуні...», «Вийшла Дуня на дорогу...», «Дзвіночки дзвенять...», «Сват Іван, як пити ми станемо...» Та інші) Пушкін часто користується римою, тому в його обробках фольклору, по суті, відсутні "сумний вої" і "серцева туга", а, навпаки, часті "примирливі" кінцівки. Дослідник бачив у цьому "більше оволодіння фольклорним матеріалом і більше чуття у виборі співвідношень фольклорних і книжкових прийомів, ніж, наприклад, у Кольцова, який більше, ніж Пушкін, прагнув до книжності" 20.
Це ж тяжіння до веселого в російській фольклорі бачимо і в "пропозиції заспівати" вірші «Зимовий вечір»: обидві пісні, які ліричний герой "замовляє" бабусі, - зразки "здорового веселощів, життєрадісності і народного оптимізму" (А. Ф. Белоусов) 21. Ті ж пункти наведеного вище "плану", які передують цьому "пропозиції", теж ніби не несуть в собі нічого особливо трагічного: відчуття невимовної туги, яке справедливо зауважують в «Зимовому вечорі» 22, виникає з якихось більш глибоких семантичних " пластів ".
Ось "опис бурі". Пушкін підкреслює в ньому не тільки зорово відчутні деталі руху, кружляння, мінливості: система вишуканих метафор, порівнянь, уособлень відтворює якесь Демонологическое істота, яка живе поперемінно то як звір, то як дитя, то як подорожній запізнілий, то навіть як щось, чиє ім'я невимовно , табуировано - дані лише обриси його діянь ("по покрівлі застарілої раптом соломою зашумить"). Це демонологічних істот - "Буря Велика" - відсутнє у фольклорних забобони, були присутні в якості "верховного" інфернального явища в "книжкової" демонології пушкінського часу 23.
У "описі лачужкі" теж безглуздо шукати риси реального будови під застарілої солом'яним дахом: це образ з того ж ряду, що "тихий будиночок", "хатина", "хатка", "курінь простий", "покрівля застаріла", "солома" і тому подібне, протиставлені в традиціях "легкої поезії" столичному шуму і неспокою.
"Опис старенької" теж відправляє до цілком "книжковому" образу Парки, грецької богині долі, зображується у вигляді старої, прядущей нитку людського життя - і іноді обривається цю нитку. А. Ф. Белоусов припускає, що цей образ "спирається на потужний фундамент міфопоетичного архаїки" - на язичницький культ Мокоші ("Якщо пряхи дрімають, а веретено крутиться, то говорять, що за них пряла Мокуша"): "Образ героїні вірша зберігає міфопоетичної асоціації свого архетипу, завдяки яким «бабуся» може виявитися не тільки злим духом Мокуша, а й «доброї подружкою», яку заклинають допомогти, від якої потрібно, щоб вона «втішила» стривоженого і страждає героя "24.
Шукане "розраду" шукається у "пропозиції випити". Ця пропозиція не схоже на запрошення до "застілля", бо ускладнено двома семантичними сигналами: "вип'ємо з горя; де ж гуртка?". Обидва ці сигналу відправляють до знаменитого вірша Г. Р. Державіна «Кружка» (1777), в якому "старовинне" звичай пиячити протиставляється новітнім звеселянням; "велика сребряная гуртка" стає символом минулого щастя:
Ти дочко великого ковша,
Яким предки наші пили;
Веселощі їх була душа,
У бенкетах вони щасливо жили.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бувало, люди похилого віку в вини
Своє все топляться горі.
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
Бувало, довше тривав століття,
Коли дієт не спостерігали;
Був здоровий і щасливий чоловік,
Як тільки пили та гуляли
Давно гуляти і нам пора,
Здоровим бути
І пити:
Ура! ура! ура! 25
Предметом оспівування в Державінська «Гуртку», як і в пушкінському «Зимовому вечорі», стає не процес застілля, "гулянки" (як, наприклад, в «вакхічній пісні»), а саме сам "хміль" ("з грінками пивом Пенна гуртка "), тобто той стан людини, в якому він відчуває себе" щасливим "," веселою "," здоровим "," відважним "- як у мінливому Державінська рефрені. Розділяє трапезу "добра подружка" (пор. у Державіна: "І дружини з нами кулікают.."), Та ще співвідноситься з долею - це не той жаданий "друг", разом з яким можна "запити" "довгу розлуку" (вірш «19 жовтня»); це як би "друге я", майже злилося з героєм.
"Пропозиція заспівати" в цьому контексті виявляється вкрай цікавим: герой просить "стареньку" ("замовляє" їй) заспівати ту пісню, з якою сам давним-давно знайомий. Це дійсно старовинна пісня, з якою Пушкін міг познайомитися ще з «Письмовник» М. Курганова (1769). У сучасних фольклорних збірниках пісня отримала назву «Одруження Снігірьов». Ось її початок:
За морем синичка непишний була,
Непишний жила, а пиво варівала,
Солоду купила, хмелю в борг взяла;
Чорний дрізд пивоваром був.
Снігірюшка по сенічкам походжає,
У Совушка голівоньку погладжує:
"Дай нам, Боже, пиво зварити і вино викурити!" 26
Зміст "замовленої" пісні найбезпосереднішим чином пов'язане з раніше висловленим "пропозицією випити". Інша пісня - «По вулиці бруківкою. . . »- Це, за визначенням В. Я. Проппа," голосова пісня про любов "; зміст її - бажання дівчини йти на побачення з коханим хлопцем, незважаючи на домашні справи, які її примушують робити; ця пісня могла вважатися також і хороводу, і танечний 27. Вона визначає спрагу звичайного людського щастя в звичайному побутовій обстановці, без демонологічних "бур". . .
У заключній строфі вірша поет повторює найістотніші мотиви, заявлені раніше: "опис бурі" і "пропозиція випити". Два далекі один від одного "пункту плану" виявляються у парадоксальний спосіб пов'язані між собою - причому виражені вони тими ж словами, що в першій і передостанній строфах. Той же А. Ф. Белоусов звернув увагу на те, що у фіналі виявилися прямо соположени два стійких книжково-літературних символу: Буря Велика і поетична Кружка співвіднесені один з одним вже без будь-яких "посередників": "Їх зіставлення в рамках однієї строфи відтворює життєрадісний і настільки безтурботний на вигляд характер застільних пісень "- тобто пісень типу приписуваного І. В. ПАУСІ наслідування« Гуадеамусу »(« Для чого не веселитися... »),« Веселого години »Карамзіна і Батюшкова,« Други, час швидкоплинно. . . »Дмитрієва, такого ж роду застільних і студентських пісень Вяземського, Дельвіга, Язикова і так далі 28. Але такі соположеніе за принципом протиставлення ("гуртка" як захист від життєвих "бур") - зовсім не властиво фольклорної картині світу: в народній пісні за чином "гуртки" виникає в кращому випадку поезія веселощів - і нічого більше.
Микола Польовий, створюючи свою дивну, майже "безадресну" і серйозну пародію «Зимовий вечір», відчув в пушкінському вірші як раз цю фінальну "незаконність" пропозиції випити - і прямо вказав "для наслідування" інші, більш серйозні зразки російського пісенного фольклору.
І несподівано "спровокував" подальшу пушкінську еволюцію.
Список літератури
1 Рукою Пушкіна. М.-Л. , 1935. С. 260.
2Соймонов А. Д. А. С. Пушкин / / Російська література і фольклор (перша половина XIX ст.). Л., 1976. С. 174.
3Чумаков Ю. М. «Зимовий вечір» А. С. Пушкіна / / Чумаков Ю. Віршована поетика Пушкина. СПб. , 1999. С. 326-332.
4Керн А. П. Спогади. Щоденники. Листи. М., 1989. С. 95, 285.
5Язиков Н. М. Повна. зібр. стіхотв. М.-Л. , 1934. С. 356-357.
6Белоусов А. Ф. Художній зміст вірша А. С. Пушкіна «Зимовий вечір» / / Викладання літературного читання в естонській школі. Таллінн, 1981. С. 6-27; Бєлоусов А. Ф. Вірш А. С. Пушкіна «Зимовий вечір» / / Російська класична література: Аналіз художнього тексту. Таллінн, 1988. С. 14-34; Бєлоусов А. Ф. Повертаючись до «Зимового вечора»: міфологічний аспект вірші / / ПОЛYТРОПОN: До 70-річчя Володимира Миколайовича Топорова. М., 1998. С. 579-582.
7Московскій телеграф. 1830. Ч. XXXII. № 8, квітень. С. 136-142; Російська віршована пародія (XVIII - початок ХХ ст.). Л., 1960. С. 333-337.
8Московскій телеграф. 1831. Ч. XXXVII. № 3. С. 379-386.
9Русская віршована пародія. . . С. 336.
10Кіреевскій И. В. Повна. зібр. соч. М., 1911. Т. 2. С. 30-31.
11Московскій телеграф. 1830. Ч. XXXI. № 2. С. 221; ПолевойН. , Польовий Кс. Літературна критика. Л., 1990. С. 410.
12Матеріали для біографії І. В. Киреєвського / / І.. зібр. соч. І. В. Киреєвського. М., 1861. Т. 1. С. 66.
13Русская віршована пародія. . . С. 337.
14Вестнік Європи. 1829. № 9. С. 30, 41.
15Московскій телеграф. 1829. Ч. XXVII. № 10. С. 234-236; Польовий М., Польовий Кс. Літературна критика. С. 379.
16Фесенко Ю. П. Дві замітки про О. С. Пушкіна і В. І. Так-ле / / Временник Пушкінської комісії. Вип. 25. СПб. , 1993. С. 158-161.
17Степанов Л. А. «Відмінна риса в наших вдачі. . . »: До поетиці комічного в« Капітанської дочці »/ / Болдинская читання. Горький, 1986. С. 120-121.
18Розанов І. Н. Пісні Пушкіна / / Пісні російських поетів (XVIII - перша половина XIX століття) / Ред. , Ст. і кому. І. М. Розанова. Л., 1936. С. 273.
19Там ж. С. 275.
20Там ж. С. 274.
21Белоусов А. Ф. Вірш Пушкіна «Зимовий вечір». С. 24.
22см. , Напр. : Томашевський Б. Пушкін. Кн. 2. М.-Л. , 1961. С. 96.
23В романі А. Ф. Вельтмана «Серце і Думка» (М., 1838) «Буря Велика» виступає "царственим" демонологічних персонажем, повелевающим Бабою-Ягою, відьмою, Кощієм і т. п.
24Белоусов А. Ф. Повертаючись до «Зимового вечора». . . С. 581.
25Державін Г. Р. Анакреонтические пісні. М., 1987. С. 73-74.
26КургановН. Російська універсальна граматика або Загальне пісмословіе. СПб. , 1769. Прісовокупленіем V: Збір різних стіходейств. Світські пісні, або Справа від неробства. С. 305; Російська балада / Ред. В. І. Чернишова. Л., 1936. С. 328-329.
27Русскіе народні пісні, зібрані і видані для співу і фортепіано Данилом Кашин. М., 1834. Кн. 3. С. 1927; Народні ліричні пісні / Вступ. ст. , Підго. тексту і приміт. В. Я. Проппа. Л., 1961. С. 128-129.
28Белоусов А. Ф. Вірш А. С. Пушкіна «Зимовий вечір». С. 27-28.