Зміст
Вступ.............................................................................................................………2
Розділ 1. Управління якістю як фактор конкурентоспроможності продукції підприємства....................................................................……5
1.1. Суть, показники та методи оцінювання якості продукції..............…………5
1.2. Конкурентоспроможність продукції...................................................………14
1.3. Стандартизація і сертифікація продукції та систем якості...............………20
Розділ 2. Рівень якості і конкурентоспроможності продукції підприємства АТВТ “Трембіта”............................................………..33
2.1. Історія розвитку і техніко - економічна характеристика АТВТ “Трембіта”.............................................................................................……….33
2.2. Показники якості і конкурентоспроможноті продукції АТВТ “Трембіта”..............................................................................................………44
2.3. Структура служби стандартизації та метрології на АТВТ “Трембіта”................................................................................…..........………49
Розділ 3: Вдосконалення управління якості продукції...............…..57
3.1. Досвід промислово розвинутих країн в управлінні якістю продукції..................................................................................................…….57
3.2. Шляхи удосконалення вітчизняних систем управління якістю продукції.................................................................................................……..65
Висновки...................................................….................................................……71
Список літератури................….....................................................……………73
Додатки
Вступ
В умовах розвитку міжнародної торгівлі і споріднених їй видів діяльності, успіх окремих підприємств та галузей економіки на зовнішньому і внутрішньому ринках повністю залежить від того, наскільки їх продукція або послуги відповідають стандартам якості. Тому проблема забезпечення і підвищення якості продукції актуальна для всіх країн і підприємств. Від її вирішення в значній мірі залежить успіх і ефективність національної економіки. При цьому необхідно враховувати те, що підвищення якості продукції - задача довгострокова і безперервна. Рівень якості продукції не може бути постійною величиною. Вироби залишаються технічно прогресивними, зручними, красивими, модними до тих пір, доки їм на зміну не прийдуть нові, ще більш досконалі, що обумовлено науково-технічним прогресом в науці і техніці. Але на кожному часовому етапі якість продукції повинна бути оптимальною, тобто такою, що максимально задовольняє потреби споживачів при відносно мінімальних затратах на її досягнення.
З розвитком науково-технічного прогресу проблема якості не спрощується, а, навпаки, стає складнішою. Тому вирішувати її традиційними методами, тобто лише шляхом контролю якості готової продукції, практично неможливо. Повинен бути комплексний, системний підхід, реалізація якого можлива лише в рамках системи управління якістю.
Якість, реалізована у виробничих процесах, товарах і послугах, може забезпечити фірмі величезні конкурентні переваги на ринку. І навпаки: якщо споживач вирішить, що він може за нормальну ціну одержати кращу якість в іншому місці, то його гроші швидко відправляться саме туди. Незважаючи на гасла і заклики, якість не стала для нас першорядним завданням. Більшість керівників підприємств і акціонерних компаній не думають про проблеми якості постійно, щодня. В період входження до ринкових відносин, коли західний ринок перенасичено своїми товарами, якість виготовлюваних виробів відіграє найважливішу роль у завоюванні ринку. Якість має бути закладена до кожного проекту, до кожного технологічного процесу, до кожного робітника, інженера, керівника, її не можна одержати шляхом тільки одного контролю. Управління якістю, що приділяє основну увагу виключно проведенню контролю,- це старий метод управління.
Суть нового управління полягає в комплексному підході до справи. Необхідно усунути причину, першопричину, а не симптом. Коли вся продукція користується попитом, а споживачі говорять: «Ми відчуваємо довіру до цієї фірми та із задоволенням купуємо її продукцію»,- то це і означає, що в цій фірмі комплексний підхід до управління якістю виробів працює результативно.
Значну роль в підвищенні якості продукції відіграють стандарти, які є організаційно-технічною основою систем якості.
В останні десятиліття одним із важливих механізмів гарантії якості стала сертифікація, яка переросла в норму торгових відносин будь-якого рівня. Якщо на ранніх етапах появи і розвитку-сертифікації в її проведенні був зацікавлений головним чином виробник (з метою підвищення конкурєнтоздатності своїх товарів) і споживач (з метою одержання гарантій відповідності певних характеристик виробів), то зараз до вирішення задач сертифікації залучені громадські і приватні виробники, споживачі та науково-технічні організації, уряди більшості країн і навіть міжурядові організації. При цьому сертифікація з продукції поширилась на системи якості.
Таким чином, проблема забезпечення якості продукції є комплексною: науковою, технічною, економічною і соціальною, і у вирішенні її повинні приймати участь висококваліфіковані спеціалісти, які вільно володіють сучасними методами управління якістю, незалежно від того, в якому секторі вони працюють: державному чи приватному, на великих підприємствах чи в малому і середньому бізнесі, тому що загальні принципи організації і забезпечення високої якості продукції та послуг не залежать від розміру підприємства.
Розділ 1. Управління якістю як фактор конкурентоспроможності продукції підприємства.
1.1. Суть, показники та методи оцінювання якості продукції.
Нині в українській економіці ключовим, вирішальним джерелом підвищення продуктивності праці та зростання ефективності виробництва є радикальна економічна реформа. Вже її перші роки дають усі підстави стверджувати, що курс на реформування економіки прийнято правильно. Ефективна економічна політика держави, раціональне використання ресурсів, виробництво для споживання не можливі без послідовного переходу до ринкових відносин. На глибокий жаль, не досить рішуча і некомплексна реалізація на практиці основних елементів економічної реформи ще не дозволяє нам подолати економічну кризу. Авторитарно-бюрократична система, що зберігається і на сьогоднішній день, не дає можливості підтримати виробника, а сприяє виключно формуванню його затратних економічних інтересів.
Мені б хотілося розглянути один з пріоритетних факторів, які впли вають на конкурентостійкість підприємства,- управління якістю у виробництві. Багато спеціалістів сприймають управління якістю як щось дане в завершеному вигляді (кінцевий продукт). Проте проблема поліпшення якості продукції та послуг є настільки складною і різноманітною, що її успішне розв'язання можливе лише за умови, коли всі учасники виробничого процесу не тільки переймуться прагматичним боком цієї справи, але й сформують нову, сучасну систему поглядів, розвиватимуть і вдосконалюватимуть систему управління якістю.
Якість як економічна категорія відбиває сукупність властивостей продукції, що зумовлюють міру її придатності задовольняти потреби людини відповідно до свого призначення.
Поряд із якістю існує поняття технічного рівня певних видів продукції. Це поняття за змістом вужче за попереднє, оскільки охоплює сукупність лише техніко-експлуатаційних характеристик. Його показники встановлюються за проектування (розробки) переважно нових знарядь праці (машин, устаткування, приладів, транспортних засобів тощо) і відображаються в спеціальних картах технічного рівня, які використовують у процесі вивчення ринку й визначення попиту на нові товари, складання бізнес-планів, рекламних матеріалів тощо.
Необхідність поліпшення якості продукції в сучасних умовах диктується такими обставинами як:
• потребами науково-технічного прогресу;
• зміною споживчих запитів населення;
• нестачею або обмеженістю природних ресурсів;
• підвищенням значення матеріального стимулювання в ринкових умовах, коли кожна людина, яка краще працює, може придбати за свою платню більш високоякісний товар;
• розвитком зовнішньої торгівлі.
В КС= якість+ціна+обслуговування
Управляти конкурентоспроможністю можна шляхом забезпечення оптимального співвідношення між цими складовими, кожна з яких є також багатофакторною.
Об'єктивна необхідність забезпечення належної якості в процесі проектування, виготовлення й використання нових виробів ініціює застосування у виробничо-господарській діяльності підприємств певної системи показників, що дає змогу визначати й контролювати рівень якості всіх видів продукції (рис. 1.1).
Рис. 1.1
Система і зміст показників якості продукції.
Загальні Диференційовані Характеризують будь-яку одну властивість одиниці продукції Відображають кілька властивостей одиниці продукції одночасно
Рівень якості — це кількісна характеристика міри придатності того чи того виду продукції для задоволення конкретного попиту на неї як порівняти з відповідними базовими показниками за фіксованих умов споживання. Оцінка якості продукції передбачає визначення абсолютного, відносного, перспективного та оптимального її рівнів.
Абсолютний рівень якості того чи того виробу знаходять обчисленням вибраних для його вимірювання показників, не порівнюючи їх із відповідними показниками аналогічних виробів. Визначення абсолютного рівня якості є недостатнім, оскільки самі по собі абсолютні значення вимірників якості не відображають міри її відповідності сучасним вимогам. Тому одночасно визначають відносний рівень якості окремих видів продукції, що виробляється (проектується), порівнюючи її показники з абсолютними показниками якості найліпших вітчизняних та зарубіжних аналогів. Проте рівень якості продукції під впливом науково-технічного прогресу і вимог споживачів мусить постійно зростати. У зв'язку з цим виникає необхідність оцінки якості виробів, виходячи з її перспективного рівня, що враховує пріоритетні напрями й темпи розвитку науки і техніки. Для нових видів продукції і передовсім знарядь праці доцільно визначати також оптимальний рівень якості, тобто такий її рівень, за якого загальна величина суспільних витрат на виробництво й використання (експлуатацію) продукції за певних умов споживання була б мінімальною.
Залежно від призначення певні види продукції мають специфічні показники якості. Поряд з цим використовуються показники для оцінки багатьох видів виробів, а також вимірники відносного рівня якості всієї продукції, що виробляється підприємством. З урахуванням таких обставин усі показники якості виробів поділяють на дві групи: перша — диференційовані (поодинокі) показники, з яких виокремлюється найбільш розгалужена низка одиничних показників якості (див. Додатки: Табл. 1.1); друга — загальні показники якості всього обсягу продукції, що її виробляє підприємство [6, 347].
Найбільш складна за кількістю система показників застосовується для оцінки якості (технічного рівня) знарядь праці. Вона охоплює більшість груп одиничних показників і майже всі комплексні вимірники якості. Крім специфічних, властивих лише певному виду виробів показників, якість (технічний рівень) знарядь праці характеризується також низкою загальних показників. До них, у першу чергу, належать надійність, довговічність, ремонтопридатність, продуктивність, патентна чистота тощо.
Під надійністю розуміють властивість виробу виконувати свої функції зі збереженням експлуатаційних показників у встановлених межах протягом відповідного проміжку часу. Кількісно вона характеризується тривалістю безвідмовної роботи, тобто середнім часом роботи між двома несправностями.
Довговічність — це властивість виробу тривалий час зберігати свою роботоздатність за тих чи тих умов експлуатації. Її оцінюють двома головними показниками — строком служби (календарною тривалістю експлуатації до певного граничного стану) і технічним ресурсом (можливим напрацюванням у годинах).
Ремонтопридатність техніки характеризує можливість швидко виявляти й усувати несправності в ній. Показник патентної чистоти виробу відображає використання за його розробки запатентованих винаходів і можливість безперешкодного продажу на світовому ринку.
До комплексних показників якості (технічного рівня) знарядь праці належать, наприклад: коефіцієнт готовності обладнання, що характеризує одночасно його безвідмовність і ремонтопридатність; питомі витрати на один кілометр пробігу автомобіля тощо.
Якість предметів праці оцінюють здебільшого за допомогою показників технологічності їхньої обробки й переробки. Більшість із них відображають фізико-механічні властивості та хімічний склад предметів праці. Показники для оцінки якості споживчих товарів диференціюють залежно від їхнього конкретного призначення. Зокрема якість продуктів харчування характеризують показники калорійності, консистенції, смаку, запаху, терміну зберігання тощо, а одягу та взуття — показники міцності, естетичності — колористика, силует тощо [2, 178].
У практиці господарювання важливо знати не лише якість окремих виробів, а й загальний рівень якості всієї сукупності продукції, що її виготовляє підприємство. З цією метою застосовують певну систему загальних показників, а саме:
• частка принципово нових (прогресивних) виробів у загальному їхньому обсязі;
• коефіцієнт оновлення асортименту;
• частка продукції, на яку одержано сертифікати якості;
• частка продукції для експорту в загальному її обсязі на підприємстві;
• частка виробничого браку (бракованих виробів);
• відносний обсяг сезонних товарів, реалізованих за зниженими цінами.
д
- ціна одиниці виробу відповідного сорту, грн.
Економічна ефективність поліпшення якості продукції характеризується розміром додатково отриманого прибутку від виробництва і реалізації продукції підвищеної якості.
Річний економічний ефект (або річний прибуток від поліпшення якості) (Ея) (грн.)обчислюється за формулою:
де - приріст прибутку за рахунок реалізації одиниці продукції підвищеної якості, грн.;
K - питомі капіталовкладення на проведення заходів щодо поліпшенння якості продукції, грн/од;
Nя - обсяг продукції поліпшеної якості в натуральних одиницях.
Я
де - відповідно ціна одиниці продукції нижчого і вищого сорту,грн;
Річний економічний ефект у виробника продукції покращеної якості (Eв) може бути також обчислений як різниця приведених витрат на виробництво продукції покращеної і попередньої якості:
д грн.
Д
Річниіі економічний ефект у споживачів продукції більш високої якості (Ес) (грн.) може бути обчислений як зміна річної величини одноразових і поточних затрат:
д
- коефіцієнт еквівалентності (спряження) старої продукції новііі по корисному ефекту (продуктивності, строку служби і т.п).
Поліпшення якості продукції є специфічною формою прояву закону економії робочого часу, тому підвищення якості має значний народногосподарський ефект. Цей ефект враховує ефекти і від виробництва, і від експлуатації (споживання) продукції підвищеної якості.
С
( ) визначається як сума річних економічних ефектів при її виробництві і споживанні (експлуатації):
В
де Сс,Сн - собівартість одиниці старого і нового виробу, грн;
Тс,Тн - строк служби старого і нового виробу, років.
Для визначення рівня якості виробів, що виготовляються (освоюються) виробництвом, застосовують кілька методів: об'єктивний, органолептичний, диференційований, комплексний. Об'єктивним і органолептичним методами користуються для визначення абсолютного рівня якості, а диференційованим і комплексним — відносного рівня якості окремих видів продукції [7, 167].
Об'єктивний метод полягає в оцінюванні рівня якості продукції за допомогою стендових випробувань та контрольних вимірювань, а також лабораторного аналізу. Такий метод дає найбільш вірогідні результати і застосовується для вимірювання абсолютного рівня якості засобів виробництва та деяких властивостей споживчих товарів. Зокрема ним користуються для визначення більшості техніко-експлуатаційних показників: засобів праці — продуктивність, потужність, точність обробки матеріалів; предметів праці — вміст металу в руді, міцність фарбування тканини; споживчих товарів — еластичність та вологостійкість взуття, вміст цукру або жиру в харчових продуктах тощо.
Органолептичний метод грунтується на сприйманні властивостей продукту з допомогою органів чуття людини (зір, слух, смак, нюх, дотик) без застосування технічних вимірювальних та реєстраційних засобів. Користуючись цим методом, застосовують балову систему оцінки показників якості, виходячи зі стандартного переліку ознак (властивостей), які найповніше охоплюють основні якісні характеристики виробу. Кожній оцінці (“відмінно”, “добре”, “задовільно”, “погано”) відповідає певна кількість балів (наприклад 5, 4, 3, 0).
Диференційований метод оцінки рівня якості передбачає порівнювання одиничних показників виробів із відповідними показниками виробів-еталонів або базовими показниками стандартів (технічних умов). Оцінка рівня якості за цим методом полягає в обчисленні значень відносних показників, які порівнюються з еталонними (стандартними), що їх беруть за одиницю.
Комплексний метод полягає у визначенні узагальнюючого показника якості оцінюваного виробу. Одним з таких може бути інтегральний показник, який обчислюється через порівнювання корисного ефекту від споживання (експлуатації) певного виробу і загальної величини витрат на його створення й використання. Іноді для комплексної оцінки якості застосовують середньозважену арифметичну величину з використанням за її обчислення коефіцієнтів вагомості всіх розрахункових показників.
1.2. Конкурентоспроможність продукції.
Достовірна оцінка конкурентоспроможності пріоритетної продукції потребує зіставлення її параметрів з рівнем, який відповідає потребам покупців, а також визначення відмінності від товару-конкурента як за ступенем відповідності конкретній потребі, так і за затратами на її задоволення. Для такої оцінки потрібні об'єктивні дані про технічний рівень, якість досліджуваної та конкуруючої продукції, а також інформація про насиченість ринку аналогічними товарами. Така інформація, як правило, відсутня, тому що її формування вимагає цілеспрямованих і капіталомістких заходів, які поки ще не узаконено відповідними документами.
Загалом поняття конкурентоспроможності характеризує властивість об'єкта задовольняти певну конкретну потребу як порівняти з аналогічними об'єктами даного ринку. Конкурентоспроможність можна розглядати стосовно найрізноманітніших об'єктів: проектно-конструкторської документації, технології виробництва продукції, окремого проекту, окремої фірми (підприємства, організації), галузі, регіону, країни в цілому.
Конкурентоспроможність підприємства означає його здатність до ефективної господарської діяльності та забезпечення прибутковості за умов конкурентного ринку. Інакше кажучи, конкурентоспроможність підприємства - це здатність забезпечувати випуск і реалізацію конкурентоспроможної продукції.
Під конкурентоспроможністю продукції заведено розуміти сукупність її властивостей, що відбиває міру задоволення конкретної потреби проти репрезентованої на ринку аналогічної продукції. Вона визначає здатність витримувати конкуренцію на ринку, тобто мати якісь вагомі переваги над виробами інших товаровиробників [6, 350].
Комплексна система управління конкурентоспроможністю (див. Додатки: Схема 2.1.) являє собою багатофункціональну і багатокомпонентну систему, яка складається з органічно взаємопов'язаних програмно-цільових комплексних блоків (елементів), що відображають необхідні організаційно-економічні і техніко-технологічні заходи, реалізація яких забезпечує результативне здійснення управлінських рішень у даній сфері. Всі блоки розробленої системи, утворюючи певну цілісність, об'єднані єдиним принципом - кожний з них сприяє розв'язанню проблеми підвищення конкурентних можливостей підприємства, зміцнення його позицій на світовому і внутрішньому ринках, досягнення сталого розвитку за рахунок створення і підтримки довгострокових конкурентних переваг. Кожен з блоків, у свою чергу, розглядається як система, що включає багатоманітні системоутворюючі компоненти [12, 17].
Така структуризація дозволяє здійснювати цілеспрямований системний пошук шляхів поєднання усіх компонентів організаційно-економічного забезпечення внутріфірмового менеджменту з метою концентрації зусиль і керуючого впливу на фактори, які визначають потенціал підприємства, здатний забезпечити підвищення його конкурентних можливостей.
Конкурентоспроможність товарів закладається ще на стадії проектування. У процесі виробництва матеріалізуються найважливіші (визначальні) елементи конкурентоспроможності виробів: якість і витрати. Моделювання та визначення рівня конкурентоспроможності продукції є необхідною передумовою для її продажу (реалізації) на відповідному ринку. Загальновживану типову схему оцінки конкурентоспроможності зображено на рис. 2.1.
Визначаючи конкурентоспроможність товару, виробник продукції має обов'язково знати вимоги потенційних покупців та оцінки споживачів. Тому формування конкурентоспроможності продукції починається з визначення суттєвих споживчих властивостей (потреб покупців), за якими оцінюється принципова можливість реалізувати продукцію на відповідному ринку, де покупці постійно порівнюватимуть її характеристики з товарами конкурентів щодо міри задоволення конкретних потреб і цін реалізації.
Рис. 2.1.
Схема оцінки конкурентоспроможності продукції
підприемства на ринку.
Визначення переліку параметрів, які підлягають оцінці Аналіз ціни реалізації Визначення одиничних показників за економічними параметрами Визначення одиничних показників за технічними параметрами Визначення одиничних показників за нормативними параметрами
Беручи загалом, для визначення конкурентоспроможності продукції продуценту необхідно знати:
• конкретні вимоги потенційних покупців (споживачів) до пропонованого на ринку товару;
• можливі розміри та динаміку попиту на продукцію;
• розрахунковий рівень ринкової ціни товару;
• очікуваний рівень конкуренції на ринку відповідних товарів;
• визначальні параметри продукції основних конкурентів;
• найбільш перспективні ринки для відповідного товару та етапи закріплення на них;
• термін окупності сукупних витрат, зв'язаних із проектуванням, продукуванням і просуванням на ринок нового товару.
Конкурентоспроможність конкретного об'єкта бажано вимірювати кількісно, що уможливить управління її рівнем. Для цього необхідна інформація, що характеризує корисний ефект даного об'єкта та об'єктів-конкурентів за нормативний строк їхньої служби й сукупні витрати протягом життєвого циклу об'єктів.
Корисний ефект — це віддача об'єкта, інтегральний показник, що розраховується на підставі окремих об'єктивних показників якості об'єкта, котрі задовольняють ту чи ту конкретну потребу Його можна вимірювати в натуральних одиницях (наприклад продуктивність однопараметричних машин та устаткування), грошовому виразі або в умовних балах (для об'єктів з кількома важливими параметрами, що доповнюють один одного).
Сукупні витрати протягом життєвого циклу — це ті витрати, які обов'язково потрібно зробити, щоб одержати від об'єкта відповідний корисний ефект.
Конкурентоспроможність об'єктів, для яких неможливо розрахувати корисний ефект чи сукупні витрати, можна визначити з результатів експериментальної перевірки за конкретних умов споживання, за результатами пробного продажу, експертних та інших методів.
К Eоп Kn= *k1*k2*kn Eпк
де Кn — конкурентоспроможність продукції на конкретному ринку, частка одиниці; Еоп, Епк — ефективність відповідно оцінюваної продукції і продукції-конкурента, одиниця корисного ефекту/одиниця валюти; k1, k2, kn — коригуючі коефіцієнти, що враховують конкурентні переваги.
Ефективність продукції (Еоп(пк)) визначається зіставленням її корисного ефекту за нормативний строк служби (Екнс) із сукупними витратами протягом життєвого циклу (Всжц ), тобто
Еоп(пк)=Екнс/Всжц.
Корисний ефект зазвичай розраховується за одним показником, узятим для оцінки конкурентоспроможності того чи того виду продукції (продуктивність, потужність, енергоємність, калорійність тощо). Зокрема корисний ефект однопараметричних машин за нормативний строк служби рекомендується визначати за формулою:
Екнц = Пгп*Фрчр*k1*k2*k3*kn,
де Тн — нормативний строк служби машини, років; Пгп — погодинна паспортна продуктивність машини; Фрчр — річний фонд часу роботи машини; k1.....kn — коефіцієнти, що характеризують невідповідність показників якості машини вимогам споживачів.
До показників (коефіцієнтів), що зменшують корисний ефект, належать:
1) коефіцієнт зниження продуктивності машини в міру її техніко-економічного старіння;
2) показники погіршання безвідмовності й ремонтопридатності;
3) показники рівня шуму, вібрації та інші показники ергономічності та екологічності машини;
4) показник організаційно-технічного рівня виробництва в споживачів машини.
Сукупні витрати протягом життєвого циклу однієї машини можна визначити за такою формулою:
Всжц=(Вмд.нддкр/N1)+(Вотпв/N2)+Ввм+Ввс+Вер+(-)Вдл ,
де Вмд.нддкр — кошторисна вартість маркетингових досліджень, науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт; Вотпв — кошторисна вартість організаційно-технологічної підготовки виробництва нової машини; N1, N2 — кількість машин, яку передбачається виготовити за даною конструкторською і технологічною документацією (N1 = N2, якщо є тільки один виробник даної машини); Ввм — витрати на виробництво машини (без амортизації попередніх витрат); Ввс — витрати на впровадження машини в споживача, що включають транспортні витрати та кошторисну вартість будівельно-монтажних і пускових робіт; Вер — витрати на експлуатацію, технічне обслуговування та ремонт у t-му році (без амортизації попередніх витрат); Вдл — витрати на демонтаж і ліквідацію (реалізацію) елементів основних виробничих фондів (включаючи саму машину), що вибувають з експлуатації у зв'язку з освоєнням і впровадженням нової машини. Якщо ці витрати менші за дохід від реалізації елементів основних фондів, що вибувають, то у формулі вони мають бути зі знаком мінус, якщо більші — зі знаком плюс.
Конкурентоспроможність — багатоаспектна економічна категорія — це зумовлена економічними, соціальними і політичними факторами позиція країни або товаровиробника на внутрішньому і зовнішньому ринках. За умов відкритої економіки вона може визначатися і як здатність країни (фірми) протистояти міжнародній конкуренції на власному ринку і ринках інших країн. При цьому, у сучасних дослідженнях при визначенні конкурентоспроможності підприємства за основу найчастіше береться конкурентоспроможність товару. Віддаючи належне такому підходові і враховуючи реалії сьогоднішнього дня, а також практичний досвід, цілком очевидно, що рівень конкурентоспроможності підприємства повинен відповідати вимогам, які ставляться до лідерів відповідних товарних ринків [1, 103].
Сьогодні не можна не враховувати, що на світовому ринку поступальні процеси пошуку нових машин і технологій, досконаліших товарів не зупиняються ні на мить. Об'єктивно українські машинобудівні заводи відстали від цього стрімкого руху, і вихід з існуючого становища єдиний — підвищувати рівень своїх конкурентних можливостей. За умов сучасної конкурентної боротьби за ринки збуту при всій її масштабності, динамізмі і гостроті потрібні і більш жорсткі критерії оцінки рівня конкурентоспроможності підприємства.
1.3. Стандартизація і сертифікація продукції та систем якості.
Сучасні умови господарювання змушують кожне підприємство запровадити дійовий комплексний механізм управління якістю продукції та суворо дотримуватись його вимог. Визначальними елементами цього специфічного менеджменту, що справляють найбільш істотний вплив на процес постійного забезпечення виробництва й постачання на ринок конкурентоспроможної продукції є стандартизація та сертифікація виробів.
1.3.1. Стандартизація продукції.
Жодне суспільство не може існувати без технічного законодавства та нормативних документів, які регламентують правила, процеси, методи виготовлення та контролю продукції, а також гарантують безпеку життя, здоров'я і майна людей та навколишнього середовища. Стандартизація якраз і є тією діяльністю, яка виконує ці функції.
Під стандартизацією розуміють встановлення й застосування єдиних правил з метою впорядкування діяльності в певній галузі.
Існує хибна думка про те, що стандартна продукція є синонімом низької якості, одноманітної, позбавленої смаку продукції. Але сама природа дає нам хороші приклади геніальної стандартизації. Так, відомо, що вся фантастична різноманітність живих істот на землі, які мають різну форму, забарвлення, способи поведінки, побудована всього лише з 22 "стандартних деталей" — амінокислот.
Стандартизація в техніці є своєрідним відображенням об'єктивних законів еволюції технічних засобів і матеріалів. Вона не є вольовим актом, який нав'язується технічному прогресу ззовні, а випливає як неминучий наслідок відбору засобів, методів і матеріалів, що забезпечують високу якість продукції на даному рівні розвитку науки і техніки. З роками з'являються нові методи виробництва і матеріали, що призводить до заміни старих стандартів новими. В цьому безперевному процесі головна мета полягає в тому, щоб на якому завгодно етапі економічного розвитку суспільства створювати якісні вироби при масовому їх виготовленні [9, 17].
Таким чином, об'єктивні закони розвитку техніки і промисловості неминуче ведуть до стандартизації, яка є запорукою самої високої якості продукції, що може бути досягнута на даному історичному етапі, Завдяки стандартизації суспільство має можливість свідомо керувати своєю економічною і технічною політикою, домагаючись випуску виробів високої якості.
Стосовно продукції стандартизація охоплює:
• установлення вимог до якості готової продукції, а також сировини, матеріалів, напівфабрикатів і комплектуючих виробів;
• розвиток уніфікації та агрегатування продукції як важливо;
умови спеціалізації й автоматизації виробництва;
• визначення норм, вимог і методів у галузі проектування та виготовлення продукції для забезпечення належної якості й запобігання невиправданій різноманітності видів і типорозмірів виробів однакового функціонального призначення;
• формування єдиної системи показників якості продукції, методів її випробування та контролю; уніфікація вимірювань і позначень;
• створення єдиних систем класифікації та кодування продукції, носіїв інформації, форм і методів організації виробництва.
Стандартизація продукції здійснюється за певними принципами, головними з яких є:
• урахування рівня розвитку науки і техніки, екологічних вимог, економічної доцільності та ефективності виробництва для виробника, користі й безпеки для споживачів і держави в цілому;
• гармонізація з міжнародними, регіональними, а за необхідності — з національними стандартами інших країн;
• взаємозв'язок і узгодженість нормативних документів усіх рівнів; придатність останніх для сертифікації продукції;
• участь у розробці нормативних документів усіх зацікавлених сторін — розробників, виробників, споживачів, органів державної виконавчої влади;
• відкритість інформації щодо чинних стандартів та програм робіт зі стандартизації з урахуванням вимог законодавства.
В умовах науково-технічного прогресу стандартизація є унікальною сферою суспільної діяльності. Вона синтезує в собі наукові, технічні, господарські, економічні, юридичні, естетичні і політичні аспекти. В усіх промислове розвинених країнах підвищення рівня виробництва, поліпшення якості продукції і ріст життєвого рівня населення тісно пов'язані з широким використанням стандартизації.
Результати стандартизації відображаються в спеціальній нормативно-технічній документації. Основними її видами є стандарти й технічні умови — документи, що містять обов'язкові для продуцентів норми якості виробу і способи їхнього досягнення (набір показників якості, рівень кожного з них, методи й засоби вимірювання, випробувань, маркування, упакування, транспортування та зберігання продукції). Нормативно-технічна документація, що застосовується на підприємствах, охогшює певні категорії стандартів, які різняться за мірою жорсткості вимог до виробів і за сукупністю об'єктів стандартизації.
Найбільш жорсткі вимоги щодо якості містять міжнародні стандарти, розроблені Міжнародною організацією стандартизації — ISO, що їх використовують для сертифікації виробів, призначених для експорту в інші країни і реалізації на світовому ринку. Нині існують міжнародні стандарти ISO серії 9000.
Державні стандарти України встановлюють на:
1) вироби загальномашинобудівного застосування (підшипники, інструменти, деталі кріплення тощо);
2) продукцію міжгалузевого призначення;
3) продукцію для населення й народного господарства;
4) організаційно-методичні та загальнотехнічні об'єкти (науково-технічна термінологія, класифікація та кодування техніко-економічної та соціальної інформації, інформаційні технології, технічна документація, організація робіт зі стандартизації та метрології, довідкові дані щодо властивостей матеріалів і речовин);
5) елементи народногосподарських об'єктів державного значення (транспорт, зв'язок, енергосистема, оборона, навколишнє природне середовище, банківсько-фінансова система тощо);
6) методи випробувань. Вони містять обов'язкові й рекомендовані вимоги. До обов 'язкових належать вимоги, котрі гарантують безпеку продукції для життя, здоров'я та майна громадян, її сумісність і взаємозамінність, охорону.
Галузеві стандарти розробляють на ту продукцію, щодо якої бракує державних стандартів України, або за необхідності встановлення вимог, котрі доповнюють чи перевищують такі за державними стандартами, а стандарти науково-технічних та інженерних товариств — у разі потреби поширення результатів фундаментальних і прикладних досліджень, одержаних в окремих галузях знань чи сферах професійних інтересів. Ця категорія нормативних документів може використовуватись на засадах добровільноїзгоди відповідних суб'єктів діяльності. Технічніумови містять вимоги, щорегу-люють відносини між постачальником (розробником, виробником) і споживачем (замовником) продукції. Вони регламентують норми й вимоги щодо якості тих видів продукції, для яких державні або галузеві стандарти не розробляються, тих, які виготовляються на замовлення окремих підприємств, а також щодо якості нових видів виробів на період їхнього освоєння виробництвом.
Стандарти підприємств виокремлюють у самостійну категорію умовно (без правової підстави). Іх підприємства розробляють з власної ініціативи для конкретизації вимог до продукції й самого виробництва. Об'єктами стандартизації на підприємствах можуть бути окремі деталі, вузли, складальні одиниці, оснащення та інструмент власного виготовлення, певні норми в галузі проектування й продукування виробів, організації та управління виробництвом тощо. Такі стандарти використовують для створення внутрішньої системи управління якістю праці та продукції.
Стандарти й технічні умови — це документи динамічного характеру. Їх треба періодично переглядати й уточнювати з урахуванням інноваційних процесів і нових вимог споживачів до продукції, що виготовляється (проектується). І
Сучасні напрямки вдосконалення стандартизації полягають у розробці державних і міжнародних стандартів не для кожного конкретного виробу, а для групи однорідної продукції, і в обмеженні кількості показників до найбільш істотних. Це дає змогу помітно зменшити кількість чинних стандартів, спростити їхній зміст і здешевити весь процес стандартизації.
1.3.2. Сертифікація продукції та систем якості.
Ідея сертифікації і загальне її розуміння відомі давно. З давніх пір клеймування продукції виробником було підтвердженням високої її якості. Запевнення продавця покупцю відносно якості продукції також було однією з найдавніших і простих форм того, що зараз ми називаємо сертифікацією.
Сертифікація тісно пов'язана з стандартизацією. Коли виробник продукції вперше почав твердити, що вона відповідає вимогам загальноприйнятого стандарту, то тим самим уже зародилась найпростіша норма сертифікації. Клеймування, включення і перелік або похвала продукції, видача клейма чи сертифікату для підтвердження відповідності стандарту — все це входить в загальне поняття сертифікації.
Кожний вид товарів, який підприємство хоче вигідно продати на світовому ринку, мусить бути сертифікованим, тобто мати документ, що засвідчує високий рівень його якості, відповідність вимогам міжнародних стандартів ISO серії 9000. Набутий нашими підприємствами досвід зовнішньої комерційної діяльності показує, що так звана бсзсертифікатна продукція оцінюється на світовому ринку у 3— 4 рази дешевше, отже, фактично реалізується за безцінь.
В Україні розрізняють обов'язкову й добровільну сертифікацію. Обов 'язкова сертифікація здійснюється виключно в межах державної системи управління суб'єктами господарювання, охоплює перевірку й випробування продукції з мстою визначення її характеристик (показників) та дальший державний технічний нагляд за сертифікованими виробами. Добровільна сертифікація може проводитись з ініціативи самих суб'єктів господарювання на відповідність продукції вимогам, котрі не є обов'язковими (на договірних засадах).
Суб'єкти господарювання (виробники, постачальники, виконавці та продавці продукції, що підлягає обов'язковій сертифікації) повинні:
• у належному порядку та у визначений термін проводити сертифікацію відповідних об'єктів;
• забезпечувати виготовлення продукції відповідно до вимог того нормативного документа, за яким її сертифіковано;
• реалізовувати продукцію тільки за наявності сертифіката;
• припиняти реалізацію сертифікованої продукції, якщо виявлено її невідповідність вимогам певного нормативного документа або закінчився термін дії сертифіката.
Організаційною основою сертифікації продукованих підприємствами виробів є мережа державних випробувальних центрів (ДВЦ) для найважливіших видів продукції виробничо-технічного та культурно-побутового призначення, які широко створюються нині.
Протягом останніх років почали формуватися й міжнародні системи сертифікації. Координує заходи зі створення таких систем спеціальний комітет із сертифікації — СЕРТИКО, що діє у складі ISO. Цим комітетом розроблено:
* правила та порядок здійснення сертифікації продукції;
* критерії акредитації випробувальних центрів (лабораторій);
* умови вступу до міжнародної системи сертифікації (наявність нормативно-технічної документації, що містить вимоги до серти-фікованої продукції; високий рівень метрологічного забезпечення виробництва; функціонування спеціальної системи нагляду за діяльністю випробувальних центрів і якістю продукції).
У кількох країнах уже функціонують акредитовані в СЕРТИКО ISO й визнані світовим співтовариством випробувальні центри, що видають сертифікати на певні види продукції. Зокрема у США діє центр з випробування тракторів і сільськогосподарських машин, у Франції — автомобілів, Чехії та Словакії — електроустаткування та медичної техніки.
На початку 1993 року Україна стала членом ISO та Міжнародної електротехнічної комісії— ІЕС. Це дає їй право нарівні з 90 іншими країнами світу брати участь у діяльності понад 1000 міжнародних робочих органів технічних комітетів зі стандартизації та сертифікації й використовувати понад 12000 міжнародних стандартів.
З розвитком зовнішньоторгових і економічних відносин, науки і техніки виявилась необхідність проведення об'єктивних випробувань виробів, незалежних як від виробника, так і споживача продукції, тобто третьою стороною, що гарантувало відповідність виробу певним вимогам якості. Так з'явилась сертифікація в сучасному розумінні цього слова.
В наш час сертифікація стала одним із важливих механізмів управління якістю, який дає можливість об'єктивно оцінити продукцію, надати споживачу підтвердження її безпеки, забезпечити контроль за відповідністю продукції вимогам екологічної чистоти, а також підвищити її конкурентоздатаість.
За кордоном безпека продукції для людини і навколишнього середовища давно підтверджується сертифікацією і, хоч вартість її значна, виробник змушений одержувати сертифікат для того, щоб мати ринок збуту і уникнути втрат при продажу своєї продукції. А втрати ці значні: за даними торгово-промислової палати, вони досягають 25% від обсягу продажу. А в окремих випадках бувають і вищі. Так, наприклад, Сумський завод бурильних труб до сертифікації продавав їх по ціні до 600 доларів США за тонну, а після сертифікації — від 900 до 1600 доларів — в залежності від типорозміру .
Суттєвий вклад у вирішення питань сертифікації, а також захисту інтересів споживачів внесла ООН, яка розробила і затвердила Основний міжнародно-правовий документ "Звід загальних керівних принципів ООН щодо захисту інтересів споживачів".
В розробці і впровадженні нормативних документів, сертифікації продукції та систем якості активну роль відіграють такі міжнародні організації, як згадані в ч.1 ISO та ІЕС, з своїми технічними комітетами, Міжнародний Форум з акредитації лабораторій (ILAC), Всесвітній форум ISO 9000, Міжнародна асоціація з атестації та підготовки експертів-аудиторів (ІАТСА), а серед європейських: Європейський комітет з стандартизації в електротехніці (CENELEC), Європейська організація якості (ЕОQ), Європейський фонд з управління якістю (ЕFQМ), Європейська організація з випробувань та сертифікації систем якості (ЕQNЕТ), Європейська акредитація сертифікаційної діяльності (ЕАС) та інші.
В рамках країн РЕВ була розроблена і впроваджена з 01.01.88 р. система сертифікації СЕПРОРЕВ, яка відрізнялась від прийнятих міжнародних систем тим, що, крім вимог безпеки, охорони здоров'я і екології, велике значення надавала якісним техніко-економічним параметрам продукції, яка поставлялась за кооперованими поставками в країни-члени РЕВ. На першому етапі дії системи були проведені спільні роботи з акредитації лабораторій. В Україні одними з перших одержали право на проведення сертифікаційних випробувань головні випробувальні центри: виробничого об'єднання "Електропобутприлад" (Київ) і Всесоюзного науково-дослідного інституту вибухо захисного і рудникового електроустаткування (Донецьк).
В колишньому Союзі розроблялась державна система сертифікації, але після розпаду Союзу вона була введена в дію в Російській Федерації з 01.05.92р. спочатку під назвою "Система сертифікації ГОСТ", а в подальшому була перейменована в "Російську систему сертифікації".
В Україні робота з сертифікації стала проводитись після виходу постанови Кабінету Міністрів N 95 від 27.02.92 р. та Декрету Кабінету Міністрів, у відповідності з якими були розроблені перші нормативні документи системи сертифікації УкрСЕПРО.
Доцільність економічних і торгових зв'язків між країнами СНД сприяла тому, що 13.02.93 р. між ними була підписана угода про проведення узгодженої політики в галузі стандартизації, метрології і сертифікації, згідно з якою особлива увага приділяється розробці і погодженню принципів та політики проведення робіт з сертифікації в державах СНД і взаємному визнанні результатів випробувань.
Зараз в Україні діє 25 нормативних документів державної системи сертифікації УкрСЕПРО, 12 нормативних документів комерційної системи сертифікації СовАск та нормативні документи системи сертифікації СЕКТЕХ, яка поширюється на добровільну сертифікацію продукції.
Національним органом, який керує всіма роботами з сертифікації в Україні, є Держстандарт. Під його керівництвом розроблено всі нормативні документи державної системи сертифікації УкрСЕПРО. Він активно працює з питань сертифікації в міжнародних, європейських організаціях та Міжнародній Раді з питань метрології, стандартизації і сертифікації СНД. Ця діяльність, в першу чергу, проводиться за такими напрямками:
— підтримка вітчизняних виробників і захист прав споживачів засобами нетарифного регулювання ринку, а саме за допомогою сертифікації продукції, що імпортується в Україну, на відповідність вимогам, які спрямовані на захист життя, здоров'я громадян, довкілля, на боротьбу зі зловживаннями (право країн на таке регулювання визнане документами GATT/WTO, зокрема Угодою про технічні бар'єри в торгівлі);
— створення сприятливого режиму для проникнення української продукції на світовий ринок за допомогою підписаних двосторонніх міжурядових та міжвідомчих угод про взаємне визнання результатів робіт із сертифікації відповідно до Угоди про технічні бар'єри в торгівлі.
З цими напрямками діяльності тісно пов'язана проблема стандартизації і сертифікації імпортних товарів, яка стосується імпортерів іноземних товарів, що продають в Україні товари іноземного виробництва.
З точки зору гарантій безпеки для життя і здоров'я громадян, їх майна і довкілля існуючий режим зовнішньої торгівлі в Україні є надзвичайно ліберальним. Завезти в США, ЄС або Японію імпортну продукцію може лише та компанія, яка у відповідності до встановленої законодавством процедури бере на себе повну юридичну відповідальності за якість і безпечність цього товару.
Ця відповідальність страхується страховою компанією-резидентом. Митниця дозволить ввезти товар лише за умови наявності підтверджених уповноваженим державним органом гарантій безпеки і страхування. Ті, хто побував у США або в одній із країн ЄС, знають, що на етикетці завезеного в ці країни імпортного товару (обов'язково виконаній на державній мові) міститься інформація про країну і компанію виробника. Головне ж — вказується назва, повна адреса і телефон компанії-резидента, яка несе повну юридичну відповідальність за якість товару. Таким чином формується механізм реальної громадянської відповідальності за продаж неякісного або небезпечного товару.
Тому в економічно розвинених країнах власнику декількох тисяч доларів навіть на думку не спаде завозити дрібні партії продукції. Цей бізнес — для сильних компаній, здатних провести випробування, що підтвердять безпечність товару, і створити реальні фінансові гарантії відповідальності перед споживачем за безпечність кожної одиниці товару.
Недосконалість українського законодавства призводить до того, що компанії-імпортери і реалізатори продукції ніякої реальної відповідальності за поставку неякісної продукції не несуть, як і не поспішають поділитися інформацією про іноземних виробників продукції, якою вони торгують. Це ставить їх у привілейоване становище в порівнянні з вітчизняними виробниками, дозволяє отримувати надприбутки ціною ризику для життя і здоров'я наших громадян.
Недосконалістю українського законодавства в 1996 р. спробував скористатися Світовий Банк, який на підтримку економічних програм Кабінету Міністрів України вимагав одностороннього відкриття ринку для імпортної продукції.
Зважаючи на можливий негативний вплив на вітчизняного виробника наслідків виконання умов Кредитної угоди Світового Банку, Держстандарт запропонував замість одностороннього відкриття ринку для імпортної продукції вживати заходів щодо підписання двосторонніх міжурядових угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності, як це передбачено Угодою про технічні бар'єри в торгівлі WТО, та внесення змін до системи сертифікації УкрСЕПРО у напрямку гармонізації її з міжнародними.
Результатом складних переговорів з представниками Світового Банку стало визнання з їхнього боку того, що Українська державна система сертифікації продукції повністю відповідає вимогам GATT/WTO, світовій практиці оцінки відповідності і не є дискримінаційною стосовно імпортерів.
Протягом 1996 р. Держстандарт проводив політику, спрямовану на підписання двосторонніх міжнародних угод про співробітництво у сферах стандартизації, метрології та сертифікації, а також угод про взаємне визнання результатів робіт з оцінки відповідності. Протягом 1996 р. було укладено 18 таких угод і переговори проводились більш як з 30 країнами світу.
Якщо говорити про національне технічне регулювання, то проблема полягає в недостатній скоординованості дій окремих органів державної влади. Занепокоєння викликає надзвичайна зацікавленість різних міністерств, відомств, а іноді навіть комерційних структур типу Торгово-промислової палати у введенні різного роду "сертифікацій". З'являються все нові і нові "сертифікати якості", "сертифікати аналізу", "гігієнічні сертифікати" тощо, тобто є велике бажання використовувати саме слово "сертифікат", в той час як у міжнародній торгівлі так називається документ, виданий уповноваженим державним органом, який свідчить, що певна продукція досліджена незалежно від покупця і продавця третьою стороною і визнана відповідною всім встановленим законодавством країни вимогам до такого виду продукції. Такий сертифікат створює певний рівень довіри до якості і безпечності продукції, надає можливість його визнання з боку аналогічного уповноваженого органу в інших країнах, тобто надає можливість для усунення непотрібних перепон у торгівлі.
Дуже важливою і вкрай необхідною є також активна державна політика підтримки ініціативи підприємств щодо розробки, запровадження й сертифікації систем якості продукції.
Розділ 2. Рівень якості і конкурентоспроможності продукції підприємства АТВТ “Трембіта”.
2.1. Історія розвитку і техніко - економічна характеристика АТВТ “Трембіта”.
Акціонерне товариство відкритого типу "Трембіта" найпотужніше підприємство Західної України.
Історія підприємства починається з вересня 1944 року, коли після визволення Буковини у м. Чернівці була організована фабрика масового пошиву одягу з чисельністю працюючих 35 осіб. Поступово до фабрики приєдналися швейні артілі і у 1957 році чисельність працюючих становила 970 осіб. З 01.01.1964 року на базі цього підприємства було засноване Чернівецьке виробниче швейне об'єднання "Трембіта". Чисельність працюючих досягло 1970 чоловік.
Об'єднання спеціалізувалось на масовому пошиві чоловічої, жіночої та дитячої одежі та виконувало спеціальні замовлення по пошиву верхнього одягу. Підприємство розташовувалось у пристосованих приміщеннях розкинутих у різних кінцях міста. Тому у 1977 році було прийнято рішення про початок будівництва нового корпусу фабрики по вул. Комарова, 3. А у 1978 році при активній участі робітників об'єднання, було закінчено будівництво нового приміщення підприємства та оснащено його новим високопродуктивним на той час обладнанням.
Умови праці були зразу покращені, а малі швейні дільниці розкидані по місту ліквідовані. Об'єднання значно збільшило випуск швейних виробів. Так на швейних дільницях пошивались:
чоловічі: костюми, штани, куртки зимові та весняні, плащі;
жіночі : куртки, плащі;
дитячі: комбінезони, курточки, костюми, штани, шкільна форма.
Вироби, які виготовлялись реалізовувались на внутрішньому ринку Радянського Союзу у т.ч. 80-83 % на ринку України, 17-20 % на ринках решти республік СРСР. Майже без змін така ситуація залишалась до 1990 року. З розпадом СРСР, розривом економічних зв’язків з підприємствами колишнього Союзу, падіння обсягів виробництва поставили швейну промисловість у дуже важке становище. Своєчасно у грудні 1991 року керівництвом було прийнято рішення взяти підприємство в оренду з правом викупу. Працюючі на умовах оренди колектив заробив кошти і приватизував частину майна у розмірі 23%. Решта майна 77% було приватизовано за рахунок майнових сертифікатів робітників та членів їх сімей. Таким чином рішенням міськвиконкому №358/12 від 30.06. 1993 року було зареєстроване акціонерне товариство відкритого типу "Трембіта" .
Завдяки курсу на співробітництво з західними партнерами та залученню іноземних інвестицій, найновіших технологій та обладнання підприємство працює і розвивається.
Почалась співпраця у 1992 році з італійською фірмою на умовах давальницької сировини. Питома вага продукції іноземної фірми в загальному обсязі становила 4%. З 1993 року діяльність з інофірмами розширилась, почалась співпраця з німецькою фірмою. У 1995 році вироби з давальницької сировини для інофірм становили 93 % загального обсягу виробництва. На базі співпраці з іноземними підприємствами були організовані спільні підприємства: українсько-італійське “Конфтрем”, “Сузір’я”, українсько-сірійське “Алчер”, це сприяло створенню додаткових робочих місць.
В даний час акціонерне товариство відкритого типу "Трембіта" є одним з успішно господарюючих підприємств на ринку чоловічого та жіночого одягу України, близького та далекого зарубіжжя.
Види продукції, її номенклатура та асортимент.
За 1999 рік виготовлено 508,6 тис. одиниць швейних виробів. АТВТ “Трембіта”, предметом основної діяльності якого є виробництво і реалізація швейної продукції широкого асортименту: чоловічі та жіночі піджаки, брюки, костюми, куртки, пальто, плащі; для пошиву використовує різні види тканин, змінює і удосконалює моделі виробів, використовує сучасні технології та обладнання, що дозволяє одержати високі кінцеві результати.
Фактичний асортимент у відпускних оптових цінах та у порівняних оптових цінах за 1999 рік представлений наступною таблицею.
Таблиця 2.1.
Зведення фактичного асортименту у відпускних оптових, у порівняних оптових цінах на 1.01 2000 року по Чернівецькому АТВТ "Трембіта"
| Асортимент | Кількість Тис. Одиниць
| Сума у відпускних Діючих оптових цінах | Сума у порівняних Оптових цінах | ||
|
|
| на | на випуск | На | На випуск |
|
|
| одиницю | тис. грн. | Одиницю | Тис. грн. |
| 1 | 2 | 3 | 4 | 5 | 6 |
| Вироби з |
|
|
|
|
|
| Давальницької |
|
|
|
|
|
| Сировини |
|
|
|
|
|
| Інофірм |
|
|
|
|
|
| Костюм чол. | 32,7 | 33,06 | 1081,1 | 89,48 | 2856,7 |
| Двійка Германія |
|
|
|
|
|
| Костюм чол. | 52,6 | 35,17 | 1848,3 | ||