Реферат
Тема: Проблема часу і простору в романі М. Булгакова "Майстер і Маргарита".
Учень 11в класу
Ліжко Роман
2002р Кіров.
План:
I. "Література і революція"
II. Майстер і його час.
1. Полеміка з Троцьким про художню майстерність і Майстрів.
2. Зміни "московського народонаселення" і розпал "великого перелому".
3. "Творчий союз" МАССОЛІТ модель письменницької спілки Москви.
4. Світ вічних людських цінностей Майстра.
II I. Майстер і наш час.
IV. Вічна душа Майстра.
Роман Булгакова "Майстер і Маргарита", як і всі великі, вічні книги людства, присвячений всесилля й непереможності любові. Але не будемо забувати того, що писався він у часи, коли панівною силою в суспільстві, в країні і світі була ненависть. Ненависть класова й національна, революційна й релігійна, громадська та особиста ...
Немає сумніву, що Булгаков у 1923-1924 роках читав найяскравішу, найвідомішу і найвпливовішу критичну книгу того часу - "Література і Революція" Троцького. Навряд чи повз М. Булгакова пройшли процитовані Троцьким слова Блоку: "Більшовики не заважають писати вірші, але вони заважають відчувати себе майстром ... Майстер той, хто відчуває стрижень всієї своєї творчості і тримає ритм в собі ". Висловлення це, мабуть, так вразило чи зачепило Троцького, що він відчув прямо-таки обов'язок висловитися з цього приводу, прокоментувати слова великого поета, "надірвався" на революції. І ось Троцький пояснює, чому в цьому висловлюванні Блоку міститься не тільки "внутрішня вероподобность" і "значущість" фрази, але й безумовна істина. "Більшовики, - заявляє Троцький від імені партії, членом Політбюро ЦК якої він у той час перебував, - заважають відчувати себе майстром, бо майстру треба мати вісь органічну, безперечну в собі, а більшовики головну-то вісь і пересунули". "Ніхто з попутників революції - а попутником був і Блок, і попутники становлять нині дуже важливий загін російської літератури - не несе стрижня в собі, і саме тому ми маємо лише підготовчий період нової літератури, тільки етюди, начерки та проби пера - закінчена майстерність, з упевненим стрижнем у собі, ще попереду ". Ціла концепція "нової літератури" трималася у Троцького на обіграванні блоковского висловлювання.
Здається, вся творчість Булгакова було покликане спростувати пишномовну сентенцію Троцького. Булгаков був глибоко переконаний, і драматургія його, і романи, і повісті, й оповідання суть явища саме "закінченого майстерності", а не "етюди, начерки та проби пера". Булгаков не вірив, а твердо знав, що він-то, безумовно "несе" в собі "стрижень", неколебимую "вісь", навколо якої обертається не тільки його творчість, але і вся його занапащене життя.
Булгаков не сумнівався в тому, що ніякої головної осі - ні в природі, ні в суспільстві, ні в приватному житті особистості - не "пересунули". І роман "Майстер і Маргарита" містить у собі суперечка і полеміку не тільки з міркуваннями Троцького про художню майстерність і Майстрів, але і з самим вихідним висловом Блоку. Більшовики виключно заважали Булгакову писати, друкувати, ставити на сцені або в кіно свої твори, але вони не заважали йому (та й не могли досягти успіху в цьому) відчувати себе Майстром.
Багатозначний кінець роману "Майстер і Маргарита". Невдалий пролетарський поет Іван Бездомний, "інтелігент", тільки "вийшла з народу" (ще недавно мав намір навіть Канта відправити на Соловки на виправні роботи - "роки на три" - за шосте доказ існування Бога), стає в результаті всіх сюжетних пертурбацій професором історії . У цьому відношенні Іван Бездомний - значний прогрес "нової людини" у порівнянні з Поліграф Поліграфович Шариковим, який сприймає як особисту для себе образу пропозицію професора Преображенського "повчитися бодай чого-небудь".
При всьому своєму високому трагізмі роман "Майстер і Маргарита" оптимістичніше "Собачого серця". Залишаючи цей тлінний світ, Майстер залишає в ньому свого учня, який бачить ті ж сни, що і він, марить тими ж образами світової історії та культури, розділяє його філософські ідеї, вірує в ті ж ідеали всесвітнього, загальнолюдського масштабу ...
Учень Майстра, його ідейний наступник і духовний спадкоємець, нині "співробітник Інституту історії та філософії" Іван Миколайович Понирєв, "все знає і розуміє" - і в історії, і в світі, і в житті. "Він знає, що в молодості він став жертвою злочинних гіпнотизерів, лікувався після цього і вилікувався". Тепер він і сам Майстер. Булгаков показав, що набуття інтелігентності відбувається через накопичення знань, через напружену інтелектуальну, ширше - душевну роботу, через засвоєння культурних традицій людства, через позбавлення від чар "чорної магії злочинних гіпнотизерів". Значить, навіть таке "штучне" явище культури, як майстерність, підлягає творчої спадкоємності, не знищується в апокаліптичні часи "світових катастроф".
Герої "Майстра і Маргарити" - всі без винятку, від малого до великого - вирвалися на простір вічності і опинилися в нескінченному просторі світової історії. І це свідчить про те, що ні які могутні сили не владні над тим, хто несе "в собі" свою "вісь", свій неповторний моральний і ідейний "стрижень", хто є господарем своїх помислів і своєї справи, хто володіє майстерністю. Майстер живе у світі без соціальних, національних та часових меж. Його співрозмовниками є Ісус Христос, Кант, Гете. Він сучасник і співрозмовник безсмертних, бо він - рівний з ними.
Як і попередні романом фантастичні повісті, "Майстер і Маргарита" - твір, у якому теж сплавлені в нерозривна єдність реальність і фантастика. Але фантастика тут виконує якісну роль. Вона не стільки засіб випробування дійсності в екстремальній ситуації або умовна деформація її гіпотетичним припущенням. Світ фантастичних образів і надприродних сил у романі - прорив через тонку плівку марного повсякденності, через дрібниці поточної сучасності грізних і невблаганних рис Вічності, істинного, а не примарного буття, в якому того не підозрюючи, знаходяться до часу всі без винятку булгаковські персонажі. Недарма Булгаков говорив про себе: "Я - містичний письменник".
У романі реально представлена Москва, її комунально-побутової та літературно-театральний світ, так добре знайомий Булгакову. Для сучасників були впізнавані гонителі Майстра - пильні критики булгаковських п'єс, повістей та оповідань, воюючі тим же знаряддям, що і сам Майстер - словом. Бажаючи підтримати Майстра, Маргарита віднесла до редакції газети уривок з роману, і він був надрукований. Удари посипалися градом. Майстри звинувачували в тому, що він "зробив спробу протягнути до друку апологію Ісусу Христу", назвали "войовничим старообрядців". І все це - на підставі одного уривка з художнього тексту, закони якого (закони мистецтва) не дозволяють ідентифікувати автора і його героїв.
Однак для критиків Майстри не існує різниці між життям і художнім текстом, між мистецтвом і не мистецтвом: вони глухі до вічного, нетлінному, вони занурені в політичну метушню і тріскотню. Займаючись мистецтвом слова, верша свій неправедний суд над художниками, над Майстром, вони зайняті не своєю справою, - але їм недоступне розуміння цього. Ось так за допомогою слова в свідомість читачів, які не мали можливості прочитати роман цілком, наполегливо впроваджувалася недобросовісними білялітературних ділками думка про шкідливі, ворожих помислах автора ідеях його твори.
Підсумок: Майстер зацькований, перше ж зіткнення з літературним світом приводить його до божевільні, де він і гине. Доля, типова для Майстра, що живе не в ладах з навколишнім світом, всупереч йому, за своєю власною, внутрішньо вільної логіці ... На відміну від свого персонажа, романного Майстра, Булгаков все життя боровся за свої твори, намагався пробитися до читача і глядача, поки залишався у свідомості, диктував і редагував текст свого головного твору.
На своєму знаменитому сеансі "чорної магії" на сцені Вар'єте Воланд розмірковує про те, чи змінилося за останні десятиліття "московське народонаселення". Він зазначає технічний і науковий прогрес, сучасний вигляд міста, поява нових видів транспорту, говорить, що "городяни сильно змінилися зовні". Однак, "набагато більш важливе питання: чи змінилися ці городяни внутрішньо?" Свого роду тестування, яке проводить Воланд за допомогою "чорної магії" (сиплються зі стелі червінці, за якими починається полювання; роздача модних речей; публічна страта конферансьє Бенгальської, якому буквально "відривають голову", і потім чудове його "прощення" з приживлення голови на колишнє місце (свого роду гра пристрастями публіки - розрахунок то на лютість натовпу, то на її жалісливість і т. д.), переконує його, а разом з ним і читачів роману, що люди мало змінилися, що вони взагалі мало змінюються, незважаючи на всі колізії історії: "Ну що ж вони - люди як люди. Люблять гроші, але це завжди було ... Людство любить гроші, з чого б ті не були зроблені, зі шкіри чи, з паперу, чи з бронзи або золота. Ну, легковажні ... ну, що ж ... і милосердя іноді стукає в їхніх серцях ... звичайні люди ... загалом, нагадують колишніх ... квартирний питання тільки зіпсувало їх ...".
Квартирне питання дійсно виявився одним з найважливіших. Як не ущільнювали таких, як Персиків або Преображенський, квартир все-таки не вистачало. Друг Майстра Алоїзій Могарич дуже хотів "переїхати в його кімнати" (від того і став другом) і тому, "прочитавши статтю Латунського про роман, написав на нього (Майстра) скаргу з повідомленням про те, що він зберігає у себе нелегальну літературу .. . ".
Воланд - то постійне зло, яке необхідно для існування добра і вічної справедливості у світі. Така діалектика історичного розвитку та людського пізнання - з "дерева добра і зла". Воланд уособлює вічність, нескінченність часу, який усіх розсудить, все розставить по місцях, кожному віддасть по заслугах. Те, що "одного разу весною, на годину небувалого спекотного занепаду, в Москві, на Патріарших ставках" з'явився Воланд, який визначив весь хід дії московських сцен роману, в яких він зі своєю свитою виявляється в людському вигляді сучасників Булгакова кінця 1920-х років, розкриває глибинний сенс того, що відбувається.
Поява Воланда в самий розпал "великого перелому", а потім і Великого терору - це спроба спроектувати час, нескінченне, справедливе час, на всіх учасників події - у романі Булгакова і за його межами, в самому житті. Це спроба здійснити справедливість - поверх страшних реальностей епохи, поза часом і простором. Фантастичні картини роману Булгакова - це, перш за все суд часу, суд історії.
Суд вічності, вершімий Воландом, просвічує всіх персонажів роману, і стає ясно, хто з них витримує цей сліпуче яскраве світло, а хто починає корчитися, танути, зникати вже при перших проблиску вічності ... Серед тих. хто, безумовно, виправданий судом вічності - Майстер. Доля його очевидним чином пов'язана з героєм його роману Ієшуа Га-Ноцрі, історичної іпостассю євангельського Ісуса. Майстра і його героя пов'язують і їх "бездомність", "безпритульність" (Майстер втрачає свою квартиру), і цькування, що закінчується в обох випадках доносом і арештом, і зраду (Алоїзій Могарич - явний аналог Іуди з Кариафа), і тема в'язниці - страти (перебування Майстра в клініці Стравінського можна порівняти з полоном Ієшуа), і мотив Учня (Бездомний, який стає, як і Майстер, істориком-професіоналом, - смислова паралель Левія Матвія, послідовника і літописця Ієшуа).
Булгаков свідомо, часом демонстративно, підкреслює автобіографічність свого Майстра. Зупинка цькування, повне відмова від літературного і громадського життя, відсутність засобів до існування, постійне очікування арешту, що сиплються градом статті-доноси, відданість і самовідданість коханої жінки, порівнянна лише гетевской Гретхен-Маргаритою безсмертного "Фауста" ... Майже буквальне збіг того, як Майстер оцінює своє становище, кажучи Бездомному: "Я жебрак" - і Маргариті: "... зі мною буде недобре, і я не хочу, щоб ти загинула разом зі мною" - з тим, як характеризував власну долю Булгаков у листі до Уряду: "... у мене (...) в наявності, в даний момент, - злидні, вулиця і загибель".
Доля Майстра-Булгакова закономірна: у "країні перемігшого соціалізму" люди, які стоять при владі, роблять усе, щоб художник, вчений, мислитель, інженер - кожен по-своєму - перестали відчувати себе майстрами своєї справи, з усіх сил заважають їм - не, скільки навіть писати, "творити, вигадувати, пробувати", скільки бачити сенс і значення своєї творчості, усвідомлювати себе виконавцями власної місії в суспільстві, а не якогось запланованого згори "соціального замовлення".
Не випадково саме Майстру немає місця в цьому світі ні як письменнику, ні як мислителю, ні як людині, в той час як МОССОЛІТ і ресторан "Будинок Грибоєдова" переповнені людьми, які іменують себе письменниками, їх дружинами та іншими, ще менш причетними до літератури особами .
Серед "останніх пригод" Бегемота і Коровьева - відвідування ресторану письменницького "Грибоєдова". "Ви - письменники?" - Запитала громадянка, яка в товсту конторську книгу записувала входять до ресторану - "невідомо для яких причин", "Ваші посвідчення?" - "... Які посвідчення", - запитав Коров'єв, дивуючись ";" щоб переконатися в тому, що Достоєвський - письменник, невже ж треба питати в нього посвідчення? "- продовжив він. - "Та візьміть ви будь-яких п'ять сторінок з будь-якого його роману, і без жодного посвідчення ви переконаєтеся, що маєте справу з письменником. Та я вважаю, що у нього і посвідчення-то ніякого не було! "-" Ваші посвідчення, громадяни, - сказала громадянка ". - "Даруйте, це, врешті-решт, смішно, - не здавався Коров'єв, - зовсім не посвідченням визначається письменник, а тим, що він пише! Почім ви знаєте, які задуми рояться в моїй голові? ". Хворе суспільство, де визначають, чи є та чи інша людина письменником, по клаптику картону, що в палітурці з дорогої шкіри, коричневий, "із золотою широкою облямівкою". Можливо, тому на питання Бездомного: "Ви - письменник?" - "Гість потемнів обличчям і погрозив Івану кулаком, потім сказав: -" Я - майстер ...". Зате цілком безперешкодно потрапляють до "Грибоєдов" члени МАССОЛИТа - "однією з найбільших московських літературних асоціацій", серед них поети - Рюхин і Бездомний, критики Латунський і Лаврович, гонителі Майстра.
Своєрідною моделлю суспільства є в романі Булгакова "творчий союз" МАССОЛІТ - легко впізнаваний гібрид РАППа кінця 20-х - початок 30-х років та більш пізнього Союзу радянських письменників (як виявилося прямий наступник РАППа по всіх основних питань, така ж бюрократична, принципово нетворча організація). Так званий творчий процес у МАССОЛИТе розвивається за "планом": хочеш написати оповідання або новелу - отримуй "полнооб'емний творчу відпустку" на два тижні; хочеш написати роман чи трилогію - бери такий же відпустку, але "до одного року". Можна, як з'ясовується, що щось написати, навіть узявши "одноденну творчу путівку". Визначені і кращі "творчі місця": Ялта, Суук-Су, Борове і т.п. Але в ці двері чергу ("не надмірна, людина в півтораста"). Будучи членом МАССОЛИТа, можна вирішувати не тільки "творчі" проблеми, але і квартирні, і дачні, і продовольчі ... Чим вище (ні, не талант) адміністративну посаду, тим швидше і вдаліше вирішуються всі проблеми. У самій абревіатурі "МАССОЛІТ" є що завгодно, але не спорідненість з літературою: Головліт, Массока, МАПП (як частина РАППа або ВОАПП), Пролеткульт і т.п.
З трьох тисяч ста одинадцяти членів МАССОЛИТа на сторінки булгаковського роману потрапляють від сили зо два десятки. Але жоден з них не зайнятий літературою, та й взагалі невідомо, чи займається яким-небудь творчістю. Одні як "флібустьєр" Арчибальд Арчибальдович, белетрист Петраков-Суховій, якісь Амвросій і Фома, та інші - завсідники грибоєдовського ресторану, який не тільки славиться на всю Москву "якістю своєї провізії", але і відпускає її массолітовцам "за самою подібною, аж ніяк не обтяжливою ціною "(письменницький спецрозподільник). Інші ж засідають у Правлінні. Така, наприклад, "таємна вечеря" дванадцяти апостолів МАССОЛИТа в очікуванні свого вождя і вчителя Берліоза (вже обезголовленого трамваєм).
Всі дванадцять як на підбір: белетрист Бескудніков, поет Двубратскій, московська купецька сирота Настасья Лукинишна Непремнова, друкарська батальні морські оповідання під псевдонімом "Штурман Жорж", автор популярних скетчів Загривий, новеліст Ієронім Попріхін, критик Абабков, сценарист Глухарьов, просто Денискін і Квант. .. Вони страждають від "задухи": "жодна свіжий струмінь не проникла у відкриті вікна". Крім того, всім докучала своїми спокусливими запахами ресторанна кухня, "і всім хотілося пити, всі нервували і сердилися". Зайняті вони тим, що розподіляють у своїй уяві письменницькі дачі в літературному селищі Перелигіна і обговорюють, кому вони можуть дістатися. Всім ясно, що дістануться дачі "найбільш талановитим", тобто "Генералам". З цього приводу "назрівало щось на кшталт бунту". Дільба матеріальних благ і привілеїв, а також "здорова і смачна їжа" за дешево - от і все, чим зайняті розуми і серця "інженерів людських душ", які наводнили "Грибоєдов" на його двох поверхах - першому, ресторанному, і другому, кабінетному.
Неосвічений пролетарський поет-массолітовец Іван Бездомний за своєю дрімучості і написав замовлену йому антирелігійну поему. Бездомний - поет те саме що вийшов з бездомних псів псевдочеловеку Шарикову. Та ж агресивність і злостивість, то ж войовниче зневіра і зневага до знань, та ж політична пильність. Тільки Шариков - кошкодав, а не поет. "Ну, ви, звичайно, людина незайманий", - каже Майстер Бездомному; і ще раз - "... адже, я не помиляюся, ви людина неосвічена?" "Невпізнанний Іван" легко погоджується з прибульцем: "Безперечно". Взагалі зустріч з вічністю в образі Воланда, а потім у божевільні - в особі Майстра абсолютно перероджує невдалого поета. Після раптової прохання Майстра "не писати більше" віршів Іван урочисто обіцяє і клянеться в цьому. Він розлучається зі своєю літературною професією з почуттям неприхованого полегшення, навіть звільнення. "Хороші ваші вірші, скажіть самі?" - Запитує Бездомного Майстер. - "Жахливо!" - Раптом сміливо і відверто мовив Іван ". Втім, критичне до себе та свою діяльність ставлення сповідує вже "новий Іван" ", раз у раз заперечує" ветхому, раніше Івану ".
Проте в глибині душі і "колишній Іван", і його колеги по пролетарської поезії усвідомлюють, що ніякі вони не поети і не письменники.
Під стать "ветхому Івану" Рюхин, або "Сашко-бездарність", як каже про нього Бездомний. Характеристика, що у клініці Стравінського дає Бездомний "братові з літератури" Рюхіна, і образлива, і різання, і політично небезпечна: він і "першою серед ідіотів", і "бовдур", і "типовий кулачок за своєю психологією", "притому кулачок , ретельно маскується під пролетаря "," а ви зазирніть до нього всередину - що він там думає ... ви ахнете! - І Іван Миколайович зловісно розсміявся ". Рюхіна, звичайно, не весело. Перша його реакція: "Це він мені замість спасибі!, .. за те, що я взяв у ньому участь! Ось вже, дійсно, погань! "" Рюхин важко дихав, був червоний і думав тільки про одне, що він відігрів у себе на грудях змію, що він взяв участь в тому, хто опинився на перевірку злісним ворогом ", тобто дійсно був "червоний" у всіх сенсах, включаючи, політичний. Але на шляху додому після "відвідин будинку скорботи" Рюхіна опановує тяжке горе. "І горе не в тому, що вони (слова, кинуті Бездомним в обличчя йому) образливі, а в тому, що в них полягає правда".
"Отруєний вибухом неврастенії", пролетарський поет переносить частину свого озлобленого і смутну настрої на навколишній світ. У поле його зору випадково потрапляє пам'ятник Пушкіну, і вже Пушкін стає об'єктом заздрості і бурчання массолітовца: "Ось приклад справжньої удачливості ..., який би крок він не зробив у житті, що б не трапилося з ним, все йшло йому на користь, все зверталося до його слави! Але що він зробив? Я не осягаю ... Що-небудь особливе є в цих словах: "Буря мглою ...?" Не розумію! .. Пощастило, пощастило! - Раптом отруйно уклав Рюхин (...) - стріляв, стріляв у нього цей білогвардієць, і потовк стегно і забезпечив безсмертя ... "Ось вершина розуміння, що досягається членом МАССОЛИТа. Але на дні спустошує їм у Грибоєдовському ресторані графинчика з горілкою лише одна думка, яку не може заступити навіть безсила ненависть до щасливчикові Пушкіну: "виправити в його життю вже нічого не можна, а можна тільки забути".
Інша справа - замовник поеми про Христа, голова правління МАССОЛИТа, редактор товстого художнього журналу - Михайло Олександрович Берліоз, "однофамільцем" якого є композитор (за словами Івана Бездомного). Критичний розбір невдалого атеїстичного опусу Бездомного, яким займається Берліоз на початку роману, на Патріарших ставках, видає в ньому розумного і дуже освіченого. "... У міру того, як Михайло Олександрович забирався в нетрі, в які може забиратися, не ризикуючи скрутити собі шию, лише дуже освічена людина, - поет дізнавався все більше і більше цікавого і корисного ...". Та й Майстер про Берліозі говорить, що він людина "начитаний" і "дуже хитрий". Берліозу, з його "гучним" ім'ям, положенням, розумом, знаннями, багато дано, в порівнянні з убогим Бездомним і Рюхіна, в той час як він свідомо підлаштовуватися під рівень зневажаються їм поетів-робітників.
В одній "зв'язці" з Берліозом виявляються критики Латунський і Лаврович. На відміну від Бездомного, вони знають, що і як має бути написано. Це літературні чиновники високого рангу, "генерали", - як називають їх в "Грибоєдова" підлеглі і таємні заздрісники. Лаврович "один в шести" (маються на увазі кімнати на дачі в Перелигін), "і їдальня дубом обшита"! Щоб отримати таку дачу - їх усього-то двадцять дві, та ще будуються сім! - Треба вислужити, тобто писати не те, що хочеш, а те, що належить, що велять. П'ять вікон на восьмому поверсі будинку Драмлита належать Латунський ... Цим критикам вже "уплочено" (як на печатці, якою запевняє свій підпис на довідці Бегемот), ось чому "щось на рідкість фальшиве і непевний відчувалося буквально в кожному рядку цих статей (мається на увазі розгромні і доносітельние рецензії на роман Майстра) , незважаючи на їх грізний і впевнений тон. "Автори цих статей, - Майстер, - кажуть не те, що вони хочуть сказати, і (...) їхня лють викликається саме цим".
І многоучений Берліоз, і Мстислав Лаврович, і Аріман, і Латунський, і їм подібні відчувають себе абсолютно своїми серед бездомних і кулькових, Рюхіна і Рокко, Бронський та інших. Це літературні швондори не тільки не перешкоджають агресивному невігластву неофітів людства, але, навпаки, всіляко йому потурають, майстерно його використовують і направляють. Ці люди, наділені владою в літературному і журналістському світі, обділені моральністю, цинічні і прагматичні, байдужі до всього, крім своєї кар'єри і принесених нею дивідендів. Вони жертви і кати одночасно. За їх вина страшніше, кулькових: вони наділені й інтелектом, і знаннями, і ерудицією, і добре відпрацьованої риторикою, - все це свідомо поставлено на службу порочної, злочинної ідеї, справжній зміст якої вони добре розуміють.
Ідеологи від літератури і літератори від політики, що роздулися від усвідомлення своєї історичної значимості і революційної нетерпимості, Берліоз та його підручні по МАССОЛИТа святкували перемогу. І в цьому була їх обмеженість, недалекоглядність, сліпота. Разом з Майстром Булгаков був переконаний в тому, що панування сірого нікчеми минуще, що трубодурам "музики революції" - не відбувся композиторам і поетам - не вдасться перехитрити розум історії. Ось одна з фатальних слабкостей Берліоза, про яку говориться вже на перших сторінках роману. "Життя Берліоза складалася так, що до незвичайним явищам він не звик". При зустрічі з непідвладною йому "чорною магією" він блідне і "в сум'ятті" думає: "Цього не може бути! .." Однак у тому-то й містика життя, що в ній відбувається багато "незвичайного", того, до чого командири життя і літератури "не звикли", чого, як вони вважають, "не може бути". Це тільки здається, що Берліоза керують "життям людської і всім розпорядком на землі". Посол вічності Воланд пояснює самовпевненого Берліозу і його юному сподвижнику Бездомному: "Для того щоб управляти, потрібно, як-ніяк, мати точний план на деякий, хоч скільки-небудь пристойний термін. Як же може керувати людина, якщо вона не тільки позбавлена можливості скласти який-небудь план хоча б на сміховинно короткий термін, ну, років, скажімо, в тисячу, але не може ручатися навіть за свій власний завтрашній день? І справді, - тут невідомий повернувся до Берліозу, уявіть, що ви, наприклад, почнете керувати, розпоряджатися іншими і собою, взагалі, так би мовити, входите у смак, і раптом у вас ... кхе ... кхе .. . саркома легкого ... тут іноземець солодко посміхнувся, ніби думка про саркомі легкого доставила йому задоволення, - так, саркома, - (...) і ось ваше управління закінчилося! (...) І все це закінчується трагічно: той, хто ще недавно вважав, що він чимось керує, виявляється раптом лежачим нерухомо в дерев'яному ящику, і навколишні, розуміючи, що користі від лежачого немає більше ніякого, спалюють його в печі ". Передбачає Воланд і інший варіант розвитку подій, "ще гірше": замість того, щоб поїхати на відпочинок до Кисловодська, людина "невідомо чому раптом візьме - посковзнеться і потрапить під трамвай! Невже ви скажіть, що це він сам собою управив так? Чи не правильніше думати, що упорався з ним хтось зовсім інший? "
І Берліоз, людина освічена, атеїст, матеріаліст, до того ж "не звиклий до незвичайним явищам" ", чомусь" з великим увагою слухав неприємний розповідь про саркому і трамвай, і якісь тривожні думки почали мучити його ". Він раптом містично відчув, зрозумів, що доля його вже вирішена, обчислена, відміряти. Цей процес, яким він не може і ніколи не зможе керувати, на який навіть безсилий якось вплинути. І автор - Булгаков не приховує свого торжества: новоявлених "чарівників" і "магів", керуючих громадської і культурним життям на свій розсуд, за своїми далекосяжних планів, здаються з боку всесильними і безсмертними, невразливими і неспинним, чекає "адова пащу", від якої немає порятунку. Всі вони, лиходії великі і маленькі, негідники великого калібру і дрібні шахраї, самі того не відаючи, вже стоять перед судом історії, судом людської природи, совісті - і приречені.
І ось сталося щось страшне і непоправне, чого Берліоз ніяк не міг передбачити, хоча і був "дуже хитрим" і прораховував свої вчинки на багато ходів уперед. Грунт, на якій обережний літератор і політик твердо, як йому здавалося, стояв обома ногами, відразу вислизнула з-під нього (чому провиною, звичайно, пролите Чумою-Аннушкой масло). Берліоз був викинутий на рейки, де йому нашим, радянським звичайним трамваєм (не паровозом історії!) Відрізала голову комсомолка в червоній хустині. У системі образів булгаковського роману епізод багатозначний, символічний. Всіх, всіх до одного Берліозом, Кіча своїй диявольській владою і могутністю, поглине "стихія" "чорної магії", розв'язана ними самими. Немає ніякого сумніву, що розкручується починаючи з середини 1930-х років маховик Великого терору Булгаков розглядав як рок відплати: революція пожирала своїх дітей (нерідко залишаючи осторонь прямих супротивників - у глядацькій залі кривавого Театру історії).
Розгром у квартирі Латунського, вчинений Маргаритою, теж, по суті, дія сил, очолюваних Воландом, князем тьми. Маргарита-відьма стає "частиною тієї сили", що "робить благо", беремо участь у злі, і тим самим вершить справедливий суд. Згорає в пекельному полум'ї зміїне кубло МАССОЛИТа (давно підспудно тліли в своїх надрах), - "Будинок Грибоєдова", разом з усіма паперами, папками, справами. Відплата чекає Стьопу Лиходеева і Варенуху, Римського і Семплеярова, всіх так званих керівників культури, безперешкодно паразитують на цій хирлявої ниві і займають в житті не своє місце.
Булгаков не сподівався напоумити романом якого-небудь Берліоза чи Латунського, Стьопу Лиходеева або Варенуху. Його роман спочатку був розрахований на інше покоління читачів, може бути, друге або третє після нього і його сучасників. Важливо інше: історія відправляє Берліоза в небуття; як ніби їх і не було, наче кошмарний сон приснився і забутий під ранок. І Воланд, це втілення безперервно триває вічності, нерозривної взаємозв'язку епох, тисячоліть, урочисто проголошує, звертаючись не тільки до мертвого Берліозу, але і до сотням, тисячам Берліозом живих, можновладців: "Ви йдете в небуття, а мені радісно буде з чаші, в яку ви перетворюєтеся, випити за буття ". Чашею, обрамлена в золото, перли і смарагди, стає череп - все, що залишилося від голови самовдоволеного критика і вершителя літературних доль. А "солодкий сік" життя - кров, що перетворюється у вино, дає на балу у сатани барон Майгель - "навушник і шпигун", "службовець видовищною комісії на посаді ознакомітеля іноземців з визначними пам'ятками столиці (тобто, простіше кажучи, агент ОГПУ) - ще один з когорти добровільних помічників диявола, сил темряви, приречених піти у небуття.
Життя, історія, мистецтво - це арена боротьби сил буття і небуття, творчості і розкладання, добра і зла, особистостей і "сірого натовпу". У своєму щоденнику (відібраному співробітниками ГПУ при обшуку в квартирі письменника, повернутому після листів Сталіну, потім знищеному автором, але дивом, що зберігся у виписках співробітників Луб'янки) Булгаков писав ще в кінці 1924 р., намагаючись схопити трагічну суть діалектики радянського життя (що відбилося згодом у його "московської прозі"): "Москва в бруді, усе більше в вогнях - і в ній дивним чином уживаються два явища: налагодження життя і повна її гангрена. У центрі Москви, починаючи з Луб'янки, "Водоканал" свердлив грунт для випробування метрополітену. Це життя. Але метрополітен не буде побудований, тому що для нього немає ніяких грошей. Це гангрена. Розробляють план вуличного руху. Це життя. Але вуличного руху немає, бо не вистачає трамваїв, сміховинно - 8 автобусів на всю Москву. Квартири, сім'ї вчені, робота, комфорт і користь - все це в гангрени. Нічого не рухається з місця, все з'їла радянська канцелярська, адова пащу. Кожен крок, кожен рух радянського громадянина - це катування, що забирає години, дні, а іноді місяці. Магазини відкриті, Его життя. Але вони прогорають і це гангрена. У всьому так. "
Берліоз та Швондер, Шариков і Рокк, Варенуха і Римський, Латунський і Алоїзій Могарич - всі вони "гангрена" на тілі людства. А Воланд зі свитою, Майстер і його Маргарита, оновлений Іван, перестав бути поетом і поборником пролетаріату, - це життя.
У світі "великих грішників", низкою проходять на "Великому балу у Сатани", що кружляють бісівським хороводом в МАССОЛИТе і в театрі Вар'єте, у світі, де все визначається суспільним становищем людини, її низинними розрахунками, протекціонізмом, зрадою, доносами, де панує сувора і несправедлива ієрархія, немає місця Майстру і його однодумцям, немає місця його роману і народам, які його персонажам. Майстер, як і його герой Ієшуа, - бунтар, повсталий поодинці проти залізних лещат ієрархії, в ім'я морального закону, і тому приречений на загибель, як і творець нового морального вчення в Юдеї.
Миру формалізму, бездушної бюрократії, користі, аморальних ділків і кар'єристів протистоїть у Булгакова світ вічних людських цінностей: історична правда, творчий пошук, совість. Перш за все - любов. Любов'ю живий Майстер. Любов'ю живий і Булгаков. Любов проповідує і жебрак пророк Стародавній Іудеї - Ієшуа Га-Ноцрі.
"За мною, читач! Хто сказав тобі, що немає на світі справжньої, вірної, вічної любові? Так відріжуть брехуну його мерзенний мову! За мною, мій читач, і тільки за мною, і я покажу тобі таку любов! "
Роман Булгакова "Майстер і Маргарита, як і всі великі, вічні книги людства, присвячений всесилля й непереможності любові. Але не будемо забувати того, що писався він у часи, коли панівною силою в суспільстві, в країні і світі була ненависть. Ненависть класова й національна, революційна й релігійна, громадська та особиста ... Все, що було породжене ненавистю, - згоріло, розсипалося прахом, пішло у небуття. Рукописи ж, натхненні любов'ю, що прославляють любов, захопливі за собою поривом любові, незнищенні, вічні.
Воістину, як сказав одного разу Воланд, звертаючись до Майстра, - "рукописи не горять". Позбавлений свого читача, приречений не бути, письменник Булгаков жив любов'ю дружини - Олени Сергіївни Булгакової - і вірою у вищий суд, суд часу.
Як істинний Майстер, Булгаков та його роман належали вічності. Розуміння цього було так само недоступне багатьом сучасникам письменника, як і недоброзичливцям його Майстра. Історія донесла до нас дві фрази, красномовно свідчать про те. Одну записала у своєму щоденнику сестра Олени Сергіївни Булгакової, О. С. Бокшанская. У 1946 році, виступаючи перед колективом МХАТу, Вс. Вишневський, давній ворог Булгакова, звеличував історичне значення постанову ЦК ВКПб про журнали "Звезда" і "Ленінград" і доповідь про них Жданова. Для речей переконливості драматург-РАППовец процитував фразу Сталіна: "Наша сила в тому, що ми і Булгакова навчили на нас працювати". Вождь жорстоко помилявся: нічому більшовики Булгакова не навчили; ні в чому сила їх не підтвердилася.
Іншу історію, відому в різних варіантах, переданих усно, записав В. Я. Лакшин, пов'язавши її з долею Булгакова. В кінці 1940-х років тодішній оргсекретарем Спілки письменників Д. А. Полікарпов прийшов на прийом до Сталіна з тим, щоб доповісти про кадровий склад письменницької організації. Вождь не дочекався кінця перечислениям політичних криміналів і перервав звіт Полікарпова роздратованим вигуком: "Товариш Полікарпов інших письменників - у мене для тебе - ні". Тут Сталін, звичайно, мав на увазі, що потрібно працювати з тим людським матеріалом, який є в наявності. Але за великим рахунком він брехав. "Інших письменників" він сам не терпів: довелося прибрати, інші самі забралися, інших змусили замовкнути. Ті, інші і треті були майстрами своєї справи, решта в більшості - сірою, слухняною масою, в якій навіть природний талант губився в хорі посередностей. Сталін вважав за краще мати справу з МАССОЛИТом.
Минуло шістдесят років. Нічого не змінюється з часів Булгакова: нові члени нового МАСССОЛІТа приватизували держдачі, засідають в солідних журі з роздачі літературних і театральних премій, Воланд успішно вирішує квартирне питання, безвісні світу Майстра створюють не користуються успіхом твори на жебраків підвалах ... Хіба ми можемо представити булгаковського Майстра, який пустився в інтриги з приводу боротьби за нагороду? Ні, Майстер тихо творить. Як ще він може проявити себе? Тільки текстами, які виходять з-під його пера ... Ну не метушнею ж ... Чи не суєтою ...
Нічому й нікого, крім цих Майстрів, не може навчити література, але багато що здатна пояснити тим, хто бажає зрозуміти. На жаль, важливим массолітовцам вона не потрібна. Та й взагалі - кому потрібно стільки Майстрів, це рівнозначно тому, що всі черепашки будуть начинені перлами. Ціна за перли відразу впаде.
З 1917 року і до наших днів простежуються шляхи пристосуванства художників до влади. Непросто відбувалося вмирання незалежності, доводилося пускати в розход, але зате які разючі сходи принесло це починання! Як глибоко догідливість в'їлася в плоть, вбралася в кров творців! Ось уже скільки часу живемо у вільному, безцензурної просторі, майстри слова, сцени, кисті, різця і екрану так і липнуть до сильних і грошовим світів цього, так і лащаться і випрошують то спонсорства, то запрошення на урядовий прийом, то прихильного погляду мера або президента. Догоджають, являючи справжні вульгарні свої обличчя і смаки, користуючись дрімучістю натовпу і заступництвом тих, хто в подяку за вірну службу не дасть в образу і дозволить значитися в перших рядах інтелігентів, майстрів культури, геніїв - як зовсім недавно вважалися такі ж партією призначені флагмани, лідери, майстри ...
А чи можемо ми уявити булгаковського Майстра одружується з розрахунку? Благополучним, потопаючим серед килимів і кришталю, з дружиною, нарядженою в помпезне плаття? Ні, по всій видимості, таке задушливе благополуччя не для нього. Він не стане сидіти на нудних зборах, серед убогих і злісних побратимів, не стане штовхатися в черзі біля прилавка. Його доля - самотність. Навіть серед людей, навіть у натовпі. Тільки поруч із Маргаритою він відчує себе спокійно. Якщо вона дасть його, він ще глибше піде в себе, ще твердіше замкнеться.
У якому одязі ми найкраще уявімо собі Майстра? У костюмі? При краватці? У ковбоечке і тюбетейці? Ні, найприродніший наряд Булгаков вже зобразив: лікарняний халат і гамівна сорочка, хоча людини сумирніше, ніж Майстер, не придумати. Але так з ним розправляться оточуючі - саме за його смирення. Воланд обдарують його подарунками, які ніяк не вплинуть на хвору душу. Пилат розіпнуть, але не знищать. Душа майстри, продовжуючи мучитися, ятритиме інші душі.
Як істинний Майстер, Булгаков та його роман належали вічності. Розуміння цього було так само недоступне багатьом сучасникам письменника, як і недоброзичливцям його Майстра.
Список використовуваної літератури:
1. Булгаков М., Майстер і Маргарита, М., 1980р.
2. Шнейберг Л.Я., Кондаков І.В., Від Горького до Солженіцина. М., 1995.
3. Яхонтов А., Наше изолгавшегося мистецтво, МК 1997р.