Проблема взаємодії природи і культури у творчості Набокова

Проблема взаємодії природи і культури у творчості В. В. Набокова Зміст: Історична довідка. Обгрунтування вибору теми і творів. Природа і культура в романі "Король, дама, валет": загострення дилеми. Природа і культура в романі "Лоліта": дозвіл поставленої проблеми. Висновок. Серед дослідників творчості В.В. Набокова поширена думка про те, що "якщо йому [Набокову] і судилося" залишитися "в нашій літературі і запам'ятатися їй, ... то це буде, ймовірно, найменш російська з усіх російських письменників", автор, що сполучає в собі "виняткову словесну обдарованість з рідкісною здатністю писати, власне кажучи, ні про що. "Проза цього російсько-американського письменника сумбурна і неясна, в ній" душно, дивно і холодно ". У ній важко знайти тему і практично неможливо розрізнити ідею в окремо взятому творі. Але, тим не менш, єдину, наскрізну проблему його творчості відзначали багато критики: Г.В. Адамович вважав, що "Сірін все ближче і ближче підходить до теми справді жахливою: - до смерті". В. Ф. Ходасевич бачив в причині схожою розв'язки практично всіх набоковскіх романів та оповідань іншу проблему - співвідношення "світу творчого" і "світу реального", пояснюючи смерть героїв творів саме з цієї точки зору: "перехід з одного світу в інший ... подібний до смерті . Він і зображується Сирин у вигляді смерті ". Але статті цих критиків з'являлися в середині 30-х рр.., Коли не були ще написані ні "Справжнє життя Себастьяна Найта", ні скандально відома "Лоліта", ні багато інших "американські" романи письменника. Розв'язка-смерть залишилася в його творчості, але з позиції сьогоднішнього дня, коли ми можемо аналізувати творчість автора, маючи перед собою всі твори, я схильна бачити причину схожості доль героїв в іншій, ніж Ходасевич, наскрізний темі творчості Набокова, а саме: співвідношення природи та культури, тим більше, що наприкінці ХХ ст., під час глобального переосмислення цінностей, вона як ніколи актуальна. Зрозуміло, розглядати всі твори Набокова немає сенсу, звернуся лише до двох: до закінченого в 1928р. роману російського емігранта Сиріна - "Король, дама, валет", і до найвідомішому твору сформованого американського письменника Набокова - до "Лоліті", що вийшла вперше в 1955р. в Парижі англійською мовою. Зупинюся саме на цих романах, керуючись метою показати Набокова в цілому з позиції зазначеної вище теми - від раннього "Король, дама, валет" до "Лоліти", найулюбленішого творіння автора, до якого він йшов через всі свої твори. Хронологічно більш вірно буде почати з "Короля, дами, валети". Підкоряюся часу.

"Король, дама, валет" - перед нами "класичний любовний трикутник", як позначено в анотації. Розглянемо всіх трьох героїв та їх взаємодія. Франц - молодий провінціал, що їде в столицю з метою влаштувати своє життя з допомогою родичів, а конкретніше - дядька, що має свою справу, випадково зустрічається з ним [дядьком] і його дружиною Мартою у вагоні поїзда, причому ніхто з них трьох - ні Драйер, ні Березня, ні Франц - ще не здогадуються, що вже через день їм доведеться зіткнутися на правах не випадкових попутників, а родичів. Незважаючи на всю провінційність, Франц постає перед читачем істинним естетом: вистачило лише особи пана, що їхав в тому ж відділенні, що і Франц ("бог знає, що сталося з цією особою, - яка хвороба, якою вибух, яка їдка кислота його спотворили" ), щоб пам'ять молодого провінціала стала "паноптикум" з "камерою жахів" в глибині. Франц, не витримавши страшного сусідства огидного пана і спогадів про мерзенних враження, коли-небудь пережитих, переходить у вагон другого класу, що представляється йому "недозволенно привабливим". Його нові сусіди постають перед ним "чудовими" і "чарівними": "дама - у чорному костюмі, у чорній шапочці з маленькою діамантовою ластівкою, особа серйозне, холоднуваті очі ... Пан, вірно, іноземець, тому, що комірець м'який і взагалі". Тобто Франц оцінює навколишній світ з позиції естетизму, засад і традицій суспільства як єдино вірних - живе "як би поза себе", сам будучи носієм естетичних поглядів на світ, носієм культури.

Драйєра читач застає спостерігає - то за Мартою, то за "молодою людиною в окулярах [Францем]" біля дверей: то він відзначає "ні до чого не зобов'язує, поглядом" застарілість костюма Франца (той самий зовнішній естетизм, що й у випадку Франца по відношенню до оточуючих), щось читає уважно і з задоволенням "книгу в шкіряній палітурці", сторінки якої висвітлені "жвавим сяйвом" сонячних променів, тоді як Марта злиться на нього за це "неправильну поведінку": для неї "жваве сяйво" - "просто вагонна духота, тому що у вагоні повинен бути душно, а читання книги - "показна примхи", тому що "у вагоні ... можна читати який-небудь ерундовий журналішко", а не "перекладну новелу в дорогому палітурці". Таким чином, видно, що світ Марти зводиться до общепонятном, тоді як Драйєр живе ніби в собі. Адже досягнення культури - завжди творіння людей, незрозумілих більшості оточуючих - тобто Драйєр є втіленням культури як здобутків суспільства. Для Марти ж вся культура - та ж "показна примхи", тобто явище тимчасове, непостійне, неприродне. Вона живе почуттями та інстинктами, а культурне в ній зводиться до поняття "так має бути" - Марта є носієм природного початку. Мою позицію (Франц і Драйєр - носії культури, Марта - втілення природи) можна довести ще і наступним: природа, інстинкти по суті своїй статичні, постійні, і Марту - носительку природного - ми застаємо нудьгуючої, ні до чого не прагне в даний момент. Культура (людські досягнення і відкриття), у свою чергу, постійно доповнюється, розвивається в кожен момент часу - і у Франца, і у Драйєра в конкретний момент є прагнення, що відображають загальну тенденцію їх динаміки: Франц прагне з вагона третього класу у другий - від неподобства до краси; Драйєр - любить спостерігати життя, робити висновки, відзначати дрібниці - він прагне до нового (згадайте, він із задоволенням читає, віддаючи перевагу цьому заняття навіть улюбленим спостереженнями).

Але, думається, я пояснила розставлені мною акценти природного та культурного серед героїв, тепер перейду до власне теми моєї роботи - взаємодії природи і культури в особі героїв.

Перше зіткнення протилежних начал відбувається ще у вагоні поїзда - Франц на мить опиняється під владою природи ("він ... підрахував, скільки б ... він віддав, щоб володіти цією жінкою") - це навіть не зіткнення, а увертюра до цього зближення, першим етапом якого можна вважати зустріч Марти і Франца в саду. Березня, бачачи у Франца молодість, наївність, відкритість - на відміну від Драйєра, їй абсолютно незрозумілого, - думає, що могла б захопитися ним. У ній - природне (інстинкти: він молодий!) Не суперечить наносного мінімуму культури (я вживаю це слово як позначення творчого початку і пов'язаних з цим досягнень суспільства), який притаманний жінці - як втілення природи, - живе в оточенні культури. Пізніше, при другій зустрічі, Марта помітила і схвалила нерішучість (загальноприйнята характеристика молодості) Франца у виборі кімнати. Але Франц при всій своїй природній з точки зору Марти (інстинктів) нерішучості - носій культурного, і Марта для нього не жінка, природний початок, а "червоногуба дама в кротячому пальто". Вона тому й здається неприродною Францу і читачеві, що, будучи повноправною частиною природи, намагається здаватися втіленням культури за допомогою дому "як має бути" і "пудри на носі". Але з появою в її житті Франца, Марта швидко приходить в своє "правильне", природний стан: "я дурна, - сказала вона, - в чому справа? Про що мені тривожитися? Це трапиться рано чи пізно. Інакше не може бути ", - інстинкти, глибинні спонукання швидко проривають тонкий шар абстрактно-громадського. А у Франції, незважаючи на те, що в міру зближення "Марта і дама у вагоні злилися в один образ", культура все ще протистоїть природі - і в образі все ще переважає "дама", недоступно-красива. Але неустояне культурне початок Франца не здатне довго опиратися потужному зовнішньому тискові природних інстинктів, і Франц здається: "Будь, що буде ... Краще змінити поприщу, ніж дати черепу лопнути по швах". Він відходить від засад культури, і доказом цьому є паралель, проведена автором у тій же (IV) чолі: дідусь-господар новопридбаного житла Франца виявляється божевільним, - Франц звертається до неприродного для себе хаотичного світу інстинктів, тобто теж стає отвернувшийся від себе самого. І вже якщо я торкнулася паралелі, згадаю ще про одну: у наступному за вищеописаними подіями V чолі з'являється винахідник, повністю повторює Франца до зустрічі з Мартою, який намагається втілити свою мрію в реальність, чим, на думку Драйєра, вбиває мрію. І Франц, відійшовши від свого природного світу культури, зробивши недоступне, протилежне природний початок своїм, повинен убити його - Марта, носій природи, дійсно помре в кінці роману. Але про це - пізніше. Поки ж позначу роль Драйєра в зіткненні природа-культура, в даному романі: він - герой з природним культурним початком, закріпленим, на відміну від випадку Франца, часом, тобто практично те, чим Франц повинен був стати. Протягом усього роману він буде служити якоїсь лакмусовим папірцем, що визначає стан Марти - природа чи культура?

Отже, Франц повернувся до природи, природа в особі Марти тягнеться до молодості Франца - і Марта робить перший крок до досягнення своєї мети. Спокусивши Франца, вона зовсім скидає з себе наліт суспільних традицій, ставши втіленням абсолютної жіночності (природи) - і Драйєр це відзначає: після події, за вечерею, вона "мовчала так звучно, так чуйне, з такою живою посмішкою на напіввідкритих блискучих губах, з таким світлом в очах, підведених ніжною темрявою ", що чоловік" насолоджувався нею ", її природністю. У Франції ж ще сильні культурні традиції: він знаходить те, що сталося неприродним - моральні підвалини! - Марта для нього не жінка-природний початок, він порівнює її з мадонною, а мадонна як образ - досягнення культури.

Марто, не відчуваючи початок руху Франца від природного - культури - до протилежного - природі, відчуває переважання в ньому культури, і, підкоряючись інстинктам, сама звертається до культури, щоб розвиватися разом з ним (адже природа, інстинкти - статичні): перші проблиски культури в березні ми бачимо в момент бесіди коханців у кімнаті Франца, коли вони "мріють": "Все це буде років через десять", - говорить він, а вона "гірко і холодно" посміхається: "Десять років ... Ти хочеш чекати десять років? "Вона вже бачить себе через ці десять років - постарілій жінкою, у якої поступово не залишиться нічого: ні краси, ні бажань - але ж її Франц естет, він не зможе винести її таку. Вона починає відчувати рух часу, а для нього, навпаки, воно зупиняється - "всі наступні побачення з Мартою були такі ж природні, ласкаві, як і попередні". Т. е. статичним стає він, вона - динамічною. І паралельна тема - божевільний господар - знову вкрапляються в загальне розповідь: старий тепер "безповоротно, хоч і непомітно, зійшов з розуму". Наступний етап - свято в будинку Драйєра - лише підтверджує загальне "божевілля": Марті вже нестерпні діонісійські прояви життя, які вона колись любила: вона "так більше не може" - вона повністю прийняла в себе світогляд Франца - його теж долають "припливи нудоти" в "хижому" святковому шумі.

Найбільш цікавим як з позиції проблеми взаємодії природи і культури, так і з точки зору законів світу прози Набокова, є наступний епізод: Драйєр їде відпочивати в гори, Марта запрошує Франца до себе і вчить його танцювати. Танець - досягнення культури, Франц на якийсь момент часу повертається до свого початкового єству - культурі, і, піддавшись своєму "правильному" початку, не залишається у Марти на ніч, відходить. А потім - раптово повертається Драйер, і Марта "посміхається доброї, розумної долі, ... Запобігти безглузду катастрофу". Тут вперше проявляється закон набоковского світу, який згодом з'явиться поясненням смерті Марти, Лоліти, Гумберта і багатьох інших героїв: кожен персонаж Набокова має жити тим початком, яке в ньому є переважаючим, істинним, спроба переходу до протилежного для героя єству "смерті подібна", як і перехід з "творчого світу в реальний" по Ходасевич. І врятувало від катастрофи Марту і Франца лише те, що на мить, на мить у Франца стрепенулася культура - його природне початок - і змусила його піти з спальні Марти, з її будинку, підкорившись традиційної обережності. Але Марта, віднісши все на рахунок "розумної долі", вирішує долю допомогти в запобіганні подальших можливих катастроф - і вони разом з Францем день за днем ​​розробляють план вбивства чоловіка Марти. Всі ці плани нездійсненні, але тут автор підкидає своїм героям поїздку до моря - ідеальний варіант для здійснення вбивства. І, звернуся знову до паралельної темі, божевільний дідусь-господар перед самим від'їздом кидає Францу репліку, що лунає вироком: "Ви вже більше не існуєте". Франц остаточно став носієм природного - і його долають думки, які ніколи не могли б з'явитися на початку роману: Марта вже здається йому не мадонною, мрією, але старіючої жінкою, красивою, але не молодий, а з точки зору природи якщо молодість без краси може бути привабливою, то краса без молодості - ніколи.

Але - ось воно, море, а разом з ним і розв'язка роману. Зрозуміло, Курт Драйєр не помре, адже він не порушував законів набоковского світу. Помре Березня. Франц, зробивши своїм протилежне - убив його, а разом з ним померла і Марта, втілення цього початку. Пам'ятайте - винахідник з його механічними фігурами, що бажає зробити з мрії реальність? В останньому розділі роману "чари" цих фігур "дивним чином видихнуло. Від їх ніжної сонності тільки не подобалося. Витівка набридла ". І Драйер, що купив у винахідника патент на них, з радістю їх продає: "фігури померли". Марта була для Франца тим, чим були фігури - мрією, а ставши реальністю, втратила чари, таємничість невідомого: вона стала культурою, Францу зрозумілою. І, порушивши тим самим закони набоковского світу, вона не може більше залишатися в ньому.

Але питання взаємодії природи і культури так і не вирішується автором до кінця в цьому творі: Франц, незважаючи на авторське презирство, на що починається божевілля - залишається в романі. Він порушив закони - і залишився, і проблема природи-культури тим самим максимально загострюється. Спробую знайти вирішення цієї дилеми в пізньому творі - "Лоліті".

З "Лолітою" пов'язано багато суперечок. Багато хто припускає (А. Бітов, Є. Євтушенко), що цей твір взагалі не слід відносити до того набоковскому світу, який ми знаємо, що це - спроба "змусити західного читача прочитати всі його (Набокова) решта романи". Але, думається, роман більш ніж "набоковскій" - і головні герої зникають з життя більше ніж по-набоковски. Спробую простежити їх життя в романі, щоб знайти причину, що спонукала Набокова видалити героїв з життя. Зрозуміло, можна говорити про те, що роман є соціальним, і що герої, виконавши свою функцію - показати читачеві аморальність навколишнього світу - вмирають, щоб ще більше переконати читача в неправильності такого способу життя - але чи варто припускати це? Адже сам Набоков вважав, що "ніякого практичного значення література не має в принципі", що "твір мистецтва - це завжди створення нового світу". Тому спробую знайти причину такої розв'язки в законах самого "нового світу" і знайти зв'язок з темою, вказаній у "Королі, дамі, валет" - взаємодією природи і культури.

Момент зустрічі Гумберта і Лоліти: Гумберт - освічена, розумна людина, просочений наскрізь культурною спадщиною людства за всі минулі століття, естет у всьому: свою пристрасть до німфеток він приховує і сам вважає чимось ненормальним - саме з точки зору традицій суспільства. Лоліта ж - дванадцятирічна німфетка - не обтяжена цією спадщиною, і, що важливо, надалі не збирається брати на себе цей тягар - згадаємо, коли Гумберт намагається читати їй вірші або говорить про красу, про мистецтво, і взагалі про традиції - Лоліта просто не розуміє його. Зате вона не намагається придушити в собі бажання та інтереси, які Гумберту здаються аморальними: Лоліта розповідає про свій зв'язок з "молодчина" Елізабет Тальбот, а Гумберт-Гумберт згадує з "кумедним уколом в серце, як бідна Шарлотта" виставляла напоказ знайомство своєї дочки з "маленькою Тальбот". Лоліта сприймає свій зв'язок з Чарлі Хольмс як явище "нічого, забавне" і "гарне проти прищиків на обличчі", а Гумберт вважає це "оглушенням в Лоліті жінки, незважаючи на кумедним". Чому ж така різниця думок? Соціально-психологічні пояснення відкинемо відразу - Набоков їх не визнавав. Залишається одне: Гумберт дивиться на Лоліту і її зв'язки з точки зору культури, традицій, а сама Лоліта сприймає їх як щось природно-необхідне, що було, є і буде. Тому вона з такою легкістю вступає в статевий контакт з Гумбертом-Гумбертом, і тому Гумберту після "ставало все більше і більше не по собі ..., наче він сидів [у машині] поруч з маленькою тінню когось, вбитого ним". І тому злі репліки німфетки про те, що "Гумберт її згвалтував" звучать так неприродно і неправдоподібно - вона сама в це не вірить. Здавалося б, Гумберт - уособлення культури, тоді як Лоліта - природа. Але, описуючи свою Рівьерскій любов, Гумберт говорив: "ми любили передчасною любов'ю, яка відрізнялася тим шаленством, яке так часто розбиває життя зрілих людей". Шаленство, пристрасть, бажання володіння - критерії природні і в тринадцятирічному Гумберт вони переважають. Він не аналізує своїх відчуттів, тоді як Гумберт-Гумберт 25-річний оцінює "сестер Аннабелли", німфеток, з позиції культурних основ: "Врешті-решт Данте шалено закохався у свою Беатріче, коли минуло лише дев'ять років їй ... Коли ж Петрарка шалено закохався у свою Лаурін, вона була білявою німфеткою дванадцяти років ... ". Тобто Гумберт не так шаблоні і простий, як Франц. Якщо Франца автор підносить читачеві як сформований характер, якому не вистачило лише часу для того, щоб його культурні основи "застигли", як маріонетку без минулого (крім кількох страшних спогадів з "паноптикуму пам'яті") і майбутнього поза дії роману, то Гумберт постійно звертається до спогадів дитинства, юності - іноді з позицій минулого, частіше - сьогодення. Ясно помітна різниця між "похмурим густобровий хлопчиком" тринадцяти років, любівшем Аннабелла, і "начитаним Гумбертом", для якого Доллі Гейз - "світло життя, вогонь чресел; гріх і душа", просто - Ло-лі-та: у тринадцятирічному хлопчика переважають інстинкти, він - втілення природного, тоді як дорослий Гумберт сприймає свій потяг до німфеток як явище виключно культурне, відшукуючи пояснення своєї пристрасті в історії та мистецтві. Таким чином, зображуючи Рівьерскій Гумберта носієм природних основ, Набоков визнає пріоритет і спочатку природи (тому в "Королі ..." культурне початок Франца - неустояне). Але повернемося до розповіді: у що описується в романі час Гумберт - уособлення культури, тоді як Лоліта - природа; знову перед нами тема, позначена у "Королі, дамі, валет": чоловік і жінка, культурна і природна - і хто кого? Простежимо, як розвивається ця тема в "Лоліті".

Після прямого зіткнення (відразу - гл.32) починається взаємопроникнення протилежної одне в одного. Природа в Гумберт починає проявлятися все яскравіше - іноді навіть перекриваючи всю його культуру: "Сирота, - думав він про Лоліті, - самотнє кинуте напризволяще дитя, з яким міцно збудований, погано пахне чоловік енергійно вчинив статевий акт три рази за одне це ранок ... ", - Гумберт-естет каже, що надійшов" нерозумно і підло ", але в той же час природа" клекотіла "у ньому, і" до терзанням совісті [культури] домішувалася болісна думка, що її кепський настрій, мабуть, завадить йому [Гумберту] знову оволодіти нею ", - перша перемога над традиціями. Перше ж "окультурення" Лоліти було дуже тимчасовим, і, загалом, поверхневим - її "кепський настрій" пройшло вже до середини ночі, і вона з Гумбертом "тихенько помирилася". Тобто перше зіткнення закінчилося зверненням Гумберта Гумберта-до природи в особі Лоліти.

Але Гумберт все ще - уособлення культури, а Лоліта - природи: Гумберт мислить, Лоліта вбирає світ, не аналізуючи. Гумберт романтичний в силу традицій, Лоліта заперечує романтику на користь природності ("місцеві розваги: ​​Верхова Їзда. На головній вулиці можна часто бачити верхових, які повертаються з романтичної прогулянки при місячному світлі", - "і будять тебе о третій годині ранку", - глумливо помічала неромантичний Лоліта ").

Між тим Гумберт, на відміну від Лоліти, намагається шукати собі виправдання, виправдовується в кожній репліці ніби перед Лолітою, а насправді перед собою: "розтлінним займався Чарлі Хольмс, я ж займаюся рослиною ... серед сицилійців статеві зносини між батьком і донькою приймаються як щось природне, й на дівчинку, бере участь у цих зносинах, не дивиться з осудженням суспільний лад, до якого вона належить ". Виправдовуючись перед культурою, традиціями, що склалися в суспільстві і досить сильними в його свідомості (адже ми пам'ятаємо, Гумберт - носій культури), Гумберт виправдовується і перед суспільними законами, які, можливо, з позиції естетизму і не ідеальні, таким чином відходячи від ідей, закладених у ньому (Гумберт - естет за визначенням), від свого єства - культури, традицій, естетизму. Можна говорити про те, що Лоліта зламала Гумберта, звернула його до себе, природа знову перемогла культуру.

Що характерно, тема "природа - культура" паралельно розвивається і в описах ландшафтів, придорожніх пейзажів: "Там і сям, у просторі рівнин, велетенські дерева підступали до нас, щоб збитись у улесливі купи при шосе і забезпечити уривками гуманітарної тіні пікнікові стовбури, які стояли на бурої грунті, яка вкрита сонячними відблисками, сплющеними картонними чашками, деревними крилатки і викинутими паличками від морозива ... я [Гумберт] губився в поетичному сні, споглядаючи сумлінну барвистість бензинових пристосувань, що виділялася на чудний зелені дубів, або який-небудь дальній пагорб, який виборсувався, покритий рубцями, але все ще неприручений, з нетрів агрокультури, що прагнули їм заволодіти "(1 гол., II частина). З цього уривка (подібного багатьом іншим) ясно видно зазначена вище паралель і обриси відповіді на питання про співзвучність природи і культури: в нетрях агрокультури (землеробство - тобто розумна діяльність людини), навіть не дивлячись на їх густоту, пагорб ("природа "в даному уривку) залишається все ж неприручений, непереможеним. Природне, вічне, перемагає штучне, наносне, розум переможений інстинктом. Але чи так це буде з героями?

У міру взаємопроникнення двох протилежних начал у Гумберт все яскравіше проявляється природне, тим не менш, не заглушаючи його культурну основу: Лоліточка для нього вже одночасно і бажана коханка, і "навряд опушиться дівчинка". Чому ж сама Ло не стає носієм культури в тій же мірі і з тією ж швидкістю, як Гумберт - природи? Тут все просто: первинної сутністю людей є природне, інстинктивне, культура - вторинний, придбаний шар. У деталях - культура як набуті знання та навички займає в сучасному світі становище рівне, а то й чільне по відношенню до природи. Саме тому я стверджую, що єство Гумберта в описуваний період-культура, незважаючи на те, що архаїчним початком людей є природна. Але при цьому Гумберт-Гумберт все-таки істота біологічна, тому, вбираючи в себе природний початок Лоліти, він ніби повертається до свого історичного початку. А Лоліта є спочатку втіленням природи і, спробуй вона так само легко взяти на себе культурне, тобто наносне, придбане, як Гумберт - природне, історичне - їй довелося б відмовитися від себе повністю, тому що культура була б для неї абсолютно новим змістом, а підстав для відмови від себе біля Ло поки немає. (Повернуся до "Короля ...": Марта швидко повертається до своєї природи - потрібна фактично лише одна зустріч з Францем, але для звернення до протилежного - культурі, їй потрібно трохи більше часу, ніж Францу - для повороту до природи. Трохи - тому що у неї є підстави для відмови від себе - бажання утримати сильного молодого самця (визначення Франца з позиції інстинктів).

Подальший розвиток дії - Бердслей. Гімназія, де навчається Лоліта, ставить п'єсу зі знайомим, запам'ятався і Гумберту, і Лоліті назвою: "Зачаровані мисливці" - улюблене Набоковим ланка між минулим і майбутнім, таємний і фатальний зміст якого стає зрозумілий тільки тоді, коли воно саме приєднується до минулого. П'єса, автор якої ще невідомий Гумберту, але вже повністю схвалений Лолітою - Клер Куільті. Природна сутність німфетки розкривається максимально яскраво - на які тільки хитрощі вона не йде, щоб приховати від "татуся Гумберта" свої наміри, підлеглі інстинктам - кинути його заради драматурга. Навіть, мабуть, не "драматурга" - це поняття має на увазі під собою культурне початок, - а заради більш сильного самця (пам'ятаєте, Клер Куільті - грубий, до огидного природний - "кудлата груди", "чорні волоски на руках" - у ньому мало "досягнень людства", скоріше він - самець, сильний своєю зовнішньою "природностью", яка і приваблює Ло). Гумберт, завдяки дедалі сильнішим інстинктам, відчуває, що від'їзд з Бердслея - ще один з "гострих пунктів, за які його доля мала схильність зачіпатися"; але ті ж інстинкти заглушають в ньому розум, який зумів би допомогти розмістити ці пункти в логічного ланцюга та проаналізувати їх з точки зору подій - Гумберт все більше звертається до природного початку, а йому не властивий розумний аналіз ("мою пильність приспало дивну поведінку Лоліти" і "я невірно витлумачив вказівки року" 18гл. II ч.). І - новий етап дії: Ельфінстон, лікарня. Німфетка зникла. І зараз, в тому, як він шукає "втікачку", ми бачимо вже виразно: Гумберт максимально відійшов від свого єства - культури. Його німфетка для нього - весь світ. "Уяви, читачу, мене, - говорить він, - такого сором'язливого, так не любить звертати на себе увагу, наділеного таким вродженим почуттям благопристойності ... вигадує привід, щоб з удаваною недбалістю перегорнути готельну книгу, в якій записані прізвища, адреси та автомобільні номери проїжджих ", - хіба не нагадує Гумберт в цій ситуації Лоліту, хітрящую і вивертатися в ім'я інстинкту? Гумберт став таким же втіленням природного, як і Лоліта. І в його пам'яті вона вже не тоненька німфетка, дитина з нальотом жіночності. Його спогади діляться на епохи: коли вона була дитиною, і "він писав для неї чепушіние віршики", а після цього "коли" в його снах вона - то Валерія, то Шарлотта [жінки, на яких Гумберт був одружений], що запрошує розділити з ній "твердий диванчик, або просто вузьку дошку, або щось на кшталт гінекологічного ложа, на якому вона розкинула, прочинивши плоть як клапан гумової камери футбольного м'яча", - тобто цілком дозріла самка. Гумберта-естета, люблячого "крихкість голих рук і ніг ... всі чотири ці прозорих, чарівних кінцівки", "свічення невинності" на обличчі незграбною німфетки, - цього Гумберта більше немає, він зміщений Гумбертом-самцем, затоптала своє природне культурне початок в ім'я її природного (так березні звернулася культури як до єству Франца), і вже сам себе він називає "патетичним уособленням природи" (гл. 26 II ч.), а його нова коханка вдвічі старше Лоліти і "славна, наївна, ніжна, зовсім безмозка" , - така, яка потрібна чоловікові-самця. Але Рита - всього лише коханка, а жінкою Гумберта, ідеальної самкою для нього була Лоліта - і він одразу ж, як тільки він отримує надію на її повернення (її лист "дорогому Папі"), кидає "славну Риточка". Він, "бачте, любить Лоліту", і йому вже неважливо, що вона "неймовірно череваті", що в ній немає вже нічого від чарівної нiмфетки - адже він давно любить її з "одвічного погляду" - погляду природи. І тут, здавалося б, кинути їй чоловіка з "вуграми на пітному носі" і "величезним волохатим кадиком" і піти з поза сумнівом, більш вигідним самцем, як вона зробила одного разу, але - з Лолітою теж відбулися метаморфози: з Діком Скіллером у неї "повне подружнє щастя ", Гумберт був," загалом, хорошим батьком ", і вона намагається бути ідеальною дружиною - говорить" ми "і живе планами чоловіка; Лоліта хоче бути" нормальною "з точки зору суспільства, традицій, навіть на шкоду собі - вона відмовилася від інстинктивного сприйняття світу, зламавши в собі природне, природне початок і ставши частиною культури. Отже, прийнявши на себе чуже їй початок, Долорес Скіллер зраджує своєму єству, і Набоков видаляє її з розповіді подібно до Марти.

Гумберт також відмовився від себе, відвернувшись від культурного початку. І в його образі ми бачимо розв'язку, логічне завершення, дозвіл дилеми, яка для Франца в "Королі, дамі, валет" залишилася невирішеною: якщо Франц не був видалений автором з роману, одержавши тільки його [автора] презирство, то Гумберт-Гумберт вмирає за всіма законами набоковской всесвіту: герой повинен жити у відповідності зі своїм природним початком, даним йому автором, а відмовившись від нього, герой існувати не зможе, тому що будь-який замість природного вибраний світ опиниться несумісний з ним самим, що неминуче спричинить за собою смерть.

Як висновок пропоную уявити, що світ, в якому живемо ми, існує за законами прози Набокова, розглянутим і, хотілося б думати, обгрунтованим мною у моїй роботі. Такими чи тоді потрібними й виправданими виявляться багато ідей століття, як: емансипація всіх жінок, демократизація всіх товариств, рівність всіх людей планети? Можливо, простий вихід - надання людині права самому знайти своє природне "я" і жити у відповідності з самим собою - наблизить світ до гармонії швидше, ніж усі зовнішні тиску, змушують особистість зраджувати собі. Не варто забувати, що в світі Набокова така зрада "смерті подібна".

Список літератури: Король, дама, валет. / В. Набоков. Роман з кокаїном. / М. Агєєв. "Карелія", Петрозаводськ, 1992 В. Набоков. Лоліта. Видавничо-поліграфічна фірма "АНС-принт" Асоціації "Новий стиль", М., 1991 В. Набоков. Вибране. - М.: Видавництво АСТ; Олімп, 1996 А. Бітов. "Ясність безсмертя - 2". "Зірка" № 11, 1996