Вадим Руднєв
Життя німецького композитора Адріана Леверкюна, розказана його другом "- роман Томаса Манна (1947).
Д. Ф. розташовується в історії культури ХХ ст. якраз посередині, на самому кордоні між модернізмом і постмодернізмом. Цю межу визначила друга світова війна. Як це не парадоксально, модернізм довоєнний і міжвоєнний воістину трагічний, постмодернізм остраненно іронічний. Д. Ф. можна вважати останнім великим твором європейського модернізму, написаним, втім, в Америці, і першим твором постмодернізму. Цей роман поєднує в собі надзвичайний трагізм у змісті та холодну відстороненість у формі: трагічне життя німецького генія, вигаданого, звичайно (одним з головних прототипів Леверкюна був Фрідріх Ніцше), розказана за матеріалами документів з його архіву та з особистих спогадів його друга, професора класичної філології Серенуса Цейтблома, людини, хоча і досвідченого в музиці і цілком інтелігентного, але навряд чи здатного в повній мірі оцінити трагедію свого великого друга так, як він її сам відчував. На цій прагматичної дистанції (див. прагматика) між стилем наївного інтелігента-буржуа (характерного для німецької літератури образу простака-Сімпліціссімуса) і трагічними і не цілком укладаються в рамки повсякденного здорового глузду подіями життя генія побудований сюжет Д. Ф.
Нагадаємо його коротенько.
Майбутній композитор і його майбутній біограф народилися і виховувалися в маленькому вигаданому німецькому містечку Кайзерсашерн. Першим музичним наставником Адріана став провінційний музичний критик і композитор, симпатичний кульгавий заїка Вендель Кречмар. Одна з його лекцій з історії музики, прочитаний в напівпорожньому залі для вузького кола любителів і присвячена останньої сонаті Бетховена ор. 111 до мінор, No 32, наводиться в романі повністю (про важливість ролі Бетховена див. нижче). Взагалі, читач скоро звикає до того, що в романі наведено безліч довгих і цілком професійно-нудних міркувань про музику, зокрема про вигадану Томасом Манном музиці самого Леверкюна (пор. філософії вимислу).
Юнаків Адріан, який здивував всіх родичів, надходить на богословський факультет університету в Гаал, але через рік кидає його і повністю віддає себе писати музику.
Леверкюн переїжджає до Лейпцига, друзі на час розлучаються. З Лейпцига оповідач отримує від Леверкюна лист, де він розповідає йому випадок, який зіграв фатальну роль у всій його подальшого життя. Якийсь напівволоцюги прикинувшись гідом, несподівано призводить Адріана в публічний будинок, де він закохується в повію, але спочатку від соромливості тікає. Потім з подальшого викладу ми дізнаємося, що Адріан знайшов дівчину і вона заразила його сифілісом. Він намагався лікуватися, але обидві спроби закінчувалися дивним чином. Першого доктора він знайшов померлим, прийшовши до нього в черговий раз на прийом, а другого - при тих же обставин - на очах у Леверкюна невідомо за що заарештувала поліція. Ясно, що долю чомусь не жадав було, щоб майбутній геніальний композитор вилікувався від поганої хвороби.
Леверкюн винаходить нову систему музичної мови, причому цього разу Томас Манн видає за вигадане цілком реальне - додекафонію, "композицію на основі дванадцяти співвіднесених між собою тонів", розроблену Арнольдом Шенбергом, сучасником Манна, великим композитором і теоретиком (до речі, Шенберг був чимало обурений , прочитавши роман Томаса Манна, що той привласнив його інтелектуальну власність, так що Манну навіть довелося у другому виданні зробити наприкінці роману відповідну приписку про те, що дванадцятитонову система належить не йому, а Шенберга).
Одного разу Адріан їде на відпочинок до Італії, і тут з ним трапляється другий фатальне подія, про яку Цейтблом, а слідом за ним і читач дізнається зі щоденникового запису (зробленої Адріаном відразу після пригоди і знайденої після його смерті в його паперах). Цей опис присвячено тому, що одного разу серед білого дня до Леверкюна прийшов рис і після довгої дискусії уклав з ним договір, сенс якого полягав у тому, що хворому на сифіліс композиторові (а заразили його заступниками риса, і вони ж прибрали докторів) дається 24 роки ( за кількістю тональностей в темперований стрій, як би по року на тональність - натяк на "Добре темперований клавір" І. - С. Баха: 24 прелюдії і фуги, написані на 24 тональності) на те, щоб він писав геніальну музику. При цьому сили пекла забороняють йому почуття любові, він повинен бути холодний до кінця днів, а після закінчення терміну рис забере його в пекло.
З наведеної запису незрозуміло, чи є вона маячнею не на жарт разболевшегося і нервового композитора (саме так пристрасно хочеться думати і самому Адріану) або це сталося в реальності (в якійсь з реальностей - порівн. Семантика можливих світів).
Отже, диявол видаляється, а новоспечений доктор Фауст дійсно починає писати одне за іншим геніальні твори. Він усамітнюється в самотньому будинку в передмісті Мюнхена, де за ним доглядає сім'я господині і зрідка відвідують друзі. Він замикається в собі (за характером Леверкюн, звичайно, шизоїд-аутист, як і його творець - див характерологія, аутістіческое мислення) і намагається нікого не любити. Втім, з ним все-таки відбуваються дві пов'язані між собою історії, які закінчуються трагічно. Інтимний зв'язок має місце, по всій видимості, між ним і його молодим іншому скрипалем Рудольфом Швердфегером, на що лише натякає старомодний Цейтблом. Потім Леверкюн зустрічає прекрасну жінку, Марі Годо, на якій хоче одружуватися. Однак від сорому він не йде пояснюватися сам, а посилає свого друга-скрипаля. У результаті той сам закохується в Марі і одружується з нею, після чого його вбиває колишня кохана. Інтрига цієї історії повторює сюжет комедії Шекспіра "Марні зусилля любові", на основі якої за кілька років до того, що сталося Леверкюн написав однойменну оперу, так що мимоволі спадає на думку, що він несвідомо (див. несвідоме) підлаштовує, провокує свою невдачу. Сам-то він, зрозуміло, впевнений, що все це витівки риса, який прибрав з його життєвого шляху (як свого часу лікарів) двох улюблених людей, оскільки Леверкюн намагався порушити договір, в якому було сказано: "Не люби!"
Перед фіналом в будинку Адріана з'являється чудовий хлопчик, син його померлої сестри. Композитор дуже прив'язується до нього, але дитина хворіє і вмирає. Тоді, зовсім впевнившись у силі договору, композитор поступово починає сходити з розуму.
В кінці роману Леверкюн складає ораторію "Плач доктора Фаустуса". Він збирає у себе знайомих і розповідає їм про угоду між ним і дияволом. Гості з обуренням йдуть: хтось прийняв це за поганий жарт, хтось вирішив, що перед ними божевільний, а Леверкюн, сівши за рояль і встигнувши зіграти лише перший акорд свого опусу, втрачає свідомість, а разом з ним - до кінця життя - розум.
Д. Ф. - найяскравіше твір європейського неоміфологізма, де в ролі міфу виступають легенди про доктора Йоганна Фауста, мага і чарівника, нібито жив у ХVI ст. в Німеччині і продав душу дияволу, за що знайшов магічні здібності, наприклад до некромантіі - він міг воскрешати мертвих і навіть одружився на самій Олені Троянської. Кінчаються легенди тим, що диявол душить Фауста і відносить до себе в пекло.
Бунтарська фігура доктора Фауста протягом кількох століть після Реформації ставала все більш символічною, поки її остаточно не возвеличив Гете, який першим у своєму варіанті цієї легенди вирвав Фауста з пазурів диявола, і знаменитий культуролог ХХ ст. Освальд Шпенглер не назвав всю послереформаціонную культуру фаустианской.
Фауст постренессанса був фігурою, альтернативної середньовічному ідеалу - Ісусу Христу, так як Фауст уособлював секуляризацію суспільного і індивідуального життя, він став символом Нового часу.
Сам же доктор Фауст, як зображують його народні книги, давав повну підставу для спів-, протиставлення своєї персони і Спасителя. Так, про нього говориться: "У чудеса він був готовий змагатися з самим Христом і самовпевнено говорив, ніби береться в будь-який час і скільки завгодно разів зробити те, що здійснював Спаситель".
На перший погляд викликає подив, що Томас Манн як ніби повертає назад традицію звеличення постаті Фауста, повертаючись до середньовічного образу (Гете в романі не згадано жодного разу). Тут все пояснює час - час, у який писався роман, і час, в якому відбувається його дію. Це останнє розділене на час писання Цейтблома біографії Леверкюна і час самого життя Леверкюна. Цейтблом описує життя великого німецького композитора (який на той час вже помер), перебуваючи в Мюнхені з 1943 по 1945 рік, під вибухи бомб англійців і американців; розповідь про композитора, що уклав в маренні угоду з чортом, пишеться на сцені кінця другої світової війни і краху гітлеризму. Томас Манн, звертаючись до традиції середньовічного - засуджує - відносини до Фауста, хоче сказати, що він заперечує волюнтаризм таких розумів, як Ніцше і Вагнер, думками і творчістю яких зловжили Гітлер і його присні.
Все ж таки Д. Ф. - роман не про політику, а про творчість. Чому нікому не зробив зла Адріан Леверкюн повинен, як це випливає з логіки оповіді, відповідати за безчинства нацизму? Сенс цієї розплати у тому, що художник не має замикатися в собі, відриватися від культури свого народу. Це друга, і похідне. Перше і головне полягає в тому, що, охопила гординя свого генія, художник (а гординя - єдиний безсумнівний смертний гріх Адріана Леверкюна) занадто велике значення надає своїй творчості, він розглядає творчість як Творіння, узурпуючи функцію Бога і тим самим займаючи місце Люцифера. У романі постійно йде гра смислами слова Werk, яке означає твір, опус, творчість, роботу і Творіння.
У цьому сенс довгою інтертекстовой відсилання до "Братам Карамазовим" Достоєвського (див. інтертекст) - бесіда Леверкюна з чортом і розмова Івана Карамазова з чортом. Іван Карамазов - автор самого запам'ятався в культурі волюнтаристського і ніцшеанського гасла: "Якщо Бога немає, то все дозволено". Саме в узурпації Творіння звинувачує великий письменник свого геніального героя і, почасти, мабуть, і самого себе.
З точки зору явного протиставлення гордині / смирення проглядається приховане (втім, не дуже глибоко) протиставлення Леверкюна Бетховену, що створив у своїй останній, Дев'ятої симфонії хор на слова з оди Шіллера "До радості". Леверкюн ж говорить, коли його улюблений племінник помирає (це теж своєрідна інтертекстовая ремінісценція - у Бетховена був племінник Карл, якого він дуже любив), що треба забрати у людей Дев'яту симфонію:
"Я вже збирався йти, але він мене зупинив, крикнувши мені:" Цейтблом! "- Що теж звучало дуже жорстоко. Обернувшись, я почув:
- Я зрозумів, цього бути не повинно.
- Чого, Адріан, не повинно бути?
- Благого і благородного, - відповів він, - того, що зветься людським, хоча воно благо і благородно. Того, за що боролися люди, в ім'я чого штурмували Бастилії і про що, радіючи, сповіщали кращі уми, цього бути не повинно. Воно буде відібрано. Я його заберу.
- Я не зовсім тебе розумію, дорогою. Що ти хочеш відняти?
- Дев'яту симфонію, - відповідав він. І до цього, скільки я не чекав, вже нічого не додав "
Список літератури
Легенда про доктора Фауста. - М., 1965.
Жирмунський В.І. Історія німецької літератури ХVІ - ХVІІІ ст. - Л., 1972.
Мікушевіч В. Проблема цитати ("Доктор Фаустус" Томаса Манна по-німецьки і по-російськи) / / Майстерність перекладу. - 1966. - М., 1968.
Руднєв В. Поетика модальності / / Джерело. - М., 1988. - No 7.
Руднєв В. Геній в культурі / / Кречмер Е. Геніальні люди .- М., 1997.