А. Є. Кунільскій, Петрозаводськ
Слово, винесене в заголовок роману, багаторазово вживається стосовно до головного героя - і їм самим, і оточуючими. При цьому актуалізується два його значення, пов'язані між собою, - професійне (медичне) і побутової (зневажливе).
У словнику П. Я. Черних зазначено, що у вітчизняних лексиконів слова «ідіот», «ідіотизм» відзначені з 1803 року і запозичені «не прямо з грецької, а, мабуть, через« французький ». Відомі дореволюційні словники дають таке тлумачення: «нерозумного, немудрий від народження, тупий, убогий, юродивий» (Даль), «ідіот (ка) - алегоричне, лайливе - дурень, тупоумний» (Міхельсон). Даля і цитує укладачка коментаря до роману «Ідіот» у Повному зібранні творів Достоєвського Н. М. Соломіна (IX, 394); вона також повідомляє мінімальний переклад слова з грецької (окремий, приватна людина) і додає, що в середні століття воно означало « людини не дуже освіченого або взагалі далекого від «книжкової премудрості», але наділеного ідеальними рисами і глибокою духовністю ». Далі слід посилання на роботу Р. І. Хлодковского, в якій порушується останнє з перелічених значень.
Дійсно, в грецькій мові принизливі значення слові «ідіот» не були первинними: так називався приватна людина, взагалі проста людина, незнатний; простий солдат, рядовий в протилежність правителю, князю, полководцю. Невіглас, неук, недосвідчений, недосвідчена людина (на противагу) освіченій, присвяченому, так само, як і прозаїк (на противагу поета) - це вже наступний етап в осмисленні слова. Звернемо увагу на, так би мовити, «діалогічну» природу його значення, сприйняття якого припускало облік іншого члена опозиції - того, з чим воно співвідносилося, чому протиставлялося. Очевидно, в давньоримській культурі слово багато в чому втратило це багатство сенсу («римляни розуміли під" ідіотом "незнаючого, недосвідченої людини, невігласа і бездарність в науках і мистецтвах»).
«Пожвавлення» слова відбувається з початком християнської епох .. і, коли воно набуває ще один, згодом майже геть забутий, зміст - «мирянин». У такому значенні його вживає ап. Павло в Першому посланні до коринтян. Говорячи про богослужбових зборах апостолькой церкви, він закликає проповідують виражатися зрозуміло для всіх присутніх ... (1 Кор. 14: 16). У слов'янському та російською текстах це слово перекладається по-різному, але, здається, в обох випадках його сенс передається не в повній мірі. Слав.: «Понеже аще благословіші духом, ісподняяй місце невігласи, како скаже, амінь, на твою подяки, понеже не звістку що кажеш» (курсив мій. - А.К.). Показово зміна, зроблена російською тексті - і у виданні Російського Біблійного товариства 1823 року, і в Синодальному перекладі 1863 року, якими користувався Достоєвський: «Бо, якщо ти будеш благословляти духом, то що стоїть на місці простої людини, промовить" амінь на подяку твою ? Бо він не розуміє, що ти говориш »(курсив мій - А.К.). «Простолюдин» вже не «невіглас». У даному випадку мається на увазі простий (рядовий) член церкви, але в апостольські часи ієрархія ще не була жорсткою, відчутно проявлявся дух рівності і проповідувати міг будь-хто. На це вказує митрополит Антоній (Вадковський): «Кожен член суспільства займав положення мирянина або 4 * 4TJ0H тільки до тих пір, поки слухав промову іншого, а потім міг зайняти місце вчителя, як тільки в його душі дозрівало слово повчання (1 Кор. 14 : 16). Завдяки цій свободі слова проповідницького, при служінні апостольському відбувався жвавий, щирий обмін промовами у формі простого домашнього розмови чи розмови ... (Дії 20: 7, 11). І богослужбові зборів первенствующих християн в цьому відношенні представляють рідкісні, чудові й безприкладні явища в християнської Церкви ». Цікаво відзначити, що смислове багатство слова «ідіот» і однокореневих лексем було причиною їх використання у богословській літературі для передачі найскладніших значень. Це відбувалося в період суперечок і пошуків найбільш точних формулювань. Св. Афанасій тотожність Бога Отця і Бога Сина висловлював грецьким словом - власність або притаманність: Христос - власний Син Бога, власний Отця (пор. в Символі віри: "Єдиносущій Отця, що через нього вся биша"). У св. Василя Великого 0H використовується для позначення самоіпостасності Осіб Св.Трійці: особливий. Св. Кирило Олександрійський цим словом виражає відносини між Сином і Св.Духа: Йому (Синові) власний Дух. Він же користується словом для того, щоб підкреслити відмінність двох природ Христа. З усіх наведених значень найбільш цікавим для нас є те, яке передає відносини синівської єдності Христа з Богом («власний Син», «власний Батькові»). Не чужим, «своїм» для Бога представлений і «ідіот» Мишкін.
П. Я. Черних вказує, що в слові «ідіот» «значення" розумово неповноцінний людина "," кретин "не первісне, а пізніше, що виникло на західноєвропейської грунті». «Ідіот» стає кретином, недоумкуватим в епоху Ренесансу - епоху повстання проти християнства, руйнування християнських цінностей. Саме цей момент, як показує Р. І. Хлодовскій, відображений у «Декамероні» Бокаччо (4-я новела Третього дня), де об'єктом осміяння виявляється «ідіотизм» персонажа, що складається в ордені св. Франциска Ассизького (правда, в російській перекладі О. М. Веселовського слова «ідіот», «ідіотизм» не збережено). Таким чином, кажучи про князя Мишкіна, про роман у цілому, не можна не враховувати особливого сенсу, таємниці слова «ідіот». За лежачим на поверхні, презирливим, що прийшли із Заходу значенням просвічує інше, східне - «мирянин», тобто «рядовий, не наділений духовним саном, член християнської церкви». У свою чергу, в російській мові слово «мирянин» також неоднозначно, крім першого значення, воно має інші: це і сільський, сільський житель, член громади, світу, і один з людей, народу взагалі. Зрозуміло, що всі наведені значення виявляються дуже важливими у випадку з Мишкіним. Вони відповідають його статусу: 1) християнин, що не належить до кліру, 2) людина, яка отримала виховання не в місті, а в селі (і в Росії, і в Швейцарії); 3) людина-представник свого народу і навіть всього людства (Іполит говорить про князя: «Я з Людиною розпрощаюся» - VIII, 348). Сприймається в такому - багато в чому архаїчний і езотеричному вже для Росії XIX століття - сенсі, заголовок твору відповідає задуму Достоєвського створити роман про християнина (пор.: «Роман. Християнин» - IX, 115; «християнином» і називає себе Мишкін - VIII, 317). І в античному суспільстві, і в епоху Відродження, і в сучасному йому світі християнин сприймався як ненормальний, ідіот в принизливому сенсі цього слова (для іудеїв спокуса, а для еллінів безумство).
Невиправданим виявляється беззастережне застосування до Мишкіну чорнового, установочного визначення «Князь Христос», коли Достоєвський залишив нам інше, більш точне і закріплене в основному тексті: ідіот - мирянин, як би що прибув з часів апостольської церкви, живого християнства. Як християнин Мишкін прагне наслідувати Христа (і в смиренні теж). Тому нетактовним виглядає заява, що Христос з Мишкіна не вийшов ». Чи міг Мишкін (і Достоєвський) на це сподіватися? Св. Франциск Ассізький іменував себе колись «осів Господній», маючи на увазі, що є Сіяч - Христос - і є тварина, що допомагає Сіяч розкидати насіння, - осел. Нагадаю, що мотив осла - і саме стосовно до Мишкіну - виникає в романі (VIII, 48-49). Дивно, що всі ці моменти, пов'язані з християнським применшенням, самознищення, зниженням, зворотної по відношенню до античної культури топікою, часто не враховуються в сучасних дослідженнях, в тому числі у статті Т. Горічевой, де чи не на кожній сторінці вживається слово « кенозис ».
Акцентована в моїй роботі значення слова «ідіот» (мирянин) не скасовує значущості його звичною і очевидною в новий час семантики (психічнохворий). Але і цей сенс також виявляється залученим в загальну - християнську - систему значень роману. По-перше, ідіотизм, в яку впадає Мишкін, це кенотіческій, знижений варіант загибелі (смерть героя виглядала б шляхетніше, красивішим). У той же час фінал Мишкіна майже буквально відповідає заповіді Христа: «... щоб любили один одного, як Я полюбив вас. Немає більше від тієї любові, як хто душу свою покладе за друзів своїх »(Іон. 15: 12-13). У даному випадку мова йде саме про душу (пор.: "Бо хто хоче спасти свою душу, той погубить її, а хто втратить душу свою ради Мене, той її збереже» - Лк. 9: 24); Мишкін і втрачає душу, а не тіло. Це ще раз підтверджує те, що слово «ідіот», з усім безліччю значень і історією його сприйняття, разюче відповідає християнської природі образу Мишкіна і поетики Достоєвського.
Виникає природне запитання: чи знав автор роману «Ідіот» всі представлені тут значення даного нас слова? Я думаю - знав. У нас немає підстав недооцінювати богословських та історико-релігійних знань Достоєвського. Так, сам письменник погоджувався: «Ну хто з нас, наприклад, сильний у догматах. Навіть і фахівці-то наші в цьому випадку не завжди іноді компетентні. І тому дамо фахівцям »(XXIV, 123). Однак розуміти ці слова буквально - це значить чинити подібно ниспровергателем Пушкіна, які свого часу нігілістично прямолінійно трактували його визнання «ми всі вчилися потроху чого-небудь і як-небудь ...».
Звичайно, в романі Достоєвського ми знаходимо не догматичне виклад християнського віровчення, а, якщо завгодно, керігматіческое опис основних його цінностей, виконане людиною, який осягав їх не за кабінетним столом, а у фортеці, на ешафоті, на каторзі - всією своєю многотрудного, страстотерпной життям. Однак підемо генія в його смирення і «дамо фахівцям» судити про те, наскільки чистим і корисним для християнства виявилося цей опис. Тільки не будемо забувати, що не фахівці (книжники) першими прийняли - і прийняли серцем - ті ідеї, що надихнули Достоєвського на створення роману.