Зміст
1 Правоздатність і дієздатність фізичних осіб
2 Тести
3 Казус
Список використаних джерел
1. Правоздатність і дієздатність фізичних осіб
Система римського права будувалася за принципом поділу права на особи, речі і юридичні дії. До осіб римляни відносили всіх тих, хто був здатний мати права або, іншими словами, хто міг бути суб'єктом, носієм прав.
Не всі члени римського суспільства могли бути носіями прав. Раби, наприклад, не мали такою якістю, вони були говорить знаряддям, річчю.
У силу соціальної неоднорідності рабовласницького суспільства і, як наслідок цього, неоднаковою здатності членів суспільства бути носіями прав римляни ввели інститут правоздатності.
Правоздатність - здатність фізичної особи бути суб'єктом, носієм прав. Правоздатність виникала в момент народження. В особливих випадках зачата, але ще не народжена дитина визнавався суб'єктом права, наприклад права на майно. Він міг бути спадкоємцем батьківського майна [1].
Повна правоздатність складалася з трьох елементів:
а) стан свободи (status libertatis);
б) стан громадянства (status civitatis);
в) сімейне стану (status familiae).
У силу стану свободи розрізнялися вільні і раби; в силу стану громадянства - римські громадяни і інші вільні (латини, перегріни, вільновідпущеники); чинності сімейного стану - самостійні батьки сімейств і підвладні будь-якій особі. Повна правоздатність передбачала вільний стан, римське громадянство і самостійне положення в сім'ї.
Правоздатність вільних не залишалася незмінною. У міру розвитку Риму відмінності в правоздатності між окремими групами населення згладжувалися. Відповідно до конституції Каракалли 212 г . було закріплено формальна рівність вільних людей в області приватного права.
Правоздатність римських громадян в області приватного права складалася з права вступати в законний шлюб і з права здійснювати угоди, торгувати.
Дієздатність - здатність набувати права і нести обов'язки. Дієздатність зізнавалася в Римі не за всіма громадянами.
Недієздатними визнавалися особи у віці до 7 років. Частково дієздатними визнавалися хлопчики з 7 до 14 років і дівчатка з 7 до 12 років. Частково дієздатні могли здійснювати дії, які були пов'язані з придбанням чого-небудь, але не вабили втрат і не встановлювали обов'язків. У двох останніх випадках для здійснення операції був потрібний дозвіл опікуна (найближчого родича за вказівкою батька, зробленому в заповіті). Такий дозвіл опікун повинен був дати в момент здійснення операції [2].
Хоча закон говорив про дієздатність осіб з 14 (для дівчаток з 12) до 25 років, їм надавалося право звернутися до претора, щоб останній дав можливість відмовитися від укладеної угоди (так звана реституція). З II ст. н. е.. ці особи мали право вимагати призначення для себе піклувальника. У цьому випадку для дійсності скоєних ними угод, з якими було пов'язане зменшення майна, була потрібна згода піклувальника, яку останній міг дати в будь-який час. Без згоди піклувальника особи у віці від 14 (12) до 25 років могли вступати в шлюб і складати заповіту. Відсутність дієздатності і її обмеження було пов'язано не тільки з віком. Зізнавалися недієздатними душевнохворі і недоумкуваті. Для них призначався попечитель, так само як і для повнолітніх, які не досягли 25-річного віку. Зізнавалися обмежено дієздатними «марнотрати» і «безчесні» особи. «Гультяями» зізнавалися слабовільні особи, тобто ті, хто був не здатний дотримуватися необхідну міру у витрачанні майна, що створювало загрозу руйнування. У силу цього угоди, пов'язані із зменшенням майна цих осіб та встановленням зобов'язання, а також складанням заповіту відбувалися за участю піклувальника.
«Безчестя» наставало:
а) при засудженні за кримінальні злочини;
б) при засудженні за особливо порочні приватні правопорушення;
в) у разі засудження за деякими позовами (за позовами з таких відносин, де повинна бути виняткова чесність, наприклад, з договору зберігання, товариства);
г) при порушенні деяких норм, що стосуються шлюбу (наприклад, вдова не вправі була вступати в новий шлюб раніше, ніж через рік після смерті чоловіка).
«Ганебні» особи істотно обмежувалися за римським класичному праву. Вони не могли вступати в законний римський шлюб зі вільно народженими, були обмежені в області успадкування та процесуальної сфері. Так, їм заборонялося представляти в суді інтереси інших осіб, а також покладати на кого-небудь обов'язки за поданням у процесі своїх інтересів.
У римському праві обмежено правоздатними і дієздатними були жінки. У республіканський період жінки перебували під опікою домовласника, чоловіка, найближчого родича. Вже до кінця класичного періоду жінки, що не перебувають під владою чоловіка або батька, отримали право самостійно розпоряджатися своїм майном. Вони, однак, не мали права брати на себе відповідальність по чужих боргах [3].
2. Тести
1. Основна форма правотворення претора:
а) рескрипт;
б) едикт;
в) декрет.
2. Введення у володіння - це:
1) пеpедаче речі особі пpетоpом на підставі ноpм цивільного пpава;
2) наданої пpетоpом речі або майна особі у володіння по пpетоpскому пpаво в пpотівовес фоpмально тpебованіям квірітс-кого пpава;
3) pешение судді про вилучення речі або майна у фактичного власника і пеpедаче його власнику на підставі ноpм цивільного права.
3. Вільновідпущеники за загальним правилом набували статус:
1) латинів;
2) статус особи, дарував йому свободу;
3) статус особи, дарував йому свободу, з певними обмеженнями;
4) статус особи, дарував йому свободу, з обмеженнями jus connubii.
4. Договір купівлі-продажу (emptio-vtnditio) вважався укладеним:
з моменту досягнення угоди про предмет;
з моменту досягнення угоди про предмет і про ціну;
з моменту передачі речі.
2.5 Застава - це:
1) лише речове право (право на чужу річ);
2) речове право і спосіб забезпечення виконання зобов'язання;
3) лише спосіб забезпечення виконання зобов'язання.
3. Казус
Тит отримав від Памфілія в борг кінь і три мішки пшениці для проведення посівних робіт. По дорозі додому він був атакований розбійниками, налякана кінь кинулось в бік і разом з візком, де знаходилося зерно, впала у прірву. Зерно було винесене потоком води на дні прірви, а кінь загинула.
Чи повинен Тит відшкодувати заподіяну Памфілію збиток?
Рішення:
Тит повинен відшкодувати заподіяну Памфілію збиток, тому що аналізуючи умови даної задачі, між ними був укладений договір позики. За римським правом, позикою (mutuum) визнавався договір відповідно до якого одна сторона (позикодавець) передавала у власність другій стороні (позичальникові) грошову суму або таку ж кількість речей того ж роду. Ризик випадкової загибелі отриманої в позику речі лежав на позичальнику, так як предмет позики переходив у власність позичальника. Тому навіть якщо річ загинула, то позичальник не звільнявся від виконання лежачому на ньому обов'язку по поверненню речі.
Таким чином, Тит зобов'язаний відшкодувати шкоду Памфілію.
Список використаних джерел
1 Дождев Д.В. Римське приватне право. - М.: НОРМА, 2004
2 Римське право / Под ред. І.Б. Новицького, І.С. Перетерского. - М.: Юрист, 2008
3 Хутиз М.Х. Римське приватне право. - М.: Билина, 2008
1 Правоздатність і дієздатність фізичних осіб
2 Тести
3 Казус
Список використаних джерел
1. Правоздатність і дієздатність фізичних осіб
Система римського права будувалася за принципом поділу права на особи, речі і юридичні дії. До осіб римляни відносили всіх тих, хто був здатний мати права або, іншими словами, хто міг бути суб'єктом, носієм прав.
Не всі члени римського суспільства могли бути носіями прав. Раби, наприклад, не мали такою якістю, вони були говорить знаряддям, річчю.
У силу соціальної неоднорідності рабовласницького суспільства і, як наслідок цього, неоднаковою здатності членів суспільства бути носіями прав римляни ввели інститут правоздатності.
Правоздатність - здатність фізичної особи бути суб'єктом, носієм прав. Правоздатність виникала в момент народження. В особливих випадках зачата, але ще не народжена дитина визнавався суб'єктом права, наприклад права на майно. Він міг бути спадкоємцем батьківського майна [1].
Повна правоздатність складалася з трьох елементів:
а) стан свободи (status libertatis);
б) стан громадянства (status civitatis);
в) сімейне стану (status familiae).
У силу стану свободи розрізнялися вільні і раби; в силу стану громадянства - римські громадяни і інші вільні (латини, перегріни, вільновідпущеники); чинності сімейного стану - самостійні батьки сімейств і підвладні будь-якій особі. Повна правоздатність передбачала вільний стан, римське громадянство і самостійне положення в сім'ї.
Правоздатність вільних не залишалася незмінною. У міру розвитку Риму відмінності в правоздатності між окремими групами населення згладжувалися. Відповідно до конституції Каракалли
Правоздатність римських громадян в області приватного права складалася з права вступати в законний шлюб і з права здійснювати угоди, торгувати.
Дієздатність - здатність набувати права і нести обов'язки. Дієздатність зізнавалася в Римі не за всіма громадянами.
Недієздатними визнавалися особи у віці до 7 років. Частково дієздатними визнавалися хлопчики з 7 до 14 років і дівчатка з 7 до 12 років. Частково дієздатні могли здійснювати дії, які були пов'язані з придбанням чого-небудь, але не вабили втрат і не встановлювали обов'язків. У двох останніх випадках для здійснення операції був потрібний дозвіл опікуна (найближчого родича за вказівкою батька, зробленому в заповіті). Такий дозвіл опікун повинен був дати в момент здійснення операції [2].
Хоча закон говорив про дієздатність осіб з 14 (для дівчаток з 12) до 25 років, їм надавалося право звернутися до претора, щоб останній дав можливість відмовитися від укладеної угоди (так звана реституція). З II ст. н. е.. ці особи мали право вимагати призначення для себе піклувальника. У цьому випадку для дійсності скоєних ними угод, з якими було пов'язане зменшення майна, була потрібна згода піклувальника, яку останній міг дати в будь-який час. Без згоди піклувальника особи у віці від 14 (12) до 25 років могли вступати в шлюб і складати заповіту. Відсутність дієздатності і її обмеження було пов'язано не тільки з віком. Зізнавалися недієздатними душевнохворі і недоумкуваті. Для них призначався попечитель, так само як і для повнолітніх, які не досягли 25-річного віку. Зізнавалися обмежено дієздатними «марнотрати» і «безчесні» особи. «Гультяями» зізнавалися слабовільні особи, тобто ті, хто був не здатний дотримуватися необхідну міру у витрачанні майна, що створювало загрозу руйнування. У силу цього угоди, пов'язані із зменшенням майна цих осіб та встановленням зобов'язання, а також складанням заповіту відбувалися за участю піклувальника.
«Безчестя» наставало:
а) при засудженні за кримінальні злочини;
б) при засудженні за особливо порочні приватні правопорушення;
в) у разі засудження за деякими позовами (за позовами з таких відносин, де повинна бути виняткова чесність, наприклад, з договору зберігання, товариства);
г) при порушенні деяких норм, що стосуються шлюбу (наприклад, вдова не вправі була вступати в новий шлюб раніше, ніж через рік після смерті чоловіка).
«Ганебні» особи істотно обмежувалися за римським класичному праву. Вони не могли вступати в законний римський шлюб зі вільно народженими, були обмежені в області успадкування та процесуальної сфері. Так, їм заборонялося представляти в суді інтереси інших осіб, а також покладати на кого-небудь обов'язки за поданням у процесі своїх інтересів.
У римському праві обмежено правоздатними і дієздатними були жінки. У республіканський період жінки перебували під опікою домовласника, чоловіка, найближчого родича. Вже до кінця класичного періоду жінки, що не перебувають під владою чоловіка або батька, отримали право самостійно розпоряджатися своїм майном. Вони, однак, не мали права брати на себе відповідальність по чужих боргах [3].
2. Тести
1. Основна форма правотворення претора:
а) рескрипт;
б) едикт;
в) декрет.
2. Введення у володіння - це:
1) пеpедаче речі особі пpетоpом на підставі ноpм цивільного пpава;
2) наданої пpетоpом речі або майна особі у володіння по пpетоpскому пpаво в пpотівовес фоpмально тpебованіям квірітс-кого пpава;
3) pешение судді про вилучення речі або майна у фактичного власника і пеpедаче його власнику на підставі ноpм цивільного права.
3. Вільновідпущеники за загальним правилом набували статус:
1) латинів;
2) статус особи, дарував йому свободу;
3) статус особи, дарував йому свободу, з певними обмеженнями;
4) статус особи, дарував йому свободу, з обмеженнями jus connubii.
4. Договір купівлі-продажу (emptio-vtnditio) вважався укладеним:
з моменту досягнення угоди про предмет;
з моменту досягнення угоди про предмет і про ціну;
з моменту передачі речі.
2.5 Застава - це:
1) лише речове право (право на чужу річ);
2) речове право і спосіб забезпечення виконання зобов'язання;
3) лише спосіб забезпечення виконання зобов'язання.
3. Казус
Тит отримав від Памфілія в борг кінь і три мішки пшениці для проведення посівних робіт. По дорозі додому він був атакований розбійниками, налякана кінь кинулось в бік і разом з візком, де знаходилося зерно, впала у прірву. Зерно було винесене потоком води на дні прірви, а кінь загинула.
Чи повинен Тит відшкодувати заподіяну Памфілію збиток?
Рішення:
Тит повинен відшкодувати заподіяну Памфілію збиток, тому що аналізуючи умови даної задачі, між ними був укладений договір позики. За римським правом, позикою (mutuum) визнавався договір відповідно до якого одна сторона (позикодавець) передавала у власність другій стороні (позичальникові) грошову суму або таку ж кількість речей того ж роду. Ризик випадкової загибелі отриманої в позику речі лежав на позичальнику, так як предмет позики переходив у власність позичальника. Тому навіть якщо річ загинула, то позичальник не звільнявся від виконання лежачому на ньому обов'язку по поверненню речі.
Таким чином, Тит зобов'язаний відшкодувати шкоду Памфілію.
Список використаних джерел
1 Дождев Д.В. Римське приватне право. - М.: НОРМА, 2004
2 Римське право / Под ред. І.Б. Новицького, І.С. Перетерского. - М.: Юрист, 2008
3 Хутиз М.Х. Римське приватне право. - М.: Билина, 2008
[1] Дождев Д.В. Римське приватне право. - М.: НОРМА, 2004
[2] Хутиз М.Х. Римське приватне право. - М.: Билина, 2008
[3] Римське право / Под ред. І.Б. Новицького, І.С. Перетерского. - М.: Юрист, 2008