Правова природа договору банківського рахунку
В даний час ведуться дискусії в літературі, виникають колізії в нормативних актах і проблеми в практичній діяльності з приводу різноманітних питань, що стосуються правовідносин, що випливають з договору банківського рахунку. Проблеми пов'язані з розумінням правової природи даного договору. Даються відповіді по кількості мало не перевершують наявні питання і до того ж у багатьох випадках грунтуються на протилежних точках зору.
Під вступила в дію частини другої ГК РФ даний договір підданий більш детальному регулюванню, але все ж немає чіткої відповіді на питання про правову природу договору банківського рахунку. Умовність термінів і понять, що використовуються у відповідних статтях Кодексу, пояснюється специфікою створених відносин і особливого роду традиційністю, притаманної даній сфері відносин.
У багатьох сформованих підходах вирішення питань, що випливають з розуміння правової природи договору банківського рахунку, навряд чи вдасться знайти більш-менш логічні і взаємопов'язані відповіді.
На наш погляд, варто спочатку визначити, що таке "банківський рахунок", яка його початкова суть, правова природа. Мабуть, потрібно виходити з формулювань нормативних актів, розглядати та аналізувати фактично складаються правовідносини.
Почнемо здалеку, охоплюючи контекст, який, вважаємо, допоможе нам прийти до вірних висновків.
Комерційний банк є комерційною організацією, наділеною спеціальної правоздатністю, що діє на підставі ліцензії, і тому займається обмеженим, заздалегідь визначеним колом операцій з грошовими і валютними коштами.
Звідки банк бере гроші, і на якій підставі він ними розпоряджається? Гроші в розпорядження банку надходять з наступних джерел: це кошти, внесені як паїв, отримані від реалізації акцій у акціонерних банків. Такими джерелами служать і міжбанківські кредити, випуск облігацій, векселів, депозитних і ощадних сертифікатів, кошти юридичних і фізичних осіб, залучені у внески, кошти на рахунках клієнтів, а також одержувані банком від надання різного роду послуг, розглядати які в даній статті ми не будемо . Крім того, доходи, отримані від вигідного використання зазначених коштів, які ще називають власними коштами банку.
З коштами, отриманими в результаті реалізації акцій і від внесення паїв, досить ясно. Вони надходять у власність банку і можуть використовуватися ним в рамках, встановлених законом, установчими документами і ліцензією, на свій розсуд.
Тепер трохи про міжбанківські кредити. Не підлягає сумніву той факт, що дані кредити опосередковує відносини позики між банками. Згідно зі ст. 819 ГК за кредитним договором банк або інша кредитна організація зобов'язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові, а позичальник зобов'язується повернути отриману грошову суму і сплатити відсотки. До відносин за кредитним договором застосовуються правила, що регулюють відносини позики. Згідно зі ст. 807 ЦК за договором позики одна сторона передає у власність другій гроші або інші речі, визначені родовими ознаками, а сторона, що отримала гроші або речі (позичальник), зобов'язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошей або рівну кількість інших отриманих їм речей того ж роду і якості . Гроші по міжбанківському кредиту банк-позичальник отримує у власність з усіма витікаючими звідси наслідками. Банк-кредитор, передаючи гроші іншому банку у власність за договором позики, є власником переданих коштів.
Розглянемо випуск банком облігацій, векселів, депозитних і ощадних сертифікатів. Що відбувається в даному випадку? Юридичні та фізичні особи (можливо, й інші суб'єкти) купують зазначені цінні папери, в результаті чого передають свої грошові кошти банку, а банк видає їм цінний папір, що засвідчує їх право через певний термін отримати таку ж суму грошей та ще й з відсотками, тобто засвідчує право вимоги повернення певної суми грошей. Отримані банком таким чином гроші знеособлюються на його кореспондентських рахунках і використовуються і витрачаються банком на свій розсуд без яких би то не було обмежень з боку осіб, які передали свої гроші. По відношенню до отриманих грошей банк користується повною свободою розпорядження, а щодо осіб, які володіють цінними паперами, несе грошове зобов'язання зі сплати через певний термін певної грошової суми. Як же визначити дані відносини?
На нашу думку, дані відносини повністю і виключно підпадають під класичне розуміння позики. Дійсно, виходячи з певного ще римським правом поняття, займ являє собою договір, за яким одна сторона передає у власність другій стороні грошову суму або певну кількість інших речей, визначених родовими ознаками, з зобов'язанням позичальника повернути після закінчення зазначеного в договорі терміну або на вимогу таку ж грошову суму або таку ж кількість речей того ж роду, які були отримані. Як писав Г. Шершепевнч, мета позики - придбати право власності на замінні речі. Виходячи з фактично абсолютного права банку на передані йому гроші й з того, що особа, яка отримала цінний папір, має лише право вимоги отримання такої ж суми грошей і ніяк не саме тих же банкнот, які воно передавало, так як ці банкноти розчиняються в загальній масі інших банкнот, а якщо мали місце безготівкові перерахування, то мови про індивідуалізацію грошей взагалі йти не може, особа, що тримає цінний папір, власником переданих грошей бути не може і відповідно їх власником стає ніхто інший, як банк, їх отримав.
Що стосується банківських вкладів юридичних і фізичних осіб, то схема і суть відносин тут аналогічні відносинам при міжбанківському кредитуванні та при випуску банком боргових зобов'язань. Тим більше, що ощадні та депозитні сертифікати є нічим іншим, як цінними паперами, що підтверджують відбулися між клієнтом і банком відносини по вкладу.
Банківський вклад більш наочно, ніж приклад з випуском боргових зобов'язань, представляє відносини позикодавця і позичальника.
Дійсно, коли банк видає кредити, ні у кого не виникає сумнівів, що мають місце відносини позики, як і при міжбанківському кредитуванні, при відношенні ж вкладника і банку утворюється, як би зворотній зв'язок - вкладник кредитує банк. Фактично за договором банківського вкладу вкладник передає банку гроші у власність, а банк зобов'язується своєчасно повернути певну кількість грошей. У цьому світлі абсурдно звучали норми Основ цивільного законодавства Союзу РСР і республік (ст. III), які свідчили, що за договором банківського вкладу банк зобов'язується зберігати вкладені вкладником грошові кошти та ще й виплачувати по ним дохід. Можна припустити, що банк брав у вкладника гроші, складав їх у сейф, а через деякий час ці ж гроші віддавав, та ще й виплачував відсотки. Звичайно, банки надають послуги зі зберігання цінностей, у тому числі і грошей, в індивідуальних сейфах, але за таке зберігання платять самі клієнти і це ніяк не є банківським вкладом.
Не секрет, що гроші, отримані від вкладників, банк, як кажуть у народі, "крутить", тобто вільно розпоряджається ними, видає кредити, купує валюту і т.д. Здійснюючи ці операції, банк розпоряджається ними як власник: адже маючи на ці гроші інші права, крім права власності, він би не міг розпоряджатися ними подібним чином.
Та й порівняльний аналіз ст. ст. 807,819 і 834 ГК приводить до висновку, що в основі договору банківського вкладу лежать відносини позики. Так, згідно зі ст. 834 Кодексу за договором банківського вкладу одна сторона (банк), що прийняла від другої сторони (вкладника) або для неї грошову суму (вклад), зобов'язується виплачувати вкладникові таку суму та проценти на неї.
Існує такий вид вкладу, як вклад до запитання, чи поточний внесок. Особливість його полягає в тому, що момент повернення банком грошей визначений моментом запитання їх вкладником. Це його єдина відмінність від термінових вкладів, де гроші і відсотки по ним банк зобов'язується повернути після закінчення певного терміну. Поточний внесок зазвичай використовується фізичними особами не для отримання доходу, оскільки відсотки по ньому зі зрозумілих причин незначні або взагалі відсутні, а для різного роду розрахунків: перерахування різним організаціям, родичам і просто іншим громадянам. Це пояснюється тим, що банк, взявши гроші у вкладника борг, додатково ще і зобов'язується перераховувати за розпорядженнями вкладника затребувані їм гроші. Ось, нарешті, ми підійшли власне до договору банківського рахунку. Що ж із себе представляє поняття "банківський рахунок", що це за явище, що утворило навколо себе стільки плутанини.
Почнемо з самого призначення "банківського рахунку". Може бути, тут криється необхідний нам відповідь.
Отже, клієнт приходить в банк і просить відкрити йому розрахунковий, поточний або інший рахунок. З ним укладається договір банківського рахунку, який на практиці називають договором на розрахунково-касове обслуговування. При цьому йому відкривається власне "рахунок", що є лише просто особовим рахунком конкретного клієнта і представляє собою чисто бухгалтерське явище, що не несе в собі загалом ніякого правового сенсу і служить тільки для урахування того, що власне і регулює договір банківського рахунку. Мало того, аналогічні особові рахунки відкриваються на вкладника при внесенні ним вкладу на клієнтів, які придбали боргові зобов'язання банку, і на банк-позичальник при міжбанківському кредиті. Дані особові рахунки виконують ту ж функцію, що й особовий рахунок розрахункового (поточного) рахунку. З'ясувавши, що розрахунковий рахунок не є якимось сховищем грошей клієнта, що це поняття суто умовне, ми знову звертаємося до аналізу фактично створених відносин.
Клієнт, укладаючи договір банківського рахунку, передає банку свої грошові кошти, які, як і кошти, отримані з інших розглянутих нами джерел, умовно кажучи, змішуються, знеособлюються і витрачаються банком не інакше як власні. Відносно ж клієнта банк несе обов'язок повернення визначеної ним суми або вчинення з такою затребуваною сумою будь-якої банківської операції (перерахування, покупка валюти і т.д.).
Як бачимо, банківський рахунок у правовому сенсі фактично аналогічний вкладом до запитання, тобто відносини з банківського рахунку аналогічні відносинам з банківського вкладу, при випуску банком боргових зобов'язань, при міжбанківському кредитуванні, інакше кажучи, відповідають відносинам позики. Зі сказаного, на наш погляд, слід однозначний висновок: оскільки відносини банківського рахунку опосередковує відносини позики, основним моментом відповідно є те, що власником коштів буде банк, а клієнт має до такого банку лише право вимоги, зобов'язальне право. Клієнт не володіє відносно внесених ним грошей будь-яким речовим правом. Саме дана базове початок має бути основою при застосуванні і тлумаченні діючих норм, при виданні нових нормативних актів, виходячи з цього повинні вестися дискусії. Головне, слід зламати стереотипи про право власності клієнта на гроші, передані їм банку на підставі договору банківського рахунку. Багато авторів у дискусіях "притягували" сюди норми Конституції про приватну власність і її недоторканності. Дані відносини є грошовим зобов'язанням на відміну від існувала точки зору, що договір банківського рахунку це всього лише договір надання послуг, де інтерес клієнта полягає не в отриманні грошової суми, а в наданні банком послуг з розрахункового та іншого обслуговування. Недарма Цивільний кодекс РФ ввів відповідальність банку за неналежне здійснення операцій по рахунку (ст. 856), наказавши як санкції застосування ст. 395 ЦК, яка передбачає відповідальність за невиконання грошових зобов'язань.
Отже, права клієнта на передані їм банку гроші носять не речовий, а зобов'язальний характер. Але як би там не було, дані права (права вимоги) є цивільними правами відповідного суб'єкта, якими він згідно із законом може розпоряджатися абсолютно вільно, які практично нічим не можуть бути обмежені і всіляко охороняються законом.
Розглядаючи відносини за договором банківського рахунку як відносини позики, ми не ставили за мету розглядати і не розглядали також присутні в договорі банківського рахунку відносини з надання послуг. У силу виконуваних функцій договір банківського рахунку є окремим правовим інститутом і відіграє величезну роль у цивільному обороті. Ми ж спробували розглянути відносини, що складаються під час передачі коштів банку клієнтом, і виникають внаслідок цього права і обов'язки.
Ще одне питання, пов'язане з цією проблематикою, - про кореспондентських рахунках банків. Банки, як ми з'ясували, є власниками грошових коштів, відкривають рахунки в інших банках, включаючи Центробанк РФ. Такі рахунки називаються кореспондентськими. Висловлювалися думки, що рахунки клієнтів та рахунки банків - це принципово різні речі, що перші забезпечують зберігання коштів і виробництво платежів, а другі служать здійсненню міжбанківських розрахунків. Мабуть, немає потреби знову вдаватися в детальні міркування. Аналіз всього вищесказаного дозволяє зробити однозначний висновок про те, що рахунок клієнта і рахунок клієнта-банку принципово аналогічні. Кореспондентські рахунки банків підпадають під загальне поняття "банківський рахунок" і в принципі повинні регулюватися відповідними нормами. Даний підхід отримав відображення в ст. 860 ЦК, де сказано, що правила глави про банківський рахунок поширюються на кореспондентські рахунки, кореспондентські субрахунки, інші рахунки банків, якщо інше не передбачено законом, іншими правовими актами або встановленими згідно з ними банківськими правилами.
На закінчення зазначу, що з договорів банківських рахунків виникає як би ланцюжок прав вимог: право вимоги клієнта до банку, право вимоги банку до іншого банку, що створює фактично систему прав вимог. І фінансовий ринок, заснований на банках, на банківських рахунках, на всіляких розрахунках, характеризується вже як оборот прав вимог, заснованих на позику.
Висловлювані в даній статті положення не можуть у більшості випадків застосовуватися в тому вигляді, в якому вони прозвучали тут, вони лише, сподіваємося, допоможуть визначити основу, базу для розуміння взаємин у сфері банківської діяльності. При вивченні величезного пласту зазначених відносин, при розробці конкретних нормативних актів необхідно використовувати теоретичну правову основу відповідних відносин.