1. Право у державі франків
Джерела права. Найважливішим джерелом права були варварські правди - записи звичаєвого права варварських племен. В кінці V ст. було складено запис звичаєвого права вестготів (судебник короля Евріка), дещо пізніше - Бургундська Правда. В кінці V або на початку VI ст. з'явилася Салічна Правда. Була створена запис звичаєвого права рипуарських франків - Рипуарські Правда. Алемани мали свою - Алеменскую Правду, бавари - Баварську Правду, сакси - Саксонську і т.п. Панував при цьому "національний", а не територіальний принцип дії права.
Найважливіше значення в якості джерела права мала Салічеська Правда - Lex Salica. Початковий текст Салічної Правди імовірно був складений при Хлодвіга, але збереглися лише рукописи часів Піпіна Короткого і Карла Великого (VIII ст.).
Найбільш загальна характеристика Салічної Правди дозволяє виділити, що вона:
представляє собою безсистемне запис звичаїв салічних франків; відображає пережитки первіснообщинного ладу; розкриває процес розкладу первіснообщинної власності і поява приватної власності; захищає інтереси імущих і їхнє приватне власності; відрізняє її формалізмом, казуистичностью, наявністю символіки і тісним зв'язком з релігійними звичаями.Найважливішим джерелом права були акти королів: едикти, декрети, розпорядження (praeceptu), пізніше капітули і капитулярии.
Збори капітуляріїв, складене приватною особою, з'явилося вперше в 827 році.
Приватне право. У франків збереглося общинна власність на землю. Продовжує існувати сільська сусідська громада (марка). У приватну власність перейшли, імовірно, тільки присадибні ділянки. Земля не могла бути продана або передана іншій особі за борги особі, яка не складався членом сільської громади.
У межах громади помічається диференціація населення на багатоземельних, малоземельних і безземельних людей. До кінця VI - початку VII ст. франки отримали право розпоряджатися як присадибної, так і орної землею. Салічна Правда і Рипуарські Правда відзначають приватну власність на землю.
Приватна власність на землю виникає в результаті дарувань, покупки в римлян, захоплень ніким не зайнятою землі. Ці землі отримують назву аллода. Поряд з аллодах існували прекарії - землі, передані їх власниками у користування і володіння за послуги або плату.
Землю в прекарий зазвичай давала церква. Передача земель в якості прекария також слугувала джерелом встановлення залежності селян від великих землевласників.
Після реформи Карла Мартелла з'явився новий вид земельної власності - беніфіцій - умовне тримання землі, поєднане зі службою і певними повинностями.
Таким чином, розвиток феодальної власності на землю можна представити в такій схемі:
Феодальна власність на землю Королівські землі Церковні землі Общинні землі Аллод (повна власність) Прекарий Бенефіція (умовне довічне утримання) Феод (умовне спадкове тримання). Існували феоди - умовні земельні тримання, передаються у спадок.У Салічній Правді передбачена віндикація втрачених або викрадених речей. З викрадача стягується штраф. У спірних випадках річ передавалася третій особі, і призначалося судове розслідування.
До виконання договірних зобов'язань кредитор міг боржника примусити. Для цього три рази з проміжками в кілька днів кредитор повинен був при свідках заявити боржнику про свої вимоги.
Спадкування було можливо у спадок - сини, а при їх відсутності - батько, мати, брат, сестра та інші родичі з батьківської сторони. З VII століття до спадкоємства землі допускалися і жінки.
Спадкування за заповітом не було, для передачі майна на випадок смерті вдавалися до дарування, прекарий або передачі майна якого-небудь довіреній особі.
Мало місце аффатомія - передача майна спадкоємцеві за заповітом через посередника. Спочатку спадкодавець передавав річ посереднику через суд. Посередник брав річ і через 12 місяців передавав її дійсному спадкоємцю шляхом дарування.
Кримінальне право. У кримінальному праві утримуються залишки звичаю кровної помсти. За більшість злочинів накладалися високі штрафи на користь потерпілого (1 / 3 якого надходила на користь держави). У разі несплати штрафу винний віддавався головою потерпілому, допускалася кровна помста чи у справу втручався суд, який призначав покарання. Штраф був високий і, в ряді випадків, сплачувався родичами злочинця. І при отриманні штрафу сума могла ділитися між родичами потерпілого.
Члени роду могли себе звільнити від колективної відповідальності за своїх родичів, для цього необхідно було з'явитися в сотенне збори і в присутності тунгина та присутніх здійснювати церемонії, що розривають зв'язки з родовим колективом (розламати над головою 4 вільхових прута і розкидати їх в 4 сторони).
Статті Салічної Правди визначають наслідки злочинних посягань виходячи з соціального стану потерпілого і злочинця, що відображає класове розшарування суспільства.
За вбивство призначався вергельд - штраф на користь рідних убитого. Його розмір визначався соціальним становищем убитого: за вбивство вільного франка - 200 солідів; за вбивство вільного римлянина - 100 солідів; за вбивство королівського охоронця - 600 солідів; за вбивство напіввільного літа - 100 солідів; за вбивство римського колона - 63 соліди.
За вбивство раба платиться не вергельд, а вартість раба - 35 солідів його хазяїну. У випадку вбивства рабом вільного сплачувався вергельд в половинному розмірі їхнім паном, в рахунок іншої половини вергельда вбивця видавався головою родичам вбитого.
За вбивство жінки сплачувався потрійний вергельд, вагітної жінки - у чотириразовому розмірі, потрійний вергельд справлявся за вбивство дитини, яка не досягла 12 років, вбивство таємницею, вбивство зі спробами приховати сліди злочину.
За нанесення тілесних ушкоджень стягувалися штрафи різних розмірів.
Карається було викрадення жінки, Своєму покладалася смертну кару, літу і королівському рабові - сплата вергельда у розмірі 200 солідів, для вільних були встановлені штрафи від 3 до 63 солідів.
Чимало уваги було приділено словесним образам, причому за образу жінки стягувався більш високий штраф, ніж за образу чоловіка.
Салічна Правда містить довгий ряд статей про майнові злочини.
Розрізняються 3 види крадіжки:
а) на суму від 2 динарів і вище;
б) на суму від 40 динарів і вище;
в) крадіжка зі зломом або з підробкою ключів.
Покарання при цьому встановлювалося: - для вільних - штрафи (відповідно 15, 35, 45 солідів); - для рабів:
1) відшкодування шкоди і 120 ударів;
2) кастрація або відшкодування шкоди і штраф;
3) смертну кару і т.д.
Узагальнюючи кримінальне право, слід зазначити, що система злочинів Салічної Правди включає:
порушення приписів короля; злочин проти особи; майнові злочини; злочин проти відправлення правосуддя.Як санкції за злочини Салічна Правда встановлює в основному грошові штрафи. Разом з тим застосовувалася смертна кара, членовредительские покарання, тілесні покарання, оголошення стоять поза законом (конфіскація майна і повний бойкот всіма членами суспільства, включаючи дружину).
Таким чином, підкреслюючи основні риси кримінального права за Салічною Правдою, слід виділити:
збереження пережитків первіснообщинного ладу; більш енергійну захист інтересів імущих; відсутність загальних принципів для кваліфікації злочинів і призначення покарань; надмірна тяжкість матеріального покарання; казуистичность права.Судочинство. Процес був змагальним, виникав з ініціативи потерпілого і був побудований цілком на засадах приватного звинувачення. Суд виступав у процесі в ролі арбітра між сторонами.
Виклик відповідача до суду здійснював потерпілий. Якщо відповідач не з'являвся до суду, навіть після третього запрошення, його викликали в суд короля, і король оголошував його поза свого захисту як порушника світу. Це було рівносильно оголошенню особи поза законом.
Доказами служили показання свідків, при їх відсутності - виступи соприсяжников, тобто поручителів обвинуваченого - свідків його доброї репутації. Соприсяжников в урочистій словесній формі свідчили, що обвинувачений не міг зробити цього злочину. Помилка в словесній формулі спричиняла за собою недійсність докази і програш справи.
Практикувалися як доказ ордалії, тобто випробування водою і залізом. Випробуваний в першому випадку опускав руку в казан з киплячою водою і тримав до тих пір, поки вимовлялося певна сакраментальна формула. Звільнену руку зав'язували і після закінчення певного часу знову оглядали в суді.
Аналогічно виробляли випробування розпеченим залізом. Від ордалій можна було відкупитися, сплативши штраф у користь потерпілого і скарбниці, значно менший, ніж належало у разі визнання винним, що створювало привілеї імущим.
Як доказ вдавалися і до поєдинку. Вироки сотенного суду виконувалися графами і їх помічниками.
Основними рисами судочинства держави франків слід вважати:
змагальна форма процесу; рівність прав і обов'язків сторін у процесі; єдина процесуальна форма для кримінального і цивільного процесу; порушення справи здійснюється за ініціативою потерпілого; суд виступає в процесі в ролі арбітра, в зборі доказів участі не бере; формалізм при здійсненні судового розгляду.Таким чином, джерелами права в державі франків були: Варварські Правди і акти королів. Отримали розвиток приватне і кримінальне право. Право стародавніх франків справила значний вплив на становлення правових систем країн Західної Європи.
2. Особливості становлення і розвитку права у Франції
IХ-ХI століттях у Франції встановлюється принцип територіальної дії права, тобто населення підпорядковувалося тим нормам права, які склалися на території його проживання.
Поява цього принципу пояснювалося:
1) пануванням натурального господарства, відокремленням окремих феодальних сеньйорій;
2) зосередженням у руках сеньйорів політичної, судової влади.
Таке становище сприяло заміні племінних звичаїв місцевими звичаями - кутюмов. У період феодальної роздробленості держави звичаї були основним джерелом права. Франція аж до ліквідації феодалізму не знала єдиної правової системи. У залежності від джерел права вся країна ділилася на 2-е частини, приблизною межею між якими є ріка Лаура. Територія на південь від цієї межі називалася "країною писаного права" бо на ній діяло римське право, пристосоване під впливом звичаїв до нових умов, за ним визнавалося значення "загального звичаю". Північ Франції вважався країною "звичаєвого права" бо територіальні звичаї - кутюми були основним джерелом права.
У період формування централізованої держави станово представницької монархії робляться спроби систематизації і запису кутюмов.
Людовик ІХ наказав свої бальі створити звичаї округів, відредагувати та надіслати їх в паризький парламент.
У 1453 р. Карл VII наказав зібрати кутюми, звичаю, різні формули, що застосовуються судами, а також за допомогою знаючих людей записати звичаї і весь матеріал подати до парламенту, який повинен його вивчити, відредагувати та подати на затвердження короля. Таким чином, було записано і отримало силу закону близько 300 місцевих кутюмов і 60 великих кутюмов, тобто звичаїв, дія яких поширювалася на великій території.
У період абсолютної монархії при Людовіку ХIV було заборонено виявляти в судах звичаї шляхом опитування знаючих людей і всяка зміна звичаїв або введення нових звичаїв могло мати тільки по указу короля. Відомі кілька збірників звичаїв, складених в неофіційному порядку. У 1389 р. бальі Жак Д. Аблейг склав "Велика збірка звичаїв Франції". Так, королівський бальі і сенешал Філіп Бомануар склав "Кутюми Бовезі", які скріплювали звичаї сенешаль Франції.
Однак збірники кутюмов, що складаються як по королівському велінням, так і в приватному порядку, не створювали загального права для всієї держави. Право продовжувало зберігати свій партикуляристських характер.
Перша глава правового пам'ятника закріпила принцип презумпції невинності, і в той же час об'єктивного зобов'язання.
Другий розділ правового пам'ятника передбачала питання судочинства, явки на суд.
Глава третя "Кутюмов Бовезі" закріплювала принцип караності. Міра покарання повинна залежати від проступку, а також від того, хто його вчинив і кому завдано шкоди.
"Кутюми Бовезі" іменували вбивство як умисне діяння, намір скоїти вбивство, причому навмисно. Розрізнялося вбивство в сварці, вбивство в стані сильного душевного хвилювання. Виділялися голови про докази і його видах.
Писаними джерелами права були акти королівської влади: укази, едикти, ордонанси.
Спочатку акти королівської влади мали реальну силу тільки на території королівського домену, але в міру посилення королівської влади їх загальнообов'язкове значення поширюється на всю територію країни.
У ХVI столітті виникає звичай представляти королівські акти у паризький парламент з метою занесення їх до реєстру, що було рівнозначним їх опублікуванню.
Джерелом права, вносили загальні початку, однаковість у строкату систему звичаєвого права було римське право.
Якщо на півдні вона виступала в якості основного джерела права, то на півночі панувало звичаєве право.
Римське право виступало як об'єднуючого чинника. Поряд з ним, у якості додаткового джерела діяло безліч місцевих кутюмов.
Поряд з ордонансамі існували розпорядження великих сеньйорів, іменувалися "ассизам".
Особливий розвиток і значення у Франції отримало міське право.
Особливого розвитку у феодальній Франції отримали інститути цивільного права: речове право, зобов'язальне право, шлюбно-сімейне право.
Шлюбно-сімейне право Франції періоду феодалізму регулювало питання укладення шлюбу, відносини батьків та дітей, питання розірвання шлюбу.
Умовами для одруження були досягнення шлюбного віку: для чоловіків - 30 років, для жінок - 25 років, згода батьків наречених.
Шлюб вимагав церковного наради. Недійсними визнавалися шлюби між родичами і особами які отримали хрещення, укладені під впливом обману, насильства або помилки, під примусом духовенства. Чоловік у французькій родині був головою сім'ї і покровителем дружини.
У обов'язки дружини входило коритися чоловікові і всюди слідувати за ним, вона не мала права без згоди чоловіка здійснювати юридичні дії.
На півночі Франції визнавалася спільність майна у шлюбі, на півдні роздільний режим майна чоловіка і дружини.
На півдні Франції під впливом рецепції римського права батько сімейства здійснював владу над дітьми з усією суворістю. Шлюб припинявся смертю чоловіка або дружини, а також розлученням.
Велике було вплив норм релігії на норми права, що регулюють питання вступу в повторний шлюб.
Основою економічних відносин феодальної Франції було право власності як інститут речового права.
Право власності на землю було основним інститутом феодального права, бо юридично закріплювало власність панівного класу на основний засіб виробництва на землю. У Франції воно набрало класичну форму, властиву західноєвропейському феодалізму.
Феодальне право власності характеризувалося: а) ієрархічною структурою, б) умовністю, в) обмеженим характером. Велике землеволодіння виступало у формі аллода і бенефіція. У ІХ столітті бенефіцій стає спадковим триманням, названим в Х столітті феодом, льоном, феодом. У Х-ХІ століттях поширюється інфеодація, тобто передача аллодов їх власникам королю, великим феодалам або назад у вигляді феода.
Поряд з великим феодальним землеволодінням, існувало селянське землеволодіння: землеволодіння сервів і землеволодіння вілланів. Селянський наділ, наданий серв, знаходився в його володінні та користуванні. Цей ділянка перебувала в "мертвій руці" (у стані мінморта), бо серв не міг здійснювати з ним ніяких угод без згоди господаря.
За звичаєвим правом аж до ХIII століття все майно серв після його смерті переходило його пану.
Потім наділ став передаватися у спадок за умови сплати пану особливого внеску, що складався з частини майна, а з розвитком товарно-грошових відносин - певних грошових внесків.
За право владения и пользования наделом серв должен был ежегодно платить господину, размер которого устанавливался по усмотрению господина.
Наделы предоставляемые лично свободным крестьянам (вилланам) рассматривались как независимое держание земли от сеньора и именовались цензива.
Цензива - это наследственное владение земельным участком и обязанностью нести строго фиксированные обычным правом повинности в пользу сеньора. Она предоставлялась как отдельному лицу, так и крестьянским общинам. У цензивы было ряд общих черт с феодом: для ее отчуждения требовалось согласие сеньора и при переходе ее по наследству уплачивался определенный налог; цензивы отличались от феода тем, что крестьянское держание не завоевало прав, связанных с держанием феода, т.е. не включало крестьянина в феодальную иерархическую лестницу.
Если обладание феодом считалось привилегией дворянства, то обладание цензивом считалось привилегией крестьянства.
Обычное феодальное право Франции не знало такого занятия, как право собственности.
Запутанность земельных отношений, обусловленная иерархической структурой собственности, выдвинула на первое место при рассмотрении споров о правах на недвижимость такое понятие, как сезина (владений).
Под сезивой понималось такое господство лица над вещью, которое, в случае его нарушения, должно защищаться в судебном порядке.
Многие обычаи позднейшего времени предусматривали передачу сезины путем простой традиции и оформлением соответствующего договора или с занесением заявления продавца о передаче сезины в судебный реестр. Сезина могла приобретаться в результате давности владения. В ранних кутюмах срок приобретательной давности исчислялся 1 годом со дня приобретения.
В более поздних кутюмах под влиянием римского права срок приобретательской давности увеличивается до 10 лет.
Обязательственное право . В условиях господства натурального хозяйства не было основы для развития обязательственных отношений. Наиболее известным договором, порождавшим обязательство в ранний период феодализма, являлся договор, устанавливающий отношения вассалитета между сеньором и вассалом.
С развитием товарно-денежных отношений начинается развитие договоров, порождавших обязательственные правоотношения.
В случаях, сложившихся до первой половины ХIV века, договор купли-продажи считался заключенным с момента уплаты, с момента передачи покупателю сезины.
Позже возникает брак, согласно которому договор купли-продажи на подвижные вещи вступал в силу с момента заключения договора, независимо от того, была ли в действительности вещь передана. Окончательно такое положение было закреплено ордонансом 1566 г., согласно которому договор купли-продажи недвижимых вещей, должен был совершаться в нотариальном порядке. Договор купли-продажи движимых вещей вступал в силу с момента передачи вещи.
Феодальное право Франции являлось собой совокупность правовых
обычаев (кутюмов), которые в недостаточной мере регулировали многообразие общественных отношений.
3. Феодальное право Германии
В развитии феодального права Германии можно выделить 3 основных этапа:
период преобладания обычного права (Х-ХIV века); период рецепции римского права (ХIV-ХVII века); период оформления самостоятельных правовых систем в германских княжествах.В Х начале ХIV века основным источником права Германии являлся правовой обычай . С развитием общественных отношений возникает необходимость записи и систематизации правовых обычаев.
Определенную возможность для такой систематизации давали судебные решения , использующие общие нормы феодального обычного права и учитывающие мнения других судов.
В ХIII веке были предприняты попытки кодификации обычного права. Такими кодексами явились "Саксонское зерцало" и "Швабское зерцало". "Саксонское зерцало" содержало нормы земского и ленного права. Характерной чертой "Саксонского зерцала" являлось его отрицательное отношение к притязаниям римского папы на главенство в феодальном мире, этим оно выражало интересы крупных германских феодалов.
Автором "Саксонского зерцала" явился рыцарь Этке фон Реппов. Земское право урегулировало нормы государственного, гражданского, уголовного права, уголовного процесса, которые применялись в земских судах в отношении свободного шеффенского сословия.
Ленное право регулировало отношения между "благородными" свободными, высшими слоями феодалов.
Поскольку зерцало являлось судебником, большинство вопросов в нем, рассматривались с позиций судебной защиты нарушенных прав.
"Саксонское зерцало" закрепило характерные черты германского общества: деление на свободных и зависимых людей, существование многочисленных классов малосвободных людей, различие между благородными и неблагородными, содержание положений о выборах императора, которые в последующем были восприняты Золотой Буллой.
"Саксонское зерцало" закрепило институты гражданского, семейного, уголовного, уголовно-процессуального права.
Основой всех имущественных и семейных отношений была иерархическая структура права собственности .
Имущественные отношения характеризовались приданием большого значения владения. Владельцем вещи признавался простой держатель вещи (залогоприниматель).
Семейные правоотношения , урегулированные саксонским зерцалом, характеризовались следующим: женщина находилась под опекой мужчины, и управление имуществом осуществлялось мужчиной. Вопросы заключения брака регулировались нормами канонического права.
Наследственные правоотношения так же отличались своими особенностями: в разделе наследственного имущества участвовал умерший, его доля шла на погребальный обряд, или поступала в церковь на упокой его души.
Женщины были отстранены от наследования. Во II половине ХIII века появляется следующий сборник, составленный неизвестным лицом, именуемый “Швабское зерцало”. Далекий правовой памятник содержал нормы земского и ленного права, отразил на себе влияние канонического права.
Источниками для “Швабского зерцала” послужили "Баварская" и "алламандская" правда, капитуллярии, римское и каноническое право, библия проповеди францисканцев.
Этот источник, наравне с "Саксонским зерцалом", сыграл огромную роль в становлении германского права.
В ХIV-ХVI веках важнейшим источником права становится рецензированное римское право . Рецепция римского права во многом способствовала установлению определенного правового единообразия.
Источником права Германии следует признать обращение к ученикам-юристам (глоссаторам) с целью заключения по различным юридическим вопросам.
В конце ХV века Свод гражданского права стал руководящим источником права для всех судов.
ХVI век - век приоритета римского права среди других источников права, особенно гражданского.
Германское "пандектное право" составило основу "общего германского права", применялось судами вплоть до вступления в силу Германского гражданского уложения 1900 г.
В ХVI веке рейхстаг принял общегерманское уголовное и уголовно-процессуальное уложение под названием "Каролина" (по имени императора Карла V).
Издание общеимперского уложения вовсе не означало его обязательности для князей, в него была включена оговорка о том, что курфюсты, князья и сословия не должны быть лишены старых обычаев. За каждой землей было сохранено ее уголовное и уголовно-процессуальное право, а "Каролина" предназначалась для восполнения пробелов в местных обычаях и законах.
Основное содержание "Каролины" посвящено уголовному процессу. "Каролина" являлась учебным пособием, практическим руководством по судопроизводству для шеффенов, она не имела четкой системы. В "Каролине" отсутствовало последовательное разграничение норм уголовного и уголовно-процессуального права.
219 статей памятника - примерно 1/3 посвящена уголовному праву, а остальные положения относились к уголовному процессу.
Как общеимперское уложение "Каролина" провозгласила верховенство имперского права под правом отдельных земель. "Каролина" свой несправедливый характер откровенно обнаруживает в наказаниях.
В "Каролине" устанавливались наказания не только за покушение к совершению преступления, но и за пособничество и соучастие.
Привлечение к уголовной ответственности основано на презумпции виновности.
Царицей доказательств считалось собственное признание обвиняемого, которое достигалось пыткой.
Уголовный процесс делился на предварительное следствие и судебное разбирательство.
Кодификацией германского права явилось принятое в ХVIII веке Прусское земельное уложение, воплотившее в себе римское право, "Саксонское зерцало", и многие другие правовые памятники.
Германия как феодальное государство в средние века имело правовую систему отдельных княжеств, что не играло положительной роли для формирования государств.
4. Феодальное право в Англии
Часто говорят, что английское право средних веков во многих отношениях выражает дух английского народа, и в этом нет сомнения. Стремление создать последовательную и гармоничную правовую систему, играло важную роль в развитии английского права. Английская правовая система обладает одной восходящей к периоду феодализма особенностью, которая отличает ее почти от всех правовых систем стран мира: значительная часть правовых актов не утверждалась никаким парламентом.
Великая хартия вольностей была принята в результате выступления баронов при участии рыцарства и горожан против короля Иоанна Безземельного. Официально в Англии этот документ считается первым конституционным актом.
Большинство статей Хартии касается вассально-ленных отношений короля и баронов и стремится ограничить произвол короля в использовании его сеньориальных права, связанных с земельными владениями. Эти статьи регламентируют порядок опеки, получения рельефа и т.п. (ст.2-11 и др.).
Вместе с тем, среди чисто “баронских” статей Хартии выделяются такие, которые имели общеполитический характер. Наиболее откровенно политические претензии баронства выражены в ст. 61 – стремление к созданию баронской олигархии путем учреждения комитета из 25 баронов с контрольными функциями в отношении короля.
Статьи 12 и 14 предусматривали создание совета королевства, ограничивающего власть короля по взиманию “щитовых денег”.
Статьи 21 и 34 были направлены на ослабление судебных прерогатив короны. Статья 21 предусматривала подсудность графов и баронов суду “равных”, изымая их из-под действия королевских судов с участием присяжных.
Интересы рыцарства в наиболее общем виде выражены в ст. 16 и 60, где говорится о несении за рыцарский лен только положенной службы и о том, что положения Хартии, касающиеся взаимоотношений короля с его вассалами, относятся и к отношениям баронов с их вассалами.
Очень скупо говорится в Хартии о правах горожан и купцов. Статья 13 подтверждает за городами древние вольности и обычаи, ст. 41 разрешает всем купцам свободное и безопасное передвижение и торговлю без взимания с них незаконных пошлин. Наконец, ст. 35 устанавливает единство мер и весов, важное для развития торговли.
Большое значение имела многочисленная группа статей, направленных на упорядоточение деятельности королевского судебно-административного аппарата. Данная группа статей (ст. 18-20, 38, 39, 40, 45 и др.) подтверждает и закрепляет сложившиеся с XII в. судебно-административные и правовые институты, ограничивает произвол королевских чиновников в центре и на местах.
Многие нормы английского права содержатся не в парламентских актах, а в судебных отчетах по делам, решения по которым выносились судьями Высокого суда, Аппеляционного суда и палаты лордов.
Практика протокольных записей решений королевских судей имеет древнейшее происхождение и относится к временам Эдуарда I.
Было признано, что решение, вынесенное по какому-либо делу, создает обязательный прецедент . Это означало, что судья при разрешении какого-либо вопроса, обязан был применить норму права, которую другой судья сформировал в решении по предыдущему делу.
Английское средневековое право представляет собой совокупность прецедентного и статутного права.
Большую роль в становлении правовой системы Англии сыграла Великая хартия вольностей. Эта хартия считается в Англии первым Конституционным актом.
В раннефеодальных государствах основным источником права являлся обычай.
Источником английского феодального права являлись статуты , законные акты центральной власти. Первоначально к ним относились акты королевской власти, носившие различное название - статусы, ассизы, ордонансы, хартии . С оформлением законодательных полномочий парламента под статутами стали понимать законные акты, принятые королем и парламентом. Акты, принятые парламентом и утвержденные королем, считались высшим правом страны, способными принять и дополнять "Общее право". Совокупность законодательных актов короля и актов, принятых королем и парламентом, получило название статутного права.
Начиная с ХIV века, в Англии формируется так называемое " право справедливости ". В тех случаях, когда то или иное лицо не находило защиты своих нарушенных прав в судах "общего права", оно обращалось к королю за "милостью" разрешить дело по "совести". "Право справедливости" было более гибким, более подвижным и лишенным формализма.
" Общее право " признавало строго определенный круг обязательственных отношений, вытекающих из договоров. Договоры характеризовались строгой формальностью, заключались в определенной форме и подлежали регистрации в суде путем занесения их в свитки тяжб.
В ХII-ХIII веках в английском праве возник институт "доверительной собственности" траст .
Возникновение этого института связано с ограничениями распоряжения землей, установленное "общим правом". К такому средству прибегали отправляющиеся в походы странствующие рыцари, которые передавали.
Вопросы, урегулированные гражданским правом Англии, мало чем отличались от такого во Франции.
"Общее право" урегулировало вопросы, связанные только со свободным держанием земли. Существовали "головные" держатели угодий (бароны, лорды) и "рыцарские" держания. Все они считались вассалами короля. Борьба за право свободного распоряжения землей отразилась в ряде законодательных актов ХIII века.
“Статус о мертвой руке” (1279 г.) запретил владельцам феодов без согласия их сеньоров отчуждать землю церкви и духовным лицам.
Третий Вестминстерский статут позволял каждому свободному человеку распоряжаться своей землей по своему усмотрению.
1. Держание "фри-симпл" - свободное простое держание.
2. Условные земельные владения. Возвращение земли дарителю, если человек, которому подарена земля, не имел потомства. "Заповедные" держания - только по наследству; обычно старшему сыну (майораты).
Обязательственное право . Основными источниками обязательств являлись договоры и правонарушения (деликты). "Общее право" признавало только строго ограниченный круг обязательственных отношений, вытекающих из договоров. Эти договоры характеризовались строгой формальностью: они заключались в определенной форме и подлежали регистрации в суде путем занесения в свитки тяжб. В случае неисполнения договора предусматривалась сложная и длительная процедура взыскания причиненного ущерба.
По "общему праву" возможно было взыскать только причиненный ущерб, но нельзя было принудить к реальному исполнению обязательства, тогда на помощь могло прийти "право справедливости".
Семейно-брачное и наследственное право . Вопросы, связанные с заключением брака и его расторжением, с личными отношениями супругов, относились к компетенции канонического права. Имущественные отношения супругов регулировались "общим правом". Приданое, приносимое женой, переходило в распоряжение мужа, который был вправе свободно распоряжаться движимым имуществом и владением, и пользованием недвижимым имуществом. Муж мог владеть и пользоваться недвижимым имуществом и пользоваться имуществом умершей жены, если у них остались дети.
Юридическая личность жены растворялась в личности мужа. В области наследственного права основным видом наследования являлось наследование по закону. Первоначально земельные держания подлежали возврату после смерти вассала сеньору, с ХII века устанавливается обязанность заплатить наследником государственную пошлину-рельеф.
Отсутствие права передавать наследство по завещанию могло быть обойдено при жизни путем условного дарения, либо передачи в доверительную собственность.
Развитие уголовного права Англии происходило под воздействием статутов, так и судебной практики королевских судов. Например, Нортгемптонская ассиза содержит перечень наиболее тяжких преступлений: тайное убийство, грабеж, разбой, укрывательство и др.
В ХIII веке все преступления были разделены на 3 группы:
1) преступления, касающиеся короля;
2) преступления, касающиеся частных лиц;
3) преступления лиц, касающиеся короля и частных лиц. Однако эта классификация не удержалась в английском праве, а сложилась трехчленная система: (тризы - измена, фелония - тяжкое уголовное преступление, мисдиминор - проступки).
Статут 1352 года выделил 2 вида государственной измены: "высшая измена", "малая измена".
К государственной измене относились:
1) замышление убийства или убийство короля, королевы, их старшего сына и наследника;
2) изнасилование королевы, старшей незамужней дочери короля или жены и другие поступки.
Они касались интересов только частных лиц. Наказания в английском феодальном праве характеризовались чрезвычайной жестокостью.
Английская феодальная правовая система характеризовалась единством, так как Англия, так и не узнала феодальной раздробленности, а была централизованным государством с сильной центральной властью.
ВИСНОВОК
Феодальное право представляло собой право господствующего класса - феодалов. Его основная задача заключалась в юридическом оформлении и урегулировании монопольного права собственности на землю и неполной собственности на зависимых крестьян, в обеспечении их политического и экономического господства в обществе.
Основными чертами феодального права были нормы, регулирующие поземельные отношения, право закрепляло неравенство различных сословий.
В феодальном праве отсутствовало привычное для нас деление на отрасли права, это было право сильного - "кулачное право", велика была роль церковного права.
В западной Европе начало "вторую жизнь" римское право.
Список літератури
1. Омельченко О.О. Основи римського права. М. 1994.
2. Історія Європи. М. 1988 р., т. I. М. 1992 р., Т.II. М. 1993 р., т. III.
3. Крашеніннікова Н.А. Індуське право, історія і сучасність. М. 1988.
4. Новицький І.Б. Основи римського цивільного права. М. 1942 р. і ін изд ..
5. Аннерс Е. Історія європейського права. М. 1970 р..
6. Бєлєнький М.Р. Що таке талмуд? Нарис історії. М. 1970
7. Закони Ману. М. 1960 р..
8. Вчення П'ятикнижжя Мойсея. М. 1991 р.
9. Моммзен Т. Історія Риму. Спб. 1993.
10. Берман Г.Дж. Західна традиція права: епоха формування. М. МГУ. 1994.
11. Дигести Юстиніана. М. 1984
12. Скрипилев Є.А. Історія держави і права Стародавнього Світу. Навчальний посібник М. 1993
13. Артхашастра піді. Тексту В.І. Кольянова. М.1950 р.
14. Крашеніннікова Н.А. Історія права Сходу. М. 1994 р.