Поняття вбивства по російському карному праву

ЗМІСТ

ВСТУП

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК НОРМ ПРО КРИМІНАЛЬНУ Відповідальний за ВБИВСТВО

§ 1.1 Відповідальність за вбивство в дореволюційному праві

§ 1.2 Відповідальність за вбивство у радянському кримінальному праві

Висновки по 1 главі

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ВБИВСТВА ЗА Російське кримінальне право

§ 2.1 Поняття вбивства по російському праву

§ 2.2 Види вбивства з кримінального права Росії

Висновки по 2 чолі

РОЗДІЛ 3. ОЗНАКИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КВАЛІФІКАЦІЇ

§ 3.1 Ознаки складу злочину

§ 3.2 Питання кваліфікації вбивства

Висновки по 3 чолі

ВИСНОВОК

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми дипломного дослідження. Статтею 2 Конституції Російської Федерації проголошено, що людина, її права і свободи є найвищою цінністю. Захист прав і свобод людини і громадянина становить обов'язок держави, яку він провадить різними способами, в тому числі і за допомогою кримінально-правових заходів. КК РФ визнає охорону прав і свобод людини і громадянина від злочинних посягань одним зі своїх завдань. Про ступінь пріоритетності цього завдання можна судити з того, що в Особливій частині КК РФ злочинів проти особистості відведено перше місце.

Злочини проти життя (а серед них вбивства) є тяжкими злочинами проти особистості, оскільки зазіхають на природне і невідчужуване, раз і назавжди дане природою і визнане державою благо - людське життя. Історія свідчить, що вбивство є одним з найбільш древніх злочинів. Саме з нього починається більшість кримінальних законодавств стародавнього світу та середніх віків. У зв'язку з цим обрана тема актуальна і в даний час.

Убивству завжди приділялася велика увага в теорії кримінального права, кримінології, юридичної психології. Багато проблем Загальної частини кримінального права (про суб'єктивну сторону злочину, співучасті, причинного зв'язку, стадіях злочину та ін) ставилися і вирішувалися саме у зв'язку з убивством.

Ступінь наукової розробленості. Вивченням вбивств займалися такі автори як Андрєєва Л.А., Антонов В.Ф., Антонян Ю.М., Бородін С.В., Кочои С.М., Кондрашова Т.В., Красиков А.Н ., Марогулова І.Л., Мачковскій Л.Г., Наумов А.В., Петруша А.В., Піонтковський А.А., Попов О.М., Сальов М.М., Таганцев Н.С., Трайнін А.Н., Цокуева І.М., Чернега К.А., Шаргородський М.Д. та інші автори.

Об'єктом дослідження роботи є суспільні відносини, що виникають у сфері забезпечення захисту законних прав та інтересів громадян від розглянутого посягання.

У залежності від об'єкта знаходиться предмет дослідження, який складають:

- Норми Кримінального кодексу РФ і федеральних законів,

- Матеріали судової практики стосовно до проблеми дослідження.

Цілями дослідження є:

- Вивчення кримінально-правової боротьби з вбивствами та судової практики з цієї проблеми;

- Припущення можливих шляхів заповнення законодавчих і правозастосовних недоліків.

Цільова спрямованість дослідження зумовила необхідність вирішення наступних завдань:

- Розглянути історію розвитку відповідальності за вбивства;

- Розглянути сучасне поняття вбивства

- Розглянути види вбивств;

- Розглянути питання кваліфікації вбивств.

Наукова новизна дослідження полягає у спробі комплексного аналізу і співвідношення традиційних ознак вбивств та визначення їх видів, виявлення, загальних напрямів кримінальної політики держави та виявлення на їх основі ознак, що характеризують суспільну небезпеку і протиправність даного злочину.

Новизна роботи визначається також результатами дослідження, найбільш суттєві з яких виносяться на захист.

Теоретична значущість полягає в тому, що комплексне вивчення та висвітлення проблем кваліфікації вбивств дозволить, проаналізувавши існуюче законодавство, з урахуванням загальних напрямів кримінальної політики, використовувати отримані результати для подальшої розробки проблеми боротьби з убивствами. Результати дослідження стануть обгрунтуванням необхідності вдосконалення нормативно-правових актів, що регулюють суспільні відносини у цій сфері.

Практична значимість може бути виражена в сукупності рекомендацій та пропозицій щодо вдосконалення кримінального законодавства у даній сфері.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувалися методи соціально-правового, історико-правового, статистичного та логіко-юридичного дослідження, діалектичний метод наукового пізнання явищ навколишньої дійсності, що відображає взаємозв'язок теорії і практики.

Структура роботи. Робота складається з вступу, трьох розділів, шести параграфів, висновків та списку джерел і літератури.

РОЗДІЛ 1. РОЗВИТОК НОРМ ПРО КРИМІНАЛЬНУ Відповідальний за ВБИВСТВО

§ 1.1 Відповідальність за вбивство в дореволюційному праві

Злочини проти життя на протязі століть і тисячоліть приковували до себе увагу не лише фахівців-правознавців, але й філософів, священнослужителів, істориків, так і звичайних громадян. Вбивство є одним з найбільш древніх злочинів. Як справедливо відзначив професор Ю.М. Антонян, "... Люди вбивали завжди і людей вбивали завжди". І це не могло не хвилювати зароджується суспільство та його добропорядних членів. Внаслідок цього не тільки найдавніші релігійні віровчення, але і книги законів завжди виділяли і розглядали питання про вбивство і його наслідки, що в кінцевому підсумку призвело до встановлення певної відповідальності злочинців спочатку перед громадою (табу і заборони), а з виникненням держав і перед суспільством ( визнання злочином).

Різноманітність способів скоєння вбивства, складність його складу і насильницький характер викликають необхідність ретельного вивчення питання про те, як розуміли раніше умисне вбивство, за якими ознаками відмежовував його від суміжних складів і що слід розуміти під ознаками умисного вбивства в сучасному кримінальному праві. Вивчення зазначених питань необхідно, тому що, незважаючи на уявну простоту, не всі ознаки видів вбивств досліджено й очевидні.

Вперше в пам'ятках російського права вбивство, як злочин, згадується в договорі князя Олега з греками в 911 р. Стаття 4 цього договору говорить: "Русин чи вб'є Християнина або Християнин Русина, та помре на тому місці, де він скоїв вбивство. Якщо ж вбивця сховається, то буде він будинків, та візьме найближчий родич вбитого частина вбивці, тобто яка йому буде доводитися по закону, але і дружина вбивці так отримає частину, яка слід їй за законом. Якщо ж зробив вбивство і сховався не має власності, та залишається під судом, аж поки не знайдеться, і слідом за цим помре ".

У даній нормі немає визначення поняття вбивства, очевидно, тоді вже виходили з припущення, що це поняття загальноприйнято. Проте виділені суб'єкти (русин, грек) і об'єкт злочину (життя). Як покарання за скоєне встановлено позбавлення життя вбивці, але тільки у двох випадках: 1) на місці злочину; 2) якщо він зникне і за умови, що у нього немає особистого майна. Таке ж положення встановлюється і ст. 13 договору Ігоря з греками в 945 року.

Не менш важливе місце займає вбивство в договорах Новгорода з німцями 1195 і Смоленська з Ригою, Готландом і німецькими містами в 1229 р. Тут при схожій "диспозиції" встановлюються в якості покарань сплата грошей "за голову". У даних нормах вперше закріплюється відповідальність за "кваліфіковані склади" та встановлюються відповідні їм види покарання. Так, наприклад, за вбивство (мова йде про осіб, що належать до різних становим групами) посла, заручника, попа - сплата 20 гривень; за купця -10 гривень; холопа - 2 гривні сріблом (ст. 2 Договору 1229).

Як відомо, основним давньоруським джерелом світського писаного права в літературі визнається Руська Правда. Дане джерело містить норми різного характеру, в тому числі й кримінально-правового. Слід зазначити, що злочини в Руській Правді називалися "образою". Для нас інтерес становить те, що Руська Правда по самому древньому (академічному) списку починається зі статті про вбивство.

Стаття 1 Руської Правди говорить: "Уб'є чоловік (ред) чоловіка, то м'стіт братові брата, або синів батька, або отцю сина, або брата чаду, любо Сестріна синів; аще не буде хтось м'стя, то 40 гривень за голову; аще буде русин , любо Грідін, любо купчина, любо ябетнік, любо мечник, аще із'гоі будеть, або словенін, то 40 гривень покладіть за нь ".

З цієї статті неважко побачити, що за вбивство встановлюється право помсти членів родини вбитого, з чітким переліком її кола, а також встановлюється віра (тобто сплата) у розмірі 40 гривень і дається приблизний список осіб, за яких сплачується віра. Слід зазначити, що дана норма містить єдине покарання - право помсти, або віра 40 гривень, яка не залежить від станового становища вбитого.

Пізніші пам'ятки права, в тому числі і більш пізні норми Руської Правди, за вбивства осіб, що належать до різних становим групам, встановлюють диференційоване покарання у вигляді сплати віри. Так, за простолюдина належало сплатити 40 гривень, за княжого чоловіка і тіуна - 80 гривень (подвійну виру).

Однак Руська Правда навіть і в пізніших виданнях не визнавала холопа і раба можливими об'єктами вбивства: "а в холопа і в робі віри нетуть; але оже буде без вини вбивстві ... то князю 12 гривень". Таким чином, за холопа і раба передбачалася віра у відповідності зі ст. 89 Троїцького списку Руської Правди як за коня (12 гривень).

У період феодальної роздробленості Русі найбільш відомим джерелом, що містить норми кримінально-правового характеру, можна вважати Псковську судную грамоту 1467

Грамота не виділяла простого складу вбивства, а мала ст. ст. 1 і 96, відповідно до яких смертної кари віддавалися розбійники-вбивці, тобто особи, які вчинили вбивство в розбої. Способи смертної кари в Грамоті не обговорювалися.

У другій половині XIV століття навколо Московського князівства починають об'єднуватися російські землі. До основних документів того періоду, що містить норми кримінального права, слід відносити Судебники 1497 і 1550 рр.., А також Соборне укладення 1649 року. "Великокняжий" Судебник 1497 р. в літературі іменується перший загальноросійським, що підкреслює особливу роль Москви в об'єднанні існували раніше роздроблених російських князівств (Псковського, Новгородського, Тверського, Володимирського та ін.)

У період Судебников за скоєні вбивства передбачалося покарання у вигляді смертної кари. Так, Судебник царя Івана III (1497г. ст. 8) і Судебник царя Івана Васильовича (1550 р. ст. 59) встановлюють, що "... доведуть на кого ... душогубство ... а буде ведений лихий чоловік та боярину велети того казнити стратою ".

Особливо виділялися в Судебниках і кваліфіковані види вбивства, наприклад государское вбивство, тобто вбивство пана, за яке визначається "живота не дати" (ст. 9 Судебника 1497 р., ст. 61 Судебника 1550г.).

Відповідно до норм Судебников злочинці позначалися як "лихі люди", тобто небезпечні. У ст. 59 Судебника 1497 р. злочинець позначений як ведений лихий чоловік, тобто особливо небезпечний.

Покладання царя Олексія Михайловича 1649 р. передбачало вже багато видів вбивства, призначаючи за нього різні види смертної кари. Слід зазначити, що по Укладення спочатку за 36 злочинів була встановлена ​​смертна кара, але протягом другої половини XVIII століття застосування смертної кари в Росії скорочувалося і до 1706 р. залишилося тільки за вбивство і бунт.

Покладання, як було вже зазначено, передбачало відповідальність за різні види вбивства. Так, окремо виділялися вбивства батьків (глава 22 ст. 1), законних дітей (ст. 3), родичів (ст. 7), пана (ст. 9), чоловіка (ст. 14), незаконних дітей (ст. 26) ; за суб'єктами - ратні люди, які, "їдучи на державну службу", по дорозі "смертне вбивство" здійснюють "(гл. 7 ст. 30), а також служиві люди (Г.7. ст.52); за місцем вчинення злочину особливо виділяли церква (гл. 1 ст. 4), государя двір, у присутності государя (гл. 3 ст. 3).

Кваліфікуючою обставиною визнавалося вбивство, вчинене під час крадіжки хліба і сіна (гл. 21 ст. 89) або "якщо хто приїде до кого-небудь на двір насильством; скопом і змовою умислу злодійськи і вчинить над тим. До кого він приїде, або над його дружиною, або над його дітьми, або над людьми смертне вбивство, а знайдеться про те допряма і того, хто таке смертне вбивство учинить, самого казнити смертю ж ... " (Гл. 10 ст. 198).

Аналіз Уложення дозволяє зробити висновок про те, що злочини стали ділитися за родовою ознакою (гл. 3, гл. 7, гл. 22). У деяких складах був зроблений наголос на умисел, що знайшло відображення, зокрема, в зазначеній мною ст. 198 гол. 10 Уложення.

Артикул Військовий Петра I 1715г. містив норми тільки кримінального права і, по суті, представляв собою Військово-кримінальний кодекс без Загальної частини. Військовий статут і Морський статут (1720 р.) також передбачали велику кількість різних видів вбивства і встановлювали, що "всі вбивці або навмисні до вбивства будуть страчені смертю". Статутами вперше встановлюється відповідальність і за замах на вбивства "навмисні до вбивства" і закріплюються різні види смертної кари. Так, за просте вбивство призначалося відсікання голови (арт. 154). За кваліфіковані види вбивства призначалося повішення або колесування (арт. 161, 162, 163). Як кваліфіковані вбивства розглядалися батьковбивство (арт. 163), дітовбивство (арт. 163), отруєння (арт. 162), вбивство по найму (арт. 161), вбивство солдатом офіцера (арт. 163), вбивство на дуелі (арт. 139 ) і самогубство (арт. 164).

У Військовому статуті Петра I ми знаходимо вперше згадка про причинного зв'язку, як ознаку елемента суб'єктивної сторони: "Треба, щоб мав справді відати, що смерть усезвичайно чи від буття трапилася. А якщо знайдеться, що убитий був битий, а не від тих побоїв, а від інших випадків, які до того додати, умре, то належить вбивця не животом, але з розгляду і за розумом суддівському покарати "(арт. ст. 154).

Слід особливо виділити і розроблені в той час проекти Кримінального уложення 1754 і 1766 рр.. Вони передбачали здійснення: 1) умисного вбивства - "волею і нарочито без потреби" (гл. 25 ст. 1); необережного-"вбивство ненавмисне і не з умислу ... одначе, коли вбивця в тому винен і вбивство від його необережність відбулося "(ст. 14,15,18), 3) випадкового -" вельми ненавмисне і ненавмисне вбивство, при якому, ніякої провини не знаходиться ... понеже така справа учинится одним випадковим чином "(ст. 22).

Як кваліфіковане вбивство проект 1754 розглядав, наприклад, вбивство, коли "... людина того, кому він служить чи дворовий чия людина і селянин поміщика свого умисно вб'є до смерті" (ст. 6).

Слід зазначити, що законодавець того часу, не тільки виділяв категорії злочинів (умисні, необережні, випадкові), але і встановлював по їх "ступеня небезпеки" відповідні покарання. Так, за умисне вбивство встановлювалася смертна кара, яка наводилася у виконання відсіканням голови і колесуванням; за необережне вбивство призначалися батоги, кийки, в'язниця і грошовий штраф, а дивлячись "станом винних" - "... знатних тюремним арештом на два тижні, а інших саджати у в'язницю ж на місяць, вчинити їм церковне покаяння, а підлих січ батогами щоб ​​дивлячись на те надалі з кращою обережністю надходили "(ст. 150). Від смертної кари звільнялися малолітні до 15 років, які підлягали за це ув'язнення в монастир - за проектом 1754 на п'ятнадцять років, за проектом 1766 на п'ять років, а якщо не виправляються, то і на вічно (с. 24).

Незважаючи на прогресивні норми, відображені в зазначених проектах, вони в силу певних причин не знайшли свого місця в житті матеріального права Росії.

Необхідно також відзначити, що до Петра I в російській законодавстві не визнавалися вбивством: позбавлення життя виродків (тобто осіб з фізичними вадами) і позбавлення життя противника на дуелі. За Петровським Указами 1704 і 1718 рр.. було запропоновано виродків не вбивати і не таїть, а оголошувати про них священикам і направляти в кунсткамеру. Покарання за порушення Указу були встановлені за допомогою виплати штрафу. Але з характеру законодавства ясно, що це була не охорона життя виродків, а поповнення петровських кунсткамери. Караність за вбивство виродка, по суті, була встановлена ​​в Росії вперше в Зводі Законів 1832 (ст. 345) і в Уложенні 1845 року (ст. 1649).

З 1845 р. на території Російської імперії набув чинності новий кримінальний кодекс під назвою "Ухвала про покарання кримінальних та виправних", що діяв зі змінами аж до соціалістичної революції 1917р.

Спочатку Покладання містив 2224 статті, проте після його перевидання (1885г.) число статей скоротилося до 1711. Зазначене Укладення було найбільш прогресивним у порівнянні з попередніми кримінально-правовими законами.

Покладання розрізняло вбивства з прямим і ненепрямим умислом, розділяючи перше на вбивство з обдуманим наміром (ст. 1454), без обдуманого наміру (ст. 1455 ч. 1) і в запальності або роздратуванні (ст. 1455 ч. 2).

Визначення необережного вбивства було передбачено, на мій погляд, вкрай невдало. Необережне вбивство розрізнялося, якщо дія, яким воно заподіяно, саме по собі заборонялося законом (ст. 1466) і якщо воно не протизаконно (ст. 1468). Крім того, була велика кількість статей, на думку М.Д. Шаргородського, не потрібних (наприклад, ст. 989, 1139, 870 ч.2, 899, 1543).

За вказаною Укладенню кваліфікованими визнавалися вбивства батьків (ст. 1449), родичів (ст. 1451), начальника, пана, господаря, майстра, особи, якій убивця позичений своїм вихованням або змістом (ст. 1451); священнослужителя (ст. 212); годинного або кого-небудь з караулу, охороняють імператора або члена імператорського дому (ст. 244 ч. 1); вагітної жінки (ст. 1452, 1455 ч. 2), скоєні, наприклад, способом, небезпечним для багатьох осіб (ст. 1453 ч. 1), способом, болісним для вбитого (ст. 1453 ч. 2) і отруєння (ст. 1453 п. 5 і 1455 ч. 1). У ряді випадків Покладання передбачало й інші обтяжуючі обставини, за які посилювалася міра відповідальності (наприклад, за рецидив - ст. 1450, за вбивство, скоєне заради полегшення іншого злочину, - ст. 1459, статті 268, 633, 824, 308 ч.2 , 309 ч.2 310).

Пом'якшуючими провину обставинами визнавалися вбивства при дітовбивстві (ст. 1451 ч.2), скоєні при перевищенні необхідної оборони (ст. 1.467) і на дуелі (статті 1503-1505).

Максимальним покаранням за умисне вбивство з Укладення були каторжні роботи на строк від 15 до 20 років, а при наявності кваліфікованих обставин до безстрокової каторги.

Слід особливо підкреслити, що система і редакція статей про злочини проти життя в Уложенні була заплутаною і викликала непорозуміння в практиці. Внаслідок цього вона повинна була бути замінена значно більш досконалої главою Уложення 1903 року, яка в Росії в силу взагалі не вступила з політичних причин, а в подальшому через доконаних Лютневої та Жовтневої революцій.

§ 1.2 Відповідальність за вбивство у радянському кримінальному праві

Котра пішла в небуття у лютому 1917 року царська Росія залишила новим правителям досить строкатий і професійний кримінальний світ. Але найкраще, що змогла зробити нова демократична Росія з цим світом, - це оголосити йому в березні 1917 року загальну амністію. Після неї тисячі кримінальників заполонили Росію. Жовтнева революція і громадянська війна помітно поповнили армію кримінальних злочинців Радянської Росії за рахунок представників дрібної буржуазії, анархістів і переможених війну білогвардійців. У даних умовах, будуючи радянське суспільство і формуючи нові правоохоронні органи, молода республіка стикалася не тільки з контрреволюцією, саботажем, промислової розрухою і голодом, але і з загальнокримінальної насильницькою злочинністю.

У сформованій обстановці органам міліції, створеним 28 жовтня (10 листопада) 1917 р., була необхідна надійна правова основа для боротьби зі злочинністю, в тому числі з особами промишляли вбивствами і тероризмом. Проте лише в Кримінальному кодексі РРФСР 1922 року були передбачені спеціальні норми про кримінальну відповідальність за злочини проти життя.

Проте недоліки Кодексу 1922 року були настільки очевидними, що незабаром довелося застосовувати більш прогресивний на той період часу Кримінальний кодекс РРФСР 1926 року, в який частково увійшли норми про відповідальність за різні види вбивства, передбачені попереднім кодексом.

Примітно, що радянське кримінальне законодавство 1926 починає розділ про злочини проти особистості з позбавлення життя.

Так, кримінальне законодавство РРФСР передбачало наступні види позбавлення життя:

1. Вбивство навмисне:

а) з обтяжуючими обставинами (ст. 136 У K);

б) без обтяжуючих провину обставин (ст. 137 КК);

в) з пом'якшуючими провину обставинами (ст. ст. 138, 139 КК).

2) Необережне позбавлення життя (ст. 139 КК).

У залежності від видів вбивств, у тому числі з обтяжуючими провину обставинами (ст. 136 КК), покарання за них, тобто кордону санкції, встановлювалися від року до десяти років позбавлення волі.

Суб'єктом вбивства, як і більшості інших злочинів проти життя і здоров'я, визнавалося осудна фізична особа, яка досягла 12-річного віку.

Колишня редакція ст. 136, на наш погляд, була невдалою у багатьох відношеннях. Так, наприклад, п. "г" ст. 136 КК РРФСР 1926 р. говорить про вбивство "з метою полегшити або приховати інший тяжкий злочин". Це положення майже дослівно взяте з тексту п. 13 ст. 455 Кримінального уложення, але Покладання у ст. 3 визначало, що розуміється під тяжким злочином, а в радянському кримінальному праві такого поняття ще не було.

Крім того, законодавець допустив похибку і в тому, що виділив обставини, кваліфікуючі вбивство, у ст. 136 УK, які також були відзначені у ст. 47 того КК РРФСР (користь, ниці спонукання, жорстокість), а подібне повторення обтяжуючих обставин у двох місцях в матеріальному праві не доцільно.

За радянським кримінальним законодавством (1926 р.) існувала відповідальність за вбивство, коли з об'єктивної сторони мало місце і бездіяльність. Сутність подібних злочинів полягала в несовершении дій, які ця особа юридично зобов'язана була зробити, без вимоги настання якого-небудь результату (наприклад, склади ст. Ст. 156, 158 КК РРФСР).

З прийняттям Кримінального кодексу РРФСР 1960 року злочини проти життя, здоров'я, свободи і гідності особистості були виділені в особливу групу з родовому об'єкту (особистість людини) і поміщені в главу 3 КК. Серед них особливо виділяли умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 102 УK РРФСР), так як воно в порівнянні з іншими видами вбивства представляло найбільшу небезпеку для суспільства.

Частково Кодекс 1960 р. в частині обставин, що обтяжують вбивства, усунув недоліки, які мав Кодекс 1926 року. По КК РРФСР 1926 р. перелік обтяжуючих обставин не був вичерпним (п. "а" ст. 136 передбачав умисне вбивство з користі, ревнощів та інших ницих спонукань), що в ряді випадків призводило до неправильної кваліфікації умисних вбивств.

У число обтяжуючих обставин (ст. 102 УK РРФСР 1960 р.) були включені досить чіткі, не потребують домислювання обставини. До таких відносили: вчинення умисного вбивства з корисливих мотивів (п. "а" ст. 102); з хуліганських мотивів (п. "б" ст. 102); вчинене у зв'язку з виконанням потерпілим свого службового або громадського обов'язку (п. " в "ст. 102); з особливою жорстокістю (п." г "ст. 102); вчинене способом, небезпечним для життя багатьох людей (п." д "ст. 102); з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення, а так само поєднане з згвалтуванням (п. "е" ст. 102); жінки, яка завідомо для винного перебуває у стані вагітності (п. "ж" ст. 102); вбивство двох або більше осіб (п. "з" ст. 102 ); вчинене особою, яка раніше вчинила вбивство, за винятком вбивства, передбаченого статтями 104 і 105 УK (п. "і" ст. 102); скоєний на грунті кровної помсти (п. "до" ст. 102); вчинене особливо небезпечним рецидивістом (п. "л" ст. 102 КК).

З диспозиції ст. 102 КК РРФСР виключили невизначену формулювання обтяжливі обставини "з інших низинних спонукань". Як правильно підкреслив С.В. Бородін, "чітка і повна формулювання ст. 102 КК РРФСР створила умови для остаточного усунення з практики фактів розширювального тлумачення судами кримінального закону у справах про вбивство.

Крім вбивства з обтяжуючими обставинами, УK РРФСР передбачав відповідальність за вбивство, вчинене без обтяжуючих обставин (ст. 103 УK) і з пом'якшуючими обставинами, що тягнуть кваліфікацію за ст. ст. 104, 105 КК РРФСР.

Об'єктивна сторона вбивства, відповідальність за яке передбачалася ст. 103 УK, виражалася діянням у вигляді дії або бездіяльності, що полягав у позбавленні життя іншої людини і спричинила настання суспільно небезпечного наслідку - смерті потерпілого. Внаслідок цього під вбивством у радянському кримінальному праві розуміли діяння, пов'язані з умисним позбавленням життя людини.

До недавнього часу в юридичній та філософській науках не було єдності думок у формулюванні визначення моменту "смерті" при позбавленні життя. Проте в даний час Закон РФ від 22 грудня 1992 року "Про трансплантацію органів або тканин людини" в ст. 9 визначив встановлення смерті: "Висновок про смерть дається на основі констатації незворотною загибелі всього головного мозку (смерть мозку)".

Склад, передбачений ст. 103 УK, за конструкцією був матеріал, і у випадках ненастання наслідків у вигляді смерті потерпілого скоєне кваліфікували як приготування до вбивства чи замах на нього.

Слід зазначити, що КК РРФСР 1960 р. не передбачав окремої відповідальності за дітовбивства, - вказаний злочин також кваліфікували за ст. 103 КК. По ній кваліфікації, як правило, підлягали і вбивства, вчинені в бійці, сварці, тобто на побутовому грунті, з ревнощів, на грунті особистих неприязних відносин, а також із співчуття до потерпілого.

Зазначимо, що вбивство з співчуття, коли винний виконує прохання хворого про позбавлення його життя, раніше було виділено в окремий склад злочину (ст. 143 КК РРФСР 1922р.). На сучасному етапі розвитку суспільства, зокрема, у західних країнах, наприклад в Голландії, вже дозволено, а в інших лише опрацьовується питання про правомірність евтаназії, тобто позбавлення життя хворого на його прохання. Зазначене питання і в нашому суспільстві є досить складним, а з скороченням послуг безкоштовної медицини ще більше загостриться. Тому необхідна його правова проробка і відповідна оцінка.

Відповідальність за вбивство, вчинене в стані сильного душевного хвилювання (ст. 104 КК РРФСР) і при перевищенні меж необхідної оборони (ст. 105 КК РРФСР), і в даний час вимагає детального юридичного осмислення. Зазначені норми майже без зміни редакції увійшли в КК Російської Федерації.

На відміну від Кодексу 1926 суб'єктом по розглянутих злочинів відповідно до норм КК РРФСР 1960 року визнавали фізична осудна особа, яка досягла не 12-річного, а 14-річного віку. За умисне вбивство з радянським кримінальним правом передбачалося покарання у вигляді позбавлення волі, за вбивство з обтяжливими обставинами провину передбачалося покарання у вигляді виняткової міри - смертної кари. Виконання смертної кари в період дії КК РРФСР здійснювалося за допомогою розстрілу.

Висновки по 1 главі

Історичний аналіз розвитку кримінального законодавства про відповідальність за злочини проти життя дозволяє зробити наступні висновки:

Визнаючи вбивства як злочину, древнє право Русі, царської і радянської Росії не розкривало його поняття, розуміючи під ним лише умисне позбавлення життя людини. На той період передбачалося, що його поняття було очевидним для всіх.

Поняття вбивства як злочину "взято" з життєвих релігійних норм (християнська заповідь "Не вбий"). Про це побічно може свідчити Договір Олега з православними греками (ст. 4 Договору: "Русин чи вб'є Християнина або Християнин Русина ...").

Аналіз законодавства Стародавньої Русі і царської Росії яскраво показує, що в стародавньому праві звертали увагу не тільки на особу злочинця, на мотиви, якими він керувався, а й враховували зовнішню сторону проступку (зокрема, статус жертви). Особливо проявлявся "класовий, становий" характер кримінально-правових норм, що встановлюють відповідальність за злочини проти життя. Наприклад, у тих випадках, коли вбитий був паном, господарем, майстром (ст. 1451 Уложення 1845 р.), встановлювалася більш жорстка кримінальна відповідальність щодо їх вбивць.

За вбивство, як злочин, майже завжди була передбачена в якості покарання смертна кара.

На початковому етапі в період дії Руської Правди стратити могли і родичі вбитого, тобто ще визнавалося право кровної помсти, але вже обмежене певним колом осіб. Право кровної помсти, у наслідку, було вилучено з кримінального законодавства з прийняттям та поширенням православ'я як державотворчої релігії. У якості "додаткового" покарання були встановлені віра (сплата грошей), каторга, ув'язнення в монастир і ін

З прийняттям Уложення 1845 року вперше знайшло своє відображення у матеріальному праві розмежування вбивств на умисні та необережні. Ознаки подібних злочинів поступово з деякими уточненнями знаходили своє місце і в радянському кримінальному праві.

Виняток карності випадкового заподіяння смерті з'являється в російській праві значно пізніше, ніж поділ на види.

З розвитком російського суспільства, зі зміцненням моральних і релігійних позицій встановлюються кваліфіковані види умисного вбивства, це вбивство батьків, дітей, визнаються пом'якшуючими провину такі обставини, як вбивство при перевищенні необхідної оборони, в стані афекту (несподіваної сильного душевного хвилювання).

РОЗДІЛ 2. ПОНЯТТЯ І ВИДИ ВБИВСТВА ЗА Російське кримінальне право

§ 2.1 Поняття вбивства по російському праву

Поняття "вбивство" нерозривно пов'язане з життям і смертю людини, тому без з'ясування змісту поняття життя і смерті не можна говорити про визначення вбивства.

Відомо, що життя людини, з біологічної точки зору, полягає у безперервному обміні речовин, харчуванні та виділення. З припиненням цих функцій припиняється і життя людини. Людське життя в біологічному сенсі цього слова має значення для визначення меж життя людини. Виникнення життя пов'язане з початком процесу пологів. Природним і неминучим завершенням життя є фізіологічна смерть людини внаслідок старіння організму.

Таким чином, життя це не тільки суспільні відносини, а й біологічний стан людини. Звідси неправомірно позбавлення життя будь-якої людини, незалежно від віку (новонароджений, старий, молодий і т. д.), морального і фізичного вигляду і стану (негідник або дуже порядна людина; фізично і розумово здоровий або важко хворий, несамовитий і т. д. ), тобто коли особистість як така ще не відбулася або стався "розпад" особистості, виявилася повна втрата особистісних (соціальних) якостей.

Сказане має безпосереднє відношення до проблеми так званої евтаназії - вигляді заподіяння смерті, пов'язаному з задоволенням прохання хворого про прискорення його смерті. Стаття 45 Основ законодавства РФ "Про охорону здоров'я громадян" забороняє медперсоналу здійснення евтаназії будь-якими засобами і способами, у тому числі шляхом припинення штучних заходів для підтримання життя. Поки людина жива, його життя охороняється законом і ніхто не має права приймати самовільне рішення як про те, бути чи не бути їй, так і вживати заходів для її припинення.

Життя як об'єкт злочинного посягання і як певний фізіологічний стан має тимчасові рамки, окреслені її початковим і кінцевим моментом. Їх правильне визначення важливо для відмежування вбивства від таких злочинних видів поведінки, як незаконний аборт, ненадання допомоги особі, яка перебуває в небезпечному для життя стані, кримінально-карана трансплантація органів і тканин, замах на негідний об'єкт.

Початковий момент життя людини традиційно визначається початком процесу фізіологічних пологів, що необов'язково зв'язується з відділенням плода від утроби матері, з початком самостійного дихання. Слідуючи цим поглядом, умертвіння ще не відокремилася від утроби матері плоду вже представляє собою посягання на життя новонароджуваного людини. У даного підходу є один істотний недолік: без почався дихання дитини, наявності в його легенях повітря проблематично встановити, чи був плід у момент посягання на нього живим або мертвим (в останньому випадку мова може йти про замах на негідний об'єкт).

Ще більшу складність викликає визначення в теорії і на практиці кінцевого моменту життя. Досить нагадати, що ще кілька десятиліть тому в Англії спеціальна комісія лікарів прийшла до невтішного висновку: на території королівства щорічно ховають заживо близько двох з половиною тисяч чоловік. Причина - неправильне встановлення моменту закінчення життя (настання смерті).

Як і початок життя, її закінчення - це не одномоментний акт, а процес, що має довжину в часі і здатний протікати по-різному. Одні вчені схильні визначати настання смерті (і, отже, закінчення життя) щодо зупинки дихання і припинення серцебиття, відсутності пульсу, зниження температури тіла (Клінічна смерть).

Зустрічаються випадки, коли після настання клінічної смерті вдається відновити дихання і серцебиття і повернути людину до життя. Особливо в останні роки досягнення медичної науки і практики в галузі реаніматології сприяли зміні ставлення до смерті як до одномоментного явищу. Її все більше стали представляти як процес, розтягнутий у часі, відповідний поступового руйнування окремих частин людського організму.

Інші резонно вважають ці показники недостатніми (хоча з точки зору практичної та зручними). Для клінічної смерті характерно те, що життя більше немає, але немає ще й смерті. В даний час більшість вчених і практичних працівників пов'язує настання смерті (а отже, і закінчення життя) із так званої біологічної смерті - коли припиняється постачання тканин організму киснем, кров не надходить більше в головний мозок, відбуваються незворотні процеси розпаду клітин центральної нервової системи, зникає електрична активність мозку. Ця точка зору ближча до істини: життя закінчується не раніше настання біологічної смерті. Згідно зі ст. 9 Закону РФ "Про трансплантацію органів і (або) тканин людини" висновок про смерть дається на основі констатації незворотною загибелі всього головного мозку.

До настання біологічної смерті можливе пожвавлення вмираючого, і неприйняття заходів з порятунку його життя, так само як і іншу протиправну поведінку (вилучення органів для пересадки, нанесення пошкоджень тощо), повинно тягнути кримінальну відповідальність для винних осіб.

Деяка частина людей вмирає в результаті патологічної, передчасної смерті, викликаної хворобою або насильницькими діями. До патологічної смерті відноситься і вбивство, яке є родом насильницької смерті.

Отже, насильницький характер смерті - одна з ознак вбивства. Але насильницька смерть може носити і правомірний характер (наприклад, приведення у виконання вироку до смертної кари). Крім того, насильницька смерть може свідчити не тільки про вбивство, але і про нещасний випадок і самогубство. У зв'язку з цим виникає питання про їх розмежування.

На відміну від правомірного позбавлення життя, нещасного випадку і самогубства, вбивство переслідується як протиправне діяння, передбачене Особливою частиною Кримінального кодексу. Щоб виключити віднесення до вбивства правомірного позбавлення життя і випадкового заподіяння смерті, що здійснюються при відсутності провини, необхідно при визначенні вбивства вказати на умисне позбавлення життя. Нарешті, для відмежування від самогубства повинно бути зазначено, що мова йде про позбавлення життя іншої людини.

Виходячи із зазначених ознак, у вітчизняній юридичній літературі з тими чи іншими невеликими відмінностями вбивство визначається як протиправне умисне або необережне позбавлення життя іншої людини. На перший погляд це визначення також охоплює елементи, необхідні для з'ясування поняття вбивства. Але якщо врахувати, що кримінальне законодавство передбачає відповідальність за низку інших злочинів, які також супроводжуються умисним або необережним позбавленням життя іншої людини, то необхідно визнати, що наведене визначення вбивства не цілком абсолютно. На цю обставину звернув увагу Н.І. Загородніков, який до наведеного вище визначення поняття вбивства додавав: "... коли заподіяння смерті є підставою кримінальної відповідальності". Він справедливо підкреслював, що підставою кримінальної відповідальності може бути лише вчинення суспільно небезпечного діяння, передбаченого законом.

В теорії також існують інші полярні точки зору щодо визначення вбивства. Так, А. А. Піонтковський вважав, що вбивство є протиправне умисне або необережне позбавлення життя людини. М. Д. Шаргородський розумів під вбивством лише умисне заподіяння смерті і не відносив до нього необережне позбавлення життя. Друга точка зору сприйнята чинним російським кримінальним законодавством і представляється більш досконалою і точною. КК РФ дане визначення вбивства як умисного заподіяння смерті іншій людині. Ненавмисне, тобто необережне вбивство КК РФ відкидається, хоча визнається заподіяння смерті з необережності - ст. 109 КК РФ.

Оскільки вбивство є одним з тих суспільно небезпечних діянь, які передбачені законом, остільки підставою кримінальної відповідальності при вбивстві є не що інше, як вбивство. Тому навряд чи можна внести суттєве уточнення у визначення поняття вбивства, вказавши, що при вбивстві підставою кримінальної відповідальності є вбивство.

Таким чином, вбивство - це протиправне, умисне позбавлення життя іншої людини.

§ 2.2 Види вбивства з кримінального права Росії

Вбивства - найбільш тяжка різновид посягань на життя. В останнє десятиліття є явна тенденція до їх зростання. У ч. 1 ст. 105 дано законодавче визначення даного злочину: "Вбивство, тобто умисне заподіяння смерті іншій людині ...". Викладене свідчить, що законодавець пов'язує поняття вбивства лише з умисною формою вини. Необережне позбавлення життя іменується заподіянням смерті з необережності.

Позиція КК 1960 р. була іншою, в ньому термін "вбивство" використовувався як родовий стосовно всіх видів позбавлення життя (з умислом і з необережності).

Інший підхід КК 1996 р. можна пояснити поверненням до традицій російського кримінального права. Так, у Кримінальному уложенії 1903 р. відповідна глава іменувалася "Про позбавлення життя", вона включала склади вбивства і необережного заподіяння смерті. Ряд вчених (А. Н. Трайнін, М. Д. Шаргородський та ін) ще до прийняття КК 1960 р. також пропонували іменувати вбивством лише умисне позбавлення життя. Це мотивувалося тим, що небезпека умисного і необережного позбавлення життя занадто різна.

Кримінальний закон диференціює відповідальність за вбивства за ступенем суспільної небезпеки, виділяючи простий (ч. 1 5 ст. 105), кваліфіковані (ч. 2 ст. 105) і привілейовані (ст. 106, 107, 108) їх види.

Просте вбивство передбачає відсутність як посилюючих (кваліфікуючих), так і знижують (прівілегірующіх) ознак. До злочинів, що тягне караність за ч. 1 ст. 105, теорія і практика відносять:

• вбивство з ревнощів. За КК 1926 р. ревнощі визнавалася кваліфікуючою ознакою;

• вбивство з помсти (за винятком тих її видів, які тягнуть посилену відповідальність, - п. "б" і "л" ч. 2 ст. 105). Для цього виду позбавлення життя характерний мотив розплати за попередню поведінку потерпілого, його близьких. У період дії КК 1926 р. помста вважалася різновидом "інших низинних спонукань", що підсилюють караність;

• вбивство в сварці чи бійці (за відсутності хуліганських мотивів).

КК 1960 р. до "простого" вигляду вбивства відносив також позбавлення життя матір'ю своєї новонародженої дитини (нині це самостійний вид - ст. 106). Одним з проектів КК (1994 р. - ст. 116) передбачалося виділити як привілейованого виду вбивство з співчуття до тяжко хворій людині (евтаназія), але дана пропозиція не була сприйнята законодавцем, і тому з позиції чинного КК скоєне розглядається теж як "просте "вбивство.

До інших видів, які кваліфікуються за ч. 1 ст. 105, належать також умисне позбавлення життя через боягузтво, заздрості, а також за так званим темним мотивами.

Позбавлення життя з ревнощів, помсти слід відмежовувати від вбивства з хуліганських спонукань. В останньому випадку винним використовується дріб'язковий привід ("косою" погляд, відмова дати прикурити, незгоду дівчини, щоб її проводили до будинку, невинний жарт і т.д.). Навпаки, якщо посягання скоєно з ревнощів, помсти та інших спонукань, що виникли на грунті особистих відносин, воно незалежно від місця його здійснення не повинно розцінюватися як вчинене з хуліганських спонукань.

На частку "простих" вбивств доводиться щорічно від половини до двох третин вбивств.

Кваліфіковані вбивства, становлять лише близько п'ятнадцяти відсотків всіх реєстрованих вбивств, аналізовані види являють собою найбільш небезпечний різновид вбивства. Не випадково Конституція РФ і КК допускають можливість застосування за ці злочини смертної кари.

Частина 2 ст. 105 передбачає 13 пунктів, деякі з них містять опис декількох кваліфікованих видів вбивств. Вони можуть бути згруповані по сторонах складу злочину.

Кваліфікуючі ознаки, які характеризують об'єкт.

Вбивство:

• двох або більше осіб (п. "а"),

• особи або його близьких у зв'язку зі здійсненням даною особою службової діяльності або виконанням громадського обов'язку (п. "б");

• завідомо для винного перебуває в безпорадному стані (п. "в");

• жінки, яка завідомо для винного перебуває у стані вагітності (п. "г").

Характеризують об'єктивну сторону.

Вбивство:

• пов'язана з викраденням людини або захопленням заручника (п. "в");

• вчинене з особливою жорстокістю (п. "д");

• скоєне загальнонебезпечним способом (п. "е");

• пов'язана з розбоєм, здирством або бандитизмом (п. "з");

• поєднане із згвалтуванням або насильницькими діями сексуального характеру (п. "к").

Характеризують суб'єкт вбивства.

Вбивство:

• вчинене групою осіб, групою осіб за попередньою змовою або організованою групою (п. "ж");

Характеризують суб'єктивну сторону.

Вбивство:

• з корисливих мотивів або за наймом (п. "з");

• з хуліганських мотивів (п. "і");

• з метою приховати інший злочин або полегшити його вчинення (п. "к");

• з мотивів національної, расової, релігійної ненависті чи ворожнечі або кровної помсти (п. "л");

• з метою використання органів або тканин потерпілого (п. "м").

До привілейованим вбивств відносяться:

• вбивство матір'ю новонародженої дитини (ст. 106 КК РФ);

• вбивство, вчинене в стані афекту (ст. 107 КК РФ);

• вбивство, вчинене при перевищенні меж необхідної оборони або заходів, необхідних для затримання особи, яка вчинила злочин (ст. 108 КК РФ).

Висновок по 2 чолі

З точки зору права, життя - це існування, що закінчується смертю людини - живої істоти, якому притаманні послідовно обидва ці стани. Живим прийнято вважати цілий організм, тобто закінчену формування, наділене всіма атрибутами, властивими живій істоті. Для наявності складу вбивства існує лише одна умова: у момент заподіяння смерті людина повинна бути живий, навіть якщо він знаходиться при цьому на межі смерті від інших причин. Інакше кажучи, закон однаково захищає життя людини в розквіті сил, у момент появи його на світло і в момент вмирання. Злочинного позбавлення життя немає, якщо діяння направлялося, з одного боку, проти померлого, з іншого - проти не почав жити.

РОЗДІЛ 3. ОЗНАКИ СКЛАДУ ЗЛОЧИНУ ТА ЇХ ЗНАЧЕННЯ ДЛЯ КВАЛІФІКАЦІЇ

§ 3.1 Ознаки складу злочину

Загальне вчення про склад злочину є основою для виявлення наявності або відсутності в діях особи конкретного складу злочину, тобто теоретичною базою правильної кваліфікації вчиненого діяння. Тільки на основі загального вчення про склад злочину може бути отримана вичерпна характеристика конкретного злочину, необхідна для його кваліфікації, виходячи з скоєного, відповідно до точним сенсом закону.

Для обгрунтованого притягнення до кримінальної відповідальності і правильної кваліфікації необхідний ретельний аналіз, кожної ознаки складу злочину (об'єкта, об'єктивної сторони, суб'єкта і суб'єктивної сторони) та їх сукупності на базі диспозиції відповідної норми Особливої ​​частини Кримінального кодексу і досліджуваного діяння. Поверховий підхід до такого аналізу призводить до помилкових рішень. Саме тому ще зустрічаються випадки визнання в діянні того чи іншого складу злочину, коли в дійсності він відсутній, і особа виявляється необгрунтовано притягнутим до кримінальної відповідальності. З цієї ж причини в діях винного іноді встановлюється не той склад злочину, який має місце в дійсності, і злочин виявляється неправильно кваліфікованим.

Притягнення до кримінальної відповідальності за діяння, які посягають на життя, і їх кваліфікація нерозривно пов'язані між собою, так як кримінальна відповідальність настає лише за наявності складу злочину проти життя і здоров'я, передбаченого ст. ст. 105 - 125 КК РФ. Вирішуючи питання про кримінальну відповідальність за вбивство, не можна одночасно не вирішувати питання про кваліфікацію злочину. Тому аналіз ознак складу злочину проти життя має значення для індивідуалізації відповідальності, яка проявляється у кваліфікації скоєного злочину.

Об'єкт злочинів проти життя - життя іншої людини. Об'єкт є тим загальним ознакою, який об'єднує всі види вбивств в одну групу злочинів, що посягають на людське життя. Було б неправильно зводити в цьому сенсі поняття життя людини лише до біологічного процесу, про який вже говорилося, оскільки людина насамперед член суспільства. Життя людини носить суспільний характер, а її охорона визначається відносинами, що панують в суспільстві. Прав Б.С. Нікіфоров, який вважав, що "не можна відокремлювати інтереси особистості від неї самої і потім виводити особу за рамки суспільних відносин". Життя людини невіддільна від суспільних відносин, тому об'єктом злочинного посягання при вбивстві є і життя людини і суспільні відносини, що забезпечують охорону цього блага.

Зі смертю людини припиняється кримінально-правова охорона його життя, і, отже, не можна говорити про вбивство, коли особа проводить постріл в людину, вже померлого, з метою позбавлення його життя. Вбивство в даному випадку зробити неможливо, але дії особи все ж являють суспільну небезпеку, оскільки наслідки не наступають з не залежних від цієї особи причин. Воно повинно нести відповідальність за замах на негідний об'єкт.

Кримінально-правовій охороні за російським законодавством, в рівній мірі підлягає життя будь-якої людини незалежно від її віку, фізичних та моральних якостей. За справедливим зауваженням Штюбеля, право прожити годину настільки ж священне, як і право прожити 80 років.

Під початком життя людини слід розуміти початок фізіологічних пологів. Знищення плода дитини до початку родового процесу не утворює складу вбивства. Моментом завершення життя слід вважати біологічну смерть, при якій припиняється діяльність центральної нервової системи і в корі головного мозку настає незворотний розпад білкових тіл, в результаті чого відновити життєдіяльність організму вже неможливо. Відповідно до Закону "Про трансплантацію органів і (або) тканин людини" від 22 грудня 1992 р. Висновок про смерть дається на основі констатації незворотною загибелі всього головного мозку. Що ж стосується заподіяння клінічної смерті, то в тих випадках, коли організм потерпілого шляхом реанімаційних заходів вдасться пожвавити, вчинене слід розцінювати як замах на вбивство.

Об'єкт посягання при вбивстві вказує на особливу суспільну небезпеку цього злочину. Небезпека насамперед полягає в тому, що людина позбавляється життя. Смерть потерпілого виключає можливість загладити заподіяну шкоду. Якщо при вчиненні деяких злочинів заподіяну шкоду може бути повністю або в значній мірі відшкодовано, то при позбавленні людини життя наслідки незворотні, їх неможливо усунути. Шкода в даному випадку не обмежується самим фактом позбавлення життя потерпілого. Як правило, наноситься і тяжка моральна шкода. Несподівана насильницька смерть близької людини, члена сім'ї, родича, знайомого, товариша заподіює навколишнім глибоку душевну травму.

З'ясування об'єкта вбивства в рівній мірі має значення, як для визначення суспільної небезпеки, так і для кваліфікації цього злочину. При квалификации убийств необходимо учитывать, что жизнь человека как объект преступного посягательства охраняется не только законом об ответственности за убийство, но и рядом других уголовно-правовых норм, направленных на защиту жизни человека в числе иных общественных отношений. Следовательно, в таких случаях для правильной квалификации важно разграничить посягательства по объекту. Установив, что объектом посягательства была жизнь человека, необходимо провести разграничение между убийством и доведением до самоубийства (110 УК РФ) по объективной стороне состава преступления.

Уже подчеркивалось, что объектом преступлений против жизни является жизнь любого человека. Когда же выясняется объект преступления по конкретному делу, то речь идет обычно о потерпевшем, о конкретной человеческой личности. В судебной практике встречаются случаи, когда виновный, желая убить одного человека, "по ошибке" убивает другого. Такие случаи в литературе оцениваются как "ошибка в объекте". Это неверно, здесь жизнь "другого" человека также остается объектом убийства, ошибка происходит в личности потерпевшего, которая, по общему правилу, не оказывает влияния на квалификацию преступления.

В связи с анализом объекта преступлений против жизни необходимо указать на важность всестороннего исследования личности потерпевшего, особенно по делам об убийствах при смягчающих обстоятельствах, когда потерпевший сам совершает неправомерные действия, провоцируя виновного на совершение преступления.

Изучение дел об убийствах показывает, что потерпевшие допускают безнравственное поведение и в случаях совершения убийства без смягчающих обстоятельств и при отягчающих обстоятельствах.

Данные о личности потерпевшего должны быть обязательно выяснены и тогда, когда они указываются в законе в качестве обстоятельств, имеющих значение для квалификации (например, убийство женщины, заведомо для виновного находившейся в состоянии беременности, убийство матерью своего новорожденного ребенка). Это позволит разграничить квалификацию по виду убийства.

Наконец, выяснение объекта посягательства при убийстве имеет значение при анализе других признаков этого преступления, необходимых для их правильной квалификации.

Об'єктивна сторона вбивства полягає у протиправному позбавленні життя іншої людини. Отсутствие в законе указания на противоправность рассматриваемого деяния — существенный его пробел, поскольку не является, например, преступлением лишение жизни другого человека в состоянии необходимой обороны, приведение в исполнение приговора к смертной казни и т. п.

Убийство может быть совершено как путем действия, так и путем бездействия. Чаще всего убийство совершается путем действия, нарушающего функции или анатомическую целостность жизненно важных органов человека. Действия, которыми причиняется смерть, в большинстве своем физические. Однако убийство может осуществляться и путем психического воздействия. Например, человеку, страдающему тяжелой формой кардиологического заболевания, посылают ложную телеграмму о смерти его близких в расчете на то, что он скончается от сердечного приступа. Так и происходит.

Убийство путем бездействия может иметь место лишь в тех случаях, когда виновное лицо обязано было заботиться о потерпевшем и когда оно должно было и могло совершить определенные действия, могущие предотвратить смерть.

Убийство относится к преступлениям с так называемым материальным составом. Оконченное убийство имеет место в тех случаях, когда в результате деяния виновного последовала смерть. При этом не имеет значения, наступила ли смерть сразу или последовала спустя какой-то промежуток времени после этого. Обязательным признаком объективной стороны убийства является наличие причинной связи между деянием виновного (действием или бездействием) и наступившей смертью потерпевшего.

При установлении причинной связи по делам об убийстве необходимо иметь в виду следующее:

а) действия (бездействие) субъекта, предшествующие наступлению смерти, могут быть признаны ее причиной только в дом случае, если в момент их совершения, они явились необходимым условием ее наступления, т. е. таким условием, не будь которого, смерть не наступила бы;

б) эти действия (бездействие) в момент их совершения должны создавать реальную возможность наступления смерти.

Сложные вопросы по установлению причинной связи возникают в правоприменительной практике, например, по делам об убийствах, совершенных в групповых драках.

Показательно в этом плане следующее дело из практики Воронежского областного суда.

Во время групповой драки между находившимися на сельскохозяйственных работах студентами и местными жителями был убит С. При наружном осмотре трупа было установлено, что С. причинены телесные повреждения в лобную и теменную области головы. Согласно заключению комиссионной судебно-медицннской экспертизы смерть С. наступила от удара тупым предметом в теменную область головы с последующим кровоизлиянием в кору головного мозга. Телесные повреждения в лобной области головы в причинной связи со смертью не стояли. Расследованием по делу было установлено, что удар в лобную часть головы нанес С. во время драки гаечным ключом студент К. После этого студент М. деревянной рукояткой вил нанес С. смертельное повреждение в теменную область головы. Как К., так и М. действовали при этом с неопределенным (неконкретизированным) умыслом. Органы предварительного следствия и суд совершенно правильно квалифицировали по ч. 1 ст. 105 УК РФ действия одного лишь М. Именно эти действия явились необходимым условием причинения смерти С. и в момент их совершения создали реальную возможность ее наступления. К. был осужден по п. "а" ч. 2 ст. 213 КК РФ.

При выяснении объективной стороны убийства необходимо также уделять внимание месту, времени, способам и орудиям, всей обстановке совершения этого преступления. Некоторые способы совершения убийства учитываются законодателем в качестве отягчающего данное преступление обстоятельства (особая жестокость, общеопасный способ —п. "д", "е" ч. 2 ст. 105 УК РФ).

Субъектом преступления по российскому уголовному праву предусмотренное ст. 105 УК РФ может быть только вменяемое лицо, достигшее при совершении убийства 14 лет. За остальные преступления против жизни ответственность наступает с 16 лет.

Однако возраст и вменяемость не относятся к числу признаков состава преступления, а являются лишь условиями наступления уголовной ответственности. О.М. Трайнин правильно подчеркивал, что возраст и вменяемость являются лишь субъективными условиями уголовной ответственности: уголовный закон наказывает преступника не за то, что он достиг определенного возраста и вменяем, а за совершение им преступления при условии, что он достиг определенного возраста и является вменяемым. Такая трактовка возраста и вменяемости объясняется тем, что любое деяние, в том числе и лишение жизни другого человека, совершенное малолетним или невменяемым, не исключает его общественную опасность, а устраняет лишь уголовную ответственность этих лиц. Если же возраст и вменяемость отнести к признакам состава преступления, то логически неизбежно признавать лишение жизни другого человека, совершенное малолетним или невменяемым, не представляющим опасности для общества за отсутствием состава преступления. Между тем производство по уголовному делу в отношении малолетнего исключается не за отсутствием состава преступления, а в связи с недостижением им возраста уголовной ответственности. В отношении невменяемйго такое решение вопроса противоречило бы УПК РФ, в которой деяние, совершенное таким лицом, признается общественно опасным. Оно привело бы к тому, что лица, использующие малолетнего или невменяемого как орудие убийства, подлежали бы освобождению от уголовной ответственности. Вместе с тем это вовсе не означает, что субъект находится за рамками состава преступления. Без субъекта не может быть преступления. Наличие лица, вследствие виновных действий которого причинена смерть другому человеку, является необходимым условием признания данного причинения смерти убийством

Субъективная сторона убийства характеризуется психическим отношением субъекта к своим действиям и наступившей смерти потерпевшего.

Суб'єктивна сторона вбивства характеризується тільки умисною виною. Умисел при цьому може бути як прямим, так і непрямим. Лицо осознает, что совершает деяние (действие или бездействие), опасное для жизни другого человека, желает предвидит возможность или неизбежность наступления смерти потерпевшего и (при прямом умысле) либо сознательно допускает наступление смерти или безразлично относится к ней (при косвенном умысле).

Классическим примером убийства с косвенным умыслом может служить следующее дело.

Е. и К., решив ограбить магазин, напали на сторожа Г., обезоружили его, повалили на землю, связали ему руки и ноги и заткнули в полость рта носовой платок. После этого преступники ограбили магазин. Сторож Г. в результате закрытия гортани платком скончался от асфиксии. Суд отверг объяснения Е. и К. в той части, что они якобы не имели умысла лишить Г. жизни. Затыкая сторожу в полость рта платок, Е. и К. сознавали опасность своего поведения для жизни Г. и предвидели возможность наступления от этого его смерти. Преступники не желали смерти Г., однако, действуя подобным образом, они сознательно допускали смертельный исход, относясь к нему безразлично. Поэтому действия Е. и К. в этой части были правильно расценены Ростовским областным судом как убийство с косвенным умыслом.

Исключительно важное значение имеет установление по делам этой категории мотивов и целей лишения потерпевшего жизни. В п. 1 постановления Пленума Верховного Суда РФ от 22 декабря 1992 г. "О судебной практике по делам об умышленных убийствах" по этому поводу, в частности, говорится: "По каждому такому делу должны тщательно выясняться все обстоятельства, в том числе мотивы, цель и способ убийства, имеющие важное значение для правильной правовой оценки содеянного виновным и назначения ему справедливого наказания".

Особую сложность для правоприменительной практики представляет выявление направленности умысла в момент нанесения потерпевшему тех или иных ранений. Практические работники не всегда четко знают, по каким признакам можно судить о такой направленности. А это прежде всего объективные признаки: способ причинения вреда жизни или здоровью, особенности используемых при этом орудий и средств, количество и локализация ранений, обстановка совершения преступления, характер взаимоотношений между обвиняемым и потерпевшим, наличие и содержание предшествующих угроз, поведение обвиняемого во время и после криминального акта и др. В зависимости от сочетания указанных признаков и решаются вопросы о направленности умысла и его видах, разграничении убийства и умышленного причинения тяжкого вреда здоровью, повлекшего смерть потерпевшего, отграничения покушения на убийство от причинения вреда здоровью той или иной степени тяжести, убийства от неосторожного причинения смерти и др.

Показательно в этом плане следующее дело.

П. и Е. затеяли в автобусе ссору с Ш. и И. На остановке Ш. и И. вышли из автобуса и попытались укрыться от преследователей в парадном одного из домов, но те догнали их. П. нанес И. удар ножом в грудь и дважды ударил в грудь ножом Ш. Раненый Ш. попытался спрятаться в подъезде соседнего дома, но Е. обнаружил его и ударил скамейкой по голове, а подоспевший П. еще раз нанес Ш. удар ножом. Дальнейшее избиение Ш. было прекращено благодаря вмешательству граждан. П. и Е. скрылись, а Ш. и И. были доставлены в больницу в тяжелом состоянии. Спустя три часа И. умер; Ш. были причинены тяжкие телесные повреждения.

Районный народный суд квалифицировал действия П. и Е. как умышленное причинение тяжких телесных повреждений.

Однако последовал протест прокурора. В нем отмечалось, что действия П. и Е. квалифицированы судом неправильно, поскольку орудие, которым было совершено преступление, способ его применения (нанесение ударов ножом в грудь) и характер причиненных повреждений (ранение сердца и др.) свидетельствовали об умысле П. и Е. на убийство.

Президиум областного суда удовлетворил этот протест. Дело было направлено на новое рассмотрение. При вторичном рассмотрении дела П. был осужден за убийство И. из хулиганских побуждений и за покушение на убийство Ш. по тем же мотивам; Е. был осужден за покушение на убийство Ш. из хулиганских побуждений.

Иногда в правоприменительной практике не уделяется должного внимания тем разновидностям умысла, которые прямо в законе не указаны, но относительно полно разработаны теорией уголовного права. В особенности это касается часто встречающегося по делам о преступлениях против жизни и здоровья неопределенного (неконкретизированного) умысла, при котором виновный предвидит, что в результате его действий наступят преступные последствия, но не представляет их себе достаточно определенно. В таких случаях виновный несет ответственность в зависимости от фактически наступивших последствий, что не всегда правильно понимается на практике.

Между супругами Т. сложились неприязненные отношения в связи с тем, что муж пьянствовал и поздно возвращался домой.

Однажды Т. вернулся домой ночью в нетрезвом состоянии и между супругами возникла ссора, во время которой Т. ударил жену табуретом по голове.

Нанося удар с большой силой табуретом в жизненно важный орган, Т. предвидел, что в результате его действий будет причинен вред либо жизни, либо здоровью потерпевшей, но не представлял себе преступные последствия достаточно определенно. Он и не задумывался над ними (хотел "проучить" жену). Его сознанием охватывалась возможность причинения любого вреда (от легкого вреда здоровью до повреждений, несовместимых с жизнью, как произошло на самом деле). Поскольку жена Т. от полученных повреждений скончалась, он был осужден Воронежским областным судом за убийство. Если бы она осталась жива, он бы отвечал за причинение вреда здоровью в зависимости от фактически наступивших последствий (тяжкий, средней тяжести или легкий вред).

§3.2 Вопросы квалификации убийства

По делам об убийстве, для правильной их квалификации, важны фактические обстоятельства: событие убийства (кем, какое убийство совершено, кто потерпевший), время, место, способ, мотивы и цели его совершения, а также иные обстоятельства, имеющие значение для индивидуализации ответственности и квалификации.

Для квалификации действий виновного по ст. 105 УК РФ необходимо, чтобы лишение жизни потерпевшего было противоправным. Нельзя рассматривать как убийство лишение жизни другого человека, например, при приведении в исполнение судебного приговора к смертной казни.

Для признания лица виновным в умышленном убийстве суду необходимо учитывать характер действий и способ, избранный для совершения преступления. При определении отягчающих обстоятельств, предусмотренных ч. 2 ст. 105 УК РФ, перечень которых является исчерпывающим, в теории и на практике возникают дискуссии. Некоторые отягчающие обстоятельства, такие как: убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии, а равно сопряженное с похищением человека либо захватом заложника, совершенное группой лиц, группой лиц по предварительному сговору или организованной группой; убийство по найму, а равно сопряженное с разбоем, вымогательством или бандитизмом; по мотиву национальной, расовой, религиозной ненависти или вражды; в целях использования органов или тканей потерпевшего; убийство, совершенное неоднократно, — впервые предусмотрены УК РФ.

Другие отягчающие обстоятельства, хотя и предусматривались ранее УК РСФСР, но их установление до настоящего времени вызывает определенные трудности. Для квалификации действий по п. "а" ч. 2 ст. 105 УК РФ (убийство двух и более лиц) необходимо, чтобы действия виновного охватывались единым преступным умыслом. Постановлением № 1 Пленума Верховного Суда РФ от 27 января 1999 года "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УК РФ)" подчеркивается, что квалификация содеянного как убийства двух и более лиц возможна, если действия виновного охватывались единством умысла и совершены, как правило, одновременно. Формулировка "как правило" свидетельствует о том, что в определенных ситуациях разрыв во времени при убийстве двух и более лиц полностью не исключается.

В учебной и научной литературе встречаются самые различные суждения на этот счет.

Так, Т. Кондрашова утверждает, что "при лишении жизни нескольких лиц субъект может руководствоваться различными мотивами и преследовать различные цели".

С. Бородин пришел к иному выводу. По его мнению, о единстве преступного намерения свидетельствует умысел на лишение жизни двух или более лиц и один и тот же мотив преступления. Однако далее он отмечает: "Мотив не может считаться во всех случаях обязательным признаком единства преступного намерения виновного. Вполне возможна квалификация по п. "а" ст. 105 УК, когда два лица убиты одно за другим по разным мотивам, например смерть одному потерпевшему причинена из хулиганских побуждений, а другому - в связи с выполнением им общественного долга".

Л. Андреева считает, что "мотив является самостоятельным признаком субъективной стороны состава, и единый умысел на убийство может быть и при разных мотивах, но под п. "а" ч. 2 ст. 105 такая ситуация не подпадает, так как речь идет об едином преступлении, и при квалификации по п. "а" ст. 105 УК при разных мотивах один из них либо игнорируется, либо распространяется и на то убийство, к которому отношения не имеет".

Как видим, высказаны три точки зрения о возможности признания единым преступлением разновременного убийства нескольких лиц, совершенного по разным мотивам, но охватываемого единым умыслом: 1) безоговорочное признание такой возможности; 2) допущение такой возможности в некоторых случаях; 3) отрицание такой возможности.

На наш взгляд, последний подход является наиболее правильным, поскольку при квалификации разновременных убийств, совершенных по разным мотивам, нет оснований для признания их единым преступлением, даже если убийства охватываются одним умыслом, направленным на убийство всех потерпевших.

Убийство двух или более лиц предполагает, что совершается единое преступление, отягощенное гибелью нескольких лиц.

В основе выделения убийства двух или более лиц в качестве квалифицированного лежит преступный умысел на одновременное убийство нескольких лиц, т.е. умысел на одно преступление, отягощенное одновременной гибелью нескольких лиц. Иначе говоря, законодатель при выделении убийства двух или более лиц в качестве отягчающего обстоятельства исходил из необходимости ликвидации пробела, при котором одновременное причинение смерти нескольким лицам оставалось бы без надлежащей уголовно-правовой оценки. Другие варианты причинения смерти двум или более лицам охватываются иными пунктами ч. 2 ст. 105 КК РФ.

Курганским областным судом Белозерцев был осужден по п. "а", "в", "д", "к" ч. 2 ст. 105 УК РФ за убийство Медведева и Медведевой.

Судебная коллегия Верховного Суда РФ приговор изменила и указала, что неприязненные отношения возникли у Белозерцева с Медведевым и умысел виновного был направлен на убийство одного конкретного лица — Медведева. После совершения этого убийства, преследуя цель его сокрытия, Белозерцев убил Медведеву, т. е. его действия не охватывались единством умысла на убийство двух лиц. Поэтому в этой части действия виновного должны быть переквалифицированы с п. "а" ч. 2 ст. 105 УК РФ на п. "н" ч. 2 ст. 105 УК РФ (как убийство, совершенное неоднократно).

Определенные сложности возникают при квалификации действий виновного по п. "в" ч. 2 ст. 105 УК РФ—убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии. В юридической литературе беспомощным состоянием принято считать такое состояние, когда лицо вследствие своего физического или психического состояния, вызванного малолетним либо престарелым возрастом, физическими недостатками, болезнью (в том числе душевной), временной потерей или ослаблением сознания, не могло оказать сопротивления виновному или не понимало характера совершаемых им действий по лишению жизни.

С подобным определением беспомощного состояния не согласен профессор С. Дементьев, полагающий, что поскольку потерпевшему не причиняются дополнительные особые страдания, то нельзя говорить и о данном отягчающем обстоятельстве. Автор считает неправильным квалифицировать по п. "в" ч. 2 ст. 105 УК РФ убийство спящего или находящегося в обмороке человека, так как "подобные случаи умышленного лишения жизни человека не повышают общественной опасности виновного". В этом случае, по мнению С. Дементьева, действия виновного охватываются ч. 1 ст. 105 УК РФ (убийство без отягчающих обстоятельств). По п. "в" ч. 2 ст. 105 УК РФ, приходит к выводу профессоре. Дементьев, следует квалифицировать только убийство человека, когда тот заведомо для виновного находился в беспомощном состоянии, то есть сознавал характер происходящего, однако в силу своего физического состояния не мог оказать сопротивления: позвать на помощь или уклониться от действий убийцы.

Судебная практика по данному вопросу также противоречива. В одних случаях убийство спящего и лица, находящегося в обморочном состоянии или в состоянии тяжелого опьянения, квалифицируется как убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии, в других — это состояние не рассматривается в качестве квалифицирующего признака.

Например, Верховный Суд Республики Татарстан осудил Н. за убийство Ф., находившегося в состоянии алкогольного опьянения, и квалифицировал его действия по п. "в" ч. 2 ст. 105 КК РФ. Кассационная инстанция не согласилась с выводом суда о том, что потерпевший заведомо для виновного находился в беспомощном состоянии, и переквалифицировала его действия с п. "в" ч. 2 на ч. 1 ст. 105 КК РФ. Тот же Верховный Суд Республики Татарстан осудил X. по п. "в", "д" ч. 2 ст. 105 УК за убийство Х-ва. В своем приговоре суд указал, что потерпевший Х-в в силу сильного алкогольного опьянения заведомо для виновного находился в беспомощном состоянии. В кассационных жалобах X. и его адвокат не согласились с выводом суда о том, что потерпевший в момент лишения его жизни находился в беспомощном состоянии. Однако Судебная коллегия по уголовным делам Верховного Суда РФ приговор суда оставила без изменения, не удовлетворив кассационные жалобы.

По моему мнению, при определении беспомощного состояния совсем не требуется, чтобы потерпевшему причинялись, как считает П. Константинов, дополнительные особые страдания. При квалификации преступных действий по п. "в" ч. 2 ст. 105 УК неважно, испытывал или не испытывал особые страдания потерпевший, и неважно, сознавал он или не сознавал характер происходящего. Если потерпевший при лишении его жизни испытывал особые страдания, то действия виновного надлежит квалифицировать по п. "д" ч. 2 ст. 105 УК РФ как убийство, совершенное с особой жестокостью.

Состояние же беспомощности предполагает, что потерпевший лишен возможности оказывать убийце эффективное сопротивление, что осознается и самим преступником. Убийца только пользуется беспомощностью потерпевшего как обстоятельством, облегчающим совершение убийства.

А. был осужден за убийство с особой жестокостью своей матери, которая была парализована и находилась в беспомощном состоянии. А. нанес потерпевшей удар топором в грудь.

В п. 7 постановления Пленума Верховного Суда Российской Федерации от 27 января 1999 года "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УК РФ)" указано, что убийство лица, заведомо для виновного находящегося в беспомощном состоянии, надлежит квалифицировать как умышленное причинение смерти потерпевшему, неспособному в силу физического или психического состояния защитить себя, оказать активное сопротивление виновному, когда последний, совершая убийство, сознает это обстоятельство. Неважно также, в силу каких причин потерпевший оказывается в беспомощном состоянии. Однако беспомощное состояние потерпевшего не должно быть связано с насильственными действиями виновного, который лишь использует беспомощность потерпевшего в виде обстоятельства, облегчающего реализацию преступного умысла.

В последние годы резко возросло количество случаев захвата заложников и похищений людей, что привело к включению этого признака в состав убийства при квалифицирующих обстоятельствах. При квалификации действий виновного по признаку убийства лица, сопряженного с похищением человека либо захватом заложника, следует учитывать, что ответственность наступает не только за умышленное причинение смерти самому похищенному или заложнику, но и за убийство других лиц, совершенное в связи с похищением человека либо захватом заложника. В этом случае содеянное квалифицируется по совокупности преступлений, предусмотренных п. "в" ч. 2 ст. 105 УК и соответственно ст. 126 или 206 УКРФ на основании п. 7 постановления Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УКРФ)".

Определенные трудности возникают в связи с квалификацией убийства, совершенного с особой жестокостью, — п. "д" ч. 2 ст. 105 КК РФ. Понятие особой жестокости необходимо связывать как со способом убийства, так и с другими обстоятельствами, свидетельствующими о проявлении виновным особой жестокости. Особая жестокость убийства проявляется тогда, когда перед лишением жизни или в процессе этого к потерпевшему применялись пытки, истязание или совершалось глумление над жертвой либо когда убийство совершено способом, который заведомо для виновного связан с причинением потерпевшему особых страданий (нанесение большого количества телесных повреждений, использование мучительно действующего яда, сожжение заживо, длительное лишение пищи, воды и т. д.).

Такой, например, характер носили действия Н. и Н-на, осужденных Ростовским областным судом за зверское убийство на почве ссоры гр-на К. Преследуя цель причинить К. особые мучения и страдания, подсудимые нанесли ему множество ударов в область головы, шеи, туловища. Н. избивал К. стулом, колол лезвиями ножниц, а Н-н наносил ему удары железными ножками табурета, отрезал ему ножницами уши, лезвием безопасной бритвы резал ему кожу на спине. Истязание К., находившегося в беспомощном состоянии, длилось не менее трех часов. Он стонал, вскрикивал, хватался руками за пол, но Н-н сказал: "Пусть подыхает, пусть мучается!" От полученных множественных повреждений К. скончался.

Однако само по себе нанесение множества телесных повреждений еще не может являться основанием для квалификации действий виновного по п. "д" ч. 2 ст. 105 УК. Необходимо, чтобы виновный, нанося множество телесных повреждений потерпевшему, сознавал, что причиняет ему особые страдания.

Особая жестокость может выражаться в совершении убийства в присутствии близких потерпевшему лиц. Совершая такое убийство, виновный сознает, что причиняет своими преступными действиями особые страдания не только жертве, но и близким ей лицам.

П., ранее дважды судимый, систематически злоупотреблял алкоголем, учинял скандалы в доме и избивал свою сожительницу О., от которой у него было два малолетних сына.

О. работала в котельной одной из общеобразовательных школ. Однажды П. пришел на работу к О. (вместе с ней там находились и сыновья) и стал требовать, чтобы она шла домой. О. не могла покинуть место работы. Тогда П. избил ее и заявил, что, если она не выполнит его требования, он убьет их годовалого сына.

О. взяла сына на руки, но П. вырвал его из ее рук; схватил за ноги и на глазах у О. ударил головой о бетонный пол. От полученной черепно-мозговой травмы мальчик тут же скончался.

Ростовский областной суд признал убийство ребенка в присутствии матери совершенным с особой жестокостью.

В теории и на практике возникает вопрос о том, может ли глумление над трупом, расчленение трупа рассматриваться в качестве обстоятельства, свидетельствующего о совершении убийства с особой жестокостью. На этот вопрос четко дается ответ в постановлении Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УК РФ)". В п. 8 этого постановления говорится, что глумление над трупом не может расцениваться в качестве обстоятельства, свидетельствующего о совершении убийства с особой жестокостью. Содеянное в таких случаях следует квалифицировать по ст. 105 и ст. 244 УК РФ, предусматривающих ответственность за надругательство над телами умерших. Расчленение трупа с целью сокрытия преступления не может быть основанием для квалификации убийства как совершенного с особой жестокостью.

Для квалификации убийства, совершенного общеопасным способом, по п. "е" ч. 2 ст. 105 УК необходимо, чтобы виновный осознавал, что он убивает потерпевшего способом, опасным для жизни посторонних людей. Если в результате применения виновным общеопасного способа убийства наступила смерть одного или нескольких посторонних лиц, то содеянное квалифицируется помимо п. "е" и п. "а" ч. 2 ст. 105 УК РФ, а в случае причинения вреда здоровью другим лицам — не только п. "е" ч. 2 ст. 105, но и по статьям УК РФ, предусматривающим ответственность за умышленное причинение вреда здоровью.

А. изготовил из ранее приобретенного взрывчатого вещества и электродетонатора взрывное устройство и установил его у входа на свой земельный участок. Когда группа подростков пыталась проникнуть на участок, взрывное устройство сработало и взрывом были убиты З., М. и Г.

Налицо убийство трех лиц, совершенное общеопасным способом (п. "а" и "е" ч. 2 ст. 105 УК).

Субъективная сторона рассматриваемого преступления может выражаться как в прямом, так и в косвенном умысле. Виновный должен осознавать, что избранный им способ убийства опасен для жизни не только одного человека.

Ж. на закрепленной за ним автомашине ЗИЛ-555 подъехал к закусочной, где с приятелями употреблял спиртные напитки. В связи с тем, что ему не отпустили пиво без очереди, он учинил скандал. Посетители закусочной С. и Б. стали успокаивать Ж., но он продолжал вести себя непристойно, оскорбил их. Тогда С. и Б. нанесли ему побои. Решив за это им отомстить, Ж. сел за руль автомашины и с целью убийства С. и Б., стоявших у служебного входа в закусочную, направил на них автомобиль с расстояния 20—22 м. Увидев угрожавшую им опасность, С. и Б. отскочили в сторону, а стоявшей рядом с ними трехлетней девочке К., которая не успела убежать, в результате наезда автомашины были причинены тяжкие телесные повреждения, от которых она скончалась на месте.

Очевидно, что, покушаясь на убийство С. и Б. общеопасным способом, Ж. действовал с прямым умыслом. Что же касается убийства девочки К., совершенного тем же способом, то здесь имел место косвенный умысел. При этом Ж. осознавал, что действует общеопасным способом.

Нередко в совершении убийства принимают участие несколько лиц, что значительно облегчает совершение преступления. Убийство, совершенное группой лиц, группой лиц по предварительному сговору или организованной группой, предусмотрено в виде квалифицирующего признака п. "ж" ч. 2 ст. 105 КК РФ. Предварительный сговор на убийство предполагает выраженную в любой форме договоренность двух или более лиц, непосредственно направленную на лишение жизни потерпевшего. Этот подход зафиксирован в п. 10 постановления Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам об убийстве (ст.105УКРФ)".

При квалификации убийства, совершенного группой лиц по предварительному сговору, необходимо, чтобы: во-первых, до начала действий, непосредственно направленных на лишение жизни потерпевшего, между исполнителями существовала договоренность на совершение убийства, выраженная в любой форме. Во-вторых, необходимо непосредственное участие в процессе лишения жизни потерпевшего двух или более лиц. Если убийство исполнило одно лицо, а другое являлось организатором, подстрекателем или пособником, то содеянное не может квалифицироваться как убийство, совершенное группой лиц по предварительному сговору. В-третьих, все исполнители преступления должны применять насилие к потерпевшему и действовать с умыслом, направленным на совершение убийства. По п. "ж" ч. 2 ст. 105 УК РФ виновными могут быть признаны только лица, принимавшие непосредственное участие в лишении жизни потерпевшего. Ошибочными являются решения суда о квалификации действий других участников преступления, не являющихся его исполнителями, по п. "ж" ч. 2 ст. 105 КК РФ.

Наряду с исполнителями преступления, другие участники преступной группы могут выступать в роли организаторов, подстрекателей или пособников убийства, и их действия следует квалифицировать по соответствующей части ст. 33 и п. "ж" ч. 2 ст.105УКРФ.

Под организованной группой понимается группа из двух и более лиц, объединенная умыслом на совершение одного или нескольких убийств. Згідно з ч. 3 ст. 35 УК РФ преступление признается совершенным организованной группой, если оно совершено устойчивой группой лиц, заранее объединившихся для совершения одного или нескольких преступлений. При признании убийства совершенным организованной группой действия всех участников, независимо от их роли в преступлении, квалифицируются как соисполнительство без ссылки на ст. 33 УК РФ ("Виды соучастников преступления").

В качестве примера совершения убийств организованной группой приведем следующее дело.

В период с 1993 по 1995 гг. организованная преступная группа, руководителем которой являлся Б., совершила сорок одно "заказное" убийство в Москве, Московской области, Новокузнецке на почве раздела сфер влияния, связанных с продажей нефти. Группа состояла из одиннадцати активных членов. Каждый из них, с позиций нового УК РФ, должен признаваться соисполнителем совершенных убийств, разумеется, при доказанности его участия в содеянном.

Убийство из корыстных побуждений квалифицируется по п. "з" ч. 2 ет. 105 УК, если оно совершено в целях получения материальной выгоды для виновного или других лиц или избавления от материальных затрат (возврат имущества, долга, оплаты услуг, выполнение имущественных обязательств, уплаты алиментов и др.), что отражено в п. 11 постановления Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105УКРФ)".

Примером такого убийства является следующий случай из судебной практики.

К. взял в долг у своего знакомого 1600 долларов США, 400 из которых он отдал через два месяца, а остальные 1200 не вернул, несмотря на неоднократные требования.

С целью избавиться от возврата долга К. решил убить своего кредитора. Взяв малокалиберный револьвер и бельевую веревку, он вместе с С. на автомашине, управляемой У., обманным путем вывезли потерпевшего на проселочную дорогу, где К., осуществляя свое преступное намерение, в салоне автомашины набросил ему на шею веревку и стал душить. Когда веревка оборвалась, К. из малокалиберного револьвера выстрелил потерпевшему в голову.

После этого К. вместе с С. вытащили раненого потерпевшего из салона автомашины и бросили в придорожную канаву с водой, при этом К. пытался его добить, нанеся удары ногами по голове.

После того, как К., С. и У. покинули место происшествия, потерпевший выполз на дорогу, где скончался от огнестрельного ранения.

Налицо типичное убийство из корыстных побуждений.

Интересный вопрос возникает при совершении убийства из корыстных соображений и разбойного нападения одним и тем же лицом. Как следует в данной ситуации квалифицировать действия виновного: только ли по п. "з" ч. 2 ст. 105 УК РФ или по совокупности преступлений — п. "з" ч. 2 ст. 105 и ст. 162 КК РФ. По этому вопросу отсутствует единство мнений, что рождает многочисленные теоретические споры и противоречивую судебную практику. Даже Верховным Судом Российской Федерации по этому поводу даются прямо противоположные указания.

Так, приговором Мурманского областного суда Г. и Е. были осуждены к лишению свободы по п. "ж", "з" ч. 2ст. 105 УК РФ на восемь лет, по п. "в" ч. 3 ст. 162 УК — на восемь лет и на основании ст. 69 УК — к общей мере наказания в виде восьми лет шести месяцев лишения свободы. Определением Судебной коллегии по уголовным делам приговор был изменен: в частности, из него было исключено указание об осуждении Е. и Г. за совершение убийства из корыстных побуждений.

В протесте заместителя Председателя Верховного Суда РФ был поставлен вопрос об отмене кассационного определения и передаче дела на новое кассационное рассмотрение. В результате Г. и Е. были признаны виновными в совершении умышленного убийства группой лиц из корыстных побуждений, сопряженного с разбоем и с причинением тяжкого вреда здоровью потерпевшего. (Осужденные заранее обсудили план похищения компьютера и убийства П., похитили компьютер и задушили П. в процессе разбойного нападения.)

В постановлении Президиума Верховного Суда Российской Федерации отмечалось, что в соответствии с требованиями п. 11 постановления Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УК РФ)", следует квалифицировать как сопряженное с разбоем, вымогательством или бандитизмом убийство в процессе совершения преступлений. Поэтому содеянное квалифицируется п. "з" ч. 2 ст. 105 УК в совокупности со статьями УК РФ, предусматривающими ответственность за разбой. Квалификация убийства по признаку "сопряженного с разбоем" не исключает необходимости присутствия квалифицирующего признака как убийства из корыстных побуждений. В результате кассационное определение было отменено и дело направлено на новое кассационное рассмотрение.

Прямо противоположное решение было принято по делу обвиняемого

В. Приговором Приморского краевого суда В. осужден по ст. 105 ч. 2 п. "ж", "з", "к" к 15 годам лишения свободы и по ст. 163 ч. 3 п. "в" к 12 годам лишения свободы, на основании ст. 69 УК РФ по совокупности преступлений — к восемнадцати годам лишения свободы. Судебная коллегия по уголовным делам Верховного Суда РФ оставила приговор без изменения. В протесте заместителя Председателя Верховного Суда РФ поставлен вопрос об исключении из приговора и кассационного определения по делу В. п. "к" ч. 2 ст. 105 УК и квалифицирующего признака совершения убийства "из корыстных побуждений".

Президиум Верховного Суда РФ установил, что В. совместно с другими участниками преступления были осуждены за то, что с целью завладения имуществом, вооружившись отверткой, ножом и монтировкой, проникли ночью в квартиру Ш. и убили его, завладев деньгами в сумме 600000 руб. Таким образом, убийство потерпевшего совершено одновременно с разбойным нападением.

По смыслу закона убийство, сопряженное с разбоем, — при их одновременном совершении в отношении одного и того же лица — не может одновременно квалифицироваться как совершенное с целью сокрытия или облегчения его совершения. Президиум Верховного Суда РФ исключил указание об осуждении В. по п. "к" ч. 2 ст. 105 УК, поскольку содеянное полностью охватывалось п. "ж", "з" ч. 2 ст. 105 УК.

Убийства по найму, получившие в последнее время значительное распространение (так называемые заказные убийства), в основном также совершаются по корыстным мотивам. Однако не только по мотивам корысти. В отдельных случаях такие убийства могут совершаться и без ориентации на получение материальной выгоды (например, служащий частной охранной структуры выполняет приказ шефа об устранении несговорчивого конкурента, не получая за это материального вознаграждения, а руководствуясь только своеобразным пониманием "служебного долга" или мотивом солидарности).

В качестве примера "заказного" убийства можно сослаться на следующее дело, рассмотренное Санкт-Петербургским городским судом.

Тридцатилетняя Н. решила избавиться от собственной матери, чтобы одной безраздельно владеть ее квартирой. В поисках киллера она, просматривая объявления в рекламных газетах, наткнулась в одном из номеров "Рекламы-Шанс" на объявление следующего содержания: "Возьмусь за любую хорошо оплачиваемую работу, связанную с риском". Женщина позвонила, по телефону некоему К. Во время личной встречи тот согласился совершить убийство за 10 млн. рублей. Н. порекомендовала его своей матери как массажиста. Во время "сеанса" К. перерезал своей жертве горло.

Президиум также отметил, что квалифицирующий признак убийства, содержащийся в п. "з" ч. 2 ст. 105 УК (сопряженное с разбоем), предполагает корыстный мотив совершения данного преступления, и дополнительный признак убийства "из корыстных побуждений", предусмотренный тем же пунктом названной статьи УК РФ, является излишним. Поэтому он также был исключен из приговора. Позиция, занятая Президиумом Верховного Суда Российской Федерации по второму делу, представляется наиболее точной: совершение разбойного нападения всегда предполагает корыстный мотив.

Надо иметь в виду, что действия организатора, подстрекателя или пособника убийства из корыстных побуждений надлежит квалифицировать по ст. 33 и п. "з" ч. 2 ст. 105 УК независимо от того, какую цель они лично преследовали. В правоприменительной практике, однако, еще встречаются ошибки при квалификации действий соучастников в таких убийствах.

Между супругами К. сложились неприязненные отношения. Жена, решив избавиться от мужа, предложила Б., ранее судимому за тяжкое преступление, убить супруга, пообещав заплатить за это крупную сумму денег. Ночью В., вооружившись ножом, пришел в квартиру к К. Нож он отдал жене К. та показала, где спит её муж, и подала ему топор. Этим топором Б. нанес спящему К. удар по голове. Затем женщина передала Б. нож, которым он нанёс потерпевшему ранение в область сердца, от чего тот скончался.

Краевым судом К. была осуждена за пособничество и подстрекательство к убийству без отягчающих обстоятельств (по УК РФ — ч. 4 и 5 ст. 30 и ч. 1 ст. 105), а Б. — за корыстное убийство по найму (п. "з" ч. 2 ст. 105). При этом суд указал в приговоре, что К. действовала не из корыстных побуждений, а из чувства мести, вследствие сложившихся между нею и мужем личных неприязненных отношений, непосредственного участия в лишении жизни мужа она не принимала.

Правовая оценка краевым судом действий К. была ошибочной, поскольку ее признали виновной в соучастии в совершении такого преступления, которого никто не совершал. В подобных случаях квалификация действий соучастников зависит от квалификации действий исполнителя. Именно подстрекатель в данном случае побудил у исполнителя убийства корыстные побуждения, пообещав ему вознаграждение. Президиум Верховного Суда РФ, рассмотрев дело в порядке надзора, в своем постановлении указал, что действия пособника или другого соучастника должны квалифицироваться по статье, предусматривающей ответственность за совершенное преступление, и по статье о видах соучастников в преступлении (в данном случае — по ч. 4 и 5 ст. 30 и п. "з" ч, 2 ст. 105).

Убийство из хулиганских побуждений (п. "и" ст. 105 УК РФ) совершается на почве явного неуважения к обществу и общепринятым нормам морали, когда поведение виновного является открытым вызовом обществу, желанием противопоставить себя окружающим. Если лицом, помимо убийства из хулиганских побуждений, совершены иные умышленные действия, образующие состав хулиганства, то содеянное квалифицируется по п. "и" ч. 2 ст. 105 и ст. 213 КК РФ.

Характерными для этого вида убийства являются не личные, а хулиганские мотивы, т. е. побуждения, которые указывают на явное неуважение виновного к обществу, пренебрежение к правилам общежития и элементарным нормам морали. Хулиганские мотивы, выражаются в стремлении открыто противопоставить свое поведение общественному порядку, общественным интересам, показать свое пренебрежение к окружающим, продемонстрировать цинизм, жестокость, дерзость, учинить буйство и бесчинство, показать грубую силу и пьяную "удаль", отомстить кому-либо за явно незначительную обиду, за справедливо сделанное замечание и т. п. Нередко такие убийства совершаются без повода либо из желания использовать незначительный повод как предлог для убийства. Например, хулиган убивает человека, не давшего ему прикурить, отказавшегося распивать с ним спиртные напитки, сделавшего ему замечание о недостойном поведении в общественном месте и т. п.

Московским областным судом был осужден за совершение убийств из хулиганских побуждений С., ранее шесть раз судимый за тяжкие преступления.

Освободясь из мест лишения свободы, С. носил без соответствующего разрешения самодельный нож, признанный впоследствии холодным оружием, и пистолет системы "ТТ" с боеприпасами. Как-то вечером он встретил незнакомых ему Б., Б-ву и В. и высказал намерение застрелить шедшую рядом с ними собаку, демонстрируя при этом пистолет. Б-ва схватила С. за полы плаща и позвала на помощь мужа. Тогда С., действуя из хулиганских побуждений, с целью убийства произвел выстрелы сначала в Б., а затем в Б-ву, после чего пытался выстрелить в В., но пистолет дал осечку. А затем он ножом нанес шесть ударов в левую половину груди Б., семь ударов в ту же область — Б-вой и девять ударов в грудь и живот В. От полученных ранений супруги Б. скончались, а смерть В. не наступила лишь благодаря своевременно оказанной медицинской помощи.

Нередко, признавая лицо виновным в совершении убийства из корыстных или хулиганских побуждений либо убийства, сопряженного с разбоем, суды одновременно квалифицируют содеянное по п. "к" ч. 2 ст. 105 УК, что, с нашей точки зрения, ошибочно. Убийство с целью скрыть другое преступление или облегчить его совершение исключает возможность квалификации этого же убийства, помимо п. "к", по какому-либо другому пункту ч. 2 ст. 105 УК РФ, предусматривающему иную цель или мотив убийства, что следует из разъяснения п. 13 постановления Пленума Верховного Суда РФ "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 УК РФ)".

Убийство с целью скрыть другое преступление характеризуется тем, что виновный, лишая потерпевшего жизни, преследует цель скрыть как ранее совершенное преступление, так и другое преступление, которое предполагается совершить в будущем. Для квалификации по п. "к" ч. 2 ст. 105 УК не имеет значения, сам убийца или иное лицо совершило (или собиралось совершить) "другое" преступление. Под "другим" преступлением следует понимать любое по степени общественной опасности преступление. Пунктом "к" ч. 2 ст. 105 УК охватываются, например, случаи убийства свидетеля, потерпевшего, лица, у которого находятся доказательства преступления, и др.

Между М. и его восьмидесятилетним отцом сложились крайне неприязненные отношения. Они привели к тому, что М., будучи в нетрезвом состоянии, во время очередной ссоры ударами ножа убил отца. В доме в это время никого больше не было, но сразу после убийства туда пришла бывшая жена потерпевшего — К. Увидев в коридоре труп, она стала кричать. С целью сокрытия преступления М. с особой жестокостью убил и К. (потерпевшей было причинено 39 колото-резаных ран и другие повреждения), после чего он сбросил трупы в колодец.

Убийство с целью облегчить совершение другого преступления характеризуется тем, что виновный, лишая потерпевшего жизни, преследует цель создать условия, облегчающие совершение задуманного преступления. Путем убийства преступник стремится облегчить совершение преступления, осуществляемого как им самим, так и другими лицами. Такие действия виновный может осуществить как до совершения намеченного преступления, так и в процессе его осуществления.

Примером такого убийства является следующее дело. В мае 1995 г. в одной из квартир дома по улице Воронцовские пруды в г. Москве были зверски убиты четверо подростков — учащихся 9—10-х классов. У всех у них было перерезано горло. Из квартиры были похищены ценные вещи.

Убийство совершил житель Северного Кавказа X., знакомый хозяев квартиры. Наметив ограбление квартиры, он под вечер подмешал подросткам в. чай клофелин и, когда они потеряли сознание, приступил к грабежу. Однако внезапно один из подростков очнулся, и тогда X. хладнокровно перерезал ему горло. Таким же образом были убиты и остальные.

Несомненно, что убийство совершено с целью облегчить, а затем и скрыть начавшееся ограбление квартиры.

Убийство признается совершенным неоднократно, если ему предшествовало совершение преступлений, предусмотренных ст.105, ст. 277, 295, 317, 357 УК РФ (ст.102, 103, ст. 66, 67, 191-2, п. "в" ст. 240 УК РСФСР). Для квалификации содеянного как убийства, совершенного неоднократно, неважно, был ли виновный осужден за первое преступление или нет, совершил ли он ранее оконченное преступление либо покушение на убийство, являлся ли он исполнителем или иным соучастником этого преступления.

Убийство в целях использования органов и тканей потерпевшего (п. "м" ч. 2 ст. 105 УК РФ) — новый квалифицированный вид убийства, неизвестный УК РСФСР 1960 г.

Следует иметь в виду, что рассматриваемое преступление может совершаться в целях использования органов и тканей потерпевшего не только для трансплантации. Возможны и иные цели (например, при каннибализме, садизме, половом фетишизме и пр.). Возможно также использование человеческих органов и тканей в промышленных целях. Главное здесь состоит в том, что убийство совершается, в целях использования органов и тканей потерпевшего, характер же такого использования может быть различным.

Кстати, не так уж редко встречаются в последнее время и случаи каннибализма. Достаточно напомнить кровавую каннибальскую эпопею: охранника казанского садоводческого товарищества некоего Суклетина и его сожительницы Ш., которые в течение шести лет систематически убивали женщин для последующего употребления частей их трупов в пищу; дело людоеда Джумагалиева, о котором специалисты-психологи писали как о "диком животном, воплощенном в облике человека" (одну из убитых им женщин он разрезал на куски и засолил в бочке); дело осужденных за тяжкие преступления Маслича и Голузова, отбывавших наказание в колонии строгого режима и съевших своего сокамерника (после этого, находясь в СИЗО, Маслич убил еще двух человек); дело новокузнецкого убийцы-людоеда Спесивцева (в списке жертв которого зафиксированы 19 человек) и др. По оценкам аналитиков МВД России в стране ежегодно отмечается свыше двухсот случаев употребления человеческого мяса в пищу.

Убийство в состоянии внезапно возникшего сильного душевного волнения (аффекта), спровоцированного противоправным или аморальным поведением потерпевшего, традиционно относится к привилегированным, менее опасным видам данного преступления (ст. 107 УК).

40-летний Б., директор частного магазина в г. Кисловодске, познакомился в кафе с 20-летней студенткой Т. и под предлогом предоставления ей работы обманным путем завел ее в помещение магазина, где, применив к ней физическое и психическое насилие, совершил с девушкой половые акты и иные действия сексуального характера. Затем он отлучился, в кабинет к зазвонившему телефону. Находившаяся в состоянии физиологического аффекта, вызванного изнасилованием, Т. взяла на прилавке торгового зала, где все и происходило, три ножа хозяйственного предназначения и, когда Б. после телефонного разговора появился в коридоре, нанесла ему множество ножевых ранений, от которых он скончался. Действия Т. были квалифицированы по ч. 1 ст. 107 УК РФ).

Под аморальными действиями (бездействием) потерпевшего понимаются противоречащие нормам морали поступки, могущие оказаться поводом для возникновения-аффекта. Например, очевидный факт супружеской измены, предательство близких, "подсиживание" на работе и пр.

К. и К.-ва состояли в браке и имели малолетнего ребенка. Отношения между ними сложились напряженные, и К-ва обратилась в суд с заявлением о расторжении брака. К. любил жену и не давал согласия на развод. Суд дважды предоставлял супругам трехмесячный срок для примирения. Супружеские отношения между ними не прекращались.

Однажды К-ва заявила, что сожительствует с другим мужчиной, и потребовала, чтобы муж забрал свои вещи и ушел от нее.

Поздно вечером вернувшись домой, К. через окно спальни увидел, что в постели вместе с женой находится Ч. Взволнованный увиденным, он схватил в сарае заряженное двухствольное ружье, выставил стекло в окне, быстро проник в квартиру и на кухне произвел выстрел в Ч., который от ранения в шею сразу же скончался, а затем выстрелил в убегавшую К-ву, но не попал.

По словам К. и потерпевшей К-вой, подкрепленными другими фактическими данными, действовал он "как в тумане", "был бледен, весь трясся", плохо помнит последующие события. Хотя жена и говорила, что изменяет ему, однако он не верил ей, полагая, что она шутит. Застав жену с любовником при указанных обстоятельствах, К., несомненно, действовал в состоянии внезапно возникшего сильного душевного волнения, вызванного аморальным поведением потерпевших.

К такому же выводу пришел к Президиум Верховного Суда РФ, рассматривавший дело в порядке надзора.

Убийство, совершенное при превышении пределов необходимой обороны либо при превышении мер, необходимых для задержания лица, совершившего преступление (ст. 108 УК). Закон устанавливает ответственность за два, хотя и близких по своему содержанию, но самостоятельных преступления:

а) убийство при превышении пределов необходимой обороны (ч. 1);

б) убийство при превышении мер, необходимых для задержания лица, совершившего преступление (ч. 2). В УК РСФСР 1960 г. была предусмотрена ответственность только за первое преступление.

Доля таких преступлений в общем, числе совершаемых убийств суммарно составляет около 12 %.

Превышение пределов необходимой обороны, (эксцесс обороны) представляет собой умышленные действия, явно не соответствующие характеру и степени общественной опасности посягательства (ч. 3 ст. 37 УК). Убийство при превышении пределов необходимой обороны является результатом явного (резкого, значительного, не подлежащего сомнению) несоответствия между вредом, которым угрожал посягавший, и лишением его жизни в результате оборонительных действий, между способами и средствами защиты, с одной стороны, и способами и средствами посягательства — с другой, между интенсивностью защиты и интенсивностью посягательства. Например, убийство субъекта, совершающего незначительную кражу или неквалифицированный грабеж, причинение смерти безоружному хулигану при помощи огнестрельного оружия, нанесение смертельных ранений несравненно более слабому лицу. Обороняющийся в данной конкретной ситуации не использует очевидную возможность осуществить оборону менее опасным способом, более мягкими средствами.

В то же время надо учитывать, что состояние необходимой обороны может иметь место и при наличии реальной угрозы нападения, а также тогда, когда защита последовала непосредственно за актом хотя бы и оконченного посягательства, но по обстоятельствам дела для оборонявшегося не был ясен момент его окончания. В этих случаях возможны и правомерная оборона, и превышение ее пределов.

П. познакомился со студентами X. и З. и распивал с ними спиртные напитки в баре, а затем в своей квартире, куда их привел.

Около часа ночи между ними возникла ссора: X. приставал к жене П., склоняя ее к совершению полового акта, в ответ на это П. избил его и З. После драки X. и З. извинились перед супругами П., и инцидент был исчерпан. Поскольку у З. была сильно разбита губа, П. вместе с X. и З. пошел проводить последнего в травматологический пункт больницы. В пути следования на него с ножом неожиданно напал X., а затем З. Защищаясь, П. вырвал правой рукой нож у X. и ударом левой руки сбил его с ног, но его тут же схватил З., с которым началась борьба, и, чтобы освободиться; он ударил З. ножом и, упав вместе с ним, продолжал наносить ему удары в область лица и шеи. К этому времени поднялся с земли X. и ударил П. ногой по голове. Вскочив на ноги, П. нанес удар X. ножом и вновь упал уже вместе с ним, продолжая наносить ему удары в лицо и шею. От полученных множественных ранений X. и 3. скончались.

Областным судом П. был осужден за убийство с особой жестокостью двух лиц. При этом суд не учел, что П. действовал в состоянии необходимой обороны. Ссылка в приговоре на то, что потерпевшие, когда нож оказался у П., реальной опасности для него не представляли, что каждому из них П. нанес только по одному ранению, когда они стояли, а все остальные — когда лежали на земле, свидетельствует о превышении П. пределов необходимой обороны. Президиум Верховного Суда РФ, рассмотрев дело в порядке надзора, переквалифицировал действия П. по ч. 1 ст. 108 УК РФ.

Превышение мер, необходимых для задержания, применительно к комментируемому составу имеет место в тех случаях, когда, применены такие средства и методы задержания, которые явно не соответствуют характеру и степени общественной опасности совершенного задерживаемым лицом преступления, его личности, реальной обстановке задержания, и задерживаемому без необходимости причинен явно чрезмерный, не вызываемый обстановкой вред—смерть.

С. работал сторожем отдела вневедомственной охраны и выполнял обязанности по охране мясокомбината. Охраняя объект, он увидел на территории комбината двух незнакомых мужчин. Пытаясь задержать их, С. потребовал, чтобы они остановились, и сделал предупредительный выстрел. Однако эти лица (как было установлено позднее, ими оказались К. и П., проникшие на территорию комбината с целью хищения мясопродуктов) побежали в сторону забора, ограждавшего охраняемую территорию.

В тот момент, когда, К. и П. находились уже около лаза в заборе, С. с целью их задержания произвел в них выстрел. Этим выстрелом был убит П., а К. причинено легкое телесное повреждение.

В данном случае имело место очевидное превышение мер, необходимых для задержания. Причинение П. и К. такого вреда при указанных обстоятельствах явно не соответствовало опасности их поведения.

В последнее время совершаются преступления квалифицируемые ст. 277 УК РФ (Посягательство на жизнь государственного или общественного деятеля), совершенное в целях прекращения его государственной или общественной деятельности либо из мести за такую деятельность (террористический акт).

Потерпевшими при совершении террористического акта выступают государственные или общественные деятели.

Государственный деятель — это лицо, осуществляющее законодательные, исполнительные, судебные или иные функции в государственном аппарате, например, занимающие государственные должности Российской Федерации или ее субъектов.

Общественным деятелем следует считать руководителей и членов выборных органов, иных известных участников общественных организаций, причем независимо от направления их деятельности, целей и задач, в том числе находящихся в оппозиции к существующему в государстве режиму.

Под посягательством на жизнь государственного или общественного деятеля следует понимать его убийство либо покушение на убийство. Способы убийства на квалификацию преступления не влияют.

Террористический акт совершается только с прямым умыслом. Виновный при этом преследует цель прекращения политической деятельности потерпевшего. Мотивом преступления является месть за политическую деятельность потерпевшего. Для квалификации по ст. 277 УК достаточно либо указанной в законе цели, либо мотива преступления.

Соучастие в террористическом акте наиболее часто заключается в использовании для его совершения террористического акта наемного убийцы. В данной ситуации вопрос о квалификации действий соучастников преступления должен решаться следующим образом.

Если исполнитель не знал и не мог знать подлинных целей заказчика убийства, то он будет нести ответственность по ст. 105 УК, а заказчик — за подстрекательство к убийству и террористический акт в качестве посредственного исполнителя.

Если же наемный убийца знал о целях убийства, то он будет нести ответственность за террористический акт как его исполнитель, а заказчик за подстрекательство к совершению террористического акта или за его организацию.

Пленум Верховного Суда от 27 января 1999 г. указывает, что преступления квалифицируемые по ст. 277 УК РФ, и их совершение является основанием для квалификации последующего убийства по п. "н" ч. 2 ст. 105 КК РФ.

Это разъяснение, однако, требует законодательного оформление, в связи с этим следовало бы в примечании к ст. 105 УК РФ дать определение неоднократности, помимо деяний, предусмотренных ст. 105 УК РФ и убийство квалифицируемое по ст. 277 УК РФ.

При назначении наказания за убийство необходимо учитывать все обстоятельства, при которых оно совершено, вид умысла, мотивы, цель, способ, обстановку и стадии совершения преступления, а также личность виновного, его отношение к содеянному, обстоятельства, смягчающие и отягчающие наказание. При определении наказания судам следует руководствоваться постановлением Пленума Верховного Суда РФ № 40 от 11 июня 1999 года "О практике назначения судами уголовного наказания" и обращать особое внимание на исполнение требований закона о строго индивидуальном подходе к назначению наказания.

Висновки по 3 чолі

Проблемам уголовно-правовой оценки убийств посвящено немало публикаций. Вместе с тем полемика относительно правил квалификации отдельных видов убийств в литературе не ослабевает. Объясняется это по крайней мере тремя обстоятельствами. Во-первых, динамично изменяются законодательные формулы составов убийств и соответствующих смежных составов. Так, в связи с принятием Уголовного кодекса 1996 г. изменилась редакция около половины норм уголовного законодательства, предусматривающих ответственность за умышленное причинение смерти. Во-вторых, в связи с изменением социально-политической обстановки появляются качественно новые виды преступных посягательств. Получили распространение заказные убийства, убийства по политическим мотивам, убийства военнопленных в зонах боевых конфликтов. Наконец, некоторые проблемы уголовно-правовой оценки преступных посягательств обусловливаются динамичным развитием науки и техники.

ВИСНОВОК

Материальным критерием, объединяющим квалифицирующие убийство обстоятельства, является резко увеличенная по сравнению с выраженной через признаки основного состава типовая степень общественной опасности конкретных видов убийств. Данный критерий показывает, что величина превышения этой степени над типовой степенью общественной опасности простого убийства необходима и достаточна для дифференциации ответственности. Однако он не предопределяет и не может предопределять равенства степени дифференциации, поскольку вклад различных квалифицирующих обстоятельств (либо обстоятельств, претендующих на статус квалифицирующих) в меру повышения типовой степени общественной опасности сопровождаемых ими видов убийств различен. Отсюда следует, что при конструировании уголовно-правовой нормы, устанавливающей ответственность за квалифицированное убийство, законодатель должен ставить перед собой задачу не только выявления обстоятельств, детерминирующих резкое увеличение общественной опасности определенных видов убийств, но и соизмерения степени этого увеличения применительно к различным обстоятельствам для распределения последних на группы.

В ныне действующем УК РФ убийства при любых квалифицирующих признаках приравнены друг к другу по степени общественной опасности, так как эти признаки расположены в одной части ст. 105 УК РФ, в силу чего им корреспондирует единая санкция.

Предположение о том, будто законодатель преднамеренно не стал осуществлять более глубокую дифференциацию ответственности за убийство, исходя из того, что при наличии любого из квалифицирующих обстоятельств общественная опасность убийства уже выходит за ту грань, где возможности усиления ответственности исчерпаны, подтверждения в законе не находит. Напротив, о том, что дифференциация не только возможна, но и необходима, свидетельствует чрезмерно большая разница между минимальным и максимальным пределом санкций ч. 1 и ч. 2 ст. 105 УК РФ: верхний предел в 2,5 раза превышает нижний.

Приходится констатировать, что современной теории уголовного права известны лишь фрагментарные исследования сравнительной общественной опасности видов убийств, относимых к квалифицированным, причем сделанные в их рамках выводы различны.

Оценивая с этих позиций подход современного законодателя к соизмерению тяжести различных квалифицирующих обстоятельств в Особенной части УК РФ, нельзя не отметить, что квалифицирующие преступление признаки порой оказываются более важным показателем опасности совершенного преступления, чем причиненный вред, что противоречит логике вещей. Главным образом это касается квалифицирующих обстоятельств, закрепляющих признаки субъективной стороны состава преступления: очевидно, что они не должны приравниваться по степени влияния на общественную опасность преступления к объективным признакам. Исключение могут составлять те случаи, когда указание в законе на мотив или цель преступления свидетельствует о появлении в квалифицированном составе дополнительного объекта, а значит, и о большем объеме причиняемого преступлением или грозящего вреда.

Таким образом, установить сравнительную тяжесть различных квалифицирующих убийство обстоятельств и распределить эти обстоятельства, выделив более тяжкие и менее тяжкие, можно, прежде всего, путем глубокого исследования оснований дифференциации ответственности за убийство. К более тяжким должны быть отнесены в первую очередь те обстоятельства, которые отражают причинение большего материализованного в общественно опасных последствиях вреда объекту уголовно-правовой охраны, включая и вред дополнительному объекту или совокупности основных объектов, либо угрозу (опасность) причинения такого вреда. Как более опасные по сравнению с иными следует рассматривать и такие обстоятельства, которые указывают на значительное повышение эффективности преступного деяния, т.е. на существенное облегчение достижения преступного результата и увеличение вероятности его наступления. Применительно же к видам убийств, резко повышенная степень общественной опасности которых связана с появлением дополнительного объекта, вполне возможно соизмерение ценности дополнительных объектов между собой. Одним из критериев такого соизмерения может являться самостоятельная защищенность (или, напротив, незащищенность) конкретных объектов, играющих в составе убийства роль дополнительных, другими статьями УК РФ.

СПИСОК ДЖЕРЕЛ ТА ЛІТЕРАТУРИ

I. Нормативно-правові акти

1. Конституція Російської Федерації від 12 грудня 1993 р. / / Російська газета. - 1993. - № 237

2. Уголовный кодекс Российской Федерации от 13 июня 1996 г. № 63-ФЗ (в ред. от 30.12.2006) // Собрание законодательства Российской Федерации. - 1996. - № 25. - Ст. 2954

3. Уголовно-процессуальный кодекс Российской Федерации от 18 декабря 2001 г. № 174-ФЗ (в ред. от 30.12.2006) // Собрание законодательства РФ. - 2001. - № 52 (ч. I). - Ст. 4921

4. Основы законодательства РФ об охране здоровья граждан от 22 июля 1993 г. № 5487-1 // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. - 1993. - № 33. - Ст. 318.

5. Закон РФ от 22 декабря 1992 г. № 4180-1 "О трансплантации органов и (или) тканей человека" (в ред. от 16.10.2006) // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Совета Российской Федерации. - 1993. - № 2. - Ст. 62

6. Закон РФ от 1 сентября 1993 г. № 5142-1 "О донорстве крови и ее компонентов" (в ред. от 29.12.2006) // Ведомости Съезда народных депутатов Российской Федерации и Верховного Сове-га Российской Федерации. - 1993. - № 28. - Ст. 1064

II. Научная литература и материалы периодической печати

7. Андрєєва Л.А. Квалификация убийств, совершенных при отягчающих обстоятельствах. – СПб., Юридический центр пресс, 1998. - 122 с.

8. Антонов В.Ф. Некоторые вопросы квалификации убийств //Журнал российского права.- 2004.-№ 12.-С.34

9. Антонян Ю.М. Психология убийства. - М.: Юрист. - 1997. - 123 с.

10. Бородин С.В. Квалификация убийств по советскому уголовному праву. - М.: ВШ МООП РСФСР.1988. - 112 с.

11. Бородин С.В. Злочини проти життя. – М., Юристъ, 1999. - 205 с.

12. Бояров С. Квалификация убийства из ревности //Российская юстиция. - 2002. - № 8. - С.22

13. Бояров С. Квалификация убийства детей//Российская юстиция.- 2002.- № 12.- С.10.

14. Галиакбаров Р. Как квалифицировать убийства и изнасилования, совершенные групповым способом //Российская юстиция.- 2000.- № 10.- С.11

15. Дементьев С. Понятие беспомощного и бессознательного состояния //Российская юстиция. - 1999. - № 1. - С. 43

16. Знаминский П.В. История русской церкви (учебное руководство). - М.: Крутицкое Патриаршее Подворье, 2000. - 344 с.

17. Ісаєв І.А. Історія держави і права Росії. - М.: Юрист, 2005.- 445 с.

18. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации/Отв. ред. Чекалін А.А. ; под ред. Томина В.Т. , Сверчкова В.В. - 3-е изд., Перераб. і доп. – М., Юрайт-Издат, 2006. - 879 с.

19. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации/Отв. ред. Чекалін А.А. ; под ред. Томина В.Т. , Сверчкова В.В. - 3-е изд., Перераб. і доп. – М., Юрайт-Издат, 2006. - 678 с.

20. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации: (постатейный)/Отв. ред. Кругліков Л.Л. – М., Волтерс Клувер, 2005. - 890 с.

21. Комментарий к Уголовному кодексу Российской Федерации/Отв. ред. Рарог А.І. – М., Проспект, 2004. – 830 с.

22. Константинов П. Субъективная сторона убийства с особой жестокостью //Российская юстиция.- 2004.- № 4.- С.23

23. Кочои С.М. Ответственность за корыстные преступления против собственности. - М.: Юрист, 2002. - 256 с.

24. Кондрашова Т.В. Проблемы уголовной ответственности за преступления против жизни, здоровья, половой свободы и половой неприкосновенности. – Екатеринбург, 2000. - 98 с.

25. Красиков А.Н. Уголовно-правовая охрана прав и свобод человека в России. - Саратов, СВШМ, 1996. - 234 с.

26. Марогулова И.Л. Некоторые вопросы квалификации убийства//Журнал российского права.- 2001.- № 2.- С.13

27. Мачковский Л.Г. Преступления против основных прав человека в Уголовном уложении 1903 г. //Журнал российского права.- 2005.- № 7.- С. 17

28. Наумов А.В. Практика застосування Кримінального кодексу Російської Федерації: коментар судової практики і доктринальне тлумачення. – М., Волтерс Клувер, 2005. - 570 с.

29. Петрушов А.В. Уголовно-правовые гарантии конституционных прав и свобод человека и гражданина. – М., Юстицинформ, 2006. – 566 с.

1. Пионтковский А.А. Курс радянського кримінального права. Т. V. - М., Юридиздат, 1971. - 478 с.

2. Попов А.Н. Квалификация убийств при их множественности// Законодательство.- 2002.- № 5.- С.17

3. Практика Верховного Суда Российской Федерации по уголовным делам за 1997—1998 гг. - М., 1999. - 890 с.

4. Раззаков Ф.И. Бандиты времен социализма: хроника российской преступности 1917-1991гг. - М., Юрайт, 1997. - 239 с.

5. Російське законодавство Х-ХХ століть. Т. 1. / Под ред. Чистякова О.І. М.: Юридическая литература, 1984. – 675 с.

6. Салева Н.Н. Проблема учета беспомощного состояния потерпевшего при квалификации сопряженного убийства, предусмотренного п. "к" ч. 2 ст. 105 УК РФ //Российская юстиция.- 2006.-№ 9.-С.12

7. Серийные преступления (Энциклопедия преступлений и катастроф). – М.: Норма, 1999. -340 с.

8. Таганцев Н.С. О преступлениях против жизни. - СПб., Питер, 2001. - 344 с.

9. Трайнін А.Н. Загальне вчення про склад злочину. - М., Госиздат, 1957. - 567 с.

10. Фаргиев И. Состояние аффекта и превышение пределов необходимой обороны//Российская юстиция.- 2001.- № 1.- С.24

11. Цокуева И.М. Проблемы квалификации убийства //Законодательство.- 2003.- № 5.- С.11

12. Чернега К.А. Правовые проблемы эвтаназии в России//Гражданин и право.- 2003.- № 1.-С.15

13. Шаргородський М.Д. Преступления против жизни и здоровья. - М.: Юридическое издание Минюста СССР. 1947. - 109 с.

14. Эверс А.Древнейшее русское право. - СПб., Нева, 1985. - 455 с.

III. Учебная и учебно-методическая литература

44. Научные основы квалификации преступлений: Учеб. сел. / Под ред. Толкаченко А.А. - М., Юніті. 2001. - 472 с.

45. Кримінальне право Російської Федерації. Загальна частина. Підручник / За ред. Безнасюка А.С., Толкаченко А.А. - М., Юрист. 2000. - 568 с.

46. Кримінальне право Російської Федерації. Общая часть: учебник (издание исправленное и дополненное) / Под ред. Іногамовой-Хегай Л.В., Рарога А.І., Чучаева А.І. - М., Контракт. 2006. - 672 с.

47. Кримінальне право Росії. Часть общая: учебник для вузов (издание второе, переработанное и дополненное) / Под ред. Круглікова Л.Л. - М., Волтерс Клувер. 2005. - 652 с.

48. Толкаченко А.А. Теоретические основы квалификации преступлений: Учеб. сел. - М., Юніті. 2004. - 218 с.

49. Кримінальне право Російської Федерації. Общая часть: учебник (издание исправленное и дополненное) / Под ред. Іногамовой-Хегай Л.В., Рарога А.І., Чучаева А.І. - М., Інфра-М. 2006. - 708 с.

IV. Практические источники

50. Постановление Пленума Верховного суда РФ от 31 октября 1995 г. № 8 "О некоторых вопросах применения судами Конституции Российской Федерации при осуществлении правосудия" // Бюллетень Верховного Суда РФ. - 1996. - № 1. – С. 23

51. Постановление Пленума Верховного суда РФ от 27 января 1999 № 1 "О судебной практике по делам об убийстве (ст. 105 Уголовного кодекса Российской Федерации)" // Бюллетень Верховного Суда РФ. - 1999. - № 3. – С. 33

52. Бюллетень Верховного Суда РФ.- 2004.- № 2- С. 33

53. Бюллетень Верховного Суда РФ.- 2005.-№ 4.-С.22

54. Бюллетень Верховного Суда РФ.- 2003.- № 3.- С.15

55. Бюлетень Верховного Суду РФ. - 1998. - № 1. – С. 3

56. Бюлетень Верховного Суду РФ. - 1999. - № 6. - С. 22

57. Бюлетень Верховного Суду РФ. - 1998. - № 4. - С. 9 - 10

58. Бюлетень Верховного Суду РФ. - 2003. - № 11. – С. 9

59. Бюллетень Верховного Суда РФ . - 1997. - № 6. - С. 12

60. Бюллетень Верховного Суда РФ . - 1997. - № 5. – С. 11

61. Бюлетень Верховного Суду РФ. - 1998. - № 2. - С. 5