Л.В. Куликова, Красноярський державний педагогічний університет
Розвиток сучасної лінгвістики та суміжних наук приводить до підвищення інтересу до комунікативних проблем мови. Останнім часом у зв'язку з розширенням, насамперед, міжкультурних досліджень отримує все більш широке поширення поняття "стиль спілкування" ("комунікативний стиль"). Дане поняття видається нам надзвичайно важливим для лінгвістики, коммунікатівістікі та теорії міжкультурної комунікації, однак ясності у її утриманні в дослідженнях поки немає.
Термін "стиль" у лінгвістичній літературі зустрічається в основному як категорія практичної стилістики у значенні "функціональний стиль". Відповідно, функціональні стилі розглядаються як похідні від функцій мови: функція впливу, функція повідомлення та функція спілкування. Відповідно до цієї класифікації виділяються публіцистичний, ораторський, літературно-художній, науковий, офіційно-діловий, розмовний стилі. Крім того, функціональні стилі підрозділяються в залежності від форми прояву мови (усної або письмової), від виду мовлення (монологічного або діалогічного), від способу спілкування (масового або індивідуального), від тону або регістру мови (високий, нейтральний, знижений). Диференціальними ознаками для визначення стилів є також базові антиномії емоційність / неемоційність, спонтанність / неспонтанності, нормативність / ненормативність [12, 109-110]. У рамках дискурсивного напряму лінгвістичних досліджень існує думка про те, що термін "функціональний стиль" відноситься до числа найменш вдалих термінів у лінгвістиці, зокрема, з точки зору жанровостілістіческой категоризації дискурсу [13, 294]. В якості альтернативи пропонується поняття "формат дискурсу", який розуміється як різновид дискурсу, що виділяється на основі комунікативної дистанції, ступеня самовираження мовця, сформованих соціальних інститутів, регістру спілкування і клішованих мовних засобів (там же).
Для визначення комунікативного стилю важливими представляються нам категорії способу і тональності спілкування, що розглядаються в контексті сучасних соціолінгвістичних і прагмалінгвістичним досліджень дискурсу [13; 9]. Під способом спілкування подразумеваетсяязик у всьому різноманітті породжуваних текстів. Спосіб включає також режим взаємодії комунікантів, визначається дистанцією між ними (тип діалогу). У трактуванні М. Халлідея [4, 33] використовувані способи і засоби спілкування іменуються поняттям "регістр", в рамках якого виділяються три релевантних виміру: поле (обстановка спілкування), тональність (стиль дискурсу), модус (канал спілкування). Тональність як базовий ознака способу спілкування характеризується ставленням учасників комунікації один до одного, до спостерігачів або свідкам, до обстановки та до предмета промови. В. І. Карасик пропонує віднести до параметрів тональності дискурсу серйозність / несерйозність, повсякденність / ритуальність, змістовність / фатичного, інформативність / фасцинативних, конструктивність / конфліктність, відкрите (пряме) / завуальоване (непряме) вираз інтенцій [13, 278]. Тональність в такому розумінні явно корелює з категорією комунікативного стилю, з тією лише різницею, що тональність спілкування, на наш погляд, співвідноситься з міжособистісним взаємодією в рамках різних інституційних дискурсів. У випадку з комунікативним стилем культури йдеться про специфіку спілкування в різних лінгвокультурах, зумовленої системою параметрів цих культур.
Поняття "стиль" також активно розробляється у вітчизняних та зарубіжних психологічних дослідженнях. У літературі з психології розглядається індивідуальний стиль як притаманна даній людині система психологічних прийомів і способів діяльності з урахуванням природних, індивідуальна і особистісних характеристик, а також стиль спілкування як індивідуальна стабільна форма комунікативної поведінки людини, що виявляється в будь-яких умовах взаємодії [14, 17, 422] . Крім того, в рамках психології спілкування стиль визначається як система найближчих комунікативних цілей і способів їх досягнення. На основі названої трактування виділяється п'ять стилів комунікативної поведінки: відчужений, слухняний, збалансований, який опікує, владний (докладніше - [18, 90]). Одним з класифікаційних ознак даної типології є ступінь відповідності стилю спілкування загальноприйнятим нормам поведінки в ситуації. Подібний принцип, а також інший відомий в соціальній психології підхід, згідно з яким стилі утворюють поєднання базових (глобальних) тенденцій спілкування різного ступеня вираженості [6; 18], можна певною мірою співвіднести з розумінням культурно детермінованих стилів комунікації.
Специфічні для кожної культури норми і цінності проявляються в комунікативних діях актантов культури. Використовувані при цьому комунікативні засоби комбінуються особливим, типовим для даної лінгвокультурах способом. Ці культурно обумовлені комбінації комунікативних засобів, що визначають генералізовані мовні патерни (зразки), визначаються деякими дослідниками як комунікативний стиль лінгвокультурах [5, 527]. Іншими словами, комунікативний стиль в цьому розумінні відображає існуючі в культурі переваги по вибору вербальних, невербальних і паравербальних засобів в організації міжособистісної взаємодії. І. А. Стернин характеризує комунікативний стиль як "домінуючу манеру спілкування, яка виявляється в більшості комунікативних ситуацій" [21, 97].
У найбільш розгорнутій дефініції обговорюване поняття розкривається через наступний набір релевантних складових: "1) коли говорити, 2) що говорити, 3) просодичні патерни, 4) типові мовні формули, 5) правила ввічливості, 6) загальна організація дискурсу, 7) найпоширеніший тип адресата (аудиторія) і характер соціуму, 8) особливості вербальної агресії і припустимі засоби іронії "(пор. Scheu-Lottgen, Hernandez-Campoy, 1998: 379). Цілком очевидно, що в даному розумінні комунікативний стиль має, поряд з культурними, семантичні та прагматичні індикатори.
До репертуару культурно маркованих стилів відносять, наприклад, багатослівність або лаконічність, інтенсивність або розслабленість мови, фактичну або аналітичну спрямованість висловлювання, песимістичну або оптимістичну тональність [20, 13]; переважання емоційного чи ділового підходу в спілкуванні, стратегії відкритого прямого або ввічливо-непрямого стилю , етикетної-формального чи вільного неформального, з обов'язковим зоровим контактом або уникаючи останнього [1, 10]. До ознак комунікативного стилю можна віднести також паралінгвістіческіе і просодичні засоби: гучність звучної мови, довжину пауз, правила наголосу й інтонації. Оригінальну і, на наш погляд, точну метафору про суть стилю комунікації 1 призводить Д. Таннен [10, 54], розглядаючи його не як щось додаткове, що додається зверху (наприклад, як цукровий крем на торті): стиль спілкування в її розумінні являє собою тестову масу, з якої ліпиться "комунікативний пиріг".
На думку німецьких лінгвістів К. Кнаппа та А. Кнапп-Потхофф, саме комунікативний стиль можна вважати одним з найбільш важливих факторів міжкультурної взаємодії, які експлікують чужорідність партнера по комунікації [7, 72-73]. Засвоєння комунікативного стилю відбувається в процесах інкультурації та соціальної інтеракції. У зв'язку з цим У. Гудікунст та ін відзначають, що в результаті опосередкованої мовою соціалізації індивід пізнає, по-перше, основи доречного комунікативної поведінки, його правила і норми для специфічних ситуативних контекстів спілкування, по-друге, освоює необхідні способи діяльності, що забезпечують досягнення поставлених цілей і задоволення своїх потреб, і, по-третє, засвоює вербальні комунікативні стилі, що дозволяють виявляти себе компетентним комунікатором в рамках різних побутових та інституційних дискурсів, реалізуючи при цьому свої інтенції (пор. - [3, 99]).
Таким чином, в актах звичайної, нормальної комунікації, якщо тільки немає свідомої установки на відмову від звичного і на відступ від власних традицій, учасники спілкування демонструють стандартне поведінку носія мови на основі сформованого у власній лінгвокультуре сталого комунікативного стилю.
Так, численні спостереження різних авторів дозволяють говорити про те, що, наприклад, у німецькому дискурсі в порівнянні з англійським більш поширені прямі мовленнєві акти, а вираз подяки за послугу є менш Емфатичний (виразним), ніж це прийнято в англійській речеповеденческой нормі.
Японці в міжособистісному спілкуванні цінують небагатослівність і надають великого значення невербальної комунікації, чим значно відрізняються від німців. У повсякденному дискурсі японці уникають абсолютних, категоричних висловлювань, вважаючи за краще чіткості неопредел енность навіть в самих тривіальних повідомленнях, оскільки однозначні висловлювання є, з точки зору японського комунікативної поведінки, нескромними та нечемними. У політичних дебатах американські співрозмовники виділяються швидше індуктивного аргументацією (від подробиць до узагальнень), в той час як росіяни схильні до дедуктивного способу переконання (від общепрінціпіальних до конкретних випадків).
У китайському комунікативному стилі переважають ухильні і багатослівно-витіюваті висловлювання, що явно дисонує з емоційно рівною, переважно ділової комунікативної манерою німців чи англійців. У ситуаціях міжкультурних контактів подібне розбіжність комунікативних стилів викликає непорозуміння різного рівня глибини і серйозності наслідків. У відповідній літературі можна зустріти різноманітні приклади того, як накладення різних стилів відбивається на інтерпретації позамовної дійсності.
Цікавий у зв'язку з цим випадок, описуваний К. Кнапп. Мова йде про реакцію подиву британського журналіста (невербальний перлокутивний ефект), який отримав відмову однієї з пекінських газет на публікацію його статті: "Ми прочитали Вашу рукопис з безмежним насолодою. Але якщо б ми надрукували Вашу роботу, то позбавили б себе можливості в майбутньому публікувати роботи більш слабкого рівня. Оскільки видається абсолютно виключеним побачити що-небудь рівноцінне найближчим тисячоліття, ми, до нашого превеликий жаль, змушені відхилити Вашу божественну рукопис. Ми приносимо тисячі вибачень і просимо поблажливості за нашу необачність і боязкість "(пор. - [8, 20]). Очевидно, що лист, сформульоване відповідно до китайськими мовними патернами, має характер неоднозначності для англійської адресата через розмитість з точки зору англійської комунікативної традиції його интенционального значення (захоплення чи сарказм) або його іллокутивної функції.
Більшість робіт зарубіжних і вітчизняних авторів, які концентрують свою увагу на особливостях комунікативного стилю в різних етнокультура, обмежується в основному розрізненими емпіричними описами. Виділяється, на наш погляд, на цьому тлі спроба норвезького філософа Й. Гальтунга [2] представити типологію інтелектуальних стилів макрокультурного рівня, які, як вважають деякі дослідники (напр. - Spitzer [11], Burkat), можна розглядати в широкому сенсі як культурно зумовлені комунікативні стилі. Подібна кореляція бачиться виправданою в силу того, що, по-перше, інтелектуальна діяльність головним чином проявляється у мовленнєвій діяльності, по-друге, ні у кого вже не викликає сумніву факт культурного специфічності мислення взагалі і наукового мислення зокрема. Дотримуючись вищеназваного підходу в рамках даної статті, ми вважаємо за можливе також по відношенню до поняття інтелектуальний стиль вживати термін науковий дискурс.
Й. Гальтунг висуває робочу гіпотезу про існування трьох західних і одного східного (орієнтального) інтелектуальних стилів. До західним він відносить саксонський, тевтонський, галльський (французька) стилі. Східний стиль представлений в його системі ніпонська (японським) стилем мислення. Уникаючи жорсткої ідентифікації стилю з країною, автор типології вважає центром саксонського наукового стилю університети Англії, а також Західного і Східного узбережжя США. Класичні університети Німеччини є, на його думку, центром тевтонського інтелектуального стилю. Крім того, Гальтунг стверджує, що у зв'язку з досить тривалим впливом західної культури на східну Європу, включаючи колишній СРСР, останні також мають традиції тевтонського наукового дискурсу. Країни романської групи в Європі і Південній Америці, включаючи Румунію, знаходяться у сфері галльського інтелектуального стилю.
Японська культура як культура без периферії пронизана ніпонська інтелектуальним стилем.
У нашій систематизації перераховані стилі по Гальтунгу мають наступні характеристики (див. табл.).
Представлені в таблиці основні аспекти, що характеризують особливості наукових дискурсів у різних культурах, дозволяють зробити висновок про саксонському і ніпонська стилях як про більш толерантних і демократичних порівняно з двома іншими. Справедливості заради слід зазначити, що в рамках саксонського інтелектуального стилю Гальтунг виділяє різницю між комунікативними нормами американської та британської культур. Американський стиль комунікації позначається їм як в більшій мірі демократичний і великодушний, ніж англійська.
Тевтонський і галльський стилі описуються в типології як досить жорсткі і конфронтаційні.
При цьому існує тенденція в прагненні тевтонського наукового дискурсу до строгості мовної поведінки на шкоду елегантності, а галльського - навпаки, до елегантності за рахунок строгості.
Класифікація інтелектуальних стилів за Гальтунгу має також вербальні формули, що відображають сутність різних культурно-специфічних стилів мислення:
- Американо-саксонський стиль: Як це можна операционализировать (застосувати у роботі)?
- Англо-саксонський стиль: Як це можна документально довести (підтвердити)?
- Тевтонський стиль: На підставі чого Ви можете це пояснити?
- Галльський стиль: Чи можна сказати це і на хорошому французькою мовою?
- Ніпонська стиль: Хто Ваш Майстер (вчитель)?
Досить докладно виклавши висновки Й. Гальтунга про сутність виділених їм інтелектуальних (комунікативних) стилів різних культур, підкреслимо, що знаходимо це необхідним для аналізу досліджуваної нами категорії. Незважаючи на значний ступінь генералізації опису норвезьким дослідником чотирьох стилів, можна говорити про оригінальність і продуктивності його теорії і розглядати її як спробу характеристики в першому наближенні національних комунікативних стилів. На жаль, недостатня доказова база узагальнень Гальтунга не дозволяє робити висновок про повну достовірності запропонованої ним типології, що, очевидно, і мав на увазі сам автор, називаючи свою роботу "порівняльним есе ...".
Позначивши деякі підходи до розуміння і визначення культурно обумовленого комунікативного стилю, зупинимося коротко на контурах побудови теорії вищеназваної категорії. Комунікативний стиль представляє собою, з нашої точки зору, невід'ємний компонент національно-культурного простору, специфічність якого яскраво проявляється в міжкультурних контактах.
У самому загальному вигляді ми розглядаємо культурно маркований комунікативний стиль як компонент національної свідомості, що представляє сукупність загальних норм і правил комунікації, специфічних для певного народу. Комунікативний стиль-це ментальне явище, він представлений у свідомості як сукупність комунікативних норм, правил і комунікативних концептів. Виявляється він у мовній формі в конкретному комунікативному поведінці носіїв мови, тобто в їх культурно обумовленої дискурсивної діяльності.
Національний комунікативний стиль реалізується у всіх типах дискурсів цієї комунікативної культури і може бути виявлений (виявлено) як загальне в різних конкретних (приватних) дискурсах.
Комунікативний стиль формується під впливом основних параметрів тієї або іншої лінгвокультурах, до числа яких ми відносимо контекстность культури (за Е. Холу), вимірювання культур (за Г. Хофстеде), ціннісні орієнтації культур (Ф. Клакхон, Ф Стродбек) 2, типи культур (за Р. Льюїсу); а також специфіки мовної картини світу, особливостей когнітивної бази культури (див. - [15]) і когнітивної діяльності її представників.
Національний комунікативний стиль може бути описаний як упорядкована сукупність певних стилеутворюючих факторів, параметрів і ознак. Одним із чинників комунікативного стилю є комунікативна тональність - наприклад, оптимістична / песимістична, - а також прямота вираження змісту (прямий - непрямий стиль), статусність (особистісно-орієнтована / статусно-орієнтований стиль), аргументативного (дедуктивний - індуктивний стиль), раціональність ( раціональний - інтуїтивний стиль) та ін
Склад, кількість і конкретне наповнення стилеутворюючих факторів, параметрів ознак комунікативного стилю вимагають дослідження і систематизації.
Великий інтерес представляє опис окремих національних комунікативних стилів - російської, німецької, англійської, американського, французького та ін як основи (бази) комунікативної поведінки відповідного народу.
Список літератури
1. Flechsig, Karl-Heinz: Kommunikationsformen und Kommunikationsstile. Beitrage zum interkulturellen Training. Gottingen, 2001.
2. Galtung, Johan: Struktur, Kultur und intellektueller Stil: Ein vergleichender Essay ьber sachsonische, teutonische, gallische und nipponische Wissenschaft. In: Wierlacher, A. (Hrsg.) Das Fremde und das Eigene. - Mьnchen, 1985.
3. Gudykunst, William B., Stella Ting-Toomey, Elizabeth Chua 1988: Culture and Interpersonal Communication. Newbury Park.
4. Halliday MAK Language as Social Semiotic: The Social Interdivtation of Language and Meaning. - London: Arnold, 1978.
5. Helmold, Katharina v. / Bernd-Dietrich Mьller: Zur Vermittlung interkultureller Kompetenzen. In: Mьller, Bernd-Dietrich (Hg.): Interkulturelle Wirtschaftskommunikation. - Mьnchen 1993.
6. Kiesler DJ The 1982 interpersonal circle: a taxonomy for complementarity in human transactions / / Psychological Review. - 1983. V. 90. P. 185-214.
7. Knapp, Karlfried / Knapp-Potthoff, Annelie: Interkulturelle Kommunikation, in: Zeitschrift für Fremdsprachenforschung 1 / 1990: 62-93.
8. Knapp, Karlfried: Schwarz ist weiЯ, ja heiЯt nein. In: Wierlacher, A. / C. Albrecht (Hrsg): Fremdgдnge. Inter Nationes. - Bonn, 1998.
9. Mead, Richard 1990: Cross-Cultural Management Communication. Chichester. 10. Tannen, Deborah: Das hab "ich nicht gesagt. Kommunikationsprobleme im Alltag. Mosaik bei Goldmann, 1999.
11. Spitzer, Manfred: Semantische Netzwerke. In: Bolten, Jьrgen / Claus Ehrhardt (Hrsg.): Interkulturelle Kommunikation. Verlag Wissenschaft & Praxis, 2003.
12. Долінін К. А. Стилістика французької мови / К. А. Долінін. - Л.: Просвіта, 1978. 13. Карасик В. І. Мовний коло: особистість, концепти, дискурс / В. І. Карасик. - Волгоград: Зміна, 2002.
14. Климов Е. А. Індивідуальний стиль діяльності / Є. А. Клімов. - Казань, 1969.
15. Червоних В. В. етнопсихолінгвістика та лінгвокультурології: Курс лекцій / В. В. Красних. - М.: ІТДГК "Гнозис", 2002.
16. Куликова Л. В. Міжкультурна комунікація: теоретичні та прикладні аспекти (на матеріалі російської та німецької лінгвокультурах): Монографія / Л. В. Куликова. - Красноярськ, 2004.
17. Куніцина В. Н., Казарінова Н. В., Погольша В. М. Міжособистісне спілкування: Підручник для вузів / В. Н. Куніцина, М. В. Казарінова, В. М. Погольша. - СПб.: Питер, 2001.
18. Латині В. В. Стилі мовного комунікативної поведінки: Структура та детермінанти / / Психологічний журнал. - 1995. - № 6.
19. Огарь (Федоренко) Є. І. Методика визначення типу міжособистісної поведінки / / Соціально-психологічні проблеми прискорення соціального розвитку суспільства в умовах перебудови. - М., 1989. С.116-117.
20. Стернин І. А. До розробки моделі контрастивного опису національного комунікативного поведінки / Аксіологічна лінгвістика: проблеми комунікативної поведінки: Зб. наук. тр. / За ред. В. І. Карасика, Н. А. Красавского. - Волгоград: Зміна, 2003б.
21. Стернин І. А. Російське і німецьке комунікативну поведінку і проблема міжкультурної комунікації / Міжкультурна комунікація: парадигми дослідження і викладання. Матеріали міжнародної науково-практичної конференції. - Красноярськ, 2003а.
Для підготовки даної роботи були використані матеріали з сайту http://www.vestnik.vsu.ru