Введення
Вивчення конфліктів є одним з головних завдань політології, а управління ними належить до найважливіших умов забезпечення соціально-політичної стабільності всередині країни і на міжнародній арені. Актуальність теоретичних і практичних аспектів цього поняття обумовлена загостренням різнопланових конфліктів в Україні та в інших посткомуністичних країнах, необхідністю фундаментального вивчення суспільно-цивілізаційних і ненасильницьких форм їх регулювання. Оскільки вони є природним явищем суспільного життя, вивчення конфлікту в суспільному розвитку, методів соціального управління, гармонізації суспільних відносин зумовило виникнення конфліктології як самостійної галузі знань на межі соціології, політології, політичної психології.
Мета контрольної роботи - ознайомитися з поняттям політичного конфлікту і його складових.
Теоретичне осмислення і типологія політичних конфліктів
Поняття «конфлікт» розглядали з різних точок зору. Фахівці-словесники тлумачили його як зіткнення протилежних сторін, думок, сил, серйозні розбіжності, гостру суперечку. Соціологи характеризували як вищу стадію розвитку суперечностей в системі відносин людей, соціальних груп, соціальних інститутів, суспільства в цілому. Психологи розцінювали як зіткнення протилежних цілей, інтересів, позицій, думок чи поглядів суб'єктів взаємодії. Політологи вважають, що конфлікт виражає не просте зіткнення, а зіткнення, пов'язане з ускладненнями та боротьбою у владних відносинах.
Політичний конфлікт - зіткнення, протиборство різних соціально-політичних сил, суб'єктів політики в їх прагненні реалізувати свої інтереси і цілі, пов'язані в першу чергу з боротьбою за здобуття влади, її перерозподіл, зміну свого політичного статусу, а також з політичними перспективами розвитку суспільства.
За радянських часів конфлікт тлумачили як вищу стадію розвитку суперечностей, поділяючи їх на антагоністичні, властиві «експлуататорському строю», і неантагоністичні, притаманні соціалістичному суспільству. Наукова неспроможність цього підходу полягає не тільки в тому, що «соціалістичні конфлікти» були часто гостріше від «капіталістичних», а в твердженні про можливість існування суспільства або цілком безконфліктного, або з незначними локальними конфліктами.
Проблематика соціально-політичного конфлікту має давні традиції в історії політичної думки. Найбільший внесок у його теорії зробили Аристотель, Т. Гоббс, H. Maкіавеллі, Д. Віко, А. Токвіль, К. Маркс, Г. Вебер. При всій різноманітності підходів спільним для них є розуміння політичного конфлікту як постійно діючої форми боротьби за владу в конкретному суспільстві. Так, Т. Гоббс значне місце в утворенні держави відводив конфліктному чинникові, а природний стан суспільства являло як «війну всіх проти всіх». При цьому Гоббс вказував на три основні причини конфлікту: суперництво, недовіру, жадобу слави. Проблематика конфліктів є визначальною в тлумаченні соціально-політичних явищ у працях В. Парето, Е. Дюркгейма, Т. Парсонса, Р. Дарендорфа.
У сучасній літературі з історії конфлікту наукові напрями поділяють на дві групи в залежності від того, яке місце відводять проблемі соціального конфлікту. Ці два підходи яскраво ілюструють дві системи постулатів - Т. Парсонса і Р. Дарендорфа.
Т. Парсонс:
1) кожне суспільство - відносно стійка й стабільна культура;
2) кожне суспільство - добре інтегрована структура;
3) кожний елемент суспільства має певну функцію, тобто щось вкладає для підтримки стійкості системи;
4) функціонування соціальної структури спирається на ціннісний консенсус членів суспільства, який забезпечує стабільність та інтеграцію.
Р. Дарендорф:
1) кожне суспільство змінюється в кожній своїй точці, соціальні зміни - постійні та наявні скрізь;
2) кожне суспільство в кожній своїй точці пронизане розбіжностями й конфліктами, конфлікт - постійний супутник суспільного розвитку;
3) кожний елемент суспільства робить свій внесок у його дезінтеграцію та зміни;
4) кожне суспільство засноване на тому, що одні члени суспільства змушують до підпорядкування інших.
Ці моделі відрізняються тим, що перша наголошує на співробітництві, а друга - на конфлікті та змінах. Але обидва компоненти взаємодії - співробітництво і конфлікт - постійно присутня в суспільному житті в певних поєднаннях.
До спроб раціонального осмислення природи соціального конфлікту вдавалися ще давні філософи, але відпрацювання власне конфліктологічних концепцій можна датувати початком XX ст. Та й ці дослідження, вперше зроблені Г. Зіммелем, який запропонував «соціологію конфлікту», впродовж кількох десятиліть не виходили за межі загальнотеоретичних тлумачень. Лише після Другої світової війни вони набули прикладну спрямованість, зосередилися на аналізі й розв'язанні реальних конфліктних ситуацій. В Україні, як і в колишньому СРСР, конфліктологічної сферу почали серйозно аналізувати лише наприкінці 80-х років.
Щодо сутності соціально-політичного конфлікту існує багато визначень. У політологічних словниках найпоширенішим є трактування конфлікту як зіткнення двох чи більше різноспрямованих сил з метою реалізації їхніх інтересів за умов протидії. Д. Істон твердив, що джерелом конфлікту є соціальна нерівність у суспільстві та система розподілу таких цінностей, як влада, соціальний престиж, матеріальні блага, освіта. Л. Саністебан вважає, що конфлікт відображає особливий тип соціальних відносин, для якого його учасники протистоять один одному через несумісні цілі; він може бути різної інтенсивності, частковим або радикальним, піддаватися або не піддаватися регуляції. На думку Б. Краснова, конфлікт - це зіткнення протилежних інтересів, поглядів, гостра суперечка, ускладнення, боротьба ворогуючих сторін різного рівня та складу учасників. Російський вчений А. Здравомислов розглядає політичний конфлікт як постійно діючу форму боротьби за владу в конкретному суспільстві. Л. Козер підкреслював, що важливою умовою конфлікту є бажання чимось володіти або кимось керувати. Р. Дарендорф предметом конфлікту вважав владу і авторитет. Польський вчений К. Полецька стверджував, що політична влада є причиною протиріч і джерелом конфлікту, основною сферою життя, в якій відбуваються зміни внаслідок конфлікту.
Отже, в основі соціального, соціально-політичного конфлікту є протиріччя. Це, хоч і необхідна, але не основна умова. Конфлікт передбачає усвідомлення протиріччя і суб'єктивну реакцію на нього. Суб'єктами конфлікту стають люди, які усвідомили протиріччя і обрали як спосіб його вирішення - зіткнення, боротьбу, суперництво. Такий спосіб вирішення протиріччя здебільшого стає неминучим тоді, коли зачіпає інтереси й цінності взаємодіючих груп, при відвертому посяганні на ресурси, вплив, територію з боку соціального індивіда, групи, держави (міжнародний конфлікт). Суб'єктами конфліктів можуть бути індивіди, малі та великі групи, організовані в соціальні, політичні, економічні та інші структури; об'єднання, які виникають на формальній та неформальній основі як політизовані соціальні групи; економічні і політичні групи тиску, кримінальні групи, які домагаються певних цілей.
У політичній науці ще не проведена універсальна типологія конфлікту. Найпоширенішим є поділ їх на конфлікт цінностей, конфлікт інтересів, конфлікт ідентифікації.
Конфлікт цінностей. Він встає як зіткнення різних ціннісних орієнтацій (ліві - праві, ліберали - консерватори, інтервенціоністів ізоляціоністи та ін.) Розбіжності в цінностях - одна з передумов конфлікту, а коли вони виходять за певні межі, виникає конфліктний потенціал, формується передконфліктна ситуація. В Україні конфлікт цінностей у процесі свого формування пройшов три стадії: 1) девальвація колективістських цінностей комуністичного (левототалітарного) суспільства; 2) відносна перемога індивідуалістичних цінностей вільного демократичного суспільства; 3) реанімація колективістських цінностей у ліво-та правототалітарних формах.
Конфлікт інтересів. Пов'язаний із зіткненням різних, в першу чергу політичних і соціально-економічних, інтересів. Визріванню їх у посткомуністичних суспільствах започаткував процес приватизації. Правлячі верхівки, утримуючи владні важелі, визначили свої інтереси як номенклатурно-бюрократичну приватизацію. Це дало їм можливість з політично правлячих груп перетворитися на економічно панівний клас. Такий інтерес вступив у суперечність з інтересом широких верств населення.
Конфлікт ідентифікації. Виявляється він як суперечність щодо вільного визначення вільним громадянином своєї етнічної та громадянської належності. Властивий передусім країнам, які утворилися в результаті розпаду комуністичних імперій (СФРЮ, СРСР). Простежується і в країнах, де національні меншини компактно проживають у районах, які колись належали їхнім етнічним родинам (проблема угорців Трансільванії і словаків). Визрівання конфлікту ідентифікації було обумовлено тим, що після краху комуністичних режимів людина одержала право вільного самовизначення своєї етнічної та громадянської належності. Через це у багатьох країнах частина населення не бажала визнавати себе громадянами держави, на теренах якого вона жила.
Деякі вчені дотримуються поділу конфліктів на неантагоністичні (примиренні) та антагоністичні (непримиренні). Вони вважають, що невміння чи небажання дозволу неантагоністичні конфлікту сприяють його переходу в хронічну форму і навіть переростанню в антагоністичну. Замість цього пошук взаємних компромісів, способів урегулювання конфліктів може зняти гостроту й перетворити конфлікт у неантагоністичні.
Відомі ситуації імітації конфлікту як спроби ідеологічного, політичного, морального тиску. Такі конфлікти називають уявними, але вони можуть перетворитися на реальні, якщо виникне протиборство між сторонами, чиї інтереси опиняться під загрозою.
В об'єктивному історичному процесі розрізняють конфлікти, які несуть позитивний і негативний потенціал. Вони можуть бути позитивними, продуктивними, а за певних умов - негативними, що гальмують історичний розвиток і є деструктивними стосовно суб'єктів-учасників конфліктів.
Існує дві форми перебігу конфліктів: відкрита - відверте протистояння, зіткнення, боротьба, і закрита, або латентна, коли відвертого протистояння немає, але триває невидима боротьба. Прикладом латентної форми конфлікту є міжнаціональні конфлікти на території колишнього СРСР, де «національне питання було вирішено раз і назавжди».
Будь-який соціальний конфлікт, набуваючи значних масштабів, об'єктивно стає соціально-політичним, тобто зачіпає діяльність управлінських інститутів, впливаючи на механізми і способи цієї діяльності, на їх структури, політику, яку вони здійснюють. Політичні інститути, організації, рухи, втягуючись у конфлікт, активно відстоюють певні соціально-економічні інтереси. Відповідно, політичні конфлікти поділяють на два види:
- Конфлікт між владою та громадськими силами, інтереси яких не представлені у структурі владних відносин;
- Конфлікт всередині існуючої влади, який пов'язаний з внутрішньогрупової боротьбою за розподіл владних повноважень і відповідних позицій, зі спробами обгрунтування нового курсу в межах існуючого політичного ладу.
Конфлікти набувають політичної значущості, якщо вони стосуються міжнародних, класових, міжетнічних, міжнаціональних, релігійних, демографічних, регіональних та інших відносин. В даний час часто спостерігається один із різновидів соціального конфлікту - міжетнічний, пов'язаний із суперечностями, які виникають між націями. Особливої гостроти він набув у країнах, які зазнали краху форми державного устрою (СРСР, Югославія). Поняття «конфлікт» використовують в політичному контексті, коли йдеться про великомасштабні зіткненнях всередині держав (революція, контрреволюція), та між державами (війни, партизанські рухи).
Деякі вчені (І. Прокопенко, В. Малишенко) визначають декілька рівнів розвитку політичного конфлікту, пов'язаних з генезисом владних відносин:
1) у масштабах усього політичного простору щодо легітимації влади, її визнання чи невизнання (йдеться про «народну легітимації», що заснована на довірі мас до влади, на підтримці політичної еліти);
2) конфліктні відносини в політичній еліті щодо обсягу владних повноважень, обгрунтування їх необхідності;
3) боротьба і протистояння політичних еліт на міжнародній арені.
Кожен конфлікт можна вивчити з допомогою базових параметрів, до яких належать рівень, масштаби, гострота, сфера виникнення, динаміка розвитку, технологія врегулювання. Виділяють певні етапи ходу конфлікту, тобто його динаміку.
Російський вчений В. Смілянський пропонує виділяти такі стадії: 1) потенційного конфлікту (наявність конфліктної ситуації);
2) переходу потенційного конфлікту в реальний (усвідомлення зазіхання на власні інтереси);
3) конфліктних дій;
4) вирішення конфлікту.
Конфліктна ситуація не завжди переростає в конфлікт, але за початком конфлікту наступає його ескалація (англ, eskalation - поступове розширення, підсилення) до кульмінаційним точкам, а потім - спад і завершення. Конфлікту притаманна багатомірність, оскільки завершення одного конфлікту може спричинити інший, до того ж в іншій сфері. Часто після завершення конфлікту виникає ще один етап - постконфліктний синдром, який характеризується напруженням у відносинах сторін, які щойно конфліктували. У разі загострення він може покласти початок нового конфлікту. Цю гіпотезу ілюструють перманентний близькосхідний конфлікт, конфлікти у Північній Ірландії, Іспанії та ін Завершення конфлікту може бути класифіковане за ступенем розв'язання - як повне або часткове вирішення, і за характером наслідків як успіх, компроміс, вихід з компромісу, поразки.
Французький політолог Б. Гурней зазначив, що у світі існує лише одне місце, де немає конфліктів, - кладовище.
Основні способи врегулювання конфліктних ситуацій
Сучасний період розвитку суспільства характеризується значним посиленням напруженості, зростанням протиріч, виникненням численних конфліктів у різних сферах життя. Але суб'єкти управління не завжди розуміють внутрішні причини того, що відбувається, неспроможні адекватно реагувати на небезпечні процеси. Нерідко це є наслідком відсутності прикладних методик моніторингу, експертизи та оптимізації конфлікту.
Сучасні дослідження акцентують увагу на проблемі, пов'язаної з регулюванням конфліктів та управлінням ними, із співвідношенням суперництва і співробітництва. Актуально перехід української конфліктології від загальнотеоретичних досліджень та аналізу фундаментальних категорій до прикладних аспектів, від пояснювальних функцій до конструктивних. В основі їх мають бути такі поняття, як регулювання та управління соціальними конфліктами, конфліктний моніторинг і конфліктний менеджмент. Дослідники В. Кремень, О. Чумиков, В. Бекешкіна, В. Небоженко, Г. Пірен, Е. Степанов, К. Боулдінг та інші розглядають конфлікт як динамічний тип соціальних відносин, пов'язаних із потенційно можливим чи реальним зіткненням суб'єктів на грунті певних суперечливо усвідомлених переваг інтересів чи цінностей, які постійно присутні та не піддаються повному усуненню.
При нинішньому соціально-політичному розвитку України актуальним є дослідження конфліктів у соціально-політичній сфері. Необхідність цього пов'язана зі слабким знанням закономірності виникнення, перебігу та врегулювання конфліктів за таких специфічних обставин, як перехідний період.
Якщо перехідний період, який є трансформацією соціальної системи з ригідного (жорсткого) стану в гнучкий (плюралістичний), аналізувати з позицій конфліктології, то очевидними стають такі його особливості:
- Всі найважливіші сфери суспільного життя пронизує всеохоплюючий політичний конфлікт, а тому політологічний аналіз соціальних колізій у багатьох випадках набуває вирішального значення;
- Якщо при стабільних умовах соціально-політичний конфлікт має переважно горизонтальний характер (боротьба в межах режиму), то в перехідний період - вертикальний (боротьба за режим).
Сучасні дослідники на прикладах подій у колишньому СРСР, а потім в Україні та деяких інших пострадянських державах досліджують у політико-конфліктологічні площині проблеми балансу гілок влади, довіри до влади, вітчизняної багатопартійності, підлогу і тіко економічні колізії в державному і приватному секторах економіки, а також політичне підгрунтя етнічних процесів. Поряд з теоретичним аналізом пропонуються механізми, які можуть забезпечити зниження негативних наслідків.
Більшість соціально-політичних конфліктів можуть оптимізовані на будь-якому рівні та стадії, але для цього необхідно опанувати механізмом управління ними.
Управління конфліктом - врегулювання, рішення, придушення, а також ініціація певних конфліктних ситуацій в інтересах суспільства в цілому або окремих його суб'єктів.
Правильно організоване управління забезпечує мінімізацію неминучих політичних, соціальних, економічних і моральних втрат, оптимізацію певних сфер суспільного життя. Соціально-політичний розвиток не є наслідком конфлікту, як і не є наслідком уявної безконфліктності. Позитивне його якість забезпечує уміння впливати на конфлікт у потрібному напрямі.
Вважають, що оптимальним варіантом дій відносно конфлікту є запобігання та відвернення. Наскільки це можливо, однозначної відповіді не існує. Адже конфлікт виникає, коли порушується консенсус, а консенсус з'являється, коли регулюється конфлікт. У відносинах соціальних спільнот суперництво та співробітництво пронизують більшість конфліктів, тому спроби остаточно відвернути чи усунути конфлікт здебільшого марні. Адже існування консенсусу без конфлікту позбавлено сенсу. Інша справа, коли йде мова про відверненні великого, відкритого, тривалого конфлікту. Деякі зарубіжні та вітчизняні дослідники підкреслюють, що управління як такого не може статися за формою розв'язання протиріч між об'єктивними потребами розвитку та суспільної оболонкою, в якій він реалізується. Якщо така оболонка перешкоджає розвитку, то її слід змінити чи зруйнувати. Раціональне управління не може відвернути або замінити соціальну революцію чи локальні колізії, але воно здатне мінімізувати неминучі втрати і поліпшити досягнення. У цьому й полягає сутність управління конфліктом.
Для локалізації конфліктогенного поля важливо вміти вибрати способи і стиль поведінки в конфліктній ситуації, їх умовно поділяють на морально-правовий, силовий, реалістичний (примусово-переговорний), ідеалістичний, інтегративний.
Морально-правовий (нормативний) підхід. При цьому підході можливо врегулювання конфлікту з допомогою правових і моральних норм. Результативність залежить від того, чи є між сторонами згода щодо цих норм.
Силовий підхід. Використовується, коли сильніша сторона намагається придушити слабку, нав'язати їй свою волю. Але його використання здебільшого не усуває причини, зберігає загрозу нового загострення. Крім того, слабка сторона може не підкоритися, чинити пасивний опір, що може провокувати «подвійний», «заблокований конфлікт». Перемога з використанням сили є перехідною, а за певних умов переможець може стати переможеним. Такими засобами користувався тоталітаризм, намагаючись усунути конфлікти. Цей підхід викликає поглиблення, ускладнення конфліктів, викликає активний опір і моральний осуд у масовій свідомості й поведінці.
Однак це не означає, що силова модель не може використовуватися взагалі. Будь-яка держава володіє первинною функцією застосування насильства у разі порушення законів, захисту честі та гідності окремих громадян, суспільства в цілому. За таких обставин, якщо для влади (як і для будь-якої панівної структури) сила стає засобом досягнення мети, вона, врешті-решт, перетворюється на інструмент, за допомогою якого опозиція скидає цю владу. Тому в сучасному світі політичної стає тенденція до ненасильницьких форм вирішення конфліктів.
Реалістичний підхід. Його називають ще методом торгу, або примусово-переговорних. При такому підході суть конфлікту розглядається як вроджені прагнення людини до панування. Оскільки всі панувати не можуть, відбувається примус з боку тих, хто головує. Шанувальники даного підходу розуміють, що миру не може бути ніколи, можливе тільки перемир'я, яке довготривалої стабільності не приносить, бо відбувається не вирішення, а тимчасове врегулювання проблеми. Цей підхід є актуальним з огляду на суперечливі колізії становлення нових економічних відносин в Україні.
Ідеалістичний підхід. Ефективний, коли між зацікавленими сторонами, незалежно від стану і статусу, встановлюються відносини, які цілком відповідають індивідуальним поглядам кожної. В основу покладено визнання того, що на даний час усі сторони зазнають небажані втрати, але в той же час і всі виграють. Задоволення інтересів відбувається без явного чи прихованого примусу, що забезпечує «самопідтримки» досягнутої ситуації. Багато вітчизняних політиків кінця 80-х - початку 90-х років XX ст. вважали такий підхід компромісом, найкращим способом вирішення конфліктів.
Інтегративний підхід. Передбачає, коли кожна зі сторін, відмовившись від своїх попередніх цілей і цінностей, знаходить нові, взаємоприйнятні. А оскільки вибір цілей і засобів їх досягнення теоретично безмежний, то обов'язково знайдеться вибір неконфліктного характеру.
Щодо поведінки в конфліктній ситуації виділяють такі її типи: пряме протиборство чи конкуренція; ухилення; пристосовництво; поступки, співробітництво.
Важливу роль у врегулюванні конфлікту відіграє вивчення принципів і стадій управління конфліктним процесом. Деякі вчені серед стадій називають такі: інституціоналізація, інтернаціоналізація, раціоналізація.
У політології існує поділ управління конфліктним процесом на етапи:
1. Інституціоналізація - встановлення чіткої процедури врегулювання конфлікту. Первісна конфліктний аналіз має отримати подальший розвиток у рішеннях державних органів і в нормативних актах.
2. Легітимізація конфлікту. На цьому етапі слід проаналізувати норми і правила у формі законів, указів, протоколів, меморандумів.
3. Управління конфліктом - структуризація конфліктуючих груп. На цьому етапі важливо не протидіяти, а допомагати оформленню нових партій, рухів і подібних організацій. Звичайно, вони стануть конфліктною силою щодо до груп, які представляють інші інтереси, але в той же час - і посередницькими структурами, які об'єднають індивідів у співтовариства. Неорганізовані індивіди потенційно є небезпечним для конфлікту, ніж ті, які належать до організованих груп.
4. Послідовне ослаблення конфлікту завдяки переведенню його на інший рівень. Для реалізації даної процедури використовують шкалу, яка охоплює можливі рівні напруженості конфліктів у таких варіантах: «друг - союзник - партнер - співробітник - суперник - противник» і т. д. Французький дослідник Ж. фовеа виділяє такі: «відносини співробітництва - відносини протидії - відносини суперечностей - непримиренні відносини ». Американський політолог М. Амстутц включає в простір конфлікту такі етапи: напруженість - незгода - суперництво - суперечка - ворожнеча - агресивність - війна. Це необхідно для розуміння, наскільки реальною є редукція конфлікту, а також для того, щоб розмістити на певній шкалі наявний спектр особистостей чи організацій і визначити перспективу конфліктних відносин з ними.
Для вирішення конфлікту існують і спеціальні конф-ліктологіческіе процедури: парламентські дебати, угодовські комісії, громадський, арбітражний, третейський суди, адміністративний процес, кримінальне судочинство, конституційний суд.
Висновки
Правила «хорошого тону» вимагають починати вивчення будь-якого предмета, навчальної дисципліни або науки з ясного позначення і по можливості чіткого визначення того, що саме буде вивчатися. Звичайно, бувають винятки і з цих правил, але в даному випадку - при вивченні конфлікту-слідувати їм, здавалося б, неважко. Я впевнений, що немає жодної людини, хто хоча б раз в житті не брав участь в будь-якому конфлікті. Адже конфлікт - неминучий супутник кожної людини, що живе серед людей, він незмінно виявляється в будь-якій соціальній групі, країні, в будь-якому суспільстві і державі. «Відпочити» від конфлікту можна хіба що опинившись, подібно Робінзону Крузо, на безлюдному острові, але й то лише до П'ятниці. Отже, вже в чому-чому, а в конфліктах всі ми маємо досвід і відрізняти конфлікт від «неконфліктний» начебто вміємо.
Проте численні спроби визначити, здавалося б, очевидні риси, ознаки конфлікту, що почалися чи не з виникненням людства і що продовжуються до цього дня, так і не дали універсального для всіх конфліктів і прийнятного для всіх їх дослідників відповіді.
Тому так гостро стоїть питання про вивчення та систематизації політичних конфліктів, а ці знання принесуть свої «плоди», які будуть допомагати виходити з важких конфліктних ситуацій і вирішувати їх простим договірним шляхом, а не за допомогою насильницьких дій.
У контрольній роботі розглянуті питання про поняття політичного конфлікту і його складових, а також основні способи врегулювання конфліктних ситуацій.
Список літератури
Політологія: підручник / Ред. О. В. Бабкіна, В. П. Горбатенко. - К.: ВЦ "Академія", 2003. - 528 с.
Введення в теорію конфліктів. Політологія вчора і сьогодні. - Вип. 3. М., Освіта, 1991, с.56-59.
Бекешкіна І. Є. Конфліктологічній підхід до Сучасної сітуації в Україні. К., 2006, «Тиждень», № 421, с. 8-11
Деркач А., Веретенников С., Єрмолаєв А. Нескінченно триває справжнє. Україна: чотири роки шляху. - К., 2005.
Джаконіні В. Дарендорф: теорія конфлікту. Політологія вчора і сьогодні. - Вип. 2. - М., 1990.
Дмитрієв А. В., Кудрявцев В. Н., Кудрявцев С. В. Введення в загальну теорію конфліктів. - М., Вища школа, 1993 - 421 с.
Здравосмислов А., Матвєєва С. Міжнаціональні конфлікти в Росії та пострадянському просторі. - М., 1995.
Здравомислов А. Г. Соціологія конфлікту. - М., 1995.
Іванов М. М., Смоленський В. Г. Конфлікти та конфліктологія. - М., 1995,
Конфлікти в суспільстві / / Суспільні науки. - 1995. - № 1.
Кульчар К. Політичний конфлікт / / Політологія вчора і сьогодні. - Вип. 3. - М., 1991.
Мацієвській Д. Деякі проблеми Теорії конфліктів та насильства / / Генеза. 2005. - № 3.
Небоженко В. С. Соціальна напруженість І конфлікті в Українському суспільстві. - К., 1994.
Пазенок В. С. Соціальний конфлікт І соціальна злагода / / Політика і час. 2001 - № 17-18.
Степанов Є. Й. Конфліктологія перехідного періоду: методологічні, теоретичні, технологічні проблеми. - М., 1996.