Поети та письменники про Велику Вітчизняну Війну

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Глава 'Література періоду Великої Вітчизняної війни' в академічній історії російської радянської літератури починалася так: 'Двадцять другого червня тисяча дев'ятсот сорок першого року гітлерівська Німеччина напала на Радянський Союз. Мирна творча діяльність радянського народу була перервана. На заклик партії та уряду вся країна піднялася на боротьбу з фашистської агресією, згуртувалася в єдиний бойовий табір. У розвитку нашої літератури, як і в житті всього радянського народу, Вітчизняна війна склала новий історичний період. Відповідаючи вимогам часу, література перебудувалася на військовий лад. '
Стали звичними, стерті від незліченних повторень формулірокі часто сприймаються як безперечні. Начебто так воно і було. А насправді так, та не так, все було куди складніше. Вже хоча б тому, що раптовість, яка висувалася Сталіним як головна причина наших тяжких поразок першого року війни, була дуже відносною. Раптової була не війна сама по собі, а наша всупереч всім широкомовним твердженням керівників партії і уряду неготовність до них.
У другу половину тридцятих років невідворотно насувалася війна стала усвідомлюваною багатьма історичною реальністю, чи не гланого темою тодішньої пропаганди, породила великий масив так званої 'оборонної' літератури. Варто перечитати вірші молодих поетів того часу: 'Чуєш як порохом пахнути стали Передові статті та вірші!' (К. Симонов); 'Нам лягти, де лягти, І там не стати, де лягти' (П. Коган); 'Військовий рік стукає в двері Моїй країни. Він входить у двері '(М. Кульчицький);' А якщо скаже нам війна: 'Пора' - Відкладемо недописані книги ... ' (Б. Смоленський), - щоб переконатися, що молоді поети тоді гостро і чітко чули 'далекий гуркіт, підгрунтовий, неясний гуд' наближається війни, 'останнього рішучого' - так це тоді сприймалося, - бачили у військовому протиборстві з фашизмом історичну місію свого покоління.
Треба відзначити, що в рамках цієї 'оборонної' теми відразу ж намітилися два протилежні підходи (трансформуючись і видозмінюючись, вони давали себе знати і вчасно війни, і довгі роки після Перемоги, створюючи поле високого ідеологічного та естетичного напруги). 'На чужій території', 'малою кров'ю', 'могутнім молніеностним ударом', 'і у воді ми не потонемо, і у вогні ми не згоримо' - це стало браворним лейтмотивом виходили романів і повістей, це показували в кіно, декламували і співали по радіо, записували на грамплатівки (нагадаю випущені нечуваними для того часу тиражами сумно відомі повість М. Шпанова 'Перший удар "і роман П. Павленко' На сході ', кінофільм' Післязавтра війна ', де в лічені дні, якщо не години, наш потенційний противник терпів нищівної поразки, держава й армія агресора розвалювалися як картковий будиночок). Справедливості заради треба сказати, що шапкозакидництво виникло не з ініціативи художників - порожній і тих, що всі готові на все, - воно було породжене сталінської військово-політичною доктриною, яка призвела до ганебних поразок, поставила країну на край загибелі, за неї довелося розплачуватися мільйонами загублених людських життів.
Виступаючи з доповіддю перед московськими письменниками двадцять другого червня тисяча дев'ятсот сорок другого року, через дванадцять місяців після початку війни, А. Сурков з нечуваною тоді прямотою і різкістю говорив про ту шкоду, який принесла фанфарна поезія і барабанна література (зрозуміло, розмова про їх військово -політичних і пропагандистки джерелах був неможливий: '... До індійські ми часто дезорієнтували читача щодо справжнього характеру майбутніх випробувань. Ми занадто' полегшено 'зображували війну. Війна в нашій поезії виглядала як парад на Красній площі. Із суто підметений бруківці рубає крок піхота , йдуть танки і артилерія всіх калібрів. Йдуть люди веселі, ситі. Звучить безперервне 'ура "... До війни ми читачеві подавали майбутню війну у строкатій цукеркової обгортці, а коли ця цукеркова обгортка двадцять другого червня розгорнулася, з неї виліз скорпіон, який боляче вкусив нас за серце, - скорпіон реальності, важкою великої війни. 'Ніким непереможним довелося довго і принизливо задкує. воює співвітчизнику довелося справлятся не тільки з танками, які на нього лізли, з літаками, які валили на його голову тисячі тонн рваного заліза, але і витравляти з душі цукеркову 'ідеологію', якій ми його обгодувати '.
Війна в Іспанії, наші 'малі' війни - Халкин-голскій конфлікт, фінська компанія, в яких виявилося, що ми зовсім не так могутні і вміло, як про це голосно сурмили з найвищих трибун, що перемоги навіть над явно більш слабким супротивником даються нам аж ніяк не 'малою кров'ю', налаштували деяких письменників, головним чином тих, кому довелося побувати під вогнем, понюхати пороху сучасної війни, на серйозний лад, викликали в них відштовхування від шапкозакидання, від переможних литавр, від догідливою лакування. Ця тендеція чітко проявилася в 'Іспанському щоденнику "М. Кольцова, в написаних К. Симоновим після Халкин-Гола книзі віршів" Сусідам по юрті' і п'єсі 'Хлопець з нашого міста', що стала самим популярним сценічним твором першого року Вітчизняної війни, у віршах О. Суркова і О. Твардовського, навіяних враженням фінської кампанії.
Інша справа, що навіть ці письменники, не отворачівшіеся від суворої правди війни, ніхто з них, - не могли собі уявити, яким важким і жорстоким випробуванням буде насувається на нас випробування, в найстрашнішому сні не могло привидітися їм, що війна буде тривати довгих , які здавалися нескінченними чотири роки, що ворог дійде до Москви і Ленінграда, до Сталінграда та Кавказу. Сьорбнувши в перші дні війни під час відступу на Західному фронті гарячого до сліз, Симонов напише повні туги і болю рядки, які будуть опубліковані тільки через чверть століття: 'Так, війна не така, якою ми писали її, - Це гіркий жарт ... '
Кажуть, що першою жертвою на війні стає правда. Коли до одного з недавніх ювілеїв перемоги над фашисткою Німеччиною надумали випустити книжкою зведення Радінформбюро, то, перечитавши їх, від цієї ідеї відмовилися - дуже вже багато що вимагало серйозних уточнень, виправлень, спростувань. Можновладці правди боялися, непривабливу Праду намагалися припудрити, навіть приховати (про здачу ворогові деяких великих міст Радінформбюро не повідомляло), але Пради жадав вюющій народ, вона була йому необхідна, щоб самовіддано боротися, треба усвідомити масштаб навислої над країною небезпеки. Так страшно почалася для нас війна, на такому ркаю, за два кроки від прірви, ми опинилися, що вибратися можна було тільки прямо дивлячись жорстокої правді в очі, до кінця усвідомивши ту всю міру своєї відповідальності за результат війни. У листопаді сорок першого року І. Еренбург писав: "... Багато хто у нас звикли (напевно, Еренбург мав на увазі: нас привчили) до того, що за них хтось думає. Тепер не той час. Тепер кожен повинен взяти на свої плечі весь тягар відповідальності. У ворожому оточенні, в розвідці, в строю кожен зобов'язаний думати, вирішувати, діяти ". Лірична поезія, самий чуйний сейсмограф душевного стану суспільства, відразу ж виявив цю пекучу потребу в правді, без якої неможливо, немислимо почуття відповідальності. Вдумаймося в зміст не стертих навіть від багаторазового цитування рядків 'Василя Тьоркіна' - вони спрямовані проти утешающеуспокающей брехні, тоді ця внутрішня полеміка сприймалася особливо гостро, виглядала викликає:
А всього багато пущі
Не прожити напевно -
Без чого? Без правди сущою,
Правди, прямо в душі б'є,
Та була б вона погустіше,
Як би не була гірка.
Література наша (зрозуміло, кращі книги) чимало зробила для того, щоб у грізних, катастрофічних обставин пробудити у людей почуття відповідальності, розуміння того, що саме від них, від кожного з них-ні від кого іншого - залежить доля країни. Вітчизняна війна не була "розбиранням" між двома кривавого диктатора - Гітлером і Сталіним, як це вселяють нині деякі схильні до винаходу сенсацій літератори. Які б цілі не переслідував Сталін, радянські люди захищали свою землю, свою свободу, своє життя - на це зазіхали фашисти. '... Правота була такою огорожею, Якої поступався будь-який обладунок', - писав у ту пору Борис Пастернак.І навіть ті, хто не відчував жодних симпатій до більшовиків та радянської влади, - більшість їх, - зайняли після гітлерівського вторгнення безаговорочно патріотичну , оборонську позицію. "Ми знаємо, що нині лежить на вагах І що відбувається нині", - це Анна Ахматова, у якої був дуже великий рахунок до радянської влади.
Рівень правди в літературі військових років у порівнянні з бравурнотягостной другою половиною тридцятих років, часом спустошливих масових репресій духовного заціпеніння і мороку, казенної уніфікації в мистецтві, різко виріс. Жорстока, кривава війна зажадала духовного розкріпачення, супроводжувалася стихійним звільненням від душили живе життя і мистецтво сталінських догм, від страху і подозрітельності.Об цьому теж свідчить лірична поезія. У голодному, вимираючому блокадному Ленінграді в страшну зиму тисячі Девятсот сорок другого року Ольга Берггольц писала:
У бруді, в темряві, у голоді,
в печалі,
де смерть як тінь тяглася
по п'ятах,
такими ми щасливими бували,
такою свободою бурхливо дихали,
що онуки позаздрили б нам.
Берггольц з такою гостротою відчула щастя свободи, напевно, ще
і тому, що перед війною їй повною мірою довелося зазнати 'жандармів люб'язності'. Але це відчуття знаходить, розширився свободи виникло у багатьох, дуже багатьох людей. Згадуючи через багато років фронтову юність, Василь Биков писав, що під час війни ми 'усвідомили свою силу і зрозуміли, на що самі здатні. Історії і самим собі ми дали великий урок людської гідності. '
Берггольц з такою гостротою відчула щастя свободи, напевно, ще й тому, що перед війною їй повною мірою довелося зазнати 'Жандармів люб'язностей'. Але це відчуття знаходить, розширився свободи виникло у багатьох, дуже багатьох людей. Згадуючи через багато років фронтову юність, Василь Биков писав, що під час війни ми 'усвідомили свою силу і зрозуміли, на що самі здатні. Історії і самим собі ми дали великий урок людської гідності. '
Війна все підкоряла собі, не було в народу болле важливого завдання, ніж побороти загарбників. І перед літературою з усією гостротою і визначеністю стали завдання зображення і пропаганди визвольної війни, вони служили їм з доброї волі, з внутрішньої потреби, чесно, щиро, ці завдання не були нав'язані ззовні - тоді вони стають згубними для творчості. Війна проти фашизму була для письменників не матеріалом для книг, а долею - народу та їх власної. Їх життя тоді мало відрізнялося від життя їхніх героїв.
Кожен третій з пішли на фронт письменників - близько чотирьохсот осіб - з війни не повернувся. Це великі втрати. Може бути, вони були б меншими, але дуже часто письменникам, більшість з яких стали фронтовими журналістами, доводилося займатися не лише своїми прямими обов'язками (втім, кулі і осколки бомб і снарядів не щадили і тих, кому не траплялося цього робити), а багато просто опинилися в строю - воювати в піхотних частинах, в ополченні, в партизанах. Під час іспанської війни Хемінгуей помітив: 'Писати правду про війну дуже небезпечно, і дуже небезпечно дошукуватися правди ... А коли людина їде на фронт шукати правду, він може замість неї знайти смерть. Але якщо їдуть дванадцять, а повертаються тільки двоє - правда, яку вони привезуть із собою, буде дійсно правдою, а не спотвореними чутками, які ми видаємо за історію. ' Так воно було і у нас, на нашій війні. Ніколи письменник не чув так виразно серце народу - для цього йому треба було прислухатися до свого серця. Почуття спільності, яка об'єдналася бореться проти загарбників народ, вело в бій війна і надихало художника, окриляючи його творіння. '... Я пишу про них з звий енергією духу, яка є в мені ... Мною керує наснагу їх подвигом, '- це рядки з листа Андрія Платонова з фронту додому ...
У нарисі, написаному в квітні сорок четвертого року, в ту вже пору, коли Москва салютувала переможним настанням Червоної Армії, Костянтин Симонов розповів про те, якою була тоді війна на солдатському рівні у її самій пересічній повсякденності. Я прошу вибачення за розлогу цитату, але вона увібрала в себе стільки безпосередніх, щойно пережитих, ще не охололи подробиць фронтового побуту, що допоможе сьогоднішньому читачеві з блізского відстані розгледіти реальний пік давньої війни. І дуже важливий висновок, до якого підводить автор: 'Як не доводилося мокнути, мерзнути і чортихатися на дорогах нашому братові - військовому кореспондентові, всі його скарги на те, що йому частіше доводиться тягнути машину на себе, ніж їхати на ній, врешті-решт , просто смішні перед обличчям того, що робить зараз самий звичайний рядовий піхотинець, один з мільйонів, мідущітх по цих дорогах, іноді робить ... переходи по сорок кілометрів на добу. На шиї у нього автомат, за спиною, повна викладка. Він несе на собі все, що потрібно солдатові в дорозі. Людина проходить там, де не йдуть машини, і на додаток до того, що він і без того ніс на собі, несе і те, що повинно було їхати. Він іде в умовах, що наближаються до умов життя печерної людини, іноді по кілька діб забуваючи про те, що таке вогонь. Шинель вже місяць не висихає на ньому до кінця. І він постійно відчуває на плечах її вогкість. Вчасно маршу йому годинами ніде сісти відпочити - кругом такий бруд, що в ній можна тільки тонути по коліно. Він іноді по добі не бачить гарячої їжі, бо часом услід за ним не можуть пройти не тільки машини, але і коні з кухнею. У нього немає тютюну, тому що тютюн теж десь застряг. На нього кожну добу в конденсованому вигляді звалюється така кількість випробувань, яке іншій людині не випадуть за все його життя.
І звичайно - я до сих пір не згадував про це - крім того і перш за все, він щодня й запекло воює, піддаючи себе смертельній небезпеці ...
Думаю, що кожен з нас, запропонуй йому перенести всі ці випробування поодинці, відповів би, що це неможливо, і не зміг би ні фізічекой, ні психологічно всього цього витримати. Однак це виносять у нас зараз мільйони людей, і виносять саме тому, що їх мільйони.
Почуття величезності і загальності випробувань вселяє в душу самих різних людей небувалу до цього і незнищенну колективну силу, яка може з'явиться у цілого народу на такій величезній справжній війні ... '
Якщо ми хочемо зрозуміти глибинну природу цієї індійські і духовну основу створилася у вогні битв літератури, вони саме в цьому - в незнищенною колективної силі, що об'єднала перед обличчям загальних випробувань відомого письменника і безвісного піхотинця.
Я не випадково, говорячи про літературу військових років вжив слово 'пропаганда', взагалі-то чуже, протипоказане мистецтву. Але то був винятковий випадок, тому що важливість пропагандистки завдань усвідомлювали всі, нікому вони не здавалися профанацією мистецтва. То був винятковий випадок, бо пропаганда не сприймалася як обов'язок, примусово нав'язана владою, вона була душевною потребою, реальною можливістю практичної участі своїм мистецтвом в народній війні. Однак намацати, виробити істинно поетичне - не на шкоду мистецтву, не жертвуючи його правдою і специфікою - рішення пропангандісткіх завдань було дуже непросто. Чи треба дивуватися, що нерідко вибиралися шляху, що 'протоптані і легше': заріфмовавилась газетна інформація про бойові дії, герою оповідання вкладалися в уста публіцістічекіе тиради. Поезії доводилося долати міцно утвердилися уявлення про те, що громадянськість і інтимне, суспільне і особисте - протистоять, полярні поняття. Вона позбувалася від упередження до приватного, 'домашньому', хоча за 'довоєнним нормам' ці якості - громадське і приватне, громадянськість і людяність - були очен далеко розведені один від одного, ніяк не поєднувалися, не зливалися. Зараз, коли ми говоримо про кращих творах воєнних років, поруч з 'Тьоркін', твором, який по праву називають енциклопедією солдатського життя на війні, не замислюючись, без тіні сумнівів, ставлять найінтимніших 'землянку' і 'Жди меня ". А тоді самі поети і думати не хотіли друкувати ці потім несподівано для них отримали нечувану популярність вірші, публікації відбулися з волі випадку, автори ж були впевнені, що склали щось камерне, лішенноегражданского змісту, що не представляє ніякого інтересу для широкої публіки. Ні, не відразу стало ясно, що по-справжньому на увагу читачів може розраховувати лише "душі відвертий щоденник '(С. Кірсанов).
Чим тільки не доводилося займатися письменникам в дні війни - аж до настанов по боротьбі з танками противника! Якщо в цьому була потреба - а вона виникала постійно в армійських газетах - поети писали репортажі, драматурги - міжнародні огляди, прозаїки і критики - віршовані фейлетони. Ніхто не міг ухилитися від повсякденної 'чорної' газетної роботи - не мав права. 'Я писав, - згадував Твардовський, - нариси, вірші, фейлетони, гасла, листівки, пісні, за мітки - все'. Можна довго розповідати, в яких умовах доводилося письменникам працювати, як діставався їм матеріал, коли вони хотіли неодмінно отримати його з перших рук. Я наведу тільки один приклад, запис з фронтового щоденника Василя Гроссмана, розповідає, як він переправлявся через Волгу в Сталінграді (шлях, який письменнику довелося виконати не один раз, - адже передати матеріал в газету, та й 'відписуватися' можна було тільки на лівому березі): 'Страшна переправа. Страх. Пором повний машин, підвід, сотні притиснутих один до одного людей, і парою застряг, у висоті 'Ю-88' пустив бомбу. Величезний стовп води, прямий, голубувато-білий. Почуття страху. На переправі жодного кулемет, жодної зеніточкі. Тиха світла Волга здається моторошною, як ешафот.
У таких мало в своєму розпорядженні до зосередженої творчій роботі умовах були створені книги, які не потьмяніли за минулі десятиліття, не перекреслені часом, - назву хоча б деякі з них. Поезія - 'Василь Тьоркін' Твардовського, 'Син' Антокольського, 'Лютневий щоденник' Берггольц, лірика Ахматової, Симонова, Суркова, Сельвінського, Алігер, Шубіна, Гудзенко. Публіцічтіка і художня проза - статті Еренбурга та Олексія Толстого, Сталінградський нариси і 'Треблінскій ад' Гроссмана і "Листи до товариша 'Горбатова, нариси та оповідання Платонова та Довженка' Волоколамське шосе 'Бека і' Дні і ночі 'Симонова," Перед сходом сонця 'Зощенко і' Молода гвардія 'Фадєєва. Драматургія - 'Російські люди' Симонова, "Фронт" Корнійчука, "Нашестя" Леонова, "Дракон" Шварца.Високого рівня правди досягла література - такого, що в мирний час, а перші повоєнні або останні сталінські роки, в пору нового ідеологічного потьмарення, вона так чи інакше, свідомо чи неаольно перевіряла себе. І як би далеко потім Гроссман і Симонов ні пішли в осмисленні подій війни, їх пізні книги не суперечать тому, що вони писали у війну, вони не спростування, а продовження, розвиток, поглиблення. Уважний читач і сумлінний дослідник не можуть не помітити связімежду сталінградським нарисами Гроссмана і романом "Життя і доля", між "Днями і ночами" Симонова та трилогією "Живі і мертві". Звичайно, письменники не всі тоді знали, не всі розуміли в обрушевшімся на країну хаосі горя і доблесті, мужності і лих, жорстоких наказів і безмежної самовідданості, малою часткою якого вони були самі, але їх взаємовідносини з правдою, як вони її бачили і розуміли, не були, як у попередні роки настільки ускладнені зовнішніми обставинами, тупими державними рекомендаціями та заборонами. Все це - беззаперечні вказівки та показові, залякують опрацювання - почало виникати, як тільки проступили зримі контури перемоги, з кінця сорок третього року. І не тільки в літературі. Згадаймо що гуляла у війну в офіцерському середовищі відчайдушну приказку: "Далі фронту не пошлють, менше взводу не дадуть". Таке захоплення своєю незалежністю - хай у тих межах, які ставила війна, - могло виникнути лише у молодих людей, які відчували смак свободи, які усвідомили, що вони не пішаки, не "гвинтики", як назве їх відразу після війни Сталін. Потім, коли хід війни їх зусиллями, кров'ю і життями солдатів і офіцерів переламався і не було сумнівів у її результаті, коли Верховному головнокомандувачу уже не приходило в голову обращатьтся до рятівникам Вітчизни з запобігливим "Брати і сестри! .. Дорогі мої! .." і стакан з нарзаном не тремтів у його руці, цю фронтову вольницю стали прибирати до рук, приборкувати, показуючи що занадто незалежні, надмірно полюбили свободу, налаштовані критично можуть виявитися не на фронті, а загриміти і в бік, протилежний передової, куди-небудь далеко на схід або північ під конвоєм, і не взводом будуть командувати, а ліс валити (згадаймо хоча б долю Олександра Солженіцина). Цей організований Сталіним черговий "великий перелом глибоко розкрито в романі Гроссмана" Життя і доля ".
Знову начілісь гоніння в літературі. Розгромна критика нарисів та оповідань Платонова, "Перед сходом сонця" Зощенко, віршів Сельвінського не була випадковою, як могло здаватися і багатьом здавалося тоді, то була перша ознака, перше попередження: політичні та ідеологічні керманичі країни оговталися з шоку, викликаного важкими ораженіямі, відчули себе знову на коні і приймаються за старе, відновлюють колишній курс. Щойно вийшов складений молодим істориком Д. Бабіченко збірка вперше публікуються секретних документів ЦК "Літературний фронт. Історія політичної цензури. 1932 - 1946 рр..", Який оголює таємницю цього процесу, що завершився прийняттям сумно відомих постанов ЦК сорок шостого року про літературу і мистецтво, на довгі роки підморозити духовне життя в країні. Але в ту пору все це мало кому було зрозуміло, сподівалися і вірили, що після того, як література настільки самовіддано боролася, захищаючи країну, стільки зробила для Перемоги, повернення до старого неможливо. І народ, закінчуючи так важко йому дала, яка коштувала стількох жертв Перемогою цю криваву війну, сподівався і вірив, що завоював незаперечне право на свободу, добро і правду ...
* * *
Відразу після війни з усією гостротою і драматизмом виникла проблема історичної правди. На прийомі в Кремлі на честь командуючих військами Червоної Армії 24 травня 1945 року Сталін сказав: "У нашого уряду було не мало помилок, були в нас моменти розпачливого положення в 1941 - 1945 роках, коли наша армія відступала, залишала рідні нам села та міста України , Білорусії, Молдавії, Ленінградській області, Прибалтики, Карело-Фінської республіки, залишала, тому що не було іншого виходу. Інший народ міг би сказати уряду: ви не виправдали наших очікувань, уодіте геть, ми поставимо інший уряд, що укладе мир з Німеччиною і забезпечить нам спокій ". Сьогодні може здаватися, що ці слова, цей фарисейський комплімент народу відкривали шлях, підштовхували до серйозного, грунтовного історичного дослідження - в тому числі і в художній літературі - війни, до осягнення її уроків, сплачених мільйонами життів, великою кров'ю. Але треба не знати Сталіна і обстановки в країні, де тоді вже щосили закручувалися гайки тоталітарного режиму, щоб думати так.
Країна прийшла до перемоги на останньому диханні, розореної, збезлюділою - майже повністю були скошені цілі покоління. Жахливі зяяння кидалися в очі куди не глянеш. Тисячі сіл було спалено дотла, сотні міст перетворилися на руїни. Велика - справді велика, що визначила долю країни та світу, - перемога була нестерпно гіркою. Свідчить лірична поезія. Ось який бачилася Батьківщина і Перемога тоді дуже різним поетам - збіг вражаюче.
Ілля Еренбург:
Вона була в линялий гімнастерці,
І ноги були до крові натерті.
Вона прийшла і постукала в будинок.
Відкрила мати. Був стіл накритий до обіду.
"Твій син служив зі мною в полку
одному,
І я пішле. Мене звуть Перемога ".
Був чорний хліб біліше білих днів,
І сльози були солі солоно.
Усі сто столиць кричали далеко,
У долоні плескали і танцювали.
І тільки в тихому російською містечку
Дві жінки, як мертві мовчали.
Костянтин Симонов:
Не тієї, що з казок, не тією, що з пелюшок,
Не тієї, що була за підручниками пройдена,
А тій, що палала в очах запаленням,
А тій, що ридала, - запам'ятав я
Батьківщину.
І бачу її, напередодні перемоги,
Чи не кам'яної, бронзової, славою увінчаною,
А очі проплакавши, йдучи крізь біди,
Всі знесла, все винесла російською жінкою.
Вірш Симонова було надруковано лише через двадцять років після того, як було написано. Це було в порядку речей. Дивуватися треба того, що вірш Еренбурга проскочило до друку. Адже Сталін зовсім по-іншому оцінював положеніедел, за кілька днів до Перемоги - 1 травня 1945 року - він викликав радянським людям, що "наша соціалістична економії зміцнюється і зростає, а господарство звільнених областей, пограбоване й зруйноване німецькими загарбниками, успішно і швидко відроджується" . А відроджувалося в основному дуже активно і цілеспрямовано, - і у ставленні до підсумками війни, і до тільки-тільки настала мирного життя, - то державне самовдоволення і шапкозакидництво, яке привело нас до катастрофи в сорок першому. Схоже у Сталіна не було ніякого бажання згадувати війну. Скільки б не писали тоді про його небувалий полководницький геній, скільки б не курили йому фіміам, все це, зрозуміло, по команді та сценаріями вишколених ідеологічних служб, він не забував пережитого в перший рік війни страху і приниження.
Маршал Василевський згадував: "Перші мемуари про війну були написані незабаром після її закінчення. Я добре пам'ятаю дві збірки спогадів, підготовлених Військвидаві, -" Штурм Берліна "і" Від Сталінграда до Відня "(про героїчний шлях двадцять четвертої армії). Але обидва ці праці не отримали схвалення І. В. Сталіна ". Це не могло не зупинити публікацію мемуарів, а багатьох, що збиралися написати про пережите, змусило відкласти перо. Сталін не хотів, щоб ворушити війну, - мемуари (навіть ті, що присвячені переможного періоду війни, - про йшлося у його розмові з Василевським), якщо оповідач сумлінно відтворить те, чому був свідком, Йогліїв похитнути або зруйнувати вбиває у голови міф про війні.
Сталін не жалував переможців. Боявся, що повітря свободи, яким надихалися солдати і офіцери переднього краю, буде кружляти їм голови і в мирний час. І старрался все це припинити в корені. Було скасовано День Перемоги: чудово розумів, наскільки важливий ритуал для створення і підтримки казарменого характеру (у ту пору - характерний факт - багатьох відомствах була введена форма), Сталін знехтував цією обставиною, для нього набагато важливіше було, щоб у думках своїх фронтовики рідше зверталися до війни, щоб для цього поменше було приводів.
Важко доводилося в ту пору письменникам * для багатьох війна була справжнім потрясінням, вони були переповнені побаченим і пережитим. Відразу ж після закінчення війни теми, з нею пов'язані, офіційна критика оголосила неактуальними, більше того, відволікаючими від важливих сучасних завдань, від будівництва мирного життя. Твори про війну витіснялися з журнальних сторінок, викреслювалися з видавничих планів. Нищівній критиці були піддані вірші О. Берггольц,
М. Алігер, навіть прописаного на вершині офіційного літературного
Олімпу М. Ісаковського. За "смуток", що переходить в "ниття", були засуджені сильні, що звернули на себе увагу вірші починали тоді
С. Гудзенка, О. Межірова, С. Орлова. Це про них: "Як плакальниці, розмістилися поети нажурнальних сторінках і на всі лади виводять свої мотиви". Особливо важко все це позначилося насудьбе молодих поетів "фронтового покоління" (слід назвати ще Е. Винокурова, К. Ваншенкіним, Ю. Друніну, М. Дудіна, Ю. левитановской, М. Луконіна,
М. Львова, С. Наровчатова, Г. Поженяна) - ні про що інше вони писати тоді не могли, у більшості з них просто не було ніякого, крім фронтового, життєвого досвіду - одні надовго замовкли, інші зайнялися перекладами, треті і зовсім зламалися - почали писати не те, що їх хвилювало, а те, що від них вимагали. Тут пояснення того, що такі яскраві і великі зірки, як Б. Слуцький, Д. Самойлов, Б. Окуджава, з'явилися на поетичному небосколне лише в післясталінські роки, а так багато обіцяли К. Левіну та І. Дгіну, чиї вірші "Нас ховала артилерія "і" Мій товариш, в смертельній агонії ... " кілька десятиліть існували усно, без імені авторів, стали легендарними, дорога в літературу взагалі виявилася закритою.
У цю похмуру пору, коли після постанови ЦК про журнали "Звезда" і "Ленінград" духовне життя, здавалося, завмерла, все-таки з'явилося кілька прекрасних книжок про війну: "В окопах Сталінінграда" В. Некрасова, "Повернення" А. Платонова , "Зірка" та "Двоє в степу" Е. Казакевича, "Супутники" В. Панової, "За справедливість" В. Гроссмана. Публікація майже кожної з названих речей стала можливою завдяки збігу щасливих обставин, деякі з них за незбагненного капризу Сталіна були відзначені сталінськими преміями (що врятувало "В окопах Сталінінграда" і "Супутники" від уже підготовленого розгрому) - про це треба сказати не тільки істини заради , але й тому, що кожна така премія пробивала пролом в ідеологічній стіні, яка з волі того ж Сталіна була зведена навколо військової теми (і не тільки навколо неї). Слід ще додати, що "Повернення", "Двоє в степу" і "За справедливість" були нещадно биті у пресі, роман Гроссмана - за прямою вказівкою Сталіна.
Але всі ці книги були острівцями в морі абсолютно іншої літератури, утвореному творами художньо безпорадними, які трималися на плаву лише завдяки темі, матеріалу і нерідко, якщо м'яко сказати, цілком свідомо нехтують реальною дійсністю. Це від них у читачів виникла оскома: "А, про війну ... Не буду, ситий по горло ..." І саме погане, такі твори - ніхто їх вже давно не пам'ятає - задавали тон в літературному житті, висувалися ідеологічними службами як еталон правди і художньої досконалості. Вони ставали трудноодолеваемой перепоною - і цензорські, і іздательскіредакторской, і навіть психологічно-творчою - для тієї правди про війну, яку хотіли розповісти її учасники. В. Астаф 'єв у свій час збентежено відзначав це кричуще розбіжність між пережитим ним на фронті і книжково-показовою війною: "... Я послужив не в одному полку. Бував я і в госпіталях, і на пересиланнях, і на всяких інших військових перехрестях зустрічав фронтовиків. Різні вони, слів немає, але є в них таке, що ріднить всіх, об'єднує, але і в родинному вони нічим не схожі на тих, які кочують по сторінках книг, викрикують гасла, всіх б'ють, в полон беруть, а самі, як Іван-царевич, залишаються гарними й нвредімимі. Ні, не такими були мужики і хлопці, з якими я воював ".
Повість "В окопах Сталінінграда" мала принципове значення для подальшого розвитку нашої військової літератури (і не тільки військовою, вплив її на літературний процес було куди більш широким, література взагалі не ділиться на автономні, непроникні тематичні відсіки - завойований письменником рівень правди общезначім). Повість
В. Некрасова вражала незаперечній достовірністю, несочіненностью, в ній відбився жорстокий, дорогою ціною оплачений досвід солдатів і офіцерів з "передка". Саме вона стояла біля витоків настільки помітно заявила про себе на рубежі п'ятдесятих і шістдесятих років літератури фронтового покоління, яку потім називали "лейтенантське літературою". В. Некрасов був визнаним її лідером. "Усі ми вийшли з гоголівської шинелі", - було сказано в минулому столітті. Настільки ж високої формулою позначили письменники фронтового покоління роль книги В. Некрасова: "Усі ми вийшли з некрасівських окопів."
Ці письменники, про яких Твардовський добре сказав, що вони "вище лейтенантів не піднімалися і далі командира полку не ходили" і "бачили піт і кров війни на своїй гімнастерці", склали цілу плеяду добре відомих нині читачам імен: Г. Бакланов і В. Богомолов, Ю. Бондарєв та А. Ананьєв, К. Воробйов і В. Астаф 'єв, В. Биков і
А. Адамович, Д. Гранін і В. Тендряков, В. Сьомін та Ю. Гончар, Б. Окуджава і Є. Ржевська, В. Курочкін і Д. Гусаров, А. Злобін і А. Генатулін. Замикав цей неповний (я не всіх перерахував) ряд В. Кондратьєв, літературний дебют якого повістю "Сашка", відразу ж склала автору гучне ім'я, відбувся напередодні шістдесятиріччя письменника.
В кінці січня сорок п'ятого І. Еренбург писав: "Майбутній історик вивчить звільнення Поьші і бій за Східну Пруссію. Якщо нашим дітям пощастить, майбутній Толстой покаже і душу молодого радянського офіцера, який зараз помирає під зимовими зірками". Слова І. Еренбурга мають саме безпосереднє відношення до письменників фронтового покоління, до їхньої творчості, про який вони тоді, в дні війни, навряд чи думали. Кінець сiчня сорок п'ятого згадує один з них -
Г. Бакланов: "Ми брали Секешфехервар, і віддавали, і знову брали, і одного разу я навіть позаздрив убитим. Мела поземка, сікло особа сухим снігом, ми йшли згорблені, вимотати до бесчуствія. А мертві лежали в кукурудзі - і ті, що недвано вбиті, і з минулого разу, - всіх замітало снігом, дорівнювало з білою землею. Немов серед сну прокинувшись, я подумав, на них дивлячись: вони лежать, а ти ще побігаєш, а потім будеш лежати так ". Тільки переживши таке, можна було потім правдиво розповісти про те, що було на душі у молодого офіцера, вмираючого на полі бою під зимовими зірками.
Хочу відзначити одну загальну особливість перших книг про війну письменників фронтового покоління - "мемуарності" (ставлю тут лапки, які означають, що це поняття вживається в більш широкому, ніж звичайно сенсі). Улюблений жанр цих письменників - лірична повість, написана від першої особи. Їх проза не завжди строго автобіографічна, але вона наскрізь просякнута авторськими спогадами про фронтовий юності. Усіх цих письменників буквально виштовхувала в літературу сила пережитого на війні, і повісті про фронтову юності, які вони написали, особливо їхні перші повісті, були одночасно лейтенантські і солдатськими мемуарами. Тими мемуарами, які в дійсності ніхто ніколи не наважився писати. Звичайно, у кожного була своя війна, і все-таки багато чого в пережите на фронті було надбанням тисячі тисяч. Загальнопоширена і зупиняла. Буденний фронтовий досвід на солдатському і лейтенантське рівні набула нової якості при художньому втіленні. У ліричній повісті він наближений до читача так, що артилерійська канонада і автоматні черги не заглушають стогонів і шепоту, а в пороховому диму і пилу снарядів і мін можна розгледіти в очах людей рішучість і страх, борошно і лють.
Ці повісті принесли в літературу важкий, кривавий досвід "окопників". Їх автори пережили самі те, що було долею величезного числа людей, що складають основу тієї грандіозної піраміди, яку представляє собою діюча армія. Розказана ними правда була зустрінута офіційної, "охоронної" критикою в штики, хоча поисходило все це вже в хрущовські, "відлиги", відносно ліберальні часи, - "лейтенантських література" руйнувала усталений сталінський міф про війну як про історичний виставі, добре відрепетирували, що розігрується за чудовим сценарієм генералісимуса, видатного полководця всіх часів і народів, визубривши назубок нехитрі ролі, з легко вгадуваним сюжетом, з неодмінним святковим - "грім перемоги раздавайся" - апофеозом у фіналі. Хіба що після XX з'їзду на місце Верховного головнокомандувача ставилася всевидяче, всезнаюча і всемогучая Партія. Ця принципово антікультовая література, опрокідившая багато ідеологічні та естетичні канони зображення війни, була зустрінута в багнети офіційною критикою, викликала люті нападки прихильників парадного барабанно-фанфарного мистецтва. ЇЇ таврували за "окопну правду" (що, мовляв, міг бачити з окопу солдатів чи командир роти) - хоча насправді мова йшла просто про правду, - до цього додається ще ціла обойма стандартних звинувачень-ярликів: "дегероизация", "абстрактний гуманізм "," пацифізм "," ремаркізм ", за якими зазвичай слідували різної тяжкості" оргмери ".
Так, мова йшла про правду. Характерно, що один з тодішніх ревнителів декламціі і глянцю в літератрі, перечслів добрий десяток творів, в яких, "так чи інакше" окопна правда "пересилює людську правду" (це був дивний, перевернутий світ, де біле називалося чорним і навпаки), головним джерелом усіх ідеологічних вад "лейтенантське літератури" оголошував К. Симонова, його "Живі і мертві", хоча це був не "окопний", а панорамний роман з широкою картиною трагічного сорок першого року.
"... Поки війна, - говорить один з героїв Симоновського роману, - історію будемо вести від перемог! Від перших наступальних операцій ... А спогади про все підряд, з самого початку, потім напишемо. Тим більше, що багато чого згадувати не хочеться" . У "Живих і мертвих" намальована така картина сорок першого року, який до цього наша література не знала. Автор зважився розповісти "про все підряд, з самого початку", не боячись тієї Прадо, яку не дарма називають гіркою, і не обходячи того, що і справді "згадувати не хочеться". Про паніці, про расстерянності, про неспроможність вищого політичного і військового керівництва, про що залишається ворогові величезних територіях, мільйонах мирних жителів, сотні тисяч полонених солдатів і офіцерів. І найголовніше, Симонов показав, що наші ганебні поразки не були випадковими, вони корінилися не в віроломство Гітлера і раптовості нападу Німеччини, а в обезголовили і знекровила армію, деморазовавшім суспільство "тридцять сьомому рік" (назва це умовне, рік цей, що став символом масових репресій, почався набагато раніше і скінчився значно пізніше), згубних військово-политичекой рахунками Сталіна, які при тоталітарному режимі не могли ніким коригуватися.
Чверть століття з гаком тривала ця войовнича ідеологічна кампанія з викорінення "окопної правди", вона дорого коштувала літературі, за неї було плачу знівеченими цензурою і невишедшімі книгами, драматичними письменницькими долями, а закінчилася вона - такий закономірний фінал всіх подібного роду мракобісною походів - повною поразкою прислужували владі літераторів. Книги, зготовані за вказівками і установкам цих властей і звеличувана до небес, виявилися мерворожденнимі і давно канули в лету.
У такій задушливій атмосфері, під таким пресом література, проте, продовжувала нелегка справа осмислення трагічних подій війни. Особливу роль в сімдесяті роки тут играл В. Биков - білоруський письменник, чия творчість стала невід'ємною чатью та російської літератури (випадок, здається, не має претендентів в історії літератури).
В. Биков - художник трагічний. Він зосереджений на исседования соціально-моральних колізій, розпечених до білого нашим тоталітарним режимом і тотальної, винищувальної війною гітлерівської Німеччини, він прагне з'ясувати, що в нелюдських обставин відбувається з людиною. Локальність місця дії, коротка тимчасова довжина зображуваних подій, нечисленність персонажів - такі структурні особливості биковських персонажів - такі структурні особливості биковських повістей. Сюжети в його повістях розкручуються стрімко і непередбачувано, як в реальному партизанського життя, де людина не відав, у який крутий палітурка, в який капкан може потрапити на найближчій узліссі або за поворотом веде до глухого хутора дороги. Столкновеіе поглядів, позицій, принципів поведінки персонажів відрізняється крайньою гостротою і драматизмом, тому що його героям доводиться діяти на свій страх і ризик, без команди і наказ, коли над ними немає начальства, коли ніхто не може розділити з ними відповідальність за їхні дії. В. Биков прагне докопатися до першопричин, коренів, моральної підгрунтя тих чи інших вчинків - вірності і зради, злодійства і людяності, мужності і слабодушшя, - проникнути в приховану при звичайному перебігу життя та відкрите жорстокими випробуваннями глибинну суть характерів. Не дарма про повісті В. Бикова проникливі критики писали, що вони не тільки про війну ...
Слід отметиь ще одне явище літератури про війну тієї ж пори.
Я говорю не про бум мемуарної та документальної літератури, що зробив серйозний вплив на літературу художню, а про дукоментальних книгах, з повним правом зараховуються до літератури художньої, написаних талановитими письменниками. Але справа не просто в складі. На відміну від мемуарів, автори яких беруться за перо, щоб відтворити достовірну картину історичних подій, в яких вони брали участь, в цих - назву їх художньо-документальними - книгах береться інший розріз дійсності - людський. Авторів їх цікавить суспільна психологія, моральний світ людей, сила їхнього опору безмежно жорстоким обставинам, вершини й безодні людського духу. Назву кілька таких книжок, поява яких була справжнім літературним подією: "Різні дні війни" К. Симонова, "Я з вогняної села" А. Адамовича, Я. Бриля, В. Колесника, "Блокадна книга" А. Адамовича і Д. Граніна , "У війни не жіноче обличчя"
С. Алексієвич.
Як би не відрізнялися один від одного найкращі книги про війну, одне об'єднувало без винятку: тведое переконання, що цю криваву, жахливу війну виграв не Сталін, як би його не звеличували свого часу, та й нині, на мітингах "кран-коричневих" ; не група талановитих полководців, як би якими великими були їхні заслуги, а народ, він виніс на своїх плечах неймовірну її тяжкість, заплативши і по тим страшним рахунками, які виникли з-з банкрутства сталінського керівництва, який підставив розвалену ним перед війною армію під нищівний удар добре налагодженої гітлероской машини. Саме ця думка становить пафос одного з вершинних творів нашої літератури, роману В. Гроссмана "Життя і доля". "Фашизм і людина, - пише Гроссман, - не можуть співіснувати. Коли почекати фашизм, перестає існувати людина, залишаються лише внутрішньо перетворені, людиноподібні істоти". Гроссман не тільки показує злодіяння фашизму, він викриває філософію, на якій покояться злочину проти людяності, ідеологію, яка все це виправдовує, психологію, яка знімає моральні перепони. Письменник виступає проти фашизму з общечелоческіх позицій і тому не ділить зло на своє і чуже. Він непримиренний і до свого злу. "Феномен" особистості Сталіна не займає Гроссмана, увагу його зосереджено на сталінщини, на скутій країну тоталітарному, антинародний і антидемократическом режимі. Встояти, здолати загарбників не можна було, не звільнивши скуті сталінщиною сили народу, не струсивши духовне заціпеніння, не подолавши вбите в суспільну свідомість "Сталін знає, Сталін вкаже, Сталін вирішить". У романі Гроссмана розкривається цей процес - нехай неусвідомлений, нехай непрямий - "десталінізації", що почався у війну, захоплюючи досить широке коло людей. Вирішувати довелося кожному, відповідальність лягла на всіх. Захистити батьківщину і свободу могли лише вільні люди. Гроссман пише про головну історичної трагедії війни, про те, що велика перемога в Сталінграді, народжена нестримним поривом народу відібрана, використана для його придушення, використана для його придушення, для зміцнення тоталітарного, табірного режиму в країні, для торжества сталінщини. "Сталинградское торжество, - пише Гроссман, - визначило результат війни, але мовчазний суперечка між переможцем народом і переможцем державою продовжувався. Від цього спору залежала доля людини, її свобода".
В одному з виступів О. Твардовський зауважив, що дійсність - навіть героїчна дійсність - потребує підтвердження і закріплення мистецтвом, без цього "вона як би ще не зовсім повна і не може з повною силою впливати на свідомість людей". Як приклад Твардовський призвів спочатку "Війну і мир": "Хіба війна і перемога російської зброї в 1812 році означала б стільки для національного патріотичного самосвідомості російських людей, якби вони знали про неї тільки з підручників історії і навіть багатотомним вченим працям, якщо б , припустимо на хвилину, не було б геніального творіння Толстого "Війна і мир", що відобразив цей історичний момент в житті країни, показав у незабутніх по своїй силі образах велич народного подвигу тих років! " Другим прикладом Твардовському послужила наша література про війну: "Те ж саме можна сказати про літературу, яку викликав до життя безприкладний подвиг радянських народів у Вітчизняній війні 1941-1945 років. Він підтверджений у нашій свідомості, у тому числі і у свідомості самих безпосередніх носіїв цього подвигу, засобами правдивого слова ".
Мабуть, це найвища з усіх можливих оцінка того, що зробила за півстоліття наша література про війну ...

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Іноземні мови і мовознавство | Реферат
91.4кб. | скачати


Схожі роботи:
Про велику вітчизняному війні Моральний вибір героїв у творах про велику вітчизняну війну
Про велику вітчизняному війні - Улюблене твір про велику вітчизняну війну
Про велику вітчизняному війні Улюблене твір про велику вітчизняну війну
Про велику вітчизняному війні - Рецензія на твір про велику вітчизняну війну
Про велику вітчизняному війні - Сучасна проза про велику вітчизняну війну
Про велику вітчизняному війні - Духовне становлення людини на велику вітчизняну війну
Про велику вітчизняному війні Духовне становлення людини на велику вітчизняну війну
Що я знаю про Велику Вітчизняну війну
Художня література про Велику Вітчизняну війну
© Усі права захищені
написати до нас