Міністерство освіти Російської Федерації

Тема: «Поеми Лермонтова»

робота учениці

9 «Г» класу МОУСОШ № 2

Морозової Олександри

Євгенівни

Учитель

Щербакова О.А.

р. Новокубанськ

2003

План реферату

1. Вступ.

2. «Поеми Лермонтова»

1. «Мцирі»

2. «Демон»

3. «Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і хвацького купця Калашникова»

4. «Втікач»

5. «Ізмаїл-Бей»

6. «Боярин Орша»

III. Висновок.

ВСТУП

Співак героїзму.

Ми у самого порога поетичного світу Лермонтова. Високі ворота, що ведуть туди, ще закриті. Але варто лише перевернути сторінку - і вони відкриються. Нас засліпить блиск блискавок, нас підхоплять і понесуть хвилі музики. Ми вступаємо у світ гроз і бур, у світ сміливих дум і гордих душ.

Поетичний світ Лермонтова - це тривожний світ пошуків, напруженої думки, невирішених питань і великих філософських проблем. Герой цього світу вражений що панує навколо несправедливістю. Він сповнений обурення і гніву.

Поетичний світ Лермонтова - це світ високих, прекрасних почуттів: любові і дружби. Світ глибоких, тонких переживань людської душі. А вся творчість поета пройнятий томлінням, тугою за ідеалом.

Лермонтов бачив природу очима художника, він слухав її як музикант. У його поетичному світі все звучить і співає, все блищить і переливається фарбами. Тут і яскравий блиск сонячного дня, тут і місячне блакитне сяйво ночі.

Гори, скелі, стрімчаки, потоки, ріки, дерева - вся природа живе в його творах. У нього навіть каміння кажуть, а гори думають, хмуряться, сперечаються між собою, як люди, кручі плачуть, дерева нарікають на бога і бачать сни. Тут і ціла симфонія вічно рухаються і змінюють свою форму хмар. Тут і ніжні гори Кавказу, тут і ніжна хуртовина над Москвою.

Лермонтов - співак могутнього людського духу. Відкриваючи книгу його поем, ми вступаємо у світ відважних людей. Читаючи поеми, живемо в атмосфері героїзму. Поет - глибокий, тонкий психолог, і свою поему про Мцирі він побудував на основі спостережень над життям.

Михайло Юрійович Лермонтов - вимогливий художник. Він був дуже вимогливий до себе і друкував тільки досконалі, цілком закінчені твори. Багато чого з написаного ним не було опубліковано за його життя так само і через цензурні умови, а тому величезна більшість творів поета побачив світ лише після його смерті, іноді багато-багато років по тому. Все, що зараз друкується в зібраннях творів Лермонтова, дійшло до нас головним чином у публікаціях посмертних і рукописах. Іноді це рукописи-автографи, тобто написані рукою самого поета, іноді авторизовані копії, тобто копії, виконані під наглядом автора, з позначками або поправками його рукою, іноді тільки рядки, зроблені невідомими особами. Особливо багато збереглося списків «Демона», так як поема вперше надрукована лише через п'ятнадцять років після смерті Лермонтова, за кордоном, вже з 1838 року почала поширюватися в списках, як колись довгий час ходила в списках комедія Грибоєдова «Лихо з розуму». З поем тільки «Пісня про купця Калашникова» та «Мцирі» були опубліковані самим Лермонтовим.

У численних романтичних поемах Лермонтова відбився те саме коло ідей і проблем, ті ж настрої і прагнення, з якими ми знайомі за його ліриці. Поет почав писати в пору широкого поширення в російській літературі жанру романтичної поеми, популярність якого створили південні поеми Пушкіна. Разом з тим у ранніх поемах Лермонтова проявилося захоплення юного поета бунтівної поезією Байрона. Новим щаблем у розвитку епічної поезії Лермонтова з'явився цикл Кавказьких поем, створений ним у 1830 - 1833 роках: «Кали», «Аул Бастунджі», «Ізмаїл-Бей», «Хаджі-Абрек». Очевидно тривале перебування Лермонтова на Кавказі в останні роки життя дозволило йому більш правильно, і тверезо поглянути на кавказькі події. Повертаючись до поем 1830 - 1833 років, до їх художнім особливостям, ми спостерігаємо, як прагнення Лермонтова відобразити реальні враження, отримані ним на Кавказі, вносить зміни і у композиційно-стилістичну форму романтичної поеми.

У побудові першого поем Лермонтова з достатньою послідовністю дотримані принципи романтичної композиції: виділення найбільш напружених і ефектних епізодів, перестановки і пропуски окремих сюжетних ланок, драматизированная форма викладу і інші засоби, що виражають характерну для жанру ліричну емоційність і романтичну таємничість. Через ці традиційні особливості пробиваються риси нової композиційної манери - епічної у своїй основі: послідовне і чіткий виклад подій, широка та об'єктивна манери викладу.

У творчому створення юного Лермонтова виникли два образи, які стали супутниками поета на всьому його подальшому ідейно-художньому шляху знайшли завершене втілення в останніх романтичних поемах: «Мцирі» (1839, надрукована в 1840) і «Демон» (1841 рік).

Оригінальність Лермонтова не зводиться до переробки, хоча б і творчо самостійною, запозиченого матеріалу. Якщо російська романтична поема, як вона склалася у творчості Пушкіна і декабристів, стала національно-самостійним літературним жанром, то «Демон» Лєрмонтова - своєрідний підсумок розвитку цього жанру в його пушкінському варіанті.

Поезія Лермонтова - сповідь людської душі. Його вірші звернені безпосередньо до людського серця. Вони відрізняються винятковою повнотою і також насичені внутрішнім почуттям - ідеями, емоціями, бажаннями, життям, поетичними образами, - як переповнена і душа поета.

Але іноді невеликий ліричний вірш не могло вмістити всього багатства цієї душі. Поетична думка розвивалася і як би завзято переслідувала Лермонтова. З ліричного вірша виростала романтична поема. Вона містила в собі цілу повість человечской життя.

Бєлінський писав, що джерело романтизму - в грудях і серце людини, що романтизм «є не що інше, як внутрішній світ душі людини, потаємна життя його серця». У романтичних поемах Лермонтова полягала «потаємна життя серця» не тільки самого поета, але і його передових сучасників.

Основний пафос творчості Лермонтова його сучасник бачив у «моральних питаннях про долю і права людської особистості». Пафосом Бєлінський називав поетичну ідею. «Кожне поетичний твір є плід могутньої думки, - писав він, - поетична ідея - це не силогізм, не догмат, не правило, це - жива пристрасть, це пафос ... Творчість - не забава, і художній твір - не плід дозвілля та примхи ... якщо поет вирішиться на працю і подвиг творчості, значить, щось його до цього спонукає, стремит якась могутня сила, якась непереможна пристрасть. Ця сила, ця пристрасть - пафос. »Ця непереможна пристрасть оволоділа Лермонтовим дуже рано. До «Ізмаїл-Бея» він встиг написати вже чотирнадцять поем. Над «Демоном» працював десять років, з п'ятнадцятирічного віку, а задум про волелюбний юнакові з палкою душею, нудиться по ідеалах, проніс через усе своє життя і створив поему «Мцирі» за два роки до смерті.

«Мцирі»

Мцирі - грузинською мовою означає «неслужащій чернець», щось на кшталт «послушника». А в грузинській мові це слово має сенс, як: прибулець, чужоземець, самотня людина, що не має рідних, близьких.

Страсну тугу передових Лермонтова за прекрасною, вільної вітчизні втілив поет у поемі «Мцирі».

Доторкнутися до рідної землі - ось про що мріяв самотній хлопчик, що виріс на чужині в похмурих монастирських стінах, «у в'язниці вихований квітка ...».

Як сон, проносилися перед ним спогади про рідних горах, вставав образ батька, відважного воїна з гордим поглядом. Йому представлявся дзвін його кольчуги, блиск рушниці. Пам'ятав він і пісні своїх юних сестер. Вирішимо в щоб те не стало знайти шлях додому, Мцирі тікає з монастиря вночі в грозу. У той час як розпростерті на землі, тремтливе від страху монахи молять бога захистити їх від небезпеки, бурхливий серце Мцирі живе у дружбі з грозою. Провівши ніч на волі, Мцирі прокидається на краю безодні скелястій, над прірвою, внизу шумить посилений грозою бурхливий потік, що прагне вирватися з тісного ущелини. Мцирі в дружбі з потоком, як і в дружбі з грозою.

Ще ближче дізнаємося ми цього юнака «могутнього духу» в битві з барса. Скажений стрибок звіра загрожує йому смертю, але він попереджає його вірним ударом. Серце Мцирі запалюється жагою боротьби. Із цієї боротьби він виходить переможцем. Сцена з Барсом є тут такий же центральної, як «богатирський бій» в «Пісні». На питання ченця, що робив він на волі, Мцирі відповідає: жив! А на запитання, що він бачив за стінами монастиря, малює яскраву картину вразила його своєю красою землі. Він бачив пишні поля, зелені пагорби, темні скелі, а вдалині, крізь туман, вкриті снігом гори своєї далекої батьківщини.

Лермонтов пристрасно протестував проти всіх видів рабства, боровся за

право людей на земне людське щастя.

Як землю нам більше небес не любити, -

писав ще підлітком («Земля і небо»), а тому і монастир, вириває людину з життя, він зобразив як похмуру в'язницю.

«Пломінь, а не хлад» з юних років криючись жив у грудях героя поеми. Вогонь, який палив його душу, до кінця спалахнув яскравим полум'ям. Стан розчарованості, духовної втоми, демонічної похмурості чуже Мцирі. Туга, випробовувана юнаків, - це не стан безнадійності та занепаду, це - пристрасна, що кличе до боротьби туга за ідеалом. Зовсім інший характер, ніж це було у романтика-індивідуаліста, носить і самотність Мцирі. Він виріс самотнім, тому що його оточували чужі за духом люди. Але він обтяжується цим самотністю і жадає спілкування з людьми. Самотнім виявився Мцирі і в своїй боротьбі за права і свободу людини. Але він рветься до боротьби в лавах інших, разом зі своїм народом. Тільки так і можна зрозуміти слова Мцирі в його прагненні. Замість заклику до покірності і смиренності, молитвам і покаяння звучав голос його героя Мцирі, що кликав на волю:

Від келій задушливих і молитов ...

У той дивовижний світ тривог і битв,

Де в хмарах ховаються скелі,

Де люди вільні як орли.

Мцирі відмовляється від раю і небесної вітчизни в ім'я своєї земної батьківщини:

На жаль! - За кілька хвилин

Між крутих і темних скель,

Де я в дитячості грав,

Я б рай і вічність проміняв ...

Задум про ченця, що рветься на свободу, Лермонтов виношував десять років. Ще підлітком, в 1830 році, він написав невелику поему «Сповідь». Це була передсмертна сповідь юного ченця, засудженого на страту за любов. Він вимагав собі права на щастя.

Юнака звіряв старому свої мрії про життя, яке у нього відняли. Засудив його на смерть монастирському законом юнак протиставляє інший: закон людського серця.

Через кілька років після «Сповіді» Лермонтов знову повернувся до тієї ж теми в поемі «Боярин Орша». Її герой - раб. Він також виховувався в монастирі і також рвався на волю. Він полюбив дочку свого пана, і за цей «злочин» його також судять ченці. Багато рядки зі своїх двох ранніх поем Лермонтов пізніше включив у поему «Мцирі».

Висланий навесні 1837 року на Кавказ, він проїжджав по Військово-Грузинській дорозі. Поблизу станції Мцхети, під Тифлісом, існував колись монастир. Тут зустрів поет бродившего серед руїн і могильних плит старезного діда. Це був чернець-горець. Старий розповів Лермонтова, як ще дитиною був узятий в полон росіянами і відданий на виховання до цього монастиря. Він згадував, як сумував тоді за батьківщиною, як мріяв повернутися додому. Але поступово звик до своєї в'язницею, втягнувся в одноманітну монастирське життя і став ченцем. Розповідь старого, який в юності був у Мцхетському монастирі послушником, або по-грузинськи «Мцирі», відповідав власним думкам Лермонтова, які він виношував багато-багато років. У творчій зошити сімнадцятирічного поета читаємо: «Написати записки молодого монаха 17-ти років. З дитинства він у монастирі, крім священних книг, нічого не читав. Страсна душа тужить. - Ідеали ».

Але поет не міг знайти для цього задуму втілення: все написане до цих пір не задовольняло, і ні одну з ранніх поем він не надрукував. Найважче містилася в слові «ідеали».

Минуло вісім років, і Лермонтов втілив свій старий задум у поемі «Мцирі». Рідний дім, вітчизна, свобода, життя, боротьба - усе поєдналося в одному променистому сузір'ї і наповнює душу читача томливої ​​тугою мрії. Гімн високої «полум'яної пристрасті», гімн романтичному горінню - ось що таке поема «Мцирі»:

Я знав лише думи влада,

Одну - але полум'яну пристрасть ...

Волелюбний «могутній дух», яким була пройнята поема «Мцирі», викликав обурення реакціонерів. Цей дух називали злочинним. Якщо людина «добровільно не упокорюється, так його змиритися і виб'ють-таки з нього цей могутній дух», писав один реакційний критик з приводу Мцирі, маючи при цьому на увазі і самого автора.

З захопленням відгукувався про «могутньому дусі» Мцирі сучасник Лермонтова, критик Бєлінський. «Що за вогненна душа, що за могутній дух у цього Мцирі», - говорив він, відзначаючи близькість між почуттями автора і його героя.

Лермонтов писав свою поему з пристрасним захопленням. Коли він її тільки що закінчив (це було влітку 1839р., В Царському селі, нині г.Пушкін), до нього зайшов знайомий письменник. З палаючим обличчям, з палаючими очима зустрів його Лермонтов.

«Сідайте і слухайте», - сказав він і прочитав йому від початку до кінця поему «Мцирі».

І недарма так багатий мову поеми: ніби «поет брав кольору у веселки, промені у сонця, блиск у блискавки, гуркiт у громів, гул у вітрів» (В. Г. Бєлінський), - сама природа, сама земля, права якої Лермонтов відстоював у неба, служила йому.

У поемі «Мцирі» дія розвивається в двох планах: туга за ідеалом, романтична мрія про далеку прекрасної, невідомої батьківщині, - і реальні блукання хлопчика-горця, який втік з монастиря, сбившегося зі шляху і плутано в лісі. І його туга не просто туга за рідним аулу.

Я мета одну -

Пройти в рідну країну -

Мав в душі ... -

Враження від кавказької природи, від руїн старовинних монастирів, те, що знав він про життя горян, - все послужило поетові матеріалом для цієї романтичної поеми. Життєва основа робить поему «Мцирі» живий, яскравою, переконливою.

Монастир, описаний у поемі, зберігся. Його тепер називають «Мцирі», і сюди прямують екскурсії туристів.

Плавно ковзає човен по гладкій поверхні Кури. Праворуч і ліворуч височать гори, покриті лісом. Кругом руїни стародавніх палаців і замків. А вдалині, прямо перед нами, над урвищем, на голій скелястій горі, при злитті Арагві і Кури, височіють руїни монастиря Джварі, або Джваріс-сакдарі (Храм хреста):

Трохи років тому,

Там, де, зливаючись шумлять,

Обнявшись, мов дві сестри,

Струмені Арагві і Кури,

Був монастир. Через гори

І нині бачить пішохід

Стовпи завалених воріт,

І вежі, і церковний звід ...

Пейзаж все той же. Так само розкинувся біля підніжжя гори невелике містечко Мцхета, стародавня столиця Грузії. Так само чітко малюється церковний склепіння на тлі блакитного південного неба, і так само можна розрізнити, наблизившись, «стовпи завалених воріт, і башти ...» Тільки Кура і Арагві, зливаючись, не шумлять, а течуть плавно, після того як тут споруджена гідроелектростанція. У Мцхета сходяться з одного боку ущелині річки Кури з його напівоголеними скелястими горами, з іншого - покрите лісом ущелині Арагві, що виходить з пагорка Головного Кавказького хребта у велику Мцхетської долину.

Вузька стежка між чагарників приводить на скелясту гору з мізерною рослинністю, до суворого монастирю. Тільки одне хирляві дерево росте біля входу. Внутрішній вигляд монастиря Джворі дає яскраве відчуття поетичної дійсності, створеної Лермонтовим. Особливо вражають розташовані високо над підлогою вузькі, довгі вікна з гратами: в'язниця!

У тісному темній церкві під час ранньої ранкової служби стояв худенький, слабкий хлопчик, ще не зовсім прокинувся, розбуджений оглушливим дзвоном від солодкого ранкового сну. І йому здавалося, що святі дивляться на нього зі стін з похмурою і німий загрозою, як дивилися ченці. А там, у височині, на гратчастому вікні грало сонце:

О, як туди хотілося мені,

Від мороку келії і молитов,

У той дивовижний світ пристрастей і битв ...

Я сльози гіркі ковтав,

І дитячий голос мій тремтів,

Коли я співав хвалу того,

Хто на землі мені одному

Дав замість батьківщини - в'язницю ...

Образ монастиря-тюрми був для Лермонтова втіленням всього, що сковує людську думку, підрізає крила людині, заважає вільному польоту його духу, позбавляє права на життя і боротьбу. Руїни монастиря Джварі допомогли поетові створити цей образ величезного прогресивного значення.

Але, створюючи свій поетичний світ, Лермонтов не сфотографував дійсність, він відбирав з неї потрібні для його задуму риси. І образ монастиря у поемі «Мцирі» не повторює точно Джварі. Для розвитку дії потрібні були риси, які Джварі були відсутні. З гори, де розташований цей монастир, не видно снігових гір Кавказу, на цій голою скелястій горі не могло бути й квітучого саду, куди просить Мцирі перенести його перед смертю. І свіжа трава, і акації, і запашне повітря - все це було на сусідній горі Зеда-Зені, звідки «видно і Кавказ».

Саме ця висока гора і закриває вид на снігові гори. Гора Зеда-Зені допомогла Лермонтову створити і втілити сюжет триденних блукань Мцирі. Після знайомства з цими місцями стає зрозуміло, чому Мцирі, Проблукавши в лісі, знову повернувся до своєї в'язниці: на його шляху постала велика, покрита лісом гора, він заблукав у лісі, обійшов цю гору кругом і повернувся до місця, звідки втік. Назва гори Зеда-Зені в перекладі з грузинського означає: «верх на верху» або «гора на висоті». За її прямовисних скелях і спускався Мцирі до потоку, «тримаючись за гнучкі кущі». А вийшовши нарешті з лісу, він побачив дві гори:

Крізь пари

Вдалині чорніли дві гори.

Наш монастир із-за однієї

Виблискував зубчаті стіни.

Внизу Арагві і Кура,

Обвивши облямівкою з срібла

Підошви свіжих островів,

За коріння шепітних кущів

Бігли дружно і легко ...

Ці «дві гори» Лермонтов добре запам'ятав: ми бачимо їх і на його картині із зображенням Військово-Грузинської дороги поблизу станції Мцхета. Саме завдяки конкретним рис місцевості поетові вдалося так правдиво і переконливо описати втечу Мцирі.

Мцирі був витривалий, як його родичі. Він з дитинства звик лазити по горах. Аули його племені повисли, як орлині гнізда, на уступах скель, і до них вели ледь прохідні стежки. Мцирі відвезли шестирічним хлопчиком. Він добре пам'ятав рідні місця і зберіг з дитинства прийоми та навички горця.

Мріючи про будинок, Мцирі весь час дивиться на схід. Він належить до одного з гірських племен, що жили в одному з найвеличніших і диких місць Кавказу, на схід від Військово-Грузинської дороги. Племена ці, тушини, пілава і хевсури, відомі в грузинських літописах під ім'ям пховелов. Вони відрізнялися надзвичайною хоробрістю, про них співали пісні. Здаватися в полон у них вважалося ганьбою. У боях іноді брали участь хлопчики молодше 15 років. У чернетках поеми збереглося опис родичів Мцирі. Лермонтов точно відтворив їх костюм. Мріючи про рідну домівку, хлопець бачить сон. Земля гуде під тисячею копит. Лунають вершники в бойовому озброєнні. На кожному - сталевий шолом і червоний бешмет. Саме так одягалися воїни цих гірських племен. Вони носили червону або синю суконну одяг, а відправляючись в бій, воїн був весь закутий у залізо і на голові його був надітий шишак з сіткою, що покриває шию. З диким свистом вершники промчали повз Мцирі, і кожен, похилений з коня, «кидал зневаги повний погляд на мій чернечий вбрання». Мцирі був «душею дитя» - тобто істота, повне життя, «долею чернець» - тобто людина, яка зобов'язана відмовитися від життя. У цьому полягав трагізм героя поеми. Але Мцирі не тільки долею чернець, він ще і полонений. Він раб і сирота, його батьки загинули - вони вбиті ворогами його землі. У містечку, який стелився там, внизу, біля підніжжя гори, де стояв монастир, були такі ж як і він, діти, у них були батьки, а він нікому не міг сказати «священних слів»: «батько» і «мати». Там, внизу, було і цвинтар, де покоїлися дорогі померлі, а у Мцирі не було не тільки «милих душ», але і могил.

Люди часто судять про людину з боку, не даючи собі праці

проникнути в його душу. І ось у своїй поемі Лермонтов спочатку коротко описує життя Мцирі, як вона здавалася оточуючим, а потім розкриває історію його душі. Втеча Мцирі був несподіванкою лише для чужих, сторонніх людей. Ця втеча був підготовлений роками. Ченці думали, що Мцирі готовий відмовитися від життя, а він тільки й мріяв про життя. Давним-давно вирішив він бігти, щоб відшукати свою батьківщину, своїх близьких і рідних:

Дізнатися, прекрасна земля,

Дізнатися, для волі иль в'язниці

На це світло народимося ми.

У двох планах, романтичному і реальному, дана картина битви Мцирі з барса. У ній і героїка боротьби, «захоплення в бою», в ній і великий трагізм двох сильних, сміливих, благородних істот, чомусь вимушених проливати кров одне одного. І з повагою говорить Мцирі про своє гідному противника:

Але з переможним ворогом

Він зустрів смерть лицем до лиця,

Як у битві слід бійцеві! ..

Але сцена битви і цілком конкретна, як картина битви горця, в якому заговорила кров його батьків. Адже Мцирі син свого відважного народу. Він у дитинстві ніколи не плакав. І такі рукопашні сутички були прийняті серед хевсурів. Вони носили на великому пальці залізні кільця з зубцями, завдаючи в бійці удари, не поступаються кинджальним. А рогата сук, який схопив Мцирі, так само був, ймовірно, знаряддям бійок гірських підлітків. І Мцирі бився з Барсом, як було прийнято битися в його аулі. Він був гідний своїх родичів-сміливців.

Але нині я впевнений в тому,

Що бути б міг у краю батьків

Не з останніх молодців, -

слова, які можуть бути сприйняті в прямому сенсі, можуть і переосмислюватися в плані високої романтики. Вони можуть бути зрозумілі як виправдання покоління, що виросло в миколаївській імперії, поколінню, про який міркував Лермонтов у «Думі» і якому кидав вустами учасника бою закид у «Бородіно»:

- Так, були люди в наш час,

Не те, що нинішнє плем'я:

Богатирі - не ви!

На цей закид сучасник Лермонтова відповідав словами Мцирі:

На мені печатку свою в'язниця

Залишила ...

В інших історичних умовах і він би міг стати героєм. Але ось барсів в Грузії не було. На Кавказі ці сильні звірі водилися рідко і зустрічалися тільки в Абхазії. Барс був потрібен Лермонтову для розвитку дії поеми, для того, щоб розкрити до кінця образ його героя. Для поетичного світу Лермонтова барс був необхідний як гідний супротивник юнакові, наділеному «могутнім духом», щоб показати відвагу Мцирі.

У поемі «Мцирі» поет продовжує свою «горду ворожнечу з небом». Його герой відмовляється в ім'я земної батьківщини від блаженства в раю:

... За кілька хвилин

Між крутих і темних скель,

Де я в дитячості грав,

Я б рай і вічність проміняв ...

Але у нього не було друга і не з ким було поділитися своїми мріями. Він став замкнутим, затаїв свою таємницю в душі, а ченці вирішили, що він звик до полону. Мрії Мцирі були настільки незрозумілі і ворожі ченцям, що навіть передсмертну сповідь юнака старий чернець слухав, осудливо киваючи головою, і навіть вмираючого переривав холодними словами:

Старий, похитуючи головою,

Йому слухав: зрозуміти не міг

Він цих скарг і тривог,

І промовою хладною не раз

Він переривав його розповідь.

Тут і нічна свіжість лісу, і золотистий світанок, і райдужні фарби ранку, і зелень пронизаної сонцем листя, і всі чарівні голоси природи. Тут і пахощі землі, освіжений грозою, і темрява ночі в горах:

Дивилася ночі темрява

Крізь гілки кожного куща.

Але найбільше в поемі оспівана гроза, так як саме гроза ближче по духу Мцирі:

Скажи мені, що серед цих стін

Могли б дати ви мені взамін

Тієї дружби короткої, але живий

Між бурхливим серцем і грозою? ..

Першу ніч на волі Мцирі проводить над безоднею, поблизу потоку:

Внизу глибоко піді мною

Потік, посилений грозою,

Шумів, і шум його глухий

Сердитих сотні голосів

Подоби.

У звукових повторах відтворено й самий шум потоку, і дано музичне дозвіл - його затихання вдалині. Так і уявляється, як цей «посилений грозою» потік зрушує і орудує камені на своєму шляху:

Немовчний ремствування, вічна суперечка

З упертою купою каменів.

Музичну картину бурхливого звучання змінює зроблена в м'яких тонах акварелі картина світанку:

... У туманній височині

Заспівали пташки, і схід

Озолотився; вітерець

Сирі ворухнув листи;

Дихнули сонні квіти ...

І здається, ніби в тумані передсвітанковому назустріч дню разом з пробуджується квітами піднімає голову Мцирі.

Поема «Мцирі» була опублікована самим поетом у його книзі «Вірші М. Лєрмонтова» з датою 1840 рік. Проте збереглася і рукопис - частково авторизована копія, частково автограф, - де є інша, мабуть більш точна, дата, написана рукою Лермонтова: «1839 року серпня 5». У рукописі є закреслений поетом французький епіграф: «Батьківщина буває тільки одна».

У Грузії існує старовинна пісня про битву юнака з тигром, що знайшла відображення в поемі Шота Руставелі «Витязь у тигровій шкурі». Лермонтов, чудово знайомий з фольклором Грузії, ймовірно, знав і цю пісню.

Мцирі ще має й інший зміст: «прибулець», «чужинець», самотня людина, що не має навколо себе рідних, близьких.

«Втікач»

Батьківщина і свобода - ось, що дорожче власного життя, стверджує Лермонтов своєю поемою «Втікач», написаної на основі горянської легенди, почуті ним на Кавказі. Але любов до батьківщини і свободи повинна поєднуватися з мужністю.

Мцирі здійснював би на батьківщині подвиги. Гарун - зрадник і боягуз: він утік з поля битви. Його батько і брати «за честь і вільність такі легкі», а Гарун забув свій обов'язок:

Він розгубив в запалі битви

Гвинтівку, шашку - і біжить!

Десь у глибині відбувається сраженье, яке Лермонтов не описує, але до нас як би долітає шум битви, там борються і вмирають за свободу родичі Гаруна. На цей героїчний тлі ще різкіше виділяється, як темна тінь, постать втікача. Ми чуємо пісню, яку співає дівчина, кохана Гарун. Ця пісня звучить для нього вироком:

Своїм змінив

Зрадою кривавої,

Ворога не відразу,

Загине без слави ...

Ми бачимо його вмираючого одного. У годину смерті в ньому не згасає дух бійця, і він відкидає боягуза. Але з особливою силою зображений у поемі образ матері. Дізнавшись, що Гарун повернувся один і не помстився за смерть батька і братів, полеглих у битві за батьківщину, мати відмовляється від сина:

Твоїм соромом, утікач свободи,

Не затьмарить я старі роки,

Ти раб і боягуз - і мені не син! ..

Втікши з поля битви, Гарун загинув у рідному аулі, де ніхто не захотів його прийняти. Він загинув від удару кинджалом. Вбив чи він сам себе, не винісши ганьби, чи хто інший припинив його життя, залишається таємницею. Поет не розкрив нам її. І як зберігає народ пам'ять про славу героїв, так зберіг він і пам'ять про ганьбу зрадника:

У переказах вольності залишилися

Ганьба і загибель втікача.

У цій невеликій поемі Лермонтов з такою ж пристрастю і силою затаврував малодушність, з якою у «Пісні про купця Калашникова» та в поемі «Мцирі» оспівав героїзм.

Втікач Гарун - повна протилежність Мцирі. Мцирі людина «могутнього духу», у себе на батьківщині здійснював би подвиги. Гарун нікчемність і боягуз. Він втік з поля битви, де його близькі попадали «за честь і вільність». І скільки гнівного презирства укладено в словах поета:

Він розгубив в запалі битви

Гвинтівку, шашку - і біжить!

Десь у глибині, на другому плані, відбувається сраженье, яке Лермонтов не описує, але до нас як би долітає шум битви, і ми можемо уявити собі, як борються і вмирають за свободу батько, брати і родичі Гаруна. На цей героїчний тлі ще різкіше виділяється, як темна тінь, постать втікача. Ми бачимо його вмираючого одного. У годину смерті в ньому не згасає дух бійця, і він відкидає боягуза.

Думка про безсмертя, про життя в пам'яті прийдешніх поколінь пронизує всю творчість Лермонтова. Тема народного додання звучить в «Ізмаїл-Беї» і в «Пісні про удалого купця Калашникова», а улюблений герой Лермонтова Мцирі найбільше сумує про те, що спогад про нього не збережеться в рідному народі:

І повість гірких мук моїх

Не призве між стінами глухих

Увага скорботне нічиє

На ім'я темне моє.

Зберігся автограф поеми, за яким вона зазвичай і друкується, але дати на ньому немає. Тому «Втікач» Лермонтов написав, найімовірніше, в 1840 або 1841 році. Поема створена не тільки на підставі гірських легенд і пісень, які він чув на Кавказі, але і на основі баченого і пережитого ним в 1840 році, під час походів до Чечні. Лермонтов оспівав у ній героїзм народів Кавказу, свідком якого він був. Поема «Втікач» говорить також про враження, зробленому на Лермонтова незавершеним поемою Пушкіна про Тазісе, опублікованій вже після смерті великого поета, в томі VII журналу «Современник» за 1837 рік. У «Втікачі» є рядки, безпосередньо навіяні Пушкіним. Але задум Лермонтова зовсім інший. Його Гарун - герой негативний. Тазіт Пушкіна - позитивний. У поемі про Тазіте знайшов вираження гуманізм Пушкіна. Її герой на своєму моральному вигляду вище навколишнього середовища горців. Це людина більш високою і гуманної культури. Їм керують високі моральні принципи, і він не може грабувати і вбивати беззахисних. У конфлікті Тазіта з навколишнім середовищем симпатії автора і читачів на стороні Тазіта. Гарун у Лермонтова «зрадник вольності», він дійсно боягуз і засуджений не тільки своїми родичами, але автором і читачами. Ця «гірська легенда» давала можливість Лермонтова, твори якого завжди насичені сучасністю, кинути звинувачення тим, хто у важкі роки реакції тікав з прогресивного, передового стану, зробити закид сучасникам у відсутності громадянської мужності.

«І під п'ятою у супостата лежать їхні голови в пилу».

Відповідно до звичаю горців, що залишилися в живих зобов'язані були відносити з поля бою тіла убитих родичів, а не залишати їх на поталу ворогам.

«Пісня про царя Івана Васильовича, молодого опричника і хвацького купця Калашникова»

Один з улюблених образів Лермонтова - народний співак. Стародавні співаки надихали воїнів на битву, зберігали пам'ять про героїв. У юнацькому вірші «Пісня барда» (1830) поет розповідає про те, як старий співак повернувся додому після довгої відсутності й застав Батьківщину поневоленої. Він кинув на землю і роздавив ногою свої гуслі. Народних співаків зустрічаємо і в поемі «Пісня про купця Калашникова ...». Тут це «хлопці вдалі, гуслярі молоді, голоси заливні». Свою пісню вони склали «на старовинний лад», співав «під гуслярний дзвін». Справжнє життя послужила змістом їхні пісні. Пам'ять про подвиги Калашникова зберегло народний переказ. Цей подвиг має високий моральний сенс. Калашников виходить на смертний бій з Кірібеевічем не тільки щоб помститися за ганьбу власної сім'ї, а й стратити царського улюбленця за образу людської гідності, за несправедливість. «Постів за правду до последнева», - говорить Калашников перед боєм, а молодшим братам у разі поразки заповідає продовжувати боротьбу «за святую правду-матінку». Як могутній билинний богатир скликає свою дружину, так кличе своїх братів Калашников:

Вже як завтра буде кулачний бій

На Москві-ріці при самому царя,

І я вийду тоді на опричника,

Буду на смерть битися, до останніх сил,

А поб'є він мене - Ви виходите

За святую правду-матінку.

Правдивість і мужність ріднять героя Лермонтова з героями народних пісень. Він сміливо дивиться в очі смерті і не хоче ціною брехні врятувати собі життя. На запитання царя, «вільної волею або знехотя» убив він його наближеного, лунає безстрашний відповідь: «Я вбив його вільної волею». Героя твору ховають «проміж трьох доріг». Повз його могили йдуть люди. Всі про нього пам'ятають, і кожен по своєму шанує сміливого борця за правду:

Пройде старий чоловік - перехреститься,

Пройде молодець - набрав поважного вигляду,

Пройде дівчина - зажуриться,

А пройдуть гуслярі - заспівають пісеньку.

Від дрібної, нікчемною життя сучасного йому суспільства Лермонтов переносить читачів в героїчну пору історії - час, коли створювалося могутнє російську державу і виковувалися вольові характери людей. Три різні, але сильних і самобутніх людини стикаються між собою. Цим зіткненням визначається дія поеми. Опричник Кірібеевіч під впливом охопила його пристрасті ображає гідність простих людей. Калашников бореться за справедливість і вбиває Кірібеева, а цар Іван Грозний страчує Калашникова за те, що він самовільно розправився з його улюбленцем. Дія відбувається в давньої російської столиці - Москві. Ще в правління діда Грозного, Івана III, Європа, ледь підозрювала про існування Московії, була приголомшена появою на своєму східному кордоні величезної держави. І в центрі цієї держави була Москва, а в центрі Москви, на горі, точно казковий замок, височів Кремль. Він був оточений водою і ровами, з підйомними мостами, стінами з вежами. У цієї неприступної фортеці височіли білокам'яні золотоверхі храми, палаци, палати, тереми. У Миколаївських воріт поміщалися в клітинах живі леви, надіслані царя Івана Васильовича в подарунок англійською королевою, і стояв живий слон, вивезений з Аравії.

Площа перед Кремлем була центром всієї московської життя. Прямо перед Кремлем тяглися торгові ряди. Близько Покровського собору (більше відомий під назвою храму Василя Блаженного) стояли гармати і височіла лобне місце, з якого читалися царські укази, говорили з народом воєводи. Сюди стікалися натовпи народу, повного гніву, в дні заколотів. Тут же відбувалася і кривава розправа царя з народом. З ранку до вечора по площі стояв крик, іржання коней. Серед наметів, ларьків, розпряженого возів в натовпі селян і посадських людей снували Блінніков, сбітенщікі, пиріжник, голосно вигукуючи свій товар. А в торговельних рядах, близько крамниць з шовками, сукнами, хутрами, важливо походжали бояри і боярин, яких закликали до себе купці. А то раптом пройде з веселою піснею строката натовп скоморохів, пролунає пронизливий крик юродивого або протяжна пісня жебраків сліпців - «калік перехожих». Але ось настає вечір. У церквах отзвон вечірню, і площа починає швидко порожніти. Скоро заскриплять на всі лади окуті залізом важкі ворота кремлівських веж, в кінці вулиць розставлять решітки, що охороняються сторожами, так що з вулиці на вулицю не можна буде і пройти. Настане ніч, темна і тривожна, з грабежами і вбивствами. І, щоб не застала їх ніч, купці поспішають закрити свої крамниці важкими засувами і йдуть додому до себе в Замоскворечье, де живуть у високих дерев'яних будинках «в два житла», з тесовими покрівлями. У кожному будинку - безліч комор, кожен будинок - маленьке самостійне господарство.

У поемі Лермонтова жваво постає картина стародавньої Москви, а Москва дана на тлі улюбленої поетом російської природи, на тлі зими. Ми чуємо, як виспівує метелиця, коли замикає свою крамницю Степан Парамонович, поспішаючи додому, і ми уявляємо собі разом з ним, як у зловісно згуслої мороці «валить білий сніг, розстилається, замітає слід людський», коли зі зростаючою тривогою дивиться він у вікно , очікуючи Олену Дмитрівну. Нарешті вона з'являється. Її коси русяве «снігом-інеєм пересипані». У завірюху відбувається зустріч Олени Дмитрівни з Кірібеевічем, «снігами розсипчастими», вмивається зоря червона в день поєдинку, і на «холодний сніг» падає поранений смертельним ударом Кірібеевіч, «на холодний сніг ніби сосонка» ...

XVI століття - початок нової ери в усьому світі. З другої половини XV століття починається найбільший прогресивний переворот з усіх пережитих до того часу людством. Йде боротьба за свободу думки. Починається розквіт науки та мистецтва. Це епоха Коперника і Джордано Бруно, Бекона і Галілея, Леонардо да Вінчі, Мікеланджело, Рафаеля, Рабле, Сервантеса та Шекспіра. Люди того часу охоплені духом сміливих шукань. Протягом двох з половиною століть Європа була відірвана від Сходу турками і татарами. На порозі XVI століття європейці починають шукати вільних шляхів на Схід. Сміливці відправляються в далекі морські плавання. Це Магеллан, Васко да Гама, Колумб. Вони відкривають нові шляхи і землі. Росіяни сміливці на чолі з Єрмаком проникають вглиб Сибіру. Деякі з «торгових мужиків», як тоді називали в Росії купців, їздили далеко на схід або відправлялися на вутлих суденцях в заморські країни, наражаючись на небезпеку аварії та загибелі у бурхливих хвилях Студеного (Білого) і Західного (Балтійського) морів. До могутнім натурам того часу відноситься і герой поеми Степан Парамонович Калашников.

Лермонтов починає з опису бенкету в палаці в Івана Грозного. Цар сидить за столом у золота корона, в розшитій дорогоцінними каменями, важкої, не гнеться, парчевій одязі, величний і страшний. Людина для свого часу виняткової освіченості, Іван IV мріяв про могутність Росії. Як пізніше Петро I, він хотів «прорубати вікно» до Європи. Історичні умови не дали йому можливості це виконати. Молодий опричник Кірібеевіч зображений Лермонтовим як «добрий молодець». Його любов до Олени Дмитрівні не примха, а серйозне почуття. Знаючи, що вона його не любить, він просить царя відпустити його в приволзькі степу, де він складе свою «буйну голівоньку», яка від чорної думи до землі хилиться. Його «очі слізні шуліка виклює», його «кістки сірі дощик вимиє». Але Кірібеевіч гине не в битвах з ворогами, а на поєдинку з Калашніковим.

Цей поєдинок Лермонтов дав, як бій двох російських богатирів, рівних за своєю силою: «богатирський бій починається». Переможцем у ньому виявився той, на чиєму боці справедливість. Лермонтов показав, яке значення має для перемоги моральну перевагу противника. Ще ніхто не перемагав у бою Кірібеевіча: його переміг тільки той, хто боровся за правду. Викликаючи на бій «супротивника», богатирі, щоб роздратувати інших бійців, хвалилися своє силою. Точно також підсміюється над поганими бійцями і Кірібеевіч: «принишкли либонь, задумалися!» Натовп розсовується в обидві сторони, і виходить Степан Парамонович. Кулачні бої були широко поширені в роки Лермонтова. У свята, на льоду великого ставка в селі Тархани, де пройшло дитинство поета, збиралися селяни, «розгулятися для свята, потішитися». Бійців оточувала величезна натовп глядачів, а траплялося, був присутній Лермонтов. Народна поезія мала своєрідну техніку, вироблену століттями. Існував цілий ряд художніх прийомів для опису зовнішності, костюма, седланія коня, виходу бійців і т.д. Оволодів цими прийомами не тільки запам'ятовував билини, але і міг вносити свої додавання, імпровізував, не порушуючи цілісності враження.

Художніми прийомами усної народної творчості майстерно володів Лермонтов. Його «Пісня» так музична, що могла б виконуватися під «гуслярний дзвін». Поетичний світ «Пісні» Лермонтова - це світ російської народної поезії, а її дійові особи ніби вийшли з народних пісень і казок. Голуб сизокрилий - добрий молодець опричник Кірібеевіч, сизий орел - молодецький купець Калашников, пильне яструб - грізний цар Іван Васильович, лебідь біла, лебедонько - красуня Олена Дмитрівна - всі вони як живі проходять перед нами.

Щоб створити живописні картини, Лермонтов користується яскравими фарбами, як це в піснях і билинах: зоря червона, гори сині, брови чорні, груди біла, чорний соболь, білий сніг, сонце червоне. Кірібеевіч також одягнений, як персонаж пісень. У нього кушачок шовковий, шапка червона, чорним соболем оторченная. І пісенної красунею виглядає Олена Дмитрівна з її рум'яними щоками, золотистими косами і яскравими стрічками. «Пісня» Лермонтова - епічний твір. Вона починається з особливого вступу, або «заспіву». «Заспів» готує слухачів, вводить їх в настрій твору, в ритм вірша, допомагає зосередитися на утриманні:

Ох ти гой єси, цар Іван Васильович!

А далі слід «зачіт», початок самого розповіді:

Не сяє на небі сонце червоне ...

Стрункість - її відмітна риса. Вона ділиться на три частини, з яких кожна завершується приспівом «веселих молодців»:

Ай, хлопці, співайте - тільки гуслі будуйте!

Закінчується «Пісня» звичайним величанням всіх присутніх. Інтерес до народної творчості в російській суспільстві 30-х років минулого століття був великий. Пушкін багато народних пісень включив до «Капітанську дочку». Гоголь написав свої «Вечори на хуторі біля Диканьки» на основі вивчення народної творчості України. Народні пісні збирали багато письменників, з якими Лермонтов був знайомий. Але особливо великим шанувальником народної поезії був найближчий друг Лермонтова Святослав Раєвський, засланий за розповсюдження віршів Лермонтова, написаних на смерть Пушкіна.

З російської народної поезією Лермонтов, що виріс серед народу, був знайомий з дитинства. У саду, в селі, в полі - пісні звучали усюди. Серед гребенских козаків, на Тереку, де гостював він з бабусею у родичів, були поширені пісні про Івана Грозного. «Якщо захочу вдаться в поезію народну, то вірне ніде не буду шукати її, як у народних піснях,» - писав Лермонтов у своєму зошиті, коли йому було п'ятнадцять років. У той час він жив у Москві. Проводячи літні канікули під Москвою, в Середніково, юний поет збирав народні пісні. Був знайомий він і з існуючими тоді друкованими збірками. У пансіоні і вдома Лермонтов вчився у А.Ф. Мерзлякова, схиляється перед народною творчістю, в руських піснях бачив «російську правду, російську доблесть». У пансіоні юний поет займався у коментатора «Слова о полку Ігоревім» професора Дубенського, автора праці про народний віршуванні. Розкриваючи багатство віршованих ритмів народної творчості, Дубенський закликав письменників шукати таємницю віршованого складу в руських піснях. Лермонтов, мабуть, уважно прислухався до цих порад, тому що ще в пансіоні в нього були досліди з тонічним віршем, яким створював народ свої твори. Ось чому не дивно, що геніальний наш поет написав свою «Пісню про купця Калашникова» як справжній сказитель-імпровізатор і, за словами Бєлінського, «увійшов у царство народності як її повний господар».

Ходить плавно - ніби лебідонька;

Дивиться солодко як голубонько;

Мовить слово - соловей співає ...

І тут, як у «Ізмаїл-Беї», знову зустрічаємо улюблених героїв Лермонтова: народних співаків. На цей раз це російські народні співаки та артисти гуслярі-скоморохи. Як і цар Іван Васильович, як Кірібеевіч і сам Калашников, гуслярі-скоморохи такі ж герої поеми. Адже це вони склали пісню. Її пафос - боротьба за справедливість, борець за правду - її герой.

«Пісня» була опублікована в 1838 році в «Літературних додатках до« Російського інваліду ». Друкування твори опального поета являло утруднення. Хоча Лермонтов в той час із заслання за вірші на смерть Пушкіна вже повернувся, але тим не менш «цензор знайшов зовсім неможливою справою надрукувати вірш людини, тільки що засланого на Кавказ за свій лібералізм», як передавав видавець «Літературних додатків» А.А. Краєвський перший біографу Лермонтова П.А. Вісковатова. Лише завдяки клопотанням Жуковського вдалося домогтися дозволу її надрукувати, але без імені автора. Поема була опублікована за підписом «-в'».

З російської народної поезією Лермонтов, що виріс в пензенської селі Тархани, був добре знайомий. Серед гребенских козаків на Тереку, де він гостював в дитинстві у своїх родичів Хастатових, були поширені пісні про Івана Грозного. У цих місцях перебував він знову в 1837 році, під час першого заслання на Кавказ. Проводячи канікули під Москвою, в Середніково, юний поет збирав народні пісні і пробував сам писати в тому ж роді. Був, звичайно, знайомий він і з існуючими тоді збірками народних пісень.

Інтерес до народної творчості в російській суспільстві 30-х років минулого століття був дуже великий.

Історична поема в народному стилі. Жанр романтичної поеми був основним для епічної поезії Лермонтова, і поет звертався до нього на всьому протязі свого творчого шляху. Але в міру зростання реалістичних тенденцій у творчості Лермонтова ми спостерігаємо у нього пошуки інших форм епічної поезії. «Пісня ...» і була надрукована в 1838 році в «Літературних до Російського інваліду». Цензура не відразу дозволив друкування твори поета, незадовго до того що потрапив в опалу за вірші на смерть Пушкіна, не дозволила поставити ім'я автора, і «Пісня ...» вийшла з підписом «... в».

При всій своїй новизні та оригінальності «Пісня про царя Івана Васильовича» не була несподіванкою ні у творчості Лермонтова, ні в російській літературі.

«Пісня про царя Івана Васильовича» займає певне місце і в історії російської літератури: вона стала геніальним дозволом поставленої за багато років до Лермонтова творчого завдання створення поеми в народному дусі. У своїй глибоко народної поемі, Лермонтов розвиває ті принципи освоєння художньою літературою народно-поетичної творчості, які знайшли здійснення в творчості передових поетів, в першу чергу в Пушкіна, в його «Руслані і Людмилі», «Пісні над про Сєньку», «Русалці» у казках.

Поема Лермонтова тісно пов'язана із суспільно-політичною обстановкою, яка породила її епохи. Це було ясно вже Бєлінському. «Тут поет, - писав критик про« Пісні », - від цього світу не задовольняє його російського життя перенісся в її історичне минуле ...» Далі Бєлінський розкриває значення цього протиставлення минулого справжньому. Лермонтова приваблювала «богатирська сила і широкий розмір почуття», властиві «грубий і дикої громадськості» старого часу. Своєму поколінню, «дрімає в бездіяльності», Лермонтов протиставляє людей, що вміють діяти, боротися.

У народу, говорив А.М. Горький, «свою думку про дійсність ... Івана Грозного». Створюючи образ царя Івана Васильовича, Лермонтов використовував народні пісні про Грозному. У фігурі Кірібеевіча знайшли певне відображення риси доброго молодця «веселих» або «розбійницьких» пісень. «Яка сильна, могутня натура!» - Писав про нього Бєлінський, розкриваючи психологію «удалого бійця».

Але героїчне начало в поемі пов'язано не з цими уявленнями привілейованих верхів, а з образом «сміливого купця» Калашникова. В образі Лермонтову вдалося створити характер, близький за своїми якостями до героя російського епосу. Правда, Калашников, на відміну від богатирів не виступає в якості захисника рідної землі, однак і він вміє постояти за правду «до последнева». Свідомість особистого і соціального гідності, жага справедливості, мужність, самовідданість, чесність, прямота, відсутність холопства в ставленні до царя - такі основні риси Калашникова як демократичної героя. Кірібеевіч, вчинками якого керує егоїстичне почуття, Калашников протиставлений як людина, що діє про ім'я обов'язку і честі. Тому в сцені поєдинку, ще не вступивши в бій з Кірібеевічем, він бере над своїм супротивником моральну перемогу: хто картає слова Калашникова примусили «удалого» Кірібеевіча збліднути і замовкнути («На розкритих устах слово завмерло»). Заключающая «Пісню» картина «безіменній могилки», що викликає співчутливий відгук народних мас, гуслярів надихає на пісню, надав подвигу Калашникова покійного «за святую правду-Матінку», народне значення.

Автор «Пісні» кинув виклик правлячим колам свого часу, дерзнув оспівати в манері народної пісні удалого купця Калашникова, який виступив на захист свого особистого та соціального гідності проти царського улюбленця і самого царя. У заклику гуслярів: «Кожному правдою і честю віддайте!" Чується голом народу має право судити всіх, не виключаючи і носія верховної влади. Поема Лермонтова пройнята духом суспільно політичного протесту проти соціальної несправедливості та просвітницького сваволі. За влучним висловом А.В. Луначарського, вона містить «заряд гігантського заколоту». Демократична ідея «Пісні про Івана Васильовича» знайшла вираження в справді народної формі твору. Лермонтов спирається тут на жанр народної історичної пісні. Крім пісні про Мастрюке Темрюковіче, яка стала найближчим зразком для поета, дослідники знайшли чимало паралелей до лермонтовскому тексту в різних народнопоетичних творах. Але у використанні мотивів і зворотів усної народної поезії Лермонтов чужий наслідувальності, механічного запозичення. Поет творчо відтворює стиль російської народної творчості. Про це чудово сказав Бєлінський ... Наш поет увійшов у царство народності, як її повний володар і перейнявшись її духом, «злившись з нею, він показав тільки свою спорідненість з нею, а не тотожність ...». Так поступає Лермонтов і в ритміці своєї «Пісні». Не стаючи на шлях прямого наслідування народному віршу, поет створює оригінальну ритмічну систему тонічного, трехударного в основному вірша, яка повністю відповідає природі народно пісенного ритму. У композиційному відношенні Лермонтов вміло поєднує особливості усно-народного оповідання (рішуча перевага дії над описовими мотивами: епічна неспішність викладу, що поєднується з енергійно стислістю оповідання) і прийоми літературної побудови (часове зрушення в епізоді образи Олени Дмитрівни опричником, недомовленість першої сцени).

«Пісня про царя Івана Васильовича» стала творчим відгуком Лермонтова і на ті події, які розгорілися в 30-х роках. У рішучу суперечності з «офіційним» розумінням народності в дусі уваровської формули і в боротьбі з тією лженародной літературою, яка прагнула популяризувати реакційну концепцію «народності» (Кукольник, Залоскін та ін.) Лермонтов творчо реалізує ідею дворянських революціонерів про зв'язок принципу народності літератури до вимог суспільно-політичної волі. «Пісня» Лермонтова відповідає і тому духу демократизму, який вносив до розуміння народності літератури Бєлінський. «Пісня про царя Івана Васильовича» свідчить про передовий характері лермонтовских поглядів на усну народну поезію.

«Пісня про царя Івана Васильовича» є не тільки поемою в народному стилі, це поема історична, і їй належить чільне місце серед художньо-історичних жанрів в російській літературі. Як історичний художник, Лермонтов виступає учнем і продовжувачем Пушкіна, який заклав основу реалістичного історизму в російській літературі. Реалістичний історизм «Пісні» полягає в тому, що Лермонтов, відтворивши історичний колорит епохи, показав соціальне протиріччя того часу і дав характери в їх соціальної обумовленості.

«Ізмаїл-Бей»

Герої поетичного світу Лермонтова - горді, мужні, сильні духом люди. І герой його поеми «Ізмаїл-Бей» володіє «палаючої душею» і «потужним розумом». Сила душі, на думку Лермонтова, вимірюється здатністю переносити страждання. З «тортурами Прометея» порівняв поет страждання свого героя. Ізмаїл страждає сам і заподіює страждання іншим: «Моє дихання радість губить ...» Всі навколо нього таємниче, загадково. Гине покохала його російська дівчина, зникає воювала з ним поруч юна лезгінка Зара.

... Ні, не мирної частці,

але битв, батьківщині і волі

Приречена доля моя, -

в цих словах героя - пафос поеми сімнадцятирічного Лермонтова. Батьківщина, пристрасна любов до неї, готовність жертовно служити їй, битва за її свободу - ось що приковує увагу автора і надихає його на «подвиг творчості».

Герой поеми - освічений черкес. Він довго жив у Росії і служив в російській армії. Повернувшись додому, на Кавказ, Ізмаїл не знайшов рідного аулу: порожньо! Він «чує тільки шелест трав. Всі здичавіло, заніміло ». Під загрозою навали російських військ його співвітчизники були змушені покинути рідні місця і піти на неприступні гірські ущелини. Ізмаїл-Бей вирішує мстити ворогам «люб'язною батьківщини своєї». У поемі багато суперечливого, як суперечливий і образ самого героя з його замкнутої егоїстичної натурою і пафосом любові до батьківщини. Доля героя трагічна. Він гине, зрадницьки убитий власним братом. На грудях мертвого, під грубою пом'ятій одягом воїна, товариші по зброї, черкеси, знаходять «локон золотий, звичайно, талісман землі чужої» і «хрест на стрічці смугастої» - Георгіївський хрест, російський орден, отриманий їм ніколи за хоробрість, і вони відмовляються його ховати, як відступника, як чужого. Коротко, сильно зображує поет жорстокість колоніальної війни на Кавказі:

«Горять аули, нема в них захисту ...»

Як хижий звір, у смиренну обитель

Вривається багнетами переможець ...

Портрет Ізмаїл-Бея, борця за свободу свого народу, накидав він кількома чіткими впевненими штрихами:

Густі брови, погляд орлиний,

Вії довгі і чорні,

І рухи швидкі й вільні ...

Повернувшись на батьківщину, Ізмаїл їде на ранковій зорі по вузькій гірській стежці. «Схильний» зі скель дикий виноград обсипає його срібним дощем. І ці краплі роси - як привіт рідній землі.

Природа Кавказу описана в поемі так любовно, так живо, що здається, ніби ви самі щойно побували там. Тут і квітучі долини П'ятигори, і неприступні скелі Аргунській ущелини. Ось мчить вершник:

І кінь летить, як вітер степу;

Надулися ніздрі, блищить погляд,

І вже на увазі зубчасті ланцюги

Кременистих нескінченних гір ...

Гори і річки - герої віршів і поем Лермонтова. Терек і Арагві, Казбек і Ельбрус, Машук і Бештау - всіх наділив він рисами характеру. Тереку присвятив ціле вірш («Дари Терека»). У поемі «Ізмаїл-Бей» «Бешту» - суворий, а річка Аргуна і лезгінка Зара ніби сестри. Навіть ім'я річки Лермонтов змінив і «Аргун» перетворив на «Аргун». Аргун, як і Зару, називає поет «дитя природи», вона «вільнолюбні» і «жвава», «пустує і грає».

У поемі «Ізмаїл-Бей» Лермонтов вже показав себе майстром вірша. З яким мистецтвом написана поетична картина, що зображає героя поеми, що їде вночі в степу! Настрій подорожнього передається замедленностью ритму цих рядків:

Вже пізно, подорожній самотній

Одягнувся буркою широкою.

За дубом низьким і густим

Дорога зникла, вітер дме ...

Почуття самотності посилюється музичним акомпанементом - шумом вітру і шумом потоку, що біжить у глибині яру. Закінчення рядків, рими, побудовані на звуках про ... про ... у ...

Шумить. (Чув я цей шум,

У пустелі вітром рознесений,

І багато пробуджував він дум

У грудях, тугою спустошеною.)

У природі все наводить Лермонтова на роздуми. «Чарівний замок» розсіяних вітром хмар нагадує йому про в'язня - «злочинному страждальців», дзвін ланцюгів якого перериває його сновидіння про батьківщину. А під навислим над гірською стежкою сірим каменем у його поетичному світі зростає синя квітка, який назвав він квіткою спогади:

У його тіні, зберігаємо від негоди,

Чарівною, ніж блакитні очі

У ніжних дів крижаної півночі,

Схиляючись в жар на довгий стеблинка,

Зростає спогади квітка! ..

І навислі скелі, і сірі камені на Кавказі всюди. А на Машук ростуть на довгих стеблах тендітні блакитні квіти. Все це з дитинства знайоме поетові. Дитиною три рази побував він у П'ятигорську, який називався в той час Горячеводський. Е.А. Ерсеньева возила онука на Кавказ

лікуватися.

Вітаю тебе, Кавказ сивий!

Твоїм горах я мандрівник не чужий:

Вони мене в дитинстві носили, -

так починає Лермонтов поему «Ізмаїл-Бей». І «прозора блакить» небес, і «дивовижне вої миттєвих, гучних бур», і «войовничі звичаї» синів Кавказу - все добре знайоме йому з дитячих років. Десятирічний хлопчик на святі бойрана в аулі, біля підніжжя Бештау, недалеко від Горячеводський милувався стрибками, джігітовской, військовими іграми мирних черкесів. Тут чув він і народного співака. Але ще ближче «войовничі звичаї» кавказців Лермонтов спостерігав, гостюючи у родичів бабусі, Хастатових, на Тереку, в районі, здавна заселеному гребенских козаками. Там належали Хастатовой великі землі і завод, який перебував у великому селищі Шелкозаводском і Шовковому. Крім кріпаків Хастатовой, в Шелкозаводском жили і казенні селяни, вірмени та грузини. Це було велике промислове село, жителі якого займалися шовківництвом і виноробством. Там було шумно, неспокійно, а тому, ймовірно, Хастатови і жили на Хуторі Парубочево, де до цих пір зберігся панський будинок (він багато разів перебудовувався). З цим будинком у станицях на Тереку пов'язують пам'ять про Лермонтова. Навпаки володінь Хастатовой, на правому березі Терека, перебував чеченський аул Акбулатов-Юрт, і траплялося, що чеченці, перепливши річку, нападали на селян, що поверталися з поля. У трьох верстах від села Парубочево стояв військовий пост Івановський. Пост був оточений великим чагарником, укріплений подвійним тином, обрит канавою. Тут постійно чергував караул козаків. Цією надійною охороною і пояснюється уявна непомірною хоробрість «авангардної поміщиці», як прозвали Хастатову. Її володіння, будинок, сім'я - все знаходилося під надійним захистом гребенских козаків, не поступалися у відвазі чеченцям. У п'ятдесяти сажнях від військового поста була вже закинута в той час фортеця Івановська.

Приїжджаючи на Терек, хлопчик-поет потрапляв в атмосферу, насичену всілякими розповідями, легендами. На кавказьких переказах і заснована його поема «Ізмаїл-Бей». Тему народного перекази Лермонтов втілив в образі старого чеченця. Цей «сивий дід» розповів поетові повість про старовину. Занурений в думи і спогади, він мовчки сидить під «столітньої моховитий скелею»:

Як сіра скеля сивий дід,

Замислившись, головою своєї поник ...

Мовчання старого чеченця зливалося з мовчанням навколишніх скель. Ліричний герой поеми, «мандрівник чужий», повний поваги до звичаїв і вірувань чужого народу, не наважувався перервати це зосереджене мовчання горця: «Можливо, він про батьківщину молився!» А його розповідь, «то буйний, то сумний», «надумав перенести на північ далекий »:

Нехай йому не слухають, до кінця

Я докажу! Хто з гордою душею

Народився, той не вимагає вінця;

Любов і пісні - ось все життя співака ...

Хранителі народного преданья - народні співаки. Народний співак - улюблений герой Лермонтова. Він учасник всіх подій народного життя, радісних і сумних. Звук його могутніх слів «запалювати бійця для битви». Таких співаків Лермонтов ставить у приклад своїм сучасникам («Поет»). Народного співака Лермонтов вивів і в своїй східній повісті «Ізмаїл-Бей» на святі бойрана, оточений натовпом горців, співає він «пісню старовини». І з однаковою увагою слухають його все: і «юність удалая», і сиві люди похилого віку.

На сірому камені, беззбройний,

Сидить невідомий прибулець.

Наряд війни йому не потрібен,

Він гордий і бідний - він співак!

Поема «Ізмаїл-Бей» дійшла до нас в авторизованій копії. Крім того, збереглися виписки з втраченого автографа, зроблені збирачем творчої спадщини Лермонтова В.Х. Хохрякова. Серед них є дата написання поеми - 10 травня 1832 року, - а також рядки при друкуванні поеми, заборонені цензурою або викреслені самим поетом. З першої частини «Ізмаїл-Бея» (після глави 25) Лермонтов зняв велике ліричний відступ занадто інтимного характеру, пов'язане, мабуть з В.А. Лопухиной, якій, по всій вірогідності, і присвячена поема. Коротенький роман Лермонтова з Лопухиной відбувався навесні і влітку 1832 року, перед від'їздом поета з Москви до Петербурга. Життя розлучила їх. Але чисте, високе почуття до Варвари Олександрівні Лермонтов проніс через усе своє життя, воно багато в чому живило його творчість. Серед віршів, написаних у Петербурзі, восени 1832 року, є чернетка присвяту до «Ізмаїл-Бею» більш повний, ніж в копії. «І ти, зірка любові моєї,» - звертається поет до тієї, кому присвячує свою поему.

Зміст поеми «Ізмаїл-Бей» взято з історичних подій на Кавказі почала XIX століття. Прототипом для головного героя послужив кабардинский князь Ізмаїл-Бей Атажухін (або Атажуков), який здобув освіту в Росії і служив в російській армії. Історичним особою є і Росламбек, двоюрідний брат Атажукова. Участь Зари у війні не являє собою чогось незвичайного. Жінки кавказьких народів іноді билися разом з чоловіками. Поема «Ізмаїл-Бей» була опублікована в 1843 році в «Вітчизняних записках» - журналі, де поет за життя друкував свої твори. Гаряче співчуття нового повстання в боротьбі горян за свободу, яскраво виражене в поемі, викликало великі цензурні скорочення.

«Демон»

Перший варіант «Демона» Лермонтов накидає п'ятнадцятирічним хлопчиком, у 1829 році. З тих пір він неодноразово повертається до цієї поеми, створюючи її різні редакції, в яких обстановка, дію і деталі сюжету змінюються, але образ головного героя зберігає свої риси.

У буржуазному літературознавстві «Демон» постійно ставилося в зв'язок з традицією творів про дух зла, багато представленої у світовій літературі («Каїн» і «Небо і земля» Байрона, «Любов ангелів» Світу, «емакі» А. де-Віньї та ін .) Але навіть компаративістські вишукування приводили дослідника до висновку про глибоку оригінальності російського поета. Розуміння тісного зв'язку лермонтовського творчості в тому числі і романтичного, в сучасній поетові російської дійсності і з національними традиціями російської літератури, що є керівним принципом для радянського лермонтоведенія, дозволяє по-новому поставити питання про спосіб Демона у Лермонтова, як і про його романтичної поезії взагалі . Той романтичний герой, який вперше був змальований Пушкіним у «Кавказькому бранці» і в «Циган» і в якому автор названих поем, за його власними словами, зобразив «відмітні риси молоді 19-го століття», знайшов закінчене розвиток в романтичному образі Демона. У «Демона» Лермонтов дав своє розуміння і свою оцінку героя-індивідуаліста.

Лермонтов використав у «Демона», з одного боку, біблійну легенду про дух зла, скинутий з неба за свій бунт проти верховної божественної влади, а з іншого - фольклор кавказьких народів, серед яких, як уже говорилося, були широко поширені перекази про гірському дусі , що поглинула дівчину-грузинку. Це надає сюжету «Демона» алегоричний характер. Але під фантастикою сюжету тут ховається глибокий психологічний філософський, соціальний зміст.

Якщо протест проти умов, що пригнічують людську особистість, залишав пафос романтичного індивідуалізму, то в «Демона» це виражено з більшою глибиною і силою.

Горде твердження особистості, протиставила негативному світопорядку, звучить у словах Демона: «Я цар пізнання і свободи». На цьому грунті у Демона складається те ставлення до дійсності, яке поет визначає виразним двовірш:

І все, що перед собою він бачив

Він зневажав иль ненавидів.

Але Лермонтов показав, що не можна зупинитися на зневазі й ненависті. Ставши на шлях абсолютного заперечення, Демон відкинув і позитивні ідеали. За його власними словами, він

Всі благородне ганьбу

І все прекрасне зневажив.

Це і призвело Демона до того болісного стану внутрішньої спустошеності, безтілесності, безперспективності, до самотності, в якому ми застаємо його на початку поеми. «Святиня любові, добра і краси», яку Демон знову залишив і під враженням прекрасного, відкривається йому в Тамарі, - це Ідеал гідного людини прекрасної вільного життя. Зав'язка сюжету і полягає в тому, що Демон гостро відчув чарівність гострого Ідеалу і всім своїм єством кинувся до нього. У цьому сенс тієї спроби «відродження» Демона, про яку в поемі розповідається в умовних біблійно-фольклорних образах.

Але розвиток визнав ці мрії «божевільними» і прокляв їх. Лермонтов продовжуючи аналіз романтичного індивідуалізму, з глибокою психологічною правдою, приховує причини цієї невдачі. Він показує як у розвитку переживань про подію благородний суспільний ідеал підміняється іншим - індивідуалістичним і егоїстичним, що повертає Демона до вихідної позиції. Відповідаючи «спокуси повними промовами» на благання Тамари, «злий дух» забуває ідеал «любові, добра і краси». Демон кличе до відходу від світу, від людей. Він пропонує Тамарі залишити «жалюгідний світ його долі», пропонує дивитися на землю «без тужіння, без участья». Одну хвилину своїх «невизнаних мук» Демон ставить вище «тяжких поневірянь, праць і бід натовпу людський ...» Демон не зміг подолати в собі егоїстичного індивідуалізму. Це стало причиною загибелі Тамари і поразки Демона:

І знову залишився він, гордовитий,

Один, як раніше, у всесвіті

Без надії та любові! ..

Поразка Демона є доказ не тільки безрезультатності, але і згубності індивідуалістичного бунтарства. Поразка Демона є визнання недостатності одного «заперечення» та затвердження позитивних начал життя. Бєлінський правильно побачив у цьому внутрішній сенс поему Лермонтова: «Демон, - писав критик, - заперечує для затвердження, руйнує для творення; він наводить на людину сумнів не в дійсності істини, як істини, краси, як краси, блага, як блага, але як цієї істини, цієї краси, цього блага. Він не говорить, що істина, краса, благо - ознаки, породжені хворою уявою людини, але каже, що іноді не все то істина, краса і благо, що вважають за істину, красу і благо ». До цих слів критика слід було б додати, що демон не втримався на цій позиції і що повною мірою дана характеристика відноситься не до лермонтовскому герою, а до самого Лермонтова, який зумів піднятися над «демонічним» запереченням.

Таке розуміння ідейно-соціального сенсу лермонтовською поеми дозволяє усвідомити її зв'язок з суспільно-політичною обстановкою последекабрьского періоду. Шляхом глибокого ідейно-психологічного аналізу настроїв тих представників покоління 30-х років, які не йшли далі індивідуалістичного протесту, Лермонтов в романтичній формі показав безперспективність подібних настроїв і висунув перед прогресивними силами необхідності інших шляхів боротьби за свободу. Якщо взяти «Демона» з сучасною російською дійсністю не відразу виявляється внаслідок умовності сюжету поеми, то в реалістичному романі Лермонтова про героя часу, де відображено той же соціально-психологічне явище, цей зв'язок виступає з повною наочністю.

Подолання романтичного індивідуалізму, розкриття ущербності «демонічного» заперечення ставило перед Лермонтовим проблему дієвих шляхів боротьби за свободу особистості, проблему іншого героя.

Широко відкриті, бездонні, повні муки очі ... Запалені, спечені внутрішнього вогню губи. Погляд, повний відчаю і гніву, спрямований кудись прямо перед собою. Це голова гордого мислителя, який проник у таємниці Всесвіту і обуреного на панує в світі несправедливість. Це голова страждальця-вигнанця, самотнього заколотника, зануреного в пристрасні думи і безсилого у своєму обуренні. Такий Демон на одному з малюнків Врубеля. Саме такий і Демон Лермонтова, «могутній образ», «німий і гордий», який стільки років сяяв поетові «чарівно-солодкою красою». У поемі Лермонтова бог зображений як найсильніший з усіх тиранів світу. А Демон ворог цього тирана. Самим жорстоким звинуваченням творцю Всесвіту служить їм же створена Земля:

Де немає ні справжнього щастя,

Ні довговічною краси,

Де преступленья лише так страти,

Де пристрасті дрібної тільки жити;

Де не вміють без боязні

Ні ненавидіти, ні любити.

Цей злий, несправедливий бог як би дійова особа поеми. Він десь за лаштунками. Але про нього постійно говорять, про нього згадують, про нього розповідає Демон Тамарі, хоча він і не звертається до нього прямо, як це роблять герої інших творів Лермонтова. «Ти винен!» - Докір, який кидають богу герої драм Лермонтова, звинувачуючи творця Всесвіту у злочинах, скоєних на Землі, тому що це він створив злочинців.

... Всесильний бог,

ти знати про майбутнє міг,

навіщо ж створив мене? -

звертається до бога з тим же докором і небесний бунтівник Азраїл, герой філософської поеми, створеної одночасно з юнацькими редакціями «Демона».

Лермонтов любить недомовленість, він часто говорить натяками, і образи його поем стають зрозумілішими при їх зіставленні один з одним. Особливо допомагають такі порівняння при розкритті складною і важкою для розуміння поеми «Демон».

Азраїл, як і Демон, - вигнанець, «істота сильне, але переможене». Він покараний не за бунт, а лише за «миттєвий ремствування». Азраїл, як розказано в поемі Лермонтова, був створений раніше людей і жив на якійсь віддаленій від Землі планеті. Йому було нудно там одному. Він дорікнув в цьому бога і був покараний. Свою трагічну повість Азраїл повідав земної дівчині:

Я пережив зірку свою;

Як дим розсипалася вона,

Рукою творця роздроблена;

Але смерті вірної на краю,

Дивлячись на загиблий світ,

Я жив один, забутий і сир.

Демон покараний не лише за нарікання: він покараний за бунт. І його покарання страшніше, витонченішими, ніж покарання Азра. Тиран бог своїм страшним прокляттям спопелив душу Демона, зробив її холодною, мертвою. Він не тільки вигнав його з раю - він спустошив його душу. Але й цього мало. Всесильний деспот поклав на Демона відповідальність за зло світу. З волі бога Демон «пече печаткою фатальний» все, до чого ні торкається, шкодить всьому живому. Бог зробив Демона і його товаришів по заколоту злісними, перетворив їх на знаряддя зла. У цьому страшна трагедія героя Лермонтова:

Лише тільки боже прокляття

Виповнилося, з того ж дня

Природи палкі обійми

Навік охололи для мене;

Синіло передо мною простір,

Я бачив шлюбне оздоблення

Світив, знайомих мені давно:

Вони текли у вінцях з злата!

Але що ж? Колишнього побратима

Не впізнавав жодного.

Вигнанців, собі подібних,

Я кликати в розпачі став,

Але слів та осіб і поглядів злісних,

На жаль, я сам не впізнавав.

І в страху я, змахнувши крилами,

Помчав - але куди? Навіщо?

Не знаю, - колишніми друзями

Я був відкинутий, як Едем,

Світ для мене став глухий і німий ...

Любов, що спалахнула в душі Демона, означала для нього відродження. «Невимовну волненье», яке він відчув, побачивши танцюючий Тамари, пожвавило «німий душі його пустелю»,

І знову постігнул він святиню

Любові, добра і краси!

Мрії про минуле щастя, про той час, коли він «не був злим», прокинулися, почуття заговорило в ньому «рідним, зрозумілою мовою». Повернення до минулого зовсім не означало для нього примирення з Богом і повернення до безтурботного блаженства в раю. Йому, вічно шукає мислителю, таке бездумне стан було чуже, не потрібен був йому і цей рай з безтурботними, спокійними ангелами, для яких не було питань і завжди все було ясно. Він хотів іншого. Він хотів, щоб душа його жила, щоб відгукувалася на враження життя і могла спілкуватися з іншого рідною душею, відчувати великі людські почуття. Жити! Повним життям жити - ось що означало для Демона відродження. Відчувши любов до одного живій істоті, він відчув любов до всього живого, відчув потребу робити справжнє, справжнє добро, захоплюватися красою світу, до нього повернулося все те, чого позбавив його «злий» бог.

У ранніх редакціях радість Демона, який відчув у серці трепет любові, юний поет описує дуже наївно, примітивно, як-то по-дитячому, але на диво просто й виразно:

Той залізний сон

Пройшов. Любити він може-може,

І справді любить він! ..

«Залізний сон» душив Демона і був результатом божого прокляття, це було покаранням за битву. У Лермонтова речі говорять, і силу страждання свого героя поет передає чином каменю, пропаленого сльозою. Відчувши вперше «тугу любові, її хвилювання», сильний, гордий Демон плаче. З його очей котиться одна-єдина скуповуючи, важка сльоза і падає на камінь:

По сьогодні біля келії тій

Наскрізь пропалений видно камінь

Сльозою жаркою, як полум'я,

Нелюдською сльозою.

Образ каменя, пропаленого сльозою, з'являється ще в поемі, створеної сімнадцятирічним хлопчиком. Демон був протягом довгих років супутником поета. Він росте й мужніє разом з ним. І Лермонтов не раз порівнює свого ліричного героя з героєм своєї поеми:

Я не для ангелів та раю

Всесильним богом створений;

Але для чого живу, страждаючи,

Про це більше знає він.

«Як демон мій, я зла обранець», - говорить про себе поет. Він сам такий же бунтівник, як і його Демон. Герой ранніх редакцій поеми - милий, зворушливий юнак. Йому та хочеться вилити кому-небудь свою змучена душу. Полюбив і відчувши «добро і красу», юний Демон віддаляється на вершині гір. Він вирішив відмовитися від своєї коханої, не зустрічатися з нею, щоб не заподіяти їй страждань. Він знає, що його любов погубить цю земну дівчину, замкнені в монастирі; її суворо покарають і на землі і на небі. Про страшні покарання «згрішили» черниць багато разів розповідалося в творах літератури, іноземної та російської. Так, в романі у віршах «Марміон» Вальтера Скотта було описано, як за любов і спробу до втечі молоду прекрасну дівчину-черницю замурували живою у стіну підземелля. Сцена з цього роману «Суд в підземеллі» була переведена Жуковським.

Прокинулися в ньому почуття справжнього добра молодий Демон виявляє також і в тому, що допомагає людям, які заблукали в горах під час заметілі, здуває сніг з лиця подорожнього «і для нього захисту шукає». Юний Демон є у Врубеля. Його, як і Лермонтова, багато років переслідував цей «могутній образ».

На картині Врубеля «Демон сидячий» (1890) зображено сильний юнак з довгими мускулистими руками, як-то дивно безпорадно складені, і зовсім дитячим, наївним особою. Здається, якщо він встане, то це буде довгий-довгий, швидко виріс, але ще не цілком сформований підліток. Фізична міць фігури особливо підкреслює безпорадність, дитячість виразу обличчя з опущеними кутами м'якого, трохи безвольного сумного рота і дитячим виразом сумних очей, наче він тільки що плакав. Юнак демон сидить на вершині гори і дивиться вниз, в долину, де живуть люди. Вся постать, погляд висловлюють нескінченну тугу самотності. Лермонтов працював над «демоном» з 1829 року. У ранніх варіантах поеми дія відбувається в якійсь невизначеною країні, десь на березі моря, в горах. По окремих натяків можна припустити, що це Іспанія. Після першого посилання на Кавказ, в 1838 році, Лермонтов створив нову редакцію. Сюжет ускладнився завдяки знайомству поета з побутом і легендами народів Кавказу. Поема збагатилася яскравими, живими картинами природи. Лермонтов переніс дію на Кавказ і описав те, що сам бачив. Його Демон пролітає тепер над вершинами Кавказу. Лермонтов чудово передає різні види руху: качку, танець, політ. І ось ми бачимо, як Демон летить. Сама інструментування перших двох рядків поеми створює відчуття плавного польоту:

Літав над грішною землею ...

До нас як би доноситься віддалений, ледь чутний шум крил, і далеко миготить тінь розпростертого в ефірі летить Демона. Зміна ритму створює враження, що Демон наближається:

З тих пір зацькований блукав

У пустелі світу без притулку ...

Мелькнувшая далеко тінь перетворюється на ще обесформленную дальністю відстані фігуру летить живої істоти. Демон все наближається. Звуки стають більше чуємо, голосніше, як би важче. Вже можна розрізнити якийсь кілька жужання крил: «зацькований» - «блукав». І ось нарешті летить Демон майже над нами. Це відчуття створює короткий рядок:

І зло набридло йому.

Прошумить крилами над нашою головою, Демон знову віддаляється. І ось він вже далеко, у височині:

І над вершинами Кавказу

Вигнанець раю пролітав ...

Перша частина шляху Демона - Військово-Грузинська дорога до Хрестового перевалу, найвеличніша і дика її частину. Коли дивишся здалеку знизу на сувору скелясту вершину Казбеку, вкриту снігом і льодом, то охоплює на мить відчуття холоду, безпритульності, самотності, подібне до того, з яким не розлучався Демон. Поетичні пейзажі Кавказу у Лермонтова мають характер документальності, як і його малюнки: «Я зняв на швидку руку види всіх визначних місць, які відвідав». Але у своїх малюнках Лермонтов ще сильніший у порівнянні з дійсністю підкреслив суворість безлісих скелястих гір, наче б робив ілюстрації до поеми, зіставляючи ці сірі, голі скелі з спустошеністю душі свого героя. Але от дія поеми розвивається. І Демон вже перелетів за Хрестовий перевал:

І перед ним іншої картини

Краси живі розцвіли ...

Ця різка зміна пейзажу правдива. Вона вражає кожного, хто проїжджає через Хрестову гору:

Розкішною Грузії долини

Килимом розкинулися далеко.

І Лермонтов з тим же майстерністю, з якою він щойно описав суворий і величний краєвид Кавказького хребта до Хрестового перевалу, тепер малює «розкішний, пишний край землі» - з кущами троянд, солов'ями, розлогими, оповитими плющем чинарами і «дзвінко біжать струмками» . Повна життя розкішна картина природи готує нас до чогось нового, і ми починаємо мимоволі чекати подій. На тлі цієї запашної землі з'являється вперше героїня поеми. Як образ Демона доповнюється пейзажем скелястих гір, так і образ молодої, повної життя красуні грузинки Тамари стає яскравішим у поєднанні з пишною природою її батьківщини. На покрівлі, вистеленій килимами, серед подруг проводить свій останній день у рідному домі дочка князя Гуда Тамара. Завтра її весілля. У героїв Лермонтова сміливі і горді душі, жадібні на всі враження життя. Вони прагнуть, пристрасно відчувають, пристрасно мислять. І в танці розкривався характер Тамари. Це - не безтурботна танець. "Сумний сумнів» темніло світлі риси юної грузинки. Краса поєднувалася в ній з багатством внутрішнього життя, що привернуло в ній Демона. Тамара не просто красуня. Цього було б замало для любові Демона. Він відчув у ній душу, яка могла зрозуміти його. Хвилювали Тамару думка про «долю рабині» була протестом, бунтом проти цієї долі, і цей бунт відчув у ній Демон. Саме їй він і міг обіцяти відкрити «пучину гордого познанья». Тільки до дівчини, в характері якої були закладені риси неспокої, міг звернутися Демон з такими словами:

Залиш ж колишнє желанье

І жалюгідний світ його долю;

Безодню гордого познанья

Натомість відкрию я тобі.

Між героєм і героїнею поеми «Демон» існує деяка спорідненість характерів. Філософська поема «Демон» в той же час і поема психологічна. У ній і величезний соціальний зміст. Герой поеми носить в собі риси живих людей, сучасників поета. Дія філософських поем Лермонтова («Азраїл», «Демон») відбувається десь в космічному просторі: там, на окремих планетах живуть істоти, схожі на людей. Його небесні бунтівники відчувають людські почуття. А в їх бунт проти небесного тирана вкладено чимало власного гніву автора проти земної самодержця. Поема «Демон» дихає духом тих років, коли вона була створена. У ній втілилося все те, чим жили, про що думали, чим мучилися кращі люди часу Лермонтова. Вона містить в собі і суперечність цієї епохи. Передові люди 30-х років минулого століття пристрасно шукали істину. Вони різко критикували навколишнє самодержавно-кріпосницьку дійсність, з її рабством, жорстокістю, деспотизмом. Але вони не знали, де знайти правду. Загублені в царстві зла, вони безсило билися і протестували, але не бачили шляхи у світ справедливості і почували себе нескінченно самотніми.

Виросли і виховані в кріпосницькій країні, вони були і самі багато в чому отруєні її вадами. Риси самотніх страждальників-бунтарів Лермонтов втілив в образі Демона. Це герой проміжної епохи, коли для передових людей старе розуміння світу померло, а нового ще немає. Це бунтівник без позитивної програми, гордий і відважний бунтівник, обурений несправедливістю законів Всесвіту, але не знає, що цим законам протиставити. Як і герой роману Лермонтова Печорін, герой його поеми - егоїст. Демон страждає від самотності, рветься до життя і до людей, і в той же час цей зверхник зневажає людей за їхню слабкість. Одну хвилину своїх «невизнаних мук» він ставить вище «тяжких поневірянь, праць і бід натовпу людської». Як Печорін, Демон не може звільнитися від отруїла його зла, і, як Печорін, він не винен в цьому. Але Демон також і образ символічний. Для самого поета і для його передових сучасників Демон був символом спритні старого світу, краху старих понять добра і зла. Поет втілив у ньому дух критики і революційного заперечення. «Дух критики, - писав Герцен, - викликаний не з пекла, не з планет, а з власних грудей людини, і йому нікуди зникнути. Куди б людина не відвернувся від цього духу перше, що потрапляє на очі, - це він сам зі своїми питаннями ». Символічний сенс образу Демона розкрив Бєлінський. Демон, писав він, «заперечує для затвердження, руйнує для творення; він наводить на людину сумнів не в дійсності істини як істини, краси як краси, блага як блага, але як цієї істини, цієї краси, цього блага ... він тим і страшний, тим й могутньої, що ледь народить у вас сумнів у тому, що досі вважали ви щиру правду, як вже показує вам здалеку ідеал нової істини. І, поки ця нова істина для вас лише привид, мрія, припущення, здогад, передчуття, поки не усвідомили ви її, не оволоділи нею, - ви видобуток цього демона і повинні дізнатися всі муки незадоволеного прагнення, всю тортури сумніву, всі страждання безрадісного існування ». Через кілька років після смерті Лермонтова Огарьов говорить про Демоні так:

У боротьбі безстрашний він, йому грубить відрада,

З пороху він все будує знову і знову,

І ненависть його до того, що валити треба,

Душе свята, так як свята любов.

У поемі «Демон», що створювалася Лермонтовим протягом десятиліття, багато протиріч. Вони збереглися і на останніх етапах роботи. Свою працю над поемою Лермонтов не закінчив. В кінці 30-х років Лермонтов від свого Демона відійшов і в поемі «Казка для дітей» (1839-1840) назвав його «дитячим маячнею». Він писав:

Мій юний розум, бувало, обурював

Могутній образ, між інших видінь,

Як цар, німий і гордий, він сяяв

Такий чарівно солодкої вродою,

Що було страшно ... і душа тугою

Стискуватися - і цей дикий марення

Переслідував мій розум багато років.

Але я, розлучившись з іншими мріями,

І від нього відбувся - віршами.

На рубежі 40-х років для поета настав новий творчий етап. Він йшов від заперечення - до твердження, від Демона - до Мцирі. В образі Мцирі найповніше розкрив Лермонтов самого себе, власну душу, що добре зрозуміли його передові сучасники. Бєлінський назвав Мцирі улюбленим ідеалом Лермонтова, а Огарьов писав, що це самий ясний і єдиний ідеал поета.

Роботу над «демоном» Лермонтов не закінчив і друкувати не збирався. Ні авторизованій копії, ні тим більше автографа поеми в цій редакції немає. Її друкують за списком, за яким вона була надрукована в 1856 році А.І. Філософи, одруженим на родичці Лермонтова, О.Т. Столипін. А.І. Філософів був вихователем одного з великих князів і надрукував цю редакцію «Демона» у Німеччині, в Карлсруе, де в той момент знаходився двір спадкоємця. Книга була видана дуже невеликим тиражем, спеціально для придворних. На титульному аркуші списку Философова написано: «Демон». Східна повість, написана Михайлом Юрійовичем Лермонтовим 4-го грудня 1838 ... »Є там також і дата списку:« вересень тринадцятого 1841 », що свідчить про те, що список цей робився вже після смерті Лермонтова.

«Демон» (1838 року Вересень 8 дня)

Збереглася авторизована копія цієї редакції поеми, подарована Лермонтовим В.А. Лопухиной (по чоловікові Бахметьєва) і знаходилася в її брата, А.А. Лопухіна, одного Лермонтова, і його товариша по Московському університету. Дорогоцінна рукопис дійшла до нас. Велика зошит з прекрасної щільного паперу зшита білими товстими нитками, як зазвичай зшивав Лермонтов свої творчі зошити. Вона зберігається в Ленінграді, в бібліотеці імені Салтикова-Щедріна. Обкладинка пожовкла, порвана і потім кимось підклеєних. Хоча рукопис переписана чужим рівним почерком, але обкладинка зроблена самим поетом. Зверху - крупно - підпис: «Демон». Внизу ліворуч дрібно: «1838 8 вересня дня». Заголовок старанно виведено і укладено в овальну віньєтку. Почерк Лермонтова ми зустрічаємо також на одній зі сторінок поеми в самому кінці. Рядки, написані Лермонтовим в зошиті, подарованим їм коханій жінці, серед бездушно виписаних писарем сторінок, набувають особливий інтимний сенс. Вони сприймаються з хвилюванням, як ненавмисно відкрита чужа таємниця. Сторінка, написана рукою писаря, кінчається віршами:

Хмар невловимих

Волокнисті стада ...

На наступній сторінці ми бачимо почерк Лермонтова. Поет намагається писати рівно і красиво, але, за звичкою, як завжди, рядки, написані його дрібним, нерівним почерком, спрямовуються вгору і загинаються вниз:

Година розлуки, годину побачення -

Їм не радість, ні печалі;

Їм у прийдешньому немає бажання

І що пройшов не шкода.

У день томливий нещастя

Ти про них лише вспомяні;

Будь до земного без участья

І безтурботна, як вони.

А далі писар продовжує старанно переписувати поему. Але після закінчення знову з'являється рука Лермонтова. Під рисою, за поемою, він пише присвята. У цій редакції «Демона» найбільш повно і ясно виражено прогресивне зміст поеми. Різниця двох редакцій дуже відчутна у другій частині поеми і особливо яскраво виражена в фіналі. Їх порівняння має великий інтерес для читача. Роблячи список «Демона» на основі двох списків різних редакцій, Бєлінський назвав їх списками «з великими різницями» і при листуванні віддав перевагу даній редакції, привівши в кінці варіанти другий. Перебуваючи під враженням «Демона», Бєлінський писав В.П. Боткіну в березні 1842 року про творчість Лермонтова: «... зміст, здобуте з дна найглибшої і могущественнейшей натури, велетенський помах, демонський політ - з небом горда ворожнеча, - все це змушує думати, що ми втратили в Лерма [онтове] поета, який за змістом ступив би далі Пушкіна ». У зв'язку з «маскарадом», «Боярином Оршею» і «Демоном» Бєлінський говорив: «... це - сатанинська посмішка на життя, викривлюють дитячі ще уста, це -« з небом горда ворожнеча », це - презирство року і передчуття його неминучості. Все це дитячому, але страшно сильно і взмашісто. Левова натура! Страшний і могутній дух! Чи знаєш, з чого мені заманулося просторікувати про Лермонтова? Я тільки вчора закінчив переписувати його «Демона», з двох списків, з великими різницями, - і ще більше в них це дитяче, незріле і колосальне створення ».

«З небом горда ворожнеча» - цитата з даної редакції «Демона».

«Демон» став фактом мого життя, я повторюю його іншим, повторюю собі, в ньому для мене - світи істин, почуттів, красот », - писав Бєлінський у тому ж листі, щойно закінчивши переписувати поему в цій редакції.

«Боярин Орша»

До нас дійшли чернетки поеми «Боярин Орша» і авторизована копія, де є дата: 1836 рік. Але при першій публікації поеми в «Вітчизняних записках», в 1842 році, редактор А.А. Краєвський, що близько знала Лермонтова, повідомляв у примітці, що вона була написана в 1835 році. При публікації було дуже багато цензурних пропусків, особливо в розділі II. Образ юнака, перебував у монастирі і рветься на волю з похмурих стін монастиря-тюрми, проходить через усю творчість Лермонтова. Вперше образ цей зароджується в невеликому ліричному вірші, написаному юним поетом при відвідуванні Новоіерусалімского монастиря під Москвою («Перед мною готична будівля ...» 1830). У той же період Лермонтов написав невелику поему «Сповідь». Дія поеми відбувається в середині століття, в Іспанії. Її герой, молодий іспанський чернець, засуджений на кару за порушення чернечого обітниці, який полягав у відмові від життя і земного щастя. Юнак полюбив молоду черницю і за законами того часу повинен померти. У своїй передсмертній сповіді, яка звучить гордо і незалежно, інок відстоює право кожної людини на життя і щастя, кидає виклик небу, висловлює сумнів у догмах церковного вчення. Подальший розвиток образ ченця, що рветься на волю, до життя, знаходить своє місце в поемі «Боярин Орша». У сцені суду ченців над Арсенієм поет розвиває ті ж думки, що і в «Сповіді». Тут все те ж твердження права кожної людини на земне щастя, засноване на ідеї рівності. Соціальна, антикріпосницька тема в цій сцені підкреслена сильніше, ніж у поемі «Сповідь». Тут відстоює своє право на щастя раб. Стверджуючи, що пафос поезії Лермонтова полягає «в етичних питаннях про долю і права людської особистості», Бєлінський у статті 1843 посилався саме на цю сцену: «Для кого доступна велика думка кращою поеми його (Лермонтова)« Боярин Орша »і особливо думка сцени суду ченців над Арсенієм, ті зрозуміють нас і погодяться з нами ». У поемах «Сповідь» і «Боярин Орша» ми знайдемо чимало місць, добре знайомих нам за поемою «Мцирі». Але задум поеми «Мцирі» далеко переростав всі попередні задуми про рвуться на волю ченців. Якщо там основний пафос полягав у боротьбі за права людини на свободу думки і особисте земне щастя, то в поемі «Мцирі» ця тема хоча також займає чільне місце, але становить лише частину всього величезного, бездонного змісту поеми.

Бранець російської монастирської в'язниці XVI століття Арсеній, герой поеми «Боярин Орша» (1835 - 1836), є первісним нарисом характеру майбутнього «Мцирі». Не задоволений і цим досвідом створення образу позитивного героя, Лермонтов в період повної творчої зрілості здійснює свій давній романтичний задум у поемі «Мцирі».

Висновок

Творчість Лермонтова в його конкретному вивченні не може бути відірване від загальних проблем розвитку російської та світової літератури в першій половині XIX століття, зокрема від проблем романтизму і реалізму. Лермонтов як художник представляє значний інтерес не тільки колосальним масштабом свого обдарування і створеними ним неперебутними художніми цінностями, але тільки тим, що поруч із зразками поетики романтичної він дав зразки поетики реалістичної, але і неповторною в своєму роді творчої «незавершеністю». Якщо Пушкін і Гоголь, перейшовши від романтизму до реалізму, не відчували творчої потреби у створенні романтичних творів, якщо Тютчев і Фет на все життя залишилися романтиками, хоча і засвоювали досягнення реалістичної поетики, то Лермонтов поєднує і зіштовхує принципи поетики реалістичної і поетики романтичної, створюючи одночасно романтичні і реалістичні твори.

Незавершеність протиборства романтизму і реалізму, динамічна рівновага, встановлену між ними, являє собою специфічну особливість лермонтовського творчості в зрілу пору.

Подібна незавершеність як специфічна характерність творчості Лермонтова пояснюється не тільки його трагічно коротким життям. Вона корениться в його епосі, яка так само перебуває в кризовому стані.

Суспільна психологія, породжена цієї соціально-економічної незавершеністю, коли для сучасників і самого поета було ще не ясно, які форми візьме соціально-економічний розвиток Росії, відбилося у творах Лермонтова в істотних, типових рисах.

Такого роду соціально-економічне підгрунтя зумовила характер Лермонтовській епохи і причини підйому романтизму в 30-ті роки XIX століття в Росії, коли перша його хвиля (20-ті роки) вже спала.

Лермонтов близький нашому часу не тільки в тих творах, де він виступає співцем свободи і поетом-патріотом. Нам нескінченно дороги і його ліричні вірші, в яких чудова художня форма зливається з високим ладом думок. У боротьбі за виховання гармонійної людини, яку веде наше суспільство, дуже дорога Лермонтовська лірика, яка стверджує красу живого життя, любов до неї, кличе до дії, до боротьби за торжество добра і правди.

Як справжній художник Лермонтов невтомно і невпинно шукав нові форми і засоби поетичного вираження. Його творча діяльність була перервана у зеніті розквіту. Він забрав із собою недоспівано пісні, нездійснені задуми нових поем, романів і драматичних творів. Високо цінували творчість Лермонтова Лев Толстой, Салтиков-Щедрін та інші великі російські письменники.

Величезний вплив надав Лермонтов на радянську поезію. Про любов до нього писали поети всіх поколінь: від Блоку і Маяковського до тих, хто живе і творить в наші дні.

Всесвіт, світобудову людина, що володіє «почуттям правди», сприймає як свій «всемогутній прекрасний будинок».

Найдивовижніше, що в цьому вірші Лермонтова немає й тіні того «демонічного» почала, яке присутнє в інших його творах, пов'язаних з космічною темою.

Ще більше вражає, що у творчості Лермонтова поставлено питання, який сьогодні набув характеру кілька філософсько-естетичний, як в його час, що трагічно-апокаліпсичних бути чи не бути роду людського, то чи врятується що-небудь живе на нашій планеті або вся вона згорить в полум'я «зоряних воєн»?

Список літератури:

1. М. Л. Рабунец столові коренеплоди;

Москва 1981

2. Журнал "Школа і виробництва"

№ 6 1990 р.

3. Буклет "Овочі на вашому столі"

Москва "Планета" 1990р

4. Симоненко В.Д. Технологія "5"

Москва "Вентана-Граф" 2001р