І.Машбіц-Верів
Бальмонт вважається найбільшим представником старшого покоління символістів. «Королем нашої поезії», найбільш яскравим поетом в «історії нашого символізму» називав його Ін. Анненський. Брюсов у різні роки писав: «Рівних Бальмонт в мистецтві вірша в російській літературі не було» (1903); «Протягом десятиліття Бальмонт неподільно панував над російською поезією» (1906).
Бальмонта трактували як поета життєствердного. Ал. Блок, наприклад, так характеризував його творчість (1907): «Коли слухаєш Бальмонта - завжди слухаєш весну. Ніхто не огортає душу таким світлим туманом, як Бальмонт. Яскраво було завжди його сонце ... »
У «Руській літературі XX століття» (під редакцією професора С. А. Венгерова, 1915) читаємо: «Вся поезія Бальмонта - неперестающая весна». Після «скорботної школи російської поезії, прив'язує поезію до незгод громадськості» ... поезія Бальмонта «послала на землю втішну лють променів молодого сонця». І висновок: «Головна і основна риса поетичних переконань Бальмонта - оптимізм ... світле і радісне, якесь переможний настрій проходить золотою смугою через всі десять томів його віршів ».
Сам Бальмонт теж осмислював свій творчий шлях як шлях до світла й радості. У передмові до першого тому «Повного зібрання віршів» (1909) він писав: «Моя творчість почалося ... з печалі, пригніченості і сутінків, розпочалося під північним небом. Але, силою внутрішньої неминучості, через спрагу безгранного, безмежного, через довгі поневіряння по пустельних рівнинах і провалів Тиші, підійшло до радісного Світла, до Вогню, до переможно Сонця ». Перекидаючи, далі, «ланки» від книжки до книжки, Бальмонт стверджував, що його мрія «створює міст і йде у вільні, ваблять дали. Від безбарвних сутінків до барвистого Маю ... від незнання до щастя вічного пізнання, від гніту до глибокого подиху освобожденья ».
Конкретизуючи зміст свого «вічного пізнання», Бальмонт називає «чотири стихії - Вогонь, Воду, Землю і Повітря». З ними, заявляє поет, «незмінно живе моя душа в радісному і таємному зіткненні». Вогонь же - це «улюблена моя стихія ... Я молюся Вогню. Вогонь є істинно всесвітня стихія, і хто причастився Вогню, той злитий з Світовим »(1904).
З визнання Бальмонта видно, що його «вічне пізнання» не містить нічого нового в порівнянні з «пізнанням» всього старшого покоління символістів. Це та ж абстрактна «мрія», лише по-новому варіюється метафізично трактованих «стихіях»; ті ж ілюзорні пошуки втіхи від «поневірянь по пустельних рівнинах і провалів».
До того ж цей новий, створений Бальмонт варіант «творимо легенди», всупереч декларації, не виконує своєї ролі, принаймні, з двох причин: мотиви скорботи, «пригніченості і сутінків» залишаються, по суті, в усій його творчості перевагу; а мотиви «щастя», «звільнення», «світла» на ділі виявляються художньо непереконливими, штучними. Книги Бальмонта, дійсно, утворюють «ланки», в них є «внутрішня неминучість» єдиного шляху, по шлях цей не виводить до «Сонцю». Доказ - в книгах поета.
Перша книга Бальмонта-символіста - «Під північним небом» (1894) - має епіграфом рядки з Ленау: «Поза страждання божественне недосяжно». І в цьому суть книги. Поет всіляко звеличує страждання: «Одна є в світі краса - любові, смутку, зречення і добровільного мученья ...» Страждання і скорботу протиставляються «Сонцю», «Весні» і виявляються єдино «істинними»:
Є краса в сталості страждання
І в незмінності скорботної мрії.
Тому з самого початку виникають у Бальмонта цілком певні символічні образи світу. Це «Болото» (назва вірша), «жебрацьке життя без бур, без відчуттів, холодний напівтемрява, без звуків і вогню», де «жаби чорні ... ведуть зловісний хоровод ». Це світ, де панують «Духи чуми» (назва іншого вірші) і «в двері до людей стукають смерть, загибель, страх». Або, нарешті, це світ, який «безмовний і німий», в якому вічно звучить скорботний питання: «Навіщо? Навіщо? »(Назва вірша), а люди« ошукані, плачуть, точно діти ».
У цій безвихідній темряві виникають у Бальмонта, як і у всіх старших символістів, ілюзорні розради. Поет шукає освобождешія в «мрії». Мінливий і легкокрилий, як «ельф», він «не спить», прагнучи осягнути «інший світ ... безмежне, далеке ».
Так народжується друга характерний образ Бальмонта, що проходить через усю його творчість, - образ поета-хмарки або вітерцю, бездумно пурхає над скорботним світом, що шукає щастя в «мигах»: «Я - хмарка, я вітерця дихання».
У книзі «Під північним небом» ясно звучить і інший звичайний для старших символістів мотив - мотив «втішною смерті».
«Не вір тому, хто говорить тобі, що смерть є смерть: вона - початок життя», - сповіщає Бальмонт вже у вступній п'єсі збірки. Смерть - «вищий світ», «свобода», «кращого життя звістка».
В інших віршах образ смерті виникає у дещо іншому плані: вона - ізбавітельніца від бід життя, велике забуття, і тому - бажана: «Ти всім несеш свій дар заспокоєння ... До тебе, о царю, владика, дух забуття, з безодні зол мчить вигук мій: Прийди. Я чекаю, Я спрагу примирення !..», «Смерть, вгамувавши мене!».
Що вийшла через рік чергова книга Бальмонта «В безмежжя» (1895) варіює і поглиблює мотиви і образи "Північного неба».
Ми знаходимо тут вже знайомий образ «клітки пізнання» (варіант Бальмонта «Печера»), і це теж осмислюється не тільки як фатальна обмеженість пізнання, а як в'язниця, пустеля, темрява, де людина приречена на страждання:
Безплідно поневіряння в пустелі земної,
Близнюк мій, страждання, всюди зі мною.
Де вихід, не знаю, - в печері темно,
Всі злито в одне фатальне ланка.
«Звільненням» ж від тюрми життя знову виявляються мрії:
У житті, хто озирнеться.
Той в усьому обманеться,
Краще безрозсудними
Жити мріями дивовижними!
А ці «дивовижні» і «безрозсудні мрії», у свою чергу, природно трансформуються в «Миті», в «хмарка» і т. д.
Разом з тим, як найважливіше зміст «Мигово» виникає тема любові (розділ «Любов і тіні кохання»), вірніше, хтивості. «Закоханій душі спокуслива» - це «спалах щастя, напівбожественний сон, невимовні миті захоплень шалено святих». Любові поет жадає «хоча б ціною злочинів»: тут «попрощаємося з добром і зі злом». А це призводить Бальмонта, як і інших старших символістів, до мотивів демонізму.
Проте основним змістом книги «В безмежжя» залишається безмежжя людських мук: звідси й назва. Людина назавжди укладений у свою «печеру» і ніколи не дізнається «світ небесний»:
Мільйони, міріади нескінченних століть,
Ми, відкинути, стогнемо, чуючи дзвін своїх кайданів.
Ми не знаємо, де народиться нової істини зірка.
Нами правлять два прокляття: Назавжди та Ніколи
Наступна книга - «Тиша» - вийшла до тридцятиліття поета (1897). Вік зрілий. Поет, однак, залишається у владі беспутья. Або, як вказує епіграф до книги, оточеним тишею «всесвітнього мовчання».
Дійсно, життя для Бальмонта як і раніше - «кошмар», «царство льодів» (назви розділів), де поет - «дух безпристрасний, дух безпритульний» - хоче «смерті однієї». Це все та ж «біль Миру», темрява, нісенітниця -
У темряві мільйони тіней
Похоронним йдуть хороводом.
І при світлі болотних вогнів
Зникає народ за народом.
І не в силах безумці зрозуміти.
Що обертаються в колі замкнутому ....
У «Тиші» мотиви, ужe відомі нам по "Північному неба» і «безмежжя», отримують подальший розвиток.
Перш за все це відноситься до мотиву індивідуалізму. Людина не лише не здатний вирватися з пітьми непізнаною життя («Всюди казка бліда - загадкою переді мною») - він не здатний також пізнати інших людей:
Беззмінно самотня,
Душа сумує завжди,
Душа душі далека,
Як для зірки зірка.
Однак у своїй самотності поет знаходить не тільки «смуток». Це суперечливе стан, у ньому є і радість. Відвернувшись від землі і людей, поет оголошує себе «за межами правди і брехні», стає «генієм єдиним», «стихійним», «світлим», «генієм Мрії».
Звідси виникає, з одного боку, образ «Нарциса», «тільки в себе вороття закоханого» (природно відкриває шлях до тем «демонізму»), а з іншого - вже знайомий нам образ поета-вітерцю, що живе «мігамі»: «Я вільний вітер, я вічно вію, хвилюю хвилі, пещу верби ».
Більше того, у вірші «Поклик» «Миті» оголошуються великим «одкровенням»:
Все, на чому друк миті,
Бризкає світлом одкровення,
Віє життям вічно-цільною.
Дихає правдою позамежною.
Однак і тут відразу ж виявляються протиріччя, що руйнують «вічно-цільну життя». Мрії і миті, виявляється, зовсім не завжди рятівні. Так у поета виникає думка, що всі різновиди його мрій на ділі лише відривають людину від справжнього життя, від «землі», від «сонця», ведуть до «порожнечі»:
О, життя хвилювання!
Коли ж ми зустрінемося знову?
Коли я дізнаюсь не сни наяву,
A радісний вигук: «Живу!»
Ми дитинство не любимо, від Сонця пішли.
Забули веління землі.
І, серце втративши, віддавшись мрії,
Сліпі, ми ждeм в порожнечі.
«Піна морська», яка «загине, виблискуючи, розтане дощем», ось хто «ми, діти миті». І навіщо ж -
Даремно
Прагнемо ми пристрасно
До шахрайським мрії,
До німий порожнечі?
Так сам поет оголює ілюзорність декларованого їм «щастя». І трагізмом віє від його визнання, яке ми маємо право віднести до всього покоління старших символістів:
Пілігрим безпритульний ...
Кинувши обмани земні,
Я правди Небес не досяг.
Найбільш яскраво висловив Бальмонт свій душевний хаос у вірші «У лабіринті». Це, по суті, сповідь поета:
Було багато ... Сни, надії, свіжість почуття, чистота,
А тепер душа зім'ята, збочення і порожня.
Я втомився. Весна зблякла. З Небом порваний мій заповіт.
Тридцять років своїх я прожив. Більше молодості немає.
Що ж мені ще залишилося? З кожним кроком холодеть?
І на все, що просить щастя, з безучастие дивитися?
О, остання надія, світло змученої душі,
Смерть, насолода всіх страждань. Смерть, я чекаю тебе, поспішай!
Бальмонт, мабуть, найяскравіше інших виявив безвихідну суперечливість старшого покоління символістів. Не випадково тому основна тема «Тиші» - при всіх спробах повернутися до «богу», до «мрію», до «смирення» - страждання світу. І Бальмонт сильніше за все як поет, щирою всього і правдивіше, коли відкрито говорить про свою спустошеності, про своє беспутье:
Вже тридцять років у пустелі я блукаю ...
Немає більше сил стогнати серед пустелі ...
Точно засунулися двері в'язниці,
Душно мені, страшно від шепочучої темряви.
Хочеться в прірву поглянути і впасти,
Хочеться бога проклясти ...
У четвертій книзі Бальмонта «Палаючі будинки» (1900) песимістичні і особливо демонічні мотиви («втрата душі», «блаженно-збочені насолоди» і т. п.) отримують найбільш гостре вираз. Не випадково навіть найближчий друг і певною мірою вчитель Бальмонта князь А. І. Урусов писав про «Гарячих будівлях»: «Mania grandiosa ... кровожерливі гримаси ... Епіграфом слід було б поставити «Дивують світ злом» ... Мистецтво відтінків замінило якесь регіт. Книга справляє враження психіатричного документа ».
Отже, поширена у критиці тих років оцінка Бальмонта як поета-оптиміста зовсім не відповідає, по-принаймні, його першим чотирьом книгам. Але, може бути, Бальмонт змінився згодом (як, втім, стверджує сам: «З довгих поневірянь ... підійшов до радісного Свєту»). У 1903 році вийшли дві чергові книги поета: «Будемо як сонце» і «Тільки кохання». Вже назви книг декларують, по суті справи, прихід до «сонця», до «радості», і на них, власне, і посилаються, кажучи про «поета весни», про «поета з ранкової душею». Чи так це?
За мотивами, образам, настроям, по поетичній структурі, нарешті, за часом виходу збірки віршів «Будемо як сонце» і «Тільки кохання» єдині і, по суті, повторюють один одного. Hе має тому потреби аналізувати обидві книги, і ми зупинимося на останній, за словом Блоку, «більш ніжною».
Дійсно, в цілому ряді віршів збірки «Тільки кохання» і навіть у ряді розділів (наприклад, «Кольорові тканини») Бальмонт прагне оспівати радість життя, своє «злиття» з цілющими стихіями «Вогню», «Повітря» і т. д. Але ось що виходить на ділі:
О, Міроздатель,
Жізнеподатель,
Сонце, тебе я співаю!
Ти в повноголосний
Казці прекрасної
Зробило пристрасної
Душу мою!
Життя подавач.
Бог і творець,
Мудро горячий - Світло! ..
і т. п.
І - далі - дещо інший варіант тих же вихвалянь радості «Сонця»:
Тебе ми відчуваємо в усьому, в чому блиск алмазний,
У чому світ кораловий, перловий иль іншою.
Без сонця наше життя було б одноманітною.
Тепер же ми живемо мрією вічно-різною,
Але більш за все пестиш ти - навесні ....
і т. д.
Наведені уривки з центрального твори книги («Гімн Сонцю») типові по своїй структурі. І вже по них видно, що Бальмонт говорить тут, користуючись виразом Брюсова, «з удаваною пристрасністю». Це, собствеіно, зовсім не Бальмонт-поет. Це - або декларація, виражена в стилі абстрактної, пишномовної і порожній декламації, або позбавлена і тіні поезії плоскоперечіслітельная «інформація» про велич сонця, достатку безбарвними словами («світло кораловий, перловий иль інший», «живемо мрією вічно-різної» та канцелярськими оборотами мови »(« в усьому, в чому »...« але більш за все »).
І надалі - у всіх гімнах Вогню, Сонця і т. д. - ми зустрічаємося, з одного боку, з тією ж абстрактної декламацією, з іншого - з тими ж грубими прозаизмами і важкими, часом просто малограмотними віршами:
Без Сонця були б ми темними рабами,
Поза розуміння, що є променистий день ...
Свій мозок пронизав я сонячним променем ...
Радіє радісно все те,
що вночі було як ніщо ...
Так, вогонь гарніше всіх інших живих ...
і т. д., і т. п.
Все це, безсумнівно, слабо і погано.
Бальмонт сильний там, де говорить про своїх справжніх почуттях, мріях і поривах, про своє, за словом Брюсова, «несвідомому« Я ». Ми сказали б: настрої та почуття інтелігента, що розривається протиріччями, що не бере життя, шукає якогось виходу, але не знає його, тішиться «мігамі», - така єдина справжня стихія Бальмонта. Тут він - поет, хоча, зрозуміло, і чужий нам.
Але коли Бальмонт переходить до тем філософського характеру, коли він намагається дати «широкі узагальнення, висловити глибоку думку», то тут він, як правильно відзначає Брюсов, «слабше слабких».
Адже саме у віршах про щастя, про «Сонце», «Світі», про всі ці «царствених стихіях», які він хоче злити з «Світовим» і до яких хоче знайти «вічне пізнання» і «звільнення», - адже саме тут Бальмонт виступає зі своєю філософсько-пантеїстичної концепцією. Він хоче дати глибокі «узагальнення». Але цього він не в силах зробити, за цим немає його справжніх переживань.
І тоді замість «гімнів» життя виходять «перерахування» загальновідомих, поверху лежать явищ, упереміж з риторикою і пишною фразеологією, які повинні прикрити порожнечу.
До речі сказати, з тієї ж причини Бальмонт змушений для більшої переконливості своїх «гімнів» вдаватися до такого примітивного прийому, як накреслення своїх стихій з великої літери, і всюди в нього - «Вогонь», «Світло», «Земля», «День» , «Краса». Брюсов дуже точно визначив вади «гімнів» Бальмонта: «Його заклики до веселощів здаються вимученими, стихійні гімни - риторичними ... В усіх його перебільшених прославлення житті є щось навмисне ... вимушеність мови і почуття ... Надто вже голосно і наполегливо твердить Бальмонт про те, що він радісний, вільний і мудрий, дуже намагається вихваляти радість буття, наче боїться, що йому не повірять, немов гучними словами хоче сп'янити самого себе, придушити в самому собі сумніву ».
Але якщо слабо все, що Бальмонт говорить про «щастя» в стихіях «Землі», «Сонця» і т. п., то, як завжди, поетично сильні і в цій книзі різноманітно варійовані старі теми: непізнаваність життя, її морок і страждання , болісність протиріч і ілюзорна радість «Мигово». І це становить основний зміст книги.
Про прокляття життя найбільш оголено йдеться, мабуть, у вірші «Зречення». Так, життя з першого погляду прекрасне. У ній є світло, квіти, «багато повітря», чудові країни, річки, гори, звабливі жінки, горда людська думка! .. Але ж все це - несправжнє, неістинне, це-«міраж, обман»:
І так як життя не зрозумів ні один,
І так як сенсу я еe не знаю. -
Всю зміну днів, всю барвистість картин,
Всю розкіш сонць і місяців - я проклинаю!
Поет наполегливо, знову і знову, повторює: життя - обман, брехня, обманом і мрії, болісні нерозв'язні загадки буття, і тому краще смерть, краще не жити на землі. І ось перед нами вже не удавано риторичні захоплення, а справжній крик душі. «Душно! .. Нудно! .. Остання риса! »І« світлий »образ співака радості просто зникає:
Я не колишній веселий, напівбог натхненний,
Я не геній співучої мрії.
Я похмурий заручник, я сумує полонений,
Я стою біля останньої межі -
Я втомився наближатися від питань до питань,
Я шкодую, що жив на Землі ...
Безсумнівно: наведені вірші не надумане, не абстракція. Це глибоко пережите, правда душі поета. Не випадково центральні розділи збірки «Тільки кохання», що займають третину книги, названі «Прокляття» і «безрадісність». Не випадково, нарешті, і те, що в цій, нібито «сонячної» і «ніжною» книзі, поет втілив себе самого в образі ... вмираючого:
Один я народився, один вмираю,
І в смерті живу нескінченно один.
До якого йду я невідомому краю?
Не знаю, не знаю, я - в страхах глибин.
Я знаю, є Сонце, там в висях, там десь.
Але я назавжди втратив красу.
Я мертва тяжкість, - від вільного літа,
Від щастя і світла йду у темряву.
Книга «Тільки кохання», як і всі інші книги, написані Бальмонт до і після неї, зовсім не книги «весни» і «оптимізму». Спроби пов'язати себе з «світлом», якого він не знав і за самою суттю свого світогляду знати не міг, били штучні і художньо безпорадні. В історії російської поезії Бальмонт постає єдиним у своїй творчості і єдиним з усім старшим поколінням символістів, перебуваючи в колі того ж спільного для них песимістичного у ставленні до земного життя світогляду, в колі тих же ідей, мотивів і образів.
До 1903 гегемонія Бальмонта кінчається і на перше місце виступає Брюсов, а також нове, молодше покоління; відбувається, за загальним визнанням, різкий спад творчості Бальмонта. П. Перцов пише з цього приводу, що після виходу «Urbi et Orbi» і - дещо пізніше - «Вінка» Брюсова «прийшов кінець гегемонії Бальмонта» і що «в той же час висувалися нові першорядні імена - В'ячеслав Іванов, Олександр Блок, Андрій Білий. Друге покоління символістів виступило на авансцену ».
Сам Брюсов у листі до Перцова (1905) писав: «Десять років Бальмонт панував повновладно в нашій поезії. Але тепер жезл випав з його рук ... Він - у минулому ». А згодом, назвавши «вершинні» досягнення Бальмонта, Брюсов зазначає: «Зі збірки« Тільки кохання »починається вже спуск вниз, стає більш крутим в« Літургії Краси »(1905) і майже обривистий в« Злих чарах »(1906). Ще далі - слід було безперечне падіння ... на топку, мулисту площину «Жар-птиці». Характерно також, що в 1913 році, на вшануванні Бальмонта у зв'язку з його поверненням з еміграції, Маяковський від імені молодого покоління поетів заявив, що в їх особі Бальмонт стикається «з нашої голою ненавистю ... Ми злиті з життям, ви сходили по хистких, скрипучим сходами на древні вежі і дивилися звідти в емалеві дали ... Бальмонт - це віджитого ».
Нарешті, щоб розлучитися з легендою про Бальмонт як про співака весни, життєрадісності, оптимізму, наведемо висловлювання Ін. Анненського, найстарішого за віком поета і критика-символіста, який вважав Бальмонта найяскравішим виразником свого покоління. У статті «Бальмонт-лірик» Анненський пише: «Свідомість безвихідного самотності і містичний страх перед собою - ось головні тони нашого« Я ». Поезія ж Бальмонта тим і значна, що вона з граничною силою виразила це «Я» у ліриці: «Я» - замучені свідомістю свого безвихідного самотності, неминучого кінця і безцільного існування; «Я» серед природи, де німо і незримо, докоряючи йому, живуть такі ж «Я».