Ранчін А. М.
Вірш починається сумно, і день ліцейської річниці зображений як сумний, нещасливий:
Безмовно ліс багряний свій убір,
Сребро мороз увянувшее полі,
Прогляне день як ніби мимоволі
І сховається за край окружних гір.
Палай, камін, в моїй пустельній келії;
А ти, вино, осінньої холоднечі друг,
Свій в мене на грудях втішне похмілля,
Хвилинне забуття гірких мук.
Б. В. Томашевський зауважив, що "це опис звучить урочисто й яскраво"; на його думку, смуток поета викликана тільки самотністю, але не враженнями, навіяними північній восени (Томашевський Б.В.. Пушкін. Т. 2. Південь, Михайлівське . Изд. 2-е. М., 1990. С. 338). Навряд чи це так. Чудовий пушкініст опинився в полоні асоціацій, що пов'язують пейзаж "19 жовтня" з пейзажем більш пізнього, також хрестоматійно відомого пушкінського вірша - "Осені". Природа в "Осені" дійсно урочиста і прекрасна, виконана краси "пишного <...> увяданья". Обидва вірші перегукуються один з одним. Посрібленого морозом "увянувшее полю" з "19 жовтня" відповідають дзвінкий "промерзла дол" і тріскається під кінським копитом лід. В обох віршах йдеться про "короткому дні" і про палаюче каміні. Нарешті, і "19 жовтня", і "Осінь" написані восьмістішной строфою (але тільки в першому вірші строфи складені з двох самостійних чотиривіршів, а в "Осені" це одна з форм октави - цільної восьмирядковий строфи з особливим принципом римування).
Але на тлі цієї схожості особливо виразні відмінності. У "Осені" йдеться не тільки про гай, яка "отряхает / Останні листи з голих своїх гілок", але і про "в багрець і золото" одягнених лісах, а в "19 жовтня" - тільки про опадаючої листі. Основний мотив заключних строф "Осені" - пробудження творчої уяви, поетичного дару. У другій строфі "19 жовтня" виражений протилежний мотив: "Надармо воображенье / Навколо мене товаришів кличе". Ні, осінній пейзаж у вірші, зверненому до ліцеї друзям, сумний і похмурий.
Але продовжимо читання.
Сумний я: зі мною друга немає,
З ким довгу запив би я розлуку,
Кому б міг потиснути від серця руку
І побажати веселих багато років.
Я п'ю один: Надармо воображенье
Навколо мене товаришів кличе;
Знайоме не чути наближення,
І милого душа моя не чекає.
Я п'ю один, і на берегах Неви
Мене друзі сьогодні іменують ...
Горе пушкінського ліричного героя народжене самотністю, розлукою з друзями - це самотність поет не в змозі подолати навіть силою уяви. За аналогією з долею ліричного героя, якому не дано ні наяву, ні в мріях прийти на ліцейський свято, Пушкін згадує про інше ліцеїсти, якого також немає на торжестві друзів-ліцеїстів:
Але багато ль і там з вас бенкетують?
Ще кого не дорахувалися ви?
Хто змінив чарівної звичкою?
Кого з вас захопив холодне світло?
Чий голос замовк на братській перекличці?
Хто не прийшов? Кого між вами немає?
Він не прийшов, кучерявий наш співак,
З вогнем в очах, з гітарою сладкогласной:
Під миртами Італії прекрасною
Він тихо спить, і дружній різець
Чи не накреслив Над російською могилою
Слів кілька мовою рідною,
Щоб колись знайшов привіт сумовитий
Син півночі, бродячи в чужині.
Пушкін починає розповідь про долі друзів-ліцеїстів зі згадки про Миколу Корсакові, померлого в Італії у вересні 1820 р. Таким чином поет підсилює мотив відчуження від дружнього кола, зіставляючи свою гірку долю з долею товариша, якому вже ніколи не судилося відсвяткувати ліцейські річницю. Розлука самого поета з однокашниками-ліцеїстами зображується настільки ж нездоланною, як і догляд Корсакова в обитель смерті. Подібність двох доль посилено завдяки тому, що про Корсакові спочатку говориться тими ж словами, якими зазвичай говориться про живих: "Він не прийшов ...". Ліричного героя-поета зближує з покійним Корсаковим і творчий дар: Корсаков був композитором і писав романси на вірші Пушкіна; поет не випадково називає його "співаком": це слово було традиційним найменуванням віршотворця.
У двох наступних строфах мотив розлуки як би пом'якшується: розлука навіки змінюється "довгою розлукою", про яку говорить інший ліцеїст, морський офіцер Федір Матюшкін. Але розлука Матюшкіна з друзями - все ж тимчасова, на відміну від смерті, назавжди вирвалася з ліцейського кола Корсакова. Матюшкін, можливо, зараз проходить "тропік спекотний / І вічний лід полунощного морів". І він пам'ятає про друзів і мріє про бажану зустріч:
Ти зберіг в блукає судьбе
Прекрасних років спочатку звичаї:
Ліцейський шум, ліцейські забави
Серед бурхливих хвиль мріяли тобі;
Ти простягав з-за моря нам руку,
Ти нас одних в младой душі носив
І повторював: "На довгу розлуку
Нас таємний рок, бути може, засудив! "
Доля Матюшкіна є також паралеллю долі ліричного героя, як і гірка доля Корсакова. У цьому новому зіставленні трагічне звучання мотиву розлуки поета послаблюється, приглушається. Матюшкін живий і знову побачиться з друзями; поет також живий. А значить, і він повинен зустрітися з товаришами по Ліцею. Не випадково саме слідом за розповіддю про Матюшкін слід знаменитий "гімн ліцейської дружбу", що становить самостійну строфу:
Друзі мої, прекрасний наш союз!
Він, як душа, нероздільний і вічний -
Неколебім, вільний і безтурботний,
Зростаються він під покровом дружніх муз.
Куди б нас не кинула доля
І щастя куди б ні повело,
Все ті ж ми: нам цілий світ чужина;
Батьківщину нам Царське Село.
Незмінність ліцейської дружби і освячення її поезією - ці ключові для всього вірші мотиви вперше з'являються саме тут. Саме з появою цих лейтмотивів мінорний настрій ліричного героя поступово змінюється радістю, пов'язаної зі спогадом про колишніх зустрічах і з надією на зустріч у майбутньому.
Далі слід строфа, яка містить антитезу: "нові (лицемірні і помилкові) друзі - друзі істинні (ліцеїсти). Слідом за цим фрагментом описуються три зустрічі ліричного героя - опального вигнанця з трьома колишніми однокласниками: з Пущино, Горчаковим, Дельвіг. Кожній із зустрічей присвячена окрема строфа. У цих строфах зображено подолання розлуки й самотності поета:
І нині тут, в забутій цього глушині,
В обителі пустельних хуртовин і хлада,
Мені солодка готувалася відрада:
Трьох з вас, друзів моєї душі,
Тут обняв я. <...>
І перша з цих зустрічей - приїзд до Михайлівського Пущина - мислиться як якісь частка і заміна щорічного ліцейського свята: "Ти усолодили вигнання день сумний, / Ти в день його Ліцею перетворив".
Слідом за згадкою імені Дельвіга у вірші розгортається мотив ліцейського союзу як братства поетів. Дорогоцінна зустріч із другом-віршотворцем пробуджує в ліричному герої почуття життя:
... Про Дельвіг мій: твій голос пробудив
Серцевий жар, так довго успипленний,
І бадьоро я долю благословив.
Далі Пушкін називає ім'я іншого поета - однокашника, Вільгельма Кюхельбекера. Насправді Пушкін і Кюхельбекер не були близькими друзями, багато в чому різні були їх літературні симпатії і естетичні уявлення. Але зараз автору вірша "19 жовтня" важливіше мотив духовної спорідненості поетів - випускників Ліцею, а не реальні розбіжності. Тут Кюхельбекер іменується "Мій брат рідний по музи, по долях".
Звернення до друзів-поетів пробуджує творчий дар і в душі ліричного героя. Про це Пушкін не пише, але така зміна мається на увазі. Адже відразу слідом за строфами, присвяченими Дельвігу і Кюхельбекер, міститься опис зустрічі на майбутньому святковому бенкеті - зустрічі, яка відбувається в ожівшем, "прокинувся" уяві поета:
Пора і мені ... піруйте, про друзі!
Передчуваю втішне побачення;
Запам'ятайте ж поета пророкування:
Промчить рік, і з вами знову я,
Виповниться заповіт моїх мрій;
Промчить рік, і я явлюся до вас!
О, скільки сліз і скільки вигуків,
І скільки чаш, под'ятих до небес!
І першу повній, друзі, повній!
І всю до дна на честь нашого союзу!
Благослови, радісна муза,
Благослови: хай живе Ліцей!
На початку вірша стверджувалося безсилля поетичної здібності перед обличчям розлуки і безжального року: поет навіть подумки не може уявити себе в колі бенкетуючих друзів, і ця неможливість навіть уявного участі в лицейском святі поглиблювала тяжкі переживання ліричного героя ("Надармо воображенье / Навколо мене товаришів кличе" ). Тепер, всупереч перш сказаного, уяву торжествує над дійсністю, і самотній ліричний герой бачить себе поруч з друзями - правда, на майбутньому, а не на нинішньому святі. Але ця майбутня зустріч як би замінює нинішнє "неприсутність" і тим самим виявляється реальніше яви.
Так відкривається друга частина вірша - низка заздоровних тостів:
Наставникам, що зберігав юність нашу,
Всім честю, і мертвим, і живим,
До уст под'ял вдячну чашу,
Не пам'ятаючи зла, за благо даймо.
Годі, годі! і, серцем запалиться,
Знову до дна, до краплі випивайте!
Але за кого, про друзі, вгадайте ...
Ура, наш цар! так! вип'ємо за царя.
Він людина! їм панує мить.
Він раб поговору, сумнівів і пристрастей;
Простим йому неправе гоненье:
Він узяв Париж, він заснував Ліцей.
Піруйте ж, поки ще ми тут!
У двох перших строфах говорилося про сумний бенкеті, бо це бенкет самотній і тому протиприродний. Вино здатне було дати лише "хвилинне забуття гірких мук". Тепер зображується справжній бенкет - прекрасний і радісний.
Цікаво, що у початковій редакції вірші мотив безсилля уяви перед сумною розлукою був відсутній. Таким чином не було і несподіваного і разом з тим мистецьки підготовленого переходу до протилежного мотиву всевладдя поетичної мрії, яка перемагає простір і час. Не говорилося й про смерть Корсакова, і про Матюшкін, далеко від товаришів пливе "серед бурхливих хвиль". Слідом за рядками "Свій в мене на грудях втішне похмілля, / Хвилинне забуття гірких мук", завершальними першу строфу, в тексті цієї редакції перебували такі вірші:
Товариші! сьогодні свято наше.
Заповітний термін! сьогодні там, далеко,
На вечерю любові, на солодке віче
Скло ви при дзвоні мирних чаш.
Ви зібралися, миттєво молодіючи,
Втомлений дух в минулому оновити,
Поговорити на мові Ліцею
І з життям знову вільно пустувати.
Пушкін закреслив цю строфу і продовжив так:
На вечерю любові душею стремлюся я ...
Ось бачу вас, ось милих обіймаю.
Я свята порядок засновують ...
Я надихнув, о, слухайте, друзі:
Щоб тридцять місць нас чекали знову!
Садітеся, як ви сідали там,
Коли місця в сіни святого даху над головою
Відмінність наказувало вам.
Поетичну уяву тут цілком святкувало над реальністю: поет подумки не тільки присутня на святі, але й встановлює сценарій, правила, і розподіляє місця. Своєю волею він вільно воскрешає світ минулого, переносить друзів у лицейское минуле і приводить на бенкет тих, хто в дійсності далеко від святкуючих. Він як би скасовує саму смерть: на бенкет прийдуть всі ліцеїсти; значить, серед них буде і померлий Корсаков:
Спартанську душею заполонюючи нас,
Вихований суворо Мінервою,
Нехай знову Вольховський сяде перший:
Останнім я, иль Брогліо, иль Данзас.
Але багато хто не з'являться між нами ...
Нехай, друзі, порожніє місце їх.
Вони прийдуть; звичайно, над водами
Іль на пагорбі під покровом лип густих
Вони твердять томливий урок,
Або роман крадькома пожирають,
Або вірші закохані складають,
І забутий полуденну дзвінок.
Вони прийдуть! - За пусті прилади
Всядуться; напенят свою склянку,
У безладний хор зіллються розмови,
І загримить веселий наш пеан.
В остаточному тексті Пушкін ускладнив структуру твору, замінивши кілька наївну впевненість у всемогутності поетичного дару і мотив повернення в ідилічне світ далекого ліцейського отроцтва переходом від горя до пожвавлення і веселощів. Влада уяви від цього нічого не втратила, а семантика віршованого тексту стала незрівнянно багатшим.
Продовжимо читання вірша в остаточній редакції.
У передостанній строфі Пушкін протиставляє себе, самотнього вигнанця, невідомому товаришеві, якому "під старість день Ліцею / торжествувати доведеться одному". Його доля, на відміну від долі поета, справді нещасна, бо він самотній назавжди, і вино в його чаші буде дійсно гірким:
Нещасний друг! серед нових поколінь
Докучний гість і зайвий, і чужий,
Він згадає нас і дні сполук,
Закривши очі тремтячою рукою ...
Нехай же він з відрадою хоч сумної
Тоді цей день за чашею проведе,
Як нині я, самітник ваш опальний,
Його провів без горя і турбот.
Виявляється, день 19 жовтня 1825 поет "провів без горя і турбот". Ці слова з останнього рядка вірша разюче не відповідають, суперечать свідченням про настрої ліричного героя в цей же день, що містяться в перших строфах: "Свій в мене на грудях втішне похмілля, / Хвилинне забуття гірких мук", "Сумний я", "І милого душа моя не чекає ".
"19 жовтня" - це вірш про перемогу уяви. Поетичним даром ліричний герой перетворює і світ навколо, і власні почуття і думки. Уява торжествує над розлукою і самотністю і призводить поета в коло друзів. Але у вірші відкрито, явно виражена не ця, а протилежна думка - про нездатність уяви з'єднати поета з ліцейськими товаришами. Згадаємо ще раз кінцівку другої строфи: "... Надармо воображенье / Навколо мене товаришів кличе; / Знайоме не чути наближення, / І милого душа моя не чекає ". Однак сама структура, сам текст пушкінського твору є перемога уяви над дійсністю. Вірш, що відкривається мотивом "незустрічі", продовжується описом приходу ліричного героя на бажаний бенкет. Поет як би переживає і проживає милий йому серцю день двічі: спочатку наяву - на самоті, в оточенні сумною і похмурої осінньої природи; потім - в радісному світі вимислу, що з'єднує "затворника <...> опального" з товаришами-ліцеїстами. І сміємо ми стверджувати, що гірка дійсність реальніше живих і зримих образів, народжених фантазією?
Вірш писалося Пушкіним у Михайлівському між 10 і 20 жовтня 1825 р. (див.: Літопис життя і творчості О. С. Пушкіна: 1799-1826. Упорядник М. А. Цявловский. Вид. 2-е, испр. І доп. Л ., 1991. С. 568). Таким чином, досвід "проживання" Пушкіним "дня Ліцею" 19 жовтня і досвід написання поетом присвяченого цьому дню вірші збіглися в часі.