Першовідкривачі російської історії

Контрольна робота

З ІСТОРІЇ

на тему:

«Першовідкривачі російської історії»

Підготував слухач:

ФП ФЕК курс I

група 414

Єжова О.О.

Перевірив рецензент:

______________________

______________________

2002р.

сторія в деякому сенсі є священна книга народів: головна, необхідна; зерцало їх буття та діяльності: скрижаль одкровень і правил; заповіт предків до нащадків; доповнення, пояснення сьогодення і приклад майбутнього.

Н.М. Карамзін

(1766-1826)

«Історія держави Російської»

Звернення Карамзіна до історії, багато в чому обумовлене індивідуальним обдаруванням письменника, конкретними особливостями його ідейно-естетичного розвитку, було в той же час виразом тієї загальної закономірності, яка виявляла себе в XVIII і на початку XIX століття. Саме просвітителі, незважаючи на ідеалістичне розуміння історії, завдали нищівного удару по існуючим релігійним історичним концепціям, висунули ідею єдності історичного процесу і, головне, ідею прогресу в історії. Інтерес до історії людства та окремих народів з кожним десятиліттям століття набував все більшого розмаху, ставав все більш стійким.

У Росії, починаючи з Ломоносова, швидко складалася вітчизняна історіографія. Виходили праці з історії Росії Татіщева, Щербатова, Болтіна. Публікувалися різні джерела, почалося вивчення літописів, виходили збірки офіційних документів. Виявляли інтерес до російської історії багато письменників і, зокрема, просвітителі - Новиков, Княжнін, Радищев. Безсумнівно, національна історіографія мала значення для Карамзіна, він знав праці своїх попередників, спирався на них в «Історії держави Російської».

Своєрідність «Історії держави Російської» Карамзіна і обумовлювалося часом її написання, часом вироблення нового історичного мислення, розумінням національної самобутності російської історії на всьому її протязі, характером самих подій і тих випробувань, які випадали на долю російської нації протягом багатьох століть. Величезну роль грали політичні переконання Карамзіна, націлює його увагу саме на історію російської держави, і естетичні, погляди письменника, визначили нове розуміння поезії минулого, вироблення особливої ​​художньої структури твору.

Робота над «Історією» тривала понад два десятиліття - з 1804 по 1826 рік. Карамзін, як бачимо, включався в загальноєвропейський «штурм» історії одночасно з попередниками французької школи романтичної історіографії.

В «Історії держави Російської» немає не тільки кохання, але взагалі вигаданих сюжетів. Автор не привносить сюжет у свій твір, але витягує його з історії, з реальних історичних подій і ситуацій - герої діють в заданих історією обставин. Тільки справжній, а не вигаданий сюжет наближає письменника до «істини», прихованої «завісою часу».

Поставлене історією сюжет розкриває людини в його широких зв'язках із загальною життям країни, держави, нації. Так будуються характери відомих історичних діячів. Життя Івана Грозного відкривала безодню можливостей для побудови любовного сюжету - у царя було сім дружин і незліченну кількість тих, хто опинився жертвами його «безсоромного перелюбом». Але Карамзін виходив з суспільних умов, які визначали і характер царя, і його вчинки, і «епохи мучительства», що потрясали всю Росію. Історична ситуація, яка створила можливість захоплення влади Борисом Годуновим, зробила вирішальний вплив на його політику, на його ставлення до народу, зумовила його злочин і моральні страждання. Так не тільки історія ставала матеріалом для літератури, а й література виявлялася засобом художнього пізнання історії.

Відомо, з якою старанністю вивчав Карамзін літописи. Спочатку, мабуть, вони його цікавили як безцінний історичний джерело. Але в процесі роботи відкрилися йому в іншій якості - як велике явище давньоруської літератури. Карамзін - історик використовував факти літописі, піддаючи їх критиці, перевірці, поясненню і коментування. Карамзін - художник освоював естетичні принципи літописі, сприймаючи її як національний російський тип розповіді про минуле, як особливу художню систему, запечатлевшую російський погляд на історичні події історичних діячів, на долю Росії.

Саме літопис відкидала вигадка. Літописці різних століть завжди підкреслювали, що вони мають справу з дійсністю, з реальною дійсністю. Навіть легенди сприймалися як справжнє життя. Художність літописі визначалася не вигадкою, а розкриттям поезії дійсного світу. Величезну роль у творчості літописця грали факти, події, історичні особи. Відбиралися найважливіші, значні події, причому ця важливість обумовлювалася їх здатністю виражати головну тему. Протягом семи століть йшов складний, сповнений трагічних протиріч процес єднання російських земель, подолання згубної феодальної, удільної роздробленості, бушувала, не затихаючи, боротьба за створення єдиної російської держави. І літописці відобразили цю кардинальну особливість (бік) життя складається нації. Зміст цієї життя і було критерієм оцінки важливості, масштабності, загальнонаціональної значущості відбираються фактів, подій та їх учасників - історичних осіб, своєї патріотичної діяльністю зробили послугу вітчизні.

Знайдені в літописі принципи художнього розкритті світу минулого були засвоєні Карамзіним. Вони дозволяли йому опиратися у своєму творі на національну традицію. Єдність теми і сюжету особливо приваблювало письменника, тому що тим самим як би підтверджувалася його ідея про благодійну ролі самодержавства. Літописна генеральна ідея виправдовувала і його зосередженість саме на історії російської держави, що і одержало вираження в заголовку твори. Але дослідження історії за допомогою літописів призвело до відкриття іншої істини, зміст якої полягав у тому, що прагнення до єдності, будучи закономірністю розвитку, виражало докорінну особливість російської національної самосвідомості. «Істина» звертала увагу письменника на участь народу в найважливіших загальнонаціональних події, змушувала замислюватися про роль народу в історії, оцінювати активність нації у створенні своєї державності.

Сама «Історія» допомагає зрозуміти, що дійсно Карамзін поступово переконувався в «цинічним політичному розрахунку» державної влади, але переконувався не так-то швидко і просто. У ході роботи письменник все більш стикався з прикладами цинізму й політичного розрахунку і великих князів, і царів московських - і, вірний «істині», він показував і цей цинізм, і «неситство» князів і государів, і їх постійне, а часом і злочинне нехтування національними інтересами. Так, в «Історії» стикалися, приходили в протиріччя два начала розуміння державності: одне - що йде від заданої ідеї про месіанську роль самодержавства, інше-відкрите в літописах. Заголовок твори залишалося, але сенс розуміння держави змінювався.

Вивчення історії і літописів допомогло письменникові бачити в народі інстинктивне творче начало, яке з особливою наочністю проявлялося в часу важких випробувань, що випадали на долю батьківщини. Траплялося, що народ, кинутий князями, сам знаходив вихід з катастрофічних положень, проявляючи спритність, силу, відвагу в подоланні лиха. «Історія» відобразила безліч таких проявів народної ініціативи. Так, наприклад, у п'ятому томі, описуючи події під час пожежі в Москві в 1445 році (князь Василь Темний був у полоні, всі бояри і наближені князя втекли, «зрадивши народ розпачу в жертву»), Карамзін докладно розповідає про справи простого народу, кинутого: «Чернь в шумному раді поклала зміцнити місто: обрали володарів, заборонили втеча, неслухів карали і в'язали, полагодили міські ворота і стіни, почали будувати житла. Одним словом, народ сам собою відновив і порядок з безначальності, і Москву з попелу ».

Літопис, як ми бачили, була для Карамзіна не тільки джерелом фактів - вона відкривала і ставлення до них сучасника їх-літописця. Тому найважливішим принципом «Історії» і стало прагнення її автора «дивитися в тьмяне дзеркало древньої літописі», слідуючи за нею у викладі і оцінці подій, не прикрашаючи вигадкою або довільної здогадкою свою розповідь. Розуміння точки зору літописця, його «простодушності» і суду над сучасниками, в яких закарбувався «дух часу», було завданням Карамзіна-художника. Карамзін-історик виступав з коментарем цієї літописної концепції (особливо в перших томах). Але взаємовідносини між «літописними», художнім і аналітичним методом розповіді не вилилося в єдину систему, і в різних томах воно виявлялося по-різному. У четвертому, наприклад, томі, що оповідав про епоху татаро-монгольської навали, торжествує літописна початок. Патріотичне почуття літописця визначало емоційні фарби карамзінского розповіді.

При описі епохи централізованої держави письменник гостро усвідомлює протиріччя між ставленням літописця до подій, до монарха і своєю позицією. Те, що літописцеві здається злом, Карамзіним, вірному монархічної концепції, здається, з урахуванням історичної перспективи, благом. В оповіданні про Івана III - це, за його словами, «колосі Росії», монарха, що зумів розгадати таємницю самодержавства, - письменник виправдовує його дії зі своєї позиції, хоча і вважає за необхідне оцінити його як людину, яка «не мав мудрих властивостей ні Мономаха , ні Донського, але стояв як государ на надзвичайно величі ».

Так формувалися на літописній основі риси карамзінского історизму. Істориками давньоруської літератури вже відзначений особливий, породжений своєрідністю російської дійсності, історизм літописів. Карамзін добре знав Гердера, був знайомий з тими новими ідеями в історіографії, які отримували те чи інше втілення в працях багатьох французьких і англійських письменників. Все це, безсумнівно, підготовляло Карамзіна до сприйняття історизму літописів.

Карамзін з «Історії» відкрив величезний художній світ стародавніх літописів. Письменник «прорубав вікно» в минуле, він дійсно, як Колумб, знайшов стародавню Росію, зв'язавши минуле з сьогоденням. Минуле, віддалене від сучасності багатьма століттями, постало не як розфарбована вигадкою старовина, але як дійсний світ, багато таємниць якого були розкриті як «істини», допомагали не тільки розуміння історії батьківщини, а й служили сучасності. Відтворивши слідом за літописом корінні риси російської національної самосвідомості, представивши його як результат історичного досвіду багатьох поколінь, як певну структуру психічного життя нації, зумовлену сукупністю обставин історичного буття народу, яка збагатилася новими рисами за останнє сторіччя, він тим самим допомагав зрозуміти сучасні риси російського національного характеру.

Історик повинен радіти і сумувати зі своїм народом. Він не повинен, керований пристрастю, перекручувати факти, перебільшувати щастя чи применшувати у своєму викладі лиха; він повинен бути перш за все правдивий, але може, навіть повинен все неприємне, все ганебне в історії свого народу передавати з сумом, а про те, Що приносить честь, про перемоги, про квітучому стані, говорити з радістю та ентузіазмом. Тільки таким чином може він стати національним побутописцем, ніж перш за все повинен бути історик ». Саме таким побутописцем і був Карамзін, автор «Історії держави Російської».

С.М. Соловйов

(1820-1879)

Народився Сергій Михайлович Соловйов 5 (за н. Ст. 17) травня 1820 року в Москві в сім'ї священика і законовчителя (тобто викладача закону божого) Московського комерційного училища. У училищних стінах, у службовій квартирі жила сім'я його батька.

Гімназичні роки «пройшли для мене надзвичайно приємно; починаючи з четвертого класу, я був вже першим учнем постійно, улюбленцем вчителів, красою гімназії; легко і весело було мені з вузлом книг під пахвою відправлятися в гімназію, знаючи, що там зустріне мене ласкавий, почесний прийом від всіх; приємно було відчувати, що маєш значення; приємно було, увійшовши в клас, направляти кроки до першого місця (учні сиділи за успіхами і кілька разів на рік відбувалися пересадки), залишався постійно за мною ». ¹

П'ять років (1833-1838) в гімназії, з третього по сьомий клас, швидко пройшли. Здатний, з явно вираженим інтересом до історії гімназист був на хорошому рахунку. Вчителі його відзначали, помічений він був і піклувальником, нерідко відвідували гімназію і університет. Багато пізніше Строганов говорив про Соловьеве: «Адже я його пам'ятаю ще гімназистом. Одного разу я приїхав в Першу гімназію і мені попався назустріч хлопчик такий білий, рожевий з великими блакитними очима, справжній розанчік, а потім мені його представили як першого учня. З того часу я не втрачав його з поля зору ». ² Випускний іспит у гімназії, який прирівнювався до вступного в університет, Соловйов витримав відмінно. Після закінчення курсу Соловйову, як першому з успіхів, довірили написати для гімназичного акту твір на встановлену тему. В урочистих зборах гімназії він виступив з «Міркуванням про необхідність вивчення древніх мов, переважно грецької, для грунтовного знання мови вітчизняна», опублікованому тоді ж. У російській пресі вперше з'явилося ім'я Соловйова. Автору було вісімнадцять років. Людині, настільки успішно закінчив гімназію, поміченого піклувальником, явно мав стати студентом.

Вища історична освіта Соловйов отримав у 1838-1842 роках на першому, історико-філологічному, відділенні філософського факультету Московського університету. Університет разом з пов'язаними з ним науковими товариствами, з його 33 кафедрами, професурою та студентською молоддю був осередком жвавій суспільно-ідейній життя тридцятих - сорокових років минулого століття. Публічні курси лекцій університетських професорів збирали великі аудиторії слухачів. Складалася при університеті газета «Московські відомості» редагувалася, як правило, університетськими викладачами. Професори активно друкували в ній статті, дорожні замітки, відкриті листи. Передові професори і студенти брали жваву участь в ідейних, громадських та науково-філософських суперечках, що кипіли в московських літературних салонах. Слов'янофіли і західники протистояли один одному в таких суперечках, в той же час іноді разом виступаючи проти реакційної «офіційної народності».

Займався Соловйов в університеті старанно. Відвідував покладені лекції. Акуратно вів записи. За звичаєм багато читав. Бував і в студентському середовищі поза занять. У будинку батьків свого товариша А. А. Григор 'єва (майбутнього відомого поета і критика) Соловйов зустрічався зі студентами, початківцями поетами А. А. Фетом і Я-П. Полонським, М. М. Орловим (сином декабриста М. Ф. Орлова) . Бував там і К. Д. Кавелін, тільки що скінчив курс в Московському університеті. Головою гуртка був Аполлон Григор'єв. Тут, обговорювали справи літературно-поетичні, читали і тлумачили Гегеля, філософствували. За словами Фета, в гуртку сходилися «найкращі представники тодішнього студентства». Сюди «приходив постійно записував лекції і знаходив ще час давати уроки майбутній історіограф С. М. Соловйов. Він за тодішнім часом був надзвичайно начитаний ...». ³

У перший рік викладання в університеті теми лекцій Соловйова охопили період до смерті Івана Грозного. Джерела, що лежали в основі курсу, спостереження над ними і свої думки лектор поклав в основу нового дослідження. На літніх вакаціях 1846 закінчив рукопис докторської дисертації. У наступному році вийшла друга преоб'емістая книга молодого вченого «Історія відносин між російськими князями Рюрікова дому». Вона викликала до десятка рецензій. Були окремі критичні відгуки, переважали позитивні. Про живий і тривалої полеміки навколо цієї книги писав Н. Г. Чернишевський ще наприкінці 1850-х років, тобто через тринадцять років після її появи.

В історії російської вищої школи Соловйов залишився переконаним прихильником і захисником університетської автономії, проголошеної статутом 1863 року. У початковій підготовці проекту цього статуту і сам брав участь. Доводилося не раз Соловйову виступати проти тиску з боку реакційного міністра народної освіти Д. А. Толстого. У 1866 році Соловйов приєднався до протесту молодих професорів проти порушення міністром статуту і запропонував всім вийти у відставку. Відставки для професури, зазвичай вимушені, були характерним проявом ліберальної опозиції. Прийняти рішення про відставку для Соловйова було справою куди як не простим. Не можна не згадати слова Б. М. Чичерина: «Соловйов був людиною з дуже невеликими коштами, обтяженим сімейством Він і матеріально, і морально був пов'язаний з університетом, якому віддав все життя. К. того ж він і до справи був зовсім непричетний; з Петербурга він повернувся, коли в Раді все було скінчено. При всьому тому він не вважав для себе за можливе залишатися в університеті при такому кричущому порушенні будь-якого закону і всякої справедливості. Этот благородный человек ни единой минуты не поколебался пожертвовать всем для долга чести и совести». ⁴ Коллективная отставка профессоров не состоялась из-за вмешательства наследника престола.

Историк Бестужев-Рюмин, слушатель первых курсов молодого Соловьева, писал: «„Спросим человека, с кем он знаком, и мы узнаем человека; спросим народ об его истории, и мы узнаем народ". Этими словами Соловьев начал свой курс 1848 года, когда я имел счастье его слушать: в истории народа мы его узнаем, но только в полной истории, в такой, где на первый план выступают существенные черты, где псе случайное, несущественное отходит на второй план, отдается в жертву собирателям анекдотов, любителям «курьезов и раритетов». Кто так высоко держал свое знамя, тот верил в будущее человечества, в будущее своего народа и старался воспитывать подрастающие поколения в этой высокой вере». ⁵

Спустя полтора десятка лет после Бестужева-Рюмина слушал Соловьева другой его ученик — Ключевский. К 1863 году он и его товарищи были студентами, уже повидавшими и послушавшими разных профессоров. «Начали мы слушать Соловьева. Обыкновенно мы уже смирно сидели по местам, когда торжественной, немного раскачивающейся походкой, с откинутым назад корпусом вступала в словесную внизу [название аудитории.—С. Д. ] высокая и полная фигура в золотых очках, с необильными белокурыми волосами и крупными пухлыми чертами лица, без бороды и усов, которые выросли после. С закрытыми глазами, немного раскачиваясь на кафедре взад и вперед, не спеша, низким регистром своего немного жирного баритона начинал он говорить свою лекцию и в продолжение 40 минут редко поднимал тон. Он именно говорил, а не читал, и говорил отрывисто, точно резал свою мысль тонкими удобоприемлемыми ломтиками, и его было легко записывать <...> Чтение Соловьева не трогало и не пленяло, не било ни на чувства, ни на воображение, но оно заставляло размышлять. С кафедры слышался не профессор, читающий в аудитории, а ученый, размышляющий вслух в своем кабинете <...>. Суть, основная идея курса как бы кристаллизировалась в излюбленных, часто повторяемых лектором словах — «естественно и необходимо». «Соловьев давал слушателю удивительно цельный, стройной нитью проведенный сквозь цепь обобщенных фактов, взгляд на ход русской истории <...>. Настойчиво говорил и повторял он, где нужно, о связи явлений, о последовательности исторического развития, об общих его законах, о том, что называл он необычным словом — историчностыо». ⁶ Ныне это соловьевское Слово — историчность,— сто лет назад дивившее новизной, необычностью, вытеснено историзмом.

Труд профессора сочетался у Соловьева с постоянным трудом исследователя. В органическом сочетании педагога и исследователя едва ли не главная особенность творческого пути Соловьева в русской науке. Он сам рано отметил по обыкновению сжато эту особенность (в автобиографии он пишет о себе в третьем лице): «По достижении профессорского звания, он предпринял труд написать полную Отечественную историю с древнейших времен до настоящего и в августе месяце 1851 года издал первый том, в 1852-м второй, в 1853-м третий, в 1854-м четвертый и приготовил к печати пятый, доведенный до царствования Иоанна IV». ⁷

Однако еще задолго до профессорства зарождалось у Соловьева намерение написать всеобщую историю родины. «Давно, еще до получения кафедры, у меня возникла мысль написать историю России; после получения кафедры дело представлялось возможным и необходимым. Пособий не было; Карамзин устарел в глазах всех; надобно было, для составления хорошего курса, заниматься по источникам; но почему же этот самый курс, обработанный по источникам, не может быть передан публике, жаждущей иметь русскую историю полную и написанную как писались истории государств в Западной Европе? Сначала мне казалось, что история России будет обработанный университетский курс; но когда я приступил к делу, то нашел, что хороший курс может быть только следствием подробной обработки, которой надобно посвятить всю жизнь». ⁸

Соловьев занимался составлением материалов для первого тома «Истории» с 1848 года. «Дело сначала шло медленно, лекции не были еще все приготовлены, много надо было писать посторонних статей из-за куска хлеба...». ⁹ Но по мере накопления материала работа ускорялась, становилась систематичной. Если на подготовку первого тома ушло три с небольшим года, то начиная со второго тома порядковые книги главного труда Соловьева стали выходить по тому в год.

С необыкновенной точностью Соловьев осуществлял свой смелый замысел. Тома его «Истории России» выходили регулярно каждый год, с 1851-го по 1879-й. Хотелось ему закончить историю царствованием Екатерины II. Но последний, 29-й, том кончался событиями 1774 года. И вышел он уже по смерти Соловьева.

Аккуратность Соловьева в подготовке томов его огромного труда поразительна: ведь он мог опереться на более или менее систематическое изложение событий русской истории, доведенное Карамзиным только до начала XVII века. Все последующее время Соловьев освещал на основе собственных разысканий в архивах и хранилищах и первичной обработки массы документов, отложившихся за два столетия—XVII и XVIII.

Осевую, новаторскую свою идею ученый рельефно выразил в известных каждому, кто интересуется прошлым, начальных строках предисловия к его «Истории России»: «Не делить, не дробить русскую историю на отдельные части, периоды, но соединять их, следить преимущественно за связью явлений, за непосредственным преемством форм, не разделять начал, но рассматривать их во взаимодействии, стараться объяснить каждое явление из внутренних причин, прежде чем выделить его из общей связи событий и подчинить внешнему влиянию, вот обязанность историка в настоящее время, как понимает ее автор предлагаемого труда». ¹⁰

Эта основная установка заложена в лекциях, в отдельных исследованиях и в обзорном рассмотрении ученым общего хода русской истории от древних времен до начала второй половины прошлого века, то есть до великих поворотных во всем ходе этой истории событий, какими стали отмена крепостного права в 1861 году и другие прогрессивные буржуазные реформы, с нею связанные, реформы, на стороне которых он был всей душой. Отмену крепостного права он считал делом неотложным и давным-давно нужным для поступательного развития и роста России.

...Историко-философские, теоретические воззрения Соловьева-историка положили прочное начало становлению и росту новой русской исторической науки в условиях буржуазной России. В этих воззрениях творчески преломлены идеи нескольких историков и философов Э. Гиббона, Д. Вико, Ж. Сисмонди, Ф. Гизо, И. Эверса и Г. Гегеля. Особенно выделял Соловьев Эверса и Гегеля. Сильное впечатление произвела на него «Философия истории» Гегеля, но,— пояснял он,— «отвлеченности были не по мне; я родился историком» (Записки, с. 268—269). Думается, что все-таки гегелевскую идеалистическую диалектику он постиг основательно. Существенной внутренней пружиной исторического развития стали для него противоречия и борьба противоречивых начал, присущих любому историческому процессу, явлению, событию, деятелю. Но борьба противоположностей разрешалась, в понимании Соловьева-историка, постепенно, движение шло постоянно и в ходе такого движения, силою противоборства внутренних причин эта борьба закономерно приводила к смене старого новым; новое же органически заключало в себе и присущие ему собственные внутренние противоречия.

«Три условия имеют особенное влияние на жизнь народа: природа страны, где он живет; природа племени, к которому он принадлежит; ход внешних событий, влияния, идущие от народов, которые его окружают». ¹¹

Природа, географическая среда, в которой шла история России, именно Соловьевым-историком показана и в ее своеобразии (огромная равнина со множеством рек, не имевшая четких естественных границ, доступная нашествиям), и в ее связи с другими условиями — населением, народами, жившими в этой среде, и с третьим условием— воздействием окрестных .этносов.

Объясняя каждое явление в истории внутренними причинами, Соловьев-историк старался показывать все явления во взаимосвязи с другими, не дробить русский исторический процесс на множество эпох. В истории России он устанавливал четыре крупных раздела;

I. Господство родового строя — от Рюрика до Андрея Боголюбского.

II. От Андрея Боголюбского до начала XVII века.

а) Борьба родового и государственного строя — от Андрея Боголюбского до Ивана Калиты;

б) Объединение русских земель вокруг Москвы—от Ивана Калиты до Ивана III;

в) Торжество государственного начала — от Ивана III до пресечения Рюрикова дома и самого начала XVII в.

III. Вступление России в систему европейских государств — от первых Романовых до середины XVIII века.

IV. Новый период истории России — от середины XVIII века до так называемых великих реформ 1860-х годов.

ВАСИЛИИ ОСИПОВИЧ КЛЮЧЕВСКИЙ

(1841—1911)

Более столетия это имя имеет свою историю. При жизни ученого оно было широко известно и пользовалось огромной популярностью. В 1920—1940-х гг. в общей критике всего культурного и научного наследства, оставшегося нам, оно оценивалось очень по-разному, часто двойственно, но для всех критиков было очевидным его научное значение. С 1950-х гг., когда началось глубокое изучение творчества В.О. Ключевского, вновь возрос интерес к имени историка среди широкой массы читателей, и в настоящее время оно стоит в ряду крупнейших деятелей русской и мировой культуры.

В.О. Ключевский родился в Пензе 16 января 1841 г. Его отец, Осип Васильевич, окончив духовную семинарию в 1838 г., не сразу сумел определиться на постоянную службу и только к 1846 г. получил приход на р. Суре в селе Можаровке Городищенского уезда Пензенской губернии, где и проживал до своей скоропостижной смерти. Жизнь сельского священника мало чем отличалась от жизни его прихожан. О. В. Ключевский сам, своими силами занимался сельским хозяйством, а его маленький сын часть своего детства провел среди деревенских ребятишек и хорошо запомнил сельскую жизнь, к тому же в последние десятилетия крепостного права. Эти впечатления остались у В. О. Ключевского на всю жизнь, и можно не сомневаться в том, что именно они сыграли не последнюю роль в дальнейшем становлении его идейных установок. В 1850 г. молодым человеком погиб его отец: есть основания полагать, что несчастный случай произошел при стихийном бедствии — грозе с проливным дождем. Семья, к тому моменту выросшая, оказалась в критическом положении. Вдова, Анна Федоровна, будучи дочерью к тому времени умершего протоиерея одной из пензенских церквей, по всей вероятности, с помощью родственников переселилась в Пензу, где купила небольшой домик. Часть его она сдавала постояльцам, что было основной статьей дохода осиротевшей семьи. Десятилетний сын, будущий историк, был определен в приходское духовное училище, через год перешел в уездное духовное училище, а с сентября 1856 г. и до конца 1360 г. прошел курс местной духовной семинарии. Обучение в духовных учебных заведениях было бесплатным, и к тому же ученики получали небольшую стипендию, что было очень существенно для семьи. Семейные бедствия сильно отразились на физическом состоянии мальчика, но уже при окончании уездного училища и особенно в семинарии он стал резко выделяться среди своих сверстников и со второго года семинарского обучения сам стал давать уроки. Отличная от природы память тем более развилась в процессе схоластического духовного образования, к которому с годами у В. О. Ключевского все более и более возникала неприязнь. «Схоластика — точильный камень научного мышления: на нем камни не режут, но об камень вострят»,— бросил, впрочем, в дальнейшем В.О. Ключевский один из многих своих афоризмов, мастерски им создававшихся. ¹² К тому же в предреформенные годы среди семинарской молодежи началось брожение, и В. О. Ключевский не отставал от своих товарищей. Начались столкновения с начальством семинарии. В. О. Ключевский постоянно занимался светским самообразованием, читал произведения В. Н. Татищева и Н. М. Карамзина и даже журнал «Современник», доходивший до семинарской молодежи. Все более отрешаясь от возможности духовной карьеры и поступления в Духовную академию, В. О. Ключевский в декабре 1860 г. подал прошение об увольнении из семинарии в связи со «слабым здоровьем» и «стеснительными домашними обстоятельствами». После нелегкой борьбы с ректором он только в марте 1861 г. получил увольнительное свидетельство, так и не окончив семинарский курс обучения, и в конце июля выехал в Москву с твердым намерением поступить на историко-филологический факультет Московского университета. Дядя юноши, священник И. В. Европейцев, поддержал его материально, вручив на дорогу 100 рублей.

В университет 16 вступительных экзаменов В.О. Ключевский сдал успешно; вскоре начались занятия, и письма в Пензу изменили свою тональность. Провинциал быстро терял свою восторженность и думал больше о сущности бытия, истории, философии и литературе, христианстве и либеральности, идеализме и Фейербахе, о государстве и т. п. Судя по обширности этих писем, можно подумать, что В. О. Ключевский свои мысли больше доверял старым друзьям-семинаристам и с осторожностью входил в среду университетского' студенчества. Он постепенно становился москвичом; не теряя в дальнейшем связи с Пензой, он так туда никогда затем и не приезжал. Правда, в семинарии помнили его, а много позднее, в апогей всероссийской известности, даже им гордились.

Научные интересы В. О. Ключевского в университете определились довольно быстро. Среди лекторов — «знаменитых личностей» — он выделял профессора С. В. Ешевского, читавшего курс всеобщей истории, но с первого же курса сблизился с другой «знаменитой личностыо» — Ф. И. Буслаевым, преподававшим историю древнерусской словесности, посещал его дом, под его руководством изучал рукописи в Синодальной библиотеке и, по имеющимся данным, до конца 1863 г. считал себя не историком, а филологом. Именно Ф. И. Буслаев подводил В. О. Ключевского к мысли о первостепенной роли народа в истории. Обстановка 1860-х гг., когда особенно ярко выступала передовая демократическая общественность, тем более способствовала утверждению В. О. Ключевского в этой мысли. В бурных событиях студенческой жизни в эти годы он старался занимать позицию «неучастия», но этот нейтралитет не был абсолютно безучастным. Известно, что несколько позднее он поддерживал знакомство с Н. А. Ишутиным и членами его кружка. В. О. Ключевский стремился сам определить свои общественные позиции, и в этом отношении показательно его отношение к еще одной «знаменитой личности»— С. М. Соловьеву, чьи лекции по русской истории он слушал уже на первом курсе. Судьбе было угодно так сложить обстоятельства, что спустя почти 20 лет В. О. Ключевский по праву стал преемником С.М. Соловьева на кафедре русской истории.

На протяжении 1870-х гг. В.О. Ключевский стал лектором трех высших учебных заведений Москвы и военного училища и имел возможность широко проявить свой преподавательский дар. Сохранившиеся воспоминания о В. О. Ключевском и его произведения позволяют понять, в чем была суть этого дара, снискавшего ему необычайную популярность среди студенческой молодежи. Также определенно можно считать, что лекционное дарование было лишь первоначальным условием успеха на пути к всероссийской известности.

Издание «Курса русской истории» имело определяющее значение в судьбе имени ученого. Не будь «Курса», его лекторское дарование осталось бы уделом мемуарных воспоминаний, а его опубликованные исследования ставили автора лишь в один ряд с наиболее крупными историками конца XIX — начала XX в., но не более того. «Курс русской истории», как бы его ни оценивали в прошлом, остается памятником русской исторической мысли, содержащим в себе концепцию исторического развития России'. В этом основное значение «Курса русской истории».

Почти десять последних лет жизни В. О. Ключевский посвятил подготовке и изданию «Курса». В 1901 г. после своего 60-летия он, по правилам того времени, подал в отставку, но преподавание в университете и Духовной академии было за ним оставлено. Либеральная позиция историка, четко определившаяся в начавшейся революции 1905 г., усложнила положение В. О. Ключевского в Духовной академии. Привлеченный к работе комиссии по делам печати и учреждения Государственной думы, В. О. Ключевский выступал за буржуазные принципы свободы печати (в частности и от духовной цензуры), настаивал на законодательном статуте Думы и бессословном порядке выборов в нее. В марте 1906 г. от партии кадетов он попытался баллотироваться в Сергиевом Посаде в I Государственную думу, но избиратели его не поддержали. В результате с конца 1905 г. у В. О. Ключевского начались открытые столкновения с руководством Духовной академии и реакционно настроенной профессурой. Через год, в сентябре 1906 г., В. О. Ключевский подал в отставку и, несмотря на многолюдные сходки студентов, требовавших продолжения его преподавания, был оставлен только в звании почетного члена академии. Но в это же десятилетие В. О. Ключевский оказался лектором еще одного учебного заведения — Училища живописи, ваяния и зодчества. Общение с молодыми художниками помогло ученому проникаться в художественные облики исторических, деятелей и создавать жанровые сцены. Среди его слушателей там было немало будущих выдающихся художников, и сохранилось даже мнение, что В. А. Серов создал свой знаменитый эскиз «Петр I» под впечатлением лекций В. О. Ключевского о Петре I и его эпохе.

Концепция исторического процесса в России, отраженная В. О. Ключевским в «Курсе русской истории», противостояла взглядам государственной школы русских историков второй половины Х|Х в., концентрировавших первостепенное внимание на роли государства в истории общества и проблеме его управления часто в чисто правовом аспекте. Но не только в этом заключалось значение «Курса». Все предшествовавшие В. О. Ключевскому русские историки, издававшие труды с систематическим изложением истории России, придерживались фактологического или проблемно-фактологического изложения. Весь огромный опыт лекционной деятельности помог В. О. Ключевскому порвать с этой традицией. Его «Курс» был первой и, к сожалению, до настоящего времени единственной попыткой проблемного подхода к изложению российской истории. Кроме того, опыт чтения курсов и по всеобщей истории привел его к отрицательному отношению к устоявшемуся взгляду об исключительно самобытном характере исторического пути России. В. О. Ключевский ставил вопрос об общеисторическом процессе, в котором каждая «местная» история имеет своеобразие, но она «дает готовый и наиболее обильный материал для исторической социологии» ¹³ , так как «успехи людского общежития, приобретения культуры или цивилизации... созданы совместными или преемственными усилиями всех культурных народов, и ход их накопления не может быть изображен в тесных рамках какой-либо местной истории...» ¹⁴ . Скептик по натуре и взыскательно осторожный ученый, В. О. Ключевский не видел возможности в ближайшем будущем определить закономерности исторического процесса, но сама постановка проблемы об общих законах истории человечества весьма показательна для уровня его научного видения.

В «Курсе русской истории» и в отдельных статьях В. О. Ключевский создал целую галерею многоликих образов царствовавших в России монархов. Делалось это им отнюдь не из-за верноподданнических побуждений. Внимательный читатель обратит внимание на сугубо личностные их оценки. В отечественной историографии без малого два столетия идет спор о личности Ивана Грозного. Его страшная деятельность объяснялась по-разному — патологией, дурным воспитанием, внутренней борьбой за трон, политической борьбой царя вместе с дворянством против боярства, т. е. феодальной аристократией; в последнее время упрочилось мнение о том, что все ужасы второй половины XVI в. были порождены террором диктатуры феодального класса (как дворянства, так и боярства) во главе с царем во имя утверждения самодержавия как политической системы, что отвечало взглядам и наклонностям самого Ивана IV. В, О. I Ключевский в этом споре отказывался видеть в Иване IV политического деятеля, коль скоро он подчинил потребности государственной жизни капризу личного самовластья. Так В. О. Ключевский сводил разыгравшуюся трагедию страны к личным качествам правителя.

Долго и сложно складывался у В.О. Ключевского образ Петра I. До початку XX ст. В. О. Ключевский развивал мысль С. М. Соловьева об исторической обусловленности деятельности Петра I как «вождя», почувствовавшего потребности народа и творившего свои преобразования совместно с народом. Правда, в отличие от С. М. Соловьева В. О. Ключевский был далек от панегирика и неоднозначно рассматривал итоги реформ Петра I, отмечая несоответствие между их замыслом и результатами. При этом, как видно из статьи «Петр Великий среди своих сотрудников», В. О. Ключевский интересно ставил вопрос о нравственно-воспитательном влиянии на окружающих и народ Петра I с его неослабным чувством долга и напряженной мыслью, об общем благе. Проте на початку XX ст. в «Курсе русской истории», В. О. Ключевский все более критически стал подходить к анализу, реформ Петра I и их последствий для народа. Он писал о перенапряжении народных сил, сковывании народного труда и жизни. В результате все более отчетливо проявлялась антимонархическая и антидворянская общественная позиция В. О. Ключевского, а «Курс русской истории» все более приобретал социальную направленность,. В. О. Ключевский верно подметил, что бюрократизация вела к массовому казнокрадству и иным должностным преступлениям, и изменял свой взгляд на окружающих Петра I; если ранее он видел в них сотрудников Петра I, то в «Курсе русской истории» они выступали в роли его дворцовых слуг. В этой связи В. О. Ключевский считал возможным высказать резко отрицательное отношение к самодержавию как политической системе. «Самовластие само по себе противно как политический принцип. Його ніколи не визнає громадянська совість. Но можно мириться с лицом, в котором эта противоестественная сила соединяется с самопожертвованием»,— заключал В. О. Ключевский характеристику Петра I и его эпохи и как бы извиняя самодержца за его благие побуждения и стремления. ¹⁵ Об изменении во взглядах В. О. Ключевского на Петра I можно судить и по его многочисленным афоризмам. Пожалуй, никому из царствующих особ он не уделял в них столько внимания, сколько Петру I за самодурство, деспотизм, нежелание понимать народ ради достижения поставленных задач и т. п.

Более чем кому-либо В.О. Ключевский уделил место в своих историографических работах С. М. Соловьеву. Дело заключалось не столько в уважительной памяти ученика к учителю, сколько в стремлении В. О. Ключевского показать в различных аспектах значимость С. М. Соловьева на определенном, причем уже прошедшем, этапе истории исторической науки. В. О. Ключевский, начиная со студенческих лет, никогда безоговорочно не был последовательным учеником С. М. Соловьева. В работах Соловьева Ключевского привлекала идея закономерного эволюционного исторического процесса, но он, как указывалось, в противовес рассмотрению преемственности лишь политических форм разрабатывал методологически иную концепцию исторического процесса. Еще в 1377г . в своей журнальной статье «Двадцатипятилетие Истории России С М. Соловьева», отмечая четвертьвековую дату начала выхода знаменитого труда, В. О. Ключевский так оценивал его значение: «В ряду писателей, предпринимавших труд написать историю России, С. М. Соловьева можно назвать первым, который с успехом попытался взглянуть на явления нашей истории просто и трезво» ¹⁶ ; В. О. Ключевский противопоставлял С. М. Соловьева Н. М. Карамзину, который в своей попытке создать подобный труд, «руководясь эстетическими и моралистическими задачами историка, останавливался преимущественно на явлениях, поражавших чувство или воображение, и часто не знал, как оценить и куда девать факты, в которых оказывались самые сильные биения пульса народной жизни. Много читавший и изучавший, Карамзин обо многом недостаточно размышлял» ¹⁷ .

Використана література

• Карамзін Н.М. Перекази століть. Г.П. Макогоненко, М., «Правда», 1988

• Соловйов С.М. Читання і розповіді по історії Росії. С.С. Дмитриев, М., «Правда», 1989

• Ключевський В.О. Історичні портрети. Діячі історичної думки. В.А. Александров, М., «Правда», 1990