Перехідна економіка та її особливості в Республіці Білорусь

Деякі економісти вважають за краще відносити Китай і В'єтнам не до перехідних (постсоціалістичних), а до посттоталітарним країнам на тій підставі, що в них офіційно не ставиться завдання переходу до ринкової економіки західного типу з переважанням приватної власності. У цих країнах ринкові відносини розвиваються переважно в сільському господарстві, торгівлі, послугах, ремеслі, тоді як велика промисловість залишається у державній власності. Багато хто (в тому числі міжнародні організації) відносять ці країни, що розвиваються.
Досвід ринкових перетворень у всіх трьох групах країн показує, що порівняно легко проходить лібералізація у вигляді скасування або ослаблення державного контролю за господарською діяльністю, відродження приватного підприємництва, а також приватизації невеликих об'єктів (переважно в сфері торгівлі та побутового обслуговування). Набагато важче проходить лібералізація цін і демонополізація економіки, так як тут реформи стикаються з можливістю широкого соціального невдоволення. Настільки ж важкою, але в цілому вирішуваною проблемою виявляється фінансова стабілізація, також вимагає чималих жертв від населення. Вкрай важко вирішуваною завданням, є ефективна (а не формальна) приватизація великих господарських об'єктів, а також проведення на практиці процедури банкрутства. Значних і тривалих зусиль вимагає подолання успадкованих структурних диспропорцій (притому, що жодна країна не зважилася ліквідувати «горб» у вигляді хронічно збиткових великих промислових підприємств).

2.2 Варіанти переходу до ринкової економіки

Практика країн, що входили в «світову соціалістичну систему», демонструє два основних варіанти трансформації адміністративно-командної системи в ринкову економіку: перший (історично більш ранній) - еволюційний шлях поступового створення ринкових інститутів (Китай і неабиякою мірою Угорщина), другий - « шокова терапія », що застосовувалася з тим або іншим ступенем інтенсивності в Росії, і більшості країн Центральної та Східної Європи (в класичній формі - у Польщі).
Відмінності між зазначеними шляхами полягають у строках здійснення системних перетворень та стабілізаційних заходів, ступеня охоплення ринковими механізмами народного господарства, обсязі регулюючих функцій держави та ін
Вибір еволюційного або «шокового» шляху переходу до ринкової економіки залежить не стільки від волі політичного керівництва, скільки від комплексу політичних, економічних, соціальних, історичних та інших чинників. На користь еволюційного переходу говорить наявність досить розвиненого сільського господарства і кустарного виробництва, в яких зайняті покоління працівників, що зберегли навички приватного підприємництва; порівняно невисока питома вага важкої промисловості і особливо військово-промислового комплексу; стабільність фінансової системи; переважання серед політичної та господарської еліти шарів, зацікавлених у проведенні реформ, та ін
Вибір «шокового» варіанту зазвичай є вимушеною мірою. Він пов'язаний в більшості випадків з необхідністю подолання вкрай важке фінансове становище, що дістався у спадок від адміністративно-командної системи, а також гострого товарного дефіциту, викликаного накопичилися структурними диспропорціями.
2.2.1 Еволюційний шлях («градуалізм»)
Можна виділити наступні загальні риси еволюційного шляху переходу до ринкової економіки.
1. Держава на основі довгострокової стратегії реформ послідовно, крок за кроком замінює механізми адміністративно-командної системи ринковими відносинами. Так, в Угорщині цей процес відбувався з 1968 по 1990 рр.., А в Китаї продовжується з 1979 р.
2. Початок реформи зв'язується з встановленням динамічної рівноваги на споживчому ринку, причому не тільки за допомогою більш гнучкої системи цін, а й перш за все завдяки швидкому розгортанню в приватному секторі виробництва споживчих товарів і надання послуг і насичення ними ринку. У Китаї обмеження на створення приватних виробничих підприємств були скасовані в середині 80-х рр.., Що дозволило через п'ять-шість років повністю наситити споживчий ринок.
3. Ринкові відносини спочатку охоплюють сферу виробництва і збуту споживчих товарів і лише потім поширюються на інвестиційні галузі.
4. Лібералізація цін проводиться на наступних етапах реформи, причому нерідко зі збереженням державного контролю над цінами в галузях з сильними монополістичними тенденціями, з метою уникнути різкого зниження життєвого рівня населення.
5. Проводиться жорстка фінансова політика з метою недопущення високої інфляції. В Угорщині максимальний річний приріст роздрібних цін склав 35% (1991 р.), а в Китаї - 24,1% (1994 р.).
6. Активно формується ринкова інфраструктура, заохочується приватне підприємництво, головним чином у дрібному виробництві та сфері послуг.
Імпульс, даний розвитку сільського господарства і пов'язаних з ним галузей з виробництва споживчих товарів, стає своєрідним мотором подальшого поширення ринкових механізмів, і одночасно приводячи до насичення споживчого ринку, створює сприятливий соціальний фон для подальшого поглиблення реформ.
2.2.2 Варіант радикального переходу до ринку («шокова терапія»).
Стратегія «шокової терапії» заснована на неоліберальної теорії. Згідно неолібералізму ринкова економіка є саморегульованою системою. Тому головне завдання перетворень полягає у зведенні до мінімуму економічної ролі держави. За ним зберігається найважливіша функція - підтримання стійкості фінансової системи, а для цього необхідне рішуче придушення інфляції, яка перешкоджає регулюючої ролі ринку.
У числі найважливіших інституційних перетворень стратегія радикального переходу передбачає:
• одномоментну лібералізацію цін на основну масу товарів та послуг і перехід від державного матеріально-технічного постачання до вільної торгівлі засобами виробництва і предметами споживання. Ця міра призводить до усунення товарного дефіциту і запускає механізми ринкового саморегулювання;
• швидке руйнування старої системи централізованого планування і заміна адміністративних способів державного регулювання економічними, серед яких головними є посилення умов надання кредиту, обмеження грошової емісії;
• прискорену приватизацію державної власності, перехід до приватної власності на землю;
• лібералізацію зовнішньоекономічної діяльності, що призводить до широкого відкриття внутрішнього ринку та економіки в цілому для іноземних товарів і капіталу.
Недоліки стратегії радикального переходу до ринкової економіки зводяться до наступного: по-перше, в умовах успадкованих від колишньої системи величезних структурних диспропорцій перехід до вільного ціноутворення призводить до того, що найбільш прибутковою сферою вкладення капіталу стає перерозподільна діяльність у фінансовому секторі при відтоку ресурсів з реального сектора , по-друге, стрімкий перехід до ціноутворення на основі попиту і пропозиції в умовах дістався від планового господарства товарного дефіциту і монопольного становища виробників на перших порах викликає високу інфляцію, по-третє, стратегія радикального переходу, супроводжувана високою інфляцією, тягне за собою падіння життєвого рівня переважної частини населення та посилення соціальної диференціації.
2.3 Фінансова стабілізація в перехідний період
Стабілізаційні заходи в грошово-кредитній і фінансовій сферах спочатку спрямовані на ліквідацію накопиченого в рамках адміністративно-командної системи інфляційного потенціалу у вигляді зайвої кількості грошей (по відношенню до наявної товарній масі) населення і підприємств. Тому зняття державного контролю над цінами і що виникає відразу після цього різкий розрив в темпах зростання цін і заробітної плати (через фактичне заморожування останньої) повинні достатньо швидко зупинити подальше підвищення цін, які. Наштовхуються на бар'єр платоспроможного попиту. Інфляція повинна сповільнитися.
Разом з тим слід уточнити, що вищеописана схема являє собою скоріше теоретичну концепцію, реалізація якої пов'язана з найрізноманітнішими обставинами (політичними, психологічними і т.д.).
На практиці лібералізація цін майже завжди і скрізь (крім Китаю та почасти Угорщини) вела до величезного цінового стрибка. Зниження інфляції до соціально прийнятного рівня в 20 - 30% на рік займало від кількох місяців (у Польщі) до декількох років (у Росії), причому затягування стабілізації підвищувало її соціальні витрати. Під впливом стабілізаційних заходів, інфляція в країнах СНД та Центральної і Східної Європи (ЦСЄ) зазвичай знижується, але залишається високою за стандартами розвинених країн. У країнах, що здійснюють перехід переважно по градуалістської моделі, фінансова стабілізація не є гострою необхідністю, так як лібералізація цін зазвичай проводиться поступово і тут не відбувається накопичення величезного інфляційного потенціалу.
Зниженню інфляції і підвищення збалансованості ринку сприяють також ліквідація або, принаймні, різке скорочення дефіциту державного бюджету і збільшення позичкового відсотка понад рівень інфляції, що веде до додаткового скорочення поточного попиту. Підвищення відсотка за вкладами стимулює заощадження. У результаті всіх цих заходів створюється можливість забезпечити більш раціональні співвідношення цін по окремих товарах, що відображають реальний попит. Все це повинно привести до подолання товарного дефіциту і досягненню рівноваги на споживчому ринку, коли з'являється можливість вільно купити будь-який товар.
Проте ці позитивні моменти «шокової терапії» оплачуються, як правило, досить дорогою ціною: різко знижується життєвий рівень населення, насамперед його малозабезпечених і зайнятих в некомерційній сфері шарів; скорочується інвестиційний попит і, отже, капітальні вкладення, особливо у виробництво; падає обсяг виробництва продукції, в першу чергу в галузях промисловості, що випускають споживчі товари, в результаті загального скорочення платоспроможного попиту населення, зростає безробіття.
Класичним прикладом проведення «шокової» фінансової стабілізації стала Польща. У результаті застосування описаного вище комплексу заходів дефіцит держбюджету зменшився з 6% ВВП в 1991 р. до 2,8% в 1993 р. Річний приріст роздрібних цін знизився з 70,3% у 1991 р. до 35,3% в 1993 р. Однак частка безробітних в економічно активному населенні зросла з 6,5% у 1990 р. до 16,4% у 1993 р., а реальні доходи у розрахунку на душу населення за 1990-1993 рр.. скоротилися на 32%.
Зважаючи на жорсткості такої стабілізаційної політики умовами її проведення стають: відсутність інших способів зупинити подальше поглиблення економічної кризи; підтримка (хоча б пасивна) найбільш економічно значимих категорій населення, проведення цих заходів політичним керівництвом, які користуються довірою суспільства або, щонайменше, політично активних його верств .
У країнах, які обрали градуалістської модель, економічна динаміка не вкладається в описану вище схему. У Китаї, вона ніколи не досягала таких розмірів, які вимагали б спеціальної стратегії фінансової стабілізації. У В'єтнамі заходи «шокової терапії» були проведені в 1989 р. В обох випадках ринкові реформи призвели до негайного прискорення зростання виробництва (у Китаї середньорічний темп приросту ВВП в 90-і рр.. Склав 9%, а у В'єтнамі -7%).

3. Підсумки реформ в країнах з перехідною економікою

3.1 Лібералізація економіки

Основні заходи щодо лібералізації економіки в країнах Східної Європи були проведені протягом досить нетривалого періоду (1989-1991 рр..), Коли були ліквідовані органи директивного централізованого планування, матеріально-технічного постачання, скасована монополія зовнішньоекономічної діяльності і т.д.
Інакше склалися стосунки держави і ринку в ході економічних реформ в Китаї. В основі проводяться в Китаї економічних перетворень лежить ідея про те, що в економіці повинні поєднуватися державний план і ринок. Таке поєднання має створити стимули для підвищення виробничої активності та забезпечити високі темпи розвитку народного господарства. Разом з тим у Китаї до цих пір не вирішено питання про визначення найбільш раціонального співвідношення між планом і ринком.
У результаті проведеної з 1979 р. економічної реформи в Китаї сформувалася двухсекторной модель економіки. Ринкові механізми стали головними регуляторами у виробництві споживчих товарів і в значній мірі охоплюють виробництво інвестиційних товарів. Особливістю Китаю є переплетення ринкових і адміністративних методів регулювання в обох секторах економіки.
Лібералізація цін найбільш послідовно була проведена в Польщі, де з січня 1990 р. Встановлення цін на 90% товарів було переведено на ринкову основу. У більшості країн Східної Європи і колишнього СРСР протягом двох-трьох років після початку реформ зберігалося державне регулювання цін на соціально значущі товари та послуги (хліб, квартирна плата, комунальні послуги, транспортні тарифи), а в Росії - і на енергоносії. І на наступних етапах реформ в цих країнах у сфері державного контролю залишаються ціни на 10-20% вироблених товарів і послуг.
У Китаї перехід до ринкового ціноутворення зайняв майже 15 років. Уряд обрав шлях створення трирівневої системи цін, при якій поряд з фіксованими державними існують плаваючі (для них встановлюються верхні і нижні межі) і ринкові ціни. Стратегія реформи полягала в поступовому розширенні сфери дії ринкових цін і скорочення частки фіксованих державних цін.
3.2 Суперечності лібералізації.
Незважаючи на значну лібералізацію економіки в країнах СНД, ЦСЄ, ринкові регулятори ще не стали переважаючими в поведінці економічних суб'єктів.
Своєрідним анклавом адміністративно-командної системи, де перехід до ринкових відносин здійснюється з чималими труднощами, залишається повсюдно велика державна промисловість, а в Росії, Білорусі і на Україні - ще й сільське господарство. У цих галузях не вдалося радикально змінити господарське поведінка великих підприємств (навіть формально стали приватними), які залишаються «на плаву» не за рахунок ефективності своєї роботи, а внаслідок прямого і непрямого субсидування з держбюджету.
Хронічно неефективними залишаються і багато великі державні промислові підприємства Китаю. У цій країні відкидається ідея приватизації як засобу підвищення ефективності діяльності великих і середніх підприємств. Допускається лише перетворення збиткових підприємств в акціонерні товариства з продажем частини акцій державним і приватним інвесторам, але при обов'язковому збереженні за державою контрольного пакету акцій.

3.3 Перетворення відносин власності

У Росії, інших країнах СНД, ЦСЄ пріоритетним напрямком ринкових реформ виступала приватизація. Повсюдно досить швидко і без особливих труднощів пройшла «мала приватизація» - передача малих і середніх підприємств через оренду, продаж і реституцію (повернення колишнім власникам власності, націоналізованої після Другої світової війни); ця остання форма приватизації використовувалася в країнах ЦСЄ та Балтії.
Однак приватизація великих державних підприємств у країнах ЦСЄ проходила з набагато більшими труднощами: місцеві громадяни і комерційні структури не мали в своєму розпорядженні достатньо коштів для їх придбання, а самі підприємства не викликали особливого інтересу (застаріле обладнання, надмірна зайнятість та ін.)
Разом з тим досвід перетворення відносин власності в країнах ЦСЄ показав, що для успішного ходу ринкових реформ створення нових приватних підприємств та зміна умов господарювання важливіше, ніж перехід у приватні руки старих державних підприємств. Справа в тому, що колишні державні підприємства, навіть формально ставши приватними, довго не можуть освоїти ринкову модель поведінки, тоді як знову виникли приватні фірми відразу починають діяти за ринковими правилами.
Банківська система в країнах ЦСЄ була свідомо слабо приватизована. Це дозволяло державі зберігати контроль за фінансовими і розрахунковими операціями підприємств, успішніше здійснювати врегулювання неплатежів. Державні органи в країнах ЦСЄ продовжували контролювати злиття і поглинання банків, освіта банківських консорціумів.
У Китаї приватизація, навпаки, відкидається. У 1992 р. був узятий курс на створення змішаної форми власності, при якій громадська власність і далі буде грати домінуючу роль. При цьому допускається «спільний розвиток різних секторів економіки» і їх «добровільне господарське об'єднання в найрізноманітніших формах». Ахіллесовою п'ятою китайської економіки залишається низька ефективність державного сектора. Єдиним реальним виходом для нерентабельних виробництв вважається акціонування державної власності, залучення іноземного капіталу, злиття з успішно працюючими державними підприємствами.
Досвід країн з перехідною економікою призводить до висновку про те, що не стільки форма власності, скільки характер управління підприємствами і наявність конкурентного середовища визначають рівень їхньої економічної ефективності і темпи зростання виробництва.
Китай і Росія наочно показали, що конкуренція важливіша для успішного економічного розвитку, ніж зміна форм власності. Китай розширив сферу конкуренції без приватизації державних підприємств. У Росії відбулася приватизація переважної частини економіки, але формування конкурентної сфери проходить досить повільно. Китай пережив небувале економічне зростання, а Росія - глибокий спад. Можливе пояснення цих явищ полягає в тому, що при приватизації виникають величезні рентні доходи, внаслідок чого підприємці вважають за краще отримувати контроль над приватизованими підприємствами, а не здійснювати інвестування у створення власних фірм і тим самим стимулювати зростання виробництва. Навпаки, в результаті заохочення конкуренції зменшуються рентні доходи і збільшуються стимули до зростання виробничої діяльності.
На початковому етапі реформ однією з центральних завдань було досягнення фінансової стабілізації і особливо придушення інфляції. Майже всі країни з перехідною економікою (крім Китаю та В'єтнаму) були змушені вдаватися до різких і болючим для народного господарства і населення заходам «шокової терапії». Успішна фінансова стабілізація поряд з формуванням ринкових інститутів створює можливості для переходу до економічного зростання. У країнах ЦСЄ в основному завершився початковий етап переходу до ринку, в ході якого в тій чи іншій мірі були вирішені завдання лібералізації, інституційних перетворень та фінансової стабілізації. Економічний спад у країнах ЦСЄ виявився відносно нетривалим (1990-1993 рр..) Та не дуже глибоким - до 20-25% ВВП, а з 1993-1994 рр.. змінився зростанням. Вже в 1997 р. Польща і Словенія на 25% перевищили обсяг ВВП 1990 р., а Угорщина, Словаччина і Чехія впритул наблизилися до дореформеному рівнем ВВП. Країни - члени СНД, пізніше вступили на шлях перетворень, змогли певною мірою вирішити проблеми лібералізації і стабілізації, але не реалізували ще значну частину інституційних реформ.
У Китаї та В'єтнамі ринкові перетворення проявилися насамперед у створенні підприємств нового приватного сектора замість приватизації вже існуючих державних підприємств, поступової або одномоментної лібералізації цін і м'якому демонтаж планового регулювання при збереженні в руках держави основних фінансових важелів.
4. Основні соціально-економічні перетворення економіки в перехідний період в РБ.
На відміну від більшості республік, що вибрали «шоковий» варіант реформи відповідно до рекомендацій МВФ, Білорусь віддала перевагу еволюційний шлях ринкових перетворень. Держава відмовилася від масштабної приватизації державних підприємств, зберігши над ними адміністративний контроль. Так, частка продукції приватних підприємств (іноземні, спільні, товариства з обмеженою відповідальністю, приватні) в загальному обсязі ВВП коливається від 15% до 25%, при цьому кількість працюючих на цих підприємствах становить менше 10% («Звіт про економіки перехідного періоду» Європейського банку реконструкції і розвитку, 1997р.). Незначно змінилися функції банківської системи РБ: як і раніше банк обмежується функціями казенного фондодержателя і здійснює відшкодування для держбюджету. Наявність невеликої кількості ринкових елементів і відсутність з цієї причини в економіці РБ елементів саморегуляції системи має своїм наслідком збереження широкої сфери адміністративного контролю. У цих умовах проводиться урядом стабілізаційна політика не може покладатися на ту реакцію, яка могла б бути в розвиненій ринковій системі. [7, С.1]
Кінець XX ст. для економіки Республіки Білорусь був воістину доленосним - розпався Радянський Союз, зруйнувалася адміністративно-командна система планування та регулювання економіки, всі колишні союзні республіки опинилися в глибокій політичній та економічній кризі. У стислі терміни необхідно було створити власну державність, національну банківську систему і запровадити національну валюту, сформувати систему управління економікою, раціонально поєднує методи державного регулювання та ринкові механізми господарювання, адаптувати підприємства до умов конкуренції на світових ринках товарів і послуг.
Весь період трансформації економіки Білорусі можна розділити на наступні етапи:
1991-1995гг.-період глибокої затяжної економічної кризи;
1996-2000рр. - Етап виходу економіки з кризового стану і поглиблення ринкових відносин;
2001-2005 рр.. і наступні п'ятиліття - перехід на інноваційний шлях сталого економічного розвитку. [8, С.452]
Економічна криза проявився в постійному зниженні обсягів виробництва, падіння рівня життя населення та посилення диференціації його доходів, зростання інфляції і безробіття. Динаміка основних економічних показників країни за роки економічної кризи наведена в табл. 4.1.
Таблиця 4.1 "Зміна основних економічних показників Республіки Білорусь за 1991-1995 рр.." [9, C .34]

Показник	1991р.	1992	1993	1994	1995	1995 р. до 1990
Валовий внутрішній продукт,%	98,8	90,4	92,4	88,3	89,6	65,3
Продукція промисловості,%	99,0	90,8	90,6	85,4	88,3	61,4
Продукція сільського господарства,%	95,1	91,5	103,7	85,6	95,3	73,6
Інвестиції в основний капітал,%	104,0	71,0	85,0	89,0	59,0	38,5
Індекс зростання споживчих цін (грудень до грудня попереднього року), раз	1,8	16,6	21,0	20,6	3,4	43948,0
Реальні грошові доходи населення,%	100,2	80,2	115,9	90,8	73,5	62,2

Кульмінаційною точкою падіння виробництва і рівня життя населення став 1995 р. У порівнянні з 1990 р. (найкращим у дореформений період) обсяг виробництва ВВП в 1995 р. склав 65,3%, продукції промисловості - 61,4, сільського господарства - 73, 6, інвестицій в основний капітал - 38,5%. Галопуюча інфляція за п'ятиріччя зросла в 43,9 тис. разів, а рівень життя впав майже в 2 рази.
Спад виробництва та гіперінфляція, характерні для країн СНД, не спостерігалися як два взаємопов'язаних процесу в країнах з ринковою економікою, де також здійснювалося її реформування. Це підтверджує висновок про те, що причини економічної кризи не є результатом «нормального трансформаційного спаду», а мають більш глибоке коріння. Вони полягають у розпаді єдиної держави, системи державного планування та регулювання економіки, у розриві складалися протягом десятиліть виробничо-економічних зв'язків у рамках єдиного народногосподарського комплексу СРСР. Це призвело до утворення нових незалежних держав, що не володіють самостійною життєстійкої економікою. Необхідно було прийняти великомасштабні заходи з її реструктуризації і адаптації до нових ринкових умов господарювання.
Однак перші спроби здійснити макроекономічну стабілізацію лише на основі монетарних методів - лібералізації господарського життя, приватизації, жорсткої грошово-кредитної політики - не призвели до очікуваного результату. Структурна природа економічної кризи вимагала та відповідних методів виходу з нього. Це зміна пріоритетів економічної політики в напрямку досягнення самодостатності господарської системи, за якої забезпечуються хоча б на мінімальному рівні основні потреби населення і держави; пріоритетний розвиток сучасних технологій, притаманних постіндустріальному суспільству; розширення ефективних міжнародних економічних зв'язків, створення макроекономічних умов для структурної перебудови - переливу капіталів , матеріальних і трудових ресурсів з неефективних, не затребуваних ринком галузей і виробництв, в ефективні. [8, C.454]
Провідна роль у здійсненні цих напрямів належить не грошово-кредитної, а інвестиційної складової та реалізації комплексних заходів з реформування економіки, що зумовило необхідність розробки спеціальних програм. Так, з метою виведення країни з кризового стану були розроблені Програма переходу Республіки Білорусь до ринкової економіки, Програма невідкладних заходів щодо виходу економіки з кризового стану, реалізація яких дозволила в 1996 р. помітно знизити рівень інфляції і дефіцит державного бюджету, загальмувати падіння рівня життя народу , призупинити обвальний спад виробництва. У 1996 р. були розроблені і схвалені Всебелорусскій народними зборами Основні напрями соціально-економічного розвитку Республіки Білорусь на 1996-2000 рр.. Їх здійснення, поряд з іншими заходами, дозволило, починаючи з 1996 р., подолати спад виробництва, досягти позитивної динаміки макроекономічних процесів, забезпечити щорічні прирости ВВП, виробництва промислової продукції, споживчих товарів (табл. 2).
Таблиця 4.2 "Динаміка зростання основних економічних показників Республіки Білорусь в 1996-2000 рр.." [9, C .35]

Показник	1996	1997	1998	1999	2000	2000 р. до 1995
Валовий внутрішній продукт,%	102,8	111,4	108,4	103,4	105,8	135,8
Продукція промисловості,%	103,5	118,8	112,4	110,3	107,8	164,3
Виробництво споживчих товарів,%	109,0	122,8	120,8	109,2	104,1	183,8
Продукція сільського господарства,%	102,4	95,1	99,3	91,7	109,3	96,9
Інвестиції в основний капітал,%	95,0	120,0	125,0	92,0	102,0	133,7
Індекс зростання споживчих цін (грудень до грудня попереднього року), раз	1,4	1,6	2,8	3,5	2,1	46,1
Реальні грошові доходи населення,%	117,0	106,0	119,0	97,0	120,0	171,6

Таким чином, другий період трансформації економіки, за винятком сільського господарства, характеризується позитивною динамікою основних макроекономічних показників, що свідчить про вихід з економічної кризи, але ще не означає переходу до стійкого економічного зростання. Про це свідчать високий рівень зносу активної частини основних виробничих фондів (до 80%), низькі коефіцієнти їх оновлення, невисокий рівень використання сучасних технологій і недостатній рівень конкурентоспроможності вітчизняної продукції.
Разом з тим зростання економічних показників дозволило у певній мірі стабілізувати становище на внутрішньому споживчому ринку, відновити систему управління економікою, що відповідає реаліям перехідного періоду, поліпшити систему соціального захисту населення. Визначилися нові підходи і принципи проведення економічних реформ.
У системі ринкових перетворень одне з центральних місць зайняла трансформація відносин власності, яка з метою створення стійких передумов для економічного зростання повинна забезпечити кардинальне підвищення ефективності функціонування як окремих підприємств, так і економіки в цілому. Республіка Білорусь, з огляду на негативний досвід реформування економіки в інших країнах, не пішла по шляху обвальної приватизації, а вибрала в якості основних принципів зростання ефективності виробництва, знаходження стратегічного інвестора, участь трудового колективу у прийнятті рішень при збереженні державного контролю за цим процесом з метою виключення неефективного і незаконного перерозподілу власності.
Основні завдання реформування відносин власності: створення соціально орієнтованої багатоукладної економіки ринкового типу, вдосконалення управління державним майном, збереження потенціалу системоутворюючих підприємств, максимальне залучення вітчизняних та іноземних інвестицій.
В останні роки багато що зроблено у вирішенні цих завдань. Однак слід зазначити, що деякі перетворення сповільнилися у зв'язку:
• з недостатньо сприятливого правового і економічним середовищем для розвитку бізнесу;
• слабкою державною підтримкою підприємницької діяльності;
• низьким рівнем інвестиційної привабливості для іноземних інвестицій;
• відсутністю широкого прошарку ефективних власників, орієнтованих на довгостроковий розвиток підприємств, насиченням вітчизняною продукцією білоруського ринку та її просуванням на світовий ринок, розширенням виробництва і створенням нових робочих місць;
• низьким рівнем ефективності управління та економічної відповідальності власників приватизованих підприємств і персоналу за результати їх виробничої діяльності.
Повільно формується ринкова інфраструктура, особливо ринки капіталу, цінних паперів.
Актуальною залишається проблема кадрового забезпечення ринкових перетворень. Особливо гостро відчувається брак висококваліфікованих фахівців вищої ланки, менеджерів, маркетологів, активних організаторів розробки і впровадження сучасних наукоємних ресурсозберігаючих технологій і високопродуктивної техніки.
Структурна перебудова економіки на першому етапі ринкових перетворень здійснювалася стихійно (так звана пасивна її форма): по-перше, в результаті руйнування сформованих економічних зв'язків, а також змінилися вимог внутрішнього і зовнішніх ринків згорталися окремі галузі та виробництва (переважно в сфері ВПК, важкої промисловості ), попит на продукцію яких через відсутність замовлень різко впав, по-друге, значно зменшилися обсяги виробництва продукції і в традиційних галузях спеціалізації країни (машинобудуванні, хімічної, легкої та харчової промисловості) через обмеження ємності внутрішнього ринку та втрати позицій на зовнішніх ринках, кризи неплатежів і зростання конкуренції зарубіжних постачальників, по-третє, деяка частина безперспективних ресурсномістких не затребуваних ринком і безнадійно збиткових підприємств припинили своє існування.
Однак, починаючи з середини 1996 р., вже намітилася тенденція переходу до активної фази структурної перебудови - почали зростати обсяги виробництва продукції, інвестицій, експорту. Став можливим перехід від колишніх галузевих пропорцій з переважанням ресурсномістких галузей, відставанням сфери послуг до нових ринкових структур економіки з раціональним поєднанням державної та приватної форм власності, корінний модернізацією виробництва, що забезпечує випуск конкурентоспроможної продукції. Структурна перебудова на даному етапі здійснювалася і здійснюється відповідно до прийнятих в країні спеціальними програмами - Концепцією та Програмою розвитку промислового комплексу Республіки Білорусь на 1998-2015 роки, Програмою соціально-економічного розвитку Республіки Білорусь на 2001-2005 роки, Національною програмою розвитку експорту на 2000 -2005 роки, Програмою імпортозаміщення, Програмою структурної перебудови і підвищення конкурентоспроможності економіки Республіки Білорусь та іншими програмами шляхом реформування підприємств, їх реструктуризації та перетворення в акціонерні товариства, створення холдингових компаній, розвитку та підтримки малого підприємництва.