Пастернак б. л. - Улюблені сторінки поезії Бориса Пастернака

Давай кидати слова,
Як сад - бурштин і цедру,
Неуважно і щедро,
Ледве, ледве, ледь.
Б. Пастернак
Лірику Пастернака читаєш поволі, повільно, звикаючи до його незвичайної ходи, його мови, ритму, інтонації. Тому що Пастернак - автор з числа "важких". У повісті братів Стругацьких "Казка про Трійку" є персонаж, чия професія - читач поезії, фахівець з ямбу. Читати вірші Бориса Пастернака - заняття, яке теж, напевно, слід прирівняти до праці, творчому та копіткій. Рядки, написані захлинаючись, "ридма" багатозначні і многозначащіе образи, метафори і порівняння, що здаються випадковими або надмірно ускладненими, підкреслена суб'єктивність зображення - все це робить поезію автора "многотрудного" для читача. Але тим прекрасніше момент відкриття, пояснення для себе глибинної суті вірша. Говорячи про подібного роду розумінні творчості поета, я не претендую на вичерпне і єдино правильне тлумачення авторського задуму - навряд чи воно існує. Мова йде скоріше про створення свого пояснення написаного, своєї картини світу, яка проявилася від читання пастернаковских рядків.
Лютий. Дістати чорнил і плакати!
Писати про лютому ридма,
Поки гуркітлива сльоту
Весною чорною горить.
З цих рядків починається Пастернак. Яка дивна і зовсім не "плаче" інтонація. У ній - радість від існування свого і весни. У ній - прагнення увібрати в себе все і потім "писати" (в одному з віршів поет прямо порівнює поезію з губкою, вбирає в себе світ, щоб після бути вичавленою на папір). Герой Пастернака живе, дихаючи і харчуючись самим життям, усіма її проявами:
П'ю гіркоту тубероз, небес осінніх гіркоту
І в них твоїх зрад палаючу струмінь.
П'ю гіркоту вечорів, ночей і людних збіговиськ,
Ридаючої строфи сиру гіркоту п'ю.
Драма нерозділеного кохання до Ідеї Висоцької лягла в основу вірша "Марбург". Однак у тексті його опису невдалого освідчення в коханні відведено не так багато місця. Автор задався іншою метою: показати "друге народження" героя, яке сталося після любовної катастрофи. Як же так - знехтуваний шанувальник, і раптом майже воскресіння до іншого життя? Але саме потрясіння душі дає можливість герою побачити справжній стан речей - в буквальному сенсі слова. Світ, місто існують і будуть існувати завжди, незалежно від пережитого окремою людиною. У властивій йому манері Пастернак перераховує різні об'єкти світу природи і світу речей: небо, вулиці, вітер, черепиця, пісок, надгробки. Світ існує, але це ще не все: герой поступово усвідомлює свою єдність, спорідненість з усім існуючим - "Що буде зі мною, старовинні плити?" Відчуття це і складає друге народження героя. А що ж любов? У чому її значимість? Але ж саме любов і була джерелом всього, початком, поштовхом для перетворення:
В той день всю тебе, від гребінок до п'ят,
Як трагік в провінції драму Шекспірового,
Носив я з собою і знав напам'ять,
Тинявся по місту і репетирував.
Це чотиривірш у своїй статті "Як робити вірші" В. Маяковський назвав геніальним. Справжній художник, Пастернак, обираючи об'єкт для порівняння свого почуття, звертається до світу мистецтва, до творчості ревно улюбленого Шекспіра. Треба сказати, що образи світової культури постійно присутні в поезії автора: Шекспір ​​і Гете, Пушкін і Лермонтов, Шопен і Брамс. Як зауважив академік Лихачов, традиція мистецтва для Пастернака жива, вона постійно влітає в його рядки цитатами і образами попередньої літератури.
Так, героїні іншого вірші поета взяті з трагедій Шекспіра. "Уроки англійської" - так воно називається. Назва здається дивним: у самому вірші немає нічого англійської (хіба що мається на увазі ім'я Шекспіра), а що стосується уроків, то ким і кому вони даються, та й які це уроки? Дездемона, вмираючи, ридає по вербі; Офелія йде з життя "з оберемком верб і чистотілу". Про що заключні рядки вірша, яким належить розкрити його суть? Ось вони:
Давши пристрасті з плечей отлечь, як лахміття,
Входили, з серця завмирання,
У басейн всесвіту, стан свій люблячий
Обдати і оглушити світами.
Героїні, відкинувши "гіркоту мрій", відкривають себе назустріч світу, природи, вічності. Перед нами - не трагічний кінець життя, а її нове відкриття, осяяння, звільнення від тягаря "пристрастей людських". "Давай ронять слова ..." - ще один шедевр Пастернака, його гімн деталей, життя і любові. Життя існує в подробицях, кожне явище є з'єднання, зв'язок багатьох ледь помітних сприйняття деталей: недарма поет порівнює її з осінньою тишею - може бути, комусь здається, що в ній нічого немає, але насправді в тиші можна почути багато чого (про самого Пастернака говорили, що він чує, як трава росте). Хто ж велить, щоб було так, а не інакше? Відповідь така: "Всесильний бог кохання, всесильний бог деталей". Поет з'єднує речі, лише на перший погляд здаються непоєднуваними. Коханій людині кажуть: "Я люблю тебе, люблю твої руки, очі, посмішку ..." Все це - вже деталі, і все це - любов. Тому
Давай ронять слова ...
Вірш "Август" входить до циклу "Віршів доктора Живаго". У самому романі у них особлива роль: вони доповнюють, або, скоріше, завершують закінчений роман - закінчений смертю героя. Безперечний кінця не придумаєш, однак "у римах вмирає рок", як писав сам Пастернак в одному з ранніх віршів. Вірші - це перепустка в безсмертя, вихід у вічність. Загальна інтонація всього циклу така, що змушує нас повірити в світ, в силу духу, в любов, і тим самим змінює наше сприйняття трагічної загибелі героя. Останній, як і його автор, - поет. Прізвище його зберігає в собі спорідненість з самим життям - Живаго. І у вірші "Август" автор ділиться з нами своїми думками про смерть і безсмертя. День, коли "відбувається дія сну, обраний не випадково - це шосте серпня по-старому, Преображення Господнє. Смерть героя представляється неповною, неостаточній: звучать його голос, не зворушений розпадом. Він прощається з цим світом, щоб, як героїні "Уроків англійського", оглушити себе іншими світами, померти і, перетворивши, воскреснути, як колись Христос.
Пастернак - невтомний трудівник, що прагне у всьому "дійти до самої суті". Вольтер сказав колись, що кожен повинен обробляти свій сад; своїм садом поет вважає вірші. Вони пишуться не для того, щоб бути знаменитими: менший, ніж любов "простору", героя не влаштовує. А ще у Пастернака дуже складні відносини з простотою: вона представляється йому одночасно і неодмінною умовою поезії, і єрессю, якої треба уникнути:
Але ми помилувані не будемо,
Коли її не утаім. Вона всього потрібніше, людям,
Але складне зрозуміліше ім.
Шлях самого автора - вираз простих, єдиних, подібних явищ і законів буття - законів любові й подоби - у складній, багатозначною, примушує думати формі: тільки "передумавши" разом з поетом описане ним, можна зрозуміти суть його слів.
Є поезія і Поезія, є вірші і Вірші. Кожен визначає їх для себе сам, за своїми, веденим тільки йому критеріям. Чому я люблю Пастернака? У якійсь мірі це можуть пояснити слова Мандельштама: "Вірші Пастернака почитати - горло прочистити, дихання зміцнити, оновити легкі: такі вірші повинні бути цілющі від туберкульозу". Духовне здоров'я - річ рідкісна в середовищі геніїв, в деякому роді його навіть соромляться. А ось Пастернак саме такий: читаючи його вірші, врачуешь душу, бо висловлене в них глибоко природно, духовно, здорово. Вірші його немов снігу в одному з них за своєю відновлювальної душу силі:
На сієте немає туги такий,
Якої сніг б не виліковував.