Введення
На думку більшості істориків, причинами палацових переворотів є наступні:
- Відійшовши від національної політичної традиції, згідно з якою престол переходив лише до прямих спадкоємців царя, Петро сам підготував криза влади (не здійснивши указ про 1722 про успадкування престолу, не призначивши собі спадкоємця);
- На Російський престол після смерті Петра претендувало велика кількість прямих і непрямих спадкоємців;
- У всій своїй повноті проявилися існували корпоративні інтереси дворянства і родової знаті.
Говорячи про епоху палацових переворотів, слід підкреслити що вони не були державними, тобто переслідували цілі радикальних змін політичної влади і державного ладу (винятком стали події 1730 р.)
При аналізі епохи палацових переворотів важливо звернути увагу на наступні моменти.
По-перше, ініціаторами переворотів виступали різні палацові угруповання, які прагнули звести на престол свого ставленика.
По-друге, найважливішим наслідком переворотів стало посилення економічних і політичних позицій дворянства.
По-третє, рушійною силою переворотів була гвардія.
Дійсно саме гвардія у розглянутий період вирішила питання про те, кому бути на престолі. Можна говорити про особливу політичної ролі гвардії в історії Росії, яку вона грала аж до подій грудня 1825 р. на Сенатській площі.
У цілому, найбільш правильно було б оцінювати час палацових переворотів як період розвитку дворянській імперії від петровських утворень до нової великої модернізації країни при Катерині 2. У другій чверті - середині 18 століття не було великих реформ (більше того, на думку деяких вчених, період до правління Єлизавети Петрівни оцінюється як період контрреформ).
Причини
Основна причина, що лягли в основу палацових переворотів, полягала в протиріччях між різними угрупуваннями дворянськими по відношенню до Петровському спадщини. Було б спрощенням вважати, що розкол відбувся по лінії прийняття і неприйняття реформ. І так зване «нове дворянство», що висунули в роки Петра завдяки своєму службовому завзяттю, і аристократична партія намагалися пом'якшити курс реформ, сподівалися в тій чи іншій формі дати перепочинок суспільству, а в першу чергу, - собі. Але кожна з цих груп відстоювала свої узкосословних інтереси і привілеї, що і створювало поживний грунт для внутрішньополітичної боротьби.
Палацові перевороти були породжені гострою боротьбою різних угруповань за владу. Як правило, вона зводилася найчастіше до висунення і підтримку того чи іншого кандидата на престол.
Активну роль у політичному житті країни в цей час стала грати гвардія, яку Петро виховав як привілейовану «опору» самодержавства, які взяли на себе, до того ж, право контролю над відповідністю особи і політики монарха того спадщини, яку залишив її «коханий імператор».
Відчуженість народних мас від політики та їх пасивність служили сприятливим грунтом палацових інтриг і переворотів.
У значній мірі палацові перевороти були спровоковані невирішеністю проблеми престолонаслідування у зв'язку з прийняттям Указу 1722 р., що зламав традиційний механізм передачі влади.
Боротьба за владу
Вмираючи, Петро не залишив спадкоємця, встигнувши лише написати що слабшає рукою: «Віддайте все ...». Думка верхів про його наступника розділилося. «Птахи гнізда Петрового» (А. Д. Меншиков, П. А. Толстой, І. І. Бутурлін, П. І. Ягужинський та ін) виступили за його другу дружину Катерину, а представники родовитої знаті (Д. М. Голіцин , В. В. Долгорукий і ін) відстоювали кандидатуру онука - Петра Олексійовича. Вихід спору вирішила гвардія, яка підтримала імператрицю.
Сходження на престол Катерини 1 (1725-1727) призвело до різкого посилення позицій Меншикова, який став фактичним володарем країни. Спроби дещо приборкати його владолюбство і користолюбство за допомогою, створеного при імператриці Верховної таємної ради (ВТС), якому підпорядковувалися перші три колегії, а також Сенат, ні до чого не привели. Більш того, тимчасовий задумав зміцнити своє становище за рахунок шлюбу своєї дочки з малолітнім онуком Петра. Виступив проти цього плану П. Толстой опинився у в'язниці.
У травні 1727 р. Катерина I померла і імператором, згідно з її заповітом, став 12-річний Петро II (1727-1730) при регенстві ВТС. Вплив Меншикова при дворі посилилося, і він навіть отримав бажаний чин генералісимуса.
Та, відкинувши старих союзників і не набувши нових серед родовитої знаті, він незабаром втратив вплив на молодого імператора і в вересні 1727 р. був заарештований і засланий з усією родиною в Березово, де незабаром і помер.
Чималу роль у дискредитації особистості Меншикова в очах юного імператора зіграли Довгорукі, а також член ВТС, вихователь царя, висунутий на цю посаду самим Меншиковим - А.І. Остерман - спритний дипломат, він умів, в залежності від розстановки сил і політичної кон'юнктури, міняти свої погляди, союзників і покровителів.
Повалення Меншикова було за своєю суттю фактичним палацовим переворотом, бо змінився склад ВТС. У якому стали переважати аристократичні прізвища (Довгорукі і Голіцини), а ключову роль почав грати А.І. Остерман; було покладено край регентства ВТС, Петро II оголосив себе повноправним правителем, якого оточили нові фаворити; намітився курс, спрямований на перегляд реформ Петра I.
Незабаром двір покинув Петербург і переїхав до Москви, яка привернула імператора наявністю більш багатих мисливських угідь. Сестра фаворита царя - Катерина Долгорукова була заручена з Петром II, але під час підготовки до весілля він помер від чорної віспи. І знову постало питання про спадкоємця престолу, тому що зі смертю Петра II обірвалася чоловіча лінія Романових, а призначити собі наступника він не встиг.
В умовах політичної кризи і лихоліття ВТС, що складався на той час з 8 чоловік (5 місць належали Долгоруким і Голіциним), вирішив запросити на престол племінницю Петра I, герцогиню Курляндську Ганну Иоанновну. Вкрай важливо було й те обставина, що вона не мала прихильників і яких-небудь зв'язків в Росії. У підсумку, це давало можливість, поманивши запрошенням на блискучий петербурзький престол, нав'язати свої умови і добитися від неї згоди на обмеження влади монарха.
Правління Анни Іоанівни (1730-1740)
З самого початку свого правління Анна Іванівна спробувала викреслити зі свідомості своїх підданих навіть пам'ять про «кондиціях». Вона ліквідувала ВТС, створивши замість нього Кабінет міністрів на чолі з Остерманом.
Поступово Ганна пішла на задоволення найбільш нагальних вимог російського дворянства: був обмежений 25 роками термін їхньої служби; скасована та частина Указу про єдиноспадкування, яка обмежувала право дворян розпоряджатися маєтком при його передачі у спадщину; полегшено отримання офіцерського чину. Точну характеристику особистості нової імператриці дав В.О. Ключевський: «Росла і огрядна, з особою більш чоловічим, ніж жіночим, черства за природою і ще більш очерствевшая при ранньому вдівстві ... серед придворних пригод в Курляндії, де нею попихав, як російсько-пруссько-польської іграшкою, вона, маючи вже 37 років , привезла до Москви злий і малоосвічена розум із запеклою жагою запізнілих задоволень і грубих розваг ».
Не довіряючи російському дворянству і не маючи бажання, та й здатності самої вникати в державні справи, Ганна Іванівна оточила себе вихідцями з Прибалтики. Ключова роль при дворі перейшла в руки її фаворита Е. Бірона.
Деякі історики період правління Анни Іоанівни називають «бироновщиной», вважаючи, що його головною рисою було засилля німців, нехтували інтересами країни, які демонстрували зневагу до всього російського і проводили політику свавілля по відношенню до російського дворянства. Після смерті Анни Іоанівни в 1740 р., згідно з її заповітом, російський престол успадкував правнук Івана Олексійовича, син Анни Леопольдівни та Антона Ульріха Брауншвейского - Іван Антонович. Регентом до його повноліття був призначений фаворит Анни Е.І. Бірон, який менш ніж через місяць був заарештований гвардійцями за наказом фельдмаршала Б.К. Мініхіна.
Регентшею при царственном дитині було проголошено мати Ганна Леопольдівна. Провідною роллю при ній став грати непотоплюваний А.І. Остерман, пережив п'ять царствований і всіх тимчасових правителів.
25 листопада 1741 так і не правив цар був, усунутий від престолу Єлизаветою Петрівною за допомогою гвардії. Спочатку Івана 6 з його батьками відправили на заслання, потім перевели до тюремної поодинці. Місце його укладання трималося в таємниці. З 1756 р. він знаходився в Шліссербурской фортеці, де був убитий вартою при спробі офіцера В.Я. Миронова звільнити його і проголосити імператором замість Катерини II. [2, 709-724]
Черговий державний переворот був здійснений при безпосередній участі гвардійців Преображенського полку. Єлизавета Петрівна знайшла моральну підтримку серед іноземних дипломатів, у своїх друзів (А. І. Остерман і П. І. Шувалових, А. Г. Розумовського та ін.) Важливу роль зіграла непопулярність «браунгшвейской прізвища» і правління тимчасових правителів.
Період царювання Єлизавети ознаменувався розквітом фаворізма. Брати Розумовські і І.І. Шувалов грали величезну роль у формуванні державної політики. У цілому ж фаворізм був протоворічівим явищем. З одного боку, він був показником залежності дворянства від монаршої щедрості, а з іншого своєрідною, нехай і досить боязкою, спробою пристосування держави до запитів дворянства.
У період правління Єлизавети були проведені певні перетворення:
- Відбулося значне розширення дворянських пільг, особливо в 50 - ті роки зміцнилося соціально - економічне і правове становище російського дворянства;
- Зроблено спробу реставрувати деякі порядки і державні установи, створені Петром 1.С цією метою відбулося скасування Кабінету міністрів, значно розширені функції Сенату, відновлені Берг - і Мануфактур - колегії, головний і міський магістрати;
- Усунені багато іноземці із сфер державного управління і системи освіти;
- Створено новий Вищий орган - Конференція при найвищому дворі для вирішення важливих державних питань, яка незабаром перетворилася на своєрідний урядовий орган, багато в чому дублює функції Сенату;
- Відбулося посилення релігійної політики. Були прийняті укази про виселення з Росії осіб іудейського віросповідання, про перебудову лютеранських храмів у православні.
У цілому ж правління Єлизавети не стало «другим виданням» петровської політики.
Весела і велелюбна імператриця, на відміну від батька - реформатора. Це був час глибоких змін у свідомості російського дворянства. За Петра 1 новий спосіб життя нав'язувався дворянам силою. В умовах правління імператриць жінок, багато з яких були за походженням німкенями, це стала нагальною необхідністю. Від придворного поведінки дворянина прямо залежала його кар'єра.
На думку І.М. Іонова, у Росії 18 століття найбільші шанси на владу давав традиціоналізм. Рамки поведінки були обмежені раз і назавжди встановленими звичаями. Можливості просування по службі стримувалися системою місництва. Тому стимули до зміни соціального становища були не значні. Раціональність поведінки не могла стати його визначальною рисою.
У 18 столітті стимули у боротьбі за владу стали величезними. Переможений опинявся в далекому засланні, як А.Д. Меньшиков, або навіть піддавався страти. Спритність допомагала деяким придворним надовго зберегти своє становище. Так, що почав свою кар'єру за Петра I дипломат А.І. Остерман пережив трьох імператриць. Розважливість придворного дворянина сильно відрізнялася від раціональності вченого і підприємця. Потрібно було справити враження на чергову імператрицю, запам'ятатися їй. Тому з цієї точки зору найбільш вигідним було пристрій грандіозних свят, покупка в Парижі нової модного одягу, проходження останньої європейській моді в придворному етикеті.
Особливо характерним для цього часу була поява безлічі диваків і оригіналів. Навколо кожної імператриці існував гурток знатних дам, що повідомляли їй все плітки. Через такі «інтимні кабінети» передавалися прохання, а часом і велася зовнішня політика.
Ці явища поширювалися на всіх рівнях влади. На місцях прагнули наслідувати петербурзькому дворі. Тому нові віяння моди швидко, без примусу розповсюджувалися серед усього дворянства країни. Швидко змінювалися його звички, мову. Придворні вдачі та звичаї породжували нові матеріальні потреби, вводили моду на марнотратство, не властиве традиційному суспільству. У результаті цього господарство дворян з натурального, яким воно було ще на початку 18 століття, перетворювалося в грошовий. Розкіш стала життєвою необхідністю. Придбання нового одягу, звані вечори вимагали величезних витрат. Це викликало розорення маєтків, відволікало дворян від служби. Для запобігання масового руйнування дворянства в 1754 р. був створений Дворянський банк, який кредитував поміщиків під заставу маєтків.
Прагнучи поліпшити свої справи, дворяни в другій половині 18 століття починають займатися підприємництвом. У тому ж таки 1754 р. уряд оголосив дворянській монополією винокуріння. Почалося будівництво вотчинних мануфактур на основі праці кріпосних селян. Наближені до двору вельможі, такі, як графи Шувалова і Воронцови, стали будувати металургійні заводи на Південному Уралі. Дворянське підприємництво ставало майже на один рівень з підприємництвом купців. Спостерігалась і зворотна тенденція - перехід найбільших купців у дворянство.
Маніфест Петра 3, що закріпив право дворян не служити державі, зробив переворот в їхньому житті. З служилого сословья дворянство перетворилося у вільний привілейований стан.
У багатьох випадках поміщицькі садиби були осередками культури. За посередництва поміщиків у селянське господарство впроваджували нові сільськогосподарські культури (картопля, помідори). Дворяни, такі, як А.Т. Болотов, вперше почали застосовувати багатопільну сівозміну, більш досконалі методи обробки землі. Поступово формувалося провінційне дворянське суспільство зі своїм самосвідомістю та інтересами. Воно відіграло велику роль у виникненні ліберального дворянства і дворянської інтелігенції.
Зростання ролі сільського господарства в життя дворянства вело до посилення кріпацтва. Встановилася ринкова ціна на кріпаків. Було законодавчо закріплено право, продавати селян без землі. Селяни втратили право мати нерухому власність, виступати в якості поручителів, торгувати без особливого права поміщика і т. д. Життя кріпаків визначалася вотчинними інструкціями, що регламентували не тільки повинності селян, але їх господарську ініціативу, сімейне і духовне життя.
Друга половина 18 століття була часом зміцнення і розвитку всеросійського ринку. Переломною датою став 1754 р., коли були скасовані внутрішні митні збори. Країна покривалася мережею ярмарків, тісно пов'язаних з місцевим виробництвом.
У середині 18 століття в Росії з'являються перші симптоми розкладання феодально-кріпосницьких порядків і початку розвитку капіталістичних відносин. Перші ознаки цього процесу: розвиток товарно-грошових відносин та складання капіталістичної мануфактури. Засновниками мануфактур виступають переважно приватні особи. У деяких галузях, особливо в легкій промисловості, починає переважати вільнонайманий працю. Отримує розвиток розсіяна мануфактура, роздача ремісничої роботи додому селянам (стала однією з форм зародження в Росії вільнонайманої праці, створення ринку робочої сили, без якої була неможливою модернізація економіки).
У деяких галузях промисловості були досягнуті значні успіхи. Завдяки швидкому розвитку гірничозаводської промисловості до середини 18 століття Росія вийшла на друге місце в світі по виплавці чавуну, поступившись лише Швейцарії. Так, якщо в 1725 р. в країні діяла 31 завод, то до 1750 р. - 74. Вигідне металургійне виробництво активно вкладали капітали дворянські підприємці - брати Шувалова, Воронцови, С.П. Ягужинський.
Одночасно зростала і зовнішня торгівля. До середини 18 століття Росія стала займати важливе місце на світовому продовольчому ринку. У великих кількостях вивозили зерно, ліс, шкіри, прядиво, сало, хутра. Російська зовнішня торгівля носила активний характер, тобто вивіз перевищував ввезення. [2,729-732]
У цю епоху зовнішня політика Росії визначалася двома основними напрямками. По-перше, уряд прагнув закріпитися на берегах Чорного моря. По-друге, приєднати до Росії західні землі, колись входили до складу Київської Русі. Крім того, з петровських часів була неодмінним учасником різних союзів європейських держав, беручи активну участь у вирішення різноманітних міжнародних проблем.
Прикладом подібної діяльності є участь Росії в Семирічній війні (1756-1763), яку ряд європейських держав вели проти прусського короля Фрідріха II. У війну з Пруссією Росія вступила в 1757 р. У 1760 році російська армія зайняла Берлін - столицю Пруссії. Однак короткочасне царювання Петра III (1761-1762), схиляється перед Фрідріхом і нехтує російськими інтересами, звело нанівець російські успіхи.
Приєднання до Росії південних територій відбувалося поетапно. Російсько-турецька війна 1735-39 рр.., В ході якої російська армія зайняла майже весь Крим, дала дуже скромні результати: за Бєлградським світу до Росії був приєднаний Азов. Серйозний наступ на південь розгорнулося при Катерині II.
Російсько-турецька війна 1768-74 рр.., Під час якої блискучі перемоги здобували як російська армія (в 1770 р. На річках Ларго і Кагул під командуванням Румянцева), так і флот (в 1770 р. Чесменський бій під командуванням Спірідова і Грейга) , закінчилася укладанням миру в болгарській селі Кючук-Каінарджі. Росія отримала територію в Північному Причорномор'ї між Дніпром і Південним Бугом з сильною фортецею Кінбурном, а також невелику частину Криму - Керченський півострів з фортецею Керч. Крим був визнаний незалежним, проте за нього розгорнулася не голосна боротьба. У 1783 р., після того як інспіроване тут турками антиросійські повстання було придушене, Катерина II опублікувала указ про включення Криму до складу Росії. У результаті наступної війни 1787-91 рр.., В ході якої російська армія під командуванням А.В. Суворова розгромила турків за Фокшанах і на річці Римник (1789), а потім штурмом взяла фортецю Ізмаїл у гирлі Дунаю, був укладений Ясський мир. До Росії приєдналася частина території між Бугом і Дністром. У результаті Росія міцно закріпилася в Північному Причорномор'ї. З одного боку, це значно посилило обороноздатність країни: Чорне море з сильними фортецями на узбережжі і прекрасним флотом надійно прикрив її південний фланг. З іншого - через чорноморські порти Росія почала експортувати с / г продукцію, вироблену на родючих південних землях.
Приєднання західних земель до Росії було пов'язано з розділами Речі Посполитої - великого, але роздирається внутрішніми протиріччями держави. Цим скористалися сильніші сусіди. У 1772 р. З ініціативи Пруссії стався перший доробок: Пруссія захопила польське Помор'я, Австрія - Галичину, а Росія - східну частину Білорусії. Частина польського суспільства поставила питання про політичних перетвореннях. Однак не бажала змін шляхта спровокувала новий, другий розділ: в 1793 р. Пруссія захопила західну Польщу, а Росія - центральну частину Білорусії та Правобережну Україну (Австрія в цьому розділі не брала участь). Повстання в 1794 р. Під керівництвом Костюшка, який прагнув відстояти незалежність Речі Посполитої, послужило приводом до третього її поділу, тобто повного знищення: Пруссія отримала центральну частину Польщі, Австрія - південну, а Росія - Литву і Західну Білорусію.
Включення до складу Росії величезній території, перш за все Україна з її родючими землями, значно посилило економічний потенціал країни. Російська межа була на багато сотень верст відсунута від життєво важливих центрів держави і в той же час впритул наблизилася до великим європейським державам. Саме з цього часу Росія стає одним з найбільш сильних і впливових держав у Європі. [1, 231-232]
Висновок
Палацові перевороти не тягли за собою змін політичної, а тим більше соціальної системи суспільства і зводилися до боротьби за владу різних дворянських угруповань, які переслідували свої, найчастіше корисливі інтереси. У той же час, конкретна політика кожного з шести монархів мала свої особливості, іноді важливі для країни. У цілому соціально-економічна стабілізація і зовнішньополітичні успіхи, досягнуті в епоху правління Єлизавети, створювали умови для прискореного розвитку та нових проривів у зовнішній політиці, які відбудуться при Катерині II.
Список використаної літератури
1. Короткий довідник школяра: Довідник / Авт.-сост. П.І. Алтин, П.А. Андрєєв - 3-е вид., Ісп. - М.: дрохва, 2001. - 624 с.
2. Російська історія. Автор: Ключевський В.О. - М.: Изд-во Ексмо, 2005. - 912 с.
3. Вернадський Г.В. Російська історія: [Учеб.] - М.: Аград, 2001.
4. Історія Росії, кінець XVII-XIX століття: підручник для 10 кл. / В.І. Буганов, П.М. Зирянов; під ред. О.М. Сахарова. - 11-е вид. - М.: Просвящение, 2005. - 304 с.
На думку більшості істориків, причинами палацових переворотів є наступні:
- Відійшовши від національної політичної традиції, згідно з якою престол переходив лише до прямих спадкоємців царя, Петро сам підготував криза влади (не здійснивши указ про 1722 про успадкування престолу, не призначивши собі спадкоємця);
- На Російський престол після смерті Петра претендувало велика кількість прямих і непрямих спадкоємців;
- У всій своїй повноті проявилися існували корпоративні інтереси дворянства і родової знаті.
Говорячи про епоху палацових переворотів, слід підкреслити що вони не були державними, тобто переслідували цілі радикальних змін політичної влади і державного ладу (винятком стали події 1730 р.)
При аналізі епохи палацових переворотів важливо звернути увагу на наступні моменти.
По-перше, ініціаторами переворотів виступали різні палацові угруповання, які прагнули звести на престол свого ставленика.
По-друге, найважливішим наслідком переворотів стало посилення економічних і політичних позицій дворянства.
По-третє, рушійною силою переворотів була гвардія.
Дійсно саме гвардія у розглянутий період вирішила питання про те, кому бути на престолі. Можна говорити про особливу політичної ролі гвардії в історії Росії, яку вона грала аж до подій грудня 1825 р. на Сенатській площі.
У цілому, найбільш правильно було б оцінювати час палацових переворотів як період розвитку дворянській імперії від петровських утворень до нової великої модернізації країни при Катерині 2. У другій чверті - середині 18 століття не було великих реформ (більше того, на думку деяких вчених, період до правління Єлизавети Петрівни оцінюється як період контрреформ).
Причини
Основна причина, що лягли в основу палацових переворотів, полягала в протиріччях між різними угрупуваннями дворянськими по відношенню до Петровському спадщини. Було б спрощенням вважати, що розкол відбувся по лінії прийняття і неприйняття реформ. І так зване «нове дворянство», що висунули в роки Петра завдяки своєму службовому завзяттю, і аристократична партія намагалися пом'якшити курс реформ, сподівалися в тій чи іншій формі дати перепочинок суспільству, а в першу чергу, - собі. Але кожна з цих груп відстоювала свої узкосословних інтереси і привілеї, що і створювало поживний грунт для внутрішньополітичної боротьби.
Палацові перевороти були породжені гострою боротьбою різних угруповань за владу. Як правило, вона зводилася найчастіше до висунення і підтримку того чи іншого кандидата на престол.
Активну роль у політичному житті країни в цей час стала грати гвардія, яку Петро виховав як привілейовану «опору» самодержавства, які взяли на себе, до того ж, право контролю над відповідністю особи і політики монарха того спадщини, яку залишив її «коханий імператор».
Відчуженість народних мас від політики та їх пасивність служили сприятливим грунтом палацових інтриг і переворотів.
У значній мірі палацові перевороти були спровоковані невирішеністю проблеми престолонаслідування у зв'язку з прийняттям Указу 1722 р., що зламав традиційний механізм передачі влади.
Боротьба за владу
Вмираючи, Петро не залишив спадкоємця, встигнувши лише написати що слабшає рукою: «Віддайте все ...». Думка верхів про його наступника розділилося. «Птахи гнізда Петрового» (А. Д. Меншиков, П. А. Толстой, І. І. Бутурлін, П. І. Ягужинський та ін) виступили за його другу дружину Катерину, а представники родовитої знаті (Д. М. Голіцин , В. В. Долгорукий і ін) відстоювали кандидатуру онука - Петра Олексійовича. Вихід спору вирішила гвардія, яка підтримала імператрицю.
Сходження на престол Катерини 1 (1725-1727) призвело до різкого посилення позицій Меншикова, який став фактичним володарем країни. Спроби дещо приборкати його владолюбство і користолюбство за допомогою, створеного при імператриці Верховної таємної ради (ВТС), якому підпорядковувалися перші три колегії, а також Сенат, ні до чого не привели. Більш того, тимчасовий задумав зміцнити своє становище за рахунок шлюбу своєї дочки з малолітнім онуком Петра. Виступив проти цього плану П. Толстой опинився у в'язниці.
У травні 1727 р. Катерина I померла і імператором, згідно з її заповітом, став 12-річний Петро II (1727-1730) при регенстві ВТС. Вплив Меншикова при дворі посилилося, і він навіть отримав бажаний чин генералісимуса.
Та, відкинувши старих союзників і не набувши нових серед родовитої знаті, він незабаром втратив вплив на молодого імператора і в вересні 1727 р. був заарештований і засланий з усією родиною в Березово, де незабаром і помер.
Чималу роль у дискредитації особистості Меншикова в очах юного імператора зіграли Довгорукі, а також член ВТС, вихователь царя, висунутий на цю посаду самим Меншиковим - А.І. Остерман - спритний дипломат, він умів, в залежності від розстановки сил і політичної кон'юнктури, міняти свої погляди, союзників і покровителів.
Повалення Меншикова було за своєю суттю фактичним палацовим переворотом, бо змінився склад ВТС. У якому стали переважати аристократичні прізвища (Довгорукі і Голіцини), а ключову роль почав грати А.І. Остерман; було покладено край регентства ВТС, Петро II оголосив себе повноправним правителем, якого оточили нові фаворити; намітився курс, спрямований на перегляд реформ Петра I.
Незабаром двір покинув Петербург і переїхав до Москви, яка привернула імператора наявністю більш багатих мисливських угідь. Сестра фаворита царя - Катерина Долгорукова була заручена з Петром II, але під час підготовки до весілля він помер від чорної віспи. І знову постало питання про спадкоємця престолу, тому що зі смертю Петра II обірвалася чоловіча лінія Романових, а призначити собі наступника він не встиг.
В умовах політичної кризи і лихоліття ВТС, що складався на той час з 8 чоловік (5 місць належали Долгоруким і Голіциним), вирішив запросити на престол племінницю Петра I, герцогиню Курляндську Ганну Иоанновну. Вкрай важливо було й те обставина, що вона не мала прихильників і яких-небудь зв'язків в Росії. У підсумку, це давало можливість, поманивши запрошенням на блискучий петербурзький престол, нав'язати свої умови і добитися від неї згоди на обмеження влади монарха.
Правління Анни Іоанівни (1730-1740)
З самого початку свого правління Анна Іванівна спробувала викреслити зі свідомості своїх підданих навіть пам'ять про «кондиціях». Вона ліквідувала ВТС, створивши замість нього Кабінет міністрів на чолі з Остерманом.
Поступово Ганна пішла на задоволення найбільш нагальних вимог російського дворянства: був обмежений 25 роками термін їхньої служби; скасована та частина Указу про єдиноспадкування, яка обмежувала право дворян розпоряджатися маєтком при його передачі у спадщину; полегшено отримання офіцерського чину. Точну характеристику особистості нової імператриці дав В.О. Ключевський: «Росла і огрядна, з особою більш чоловічим, ніж жіночим, черства за природою і ще більш очерствевшая при ранньому вдівстві ... серед придворних пригод в Курляндії, де нею попихав, як російсько-пруссько-польської іграшкою, вона, маючи вже 37 років , привезла до Москви злий і малоосвічена розум із запеклою жагою запізнілих задоволень і грубих розваг ».
Не довіряючи російському дворянству і не маючи бажання, та й здатності самої вникати в державні справи, Ганна Іванівна оточила себе вихідцями з Прибалтики. Ключова роль при дворі перейшла в руки її фаворита Е. Бірона.
Деякі історики період правління Анни Іоанівни називають «бироновщиной», вважаючи, що його головною рисою було засилля німців, нехтували інтересами країни, які демонстрували зневагу до всього російського і проводили політику свавілля по відношенню до російського дворянства. Після смерті Анни Іоанівни в 1740 р., згідно з її заповітом, російський престол успадкував правнук Івана Олексійовича, син Анни Леопольдівни та Антона Ульріха Брауншвейского - Іван Антонович. Регентом до його повноліття був призначений фаворит Анни Е.І. Бірон, який менш ніж через місяць був заарештований гвардійцями за наказом фельдмаршала Б.К. Мініхіна.
Регентшею при царственном дитині було проголошено мати Ганна Леопольдівна. Провідною роллю при ній став грати непотоплюваний А.І. Остерман, пережив п'ять царствований і всіх тимчасових правителів.
25 листопада 1741 так і не правив цар був, усунутий від престолу Єлизаветою Петрівною за допомогою гвардії. Спочатку Івана 6 з його батьками відправили на заслання, потім перевели до тюремної поодинці. Місце його укладання трималося в таємниці. З 1756 р. він знаходився в Шліссербурской фортеці, де був убитий вартою при спробі офіцера В.Я. Миронова звільнити його і проголосити імператором замість Катерини II. [2, 709-724]
Черговий державний переворот був здійснений при безпосередній участі гвардійців Преображенського полку. Єлизавета Петрівна знайшла моральну підтримку серед іноземних дипломатів, у своїх друзів (А. І. Остерман і П. І. Шувалових, А. Г. Розумовського та ін.) Важливу роль зіграла непопулярність «браунгшвейской прізвища» і правління тимчасових правителів.
Період царювання Єлизавети ознаменувався розквітом фаворізма. Брати Розумовські і І.І. Шувалов грали величезну роль у формуванні державної політики. У цілому ж фаворізм був протоворічівим явищем. З одного боку, він був показником залежності дворянства від монаршої щедрості, а з іншого своєрідною, нехай і досить боязкою, спробою пристосування держави до запитів дворянства.
У період правління Єлизавети були проведені певні перетворення:
- Відбулося значне розширення дворянських пільг, особливо в 50 - ті роки зміцнилося соціально - економічне і правове становище російського дворянства;
- Зроблено спробу реставрувати деякі порядки і державні установи, створені Петром 1.С цією метою відбулося скасування Кабінету міністрів, значно розширені функції Сенату, відновлені Берг - і Мануфактур - колегії, головний і міський магістрати;
- Усунені багато іноземці із сфер державного управління і системи освіти;
- Створено новий Вищий орган - Конференція при найвищому дворі для вирішення важливих державних питань, яка незабаром перетворилася на своєрідний урядовий орган, багато в чому дублює функції Сенату;
- Відбулося посилення релігійної політики. Були прийняті укази про виселення з Росії осіб іудейського віросповідання, про перебудову лютеранських храмів у православні.
У цілому ж правління Єлизавети не стало «другим виданням» петровської політики.
Весела і велелюбна імператриця, на відміну від батька - реформатора. Це був час глибоких змін у свідомості російського дворянства. За Петра 1 новий спосіб життя нав'язувався дворянам силою. В умовах правління імператриць жінок, багато з яких були за походженням німкенями, це стала нагальною необхідністю. Від придворного поведінки дворянина прямо залежала його кар'єра.
На думку І.М. Іонова, у Росії 18 століття найбільші шанси на владу давав традиціоналізм. Рамки поведінки були обмежені раз і назавжди встановленими звичаями. Можливості просування по службі стримувалися системою місництва. Тому стимули до зміни соціального становища були не значні. Раціональність поведінки не могла стати його визначальною рисою.
У 18 столітті стимули у боротьбі за владу стали величезними. Переможений опинявся в далекому засланні, як А.Д. Меньшиков, або навіть піддавався страти. Спритність допомагала деяким придворним надовго зберегти своє становище. Так, що почав свою кар'єру за Петра I дипломат А.І. Остерман пережив трьох імператриць. Розважливість придворного дворянина сильно відрізнялася від раціональності вченого і підприємця. Потрібно було справити враження на чергову імператрицю, запам'ятатися їй. Тому з цієї точки зору найбільш вигідним було пристрій грандіозних свят, покупка в Парижі нової модного одягу, проходження останньої європейській моді в придворному етикеті.
Особливо характерним для цього часу була поява безлічі диваків і оригіналів. Навколо кожної імператриці існував гурток знатних дам, що повідомляли їй все плітки. Через такі «інтимні кабінети» передавалися прохання, а часом і велася зовнішня політика.
Ці явища поширювалися на всіх рівнях влади. На місцях прагнули наслідувати петербурзькому дворі. Тому нові віяння моди швидко, без примусу розповсюджувалися серед усього дворянства країни. Швидко змінювалися його звички, мову. Придворні вдачі та звичаї породжували нові матеріальні потреби, вводили моду на марнотратство, не властиве традиційному суспільству. У результаті цього господарство дворян з натурального, яким воно було ще на початку 18 століття, перетворювалося в грошовий. Розкіш стала життєвою необхідністю. Придбання нового одягу, звані вечори вимагали величезних витрат. Це викликало розорення маєтків, відволікало дворян від служби. Для запобігання масового руйнування дворянства в 1754 р. був створений Дворянський банк, який кредитував поміщиків під заставу маєтків.
Прагнучи поліпшити свої справи, дворяни в другій половині 18 століття починають займатися підприємництвом. У тому ж таки 1754 р. уряд оголосив дворянській монополією винокуріння. Почалося будівництво вотчинних мануфактур на основі праці кріпосних селян. Наближені до двору вельможі, такі, як графи Шувалова і Воронцови, стали будувати металургійні заводи на Південному Уралі. Дворянське підприємництво ставало майже на один рівень з підприємництвом купців. Спостерігалась і зворотна тенденція - перехід найбільших купців у дворянство.
Маніфест Петра 3, що закріпив право дворян не служити державі, зробив переворот в їхньому житті. З служилого сословья дворянство перетворилося у вільний привілейований стан.
У багатьох випадках поміщицькі садиби були осередками культури. За посередництва поміщиків у селянське господарство впроваджували нові сільськогосподарські культури (картопля, помідори). Дворяни, такі, як А.Т. Болотов, вперше почали застосовувати багатопільну сівозміну, більш досконалі методи обробки землі. Поступово формувалося провінційне дворянське суспільство зі своїм самосвідомістю та інтересами. Воно відіграло велику роль у виникненні ліберального дворянства і дворянської інтелігенції.
Зростання ролі сільського господарства в життя дворянства вело до посилення кріпацтва. Встановилася ринкова ціна на кріпаків. Було законодавчо закріплено право, продавати селян без землі. Селяни втратили право мати нерухому власність, виступати в якості поручителів, торгувати без особливого права поміщика і т. д. Життя кріпаків визначалася вотчинними інструкціями, що регламентували не тільки повинності селян, але їх господарську ініціативу, сімейне і духовне життя.
Друга половина 18 століття була часом зміцнення і розвитку всеросійського ринку. Переломною датою став 1754 р., коли були скасовані внутрішні митні збори. Країна покривалася мережею ярмарків, тісно пов'язаних з місцевим виробництвом.
У середині 18 століття в Росії з'являються перші симптоми розкладання феодально-кріпосницьких порядків і початку розвитку капіталістичних відносин. Перші ознаки цього процесу: розвиток товарно-грошових відносин та складання капіталістичної мануфактури. Засновниками мануфактур виступають переважно приватні особи. У деяких галузях, особливо в легкій промисловості, починає переважати вільнонайманий працю. Отримує розвиток розсіяна мануфактура, роздача ремісничої роботи додому селянам (стала однією з форм зародження в Росії вільнонайманої праці, створення ринку робочої сили, без якої була неможливою модернізація економіки).
У деяких галузях промисловості були досягнуті значні успіхи. Завдяки швидкому розвитку гірничозаводської промисловості до середини 18 століття Росія вийшла на друге місце в світі по виплавці чавуну, поступившись лише Швейцарії. Так, якщо в 1725 р. в країні діяла 31 завод, то до 1750 р. - 74. Вигідне металургійне виробництво активно вкладали капітали дворянські підприємці - брати Шувалова, Воронцови, С.П. Ягужинський.
Одночасно зростала і зовнішня торгівля. До середини 18 століття Росія стала займати важливе місце на світовому продовольчому ринку. У великих кількостях вивозили зерно, ліс, шкіри, прядиво, сало, хутра. Російська зовнішня торгівля носила активний характер, тобто вивіз перевищував ввезення. [2,729-732]
У цю епоху зовнішня політика Росії визначалася двома основними напрямками. По-перше, уряд прагнув закріпитися на берегах Чорного моря. По-друге, приєднати до Росії західні землі, колись входили до складу Київської Русі. Крім того, з петровських часів була неодмінним учасником різних союзів європейських держав, беручи активну участь у вирішення різноманітних міжнародних проблем.
Прикладом подібної діяльності є участь Росії в Семирічній війні (1756-1763), яку ряд європейських держав вели проти прусського короля Фрідріха II. У війну з Пруссією Росія вступила в 1757 р. У 1760 році російська армія зайняла Берлін - столицю Пруссії. Однак короткочасне царювання Петра III (1761-1762), схиляється перед Фрідріхом і нехтує російськими інтересами, звело нанівець російські успіхи.
Приєднання до Росії південних територій відбувалося поетапно. Російсько-турецька війна 1735-39 рр.., В ході якої російська армія зайняла майже весь Крим, дала дуже скромні результати: за Бєлградським світу до Росії був приєднаний Азов. Серйозний наступ на південь розгорнулося при Катерині II.
Російсько-турецька війна 1768-74 рр.., Під час якої блискучі перемоги здобували як російська армія (в 1770 р. На річках Ларго і Кагул під командуванням Румянцева), так і флот (в 1770 р. Чесменський бій під командуванням Спірідова і Грейга) , закінчилася укладанням миру в болгарській селі Кючук-Каінарджі. Росія отримала територію в Північному Причорномор'ї між Дніпром і Південним Бугом з сильною фортецею Кінбурном, а також невелику частину Криму - Керченський півострів з фортецею Керч. Крим був визнаний незалежним, проте за нього розгорнулася не голосна боротьба. У 1783 р., після того як інспіроване тут турками антиросійські повстання було придушене, Катерина II опублікувала указ про включення Криму до складу Росії. У результаті наступної війни 1787-91 рр.., В ході якої російська армія під командуванням А.В. Суворова розгромила турків за Фокшанах і на річці Римник (1789), а потім штурмом взяла фортецю Ізмаїл у гирлі Дунаю, був укладений Ясський мир. До Росії приєдналася частина території між Бугом і Дністром. У результаті Росія міцно закріпилася в Північному Причорномор'ї. З одного боку, це значно посилило обороноздатність країни: Чорне море з сильними фортецями на узбережжі і прекрасним флотом надійно прикрив її південний фланг. З іншого - через чорноморські порти Росія почала експортувати с / г продукцію, вироблену на родючих південних землях.
Приєднання західних земель до Росії було пов'язано з розділами Речі Посполитої - великого, але роздирається внутрішніми протиріччями держави. Цим скористалися сильніші сусіди. У 1772 р. З ініціативи Пруссії стався перший доробок: Пруссія захопила польське Помор'я, Австрія - Галичину, а Росія - східну частину Білорусії. Частина польського суспільства поставила питання про політичних перетвореннях. Однак не бажала змін шляхта спровокувала новий, другий розділ: в 1793 р. Пруссія захопила західну Польщу, а Росія - центральну частину Білорусії та Правобережну Україну (Австрія в цьому розділі не брала участь). Повстання в 1794 р. Під керівництвом Костюшка, який прагнув відстояти незалежність Речі Посполитої, послужило приводом до третього її поділу, тобто повного знищення: Пруссія отримала центральну частину Польщі, Австрія - південну, а Росія - Литву і Західну Білорусію.
Включення до складу Росії величезній території, перш за все Україна з її родючими землями, значно посилило економічний потенціал країни. Російська межа була на багато сотень верст відсунута від життєво важливих центрів держави і в той же час впритул наблизилася до великим європейським державам. Саме з цього часу Росія стає одним з найбільш сильних і впливових держав у Європі. [1, 231-232]
Висновок
Палацові перевороти не тягли за собою змін політичної, а тим більше соціальної системи суспільства і зводилися до боротьби за владу різних дворянських угруповань, які переслідували свої, найчастіше корисливі інтереси. У той же час, конкретна політика кожного з шести монархів мала свої особливості, іноді важливі для країни. У цілому соціально-економічна стабілізація і зовнішньополітичні успіхи, досягнуті в епоху правління Єлизавети, створювали умови для прискореного розвитку та нових проривів у зовнішній політиці, які відбудуться при Катерині II.
Список використаної літератури
1. Короткий довідник школяра: Довідник / Авт.-сост. П.І. Алтин, П.А. Андрєєв - 3-е вид., Ісп. - М.: дрохва, 2001. - 624 с.
2. Російська історія. Автор: Ключевський В.О. - М.: Изд-во Ексмо, 2005. - 912 с.
3. Вернадський Г.В. Російська історія: [Учеб.] - М.: Аград, 2001.
4. Історія Росії, кінець XVII-XIX століття: підручник для 10 кл. / В.І. Буганов, П.М. Зирянов; під ред. О.М. Сахарова. - 11-е вид. - М.: Просвящение, 2005. - 304 с.