Особливості комунікації хворих з непсихотичними розладами

Тема: Особливості комунікації хворих з непсихотичними розладами в госпітальних умовах

Зміст

Введення

1. Спілкування в контексті міжособистісної взаємодії

1.1 Дослідження спілкування в соціальній психології: структура та функції

1.2 Теоретичні підходи до дослідження спілкування в соціальній психології. Теорії комунікації

2. Теоретичний огляд проблем спілкування невротичних хворих

2.1 Загальна психологічна характеристика хворих з невротичними розладами

2.2 Лікувально-охоронний режим невротичних хворих в умовах стаціонару

Глава3. Експериментальне дослідження міжособистісних відносин хворих з непсихотичними розладами в госпітальних умовах

3.1 Організація і методи експериментального дослідження

Список літератури

Додаток 1

Введення

Соціальна психологія традиційно розглядає проблеми міжособистісного і міжгрупового взаємодії людей у ​​соціумі та ін У вітчизняній соціальній психології проблема спілкування займає не менш важливе місце.

За останні 20-25 років вивчення проблеми спілкування стало одним з провідних напрямків досліджень у психологічній науці в цілому, і соціальної психології перш за все. Її переміщення в центр психологічних досліджень пояснюється зміною методологічної ситуації, чітко визначеної в соціальній психології в останні два десятиліття.

Крім того, в даний час в руслі соціальної психології зачіпаються і неспецифічні для даного напрямку питання, а саме - проблеми клінічної психології.

Дедалі очевиднішим стає необхідність розуміння проблем медицини в контексті соціально-психологічної науки.

Дана міждисциплінарна зв'язок представляється в даний час необхідної, оскільки тільки в межах клінічного підходу неможливо вирішити багато проблем, такі наприклад, як запобігання ятрогенії.

Таким чином, стає все очевидніше необхідність застосування поряд з суто медичними, соціально-психологічних підходів у сучасній клінічній практиці.

На сучасному етапі розвитку суспільства великого значення набувають процеси обміну інформацією, які мають не тільки соціальні, але психологічні наслідки. У зв'язку з цим представляється актуальним вивчення особливостей особистості в процесі комунікації. Під комунікацією в даному разі розуміється різного роду соціальну взаємодію, що супроводжується описом і передачею інформації. З точки зору використовує в роботі психологічного підходу найбільший інтерес представляє дослідження прояви особистісних особливостей у комунікативних ситуаціях, а також вивчення комунікативних можливостей особистості.

Спілкування, так само як діяльність, свідомість, особистість і ряд інших категорій, що не є предметом тільки психологічного дослідження. Тому з неминучістю постає завдання виявлення специфічно психологічного аспекту цієї категорії (Б. Ф. Ломов, 1984). При цьому питання про зв'язок спілкування з діяльністю є принциповим. Одним з методологічних принципів розкриття цього взаємозв'язку є ідея єдності спілкування і діяльності (Г. М. Андрєєва, 1988). Виходячи з цього принципу, спілкування розуміється дуже широко: як така реальність людських відносин, яка являє собою специфічні форми спільної діяльності людей. Тобто, спілкування розглядається як форма спільної діяльності. Проте характер цього зв'язку розуміється по-різному. Іноді діяльність і спілкування розглядаються як дві сторони соціального буття людини, а в інших випадках спілкування розуміється як елемент будь-якої діяльності, а остання розглядається як умова спілкування (О. М. Леонтьєв, 1965). Нарешті, спілкування можна інтерпретувати як особливий вид діяльності (О. О. Леонтьєв, 1975).

Необхідно відзначити, що в переважній більшості психологічних трактувань діяльності основу її визначень і категоріально-понятійного апарату складають відносини "суб'єкт-об'єкт", що охоплюють все-таки лише одну сторону соціального буття людини, У зв'язку з цим виникає необхідність розробки категорії спілкування, розкриває іншу, не менш істотну сторону соціального буття людини, а саме - відносин "суб'єкт-суб'єкт (и)". Такий підхід до проблеми взаємозв'язку спілкування й діяльності долає одностороннє розуміння діяльності як лише суб'єкт-об'єктного спілкування, У вітчизняній психології цей підхід реалізується за допомогою методологічного принципу спілкування як суб'єкт-суб'єктної взаємодії, теоретично і експериментально розроблюваного Б.Ф. Ломова (1984) і його співробітниками. Ця у цьому плані спілкування виступає як особлива самостійна форма активності суб'єкта. Її результат не тільки (і не стільки) перетворений предмет (матеріальний чи ідеальний), а відносини людини з людиною, з іншими людьми. У процесі спілкування здійснюється не тільки взаємний обмін діяльністю, але й уявленнями, ідеями, почуттями, виявляється і розвивається система відносин "суб'єкт-суб'єкт (и)".

У цілому теоретична та експериментальна розробка принципу спілкування у вітчизняній соціальній психології представлена ​​в ряді колективних робіт, цитованих вище, а також у роботах "Психологічні дослідження спілкування" (1985), "Пізнання і спілкування" (1988). У монографії А.В. Брушлинского, В.А. Полікарпова (1990) поряд з цим дано критичне осмислення даного методологічного принципу, а також перераховані найбільш відомі цикли досліджень, в яких проаналізована вся багатоаспектна проблематика спілкування у вітчизняній психологічній науці.

Закінчуючи коротке обговорення категорії спілкування, можна навести думку В.В. Знакова: "Спілкуванням я буду називати таку форму взаємодії суб'єктів, яка спочатку мотивується їхнім прагненням виявити психічні якості один одного, і в ході якої формуються міжособистісні стосунки між ними.,. Під спільною діяльністю далі будуть матися на увазі ситуації, в яких міжособистісне спілкування людей підпорядковано загальній мети - вирішення конкретної задачі "(В. В. Знаков, 1994).

Подальше збільшення частота, різноманітність і внутрішня насиченість міжособистісних контактів утворюють все більш поглинаючу людини реальність - реальність своєрідного комунікаційного "вибуху", що складається з багатьох компонентів. До їх числа відноситься, наприклад, все зростаюча спеціалізація людей і, як наслідок, необхідність кооперації, взаємодії і спілкування. На інтенсифікацію спілкування надає вплив і технічний прогрес. Крім того, розширюється коло людей, залучених в професійну діяльність, органічно пов'язану зі спілкуванням.

Одночасно із зазначеними тенденціями зростають проблеми, пов'язані з проблемами міжособистісної комунікації. Серйозним джерелом проблемності спілкування є динамічність та зростання темп сучасного життя.

Спілкування виступає необхідною умовою буття людей, без якого неможливе повноцінне формування не тільки окремих психічних функцій, процесів і властивостей людини, а й особистості в цілому. Реальність і необхідність спілкування визначено спільною діяльністю: щоб жити люди змушені взаємодіяти. Спілкування дозволяє організовувати громадську діяльність та збагатити її новими зв'язками і відносинами між людьми [1,2].

У самому загальному плані компетентність у спілкуванні передбачає розвиток адекватної орієнтації людини в самому собі - власному психологічному потенціалі, потенціалі партнера, в ситуації і задачі [5].

Теоретичною основою нашої роботи є роботи таких вітчизняних і зарубіжних вчених як:

Слідом за ними ми вважаємо, що існує вплив особистісних та характерологічних детермінант на бар'єри утрудненого спілкування.

Об'єктом нашого дослідження є процес комунікації в контексті міжособистісного спілкування.

Предмет дослідження особливості комунікації хворих з непсихотичними розладами в госпітальних умовах.

Мета дипломної роботи полягає у вивченні особливостей комунікації хворих з непсихотичними розладами в госпітальних умовах у зв'язку з чим, ми ставимо перед собою наступні завдання:

1) Провести теоретичний аналіз проблем міжособистісного спілкування і комунікації як здорових людей, так і хворих непсихотичними розладами.

2) Вивчити особливості комунікації хворих з різними формами непсихотичних розладів.

3) Виявити особливості комунікації хворих з різними формами непсихотичних розладів госпітальних умовах.

Основні гіпотези полягають у наступному:

1. Ми припускаємо, що існує вплив непсихотичних розладів на особливості комунікації;

2. Ми припускаємо, що особливості комунікації відрізняються в групах хворих з різними непсихотичними розладами.

Для проведення дослідження ми використовували такі методи:

1) методика діагностики міжособистісних і міжгрупових відносин ("соціометрія") Дж. Морено;

2) методика діагностики міжособистісних відносин Т. Лірі [19];

3) опитувальник міні-мульт (СМОЛ), адаптація В.П. Зайцева.

4) Методика діагностики схильності особистості до конфліктного поводження К. Томаса.

Всі використані методики мають високі показники ретестовой надійності, внутрішньої узгодженості та конструктної валідності, адаптовані для російськомовної вибірки і можуть застосовуватися для проведення психологічних досліджень [12].

Практична значимість дипломного дослідження полягає в тому, що його результати можуть бути використані для психогігієни, психопрофілактики утрудненого спілкування, для формування груп та корекційної роботи з хворими непсихотичними розладами в госпітальних умовах.

Досвід впровадження соціально-психологічних підходів у клінічних умовах.

Структура дипломної роботи складається з вступу, трьох розділів, висновків, списку літератури та додатків.

1. Спілкування в контексті міжособистісної взаємодії

1.1 Дослідження спілкування в соціальній психології: структура та функції

Категорія "спілкування" у психологічній науці є однією з центральних в психологічній науці поряд з категоріями "мислення", "діяльність", "особистість", "відношення".

"Наскрізний характер" проблеми спілкування відразу стає зрозумілим, якщо дати одне з визначень міжособистісного спілкування: це процес взаємодії принаймні двох осіб, спрямований на взаємне пізнання, на встановлення і розвиток взаємин, надання взаємовпливу на їх стану, погляди і поведінку, а також на регуляцію їхньої спільної діяльності.

Під структурою об'єкта в науці розуміється порядок сукупності стійких зв'язків елементів об'єкта дослідження, що забезпечують його цілісність як явища при зовнішніх і внутрішніх змінах.

У вітчизняній соціальній психології проблема структури спілкування займає важливе місце, і методологічна опрацювання цього питання виданий момент дозволяє виділити сукупність досить загальноприйнятих уявлень про структуру спілкування (Г. М. Андрєєва, 1988; Б. Ф. Ломов, 1981), виступаючих загальнометодологічні орієнтири організації досліджень . До структури спілкування можна підійти по-різному, як через виділення рівнів аналізу явища, так і через перерахування його основні функції. Зазвичай виділяються, принаймні, три рівні аналізу (Б. Ф. Ломов, 1984)

Перший рівень - макрорівень: спілкування індивіда з іншими людьми розглядається як найважливіша сторона його способу життя. На цьому рівні процес спілкування вивчається в інтервалах часу, порівнянних з тривалістю людського життя з акцентом на аналіз психічного розвитку індивіда. Спілкування тут виступає як складна розвивається мережа взаємозв'язків індивіда з іншими людьми та соціальними групами.

Другий рівень - мезауровень (середній рівень): спілкування розглядається як змінюються сукупність цілеспрямованих логічно завершує контактів або ситуацій взаємодії, в яких виявляються люди в процесі поточної життєдіяльності, в конкретних часових відрізках свого життя. Головний акцент у вивченні спілкування на цьому рівні робиться на змістовних компонентах ситуацій спілкування - з приводу "чого" і "з якою метою". Навколо цього стрижня "теми", "предмета" спілкування розкривається динаміка спілкування, аналізуються використовувані засоби (вербальні і невербальні) і фази, або етапи спілкування, в ході яких здійснюється обмін уявленнями, ідеями, переживаннями.

Третій рівень - мікрорівень: головний акцент на аналізі елементарних одиниць спілкування як сполучених актів чи трансакцій. Важливо підкреслити, що елементарна одиниця спілкування - це не зміна переміжних поведінкових актів, дій учасників, а їх взаємодія. Вона включає не лише дію одного з партнерів, але і пов'язане з ним сприяння або протидія партнера. (Наприклад, "питання - відповідь", "спонукання до дії - дія", "повідомлення інформації - ставлення до неї" і т.п.).

Кожен з перелічених рівнів аналізу вимагає спеціального теоретико-методологічного та методичного забезпечення і свого особливого понятійного апарату. І оскільки багато проблем психології комплексні, постає завдання розробки принципів і способів виявлення взаємозв'язків між різними рівнями і взаємних переходів від одного з них до іншого.

Під функціями спілкування розуміються ті ролі або завдання, які виконує спілкування в процесі соціального буття людини.

Функції спілкування різноманітні. Існують різні підстави для їх класифікації. Одним із загальноприйнятих є виділення в спілкуванні трьох взаємозалежних сторін або характеристик - інформаційної, інтерактивної і перцептивної (Г. М. Андрєєва, 1980). У більш-менш аналогічному сенсі виділяються інформаційно-комунікативна, регуляційних-комунікативна і афективно-комунікативна функції (Б. Ф. Ломов, 1984).

Інформаційно-комунікативна функція спілкування в широкому сенсі полягає в обміні інформацією або прийом-передачу інформації між взаємодіючими індивідами. Опис спілкування як процесу передачі-приймання повідомлень є правомірним, але дозволяє розглянути тільки одну з характеристик спілкування. Обмін інформацією в людському спілкуванні має свою специфіку. По-перше, ми маємо справу з відношенням двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом (на відміну від технічного пристрою). По-друге, обмін інформацією обов'язково припускає (взаємо) вплив на думки, почуття і поведінку партнерів. По-третє, вони мають мати єдиної чи сходкою системою кодування / декодування повідомлень. Передача будь-якої інформації можлива за допомогою різних знакових систем. Зазвичай розрізняють вербальну комунікацію (як знакової системи використовується мова) і невербальну комунікацію (різні немовні знакові системи). У свою чергу, невербальна комунікація також має кілька форм - кінетику (отіко-кінетична система, що включає в себе жести, міміку, пантоміма); паралінгвістики (система вокалізації, паузи, покашлювання і т.п.); проксеміка (норми організації простору і часу в спілкуванні) і візуальне спілкування (система "контакту" очима). Іноді окремо розглядається як специфічна знакова система сукупність запахів, якими можуть обмінюватися партнери по спілкуванню.

Регуляторно-комунікативна (інтерактивна) функція спілкування на відміну від інформаційної полягає в регуляції поведінки і безпосередньої організації спільної діяльності людей у ​​процесі їх взаємодії. Тут слід сказати кілька слів про традиції використання понять взаємодії і спілкування в соціальній психології. Поняття взаємодії використовується подвійно: по-перше, для характеристики дійсних реальних контактів людей (дій, контрдій, сприяння) в процесі спільної діяльності, по-друге, для опису взаємних впливів (впливів) один на одного в ході спільної діяльності або ширше - в процесі соціальної активності.

У процесі спілкування як взаємодію (вербальному, фізичному, невербальному) індивід може впливати на мотиви, цілі, програми, прийняття рішення, на виконання і контроль дій, тобто на всі складові діяльності свого партнера, включаючи взаємну стимуляцію і корекцію поведінки. Іншими словами - не буває спілкування без впливу і регуляції, так само як взаємодії без спілкування.

Афективно-комунікативна функція спілкування пов'язана з регуляцією емоційної сфери людини. Спілкування - найважливіша детермінанта емоційних станів людини. Весь спектр специфічно людських емоцій виникає і розвивається в умовах спілкування людей: відбувається яке зближення емоційних станів, або їх поляризація, взаємне посилення або ослаблення.

Видається виправданим привести іншу класифікаційну схему функцій спілкування, в якій поряд з перерахованими окремо виділяються й інші функції: організація спільної діяльності; пізнання людьми один одного; формування і розвиток міжособистісних відносин (почасти така класифікація дана в монографії В. В. Знакова (1994); а пізнавальна функція в цілому входить у перцептивну функцію, виділену Г. М. Андрєєвої (1988).

Розглянуті класифікації функцій спілкування, природно, не виключають один одного, можна пропонувати й інші варіанти. Разом з тим вони показують, що спілкування має вивчатися як багатовимірне явище.

1.2 Теоретичні підходи до дослідження спілкування в соціальній психології. Теорії комунікації

В історичному плані можна виділити три підходи до вивчення проблеми: інформаційний (орієнтований на передачу і прийом інформації); інтеракційний (орієнтований на взаємодію); реляційний (орієнтований на взаємозв'язок спілкування і взаємини). Незважаючи на очевидну схожість концепцій, термінології та дослідницької техніки, кожен підхід спирається на різні методологічні традиції і передбачає хоч і взаємодоповнюючі, але, тим не менш, різні аспекти аналізу проблеми спілкування.

Інформаційні підходи. Були розвинені в основному в 30-ті - 40-ті роки і з тих пір широко використовуються до теперішнього часу. Об'єктом досліджень є передача повідомлень, головним чином фактичних, реальних між "учасниками" - спільнотами, організаціями, індивідами, тваринами, технічними пристроями, які здатні посилати і приймати інформацію за допомогою якоїсь системи сигналів або символів.

Теоретичні основи підходу базуються на трьох основних положеннях:

зміст інформації може перетворюватися в різні символи (кодуватися / декодувати в слова, жести, образи, предмети і т.д.);

осіб (його тіло, очі, обличчя, руки, поза) утворює своєрідний екран, на якому "проявляється" передана інформація після її сприйняття і переробки (у формі думок, емоцій, установок);

прийняття арістотелівської і ньютонівської картини світу: існує нейтральне простір, в якому взаємодіють дискретні організми та об'єкти обмеженого обсягу.

У рамках інформаційного підходу існують два основних напрямки досліджень.

Перший напрямок займається теорією і практикою звернення або зміни повідомлень у різні зображення, знаки, сигнали, символи, мови або коди і їх подальшої декодування. Найбільш відома модель була розроблена К. Шенноном і В. Вівер (1949),

Початкова модель складалася з 5 елементів: джерело інформації, передавач інформації (шифратор), канал для передачі сигналів, приймач інформації (дешифратор), одержувач інформації (місце отримання інформації). Вважалося, що всі елементи організовані в лінійному порядку. Подальші дослідження дозволили поліпшити початкову схему. Були введені розмежування між "сполученням" як таким і "джерелом" і введені важливі додаткові поняття: "зворотній зв'язок" (відгук одержувача інформації, що дає можливість джерела кодифікувати і коректувати подальшу передачу інформації); "шум" (спотворення і перешкоди в повідомленні при його проходженні по каналу); "надмірність" або "дублювання" (зайві повторення в кодуванні інформації для того, щоб повідомлення могло бути коректно декодований); "фільтри" (перетворювачі повідомлення, коли воно досягає шифратора або залишає дешифратор).

Дана теоретична модель мала низку позитивних якостей - простотою і наочністю, можливістю швидкої квантифікації, універсальністю. Але ці ж обставини привели до ігнорування, недооцінки дослідниками потенційної корисності або навіть можливість існування інших підходів у вивченні проблеми спілкування.

Перший аналітичний огляд використання цієї теоретичної моделі комунікацій в різних дисциплінах і сферах дослідженні був даний К. Черрі в 1957 р.

Другий напрямок досліджень виникло в 60-х роках.

Основним предметом цього напряму став аналіз соціально організованих умов для циркулювання інформації між членами конкретної соціальної групи або у міжособистісних взаємодіях, включаючи Диадические. Основні дослідження в цій галузі були виконані І. Гофманом (1963, 1969, 1975),

У своїх дослідженнях Гофман розробив і використовував для аналізу спілкування модель комунікаційного обміну, що складається з 4 елементів:

комунікаційні умови або умови спілкування, що встановлюються індивідами в конкретних ситуаціях соціальної взаємодії (наприклад, пряме, безпосереднє-непряме, опосередковане, симетричне-асиметричне передання повідомлень);

комунікаційне поведінку або стратегія спілкування, які використовують учасники спілкування у взаєминах другу іншому;

комунікаційні обмеження, які включають економічні, технічні, інтелектуальні та емоційні чинники, що обмежують вибір учасниками спілкування тієї чи іншої стратегії;

основи або критерії інтерпретації, що визначають і напрямні способи сприйняття і оцінки людьми своєї поведінки по відношенню один до одного.

Саме розробка та використання цієї моделі в аналізі міжособистісного спілкування допомогла найбільш повно зблизити і навести мости між інформаційним і інтеракційний підходами до вивчення проблеми спілкування.

Інтеракційний підходи. Були розвинені головним чином у 60 - 70-і роки. На відміну від інформаційного підходу, який розглядає спілкування як трансакції з передачі інформації (окремі комунікаційні акти), в інтеракційний підході спілкування розглядається як ситуація спільної присутності, яка взаємно встановлюється і підтримується людьми за допомогою різних форм поведінки і зовнішніх атрибутів (зовнішності, предметів, обстановки і тощо). І це поведінкове управління ситуацією спільної присутності, її підтримка відбувається відносно незалежно від намір беруть участь індивідів. Хоча вони мають дійсним контролем за входом або виходом із ситуації у відповідності зі своїми намірами, до тих пір поки учасники сприймають присутність і поведінку один одного в ситуації, вони не можуть уникнути постійної координації поведінки по відношенню один до одного.

Три напрями теоретичних досліджень виявилися інструментальними і сприяли появі реляційної теорії комунікацій: а) кібернетика і теорія загальних систем; б) теорія логічних типів, яка ідентифікує розриви безперервності між різними рівнями абстракції (наприклад: "індивід-спілкування", "індивід-взаємини" і т.д.), в) біологічні дослідження екосистем і динаміки взаємовідносин між організмами і середовищем проживання.

Найбільш цікаві та важливі дослідження, проведені на основі реляційного підходу, були здійснені в області психопатології (Г. Бейтсон та ін, 1956; Р. Лейнг, 1959). Зокрема, була запропонована реляційна пояснювальна модель спілкування хворого на шизофренію.

За твердженням самих прихильників підходу, реляційна теорія спілкування знаходиться на початковій стадії свого розвитку не дивлячись на тривалий період існування з моменту зародження (Р. Харрі, Р. Ламб, 1983). Зізнається, що ця теорія представляє один з найбільш перспективних підходів до вивчення соціальних явищ, до вивчення спілкування, взаємодії та поведінки, які до цих пір були відомі соціальних і поведінкових наук.

Її методологічний потенціал і сила полягають у тому, що вона замінює арістотелівський принцип картини світу на "системний підхід".

В останні десятиліття у світовій психологічній науці зріс інтерес до невербальних засобів спілкування, оскільки стало ясно, що цей компонент соціальної поведінки людини відіграє в житті суспільства більш важливу роль, ніж уявлялося раніше. Невербальне спілкування - це комунікація між індивідами без використання слів, тобто без мовних і мовних засобів. Інструментом спілкування стає тіло людини, що володіє виключно широким діапазоном засобів і способів передачі інформації або обміну нею. Основними засобами, якими володіє "мову тіла", є поза, рухи (жести), міміка, погляд, просторове поведінка, характеристики голосу.

Як свідомість, так і несвідомі і підсвідомі компоненти психіки наділяють людину здібностями сприймати і інтерпретувати інформацію, передану у невербальній формі. Той факт, що передача і прийом невербальної інформації може здійснюватися на несвідомому та підсвідомому рівнях, вносить деяку ускладнення у розуміння цього явища і навіть ставить питання про виправданість використання поняття "спілкування", так як при мовному та мовленнєвому спілкуванні цей процес так чи інакше усвідомлюється обома сторонами. Тому цілком припустимо, коли мова йде про невербальної комунікації, використовувати також поняття "невербальне поведінка", розуміючи його як поведінка індивіда, що несе в собі певну інформацію, незалежно від того, усвідомлюється це індивідом чи ні.

Серед неясних в плані формування коштів невербального спілкування залишається, зокрема, питання про те, як люди здобувають навички невербальної комунікації. Багато що пояснюється, звичайно, наслідуванням і спостереженням за поведінкою інших. Але як, наприклад, пояснити набуття індивідом більш-менш складної системи жестів, якими він супроводжує свою промову? Загадка полягає в тому, що і сама людина не може в більшості випадків сказати: чому він використовує той чи інший жест в якомусь пункті бесіди, який сенс має цей жест, навіщо він потрібен і звідки взявся і т.д.

Кожен може перевірити ці питання на собі, згадавши, якими жестами і як він користується в процесі спілкування з іншими.

Особливості невербального спілкування. Вже зазначалося, що невербальне спілкування може бути усвідомленим і неусвідомленим. До цього треба додати ще й таку його особливість як навмисних і ненавмисних. Хоча в переважній більшості зазвичай люди, які не пройшли спеціальну підготовку, як правило, не усвідомлюють або мало усвідомлюють своє невербальна поведінка. З іншого боку, за оцінками фахівців невербальний комунікаційний канал в порівнянні з вербальним несе велику інформаційну навантаження: за допомогою мови тіла люди передають від 60 до 70% всієї інформації в процесі спілкування. Саме тому невербальне спілкування є важливим компонентом процесу взаємодії

Функції невербальних способів спілкування. Невербальні засоби спілкування допомагають людям орієнтуватися в різних соціальних ситуаціях і регулювати свою поведінку, глибше розуміти один одного і відповідно будувати свої відносини, швидше сприймати соціальні норми і коригувати свої дії. Таке загальне призначення невербального спілкування, яке може бути виражене більш конкретно в ряді його інформаційних функцій. Невербальне спілкування дозволяє передати інформацію:

про ознаки расової (національної), соціальної та соціально-демографічної належності людини;

про його фізичному і психологічному стані;

про емоційне відношення людини до чого-то, комусь чи до якоїсь ситуації;

про можливі варіанти поведінки та способи дії людини в тих чи інших ситуаціях;

про ступінь впливу на людину тих чи інших подій, заходів, обставин тощо:

про психологічний клімат в групі і навіть про загальну атмосферу в суспільстві;

особливо важлива функція невербального спілкування полягає в обміні інформацією про особистісні та індивідуальних властивостях між суб'єктами спілкування, таких як їх ставлення до людей, їх самооцінка, енергійність, схильність до домінантності, товариськість, темперамент, скромність, невротичність і т.д.

До психологічних компонентів акту комунікації перш за все відносяться комунікативний намір, задум і мета, тобто мотиваційна сторона спілкування. Вони визначають, що, навіщо і чому хоче повідомити автор одержувачу, а також розуміння повідомлення, тобто когнітивну складову.

Комунікативне намір - це бажання вступити в спілкування з іншою людиною. Таке намір є у вас, коли ви запрошуєте когось на прогулянку, але відсутня, якщо ви йдете гуляти поодинці.

Задум повідомлення - це інформація в початковому вигляді, яку автор хоче передати одержувачу, проект, ідея майбутнього повідомлення.

Цілі повідомлення зазвичай діляться на дві групи: найближчі, безпосередньо виражаються автором, і більш віддалені, довготривалі. Серед найближчих цілей звичайно виділяють інтелектуальні, пов'язані з отриманням інформації, з'ясуванням позицій і думок, роз'ясненням і критикою. Також є цілі, пов'язані з встановленням характеру відносин: розвиток або припинення комунікації, підтримка або відкидання партнера, спонукання до дії. За найближчими цілями часто стоїть цільової підтекст, поглиблюючи і ускладнює повідомлення. Це - більш віддалені цілі комунікації.

До соціальних компонентів комунікативного акту належать статусні і ситуативні ролі його учасників, а також використовувані ними стильові прийоми. Статусна роль вказує на поведінку, запропоноване людині його соціальним (віковим, статевим, посадовим і т.п.) становищем, або статусом. На початку кожного комунікативного акту від його учасників потрібно адекватне усвідомлення, як власної соціальної ролі, так і ролі партнера. Без цього неможливо правильно орієнтуватися в ситуації і вибрати потрібну манеру поведінки. Це можна зробити при поданні один одному незнайомих людей, називаючи одну з його основних соціальних ролей (мій друг, мій начальник і т.д.) або визначаючи це самостійно за зовнішнім виглядом та поведінкою людини. Ситуативні ролі виявляються вже в процесі комунікації. Вони істотно впливають на характер комунікативного акту. Так, людина може бути лідером, прагнуть відігравати провідну роль і контролювати весь процес комунікації; посередником, що стежить за ходом комунікації та уравновешивающим інтереси різних людей; примхливою дитиною, порушує будь-які заборони і виступаючим з нестандартними судженнями; гнучким людиною, готовою пристосуватися до будь-якої ситуації.

Стильові характеристики учасників комунікативного акту виявляються в особливостях їх мовного стилю, у використовуваних ними комунікативних стратегіях і тактики. Оцінюючи мовний стиль людини, можна виділити людей, які говорять лише в одному незмінному стилі. Вони не здатні проявити мовну гнучкість і в будь-якій ситуації кажуть однаково. Людина з високим рівнем мовної компетенції, з одного боку, прагне зберегти свій стиль спілкування в різних ситуаціях, але, з іншого боку, може змінювати його в залежності від обставин спілкування. Також є різні стилі слухання - від уміння (бажання) до повного невміння (небажання) чути.

При розгляді людської комунікації з точки зору теорії інформації фіксується лише формальна сторона справи: як інформація передається, у той час як в умовах людського спілкування інформація не тільки передається, але і формується, уточнюється, розвивається.

Тому необхідно чітко розставити всі акценти і виявити специфіку у самому процесі обміну інформацією, коли він має місце у випадку комунікації між двома людьми.

По-перше, на відміну від простого "руху інформації" між двома пристроями тут ми маємо справу з відношенням двох індивідів, кожний з яких є активним суб'єктом.

По-друге, характер обміну інформацією між людьми визначається тим, за допомогою системи знаків партнери можуть вплинути один на одного.

По-третє, комунікативний вплив як результат обміну інформацією можливо лише тоді, коли людина, що направляє інформацію, і людина, що приймає її, володіють єдиною або подібною системою кодифікації і декодификации.

По-четверте, в умовах людської комунікації можуть виникати зовсім специфічні комунікаційні бар'єри, що носять соціальний або психологічний характер (Г. М. Андрєєва, 2004).

2. Теоретичний огляд проблем спілкування невротичних хворих

2.1 Загальна психологічна характеристика хворих з невротичними розладами

Термін "невроз" був запропонований Кулленом більше 200 років тому - в 1776 році. З первинного визначення цього страждання збереглося лише уявлення про неврозі як про функціональне порушення. До кінця 19 століття сформувалося уявлення про неврозах як психогенних захворюваннях. Найбільш чітке визначення неврозу дав В. А Гіляровський, який вважав, що неврози - це болісно пережиті і супроводжувані розладами в соматичній сфері зриви особистості в її суспільних відносинах, викликані психічними факторами і не обумовлені органічними змінами, з тенденцією до активної переробки та компенсації.

У радянській літературі поняття позитивної діагностики неврозів, засноване на матеріалістичної психології і фізіології, представлене головним чином у працях В.М. Мясищева (1960). Сутність позитивної діагностики, тісно пов'язана з його патогенетичної концепцією неврозів, випливає з визнання категорії "психогенного", що включає в себе наступні основні положення:

1) психогения пов'язана з особистістю хворого, з психотравмуючої ситуацією, труднощами цієї ситуації, з нездатністю особистості в даних конкретних умовах самостійно вирішити її;

2) виникнення і перебіг неврозу більш-менш пов'язані з патогенною ситуацією і переживаннями особистості: спостерігається певна відповідність між динамікою стану хворого і змінами психотравмуючої ситуації;

3) клінічні прояви неврозу по своєму змісту деякою мірою зв'язані з психотравмуючої ситуацією і переживаннями особистості, з основними найбільш сильними і глибокими її прагненнями, представляючи афективну реакцію, патологічну фіксацію тих чи інших її переживань;

4) відзначається більш висока ефективність психотерапевтичних методів стосовно всього захворювання й окремим його клінічним проявам порівняно з біологічними впливами.

У теоретичному плані співіснують наукові напрямки, що намагаються трактувати невроз, як з психологічної, так і з біологічної (патопсихологічні) платформ.

Підкреслена вище складність природи неврозу повною мірою розкриває і труднощі його визначення.

Невроз характеризується: по-перше, оборотністю патологічних порушень, незалежно від його тривалості, що відповідає розумінню неврозу І.П. Павловим як зриву вищої нервової діяльності, який може тривати дні, тижні, місяці і навіть роки, по-друге, психогенною природою захворювання, яка, згідно В.І. Мясищеву, визначається існуванням зв'язку між клінічною картиною неврозу, особливостями системи відносин і патогенної конфліктної ситуації хворого; і, по-третє, специфічністю клінічних проявів, що складається в домінуванні емоційно-афективних і соматовегетативних розладів.

Відсутністю психотичних симптомів, як це видно з наведеного визначення неврозу, останній відрізняється від психозу, у тому числі психогенної природи.

При неврозах виявляються різноманітні симптоми, що зачіпають порушення практично всіх пізнавальних процесів. Частина з них є патогномонічними і визначають розвиток невротичних розладів, інша частина відображає зміни, обумовлені самою хворобою.

Розлади уваги не є специфічними для невротичних розладів. Їх поява пов'язана з основними проявами хвороби. Як правило, клінічно і патопсихологічних можна помітити порушення концентрації та стійкості уваги, швидку виснаженість і сповільненість перемикання уваги. Порушення уваги входять в структуру астенічного синдрому, що є типовим проявом невротичних розладів.

Порушення пам'яті є одними з характерних і частих, але неспецифічних проявів при невротичних розладах. Як правило, відзначаються порушення механічного запам'ятовування. На думку А.М. Вейна та Б.І. Кам'янецькій, мнестичних дефект у хворих неврозами пов'язаний з патологічними емоційними станами.

Якісні розлади мислення не є специфічними для невротичних розладів. Асоціативний процес залишається, в цілому, логічно вивіреним.

Емоційні розлади є основними у кваліфікованості тих чи інших форм невротичних розладів. З афективних симптомів і синдромів найбільш часто відзначаються депресія, астенія і легкодухість, страхи і фобії, ангедонія, туга і тривога. Емоційні феномени представлені образою, розчаруванням, афектом здивування, гнівом.

Порушень свідомості в патопсихологічне і психопатологическом розумінні у хворих неврозами не виявляється. Не можна говорити про невротичні порушення, якщо хворий дезорієнтований на місці і часу, а також неправильно ідентифікує себе. Типовими можуть вважатися лише порушення процесів самосвідомості та самооцінки.

Розлади інших сфер психічної діяльності (відчуттів, сприйняття) не є типовими і специфічними для невротичних розладів.

Таким чином, під непсихотичними розладами розуміються симптоми і синдроми, що супроводжуються критикою, адекватною оцінкою навколишньої дійсності, коли хворий не змішує власні хворобливі суб'єктивні відчуття і фантазії з об'єктивною реальністю, а поведінка знаходиться в рамках соціально прийнятих норм.

Невротичні стани та невротичні реакції в соціальній психіатрії мають особливу значимість при оцінці обмежень життєдіяльності людини.

Це зумовлено насамперед особливостями соціальної дезадаптації такої групи хворих, поширеністю неврозів, складнощами диференціального діагнозу, а також неоднозначним підходом до оцінки ступеня вираженості і стійкості симптоматики, що вкрай важливо в медико-соціальної та військової експертизі.

Під потенційним невротиком розуміється (В. Д. Менделевич) індивід, в силу складу психічної діяльності більшою мірою, ніж інші схильний до невротичних типу реагування. У структурі індивідуально-психологічних особливостей "потенційного невротика" відзначається кілька параметрів.

Альтернативне поділ на психотичні-непсихотичні є традиційним для психіатрії і вважається одним з основоположних принципів, які мають значення як для теорії, так і для практики. Воно визначає тактику і стратегію психіатричного дійства, диктує вибір методів терапевтичного впливу, обгрунтовує застосування тих чи інших профілактичних і реабілітаційних заходів.

Принцип "психотическое-непсихотичні" оцінює такий психічний параметр як рівень психічних розладів, своєрідну глибину і вираженість психопатологічної картини захворювання. У соматичної медицині подібний критерій відсутній, оскільки відсутня необхідність оцінки соціально значущих сторін діяльності людини. Є лише параметр тяжкості хвороби, ймовірності летального результату або хроніфікації та інвалідизації. У психіатрії тяжкість розладів може бути проаналізована двояко. З одного боку, її можна оцінити з позиції уявлення про психічне здоров'я - стан повного фізичного і душевного комфорту і благополуччя, і тоді тяжкість розладу буде визначатися суб'єктивно. З іншого боку, її можна визначати з позиції уявлення про соціально шкідливу дію, до якого може призвести психічне захворювання (в крайньому вираженні - загроза життю оточуючих і собі), що зумовлює суто "об'єктивний" підхід.

Реальна клінічна практика грунтується на другій платформі. Внаслідок цього психотичний рівень розлади психічної діяльності в усіх випадках оцінюється як стан більш "важкий", ніж непсихотичних.

Неврозами, або невротичними розладами в сучасній психологічної та психіатричної літературі називають функціональні розлади психічної діяльності, що виникають як реакція на значущі психотравмуючі події (конфлікти) і зумовлені недосконалістю механізмів психологічного захисту і антіціпаціонной неспроможністю. При неврозах виявляються різноманітні симптоми, що зачіпають порушення практично всіх пізнавальних процесів. Частина з них є патогномонічними і визначають розвиток невротичних розладів, інша частина відображає зміни, обумовлені самою хворобою.

Якісні розлади мислення не є специфічними для невротичних розладів. Асоціативний процес залишається, в цілому, логічно вивіреним. При невротичної депресії відзначається уповільнення мислення; при ананкастіческіх невротичних проявах з'являються обсессіі - нав'язливі думки, спогади.

Кваліфікація ролі інтелекту в психічної травматизації представлена ​​в роботах Г.К. Ушакова, який підтримує точку зору про те, що "прийняте положення про те, що провідним, а часом і єдиним дефектом психіки осіб, у яких відзначається схильність до виникнення прикордонних нервово-психічних розладів є недостатність їх афективно-вольової сфери, все більше і більше піддається перегляду ".

Особливо відзначимо роль антіціпаціонних здібностей, що входять в структуру т. зв. комунікативних здібностей людини. Етіопатогенез невротичних розладів у відповідності з антіціпаціонной концепцією неврозогенеза (В. Д. Менделевич) нерозривно пов'язаний з антіціпаціоннимі процесами. Неврозогенез бачиться як результат нездатності особистості передбачати хід подій і власну поведінку під фрустрирующих ситуаціях, що обумовлено преморбідні особливості "потенційного невротика", умовно названими антіціпаціонной неспроможністю. Особистість, схильна до невротичних розладів, виключає з антіціпаціонной діяльності небажані події і вчинки, орієнтуючись завжди лише на бажані. У зв'язку з цим, потрапляючи в неспрогнозірованную, несприятливу і витиснену у зв'язку з цим з "ситуаційного сценарію" життєву колізію, людина опиняється в цейтноті часу для застосування впорається поведінки.

І навіть, якщо система психологічної компенсації у нього функціонувала нормально, то в умовах розбіжності прогнозу і при крайній вираженості емоційних переживань (образи, розчарування, здивування), пов'язаних з цією прогностичної помилкою, людина може не використовувати потенційних можливостей до совладанію з ситуацією і захворіє неврозом . Адаптивне значення для подолання важких життєвих ситуацій мають такі стратегії як "антиципирующую совладаніе" і "предвосхищающая печаль"; яким для більшої продуктивності повинен бути наданий певний проміжок часу. На думку А.В. Брушлинского, є чітка зв'язок саморегуляції і передбачають форм мислення.

Патопсихологічні дослідження останніх років (В. Д. Менделевич, В. Т. Плещинський) вказують на той факт, що поряд з порушеннями процесу запам'ятовування, при неврозах страждають і інші мнестичні функції, зокрема, відтворення і забування, специфічно змінюється співвідношення безпосередньої й опосередкованої пам'яті. Клінічне дослідження пацієнтів з різними формами невротичних розладів показує, що для більшості обстежених хворих події, які викликають невроз виявляються несподіваними (неспрогнозірованнимі). Самі пацієнти, описуючи подібні феномени, вказують, як правило, на той факт, що вони "не пам'ятали", як вирішувалися колишні конфліктні ситуації і що їм передувало.

Виділення антіціпаціонних здібностей у структурі інтелекту у наведеній вище інтерпретації не є традиційним. Навіть про прогностичних здібностях як психофізіологічних характеристиках є у літературі лише окремі згадки, що пов'язано, в першу чергу, з розглядом процесів імовірнісного прогнозування, як правило, з позицій психофізіології. Проте, клінічні порівняння та результати патопсихологических експериментів хворих неврозами і "неврозоустойчівих особистостей" дають підставу з більшою впевненістю говорити про психосоціальних коренях антіціпаціонних здібностей комунікативного рівня.

Відомо, що на рівні тваринного світу прогресивна еволюція можлива лише в тому випадку, якщо тварини мають можливість підготуватися до майбутніх подій. Подібне припущення можна також визнати вірними і у випадку з людською особистістю: розвиток у процесі соціалізації людини антіціпаціонних здібностей еволюційно обумовлено. Воно спрямоване на попередження позамежних для психіки переживань, на більш повноцінну та якісну адаптацію особистості до соціуму.

Емоційні розлади є основними у кваліфікованості тих чи інших форм невротичних розладів. З афективних симптомів і синдромів найбільш часто відзначаються депресія, астенія і легкодухість, страхи і фобії, ангедонія, туга і тривога. Емоційні феномени представлені образою, розчаруванням, афектом здивування, гнівом.

S. Freud відстоював точку зору про біологічно, конституційно характеру потреби (у його представленні - сексуальної), блокування якої в умовах суспільного життя з морально-етичними регламентаціями і фатальністю призводить особистість до неврозу. Учні і послідовники S. Freud трохи відійшли від уявлень свого вчителя. Так, К. Horney на основі емпіричного аналізу власної психотерапевтичної практики описала десять "невротичних" потреб. Їх "аномальність" укладена як у їх змістовної суперечливості, так і в формальних характеристиках структури і способів реалізації: нав'язливою компульсивности, низького ступеня усвідомленості та підконтрольності, а також притаманною всій системі невротичних потреб принципової ненасищаемості. Не перераховуючи всі десять потреб, відзначимо лише деякі з них:

потреба в любові і схвалення; особливістю реалізації цієї потреби невротиком є ​​її "всеїдність" щодо об'єкта любові - бажання бути улюбленим всіма і кожним, а по суті, повна байдужість до партнера, що розглядається як "річ" або "товар" (E. Fromm );

потреба в підтримці, прагнення мати сильного і опікає партнера, який позбавить від страху покинутості й самотності. Невротик ніколи не впевнений, що його дійсно люблять, і завжди прагне "заробити" любов, як у дитинстві слухняна дитина зразковою поведінкою прагне заслужити батьківську похвалу. Звідси підвищена залежність від об'єкта любові і превентивне "втеча" у незалежність;

потреба володарювання, домінування, лідерства може поширюватися на всі сфери життя незалежно від того, чи має людина достатньої компетентністю для досягнення першості. Звідси співіснування протилежних тенденцій: постійного прагнення "все вище, і вище, і вище ..." і почуття невпевненості в собі, бажання володарювати, але при цьому відмова від прийняття на себе відповідальності за тягар влади;

потреба в публічному захопленні, визнання, які стають мірилами самоцінності.

За даними EJ. Phares, KC Wilson, NM Klyver підтверджується переважання у невротика "зовнішнього локусу контролю", "поле залежності", а також феноменів "зовнішньої мотивованості" у всіх сферах життя. Це свідчить про те, що невротична структура потреб визначає і інші формально-стилістичні особливості особистості. Невротики надзвичайно залежні від думок і оцінок значущих інших, конформних щодо загальноприйнятих традицій і авторитетів (HA Witkin); підвищено тривожні і вразливі в ситуації неуспіху, навіть у випадку успіху обирають стратегію низьких або середніх цілей, оскільки успіх приписують не власним здібностям, а везінню (А-Beck). Нездатність впливати на хід подій робить таких людей легко піддаються депресії; Я-концепція характеризується полярними якостями - ригідністю або нестабільністю образу Я і самооцінок, низьким рівнем самоповаги і самоприятия.

На думку Є.Т. Соколовою існує ще дві важливі особливості невротичних потреб. Перша з них пов'язана із загальною спрямованістю особистості невротика - його егоцентризмом і "споживчої" орієнтацією. "Якщо володіння становить основу мого самосвідомості, бо" я - це те, що я маю ", то бажання мати має призвести до прагнення мати все більше і більше" - писав E. Fromm. І далі: .. ненаситному завжди чогось не вистачає, він ніколи не буде відчувати повного "задоволення" ... жадібність ... не має межі насичення, оскільки угамування такий жадібності не усуває внутрішньої порожнечі, нудьги, самотності і депресії ". Іншими словами, потреби невротика не володіють стійкою опредмеченностио, а отже, існують скоріше у формі нав'язливого потягу, ніж соціально опосередкованого зрілого мотиву.

Інша особливість потреб (відкривається, як правило, тільки в процесі психотерапії або проективного дослідження), на думку Є.Т. Соколової, полягає в їхній дивній здатності до трансформації, захисної мімікрії. Загроза фрустрації чи небажаних соціальних санкцій, або сформованому образу Я породжує "реактивні освіти" - потреби - "перевертні". Так, фрустрированной потреба в любові може виступити у свідомості у вигляді прямо протилежного почуття - ворожості, відкидання.

У мотиваційному аспекті істотним для пізнання процесів неврозогенеза може вважатися поняття О.М. Леонтьєва про "одне-або многовершінной" мотиваційної сфери. Так, "одновершинною" мотиваційної сфери в поєднанні з вузькістю змісту провідної діяльності може в деяких випадках привести при важкому захворюванні до іпохондричною розвитку особистості, створити складнощі при побудові системи замещающей діяльності. У той же час многовершінной мотиваційної сфери створює великі можливості для заміщення, побудови нової провідної діяльності. Разом з тим іноді спостерігається і таке явище: за умови неповного усвідомлення хвороби широта, многовершінной мотиваційної сфери несе в собі небезпеку некритичного ставлення до свого стану. Некритичність не дозволяє хворій людині оволодіти своїми численними спонуканнями, "пожертвувати" деякими з них. Таким чином, виникає проблема формування контролю за своєю поведінкою, проблема формування опосередкування.

У потребностно-мотиваційний аспект проблеми невротичних розладів дозволено включити і дослідження В.С. Ротенберга і В. У Аршавського за оцінкою ролі так званої пошукової активності, що відбиває певні вольові якості людини, в патогенезі невротичних і психосоматичних розладів. Висунута авторами концепція пошукової активності включає в себе і аналіз невротично зміненої пошукової активності, причому невроз розуміється авторами як наслідок недозволеного интрапсихического мотиваційного конфлікту при недостатній ефективності механізмів психологічного захисту. Саме в останньому параметрі вбачається суть питання: фактична відмова від пошуку способів реалізації витісненого мотиву призводить до невротичних типу реагування. На думку В.С. Ротенберга і В.В. Аршавського невротична тривога являє собою результат специфічного відмови від пошуку, коли невротичні механізми захисту виступають у ролі своєрідної психологічної компенсації. Так само, як і у випадку, наприклад, з іпохондрією і фобіями. Виникнення таких невротичних розладів, як іпохондрія і фобії, відкриває для людини можливість активних цілеспрямованих дій. Він може шукати у лікарів допомоги від своїх захворювань, обстежитися, дотримуватися режиму життя та лікування, уникати ситуацій, що викликають страх.

Таким чином, при формуванні цих невротичних розладів з'являється можливість для пошукової активності, яку В.С. Ротенберг і В. Варшавський називають вторинною. На відміну від нормального пошуку невротичний пошук спрямований не на зміну самої неприйнятною ситуації або ставлення до неї. Цей пошук спрямований тільки на усунення наслідків самої ситуації, тобто тривоги. Він не виключає відмови від пошуку (витіснення), а співіснує з ним. Пошук в межах невротичного стану не спрямований на усунення ситуації, тобто на рішення невротичного конфлікту. Тим не менше, є всі підстави припускати, що ця своєрідна пошукова активність виконує в якійсь мірі захисну функцію по відношенню до соматичному здоров'ю.

У рамках мотиваційного аспекту можна відзначити і істотний для неврозогенеза дисонанс між прогнозованим і реальним результатами, що стає додатковою причиною интрапсихического конфлікту і ще одним джерелом неврозу. Усе це розмаїття зведено до декількох основних типів:

1. Конфлікт типу бажане-бажане (аппетенція-аппетенція) має місце в тому випадку, якщо індивідуум повинен вибирати одну з двох одно бажаних потреб. Суб'єкт при цьому відчуває однаково виражену потребу реалізувати обидві можливі лінії поведінки. Хоча обидві вони оцінюються як бажані, необхідність пожертвувати однією з них обумовлює фрустрирующий характер ситуації.

2. Конфлікт типу небажане-небажане (аверсія-аверсія) пов'язаний з необхідністю вибору між двома одно небажаними

можливостями. При цьому маються конкуруючі потреби уникнути кожної з альтернатив, одна з яких неминуче фрустрируется.

3. Конфлікт типу бажане-небажане (аппетенція-аверсія) зазвичай описується як прагнення індивідуума до якої-небудь мети, від досягнення якої його утримує страх чи іншій негативний стимул, що асоціюється з бажаною метою або її оточенням (Ch. N. Cofer, MH Appley) т . е. як конкуренція між одно вираженими потребами досягти мети і уникнути пов'язаного з нею ж негативного стимулу.

Потребностно-мотиваційний аспект невротичних розладів і вивчення неврозогенеза відображає підвищену значущість емоційно-вольового комплексу. Це положення підтверджується розробкою так званих мотиваційних теорій особистості, які, з одного боку, досліджують процеси особистісного зростання, гармонізації та адаптації психічно здорової особистості, з іншого, намагаються відповісти на питання про механізми дисгармонійного розвитку особистості, причини і чинники, що викликають невротичні зміни поведінки.

До невротичних розладів можуть призводити як епізоди і ситуації, так оточення і середовище. Психотравмуючими вони стають не тільки у зв'язку з масштабністю або катастрофічно. При аналізі чинника психічної травми виділяються такі його характеристики:

інтенсивність

сенс

значимість і актуальність

патогенність

гострота появи (раптовість)

тривалість

повторюваність

зв'язок з преморбідним особистісними особливостями.

На думку Г.К. Ушакова за інтенсивністю психічних травм їх потрібно ділити на:

1) масивні (катастрофічні), раптові, гострі, несподівані, приголомшливі, однопланові: а) надактуальні для особистості, б) неактуальні для особистості (наприклад, природні, суспільні катастрофи, інтактні для даного індивідуума);

2) ситуаційні гострі (підгострі), несподівані, багатопланово утягують особистість (пов'язані з втратою соціального престижу, зі шкодою для самоствердження);

3) пролонговані ситуаційні, трансформують умови багатьох років життя (ситуація позбавлення, ситуація достатку - кумир сім'ї): а) усвідомлювані і переборні, б) неусвідомлювані й нездоланні;

4) пролонговані ситуаційні, що призводять до усвідомленої необхідності стійкого психічного перенапруження (виснажують): а) що викликаються самим змістом ситуації, б) що викликаються надмірним рівнем домагань особистості при відсутності об'єктивних можливостей для досягнення в звичайному ритмі діяльності.

В.Н. Мясищев ділив психічні травми на об'єктивно-значущі і умовно-патогенні, підкреслюючи тим самим семантичну роль події. Під об'єктивно-значущими розуміються життєві події (психічні травми), значущість яких можна вважати високою для переважної більшості людей - смерть близького, розлучення, звільнення та ін Умовно-патогенними називають події, які стають психічними травмами, що викликають переживання в силу особливостей ієрархії цінностей людини (наприклад, втрата марки з колекції філателіста).

На думку Б.Д. Карвасарского існують два підходи до побудови класифікації невротичних конфліктів. До першого належать спроби феноменології психотравмуючих обставин і оцінки їх значимості в неврозогенезе. Однак набагато більше значення, на думку багатьох сучасних дослідників, представляє класифікація по генезу, що беруть участь внутрішніх особистісних механізмів розвитку конфліктів. В історичному плані цікавим є підхід В.М. Мясищева, який розглядав три основні типи невротичних конфліктів: істеричний, обсесивно-психастенический і неврастенічний.

Подібний підхід зумовлював значущість не стільки психічної травми в ізольованому вигляді, скільки базових психологічних параметрів особистості. Перший із зазначених типів конфліктів (істеричний) визначається надмірно завищеними претензіями особистості, завжди поєднуються з недооцінкою або повним ігноруванням об'єктивних реальних умов або вимог оточуючих. Слід підкреслити, що його відрізняє перевищення вимогливості до оточуючих над вимогливістю до себе і відсутність критичного ставлення до своєї поведінки. У генезі цього типу конфлікту істотне значення набуває історія розвитку особистості і процес формування системи її життєвих відносин. Другий (обсесивно-психастенический) тип невротичного конфлікту обумовлений суперечливими власними внутрішніми тенденціями і потребами, боротьбою між бажанням і обов'язком, між моральними принципами і особистими прихильностями. При цьому якщо навіть одна з них і стає домінуючою, але продовжує зустрічати опір іншої, створюються сприятливі можливості для різкого посилення психічної напруги і виникнення неврозу нав'язливих станів. Конфлікт третього типу (неврастенічний) являє собою протиріччя між можливостями особистості, з одного боку, її прагненнями і завищеними вимогами до себе - з іншого. Особливості конфлікту цього типу найчастіше формуються в умовах, коли постійно стимулюється нездорове прагнення до особистого успіху без реального урахування сил і можливостей індивіда.

Як видно з представленої точки зору, В.М. Мясищев в неврозологіческом ракурсі був націлений на пошук морально-етичних та соціально-психологічних характеристик людини, формують при зустрічі з психотравмуючої ситуацією особливий, типовий стиль невротичного поведінки. Вчення про три типи невротичного конфлікту стало продовженням і розвитком теорії системи відносин особистості, в якій основний наголос робився на вивченні механізмів "продукування психічних травм", несвідомого приписування тих чи інших життєвих подій психічного звучання з наступним афективно проявляється комплекс внутрішньоособистісних конфліктів. При цьому виділялася роль характерологічних особливостей.

При аналізі робіт психологів і психіатрів, націлених на виявлення специфічних преморбідні психологічних особливостей хворих неврозами, відзначається теоретична та експериментальна розробка кількох феноменів і процесів: темпераменту, характеру, особистості, а також окремих психічних функцій. На патогенетичну значимість особливостей вищої нервової діяльності вказував ще І.П. Павлов. Основними постачальниками неврозів, по І.П. Павлову, є крайні варіанти норми, насамперед слабкий тип, однак не виключено їх виникнення і у представників сильної типу при значній вираженості патогенного впливу. Неврастенія виникає у людей зі слабким або сильним неврівноваженим (нестримним) і підвищено-гальмівним типом, Середнім щодо сигнальних систем; істерія - у представників слабкого художнього типу з переважанням підкіркової діяльності надкорковой; психастенія (яку І. П. Павлов відносив до неврозів) - у людей розумового типу з болючим переважанням кортикальної діяльності над субкортікальной.

У сучасній психологічній і психіатричній літературі, поряд з темпераментом, велике значення в етіопатогенезі неврозів надається і іншим психологічним параметрам людини. Суттєвими для неврозогенеза є особливості, зокрема, акцентуації характеру.

Широку популярність придбало положення V. Magnan про обернено пропорційній залежності між ранимостью нервової системи і масивністю психічної травми, необхідної для розвитку неврозу; чим більш ранима (чутлива), чим більше схильна ("невропатізірована, псіхопатізірована") нервова система, тим менша інтенсивність психічної травми необхідна для її поразки. Б.Д. Карвасарский, розглядаючи взаємини особливостей характеру (в нормі і при патологічних формах) і неврозів, вважав, що, якщо у минулому вельми поширеною була точка зору, що "постачальниками" неврозів, як правило, є психопати, а основні форми неврозів представляють собою декомпенсації відповідних їм типів психопатій (істерія - истероидная психопатія, неврастенія - астенічна психопатія, невроз нав'язливих станів - психопатія псіхастеніческого кола), то в даний час у вітчизняній психіатрії міцно утвердилось уявлення, що неврози можуть виникати в осіб, і не страждають психопатіями, а також без скільки -небудь виражених психопатичних рис характеру. Якщо йти по шляху зближення психогенних декомпенсацій психопатій з неврозами у вузькому сенсі слова, то, природно, у випадках психопатій невроз виступає як рецидивуюче захворювання, оскільки психогенні зриви можуть виникати в звичайних життєвих умовах, стаючи як би кращим типом реагування. У людини ж без психопатичних особливостей невроз може бути і єдиним епізодом в житті, що виникають, однак, під впливом дійсно патогенної психотравмуючої ситуації.

З представленої точкою зору згодні далеко не всі дослідники. Зокрема Ю.А. Олександрівський вважає, що існуюче в даний час поділ неврозів і психопатій на підставі характерних для перших з них "психогенні і" функціональності ", а для других -" біологічно "і" органічності "носить суто відносний характер. Такий поділ має значення для опису клінічних форм і варіантів пограничних станів, визначення їх прогнозу, але не є принциповим для розуміння відмінностей у визначальних їх патофізіологічних механізмах. Ці механізми є швидше загальними, а не різними і при неврозах, і при психопатіях. Клінічні картини, характерні для "справжніх неврозів", можуть бути позначені як "невротичні синдроми" безвідносно до основного етіопатогенезу захворювання в цілому. Щоб вони реалізувалися, потрібно поєднання вроджено-конституціональних, соматогенних-органічних і особистісно-ситуаційних чинників у їх різній комбінації.

Якщо в питанні про значимість патологічної характерологической "грунту" на неврозогенез існують різні точки зору, то роль акцентуацій характеру виділяється практично всіма вченими. Наявність акцентуацій характеру в умовах психотравматизації може стати сприятливим грунтом для виникнення неврозів та невротичних розвитку. До того ж, окремим типам акцентуації характеру властиві певні форми невротичних розладів. Астеноневротичний і лабільний типи акцентуацій привертають у відповідних умовах до виникнення неврастенії; сенситивний, психастенический і рідше астеноневротичний служать сприятливим грунтом для розвитку обсесивно-фобического неврозу. Істеричний невроз виникає на тлі истероидной або рідше при деяких змішаних з істероїдним типах - лабільно-істеродном, истероидно-епілептоідним, рідше шизоїдно-істероїдному. Підкреслюючи значення виділення поняття "акцентуація характеру" для клініки неврозів А.Є. Личко зазначає, що від типу акцентуації залежать не тільки особливості клінічної картини неврозу, але і виборча чутливість до певного роду психогенним факторів, оскільки очевидно, що невротична декомпенсація може бути полегшена психотравматизації, висуваючи надмірні вимоги до "місця найменшого опору" даного типу акцентуації.

У психологічних роботах аналізом особливостей темпераменту і характеру вичерпуються дослідження привертають до неврозів факторів. Якщо ж розгляду піддаються деякі особистісні якості, то найчастіше їх коло не широкий і строго визначений методико-теоретичною базою дослідження. В.Н. Мясищев пропонував оцінювати ступінь психотравмуючого впливу ситуації в залежності від системи відносин особистості - ціннісних орієнтації людини.

Клінічні прояви невротичних розладів різноманітні. Вони включають сотні психопатологічних симптомів і синдромів. Зупинимося на найбільш яскравих і часто зустрічаються в практиці клінічного психолога і лікаря загальної практики.

Тривалі й хронічні психотравмуючі впливу на людину призводять до формування типових невротичних симптомокомплексів: астенічного, депресивного, іпохондричного, ананкастіческого. Значущим для діагностики невротичних розладів і відмежування їх від неврозоподібних та інших психічних порушень є описана К. Ясперсом тріада невротичних розладів:

1. Невроз викликається психічною травмою.

2. Життєве подія стає психотравмою і "звучить" у клінічних симптомах у випадках підвищеної значущості (воно підходить до особистості "як ключ до замку").

3. Після зникнення психічної травми або після часу невротичні симптоми зникають.

Єдиної класифікації неврозів в даний час не існує. Різноманіття класифікацій - наслідок відсутності єдиного погляду на етіопатогенетичні механізми. У вітчизняній літературі зазвичай описують 3 клінічні форми неврозів: неврастенію, істеричний невроз і невроз нав'язливих станів. У подальшому було виділено депресивний невроз (невротична депресія), невроз страху, іпохондричний невроз.

Розглянемо більш детально основні форми неврозів.

Неврастенія

Цей невроз проявляється підвищеною збудливістю і дратівливістю у поєднанні з швидкою стомлюваністю і истощаемостью. Неврастенія, згідно з даними Б.Д. Карвасарского і Л.М. Лежепекова, є найчастішою формою неврозу.

Bird (1880), що вперше описав неврастенію, пов'язував її з швидким розвитком цивілізації, з тим, що нервова система не в змозі витримати зростаючі вимоги, які пред'являються до неї, і високий темп життя.

Для неврастенії (так само як і для інших неврозів) характерна послідовність включення систем організму у хворобливий процес. На перших етапах виникають вегетативні порушення, особливістю яких є саме дратівлива слабкість. При хвилюванні або фізичного навантаження у хворих з'являються тахікардія, пітливість, похолодання кінцівок, порушуються сон і апетит. Хворий легко засинає, але при найменшому шумі прокидається. Гостро виникає почуття голоду після прийому декількох ложок їжі зникає, а в деяких випадках настає відразу до їжі.

На наступному етапі з'являються сенсомоторні розлади: підвищена чутливість до різних подразників, до відчуттів з боку внутрішніх органів. Хворі погано переносять перепади температури, мерзнуть при трохи прохолодної погоди і, навпаки, при незначному потеплінні скаржаться на спеку і підвищену пітливість. Яскраве світло їх дратує, виникають неприємні відчуття в очах, головний біль; звуки, які раніше були байдужі, стають неприємними, заважають заснути, постіль здається занадто жорсткою, білизна - грубим. З'являється відчуття шуму у вухах, хворі відчувають роботу свого серця, в животі "щось перекочується", "стискається" і т.п. Зазвичай ці відчуття викликають іпохондричні налаштованість, ще більше привертають увагу хворого до роботи внутрішніх органів, що в свою чергу створює умови для зниження порогу відчуттів і посилення іпохондричних скарг.

Однією з частих скарг хворих на неврастенію є скарга на головний біль. Зазвичай такі хворі говорять, що голову "здавлює", "стискає", на голові "начебто б надіта каска", "обруч". Ці відчуття посилюються при хвилюванні, при спробі продовжити роботу, зосередитися.

Надалі приєднуються афективні порушення. Типовою стає "емоційна Інконтиненція" (О. Бумке). Хворі не володіють своїми почуттями, вони з незначного приводу засмучуються до сліз, дають неадекватні реакції образи, роздратування, але несподівано швидко заспокоюються. Стан у них вкрай нестійке, піддається значним коливанням залежно від зовнішніх причин. Настрій частіше знижений, супроводжується постійним невдоволенням і готовністю дати реакція образи і роздратування. Спілкування з друзями, веселі компанії, які раніше приносили задоволення, іноді захоплюють хворого, але швидко набридають, починають дратувати, призводять до різного роду конфліктів.

Істеричний невроз

Другий за значимістю після неврастенії. Для нього характерні сугестивність і самовнушаемость. Цим пояснюються різноманіття і мінливість істеричних розладів. За свою багатоликість істерія отримала характерні назви: "хамелеон", "велика сімулянтка".

P. Janet, виділяючи основні симптоми істерії (звуження свідомості до можливості сприйняття лише вузького кола переживань, відрив ідей і цілих функцій від решти особистості та в зв'язку з цим нездатність її до синтезу), приписує вирішальну роль особливої ​​істеричної конституції.

E. Kraepelin вважав, що для істерії характерно поширення емоцій на психічну і соматичну сферу і перетворення їх на симптоми хвороби, які відповідають "спотвореним і перебільшеним формам душевних хвилювань". У істеричної особистості, в результаті лабільності всієї психічної діяльності, подібні порушення виникають дуже легко і при незначних приводах закріплюються. Крепелін оцінював ці особливості психіки як своєрідні пристосувальні форми захисту.

К. Bonhoeffer запропонована так звана теорія бажання істерії, яка грунтується на тому, що при істеричних розладах завжди є "бажання хвороби". Це значною мірою пояснює навмисний, показний характер зображення страждань. Клінічні спостереження підтверджують, істеричні розлади являють собою захисну реакцію особистості у відповідь на нестерпний для неї ситуацію.

Афективні порушення характеризуються лабільністю емоцій, швидкою зміною настрою, схильністю до бурхливих реакцій зі сльозами, часто переходять у ридання. В інтелектуальній діяльності з'являються риси "емоційної логіки", у поведінці - елементи демонстративності, театральності з прагненням будь-якою ціною привернути до себе увагу.

Депресивний невроз (невротична депресія)

У вітчизняній літературі цей термін широко використовувався, проте трактування його неоднозначна. Одними авторами він розумівся як самостійна форма неврозу. Іншими авторами під терміном "неврологічна депресія" розуміється депресивна симптоматика невротичного рівня, що спостерігається при неврозах і неврозоподібних станах, третіми виділяється депресивний невроз, що розглядається як синонім невротичної депресії.

А.Т. Веско трактує депресивний невроз як наслідок активації негативних когнітивних типів (негативне ставлення до себе, до світу і до майбутнього. У хворих цього варіанта неврозу іноді відзначалася рухова загальмованість, відчуття незручності в руках, тужливий афект, відзначалися порушення почуття часу, елементи психічної анестезії.

Психогенна ситуація зазвичай була конфлікт, але він рідко відбивався у висловлюваннях хворих. Поганий настрій пояснювалося ними як результат фізичного нездужання або пов'язувалося з якоюсь недавньої неприємністю, але не з основною травмуючої ситуацією. Більшість пацієнтів страждали порушеннями сну. Серцебиття, біль у області кишечника або інші вегетативні розлади фіксувалися і приводили до безсоння. Частим симптомом є сльозливість. Часто вона буває тим симптомом, який змушує хворих звертатися за допомогою. Вранці хворі звичайно відчувають почуття розбитості. У такому стані важко змусити себе приступити до діяльності.

Значне число хворих з невротичної депресією відзначали зниження активності та ініціативи.

Таким чином, ми встановили, що для всіх прикордонних станів характерно:

розмитість кордонів між психологічними і клінічними (патопсихологическим) формами реагування;

рухливість кордонів між особистісними реакціями та клінічними формами реагування;

наявність емоційного компонента в синдромі (страх, тривога, внутрішнє напруження і т.п.), що є основою обмеження життєдіяльності;

ситуативно неадекватна поведінка, через яке переважно проявляється соціально-психологічна дезадаптація;

малі адаптивні можливості в соціально значимих ситуаціях, поверховість та егоцентризм в міжособистісних (групових) відносинах;

в цілому задовільна соціальна адаптація (ситуації "робота", "освіта", "сім'я", "секс" і т.п.).

При межових станах завжди є складна, багатовекторна пряма і зворотна зв'язку між особистістю, соціумом і клінічною симптоматикою.

2.2 Лікувально-охоронний режим невротичних хворих в умовах стаціонару

Значення людської і матеріального середовища для стану і розвитку хвороби очевидні.

Рекомендуючи лікування середовищем та лікувально - охоронний режим, виходячи з даних психотерапевтичних напрямів, особливо тих, які більш глибоко займаються вивченням взаємовідносин між хворим і персоналом, а також з теорії про вищу нервову діяльність, що має місце в ЛОР, де особлива увага приділяється впливу безпосередніх негативних і позитивних, безумовних і умовних факторів.

Лікування за допомогою середовища має дві головні тенденції:

1. Створити якомога більше позитивних впливів, що виходять з середовища, які діяли б на психіку хворого.

2. Усунути або до мінімуму обмежити негативні впливи, що порушують гармонійні функції нервової системи.

Відділення для лікування невротичних розладів, так званих "прикордонних" станів, входить у функціональну структуру психіатричної лікарні і є частиною психотерапевтичного центру. Дане відділення є "відкритим", тобто для пацієнтів існує вільний вихід з відділення, вільне відвідування лікувальних і діагностичних заходів. Лікувальний процес здійснюється як в режимі денного стаціонару, так і в умовах цілодобового перебування хворих. Усі які пацієнти проходять необхідні діагностичні заходи, отримують фармпрепарати і фізіопроцедури, водолікування, масаж. Крім лікарів-психіатрів у відділенні проводять консультації лікарі вузьких спеціальностей, також проводиться психологічне дослідження, яке необхідно для встановлення точного діагнозу та подальшої психокорекції пацієнтів. Для відпочинку пацієнтів у відділенні функціонують 8 палат, з них 3 є палатами підвищеної комфортності. Для проведення вільного часу та спілкування у відділенні була створена кімната відпочинку, де пацієнти дивляться телепередачі, грають в настільні ігри.

Для ефективного лікування невротичних хворих застосовуються різні психотропні препарати. За надаваному дії їх можна класифікувати на такі групи:

1) Нейролептики - ефективні при психозах та інших типах психічних порушень.

2) Транквілізатори - знімають тривогу, напруження, збудження, не впливають на процеси пізнання і сприйняття.

3) Антидепресанти - ефективні при лікуванні депресій.

4) Психостимулятори - підвищують рівень неспання, стимулюють інтелектуальну діяльність, посилюють активність, усувають втому і астенію.

Взаємовідносини між хворими і взаємини хворих з медичним персоналом також можна використовувати в інтересах лікування.

В якості однієї із зацікавлених терапевтичних площин ми розглядаємо Соціотерапія.

Лікувальна середовище грає важливу роль в лікуванні не тільки психічних, але і соматичних хвороб. Відомо, що в одних лікарнях пацієнтів лікують краще, в інших гірше, незважаючи на однакові терапевтичні методи, а може бути навіть і краще в тих лікарнях, де врешті-решт не отримують бажаних результатів. Суттєвим моментом у лікуванні виявляється самопочуття хворого в процесі терапії, яке залежить від невизначеного фактора, так званої "атмосфери" або "клімату" даної лікарні. З повсякденного досвіду відомо, що існують місця, в яких людина відчуває себе добре і охоче повертається туди, а в інших місцях відчуває себе погано і уникає їх.

Іноді люди змінюються в певному місці, але залишається клімат; йдеться про "genius loci", який більш постійний, ніж люди, що складають цю установу.

Якість "атмосфери" краще за все визначають прикметники "холодний" і "теплий". Холод відштовхує, людина зменшується, накладає маску, відчуває себе натягнуто, скуто, від інших його відділяє відстань. А тепло притягує, в теплі добре, вільно, рухи плавні, людина відчуває себе "у своїй тарілці", може скинути маску, люди здаються милими і дружньо налаштованими. У "теплій" атмосфері превалює позиція "до" оточення, а в "холодної" - "від" або "над" оточенням, у останньому випадку оточення розглядається як предмет, людина намагається керувати ним і переробити на свій власний зразком і плану.

Психіатричне відділення носить характер невеликої групи, в якій контакт між людьми безпосередній - "обличчям до обличчя". Такі групи діляться на офіційні та неофіційні або ігрові. У перших - членів групи пов'язує спільне завдання, необхідне для виконання, і тому приймаються в розрахунок тільки знання, пов'язані з певним завданням (такою групою може бути медичний колектив). У неофіційних групах членів групи зв'язує їх взаємний контакт, завдання мінливі і не відіграють істотної ролі, людина оцінюється лише як людина, а не як засіб для проведення групового завдання. Більш важливі риси особистості, ніж знання і здібності, пов'язані з груповими завданнями. У неофіційних групах можна бути самим собою, в офіційних - необхідно пристосуватися до висунутій групою завданням.

Легко здогадатися, що група психіатричного відділення відноситься до моделі неофіційною групи.

Гра становить теж істотний і характерний момент в неофіційній групі. Однією з рис гри є факт, що все робиться "навмисно"; можна приймати різні форми поведінки, які не могли б бути в "серйозних ситуаціях", де все стає серйозним і важким. Гра вираженим чином контрастує з вагою психіатричних проблем хворих, що перевищує їх сили і приводить до надлому. Падаючи на дно людського страждання, хворі легше повертаються до втраченого рівноваги в цій легкої атмосфері "навмисно", ніж в нормальній серйозного життя, як людина переніс у життя майже всі нещастя може тільки посміхатися.

Крім того, ігрова атмосфера дозволяє випробувати різні форми поведінки, в ній немає такого величезного почуття відповідальності як у нормальному житті. Дитина в грі може бути "дорослим", наслідувати батьків, героям своєї мрії і т.д. Цей момент проби різних потенційних функціональних структур складає важливий виховний чинник гри. У випадку хворих непсихотичними растройствами ігрова атмосфера дозволяє їм спробувати різні форми поведінки, повернутися до нормального життя, з якої вони були виштовхнуті.

Вже більше 30 років тому в доповіді Всесвітньої організації охорони здоров'я, присвяченому лікуванню психічних порушень, було підкреслено, що серед різних лікувальних методів найбільш важливу роль грає невизначений елемент, званий "кліматом", "атмосферою" лікарні. "Клімат" не може бути запланований, ні створений наказом. Він становить рівнодіючу багатьох факторів, таких як взаємовідносини персоналу, задоволення своєю роботою, почуття сенсу і справедливого порядку, пануючого в даній установі й т.д. Однак найважливішим з них, безумовно, залишається відповідне ставлення до хворого, що виходить не з службового обов'язку, а з дійсного емоційного настрою. Роль лікарів, особливо займають керівні пости, дуже істотна, бо їхнє ставлення до хворих неодноразово служить прикладом для решти обслуговуючого персоналу.

Якщо хворий відчуває, що його схвалюють, вірить у лікарняний персонал і його зусилля, то така ситуація викликає у нього почуття безпеки і повертає йому віру в себе і людей. Це почуття безпеки складає найістотніший фактор у цьому, т. зв. терапевтичному кліматі. Безпека - це захист перед усім злим і неприємним в оточенні хворого і одночасне забезпечення його основних потреб.

Соціотерапія грає найбільшу роль при психозах, особливо шизофренічного типу, при яких страх перед навколишнім світом найбільш сильний. Однак при всіх психічних порушеннях, навіть і манії, при якій збільшена життєва динаміка сприяє більш легким контактів з оточуючими, існує потреба притулку, притулку, тобто безпечного місця.

При неврозах проблема "притулку" не така суттєва, як при психозах, особливо гострих, тим не менше, існують ситуації, в яких невротик повинен на якийсь час знайти безпечне місце і ізолюватися від свого оточення. Така необхідність може з'явитися в тих випадках, коли середовище викликає невротичні зміни (наприклад, сімейні, робочі конфлікти тощо). Тимчасове ізолювання від джерела конфлікту дає можливість оцінки з боку всієї обстановки, що склалася.

Іноді невротичне занепокоєння так сильно, що лікар не в змозі його зменшити в умовах амбулаторного лікування; то ж відноситься і до зниженого настрою і самовбивчим думкам. Іноді неспокій виявляє сам лікар, оскільки не завжди впевнений у своєму діагнозі неврозу або ж відчуває своє безсилля в лікуванні важких невротичних проявів. Тоді напрямок пацієнта в лікарню заспокоює і лікаря і хворого. Важко дати точні показання для госпіталізації невротиків. Як правило, амбулаторне лікування проводиться так довго, як це можливо, а лікування в закритих лікувальних установах застосовується як ultimum refugiens. Почуття безпеки психіатричного відділення зменшує не тільки невротичне занепокоєння, але і невротичний егоцентризм.

Персонал, а в першу чергу лікарський, тільки частково бачить і знає все те, що дійсно відбувається у відділенні. Більшість психіатрів віддає собі звіт у такому положенні справ. Були навіть і такі психіатри, які брали на себе роль пацієнта, щоб ознайомитися з життям відділення з боку хворого.

У відділенні між хворими встановлюються приятельські стосунки або антагонізми, хворі заспокоюють один одного або навпаки лякають, розповідають про своє життя, відкривають свої таємниці, про які не говорять лікарю. Утворюються малі групи, на кшталт клік, зустрічаються інтриги, боротьба за краще місце у відділенні та т.п. Для психолога це суспільство особливо цікаво, так як його члени не тільки постійно змінюються, а й відбуваються з різних суспільних груп, страждають різними психічними порушеннями, представляють різні типи особистості.

Іноді викликає здивування факт абсолютно іншої поведінки хворого в присутності лікаря і персоналу, ніж серед одних тільки пацієнтів.

Життя у відділенні, бесіди з іншими пацієнтами, впізнавання їх страждань і конфліктів поступово зменшують егоцентричне поведінка невротика; він починає цікавитися іншими, а це вже перший крок до одужання. При індивідуальній психотерапії часто, незважаючи на величезні зусилля психотерапевтів, хворий зберігає впевненість у своєму нещасті, несравнимом ні з ким і ні з чим, а ця впевненість підтверджується до деякої міри фактом, що стільки про це кажуть. Бесіди з іншими пацієнтами як би відкривають йому очі на загальне людське страждання.

Він перестає бути один, інші теж страждають, а може бути навіть і більше; в результаті контакту з людьми, такими ж як і він, тобто хворими, він повертається в громадський коло.

Це взаємний вплив хворих має ту перевагу над впливом лікарі, що в цьому випадку обидві сторони - діюча і сприймає з'єднані спільною долею, а при психотерапії діюча сторона завжди представляє світ здорових людей, в якомусь сенсі слова кращих, пристосованих до навколишньої дійсності. Тому важко, іноді, лікаря переламати невротичний егоцентризм хворого. Егоцентризм є специфічний захист перед світом здорових людей, в якому люди не страждають, не переживають таких страшних конфліктів, вони щасливі. Цей завуальований образ дійсності захищає хворого перед прийняттям відповідальності за власну долю: "я так страждаю, так нещасливий, як ніхто на світі", "ніхто мене не розуміє, розум мій кінчається, адже ніхто так сильно не страждає". При такому сприйнятті себе і навколишнього світу важко хворому пояснити, що інші теж страждають і часто ще сильніше, що більшість його невротичних страждань пов'язано з його фальшивими емоційними реакціями і що при певному зусиллі він сам міг би багато чого змінити.

Не можна перекладати відповідальність за лікування на хворого; лікар повинен прийняти на себе цю відповідальність, хоча йому відомо, що результат лікування залежить тільки від хворого, тобто від ступеня його зміни. По відношенню до інших хворим егоцентричне поведінка хворого втрачає свій сенс. Вони ні в чому не можуть допомогти, оскільки самі хворі. Підкреслення своїх страждань, своєї особливості теж нічого не дає. По відношенню до лікарського і іншому лікарняному персоналові пацієнт може бути більш вимогливий, тому що вважає, що "я більше страждаю, ніж інші, і тому більше вимагаю". Між собою хворі відчувають себе як серед своїх; це вже не світ здорових, обов'язок яких поспішати на допомогу страждаючим, але чого, на жаль, цей світ не хоче зробити; навколишнього світу.

Серед хворих антагонізм зникає; ці люди такі ж як і хворий. Вони легше можуть зрозуміти його, бо самі страждають, вони теж вибилися з колії нормального життя.

Безумовно, в цих взаємних контактах можуть бути і негативні сторони, коли хворі лякають один одного небезпекою своїх хворобливих симптомів. Однак превалюють позитивні аспекти. Часто невротичний хворий після кількох годин, днів або тижнів перебування у відділенні поправляється, а це поліпшення його стану необхідно приписати психотерапевтичному впливу атмосфери відділення. Діє і ізоляція від невротичної зовнішнього середовища - домашньої або робочої. Це поліпшення більш виражено, ніж у тих випадках, коли хворий виїжджає в будинок відпочинку чи санаторій. Суттєву роль відіграє не стільки зміна оточення, скільки саме відділення. Ці перші сигнали поліпшення з'являються іноді раніше, ніж персонал приступає до психотерапевтичному або фармакологічному лікуванню, і цей факт пов'язаний зі зміною егоцентричного поведінки хворого. Хворий вже не один на світі серед так зв. здорових людей, сильних, пристосованих; хворий не кличе їх на допомогу, не просить ні про що. Самотнє "я" змінюється на "ми". Більшість питань між хворими, що мають важливе значення для лікувальних результатів, дозволяється поза участю лікарського персоналу. Більше бачить середній медичний персонал, оскільки найчастіше зустрічається з хворими.

У сучасних методах психіатричного лікування велику роль приписують так званого "терапевтичного суспільству". Мова йде про утворення групових зв'язків як серед хворих, так і серед співробітників.

Глава3. Експериментальне дослідження міжособистісних відносин хворих з непсихотичними розладами в госпітальних умовах

3.1 Організація і методи експериментального дослідження

Експериментальне дослідження міжособистісних відносин хворих непсихотичними розладами (неврози) проводилося на базі 5-го відділення ГУЗ "Кемеровської обласної клінічної психіатричної лікарні", розташованої в м. Кемерово. Було вивчено 30 пацієнтів з різних нозологій, вік яких становив 18-69 років.

Експериментальне дослідження проводилося в такій послідовності.

На першому етапі роботи була поставлена ​​мета дослідження: вивчення особливостей міжособистісних відносин хворих з різними формами непсіхотіческкіх розладів.

Була сформульована гіпотеза дослідження: міжособистісні взаємини в групі хворих з непсихотичними розладами формуються, виходячи з провідної клінічної симптоматики.

є відмінності в комунікації хворих непсихотичними розладами різної нозології.

Дослідження проводилося за єдиною діагностичній програмі. Воно включало збір клініко-соціальних характеристик досліджуваних, психологічне тестування:

1. За методикою діагностики міжособистісних відносин Т. Лірі.

2. Опитувальник міні-мульт (скорочений варіант ММР I)

3. За методикою діагностики схильності особистості до конфліктного поводження К. Томаса.

4. За методикою діагностики міжособистісних і міжгрупових відносин ("соціометрія") Дж. Морено.

На першому етапі дослідження були зібрані клініко-соціальні характеристики досліджуваних, які представлені в таблиці.

Клініко-соціальні характеристики випробуваних