Контрольна робота
Тема: Основи підприємницького права
Зміст
1 Поняття суб'єкта господарської діяльності
2 Договір поставки
3 Суб'єкти інвестиційної діяльності
4 Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності
1 Поняття суб'єкта господарської діяльності
Суб'єкт господарювання - це суб'єкт права, який є учасником господарського обороту, який здійснює виробництво продукції (робіт, послуг) і в передбачених законом випадках здатний нести податковий тягар.
До суб'єктів господарювання відносяться комерційні юридичні особи, їх філії та представництва, що мають самостійний баланс і розрахунковий (поточний) рахунок; некомерційні юридичні особи в тому випадку, якщо вони займаються виробничо-господарською діяльністю та сплачують з цієї діяльності податки, а так само індивідуальні підприємці, здійснюють господарську діяльність без створення юридичної особи.
Згідно з нормою ч. 2 п. 1 ст. 1 ЦК підприємницьку діяльність можуть здійснювати фізичні особи та організації зі статусом юридичної особи.
За загальним правилом, під фізичними особами розуміються громадяни Республіки Білорусь, іноземні громадяни та особи без громадянства. Відповідно до припису ст. 11 Конституції іноземні громадяни та особи без громадянства користуються на її території правами і свободами і виконують обов'язки нарівні з громадянами Республіки Білорусь, якщо інше не визначено Конституцією, законами і міжнародними договорами. Цей режим поширюється і на здійснення ними підприємницької діяльності в нашій країні. Так, відповідно до правил ст. 11 Закону «Про правове становище іноземних громадян і осіб без громадянства» іноземці в Республіці Білорусь мають право вільно розпоряджатися своїми здібностями до праці, вибирати рід діяльності і професію, а також право на вільне використання своїх здібностей і майна для трудової, підприємницької та іншої діяльності в відповідно до норм внутрішнього права Республіки Білорусь.
Іноземці, які тимчасово перебувають і тимчасово проживають в Республіці Білорусь, мають право займатися трудовою, підприємницькою та іншою діяльністю на підставі спеціальних дозволів, які видаються у порядку, що встановлюється Радою Міністрів. Таким чином, норма ст. 11 Закону про правове становище іноземних громадян і осіб без громадянства закріплює за ними право на здійснення індивідуальної підприємницької діяльності, яке може бути реалізоване з моменту державної реєстрації як індивідуального підприємця.
Право на здійснення підприємницької діяльності, яка відповідно до норми ст. 17 ЦК є елементом змісту правоздатності громадян, може бути реалізовано після настання повної дієздатності, тобто після досягнення вісімнадцяти річного віку.
Неповнолітній, якому вже виповнилося шістнадцять років і який працює за трудовим договором або за згодою батьків, усиновителів або піклувальника займається підприємницькою діяльністю (ст. 26 ЦК), а також громадянин, який вступив у шлюб, не досягнувши повноліття, знаходять повну дієздатність з моменту прийняття рішення органом опіки та піклування (набрання законної сили рішенням суду) про емансипацію або з часу реєстрації шлюбу - тобто вони можуть займатися підприємницькою діяльністю до досягнення вісімнадцятирічного віку. З цього ж моменту батьки, усиновителі або піклувальник не несуть відповідальності за зобов'язаннями зазначених осіб. Останні мають у повному обсязі громадянськими правами і несуть обов'язки (в т.ч. самостійно відповідають за зобов'язаннями, що виникли внаслідок заподіяння ними шкоди), за винятком тих прав і обов'язків, для придбання яких встановлено віковий ценз.
Яким чином неповнолітній може здійснювати підприємницьку діяльність? У цьому випадку виникає питання про те, як співвідноситься висновок про можливість здійснення неповнолітнім у віці з 14 до 16 років підприємницької діяльності з положеннями п. 1 ст. 22 ЦК і абз. 1 ч. 1 п. 5 Положення про державну реєстрацію? Іншими словами, при застосуванні норми ст. 26 ЦК складається суперечлива ситуація. Здійснення підприємницької діяльності передбачає обов'язкову державну реєстрацію особи як індивідуального підприємця, а виконання обов'язку з придбання зазначеного статусу передбачає наявність повної дієздатності. У той же час процедура емансипації може бути реалізована тільки в тому випадку, якщо неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, фактично здійснює підприємницьку діяльність. Але здійснення такої діяльності без державної реєстрації тягне юридичну відповідальність. Далі, з норми ст. 26 ЦК випливає, що неповнолітній, який досяг шістнадцяти років, може здійснювати підприємницьку діяльність за згодою батьків. У той же час підприємницькою діяльністю визнається самостійна діяльність, здійснювана від свого імені, на свій ризик і під свою майнову відповідальність (ч. 2 п. 1 ст. 1 ЦК). З положень п. 1 ст. 25 ЦК випливає, що згода батьків має бути виражене у письмовій формі. Більш того, така згода не має загального характеру і має даватися при здійсненні кожної окремої операції. Законні представники несуть субсидіарну відповідальність за шкоду, заподіяну іншим особам у результаті укладення таких угод. Як бачимо, здійснювана в таких умовах діяльність неповнолітнього не відповідає конститутивним ознаками підприємницької діяльності.
Таким чином, підприємницьку діяльність може здійснювати досяг вісімнадцяти років, емансипованої або вступив у шлюб громадянин, не обмежений судом у дієздатності.
Згідно з положенням ч. 2 ст. 2 Закону про підприємництво, не допускається заняття підприємницькою діяльністю посадовими особами і спеціалістами, які працюють в органах державної влади (Рад усіх рівнів) та державного управління (міністерства, державні комітети, комітети при Раді Міністрів, виконкоми, концерни), прокуратури та судах. Також заборона на заняття підприємництвом встановлений посадовим особам і спеціалістам органів внутрішніх справ і державної безпеки, військовослужбовцям, керівникам, їх заступникам і головним спеціалістам державних організацій, керівникам їх структурних підрозділів. При цьому слід звернути увагу на те, що заборона поширюється саме на заняття підприємницькою діяльністю, тобто відмова у державній реєстрації зазначених осіб як індивідуальних підприємців неправомірне. Вони мають право отримати статус індивідуального підприємця до звільнення із займаної посади. Для осіб, що працюють у недержавному секторі, таких заборон немає.
Отже, індивідуальну підприємницьку діяльність в Республіці Білорусь може здійснювати будь-який дієздатний громадянин, що володіє відповідними знаннями і кваліфікацією, якому на підставі її службового становища не заборонено займатися підприємництвом.
Основними суб'єктами підприємницької діяльності виступають комерційні організації зі статусом юридичної особи і діють у різних організаційно-правових формах. Вони можуть здійснювати підприємницьку діяльність відповідно до предметом і цілями своєї діяльності, зазначених в їх установчих документах. Якщо основна мета діяльності для будь-якої комерційної організації - одержання прибутку - однакова, то предмет діяльності являє собою конкретні види діяльності у певній (певних) сфері (сферах) економіки, які повинні відповідати видам економічної діяльності, визначеним у ОКЕД. Некомерційні організації можуть здійснювати підприємницьку діяльність лише остільки, оскільки вона необхідна для досягнення їх статутних цілей і відповідає цим цілям. Окремими видами діяльності індивідуальні підприємці та організації мають право займатися тільки на підставі спеціального дозволу (ліцензії). Відповідно до чинного законодавства суб'єкти підприємцям-Тельського діяльності можуть здійснювати цю діяльність в рамках об'єднань у вигляді концернів, фінансово-промислових та інших господарських груп і т.д.
2 Договір поставки
Договір поставки є одним з видів договору купівлі-продажу і також як інші представники даного договірного типу виступає в якості правового засобу, опосередковує передачу речових прав на предмет договору від однієї особи до іншої. Різновидами договору поставки є договір поставки товарів для державних потреб і договір контрактації (договір поставки сільськогосподарської продукції). Договір поставки і його різновиди є суто підприємницькими договорами, опосередкованими економічні відносини в області оптової торгівлі.
Договір поставки, як правовий засіб, використовується суб'єктами підприємницької діяльності в процесі реалізації різних груп товарів їх виробниками іншим суб'єктам господарювання з метою включення у власні виробничі процеси, а також оптовим чи роздрібним продавцям для подальшої оптової або роздрібної торгівлі. Крім того, зазначений договір використовується суб'єктами оптової торгівлі для реалізації набутого у виробників або інших оптових продавців товару оптовим чи роздрібним продавцям для подальшої реалізації, а також суб'єктам господарювання, які використовують придбані товари для власного виробництва або споживання.
Наявність у системі цивільно-правових договорів такого договору, як постачання товарів для державних потреб, дозволяє органам державного управління забезпечити державні потреби Республіки Білорусь товарами, необхідними для реалізації соціально-економічних, науково-технічних, оборонних, природоохоронних та інших державних завдань.
Договір контрактації сприяє створенню сприятливих економічних умов виробництв і переробки сільськогосподарської продукції.
Дефініція поняття «договір поставки» закріплена в ст. 476 ЦК, згідно з нормою якої за договором поставки постачальник-продавець, який здійснює підприємницьку діяльність, зобов'язується передати в обумовлений строк або строки, що виробляються або купуються їм товари покупцю від використання їх у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім й іншим подібним використанням.
Аналізований договір є одним з найбільш важливих підприємницьких договорів, оскільки сприяє нормальному обороту матеріальних цінностей між їх виробниками і продавцями.
Елементи договору
1. Сторони. Згідно з нормою ст. 476 ЦК сторонами договору поставки є постачальник-продавець і покупець товару.
Як продавців можуть виступати тільки суб'єкти підприємницької діяльності, які поділяються на кілька видів. По-перше, це організації та індивідуальні підприємці, що є виробниками товарів, що реалізуються, мають право оптової торгівлі виробленими ними товарами в силу факту їх виготовлення. По-друге, це суб'єкти підприємницької діяльності, які не є виробниками товарів, що реалізуються, у статутах або свідоцтвах про реєстрацію яких має бути зазначено вид діяльності, зазначений у ОКЕД кодом «51».
Як покупець за договором поставки згідно з нормою ст. 476 ЦК можуть бути суб "єкти підприємницької діяльності, які купують товар або для власного виробництва або споживання, або для подальшої оптової або роздрібної торгівлі, а також організації, які не є суб'єктами підприємницької діяльності та отримують товари, необхідні для виконання покладених на них державою завдань.
2. Предмет. Відповідно до норми ст. 476 ЦК предметом договору поставки є товари, не вилучені з цивільного обороту, визначені, як правило, родовими ознаками і призначені для використання їх у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов'язаних з особистим, сімейним, домашнім та іншим подібним використанням. Разом з тим, правові норми не встановлюють заборону на реалізацію за допомогою укладення договору поставки індивідуально визначених речей.
Товар, який передається за договором поставки, повинен відповідати стандартним для договорів купівлі-продажу вимогам до якості, кількості, комплектності та асортименту, а також вимогам до тари чи упаковці товару, якщо товар підлягає затарюванню або упаковці. Крім того, товар, що є предметом договору поставки, за загальним правилом, повинен бути вільним від прав третіх осіб.
Предмет є істотною умовою договору, яке вважається узгодженим, коли договір дозволяє визначити найменування і кількість товару, переданого за договором.
3. Ціна. Керуючись нормою, закріпленою в ч. 2 п. 1 ст. 402 ЦК, згідно з якою істотними визнаються умови, які названі в законодавстві як істотні для договорів даного виду, умова про ціну товару слід визнати істотним для даного договору.
Ціна товару, переданого за договором поставки (ціна договору), визначається угодою сторін, але залежно від того, хто є постачальником товару, а також залежно від виду товару, може вільно визначатися виключно угодою сторін, або визначатися сторонами в певних межах, встановлених правовими нормами.
4. Термін. При укладенні договору поставки сторони згідно з нормою ст. 476 ЦК в обов'язковому порядку повинні узгодити термін або терміни поставки. Таким чином, зі змісту норми ст. 476 ЦК випливає, що термін виконання зобов'язання за договором поставки є істотною умовою договору.
Норма ст. 476 ЦК передбачає два варіанти укладення договору постачання: по-перше, для виконання разової поставки товару (партії товарів), а, по-друге, для здійснення періодичних постачань окремих партій (груп) товарів протягом терміну дії договору.
5. Форма договору. Однією з умов виникнення передбачених у договорі правовідносин є узгодження сторонами усіх істотних умов договору та відображення їх у документах, що підтверджують надання договором простої письмової форми. Так, в договорі поставки, крім умов, вказаних в якості істотних для даного виду договору нормами ЦК та Положення про поставки, тобто умов про предмет, ціну та строк, відповідно до норм Указу № 117 повинна бути відображена одна з передбачених цілей придбання товару.
6. Права та обов'язки сторін договору. Основним обов'язком продавця за договором поставки є обов'язок щодо передачі товару покупцеві в певному місці, у відповідній комплектності і комплекті, в узгодженому кількості й асортименті, з усіма речами та документами, належної якості, в належній тарі або упаковці, вільним від прав третіх осіб. Крім того, постачальник-продавець зобов'язаний передати покупцеві зазначений у договорі товар в строго встановлені у договорі термін або терміни. Саме процедурою та термінів поставки товарів, а також порядку їх приймання за кількістю і якістю присвячена значна частина норм, що регулюють суспільні відносини, що виникають у процесі укладання та виконання договору поставки.
Якщо постачальник прострочив поставку товару, покупець має право відмовитися від його прийняття, повідомивши про це постачальника. Зазначене право покупця може бути обмежено або змінено угодою сторін.
Якщо постачальник передав покупцю товар неналежної якості, то останній у відповідності до норми ст. 488 ГК має право пред'явити постачальнику стандартні вимоги, передбачені нормою ст. 445 ГК.
На покупця покладаються певні обов'язки, головною з яких є обов'язок прийняти товар і оплатити його.
При виявленні будь-якого невідповідності кількості або асортименту доставленого товару умовам договору поставки або виявленні недоліків у товарі покупець зобов'язаний згідно з нормою ч. 2 п. 2 ст. 483 ГК негайно письмово повідомити про це постачальника.
Також як і покупець, постачальник в процесі укладання та виконання договору поставки наділений певними правами.
Якщо покупець не виконає вимоги, що випливають з норми п. 2 ст. 479 ЦК, і не представить постачальнику в терміни, встановлені в договорі, або не пізніше 30 днів до початку відвантаження товарів відвантажувальну рознарядку, то постачальник відповідно до норми п. 3 ст. 479 ГК має право або відмовитися від виконання договору, або вимагати від покупця оплати товару, якщо товар не поставляється з умовою його попередньої оплати, а також відшкодування збитків, завданих у зв'язку з ненаданням відвантажувальної рознарядки.
Якщо покупець (одержувач) порушить умова договору поставки про вибірку товарів, то постачальник відповідно до норми п. 2 ст. 485 ГК має право відмовитися від виконання договору або зажадати від покупця оплатити товар, якщо він не був оплачений заздалегідь.
Як постачальник, так і покупець мають право в односторонньому порядку змінити умови договору поставки або відмовитися від його виконання повністю або частково у разі істотного порушення договору однією зі сторін.
Договір поставки у відповідності з нормою п. 4 ст. 493 ГК буде визнаний зміненим або розірваним з того моменту, коли одна сторона отримає від іншої сторони її повідомлення про односторонню відмову від виконання договору повністю або частково, якщо інший термін розірвання договору або зміни його умов не зазначений у повідомленні або в договорі.
У тому випадку, як вказано у нормі п. 3 ст. 494 ЦК, якщо постачальник не здійснив операцію замість розірваного договору поставки і на товар є поточна ціна, він має право пред'явити покупцеві вимогу про відшкодування збитків у вигляді різниці між ціною, встановленою в договорі, і поточною ціною на момент розірвання договору. Пред'явлення зазначеної вимоги можливо в тому випадку, якщо поточна ціна на даний товар нижче, ніж ціна, встановлена у договорі. Аналогічне право надано і покупцеві.
3 Суб'єкти інвестиційної діяльності
Основна мета підприємницької діяльності - отримання прибутку досягається в результаті їх інвестування в об'єкти цієї діяльності - товари, роботи, послуги, які задовольняють потреби суспільства.
Механізм інвестування - основна умова безперервності виробництва, що є фундаментом економіки, тому потреба в інвестиційних ресурсах є постійно.
Як інвестицій може виступати будь-яке майно, включаючи грошові кошти, цінні папери, обладнання та результати інтелектуальної діяльності, що належать інвестору на праві власності або іншому речовому праві, і майнові права, що вкладаються інвестором в об'єкти інвестиційної діяльності з метою одержання прибутку (доходу) і ( або) досягнення іншого значимого результату.
У відношенні перерахованих предметів інвестицій інвестор повинен мати право власності або іншим речовим правом, тобто правом господарського відання, правом оперативного управління.
Інвестиційна діяльність являє собою дії юридичної особи, або (та) фізичної особи, або (та) держави (адміністративно-територіальної одиниці держави) по вкладенню інвестицій у виробництво продукції (робіт, послуг) або їх іншого використання для отримання прибутку (доходу) і ( або) досягнення іншого значимого результату.
Основними суб'єктами інвестиційної діяльності є інвестори, до яких норма ч. 1 ст. 3 Інвестиційного кодексу відносить фізичних осіб, організації зі статусом юридичної особи, іноземні організації, що не володіють таким статусом, держава та її адміністративно-територіальні одиниці (в особі уповноважених органів), які здійснюють інвестиційну діяльність способами, перерахованими в положеннях ч. 1 ст. 5 Інвестиційного кодексу.
У залежності від національної приналежності і з метою визначення особливостей правового регулювання інвестиційної діяльності інвестори поділяються на національних і іноземних. Іноземними інвесторами у відповідності з нормою ч. 4 ст. 3 Інвестиційного кодексу в Республіці Білорусь визнаються: іноземні держави та їх адміністративно-територіальні одиниці в особі уповноважених органів; міжнародні організації (наприклад, МВФ, МБРР, ЄБРР тощо); іноземні організації зі статусом юридичної особи; іноземні організації, які мають статусу юридичної особи, створені згідно з правом іноземних держав (наприклад, у відповідності з внутрішнім правом більшості держав повні та командитні товариства не мають статусу юридичної особи); іноземні громадяни, фізичні особи (громадяни Республіки Білорусь та особи без громадянства), які постійно проживають за межами Республіки Білорусь.
Інвестор може здійснювати інвестиційну діяльність самостійно, наприклад, будувати будинок виробничого призначення та експлуатувати його, виробляти і реалізовувати продукцію. У такому випадку інвестиційна діяльність є частиною підприємницької діяльності інвестора. Крім цього інвестор може вкладати кошти в статутний фонд комерційної організації, однак їх використання для виробництва і реалізації продукції буде здійснювати сама комерційна організація, а інвестор, як засновник, одержує частину прибутку від її підприємницької діяльності.
Основні права інвесторів зводяться до наступних: право самостійно визначати і здійснювати відповідно до норм законодавчих актів Республіки Білорусь всі дії, що випливають з володіння, користування та розпорядження об'єктами та результатами інвестиційної діяльності; право самостійно розпоряджатися прибутком (доходом), отриманої в результаті здійснення інвестиційної діяльності ; право здійснювати реінвестування, тобто вкладення в об'єкти інвестиційної діяльності на території Республіки Білорусь прибутку (доходу), вже отриманої в результаті такої діяльності. Обов'язки суб'єктів інвестиційної діяльності в нормах Інвестиційного кодексу окремо не конкретизовано і залежать від специфіки форми цієї діяльності. Загальним обов'язком для всіх суб'єктів є дотримання законодавства в галузі охорони навколишнього середовища та раціонального використання природних ресурсів, а також трудового законодавства і техніки безпеки.
Найважливішим елементом правового статусу інвестора є гарантії. Так, відповідно до положень Інвестиційного кодексу держава гарантує інвесторам: право власності та інші речові права, а також майнові права, придбані законним способом, і захист цих прав; рівність прав, що надаються інвесторам незалежно від їх форми власності при здійсненні інвестиційної діяльності; рівну, без будь-якої дискримінації, захист прав і законних інтересів інвесторів; стабільність прав інвестора, що випливають з норм Інвестиційного кодексу, щодо здійснення інвестиційної діяльності та її припинення; можливість самостійно розпоряджатися прибутком (доходом), отриманої в результаті здійснення інвестиційної діяльності, у тому числі здійснювати реінвестування на території Республіки Білорусь відповідно до норм законодавчих актів Республіки Білорусь.
Істотне значення для інвесторів має гарантія захисту інвестицій, в тому числі від безоплатної націоналізації, реквізиції. Реквізиція і націоналізація - це випадки примусового вилучення майна у приватного власника на відплатних підставах, тобто з компенсацією власнику вартості цього майна.
Держава відповідно до норми ст. 13 Інвестиційного кодексу надає інвестору право на оскарження до суду дій (бездіяльності) державних органів та їх посадових осіб, органів адміністративно-територіальних одиниць або їх посадових осіб та актів державних органів Республіки Білорусь або органів адміністративно-територіальних одиниць Республіки Білорусь, які порушують його (інвестора) права і (або) завдають йому збитки й інша шкода. Шкода, в тому числі збитки, заподіяні в результаті зазначених дій (бездіяльності) підлягає відшкодуванню з коштів відповідної скарбниці за рішенням суду
4 Державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності
Зовнішньоекономічна діяльність являє собою дії Республіки Білорусь, її адміністративно-територіальних одиниць, організацій із статусом юридичної особи і фізичних осіб, спрямовані на встановлення, зміну та припинення прав і обов'язків у рамках міжнародних міждержавних і міжнародних немежгосу-жавних економічних відносин, що мають у своїй основі майновий і (або) немайнову інтерес. Якщо метою встановлення, зміни та припинення прав і обов'язків учасників зовнішньоекономічної діяльності є систематичне отримання прибутку, то така зовнішньоекономічна діяльність носить підприємницький характер і має відповідний суб'єктний склад.
Особливість зовнішньоекономічної діяльності полягає в тому, що вона завжди спрямована на зовні, але її учасниками виступають суб'єкти національного права різних держав. Транскордонних відносин обумовлює дворівневу систему джерел правового регулювання зовнішньоекономічної діяльності, що включає: 1) норми уніфікованих міжнародних угод, учасником яких є Республіка Білорусь; 2) національне законодавство; 3) міжнародні звичаї, що не суперечать законодавству Республіки Білорусь (п. 1 ст. 1093 ЦК) .
З точки зору об'єкта правового впливу, норми права, що регулюють порядок здійснення зовнішньоекономічної діяльності, можна розділити на наступні категорії: 1) норми, що визначають зміст і режим зовнішньоекономічної діяльності та її окремих видів; 2) норми, що регламентують питання державного регулювання зовнішньо-економічної діяльності та її окремих різновидів; 3) норми, що визначають правовий режим іноземних інвестицій на території Республіки Білорусь, закріплені в найбільшій мірі в Інвестиційному кодексі; 4) норми, що встановлюють порядок здійснення зовнішньо-економічних угод; 5) норми, що встановлюють порядок вирішення зовнішньоекономічних спорів, що містяться, зокрема, до ГПК.
Зовнішня торгівля як основний вид зовнішньоекономічної діяльності виступає найважливішим чинником соціально-економічного розвитку Республіки Білорусь. Найбільшу питому вагу в системі законодавства про зовнішньоекономічну діяльність займають нормативні правові акти, норми яких регулюють порядок здійснення зовнішньоторговельної діяльності. Системоутворюючим актом є Закон про державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності, який був прийнятий з метою приведення правового регулювання зовнішньоторговельної діяльності на національному рівні у відповідність до правил СОТ. У найзагальнішому вигляді зовнішньоторговельна діяльність являє собою «діяльність по здійсненню зовнішньої торгівлі товарами, та (або) послугами, і (або) об'єктами інтелектуальної власності».
Структура зовнішньоторговельної діяльності включає наступні елементи: суб'єкт, об'єкт і форма взаємодії суб'єктів. Суб'єктами зовнішньоторговельної діяльності відповідно до норми ст. 6 Закону про державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності виступають Республіка Білорусь, її адміністративно-територіальні одиниці, які здійснюють зовнішньоторговельну діяльність у порядку і на умовах, визначених нормами внутрішнього права Республіки Білорусь, а також нормами міжнародного та іноземного права. Основними суб'єктами є: 1) фізичні особи, які мають постійне місце проживання в Республіці Білорусь, в тому числі тимчасово перебувають за межами Республіки Білорусь; 2) організації зі статусом юридичної особи та організації, що не мають такого статусу, з місцем знаходження в Республіці Білорусь, створені відповідно до її внутрішнього права Республіки Білорусь; 3) фізичні особи, які мають постійне місце проживання за межами Республіки Білорусь, у тому числі тимчасово перебувають у Республіці Білорусь, 4) організації зі статусом юридичної особи та організації, що не мають такого статусу, з місцем знаходження за межами Республіки Білорусь, створені по праву іноземних держав; 5) міжнародні організації. Традиційно для даної сфери правового регулювання перераховані суб'єкти віднесені до двох груп - відповідно резидентам і нерезидентам. Оскільки в зазначених нормах використовується поняття «фізичні особи», то мова йде про: громадян Республіки Білорусь, іноземних громадян, осіб без громадянства.
Об'єктами зовнішньоторговельної діяльності можуть бути товари, послуги, об'єкти інтелектуальної власності, інформація. Під товаром розуміється майно, що реалізовується або призначене для реалізації, якщо інше не встановлено нормами митного законодавства. При цьому окремо названі такі види товарів, як водні біологічні ресурси - товари, пов'язані з водним біологічним ресурсам відповідно до Товарної номенклатурою зовнішньоекономічної діяльності Республіки Білорусь (далі - ТН ЗЕД Республіки Білорусь), продукти тваринного походження-товари, пов'язані з продуктів тваринного походження в згідно з ТН ЗЕД Республіки Білорусь, сільськогосподарський товар - товар, що відноситься до сільськогосподарських товарів у відповідності з класифікацією СОТ.
Відповідно до правила п. 2 ст. 1 Закону про державне регулювання зовнішньоторговельної діяльності поняття «послуга» і «робота» застосовуються для цілей цього Закону у значеннях, визначених у нормах ст. 30 Загальної частини Податкового кодексу. Такий підхід законодавця в умовах зближення національного права з принципами і правилами СОТ не виправданий, якщо врахувати, що відповідно до правил СОТ зазначені поняття не розмежовуються, а використовуються як рівнозначні. В даний час послуги і роботи в національному цивільному праві розглядаються як самостійні об'єкти цивільних прав (ст. 128 ЦК).