Матвєєв Євген Михайлович, Санкт-Петербурзький державний університет
Ораторська проза XVIII століття - один з найважливіших для цього періоду російської літератури видів словесності, який мав давні й міцні традиції, висхідні і до давньоруської літератури, і до античної. Дослідники російської літератури XVIII століття неодноразово звертали увагу на те, що цей період - епоха безумовного підйому ораторського мистецтва, причому ораторська проза для XVIII століття була фактом художньої ЛІТЕРАТУРИ 1.
Вивчення ораторської прози XVIII століття представляється актуальним з кількох причин. Перша полягає в недостатній на сьогоднішній день вивченості російської прози XVIII століття взагалі і ораторської прози, зокрема. Аналізуючи ступінь розробленості різних аспектів історії російської літератури XVIII століття, багато дослідників кажуть про те, що в роботах про російську літературу цього періоду прозі традиційно відводилося і до цих пір відводиться другорядне місце2. У російській літературі XVIII століття, а особливо в літературному процесі першої половини століття, чільне місце займала поезія. Як писав Г. А. Гуковский, в середині XVIII століття "поезія вважалася літературою з перевагою; проза в основному відходила до галузі практичної мовлення; між тим мова художня мислилася тоді як усунута, протилежна практичної" 3. Перша половина XVIII століття - це епоха переважно поетична. В одній зі статей, присвячених російській просвіти XVIII століття Ю. Д. Левін зазначив, що "йде від давнини прозова традиція була перервана утвердженням в літературі класицизму, при якому істинними визнавалися лише віршований мистецтво з притаманними йому видами, формами і жанрами і ораторська проза" 4. Важливо підкреслити, що ораторська проза до 60-х рр.. XVIII століття (тобто до часу початку кризи класицизму, коли, за словами Левіна, "пануючі жанри цього напряму в літературі - урочиста ода і трагедія - потроху втрачають свій авторитет і відтісняються художньою прозою" 5) була єдиним розвиваються в російській літературі того часу видом прози.
В. А. Кузнєцов у своїй статті "Поетичні уподібнення в російській літературі XVIII століття (до питання про персоніфікованості класицистичного естетичної свідомості)" звернув увагу на те, що важливою особливістю жанрового мислення епохи класицизму є співвіднесеність жанру з ім'ям античного автора, чиї індивідуальні риси осмислюються як зразкові для даного жанра6. Такі уподібнення дійсно протягом усього XVIII століття присутні в російській поезії (Ломоносов порівнюється з Пиндаром, Кантемир - з Ювеналом, Сумароков - з Расіна та ін.). Однак такий прийом використовується не тільки у відношенні поетів - такі ж уподібнення ми можемо знайти й у відношенні авторів ораторської прози. Зокрема, Г. Р. Державін у вірші "До портрета Михайла Васильовича Ломоносова", серед іншого, порівнює Ломоносова з Цицероном:
Се Піндар, Цицерон, Вергілій - слава росів,
Неповторний, безсмертний Ломоносов.
У захопленнях він своїх де лише черкнув пером,
Від полум'яних картин понині чути гром7.
В. А. Кузнєцов відзначив, що "виділимість жанру визначається через віднесеність до обличчя, до конкретного імені. Жанр, отже, персоніфікується в суворій відповідності з установкою класицизму на практику античності ..." 8. Таким чином, уподібнення типу "Ломоносов-Цицерон" свідчать про "виділимість" жанрів ораторської прози і про те, що ораторська проза в російській літературі XVIII століття являла собою не менш самоцінне і значне явище, ніж поезія.
Ще одна причина актуальності ставлення до ораторській прозі (зокрема, до церковної проповіді) полягає у важливості питань, яким з ряду причин не приділялося достатньої уваги в літературознавчій науці раніше, - питань, пов'язаних з виявленням зв'язків і паралелей між світською і духовною літературою XVIII століття . Прот. В. Зеньковський у "Історії російської філософії", аналізуючи особливості російської культури нового часу, писав: "XVIII століття в Росії є вік" секуляризації ". У цей час виникає самостійна світська культура, яка вже не має зв'язку з церковною свідомістю, - з іншого боку , в самому церковному свідомості в цей час відбувається глибокий перелом. Церковна свідомість відривається від мрії про священну місію держави, йде в більш напружений шукання чисто церковної правди, звільняється від спокус церковно-політичної ідеології. Колишня єдність культури розбивається, творча робота в церковній свідомості і поза його йде не за єдиним руслу, а за двома різними напрямами "9. При цьому багато дослідників підкреслювали зв'язок між світською та церковною культурою XVIII століття. Зокрема, той же прот. В. Зеньковський з цього приводу писав: "" Світська "культура і в Західній Європі і в Росії є явище розпаду передувала їй церковної культури. Це походження світської культури з релігійного коріння дає себе знати в тому, що у світській культурі - особливо в міру її диференціації - є своя релігійна стихія, якщо завгодно - свій (позацерковних) містицизм "10.
Незважаючи на те, що на початку XVIII століття в результаті петровських перетворень виникли дві галузі російської культури та літератури (духовна й світська), історія літератури XVIII століття (на відміну від історії попереднього періоду російської літератури) здебільшого вивчає винятково світську літературу. Між тим, видається, що вивчення духовної літератури та культури - нітрохи не менш важливе завдання історії літератури, враховуючи, що вищезгадані два напрямки зовсім не представляють собою різко відокремлених один від одного явищ. Про це писала, зокрема, Л. Ф. Луцевич у своєму дослідженні про перекладання псалмів у російської поезії XVIII століття: "Світська культура, що формувалася в Росії з волі Петра, повинна була створити для себе нову мову, відмінну від мови традиційної культури. І виявилося, що значно легше здійснити суто зовнішнє (майже декларативне) відділення культури від Церкви, ніж створити нову мову для світської літератури <...> Більш того, виявилося, що в певні періоди становлення і розвиток світської культури можливо лише на основі цих традицій " 11. Один із прикладів зв'язку церковної та світської літературних традицій наводить М. Левітт у своїй статті про драму Сумарокова "Пустельник", в якій він зробив висновок про те, що "філософські передумови сумароковской класицизму засновані переважно не на <...> раціоналізмі, як часто затверджується, а на традиції російської просвітницької релігійної думки "12. Дослідник відзначив, що "відновити контури цієї традиції в російській культурі XVIII століття і зрозуміти її складний вплив на нову російську літературу - важлива, але все ще навіть не усвідомлювана вченими завдання" 13. У середині 90-х рр.. у вітчизняному літературознавстві почав розвиватися так зване духовне напрямок і з'явилися роботи, присвячені проблемі взаємодії релігійного й естетичного в російській культуре14. Говорячи про необхідність дослідження духовної літератури для отримання адекватного уявлення про літературний процес XVIII століття, Л. Ф. Луцевич писала: "В даний час стало цілком очевидно, що тільки естетичного прочитання тексту російської літератури XVIII ст. Поза християнської традиції недостатньо для розкриття його сутності" 15.
При цьому особливу увагу в такого роду літературознавчих роботах приділяється співвідношенню поетики світських і церковних творів. Про важливість цього аспекту при порівнянні двох літературних традицій писав, зокрема, П. Є. Бухаркін у своєму дослідженні "Православна Церква і російська література в XVIII-XIX століттях. Проблеми культурного діалогу": "При погляді на переклички літератури і Церкви важливим виявляється не тільки що, але і як виражається. Адже саме збіг формальних способів вираження християнського світогляду в світської літератури і церковної словесності і дозволяє в кінцевому рахунку стверджувати наявність зв'язку між ними: якщо у двох різних системах виявляється формальну спільність, то це дає підставу бачити їх певну близькість . У зв'язку з цим формальним аспектам вивчення літературного тексту, з'ясування структуроутворюючих принципів розгортання літературного дискурсу слід приділяти найпильнішу увагу. Плідність діалогу світської і Церкви буде доведена тільки в тому випадку, якщо виявляться переклички їх художніх мов "16.
"Найбільш репрезентативним" періодом для розгляду ораторської прози в російській літературі XVIII століття по ряду причин є середина століття - Єлизаветинська епоха.
Єлизаветинська епоха - і це в значній мірі пов'язане з політичними подіями епохи "палацових переворотів" - особливий період в історії російської Церкви. Після смерті Петра I, а особливо з царювання Анни Іоанівни, настав непевний час для Православної Церкви. Епоха біронівщини ознаменувалася для церкви значними репресіями, зокрема, серією архієрейських процесів (напр., справа архієп. Феофілакта Лопатинського), в ході яких під нікчемними приводами піддавалися переслідуванням, позбулися своїх місць і навіть життя кілька церковних ієрархів. Після перевороту 1741 р., який побудував на престол дочка Петра Єлизавету, ситуація помітно змінилася. Серед інших церковних справ і проповідь звернула на себе особливу увагу Єлизавети. Для виголошення проповідей в придворній церкві в столицю викликаються єпископи, архімандрити та священики; у великі свята призначалися для проповідництва синодальні члени. У той же час єпархіальним архієреям було наказано, щоб у святкові дні в кафедральних соборах і монастирях неодмінно вимовлялися проповіді найбільш підготовленими представниками духовенства. Таким чином, єлизаветинська епоха стала періодом розквіту проповідництва в Росії.
З іншого боку, саме при Єлизаветі Петрівні з'являється світська ораторська проза, і її творцем "як в теорії, так і на практиці" 17 є М. В. Ломоносов, який написав у 1749 році своє перше ораторське твір - "Слово похвальне Ея величності государині імператриці Єлисаветі Петрівні, самодержиці Всеросійської, говоріння 26 листопада дня 1749 ".
Середина XVIII століття - винятково важлива епоха для розвитку російської ораторської прози. А. С. Оливної, узагальнено характеризуючи ораторську прозу цього періоду, звернула увагу на одночасне співіснування в ораторській прозі цього періоду різноспрямованих (можливо, навіть протилежних) стилів і тенденцій: "Протягом тривалого часу в ораторській прозі XVIII ст. Зберігається бароковий стиль, що сформувався ще в "словах" Єпіфанія Славинецького <...> Барокова проповідь у своєму традиційному вигляді доживає до середини XVIII ст. Риси її ми знаходимо, наприклад, в "Слові на день народження імператриці Єлисавети" Кирила Флоринського (1741), де застосовується звичайний для цього шару літератури символіко-алегоричний спосіб зображення дійсності <...> Проте в цей час відбувається і протилежний процес. Ораторська проза і з боку форми стає суто світським виглядом літератури, в чому особливо велика заслуга М. В. Ломоносова. Письменник і в теорії і в практиці розмежовує світські та церковні мови. У систему традиційних ораторських жанрів він включає новий - "академічний мова" <...>, - який віддає перевагу іншим, перетворюючи науковий документ в художній твір. Символико-алегоричних образів, характерних для середньовічної традиції, позбавлені і панегірики Ломоносова, як би що повертають нас до кращих зразків античного мистецтва "18.
У центрі уваги дослідження, присвяченого ораторській прозі середини XVIII століття, могли б знаходитися похвальні слова (панегірики) єлизаветинської епохи - світські (перш за все "слова" М. В. Ломоносова) і церковні (панегіричні придворні проповіді) 19. У контексті досліджень, присвячених зв'язків між світською і духовною літературою XVIII століття, про які йшла мова вище, доцільно розглянути панегірик - один з найбільш важливих жанрів ораторської прози. Цей жанр цікавий, в першу чергу, тим, що це єдиний літературний жанр, загальний для світської і для церковної літератури середини XVIII століття. Представляється, що розгляд двох типів панегіриків (світських і церковних) могло б відповісти на питання про те, чи існувала якась принципова різниця між церковними та світськими похвальними словами в аналізований період, а також підготувати необхідну грунт для подальших досліджень проблематики, поетики і еволюції російської ораторської прози XVIII століття.
Список літератури
1 Див, напр.: Берков П. Н. М. В. Ломоносов про ораторському мистецтві / / Академікові Віктору Володимировичу Виноградову до його шістдесятиліття. СБ ст. М., 1956. З. 71
2 Див, напр.: Білінкіс М. Я. Російська проза XVIII століття: Документальні жанри. Повість. Роман. СПб., 1995. C. 3; Акімова Г. М. Стилістичні та синтаксичні особливості ораторської прози XVIII століття (на матеріалі похвальних слів Ломоносова і Сумарокова) / / Мова російських письменників XVIII століття. Л. 1981. С. 47
3 Див: Гуковскій Г. А. Нариси з історії російської літератури XVIII століття. Дворянська фронда в літературі 1750-х - 1760-х рр.. М.-Л., 1936. С. 24 4 Історія російської перекладної художньої літератури. Т. 1. Проза. СПб., 1996. С. 142
5 Там же.
6 Кузнєцов В. А. Поетичні уподібнення в російській літературі XVIII століття (до питання про персоніфікованості класицистичного естетичної свідомості) / / Вісник СПбДУ. Сер. 2. 1993. Вип. 1. № 2. С. 73-74
7 Державін Г. Р. Твори. М., 1985. С. 28
8 Там же. С. 74
9 Прот. Василь Зеньковський. Історія російської філософії. М., 2001. С. 57. Деякі дослідники, зокрема, В. М. Живов, справедливо вважають виникнення опозиції світської і духовної культури в Росії культурологічним результатом Никонівському релігійної реформи. У своїй роботі "Релігійна реформа та індивідуальне начало в російській літературі XVII століття" Живов виділяє основні наслідки виникнення цієї культурної опозиції - формування риторично організованої системи в літературі, виникнення опозиції поезії та прози, поширення публічної проповіді, поява системи жанрів і риторичних трактатів (Див. : Живов В. М. Релігійна реформа та індивідуальне начало в російській літературі XVII століття / / Живов В. М. Розвідки у галузі історії та передісторії російської культури. М., 2002. С. 333-340).
10 Прот. Василь Зеньковський. Історія російської філософії. С. 81. Досить яскравим і відчутним прикладом "походження світської культури з релігійного кореня" може служити той факт, що російські письменники та діячі культури початку і середини XVIII століття (до відкриття Московського університету) мали духовну освіту.
11 Луцевич Л. Ф. Псалтир у російської поезії. СПб., 2002. С. 11
12 Левіт М. Драма Сумарокова "Пустельник" (До питання про жанрові та ідейних джерелах російського класицизму) / / XVIII століття. СБ 18. СПб., 1993
13 Там же.
14 Див: Котельников В. А. Православна аскетика і російська література. СПб., 1994; Бухаркін П. Е. Православна Церква і російська література в XVIII - XIX століттях (Проблеми культурного діалогу). СПб., 1996
15 Луцевич Л. Ф. Указ. соч. С. 27
16 Бухаркін П. Е. Православна Церква і російська література в XVIII-XIX століттях. Проблема культурного діалогу. СПб., 1996. С. 39-40
17 Берков П. Н. М. В. Ломоносов про ораторському мистецтві. З. 71
18 Елеонська А. С. Російська ораторська проза в літературному процесі XVIII ст. М., 1990. С. 222-223
19 Розгляд тільки придворної проповіді виправдано тим обставиною, що придворні проповідники (такі як митр. Новгородський Димитрій Сєченов, архієп. Новгородський Амвросій Юшкевич, архієп. Псковський Гедеон Кріновскій, архим. Кирило Флоринський), будучи найбільш освіченими церковними діячами свого часу, були найбільшою мірою пов'язані зі світським життям і світської літературою.