Олександр і Бібліотека

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Лощіц Ю. М.

1

У Олександрію ми їхали з Каїра. Їхали, в першу чергу, для того, щоб побувати в новій Олександрійській бібліотеці, побудованої на згадку про самого великого книгосховище стародавнього світу. Про цю нової ми поки що не знали абсолютно нічого. І майже нічого не знали про стару - окрім загальновідомих, скрізь і всюди повторюваних відомостей: побудована за Птолемея I в 295 році до нової ери; вважалася найбільшим в усьому стародавньому світі зібранням рукописних сувоїв і кодексів, яке налічувало до 500 тисяч назв; постраждала від пожежі в середині I століття нової віри, а в середині VII століття зазнала знищення незабаром після захоплення Олександрії арабами.

Виходить, що ми їхали на зустріч з великим міфом і сучасною спробою надати цьому міфу якщо не друге життя, то хоча б меморіальне велич. На зустріч з легендою і пам'ятником легенді. Можна було заздалегідь здогадуватися, що ні та, ні інша зустріч для нас по-справжньому неможливі. На відвідування нової бібліотеки в нашій програмці відводилося всього три години.

І все ж, якщо тепер, заднім числом, спробувати дізнатися якомога більше про ту, давньої, назавжди зниклої з лиця землі Бібліотеці, то хоча б якась дещиця відомостей у вигляді розради у нас додасться. Але це будуть дуже і дуже розрізнені відомості. А найчастіше - уривки відомостей, якісь півслова на початку, в середині або в кінці втраченої сторінки. Наприклад, ми мало втішився, дізнавшись, що архітектора, якому цар Птолемей I Сотер довірив будівництво будівлі (будівель?) Під сховище папірусних сувоїв, звали Деметрій Фалерській. І що це був не тільки архітектор, але вельми відомий грецький філософ того часу, послідовник Арістотеля, вимушений в другій половині життя бігти з Афін до Єгипту. Що нам в імені архітектора, якщо невідомо тепер, як виглядала сама ця архітектура? Добре б, збереглися в Олександрії до наших днів якісь інші будівлі, побудовані тим Деметрієм або їх стародавні зображення. Нічого немає і в помині.

І так - майже на кожному кроці. Коли зважимося вивідати щось більш достовірне про характер комплектування грандіозного сховища, про коло читання його відвідувачів, то і тут нас чекають по перевазі розчарування, а не розради. Наївно думати, що за неповне тисячоліття існування Олександрійської бібліотеки її фонди тільки поповнювалися. Справа навіть не в пожежі 47 року, а в тому, що книги поїдаються часом і без вогню. Просто занепадають або відбраковуються новими поколіннями читачів. Адже ми не наважимося наполягати, що стародавні бібліотекарі були більш терплячі по відношенню до авторів і творів ідейно неугодним, ніж їх сучасні колеги, що хизуються своєю зразковою толерантністю. Ні, як і тепер, все, що здавалося непотрібним, потихеньку списували, витісняли з каталогів, вивозили на міські смітники, і лише в кращому випадку заштовхували в "спецхрани".

Хоча немає сумніву в тому, що спочатку, в перші століття свого існування Бібліотека найстрімкішим чином поповнювалася. Це відбувалося в обстановці ненаситної безцензурної допитливості - під знаком всемирности, заповіданим Олександрії її засновником.

***

У листопаді 332 року до нової ери Олександр Македонський, натхнений своїми першими перемогами над персами у Малій Азії, Сирії, і Палестині, прибув до Єгипту. Але прибув не як завойовник ще однієї перської провінції, а як довгоочікуваний визволитель. Ласкавий прийом, наданий йому тутешніми жерцями, повторний розташував македонці до єгиптян і до всього єгипетському. Незабаром в Мемфісу храмі Птаха жерці представили його народу як фараона, царя Верхнього і Нижнього Єгипту. В одну мить молода людина виявилася до того ж обранцем або навіть сином сонячного божества Ра і коханим бога Амона. Нові почесті і титули, не тільки мирські, але й релігійні, спонукали його до відповідних жестів віротерпимість. Вихований на шануванні богів грецького Олімпу, який вважав себе нащадком Геракла і Ахілла, Олександр приніс у Мемфісі жертвопринесення священному бику Апісу, здійснив паломництво в оазис Сива до оракула Амона і потім, знову в Мемфісі, влаштував, ніби злегка схаменувшись, пишне святкування на честь Зевса- базилевса.

На самому початку 331 року він зі своєю свитою відправляється з Мемфіса вниз по західному рукаву Нілу до берега Середземного моря. І тут, на піщаному перешийку навпроти острова Фарос закладає другий за рахунком з великої кількості міст, які будуть носити його ім'я. Перша Олександрія виникла на березі затоки Ісса, по сусідству з полем битви, на якому Олександр вперше розгромив і примусив до втечі Дарія. Слідом за Олександрією єгипетської з'являться, у міру просування македонці в глибини Азії, ще більше тридцяти однойменних міст. Але тільки одному-єдиному з усіх, що виросло тут, в дельті Нілу, призначено буде стати справді великим. І протягом століть зберігати в своїй зовнішності цей знак космополітичного переваги, заповіданий йому засновником.

Найбільш виразно такий знак повинен був матеріалізуватися не в палацах і обелісках, а саме в первісному підборі книг Олександрійської бібліотеки. Не забудемо, що вона відкрилася всього через три неповних десятиліття після смерті великого завойовника народів. І будував її поруч зі своїм палацом сподвижник Олександра, македонець за походженням, родоначальник цілої династії єгипетських царів Птолемеїв. Значить, вона просто зобов'язана була являти собою чудовий культурний трофей епохи небачених за масштабами завоювань і реквізицій. У ній повинні були бути присутніми не тільки грецькі автори, але й письмові пам'ятники на мовах держав, зовсім недавно увійшли до складу всесвітньої імперії.

Словом, мотиви улаштування Бібліотеки, способи і цілі її комплектування нам стануть все ж таки дещо зрозуміліше, якщо ще раз уважніше придивитися до характеру діяльності та якості амбіцій самого Олександра Македонського. Тим більше, що деякі з його целеустановок протягом більше двох тисяч років не піддавалися виразного осмислення. Справжня їх суть і не могла бути тоді прочитана - просто через брак аналогічного матеріалу. Ця суть стала стрімко проявлятися лише зовсім недавно - на тлі деяких сучасних нам ідеологічних доктрин.

***

Вже перші біографи Олександра, в числі яких, до речі, був і майбутній цар Єгипту Птолемей, не ставили перед собою завдання приховувати від читача ті чи інші неприємні для сучасників властивості його натури. Навіщо? Адже за сформованими про нього уявленням ці недоліки лише підкреслювали, укрупнювали справді велике в геніальної особистості. Так, були у нього прихильність до лестощів, підозрілість, пристрасть до самовозвеліченію, сластолюбство, діонісійське розбещеність, яка бурхливо виявлялася під час частих бенкетів. Найнесподіванішим чином милосердя до переможених змінювалося в ньому нападами невиправданої жорстокості. Щира побожність елліна, відданого віри батьків, раптом оберталася духовним фліртом, легковажним заграванням з чужими, варварськими культами.

Але і для більшості тих, хто в більш пізні епохи писав про Македонці, ніби існувало негласне правило: дивитися крізь пальці на ці та інші недоліки або вади обожнюваного героя всіх часів. "Йому все дозволено, бо він за все відповідає. У виправдання можна лише сказати, що безсумнівні недоліки його натури, що затьмарюють йому життя, - ніщо в порівнянні з достоїнствами: горінням і творчим поривом, які Олександр з чистою совістю міг вважати божественними" ( П'єр Левек. "Елліністичний світ"). Виходить, що особлива містична налаштованість великого героя легко виправдовує його негарні вчинки. Так, хоча і з застереженнями, вважає ще один авторитетний дослідник ХХ століття: "Підкорення Олександр надавав тільки один вибір: або повне підпорядкування, або загибель. Такі дії можна було б визнати дивними, якщо б не домагання Олександра на завоювання всього світу. Для володаря , який вважав підкорення світу своєю ниспосланной понад місією, все це абсолютно природно. Якщо Олександр a priori вважав себе володарем світу, він міг, більше того, повинен був вести себе саме так ". (Ф. Шахермайр. "Олександр Македонський"). Отже, навіжена мета, коли вона, на переконання героя, "послана згори", все-таки виправдовує засоби. Пристойно чи запинатися про малу купку будівельного сміття, якщо хочеш розгледіти грандіозна споруда?

Але спробуємо лише ледь-ледь продовжити метафору в часі. І побачимо: відразу ж після смерті будівельника його грандіозне будова саме, навіть без відчутного поштовху ззовні, стрімко розвалилося, перетворившись в гори потворних уламків.

Так, палкі спадкоємці першої в історії античного світу імперії, ті ж Птолемеї, ті ж Селевкіди, докладали чимало старань, щоб зберегти заповіти її творця. Але час показав, що насправді вони просто тулилися на руїнах. Іноді таке існування розтягується надовго і навіть виглядає по-своєму пишним і затишним, оскільки руїни теж можуть бути живописними і зворушливо нагадувати про колишню велич.

Ще за життя Олександра хрипким голосом з бочки філософ-бомж Діоген Синопський оприлюднив їдкий докір, адресований не стільки самому героєві, скільки захопленої легенді про нього: "Відійди, ти мені застигнути сонце".

З приходом християнства стало особливо очевидно: романтична трактування особистості і діянь македонці не витримує критики. Що може бути безглуздість цих його метань по світу з наситяться жагою все більшої слави, нових перемог, земель, багатств, екзотичних видовищ, розваг? Християнський світ сприйняв діяння Олександра як повчальну притчу про прекрасних людських задатках, розтрачених на порожнє, обманне, ніколи не досяжне. Як притчу про сіяча нещасливому, розкидавши пшеничні зерна по каменях і терня.

Але до того старого прочитання новітня дійсність додає найнесподіваніші підказки.

Хіба не повчально сьогодні осмислити таку, наприклад, тему як "Олександр і реклама"? У всій античної історії ми не знайдемо іншої людини, яка б з такою маніакальною наполегливістю тиражував чутку про власну персону. Та й у новій історії ніхто з ним по частині реклами і самореклами змагатися не зміг. А якщо і намагався, то ніяк не досяг успіху. Ні Тамерлан, ні Наполеон, ні Гітлер не ризикнули пародіювати рекламні прийоми найбільшого з вождів. Вони навіть не намагалися упестрять карту завойованих просторів містами, які б носили їхні імена. Правда, в радянську епоху такі спроби поновилися. Можна згадати цілий ряд прижиттєвих перейменувань, теж, до речі, започаткованих під гомін про перемогу "у світовому масштабі": Троцький, Сталінград з Душанбе, Ворошиловград, Молотов ... Але це все ж не тридцять з гаком одноосібних Александрійський!

Ні, македонці поки що ніхто не перевершив. У тому числі і за розмірами літературного ескорту, постійно займався докладним висвітленням його героїчних діянь. У тій команді були поети, софісти, філософи, автори історичних хронік, канцеляристи. Загальна сума написаного про Олександра тільки його сучасниками, незважаючи на часткову або повну втрату багатьох текстів, така, що на уважне знайомство з цими джерелами потрібні не місяці - роки. Сучасні курси з піару треба було б починати саме з тих методик і рекламних трюків.

Майже аж до ХХ століття ніхто не намагався перевершити його і в такому дивовижному захопленні як досліди з масового вирощування елітної породи людей. Масштабний євгенічної експеримент, здійснений ним після індійського походу, відомий як "Весілля в замку". В один день ціла юрба воєначальників Олександра і десять тисяч його солдатів, ретельно відібраних за своїм статей, одружилися з самих породистих дівчатах сходу. Можна було б посміхнутися цієї зворушливої ​​турботи вождя про зовнішній привабливості майбутніх поколінь, які поєднають в собі кращі расові властивості європейців та азіатів. Якби примусова затія не нагадувала обстановку звичайного спаровування в стайні.

Зі зрозумілих етичних причин в наші часи клопоти вчених-генетиків різних країн щодо поліпшення спадковості людей і тварин не обставляються помпою. Навпаки, такі дослідження проводять за сімома печатками. Але схожість їх цілеспрямовано з шлюбними Потеха македонці очевидно. Так що історію євгенічної науки і практики цілком можна було б починати саме з колективної спаровування в Сузах.

До цієї теми впритул прилягають демографічні новації Олександра. Відомо, що в міру просування на схід він широко займався дослідами планового переселення великих мас людей. Зокрема, осілі колонії македонців з'явилися тоді в Бактрії, а селища уродженців Леванту - в Перській затоці. Чи варто занадто модернізувати характер таких акцій, прирівнювати їх до депортаціям? Але ж ще вразливі сучасники залишили свідчення, що тодішні перекидання трудових армій на великі відстані ніяк не нагадували обстановку загального ентузіазму та добровільності. При Олександрі активно розселялися по новим для них адресами і єврейські купецькі групи. Їм перетворювач світу, за спостереженнями сучасників, явно симпатизував, як носіям споріднених йому космополітичних переконань.

У тісному зв'язку з попередніми дослідами виявилися і релігійні дерзання македонці. Йому, нащадку Геркулеса і Ахілла, що прийняв у Мемфісі сакральні титули єгипетського божественного пантеону, цих звань виявилося все-таки мало. Після взяття Вавилону він зробив там жертвопринесення верховному божеству Мардуку - синові шумерського бога Енкі, носію п'ятдесяти божественних імен, творцю неба, землі і людського роду. Такий обряд давав Олександру право іменувати себе відтепер "царем чотирьох сторін світу", "Царем Загалом". А нам ці та інші його релігійні авантюри дають право вважати, що знову маємо справу з явищем для античності ще нечуваним - зі спробою еклектичного з'єднання в релігійній практиці його сучасників самих начебто непоєднуваних культів. При вигляді цієї духовної всеїдності мимоволі приходиш до висновку, що перед нами - якийсь поведінковий архетип. Вперше намітився в історії духовних блукань людства архетип сучасного екуменізму.

І все ж перераховані вище підприємства македонці - лише зокрема його головного задуму. Суть прагнень захопленого молодої людини була в намірі досягти меж населеного світу. Стати його володарем. Вперше здійснити ідею вселенського єдиновладдя. Тим самим покласти край усім війнам, всім релігійними і расовими чвар. Зробити все людство щасливим, єдиним, що говорять на одній мові, грекомовні. Поступово впровадити в підкорених землях найдосконаліший спосіб правління, яким безумовно є, як вселяв Олександру його вчитель Арістотель, грецька демократія. І, отже, позбавити світ від пережитків східного і будь-якого іншого деспотизму. Запровадити єдину для всіх країн грошову систему, витіснивши як мішуру, як металевий брухт всі провінційні монетні двори. Словом, повернути на землю Золотий вік. З'єднати не тільки всі народи в одній родині, а й усіх людей з усіма богами.

Для вирішення такого задуму залишалося зробити передостанні зусилля - на сході, на заході, а, може, і на півночі, якщо там є хоч якісь люди. Потрібна була потужна, надійна армія, величезні гроші на її утримання, жорстокість по відношенню до ворогів загального щастя. Потрібні були ще яких-небудь десять, від сили двадцять років, заступництво богів, мудрість особистих лікарів, вірність охоронців і полководців, улюблені книги під рукою, натхнення придворних істориків, поетів, музикантів, танцівниць. І, звичайно, як завжди, потрібні були щедрі дари від старих і нових богів, призначені йому особисто - удача, легкість, розкутість у думках і вчинках, прекрасне самопочуття.

Але всього цього враз, в одну мить для нього не стало.

Ще коли з Бактрії відправився походом на північ і зустрівся там з непокірними скіфами, стався один неприємний для нього розмова з послом цих варварів. Посольство він погодився прийняти не відразу, а тільки після довгих і безрезультатних спроб зламати скіфів, змусити їх підкоритися. Йому хотілося, нарешті, зрозуміти, чому ці степові неотесані дикуни так наполегливі. І ось що змушений був вислухати Олександр від старшого з послів:

"Якби боги захотіли величину твого тіла зробити рівною твоїй жадібності, ти не вмістився б на всій землі; однією рукою ти стосувався б сходу, інший заходу, і, досягнувши таких меж, ти захотів би дізнатися, де вогнище божественного світла. Ти бажаєш навіть того, чого не можеш захопити. З Європи кинувся в Азію, з Азії в Європу; якщо тобі вдасться підкорити весь людський рід, то ти поведеш війну з лісами, снігами, ріками і дикими тваринами. Що ще? Хіба ти не знаєш, що великі дерева довго ростуть, а викорчовуються за одну годину. Дурний той, хто зазіхає на їхні плоди, не вимірюючи їх висоти. Дивись, як би, намагаючись піднятися на вершину, ти не впав разом з сучками, за які вхопишся. Навіть лев одного разу послужив їжею для крихітних птахів; іржа поїдає залізо. Нічого немає настільки міцного, чого не загрожувала б небезпека навіть від слабкої істоти ".

Римський історик Квінт Курцій Руф відтворив слова скіфа-язичника у своїй праці про Олександра, написаному в середині I століття нової ери. Це була епоха перших апостольських послань, час створення перших євангелій. Дивно, що скіфський мудрець виступає у Руфа, теж язичника, зовсім у дусі християнського проповідника. Перед нами не тільки релігійний мораліст, але і провидець, передчуття близької крах всесвітніх зазіхань свого співрозмовника.

Не менш дивно інше. Слова стародавнього скіфа цілком згодилися б і сьогодні - у зв'язку з останніми викликами всесвітнього жадання, що позначається тепер як доктрина Нового Світового порядку. Громадность історичного проміжку між подіями східного походу Олександра і сьогоднішніми балканської, а потім і азіатської авантюрами глобалістів Заходу не заважають розгледіти разючу подібність почерків. Своїми прийомами архітектори однополярного світу наслідують, звичайно, абсолютно різних і історичними зразками. Але в перспективі поведінкових архетипів заповіти македонці стоять для них на цілком особливому місці. Від цієї аналогії, здається, нікуди вже не втекти. Інша річ, що у всесвітньому замаху Олександра все було як щось свіже, яскравіше, необачно, ніж у його останніх за часом епігонів. Він йшов невторованими шляхами, він справді відкривав світ, дивуючись красі диких просторів, буяння природних стихій, ненаситності власної цікавості. Він відкривав у самому собі - для всіх наступних поколінь - світлі і похмурі властивості людини: солдата, полководця, государя. Він відкрився світу як перший надлюдина.

2

Після каїрській штовханини, тісноти й задухи з її найтоншої курній суспензією Семидесятикілометровий набережна Олександрії приголомшує вас чистим холодом повітряного струму, що омиває її квартали з півночі. Враження таке, що це і є одна-єдина вулиця п'ятимільйонного міста. Що всіма своїми вікнами і балконами він звернений саме до морського простору, до його бадьорим пінним грядках, до первозданно свіжому мутно-блакитному горизонту. Хто витримає без хвилювання зустріч з непроглядній безмежжям? Що це перед тобою, як не той самий, нарешті дозволяє розгледіти себе космос старих греків?

Таласса - так греки називали море, з наголосом на першому "а" ... Таласса ... Таласса ... Це як би звукопис удару хвилі і потім, на її зворотному ходу, шелесту зникаючої піни.

Ну, кому ще дано в світі таке щастя? З найперших днів існування невідривно милується Олександрія своїм морем, то зораним бурями, то бархатисто м'яким. Два з гаком тисячоліття поспіль дихає - не надихаєшся його гострим йодистим розсолом.

Вітер не втомлюється гортати книжку моря, ворушить, загинає сторінки. Здається, всі вже вилістал в ній - до самих глибин. Але знову заривається в подробиці, нетерпляче отшвирівает піну, жене її до бетонних кубів берегових відмосток.

За щастя витріщатися весь час на морі Олександрія століттями платила йому данину. Тихою сапою Таласса поглинала шматки берегової кромки - з колонами палаців, садами, ліниво розлігшись в них собаками-сфінксами, головами і торсами грецьких богів.

Тепер підводні археологи зайнялися в Олександрії тими пішли на дно антико. Багато уламки статуй очищені від мулу, водоростей і молюсків, повернуті місту, вселилися в затишні музейні дворики. Як знати, чи немає серед цього покаліченого добра мармурових бюстів, торсів, рельєфів, які прикрашали зали або фронтони легендарного Мусі та Олександрійської бібліотеки?

Але де все ж була вона сама? Чи поїду її руїни морем? Розчищені чи під фундаменти нової міської забудови?

Збереглися свідчення, що Мусею ("святилище муз") - будівля для бесід і практичних занять тутешнього вченого люди, - а заразом і додану Мусею бібліотеку, будували в самому престижному районі молодого міста - в безпосередній близькості до палацу Птолемея I. Це вже важливий орієнтир, оскільки місце розташування царської резиденції добре відомо. Вона розташовувалася біля основи вузького мису, який завершував від материка Східну бухту міста.

Проектувальники Нової Олександрійської Бібліотеки (позначимо її як НАБ) виходили саме з цієї територіальної прив'язки. Сам проект - за участі уряду Єгипту, ЮНЕСКО та Програми розвитку ООН - почав здійснюватися з 1986 року. У міжнародному конкурсі на створення книгосховища-меморіалу захотіли змагатися понад півтисячі архітекторів світу. Верх здобуло архітектурне бюро з Норвегії. Схоже, його перемогу визначили порівняльна скромність фінансових запитів (176 мільйонів доларів) і удобообозрімие терміни здійснення задуму. Президент Єгипту Мубарак заклав перший камінь у фундамент НАБ в 1988 році, а офіційне відкриття комплексу відбулося через чотирнадцять років, у 2002-му.

Коли під'їжджаєш або підходиш по набережній до НАБ, відразу стає ясно, що норвежці навіть не намагалися ставити перед собою завдання архітектурної реконструкції. З чого саме знімали б вони кальку? Не було під рукою жодного історичного аналога, придатного служити достовірної підказкою. У таких умовах будь-яка реконструкція віддавала б авантюрність.

Вони запропонували суперсучасний вигляд головної будівлі. На набережну дивиться кругле скляне око набекрененного, зрізаного під кутом циліндра. Не станемо гадати, як саме розшифровується цей пластичний сфінкс самого початку нового тисячоліття. Чи то перед нами символ людської допитливості, пильної всматріванія в глибини всесвіту? Чи то суто прагматична турбота про достатній освітленості читальних залів?

Втім, коли ми опинилися всередині бібліотеки, на одній з її оглядових майданчиків, коли побачили внизу два або три напівповерху, заставлених столами, то здалося, що зовнішнього світу все ж недостатньо багато, щоб у цей сонячний весняний полудень за всіма столами читати без ламп.

Зате повітря, повітря - ось чого було в преізбитке. Його було так багато, що з лишком вистачило б на десятикратно більшу кількість читачів. До того ж це був найсвіжіший, цілюще повітря. Він дихав сюди прямо від самої Еллади. Кажуть, ще в давнину це повітря славився тим, що його подиху породжували в головах філософів, математиків, законодавців і ораторів ясні, свіжі і навіть сміливі думки.

Як ми і побоювалися, наша екскурсія по бібліотеці з самого початку не виходила з регламенту звичайної туристської пробіжки. Ось показують нам один з роздавальних відсіків. Ось затрималися на півхвилини у столів з журналами і газетами. Звідси ведуть нас у напівтемну галерею з освітленими зсередини віконцями-стендами. У них - середньовічні карти Олександрії, фотокопії дюжини древніх рукописів.

Зупиняємося перед великим комп'ютерним екраном, теж вмонтованим у чорну стіну галереї. Тут припасено для публіки розвага, якого, схоже, не пропускає ні один з тисяч екскурсантів. Ви можете доторкнутися вказівним пальцем до зображеної на екрані старовинної книги, до нижнього кута її правої сторінки, зробити рух пальцем вліво, як якщо б по-справжньому перегортали рукопис, і сторінка слухняно подасться вліво, відкриваючи для огляду наступний розворот. Значить, якщо книга на екрані європейська, то гортати її потрібно справа наліво. Якщо мусульманська або стародавнього іудейського - то зліва направо.

Приспані забавою, ми втрачаємо пильність, і тут виявляється, що екскурсія вже майже завершена. І це обіцяні три години?

Ну, гаразд, ми сьогодні сюди не книжки читати прийшли. Але все ж таки сподівалися: нашу письменницьку групу обов'язково проведуть у книгосховищі, причому саме в найдавнішу частину тутешнього зборів. Розкажуть про способи реконструкції споконвічного фонду древньої Бібліотеки. Адже не таємниця ж це за сімома печатями? Ось вже де, здається, простір для зацікавленого обговорення - в атмосфері міжнародної інтелектуальної солідарності, декларованої ЮНЕСКО та ООН?

Але, припустимо, НАБ на сьогодні поки не має достатнього зборів рукописів або факсимільних видань, здатних хоч в якійсь мірі представляти собою заявку на майбутню реконструкцію. Тоді, принаймні, повинен бути в роботі проект (або проекти) подібної реконструкції. Уявімо, однак, що проекту теж немає і що він взагалі не представляється потрібним, заслуговує надзвичайних зусиль для здійснення. Тоді напрошується питання: невже вся меморіальна функція НАБ укладена лише в тому, щоб служити ефектною фіксацією? Так, мовляв, на цьому місці щось чудове було, але, на жаль, назавжди зникло.

Бібліотека розміщена - ні багато ні мало - на одинадцяти поверхах. Сім з них зайняті читальними залами. Залишаються ще чотири. Мабуть, вони, хай не повністю, призначені під запроектоване число томів - 8 мільйонів. Це, як бачимо, в 14-16 разів більше, ніж налічувалося рукописів в каталогах найбільшого книгосховища давнини.

Але що цифри? Як часто за ними стоять лише уявні величини. Сучасний світ накопичив надзвичайну масу книжкової макулатури, делікатно іменованої надлишковою інформацією. Буде прикро, якщо НАБ розкриє свої стелажі і для неї, почне без розбору завантажуватися - з наміром швидше вийти на заплановану восьмимільйонний позначку.

Втім, чи варто говорити про наміри, основні контури яких нам залишилися невідомі. На нема й суду нема.

3

Інша справа - не знімається все ж ніким питання про можливість або неможливість відтворити, нехай у малому, але достовірному обсязі, книжковий фонд загиблої майже чотирнадцять століть тому скарбниці. Вже про цю турботу ніяк не скажеш, що вона є виключною власністю будь-то окремо взятої країни або організації, будь то ЮНЕСКО або Програма розвитку ООН. Мова йде про духовне надбання багатьох народів Європи, Азії, Африки, інших континентів. Але в першу чергу - про сакральний спадщині давньоєгипетської, давньогрецької і давньоримської цивілізацій, про корпус старозавітній писемності, про зводі різномовних пам'яток християнського світу.

Будь-яка здорова підказка вже існуючим або до пори закритим дослідам реконструкції (мається на увазі гіпотетична чи реальна реконструкція вмісту втраченої Бібліотеки), сподіваємося, буде лише на користь.

З якого боку не наближатися до шуканого предмету, ясно, що у нього було своє історичне ядро, свій виразний первинний імпульс. Так ми знову повернемося до того, з кого почали. До Олександра Македонському. Дивно, якщо для когось із разискателей це ще не стало аксіомою: в основі основ Олександрійської бібліотеки - його особистий коло читання, його літературні, філософські, навіть наукові, цілком, до речі, виразні, симпатії.

Що б не говорили про надзвичайні проявах його характеру, не потрібно забувати, що цей відчайдушний до повного безглуздя рубака, ненаситний, не щадить свого здоров'я бражник, безсоромний жінколюб, - при всьому при тому ще й старанними, воістину запійний книжник. Якщо він не воює, якщо не бенкетує, не пиячить, якщо не вдається забав з черговою дружиною або наложницею, то, значить, він тепер зайнятий ще однією з найулюбленіших утіх: самозабутньо шелестить сувоями книг. То сам пожирає очима рядки істориків, філософів і поетів, то слухає їх твори в майстерні подачі своїх читців. Де б не шукали, ми ніколи більше не знайдемо в історії воєн полководця, який би так пристрасно любив книгу.

Його вчителі - і в першу голову Аристотель - з молодих років прищепили йому любов до книжкового слова, до відмінного вивіреному стилю. Одическом високого стилю він слухав, слухаючи вірші Піндара. Архітектоніку класичної трагедії осягав по витворам Евріпіда та Софокла. Незворушну докладність, мальовничу опуклість в описі єгиптян, вавилонян, скіфів знаходив у Геродота. А чи міг він, готуючись до походу проти Дарія, обійти увагою трагедію Есхіла "Перси" або апологію ідеального правителя, представлену Ксенофонтом в "Виховання Кіра"? Адже й сам він виховувався саме в такому дусі. З нього не на жарт готували благородного мислителя на троні. У ньому хотіли знайти досконалого государя - втілення мрії і Ксенофонта, і Платона.

Як не позаздрити підлітку, який, з жаром серцевим заковтуючи вірші "Іліади" й "Одіссеї", для кожного незрозумілого йому місця знаходить роз'яснення у коментарях, складених для нього тим же Арістотелем? Що являли собою ті коментарі? Про їх зміст можна судити за збереженими уривків з роботи Арістотеля "Важкі місця з Гомера". Варто навести тут таке висловлювання, що належить краще російській знавцю гомерівського спадщини, біографу Платона і Аристотеля А. Ф. Лосєв: "Нам здається, що в античні часи не було більш глибокого і тверезого ставлення до Гомера, ніж те, яке ми знаходимо в Аристотеля, і що в основному це і є останнє слово про Гомера самої античності ".

Відомо, що прикрашений дорогоцінним тлумаченнями вчителя Гомер становив під час бойових поневірянь македонці частина його похідної поклажі. "Іліаду" він зберігав у дорогоцінної скриньці, захопленої в якості трофея у Дарія. Скриньку ж ховав зазвичай під подушку, поруч з кинджалом.

Чому не припустити, що саме цей Аристотелем Гомер після смерті Олександра ліг заповітної заставної реліквією в першу ж кам'яну нішу птолемеевой книжниці? Якщо не сам Птолемей Сотер, то архітектор і філософ Деметрій, теж, як пам'ятаємо, шанувальник Аристотеля, міг піклуватися про такий почесному розміщенні улюблених книг македонці.

Швидше за все, Деметрій ж подбав про придбання для створюваного сховища праць самого філософа-наставника. Корпус його творів вже був по суті цілої самостійної бібліотекою. Діоген Лаерція у своїй "Історії філософії" називає - втім, із застереженням: "вважаючи тільки безсумнівні" - близько чотирьохсот (!) Творів Аристотеля. У тому числі тут були і твори, безпосередньо призначалися видатному учневі: "Листи до Олександра" і "Олександр, або На захист поселенців".

До кінця правління першого з Птолемеїв в царській бібліотеці нараховувалося вже 200 тисяч сувоїв. Його наступник, Птолемей Філадельф збільшив вміст книгосховища вдвічі, в тому числі купив особисту бібліотеку Аристотеля. Сам факт цього, треба думати, дорогого придбання зайвий раз підтверджує, що єгипетське книгосховище спочатку замишлялося як небувалий досі пам'ятник олександрійців Олександру і його епохи.

Ось воно і проступає перед нами - шукане ядро! А вже до нього собирательская логіка будь-якого тодішнього - навіть не семи п'ядей у ​​лобі - бібліотекаря без запинки зобов'язана була додати твори - кого? Ну, звичайно ж, божественного Платона, без Академії якого не було б на світі і Аристотеля. Але якщо збори одного разу поповнив Платон, то як було обійтися без праць його іменитих попередників на філософському терені, без книжок його сучасників - послідовників або антагоністів? Ні, тут збирали зовсім не з миру по нитці. Тут ткали величезний многоузорний килим - з самої добірної, перевіреної на міцність словесної пряжі. Тут вперше складався канон всієї грецької класики: поезія, театр, проза, філософські, історичні праці, трактати географів, дослідників природи.

До речі сказати, Птолемеї з роду в рід на посаду головних бібліфілаксов своєї книжкової колекції призначали не яких-небудь безініціативних тихонь, а людей з гучними - і по тих, і за нинішніми оцінками - іменами. Досить назвати хоча б кількох. Це автор "Гімнів", "Елегія" і уїдливих епіграм Каллімах; Ліконф, на прізвисько Темний, поет з гуртка знаменитого автора "Ідилія" Феокріта; граматик Зенодот, багато потрудившийся над новим виданням поем Гомера. Теокріт, якого вважають основоположником олександрійської поетичної школи, також був своєю людиною при царському дворі. У першій половині життя тут творив і автор героїчної поеми "Аргонавтика" Аполлоній Родоський. Всегрецький авторитет таких авторів сприяв швидкому зростанню популярності Бібліотеки. Чи варто сумніватися, що ці та інші "олександрійці" не забували заповнювати полиці царського книгосховища своїми власними творами.

Треба неодмінно віддати належне культурної діяльності самих Птолемеїв. Так, їх зусилля не були безкорисливими. Їх у першу чергу непокоїла репутація єгипетського царського дому як єдиного гідного спадкоємця імперії Олександра. Прославляючи великого героя, вони прославляли і себе. Але за сумою результатів - очікуваних, а частіше несподіваних - їх просвітницьке починання з часом позначилося як чи не головний культурний вчинок всієї епохи еллінізму.

Згадаймо, що засновник династії Птолемей-старший ще з підліткових років опинився в числі обраних приятелів Олександра. Під час східного походу він став ад'ютантом і охоронцем свого пана, одним з його полководців. Такій людині потрібно було мати зразковою витримкою, умінням лавірувати і миритися, щоб, постійно перебуваючи поруч з царем, не стати жертвою раптом його неприборканого гніву.

Птолемей добре знав придворних історіографів Олександра, з яких виділялися троє: племінник Аристотеля Каллісфен, Онесікріт і Харес. Швидше за все, перебуваючи поруч з такими маститими авторами, він не виставляв напоказ свого наміру взятися за життєпис государя. Впритул зайнявся цією працею вже сам будучи царем, в літньому віці. На ту пору біографічна "Александріана" ще розширилася - за рахунок робіт Клітарха, Полікліта, Неарха, Арістобула. Крім того, Птолемей, напевно, користувався численними документами військової канцелярії, щоденними протоколами життя двору, які дісталися їй при розподілі імперського архіву. І якимись своїми особистими записами.

Як і працю всіх названих вище авторів, біографія, написана Птолемеєм, дійшла до нас лише у вигляді численних цитат. Їх порівняння дозволило дослідникам зробити висновок: творець Олександрійської бібліотеки у своїй книзі про вождя уникає як улесливо-панегіричних перебільшень, так і сюжетів анекдотичного і фантастичного властивості. Зате намагається бути гранично точним у описі бойових дій, інших обставин небувалою експедиції, подробиць побутового характеру.

У першу чергу завдяки йому, Птолемею-старшому звід відомостей про Олександра, незважаючи на повну або часткову втрату багатьох первісних творів, став єдиним у своєму роді літературно-історичним феноменом. З усіх героїв античності Македонець опинився в століттях - у різномовній Європі, а потім і за її межами - найбільш затребуваним літературним персонажем. Не дивно, що і читачі Стародавньої Русі познайомилися з першим слов'янським перекладом середньовічного роману "Александрія" дуже рано - ще в епоху літописця Нестора і князя Володимира Мономаха.

4

Турботи перших Птолемеїв про посмертну славу обожненого ними Олександра, про виконання його космополітичних заповітів були так наполегливі й різноманітні, що знову напрошується порівняння з методами сучасної піар-техніки.

Схоже, тут тоді відмінно зрозуміли: навіювання про велич людини або держави набагато надійніше тиражуються не в мармурі скульптур та граніті обелісків, а завдяки крихкому папірусу. Піраміду або Фаросській Маяк не відправиш за море відразу за трьома-чотирма адресами, - наприклад, на погляд афінянам, вавілонянам або мешканцям Карфагена. А з потрібної книги можна зробити скільки завгодно списків, вони розлетяться по світу як птахи і скрізь наплодить пташенят.

Ще адже у багатьох було на пам'яті, як Олександр, прочитавши в похідному своєму наметі тільки що складені хроніки останніх боїв, тут же відсилав їх до Македонії, у Грецію з вимогою множити і множити на місцях списки.

Важливо було запевнити всіх, що і сьогодні в Олександрії продовжують успішно здійснювати різні сценарії його імперського задуму. Одним з них, як ми пам'ятаємо, був сценарій екуменічний. Притирання, чисто механічна підгонка один до одного історично сформованих національних віросповідань та релігійних культів отримали при Птолемеях нові еклектичні форми. Може бути, вони й македонці, який, як пам'ятаємо, ще не ступав далі наївного флірту з іноземними богами, здалися б занадто головними.

Особливо активно позначився в Єгипті намір імплантувати в обрядову практику культ богів Сарапіса і Ісіди. Так, в персоні Сарапіса пропонувалося шанувати одночасно двох єгипетських богів - Осіріса і Апіса, а також двох грецьких - Зевса і Діоніса. Не тільки в Олександрії, але і по всьому Середземномор'ю будувалися Сарапейони - святилища для цього алхімічного бога.

Шанувальники ще одного релігійного гомункулуса, Ісіди, ототожнювали єгипетську богиню то з Деметрою, то з Астартою, то з Афродітою. Намір полягало в тому, щоб нове жіноче божество взяло на себе функції всіх найбільш шанованих богинь грецької, єгипетського і семітського походження. Це теж була свого роду євгеніка, але вже не в світі людей, а в сфері їх релігійних уподобань.

Досліди проводилися двох родів: широкомовні, як у випадку з Сарапіс і Ісідою, і прикровенне, тільки для втаємничених, як у випадку з Тотом-Гермесом. Доктрина, що поєднала в одній персоні під ім'ям Трисмегіст єгипетського бога Тота і грецького Гермеса отримала пізніше назву герметизм. Це таємне вчення, призначене, подібно масонським псевдорелігійні амальгама, для вузького кола обраних осіб, обросло своєї рясної писемністю, "Знанням". Але якщо прикровенне доктрина оформляється письмово, таке знання-майже-ні-для-кого все одно треба кудись надійно прилаштовувати. Оскільки герметизм спочатку позначився на єгипетській грунті, рано чи пізно Олександрійська бібліотека повинна була обзавестися своїм "спецхранів". Цілком можливо, поряд з герметичними трактатами в цей запасник входили Сівілліних книги, астрологічні тексти месопотамського походження, так звані "магічні папіруси" з текстами заклинань і змов, найдавніші рецепти по алхімічної обробці металів.

У всіх тодішніх експериментах з виведення нової породи божеств відчувається якась судомна поспіх, сум'яття, наївна і одночасно нахабна впевненість у тому, що синтетичний культ можна вселити так само швидко або ще швидше, ніж знання правил арифметики. Враження таке, що елліністичний інтелект метушливо заметушився, не знаючи, як краще впоратися з релігійним різноманіттям різко розширився світу. Це різноманіття бентежило своєї заплутаністю. Щось потрібно було терміново запропонувати натомість надзвичайних місцевих "олімпі". Але це "щось" усвідомлювалася не як особистість, а як функція. Великому світу повинен відповідати великий, загальний бог або "великий олімп" таких богів-функцій. Сверблячка елліністичного боготворчества на хиткому грунті маловідомих культів примушував до форсованого ознайомленню з донині невідомими письмовими джерелами.

Немає лиха без добра: шукали одне, а ненавмисно вийшли, не здогадавшись про це, в абсолютно невідоме історичний простір.

У роки правління Птолемея II Філадельфа виникла ідея замовити для Бібліотеки грецький переклад головних релігійних книг іудаїзму. Подробиці здійснення задуму викладені в древньому документі, відомому як "Лист Арестея". Його автор повідомляє, що єгипетський цар направив до Палестини посольство із запитом про можливість такого переведення. Відповідь була позитивний. Незабаром в Олександрію прибула велика група перекладачів - всього 72 людини. Переклад єврейського Закону, здійснений ними нібито всього за 72 дні, отримав у дослідників назву Септуагінта (від латинського septuaginta - сімдесят). Ось як переповідає повідомлення Арестея відомий богослов IV століття Кирило Єрусалимський:

"По смерті Олександра, царя Македонського, і розділено його царства на чотири держави: Вавілонську, Македонську, Азійський і єгипетську, один з царів Єгипту, Птолемей Філадельф, цар вельми прихильний до наук, звідусіль збирав книги і почув від Димитрія Фалерейского, начальника книгосховища , про божественні писаннях Закону і Пророків. Вважаючи набагато кращим придбати ці книги не примусом проти волі володарів, але схиливши їх на свій бік за допомогою дарів і дружби - знав він, що вимушене, як правило, без вільного зволення віддане буває оманливим, а те, що віддається по волі, завжди буває так, - він послав до Елеазара, тодішньому первосвященика, багаті дари в Єрусалимський храм і попросив у нього для перекладу з шести осіб з усіх дванадцяти колін ізраїльських. Потім для випробування, чи дійсно книги божественні, а також і заради обережності, щоб надіслані перекладачі не повідомлялися один з одним, він кожному з них призначив особливий будинок у так званої Фаре, що знаходиться поблизу Олександрії, і звелів перекладати всі писання. Коли ж вони протягом сімдесяти двох днів закінчили справу, то він звіривши переклади, над якими працювали всі в різних будинках, що не сходячись один з одним, і знайшов, що переклади згодні між собою не тільки в думках, але і в словах ".

Схоже, маститий богослов у своєму переказі довірився всім подробиць листа Арестея. Принаймні, нам сьогодні легше уявити, що перекладачі, приступивши до справи, розділили величезний за обсягом давньоєврейську текст на сімдесят дві частини, а не становили - в занадто для того короткі терміни - кожен свою повну грецьку версію. Але погодимося: такий довід може здатися занадто заземленим. Адже Кирило оповідає про подію воістину чудесне: "Бо не від винаходу красот і мудрування людських залежало справу, але подібно до того як божественні писання об'явилась були Святим Духом, так і переведення їх було здійснено за сприяння Духа Святого".

У будь-якому випадку, ніхто і ніколи, здається, не намагався заперечити, що та подія виявилося найбільш значним за всі три століття дохристиянського існування Бібліотеки. Вона стала власницею першого в світі наукового перекладу старозавітної частини Біблії. Замовники і перекладачі, втім, ще і понять таких не чули: Старий Заповіт, Біблія.

Але чи не так сталося і з Олександром Македонським? Линув до одного - до світового панування, до набуток всіх земних багатств, до релігійної всеїдності. Але грандіозний поштовх, вироблений його надлюдською активністю, раптом накренивши стародавній світ у зовсім непередбачену сторону. Одному Богу відомо, не прискорив чи той поштовх терміни втілення в світі Сина Людського. Адже Христос прийшов у світ і для того, щоб напоумити всіх, вклонившись славі кесаря, силі багатства.

Від того поштовху неждано нахилився і сам грецьку мову. На місці многодіалектной виникла розмовна і письмова "загальна мова" - койне. А це вже грецьку мову Септуагінти, мова Євангелія, апостольських послань, Апокаліпсису. Мова, з якого будуть зроблені потім сирійський, латинську, коптський, грузинський, вірменський, слов'янський переклади Біблії. Це мова, якою будуть користуватися видатні християнські богослови "олександрійської школи" - Оріген, а слідом за ним Климент і Кирило Олександрійські.

***

Втім, кажучи про останні, ми вступаємо вже в зовсім іншу епоху. Так, Бібліотека продовжувала існувати і при них. Вони, напевно, користувалися її книжковими скарбами, хоча навряд чи їх численні твори за часів римського панування не піддавалися в її стінах найлютішим чисток.

"За нез'ясованих обставин" - пишуть зазвичай про загибель найбільшою з бібліотек давнини. На жаль, ті трагічні обставини залишаються актуальними і донині. Тому що і до цього дня інтелектуальна еліта людства не придумала рецептів одно уважного, так само незворушного ставлення до протиборчим ідеям, ідеологій, релігійних навчань і єресям. Начебто вже ось-ось придумає, але раптом виникає в неї така пекуча потреба приховати, надійніше приховати щось своє або приховати, навіть знищити щось обурливо не-своє.

Або, може бути, нове меморіальне книгосховище в Олександрії покаже, нарешті, зразковий для всіх приклад одно любовного, всепрощаючого, воістину божественного уваги до відбитим у книгах осяянь і помилок недосконалого, бентежного світу.

Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Історія та історичні особистості | Реферат
89.1кб. | скачати


Схожі роботи:
Бібліотека Конгресу
Бібліотека і краєзнавство
Бібліотека та сім`я
Бібліотека коледжу
Бібліотека царя Ашшурбанапала
Графічна бібліотека OpenGl
Автоматизована система Бібліотека
Російська державна бібліотека
Самарська публічна бібліотека
© Усі права захищені
написати до нас