Чичерін О. В.
Бароко - збентеженість думки і почуттів, динамічна зломленість образу властиві і близької Достоєвському трагедійної ліриці його часу, ліриці Тютчева.
Минуле і те, що буде «через багато, багато років», і це крихке, невловиме, вічно ускользающее - зараз. У часі, у свідомості, що завжди сковзаєш над «всепоглинаючою безоднею», що «на фатальний» стоїш «черги», пронизує всю творчість цього поета.
У свідомості людини зі пекучої силою живуть привиди минулого. Але чи зберігається воно реально чи зникає безслідно?
«Природа знати не знає про минуле» - у цьому вигуку звучать і досада, п недовіра до того, щоб так дійсно могло бути. Адже це б означало, що ніякої «Загадки немає і не було у ній». У сум'ятті і блуканні духу поет постійно приходить до такого роду твердженнями, не тільки здивованим, але й укладає в собі справжнє заперечення заперечення. Остаточне їх визнання було б переходом на позиції тих, хто «не бачать і не чують, живуть у цьому світі, як у темноті». Наперекір скептичному позитивізму через всю лірику романтика Тютчева проходить владно звучить мотив:
Не те, що мисліть ви, природа:
Не зліпок, не бездушний образ -
У ній є душа, в ієн є свобода,
У ній є любов, і ній є мова. ..
За сорок один рік до того, як були написані вірші «Від життя тієї, що бушувала тут. .. », Вже мною цитовані, було створено молодим поетом інше вірш, зовсім відповідне цьому:
Через лівонські я проїжджав поля.
Навколо мене все було так сумно ...
Безбарвний грунт небес, піщана земля -
Вага на душу роздуми наводило.
У цій першій строфі природа говорить про минуле, вона зберегла якщо не сліди тут відбувалося, то деякий трагічний відсвіт усієї сукупності подій. Але цього мало, поет прагне почути вичерпний розповідь:
І, дивлячись на тебе, пустельна річка,
І на тебе, прибережна діброва,
«Ви, - мислив я, - прийшли здалеку,
Ви - однолітки цього колишнього! »
Так! вам одним лише вдалося
Дійти до нас з брег іншого світла.
О, коли б про нього хоч на одні питання
Міг допроситися я відповіді!
У заключному акорді і подібне, і все-таки інше рішення, ніж у вірші «Від життя тієї ...»:
Але твій, природа, світ про дні колишніх мовчить
З усмішкою двозначною і таємницею ...
Тільки поверхово, узагальнено і неповно проникає людина в живу пам'ять природи, але приховані її глибини не можуть не існувати, вони зберігають мовчання. У листах Тютчева ця здивовано досада набуває життєвий характер: «На вересень раз принаймні стіни, які бачили тебе страждає, мали скромність зникнути, а це, по-моєму, більш терпимо для людського почуття, ніж безпристрасна стійкість матеріальних речей, які бачили наш життєвий шлях і більше про нас не згадують »[1].
Думка про те, що минуле незнищенне, що воно продовжує існувати, що в давно покинутих рідних місцях ми зустрічаємо неутраченное час, з'являється і в більш ранніх листах Тютчева (від 31 серпня 1846 року) і виражена в його віршах:
Отже, знову побачився я з вами,
Місця немилий, хоч і рідні,
Де мислив я і відчував вперше
І де тепер туманними очима,
При світлі вечереющего дня.
Мій дитячий вік дивиться на мене.
Постійно зайнятий властивостями часу, Тютчев тому так цінує сутінки, що «при світлі вечереющего дня» особливо відчутно протягом часу: вислизають сонячні відблиски, згущуються, змішуються тіні. У багатьох віршах дієслівні, причетні форми позначають не минуле, не справжнє і не майбутнє, а самий перехід від того, що було, до того, що буде, або самий догляд майбутнього в минуле: «День вечоріє, ніч близька ...», «густіє ніч», «... У тихому світлі згасаючого дня», весь вірш «Мовчить сумнівно Схід ...».
Особлива сила дієслова в тривалості, а нерідко і в завзятості виражається їм дії: «.. . Меркне день »,« ... хаос ворушиться »,« Струмінь повітряна тече »,« Тіні сизі суміші »,« Цвіт поблекнул, звук заснув ...», «... погляд знемагав», «Все в блискавиці тремтіло» , «Ось броду я ... завмирають ноги ...», «Ще на гілки шелестить», «Вони вертіла, як хотіла ...»,« .. . Натовп. .. вломилася ...», «. . в бруд утоптала ... »та ін
Умовно вживається форма майбутнього часу висловлює характерно тютчевское вбіраніе і ... подолання часу: «Настане ніч ... увіллє ялин ... »Або:
І необачно-шалено
Раптом на діброву набіжить,
І вся діброва затремтить
Широколистяно і шумно ...
Все ж для поезії Тютчева не так характерно протягом, часу, тим більше те плавне рух, який в епосі виникає у зміні подій, більш характерно пекуче відчуття даного миті часу з його неминучої приреченістю: те, що відбувається зараз, стоїть над прірвою, ще мить , і його не буде. Уявна стійкість, годину, день, рік не скасовують катастрофічною природи часу:
Дні полічені, втрат не перелічити,
Жива життя давно вже позаду,
Передового немає, і я, як є,
На фатальний стою черги.
Час, космічне, історичне, особисте, не тільки реально, воно по-своєму могутньо. У «Безсонню» свідомість першопочатків буття поєднується зі зверненням до майбутнього, до кінцевого його краю. Нескінченна перспектива від первісного хаосу до межі буття.
Постійно виникають дієслівні форми майбутнього часу, як прориви в невідоме і приховане:
Душа, на жаль, не вистраждає щастя,
Але може вистраждати себе ...
Може - у тривалій боротьбі, у постійному подоланні горя - затвердити й підняти своє потаємне і краще в собі. Коли це буде? Це нескінченна завдання.
У суцільних тимчасових порівняннях і перегукуваннях такі вірші, як «Є в осені початкової. .. »,« В небі тануть хмари ...», «обвіяв вещею дрімотою. .. ». Гострий конфлікт часу і простору у двох віршах, об'єднаних назвою «На зворотньому шляху»:
Ах, і в цей самий час,
Там, де немає тепер вже нас,
Той же місяць, але живий ...
Як боляче усвідомлювати відторгнення від місця, до якого припала душа, від став рідним життєвого ладу, від коханої людини, все навколо наповнювала собою. Там все те ж, а я - далеко. І все-таки: «У розлуці є висока значенье», в ній страшне передбачення тієї, за відчуттям поета, неминучою втрати, того самотності, яке наздоганяє раніше або пізніше.
У листах поета і в його ліриці розлука, розірвання в часі і просторі, злитих в одне, родинних людських душ розцінюється як тяжка трагедія, що порушує саму сутність природи людини.
«У розлуці з тобою, - пише Тютчев дружині, Ернестіпе Федорівні, 16 серпня 1852 року, - я страждаю не тільки тому, що позбавлений присутності улюбленого мною людини, я до такого ступеня відірваний від свого минулого, до того загублена у небутті моєї власної думки , що я доходжу до повної втрати тотожності своєї особистості, і це в самому точному значенні слова, анітрохи не в метафізичному сенсі, і жодного перебільшення в цьому немає »[2].
Неможливо не обмовитися, що листи Тютчева, які опубліковані дуже неповно, - незвичайно цікаві. Це докладний філософський коментар до його поезії, що дає історію формування кожної його думки, у них - попередня життя його поетичних образів. У той же час листи поета надзвичайно насичені фактами та ідеями, критикою, це - сторінки політичної історії Росії та Європи XIX століття. Написані в більшості своїй по-французьки, вони вкрай цікаві і для історії французької мови в складі російської літературної культури. А це тема чималого питомої ваги.
Читача особливо вражає в цих листах і дивна роздвоєність їх автора і надзвичайна його цілісність. Чи не дивно, що наведені вище рядки, а в них наскрізний, повторний мотив багатьох листів, з'явилися в той час, коли розлучення з коханою дружиною породжувало не що інше, як інша любов - до Е. А. Денисов-вої? При такого роду роздвоєності цілісність полягала в тому, що колишнє почуття не зникало, не зменшувало, навіть не зменшувалося. Думки і почуття такого роду постійно займали Тютчева. Особливо вражає випадок, коли ми чуємо голос поета не в мелодії вірша, не в пристрасності епістолярного стилю, а в оповіданні співрозмовниці, тільки що чула до неї звернену мову: «Як передати невимовну смуток його голосу, коли він перераховував стільки далеких спогадів і стільки гірких печалей! »Це - заключне вигук вісімнадцятирічної в той час дочки поета Ганни Федорівни. У своєму переказі того, що вона почула від батька, вона висловила цю «невимовну смуток»: «.. . Роки промайнули швидко, все зникло навіки ... Ах, як жахлива смерть! Як жахливо! Істота, яку любив., Протягом дванадцяти років, знав краще себе самого, яке було твоїм життям і твоїм щастям, - жінка, яку бачив молодий, прекрасною і сміється, неясною і люблячою, - і раптом ... мертва, нерухома, спотворена тлінням ... І так одне покоління слід за іншим, не знаючи один одного ... »К. В. Пігарєв, який повністю відтворює ці сторінки з щоденника А. Ф. Тютчева [3], тут же говорить з приводу смерті першої дружини поета:« Якщо Якби не ця «мюнхенська» любов, якої за кілька місяців до того поет сказав «останнє пробач», він, можливо, і не виніс би тяжкості заподіяну йому втрати ». Це підтверджується і посиланням на пізніше лист, звернений до Ернестіна Федорівні, другій дружині поета.
Проте в свідомості поета було щось ще більш хворобливе і двосічне. Біля труни вечнолюбімой першої дружини боляче терзало душу і каяття, і несумісність все ж поєднати почуттів. Серед багатьох фактів, які вражали і Жуковського, і пізніших дослідників, зазначу один: і в 1848 році, і в 1858-му, через дев'ять і через дев'ятнадцять років після смерті першої дружини, Елеонори, Тютчев пише: «Ще мучуся ...» і «У години, коли буває ...», повні живої любові, живого горя. «Ще ловлю я образ твій. .. незабутній ... скрізь, завжди, недосяжний, незмінний ».
Епітети Тютчева через не, заперечуючи, стверджують у бродінні часу нечутне, невидиме, невловиме. У поетичному зображенні час відкидається і утверджується почуття, що стоїть вище часу. Винищує сила часу і протистоїть, що перемагає його життя людського серця:
О, скільки життя було тут,
Невозвратімо пережитої!
Його улюблені епітети: «незримий», «незбагненний», «Нерухомість», «невиразно», «З недосяжною висоти», «Місця немилий, хоча рідні», «немічний і невиразний», «немічний і гол», «невичерпні», «незліченні», «звук невловимий», «як тінь внизу ковзає невловимо», «У чужому, нерозгаданою ...»,« На недоступну прохолоду »,« На недоступні громади ...», «Тут фонтан невтомний ...» , «Нестерпне ...»,« Своєю неразрешим-
С. 167
мій таємницею ...», «А в спокої непорушному ...»,« .. . Пророчо-неясний ...», «Їх непорочні снігу ...»,« .. . Не здолала ... не дала перемогти ...», «.. . В темряві непомітний ...», «чарівні ... нетерпимі »,« нерівний бон. .. »,« Є нескудеющая сила, / Є і нетлінна краса ». З цих усе пронизують не виникло в одному з останніх віршів найсильніше, найстрашніше його не: «Безвісти все - і так легко не бути».
В часі - своя нищівна сила: «Через безодню двох або трьох днів.;.» Але це - сила суєтна і ворожа людині, її можна і потрібно здолати.
Ця позиція ствердження і заперечення веде до запе чатленію речовій щільності сили часу («глухі часу зойки») і до відважному його подолання до виходу з часу. Який несподіваний хід думки у вірші «В небі тануть хмари ...». Вісім рядків - тонкий ліричний пейзаж і швидкий політ часу, то «.. . Промениста на спеці, / В іскрах котиться ріка », то зростає жар, то« Тінь пішла до німим дібровами », і вже по-вечірньому« віє запахом медовим », і головне - раптовий крутий перехід в третьому, останньому чотиривірші:
Дивний день! Пройдуть століття -
Так само будуть, у вічному ладі,
Текти і іскритися річка
І поля дихати на спеці.
У вірші «Ось бреду я ...» душевний стан даної хвилини так повно вміщує минуле цілого періоду життя, так звернено до завтрашнього дня, так виходить з берегів і можливостей часу, що ці прості, скорботно-життєві рядки чи не тютчевские під всієї поезії Тютчева.
І в окремих словах - «згасаючого дня», «завмирають ноги», «все темніше, темніше ...»,« відлетів останній відблиск ...», «завтра пам'ять фатального дня» - і в композиції вірша все засновано на тимчасових зрушеннях , то найдрібніших, то захоплюючих все життя, то виходять за її межі.
Сила трьох питальних пропозицій, які будуть доповнювати кожне з чотиривіршів, - у спробі прорвати часовий ряд минулого, сьогодення і майбутнього, вирватися з нього. Глибоке почуття вище часу, для нього часу немає: «Не знаю я, торкнеться ль благодать ...»,
«У години, коли ...»,« Ці бідні сільця ...», «О, віща душа моя» та ін
З негативними епітетами внутрішньо співзвучні і подвійні епітети Тютчева, у них не переливи барв, як у Тургенєва, а різке зіткнення далекого майбутнього з далеким минулим («пророче-прощальний голос») або внутрішнього із зовнішнім («сумно-мовчазний», «болісно- гріховний »,« похмуро-багряний »), зіткнення суперечать один одному тонів і фарб (« над хвилею темнолазурной »). Характерні і епітети, гірко суперечать осяяному ними предмету. Цілі трагедії в поєднанні двох слів: «Подвиг непотрібний», «миротворной безодні», «непритомність духовний», «В осінній безмежній імлі ...»
Ще два вірші на різних кінцях творчого життя (1836 і 1870 роки), цілком відповідають один одному: «Я пам'ятаю час золоте. .. »І« Я зустрів вас - і все минуле ... »У поєднанні цих двох віршів не менш наочно, ніж у денисьєвським циклі, утверджується думка, що над часом варто всяке справжнє почуття, навіть і не мало особливого значення у дійсному житті :
Як після вікової розлуки,
Дивлюся на вас, як уві сні, -
І ось - чуємо стали звуки,
Не змовкали в мені. ..
Молодого Тютчева в далекому майбутньому жахало забуття:
А нас, друзі, і наш час
Давно забуттям занесло.
14 жовтня 1867 на засіданні Ради головного управління у справах друку він пише і недбало залишає на столі такі трагічні рядки:
Як не важкий останній час -
Та незрозуміла для нас
Знемога смертного страждання, -
Але для душі ще страшніше
Слідкувати, як вимирають в ній
Усі найкращі спогади ...
Взаємозаперечення того, що навіки затверджено в серці, і забуття, як протиставлення життя і смерті, означає або подолання часу, або торжество його все змітає сили. У цьому одна з трагічних антиномій поезії Тютчева.
Різні аспекти часу пройшли перед нами. Час космічний в «Безсонню», «Про що ти виєш, вітру нічний?», «Як солодко дрімає ...» та ін, час історична: «Через лівонські я проїжджав поля ...»,« Від життя тієї .. . »,« Цицерон ». Яке дивне перетин відрізка історичного часу зі позачасовий, всеосяжної позицією автора у відомих словах:
Блаженний, хто відвідав еей світ
У його хвилини фатальні!
Його закликали всеблагий
Як співрозмовника на бенкет.
Він їх високих видовищ глядач,
Він у їх рада допущений був ...
Переважає все ж таки в ліриці Тютчева конкретне житейська час, зсередини напоєне трагічною силою космічних катастроф і крутих поворотів історії людства. У злитті того, іншого і третього - висока значущість поетичних образів, їх участь в житті людини, суспільства і всесвіту.
Багато чого дуже реалістично в поезії Тютчева, точні деталі з життя природи, точне зображення бушують в душі людини пристрастей. Це - реалізм того ж типу, що і реалізм Достоєвського з крутими, в дусі бароко, переходами від втоми пішохода, бреде вздовж великої дороги, до вищих поривам в житті людського духу, від бруднуватого трактиру з його статевими до трагічного оповіді про Великого інквізитора.
Список літератури
[1] Ф. І. Тютчев. Вірші. Листи. Під ред. К. В. Пигарева Лист до дочки, Д. Ф. Тютчева, 6 / 21 квітня 1868 М., 457, ГТР, 465 (оригінал по-французьки).
[2] З неопублікованих листів Тютчева (оригінал по-французьки).
[3] К. Пігарєв. Життя і творчість Тютчева. М., Изд-во АН СРСР, 1902, стор 99 - 100.