Образ матері в літературі 30 40 років XX століття

[ виправити ] текст може містити помилки, будь ласка перевіряйте перш ніж використовувати.

скачати

Введення
Мама ... Саме це слово стає першим у житті дитини. Мама перебуває з кожним з нас з перших днів життя, вчить нас бачити світ, сприймати його в звуках, фарбах, образах. Підростаючи, ми часто чекаємо втіхи саме від мами, вона пошкодує, вона зрозуміє. Ми стаємо дорослими і залишаємо батьківський дім. А мами чекають вісточки, вслухається в шерехи і звуки кроків у двері. І всі наші радощі й прикрощі, перемоги і поразки переживають разом з нами наші мами. Саме тому образ матері стає одним з головних в літературі. Багато письменників і поети черпають натхнення саме у спогадах про дитинство, про будинок, про матір.
Я вирішила провести порівняльний аналіз образів матері в двох творах: повісті Л. Чуковською "Софія Петрівна" і поемі А. Ахматової "Реквієм". Чому саме ці твори? По-перше, ці твори створені в один час - 30-40 роки XX століття. По-друге, їх автори - жінки, матері, які пережили жах вільного терору.

Образ матері в літературі 30-40 років XX століття
Автором повісті "Софія Петрівна", або як її називає автор - "документ про 37-му", є Чуковська Л.К., дочка відомого К. І. Чуковського. Вона автор спогадів про А. Ахматової і М. Цвєтаєвої, також автор багатьох робіт з теорії та практиці редакторського мистецтва російських письменників. Але головною подією в житті і творчості Чуковською стала повість "Софія Петрівна", написана в у 1939-1940 роках. Опублікована ця повість в 1988 році. Чому? Труднощі з публікацією виникли перш за все тому, що автор розповідає правду про трагічні події 1937 року. У 1937 році Данило Хармс створив вражаючі хронікальні і провісні рядки:
Із будинку вийшов чоловік,,,
І з тієї пори,
І з тієї пори,
І з тієї пори зник.
О цій порі - по гарячих слідах подій - була написана повість "Софія Петрівна". Про процес роботи над цією повістю по першій її оцінкою Л. Чуковська розповідала в "Записках про А. Ахматової": "4 лютого 1940".
"Сьогодні у мене великий день. Я читала Ганні Андріївні свої історичні дослідження про Михайлова:" повість про М. Михайлова була мною задумана в 37-му році. Поштовхом для цього задуму стала замітка Герцена під назвою "Убили" - про загибель поета по каторзі.
Я почала збирати матеріал. Але про Михайлова я так і не написала, а написала "Софію Петрівну" - повість про 1937 рік "в пряму" про нього і йде мова.
Я читала будинку і, читаючи, весь час відчувала сором за поганість своєї прози. Читати - їй! Навіщо я це затіяла? Але податися вже нікуди, я читала.
Першу половину, мені здається, вона слухала з нудьгою. Я зробила перерву, ми попили чайку. Другу половину вона слухала уважно, не відриваючись, і як мені здавалося, з великою увагою. В одному місці, мені здається, вона навіть витерла сльози, але я не була в цьому впевнена, я читала, не піднімаючи очей. Все це тривало вічність, довга, виявляється, історія! Коли я скінчив, вона сказала: "Це дуже добре, кожне слово, - правда".
О пів на третю ночі я пішла її проводжати. Подорож на цей раз було важким, немов колами пекла ". Я провела її до дверей кімнати.
- Спасибі, що ви терпіли, ви все вислухали, - сказала я їй на прощання.
- Як вам не соромно! Я плакала, а ви кажете - терпляче.
Там же Л. Чуковська згадує, як одного разу запросила до себе друзів і прочитала їм повість. Хтось із присутніх виявився балакучим і розповів зміст повісті ще комусь. Зрештою, в НКВД стало відомо, що у Л. Чуковкой є якийсь "документ про 37-му".
Навіть зараз, після ежовіціни через 30 років, коли я пишу ці рядки, влада не терплять згадки про 37-му. Бояться пам'яті. Це зараз, а що ж було тоді? Злочини ще були свіжі, кров у кабінетах слідчих і в підвалах Великого будинку ще не просохла; кров вимагала слова, катівня мовчання ...
Я до сих пір не осягаю, чому, почувши про мою повісті, мене відразу ж не заарештували, і не вбили. А почали попереднє розслідування (Ганна Андріївна сказала мені одного разу: "Ви - як склянка, закотився під лаву під час вибуху в посудній лавці").
У центрі уваги автора і читача повісті трагічна доля, простого маленької людини - службовець Софії Петрівни Ліпатова, втягнутою божевільною дійсністю в жахливу "чергуються непорозуміння" і безжально зломленій, розтоптаної.
Автор починає розповідь про цю жінку з опису цілком благополучного моменту в її житті. Після смерті чоловіка Софія Петрівна пішла на курси машинопису. "Треба було неодмінно придбати професію: адже Коля ще не скоро почне заробляти. Закінчивши школу, він повинен в щоб те не стало тримати в інститут,,, Машина давалася Софії Петрівні легко, до того ж вона була набагато грамотніше, ніж ці сучасні панянки. Отримавши вищу кваліфікацію, вона швидко знайшла собі службу в одному з великих ленінградських видавництв ". Софія Петрівна "любила ходити на службу". Співробітники машинописного бюро здавалися милими і добрими людьми. Більше за всіх друкарок в бюро Софії Петрівні подобалася Наташа Фроленко, "скромна некрасива дівчина з довгою-сірим обличчям".
Перевагою Наташі, на думку Софії Петрівни, була її виняткова акуратність: "вона завжди писала без єдиної помилки, поля і червоні рядки виходили у неї дивно елегантно". У кінці першого місяця своєї служби Софія Петрівна познайомилася і з директором установи: "директор виявився молодим чоловіком, років 35, не більше, гарного росту, добре виголеним, в хорошому сірому костюмі ...". "Вихована молода людина", - вирішила Софія Петрівна, виконавши доручення директора. Але сенсом життя Софії Петрівни став і син Коля. Не шкодуючи своїх сил, вона прагнула створити умови для того, щоб син здобув освіту, став хорошим фахівцем, зустрів хорошу дівчину, з якою був би щасливий до кінця своїх днів. Ми стаємо свідками перших радощів Софії Петрівни: ось Коля став комсомольцем, ось він закінчив школу, ось надійшов в машинобудівний інститут. Ми, читачі, представляємо Колю таким, яким його бачить матір: "а син став гарний: сіроокий, високий, чорнобривий і такий упевнений, спокійний, веселий ... Завжди він якось по-військовому підтягнутий, охайний і бадьорий ... красень собою , здоровань, не п'є і не курить, шанобливий син і чесний комсомолець ".
Великою радістю для матері стала звістка про те, що "відмінників навчання, Миколи Ліпатова та Олександра Фінкельштейна, з якоїсь там розверстці направляють до Свердловська, на" Уралмаш ", майстрами". Софія Петрівна разом з Наталією Фроленко радіють, коли до них у руки потрапляє газета "Правда" з Колиної фотографією і заміткою про те, що Коля вніс раціоналізаторську пропозицію. Сусіди і товариші по службі вітали Софію Петрівну і хвалили Колю. Весь світ здавався матері великим і добрим, тому що в ньому був її син.
Але настав 1937 рік. На тлі гасел на кшталт "Спасибі товаришу Сталіну за щасливе дитинство" в країні, місті та у машинописному бюро починають відбуватися незрозумілі події. Спочатку Софія Петрівна дізнається про арешт доктора Кипарисова, товариша по службі її чоловіка, Коліном хрещеного. Першою реакцією Софії Петрівни була недовіра "лікар не може бути вбивцею", але, тим не менш жінка допускає думку про те, що очевидно доктора Кипарисова якось втягнули в контрреволюційну організацію. Потім Софія Петрівна дізнається про арешт директора. І знову недовіру: "Наташа, ви вірите, що Захаров винен у чому-небудь? Та ні, яка нісенітниця".
"Вона не могла підібрати слів, щоб висловити свою впевненість. Захаров - більшовик, їх директор, якого вони бачили щодня, Захаров - шкідник! Це була неможливість, нісенітниця ... Непорозуміння? Але ж він такий відомий партієць, його знали в Смольному і в Москві, його не могли заарештувати помилково. Він не кипарисів який-небудь? " Наташа знаходить пояснення цьому незрозумілому події, і воно здається Софії Петрівні прийнятним: "Захарова спокусила якась жінка". Страшним ударом стає для Софії Петрівни повідомлення Аліка про арешт Колі. Заради сина мати готова зараз же бігти куди-небудь і роз'яснювати це жахливе непорозуміння. Вона готова цю ж хвилину їхати до Свердловська і підняти на ноги адвокатів, суддів, прокурорів, слідчих. Вона сподівається, що сталася помилка, що скоро все з'ясується, що Колю відпустять і він постукає у двері квартири, але цього не відбувається. Мати проходить колами пекла.
Дізналася я, як опадають особи,
Як з-під вік виглядає страх,
Як клинопису жорсткі сторінки
Страждання виводить на щоках.
Як локони з попелястих і чорних
Срібними робляться раптом,
Посмішка в'яне на губах покірних
І в сухорлявої смішки тремтить переляк.
І я молюся не про себе одного,
А про всіх, хто там стояв зі мною,
І на лютий холод, і в липневий спека
Під красною, ослепшею муром, -
Ці рядки з "Реквієму" А. Ахматової як не можна краще характеризують психологічний стан Софії Петрівни, яка поступово починає усвідомлювати глибину трагізму подій, що відбуваються. Вона стоїть в тюремних чергах, намагається потрапити на прийом до слідчого, дізнається, що син перебуває у в'язниці і йому пред'явлено обвинувачення, потім їй стає відомо, що сина кудись відправили. Лише потім вона розуміє, що значить формулювання "десять років далеких таборів". Читаючи цю повість, я відчула жах того, що відбувається: мати, чудово знаючи свого сина, починає сумніватися в його невинності. До звіту на слова Аліка "про якийсь колосальний шкідництві" вона відповідає: "Але ж Коля зізнався ..." Я вважаю, що головною причиною такої поведінки матері є сліпа довіра тим, хто управляє державою, наївна віра в те, що ці люди керуються тільки моральними законами. Не випадково Л. Чуковська говорила, що повість написана про сліпоту суспільства. У кінці повісті ми бачимо іншу мати, прозрілим, усвідомивши, що її ніколи не довести невинність сина, отже, матері нема чого жити. Ми стаємо свідками останньої сцени: мати читає листа сина зі словами страшної правди. Ми розуміємо, що за моральної загибеллю піде фізична смерть матері.
"Це був обряд: рука, сірники, попільничка - обряд прекрасний і сумний", - автором цих слів є Лідія Гінзбург, і відносяться ці слова вже не до Софії Петрівні, героїні повісті Л. Чуковською, а до зовсім іншої, реальної жінці - А . А. Ахматової, яка з 1934-1940 рр.. працювала над поемою "Реквієм", в якій звучить гіркий плач матері. Лідія Гінзбург згадувала, що після арешту сина, Лева Гумільова, А.А. Ахматова "жила як заворожена катівнею", читаючи пошепки вірші з "Реквієму". Вона просила запам'ятати їх, а клаптик паперу, на якому вони були записані, тут же спалювала, так як сама чекала арешту. Робота над поемою була закінчена тільки в 1962 році. Позірна НЕ цілісність пояснюється не тільки розірваним у часі написанням, але і різноманіттям ритмів, в художніх цілях використаних Ахматової. Але тема поеми одна - доля багатьох матерів Росії, день у день простоював перед в'язницями в багатогодинних чергах з передачами для дітей, заарештованих носіями режиму. У "Присвята" до поеми Росія постає довгою чергою перед "каторжними норами" в'язниць з їх осоружним скреготом ключів і важкими кроками охоронців:
Перед цим горем гнуться гори,
Не тече велика ріка,
Але міцні тюремні затвори,
А за ними "каторжні нори"
І смертельна туга.
"Вступ" малює образ смерті, що нависла над корч "під кривавими чобітьми і під шинами чорних Марусь" Руссю. З'являється образ застиглого часу - часу епохи Великого терору. Похмура картина викликає у нас асоціації з Апокаліпсисом і за масштабом загального страждання, і по відчуттю наступили "останніх часів", за якими можлива або смерть, або страшний Суд.
До цих пір викликає суперечки питання про жанр цього твору. Що це: ліричний цикл або поема? Звернемося до композиції. "Реквієм" складається з шести частин: епіграф, замість передмови, присвяти, вступу, основної частини (розділи I - X), епілогу. У результаті роботи, що розтягнулася на чверть століття, відновився традиційний склад романтичної поеми.
На думку дослідника Манна, "вся хитрість конструкції романтичної поеми полягала в самому паралелізм двох ліній -" авторської "і" епічної ".
П О Е М А



Ліричний початок Епічне початок
Ліричне начало в "Реквіємі" проявляється в епіграфі, замість передмови, у вступі та епілозі. Епічне початок - в основній частині.
Образ ліричного героя в поемі А. А. Ахматової "Реквієм"
Мені здається переконливою точка зору Н.Л. Лейдерман, який звертає увагу на образ ліричної героїні "Реквієму". По-перше, лірична героїня виступає в ролі автора поеми, який у важкий час перебуває разом з народом там, "де мій народ до нещастя був". По-друге, вона виступає в ролі матері, яка переживає втрату сина, саме про Льва Михайловича Гумільова написала в 1916 р. чинить обряд відспівування. Сигналом плачу є діалог, під час якого автор отримує замовлення - описати це. І жінка, одна з мільйонів матерів, чиї сини були кинуті в сталінські катівні, одягається в одяг плакальниці, входить в образ вопленіци.
Лірична героїня


Образ автора поеми Образ вопленіци, Образ матері
плакальниці
Я хочу уточнити, що син Ганни Андріївни і Миколи Степановича, Лев Миколайович Гумільов, студент історичного факультету ЛТУ, був арештований тричі. Перший раз 22 вересня 1935 р. як "учасник антирадянської терористичної групи". На цей раз Ахматової вдалося вирвати сина з в'язниці досить швидко: вже в листопаді він був звільнений з-під варти. Другий раз Лев Миколайович був арештований в березні 1938 р. і був засуджений до десяти років табору, пізніше термін скоротили до 5 років. У 1949 р. Льва заарештували втретє, засудили до розстрілу, який замінили потім посиланням. Вина Льва Миколайовича жодного разу не була доведена. У 1956 р. і в 1975 р. його повністю реабілітували.
З усього сказаного можна зробити висновок, що лірична героїня "Реквієм" дуже незвичайна, вона має три лики, виступає в трьох образах, які перетікають один одного, а кожна з ролей автора мотивує окрему сюжетну лінію. А тепер звернемося до сюжету. Які ж його особливості?
Н.Л. Лейдерман у роботі "Тягар і велич скорботи" говорить, що в "Реквієм" не один, а три сюжетних пласта, вони як би лежать один на одному, і кожен останній просвічує крізь попередній. Перший Сюжет - це сюжет арешту та засудження сина. Тут всі сверхреально: арешт - в'язниця - вирок. "Відведення тебе на світанку", 17 місяців кричу ... "," Я побачила верх шапки блакитний ". Другий сюжет - це сюжет материнської причет, плачу, і він будується відповідно до традицій обрядової поезії. А. Ахматова не пропускає ні однієї фази похоронного обряду: плач-оповіщення:
"Це було, коли усміхався
Тільки мертвий, спокою радий ";
плач при винесенні:
"Відведення тебе на світанку,
За тобою, як на винос, йшла,
У темній світлиці плакали діти,
У божниці свіча оплила.
На губах твоїх холод іконки,
Смертний піт на чолі ... ";
плач при опусканні труни - "І впало кам'яне слово
На мою ще живу груди ... ",
поминальний плач - "Знову поминальний наблизився годину".
Сцена арешту асоціюється з виносом тіла покійного: "За тобою, як на винос, йшла" - порівняння плакали діти, свічка, холод іконки, піт на чолі. Материнське горе виражається за допомогою образу воя, плачу і за допомогою образу сльози. З'являється образ "під кремлівськими стінами вити". Ці слова народжують історичні асоціації - згадується картина Сурікова "Ранок стрілецької страти". З кінця 20-х і до кінця 30-х років Сталіну лестило порівняння його тоталітарного правління з часами Петра Великого. Найжорстокіше придушення стрілецького бунту асоціювалося з початковим етапом сталінських репресій. У 1935 році вона поїхала до Москви, щоб передати лист Сталика. Для цього потрібно було прийти на десяту годину ранку до кремлівської стіни.
Між "Реквієм" і усною народною творчістю існують близькість. Але у фольклорі образ сльози "горючий", а у Ахматової - "Гарячої сльозою новорічний лід марнувати". "Гаряча" сльоза Ахматової не стільки гірка, оплакує, скільки здатна розтопити всі перепони, обпекти жаром серця, відчуттям одномоментного горя.
Існує ще один сюжет "Реквієму" - це сюжет хворобу матері. Ланцюг плачів, складових канон материнської причет, перетворилася під пером Ахматової у витончений психологічний сюжет - у сповідь - самоаналіз душевного стану матері, що проходить по всіх колах пекельних мук втрати свого сина.
Особливості сюжету: сюжет про арешт і засудження сина, сюжет про материнську причет, сюжет про хворобу матері, з-вмирання.
Відновимо основну канву психологічного сюжету. Тема хвороби матері починається відразу за сценою арешту сина, яка закінчується виттям. При побудові друге главки Ахматова використовує прийом, характерний для усної народної творчості - психологічний паралелізм.
Тихо ллється тихий Дон,
Жовтий місяць входить в дім,
Входить в шапці набакир,
Бачить жовтий місяць тінь.
Ця жінка хвора,
Ця жінка одна,
Чоловік в могилі, син у в'язниці,
Ідучи.
Глава III дуже коротка - строфа складається з плутаних фраз, тому що те, що відбувається на стільки жахливо, що свідомість його чіпає, не пускає всередину себе.
За контрастом повертається пам'ять до свого безтурботному минулого.
"Показати б тебе, спадкоємиці,
І улюблениці всіх друзів,
Царськосельській веселою грішниці,
Що станеться з життям ... "
У цій же главку і жалю про втрату відбувся щастя, і докір собі.
При побудові наступної главки Ахматова використовує прийом антитези.
Сімнадцять місяців кричу,
Кличу тебе додому,
Кидались в ноги катові,
Ти син і жах мій.
Все переплуталося навік,
І Мені не розібрати
Тепер, хто звір, хто людина,
І довго ль страти чекати.
І тільки пишні квіти,
І дзвін кадильний, і сліди
Куди-то в нікуди.
І мені просто в очі дивиться
І скоро загрожує загибеллю
Величезна зірка.
Главку VI коротка, але зовсім інша за настроєм:
Легкі летять тижня,
Що трапилося, не збагну.
Як тобі, синку, до в'язниці
Ночі білі дивилися.
Як вони знову дивляться
Яструбиним жарким оком,
І про смерть говорять.
Вона нагадує колискову, яку співає мати, думаючи про сина, який в цей час нудиться у в'язниці.
Главку VII ("Вирок") - це кульмінація розповіді про долю сина: вирок тут аналог страти. Але на передньому плані реакція не сина, а матері: "І впало кам'яне слово / На мою ще живу груди". Тепер перед матір'ю постає трагічна проблема: як перенести загибель своєї дитини, як пережити те, що той, кому ти дала життя, кого ти привела на світ в продовження себе, йде з життя раніше? Героїні Ахматової відомий вихід з цього глухого кута:
"Треба пам'ять до кінця вбити,
Треба, щоб душа закам'яніла,
Треба знову навчитися жити ".
Але для неї неприйнятна така плата за існування - плата ціною безпам'ятства, ціною обездушіванія. Такому виживання - без сина, без пам'яті - вона віддає перевагу смерті. І відразу ж після вироку звучить материнська благання, звернена до смерті:
Ти все одно прийдеш - навіщо ж не тепер?
Я чекаю тебе - мені дуже важко ...
Я погасила світло і відчинила двері
Тобі, такий простий та пишний.
Прийми для цього який завгодно вигляд,
Ворвісь відправленим снарядом
Чи з гирькою підкрадусь, як досвідчений бандит,
Іль отруїв тифозним чадом.
Іль казочкою, придуманою тобою
І всім до нудоти знайомої, -
Щоб я побачила верх шапки блакитний
І блідого від страху кербуда.
Мені все одно тепер.
Главку IX, виявилося б, завершує сюжет хвороби матері: "божевілля крилом душі накрило половину", "манить у чорну долину", в долину смерті, де не буде нічого - автор підкреслює цю думку, використовуючи повтор:
Ні сина страшні очі -
Скам'яніле страждання,
Ні день, коли прийшла гроза,
Ні годину тюремного побачення,
Ні милу прохолоду рук,
Ні лип схвильовані тіні,
Ні віддалений легкий звук -
Слова останніх утіх.
Не буде нічого, що підтримувало розум і життя матері, але А.А. Ахматова вводить і X розглянемо яка її роль у поемі.
Це 2-х приватна мініатюра - пряме звернення до євангельської проблематики - є кульмінацією. Поява релігійної образності підготовлено не тільки згадуванням рятівних звернень до молитви, але і всієї атмосферою страждань матері, що віддає сина на неминучу, невідворотну смерть. Страждання матері асоціюються зі станом Богородиці, Діви Марії; страждання сина з муками Христа, розп'ятого на хресті.
З'являється образ "Небеса розплавилися у вогні". Це знак найбільшої катастрофи, всесвітньо-історичної трагедії, якою є смерть Месії. Мова йде не про майбутній воскресіння з мертвих, трагедія переживається в земних каторгах - страждання, безнадійність відчаю. І слова, вимовлені Христом напередодні своєї людської смерті, цілком земні, звернені до Бога - докір, гірке нарікання на свою самотність, покинутості, безпорадності. Слова ж, сказані матері, - прості слова розради, жалості, заклик до заспокоєння зважаючи непоправності, незворотності того, що сталося.
У першому чотиривірші в центрі уваги "трикутник" - "Святе сімейство": Бог-батько, Богоматір і Син Людський. У другому чотиривірші з'являється інший "трикутник": Кохана, коханий вчення і любляча мати:
Магдалина билася і ридала,
Учень улюблений кам'янів,
А туди, де мовчки Мати стояла,
Так ніхто поглянути не смів.
Горе коханої експресивно, наочно - це істерика невтішно горя жінки, горя чоловіки - інтелектуала статично, мовчазно. Що ж стосується горя матері, то про нього взагалі нічого неможливо сказати. Масштаби її страждань непорівнянні ні з жіночим, ні з чоловічим. Це безмежне і невимовне горе, її втрата непоправна, тому що це її єдиний син і тому, що цей син-Бог, єдиний на всі часи рятівник. "Розп'яття в" Реквіємі "- вселенський вирок нелюдської системі, прирікає мати на безмірні і невтішні страждання, а єдиного їй коханого, сина - на небуття.
Подібність і відмінність жіночих образів у повісті Л. Чуковською "Софія Петрівна" і в поемі А. Ахматової "Реквієм"
Отже, перед нами твори двох різних авторів. Твори написані в 30-40 роки XX століття і розповідають про страшну трагедію не тільки окремої людини, але і всього народу.
У центрі уваги і Чуковською, і Ахматової жіноча доля матері, яка втратила сина. Я думаю, це не випадково: саме жінка чуйно реагує на що відбуваються навколо зміни. А між матір'ю і сином існує ще більш тісний зв'язок, розрив якої завдає страшний біль і дитині, і матері. І Чуковська, і Ахматова показують, як з вини жахливих обставин порушується природний плин життя: син опиняється під загрозою смерті раніше матері, а мати стає пості свідком страждань і загибелі сина, її кровиночки. Після цього мати не може жити у світі, в якому немає сина, тому і героїня повісті, і героїня поеми приречені на смерть фізичну, яка настане незабаром слідом за моральною загибеллю. Автори не малюють картину смерті матері, але, залучаючи нашу увагу до художніх деталей, дають нам можливість зрозуміти глибину потрясіння, що переживається героїнями. Отже, можна говорити про психологізм і того, й іншого твору.

Література
1. Ахматова А.А. "Реквієм" у книзі "Ахматова А. І Цвєтаєва М. Вірші. Поеми. Драматургія. Есе", М.: "Олімп", 1997, стор 1957-164.
2. Чуковська Л.К., "Записки про А. Ахматової" том I, 1938-1941, М.: "Нева", 1989 № 6, стор 30-31.
3. Чуковська Л.К. "Софія Петрівна" в ст. "Важкі повісті 30-х років", М.: "Молода гвардія", 1992, стор 485-560.
4. "Література. Великий довідник для школярів і вступників у вузи", М.: "Дрофа", 1998, стор 587-588.
5. "Російська література. Великий довідник для школярів і вступників у вузи", М.: "Дрофа", 1998, стор 1159-1201.
6. Лейдерман Н.Л. "Реквієм", "А. Ахматова в контексті і часу", М.: "Просвіта", 1998, стор 502-504.
Додати в блог або на сайт

Цей текст може містити помилки.

Література | Реферат
51кб. | скачати


Схожі роботи:
Образ матері в літературі XX століття
Образ матері жінки у сучасній літературі
Оглядові теми за творами російської літератури xx століття - Тема матері в літературі
Жіночий образ в літературі XIX століття
Зощенко м. м. - Сатира в літературі 2030-х років xx століття
Образ вчителя словесності в російській літературі XX століття
Образ Петербурга в класичній літературі XIX століття
Ланцюгова реакція реформ 60 70 х років XIX століття в історичній літературі
Ланцюгова реакція реформ 60-70-х років XIX століття в історичній літературі
© Усі права захищені
написати до нас